Галузева структура економіки України на початку ХХІ століття

КУРСОВА РОБОТА

Галузева структура економіки України на початку ХХІ століття

Зміст

Вступ

Національна економіка, основи системи галузей та їх класифікація

Загальна характеристика галузевої структури економіки

Необхідність державного регулювання структурних зрушень у ринковій економіці

Перспективи розвитку галузей національної економіки

Висновки

Література

Вступ

Я вважаю, що проблема створення ефективної галузевої структури економіки України на сьогоднішній день є однією з найактуальніших. Після розпаду СССР економіка України успадкувала неефективну галузеву структура, яка не здатна функціонувати в ринкових умовах. А структурні деформації, притаманні українській економіці за часів командно-адміністративної системи, лише посилились в умовах перехідного періоду. Переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії спотворила структуру всієї економіки. Занепад легкої і харчової промисловості призвели до того, що Україна не може забезпечити внутрішній ринок товарами першої необхідності.

Зовсім нерозвиненою сьогодні залишається сфера послуг в Україні. ЇЇ частка У ВВП складає лише 35%, тоді як в розвинутих країнах з ринковою економікою цей показник становить 50-60%.

Тому необхідність структурних зрушень в економіці України є надзвичайно важливою. А досягнення ефективності цих процесів вимагає інтенсивного втручання держави. Світовий досвід показує, що в розвинутих постіндустріальних економіках структурна політика завжди відігравала роль у забезпеченні стабільного розвитку. Система державного управління постійно використовувала широкий спектр регуляторних і законодавчих заходів, що дозволяло трансформувати національну економіку для досягнення максимальної ефективності її функціонування.

Метою дослідження курсової роботи було з'ясувати наявний стан галузевої структури економіки України, визначити напрямки її реструктуризації та перспективи розвитку найбільш пріоритетних галузей національної економіки. В роботі застосовувався досвід структурної побудови економіки США та країн ЄС.

При написанні роботи використовувалися різні джерела інформації, серед яких: підручники, періодичні видання („Економіка України”, ”Економіст”), Закони України та проекти Кабінету Міністрів України, статистичні збірники та сторінки Інтернету.

Курсова робота складається з чотирьох питань. В першому питанні викладені теоретичні аспекти побудови національної економіки та її галузевої структуризації. В другому питанні аналізувався наявний стан галузевої структури економіки України та були визначені основні проблеми національної економіки. У третьому питанні була описана необхідність державного втручання в процеси структурних зрушень у ринковій економіці враховуючи досвід зарубіжних країн. В четвертому питанні були визначені найбільш перспективні галузі національної економіки та напрямки їх подальшого розвитку. Загальний обсяг курсової роботи - 31 сторінок.

Національна економіка, основи системи галузей та їх класифікація

Національна економіка будь-якої країни є продуктом тривалого історичного розвитку. Вона формується століттями в результаті поглиблення суспільного поділу та кооперації праці, грунтується на використанні наявних національних ресурсів і забезпечує реалізацію національних економічних інтересів цієї країни.

Національна економіка або господарство країни - це економічно й організаційно єдина система взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами. [6, c. 60]

Національна економіка характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками.

Національну економіку вирізняють серед інших економік такі ознаки:

зв'язки між господарюючими суб'єктами, обумовлені суспільним поділом праці;

господарська цілісність;

спільне економічне середовище, в якому діють суб'єкти господарювання;

спільна система економічного захисту тощо. [3, c. 53]

Суб'єктами національної економіки є домашні господарства, підприємства і держава. Вони вступають між собою в економічні відносини, що можуть набувати форми вертикальних і горизонтальних зв'язків. Будь-який економічний суб'єкт -- домогосподарство, підприємство чи держава -- є економічно відокремленим, а отже, має певний економічний інтерес. Діяльність кожного економічного суб'єкта підпорядкована реалізації цього інтересу. Економічні інтереси суб'єктів різні й навіть суперечливі, тому досягти єдності економічних інтересів усіх суб'єктів дуже складно.

Для вивчення національної економіки і вибору механізмів її регулювання національну економіку треба певним чином структурувати, тобто виділити її окремі підсистеми та елементи.

Залежно від напряму аналізу економічних явищ найпоширенішими типами структурування економіки є структура факторів відтворення, галузева структура, структура економіки в розрізі її великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура, структура виробництва й споживання тощо.

Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить її галузевій структурі, пов'язаній зі станом суспільного поділу праці. Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох видів -- усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Важливими факторами суспільного поділу праці на нинішньому етапі розвитку України є багатоукладність і переважно ринковий характер її економіки. Тому традиційний підхід до аналізу галузевих пропорцій, відповідно до якого досліджується динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та легкою промисловістю тощо, не є ефективним, оскільки не відображає функціональних зв'язків між підсистемами та елементами національного ринку. Теоретичною основою такого підходу, який застосовувався в умовах планової економіки, був пріоритет виробництва над споживанням. А в умовах ринкового трансформування структура виробництва визначається структурою платоспроможного попиту. Тільки в умовах певної пропорційності між попитом і пропозицією, а також при достатньому рівні розвитку ринкової інфраструктури стає можливим ефективне функціонування механізму, який зводить разом продавців і покупців.

Національний ринок країни - це складна система взаємодії окремих ринків як у продуктовому, так і в географічному розрізах. [6, c. 60]

Структурування національної економіки і структурування національного ринку, мають багато спільного і повинні існувати паралельно, доповнюючи одне одного.

При галузевій структуризації національної економіки використовують поняття "господарська галузь" і "чиста галузь".

Господарська галузь - це сукупність підприємств і установ з одним органом управління. Групування підприємств за галузями здійснюється виходячи з призначення вироблюваної продукції, характеру технологічного процесу або подібності використовуваної сировини. Класифікаційною одиницею є підприємство з самостійним балансом. Кожне окреме підприємство належить тільки до однієї галузі. [6, c. 60]

Чиста галузь - це сукупність підприємств, які випускають однакову продукцію, але перебувають у підпорядкуванні різних відомств. Чиста галузь не збігається за показниками розвитку з господарською, що формується як сукупність підприємств, які перебувають у підпорядкуванні одного відомства. Вона враховує продукцію, вироблювану на підприємствах усіх типів і будь-якої спеціалізації, що дає можливість виходити з реальної структури економіки. Схема чистих галузей використовується при розробці міжгалузевих балансів і у системі національних рахунків, узгоджується з номенклатурою товарних ринків і аналізом ринкової кон'юнктури. [6, c. 60]

Національна економіка країни є цілісним організмом. Вона об'єднує взаємопов'язану систему галузей, видів виробництв і територіальних комплексів. У цій системі органічно взаємодіють галузі матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо) і галузі нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров'я, культура). Природно, що співвідношення зазначених сфер і галузей, тобто структура економіки, рівень розвитку, ефективність функціонування мають значні відмінності в різних країнах. Чим розвиненіший науково-технічний потенціал країни, тим досконаліша система господарювання, тим краще використовуються переваги міжнародного поділу праці, тим вищі економічна та соціальна ефективність виробництва та рівень життя населення.

У макроекономічних дослідженнях як основу для галузевої структури нерідко використовують поняття „сектор економіки”.

Сектор економіки - це сукупність інституціональних одиниць - резидентів, які мають подібні економічні цілі, функції та поведінку. [6, c. 60]

Згідно з системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р., економіка поділяється на п'ять секторів:

нефінансових корпорацій (об'єднує корпорації, зайняті ринковим виробництвом);

фінансових корпорацій (охоплює інституціональні одиниці, зайняті фінансовим посередництвом);

державних установ (являє собою сукупність юридичних осіб, зайнятих неринковим виробництвом);

домашніх господарств (включає, здебільшого, споживаючі одиниці);

некомерційних організацій (об'єднує організації, що обслуговують домашні господарства, надаючи їм неринкові послуги). [6, c. 61]

У складі сектора нефінансових корпорацій виділяють три групи галузей:

пов'язані з видобуванням ресурсів (первинний сектор);

зайняті переробкою цих ресурсів і випуском готової продукції (вторинний сектор);

сфера послуг у широкому розумінні (третинний сектор). [6, c.61]

Існує і таке визначення сектора економіки, як "велика, значна частина економіки".

Виходячи саме з такого розуміння, виділяють промисловий сектор економіки, який включає добувну і обробну промисловість, енергетику, будівництво, газо- і водопостачання. Саме промисловість визначають як провідну галузь матеріального виробництва.

Міжгалузевими генералізованими структурними підрозділами промисловості є:

паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і електроенергетика);

машинобудівний;

комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хіміко-лісовий комплекс, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів);

галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловості). [9, c. 148]

М. Портер вважає, що жодна національна галузь не може досягти конкурентоспроможності ні на зовнішньому, ні на внутрішньому ринку без виникнення та зміцнення ряду підтримуючих і супутніх галузей, які утворюють систему, визначену в його теорії як кластер. Величезний прогресивний вплив на економічний розвиток країн справляють саме такі - сконцентровані за географічною ознакою - групи взаємозв'язаних компаній, спеціалізованих постачальників і фірм різних галузей, а також пов'язаних з їх діяльністю організацій (освітніх закладів, агентств із стандартизації, торговельних підприємств). М. Портер вважає, що кластери являють собою новий спосіб структурування економіки, організації, теорії та практики економічного розвитку, а також встановлення державної політики, який забезпечує додаткові можливості для зростання продуктивності суспільної праці.

Поділ національної економіки на кластери може здійснюватись двома шляхами:

Встановлення кооперованих зв'язків між підприємствами при посередництві регулюючої функції ринку.

Безпосередня організація відносно замкнутої сітки виробничо-господарських зв'язків кооперованих підприємств різних галузей на базі взаємного переплетення їх інтересів (найтиповіші форми цього типу структурування - концерн, корпорація, ФПГ). [6, c. 62]

Концепція кластерів базується на ширшому, динамічнішому баченні процесу конкуренції між фірмами та регіонами на основі зростання продуктивності. Згідно з цією концепцією, взаємозв'язки та обмін у кластері сильніше впливають на зростання продуктивності, ніж масштаби діяльності окремих фірм. Усі кластери є пріоритетними, і всі вони являють собою потенціал щодо вкладу у підвищення добробуту людей. Державні та приватні інвестиції, що направляються на поліпшення умов функціонування кластеру, приносять користь відразу багатьом фірмам.

На відміну від цього, розгляд ситуації у країні та у світі з точки зору галузей або вузьких секторів часто зводиться до лобіювання їх інтересів у питаннях виділення субсидій, обмежень імпорту або полегшення податкового тиску на компанії, що беруть участь у відповідних процесах. Отримані при цьому пільги й переваги можуть деформувати ринок, порушуючи пропорції міжгалузевого конкурентного розподілу капіталів. Однак уже в середньостроковому періоді ці "підтримані" галузі, позбавлені умов для повноцінної реалізації своєї продукції в умовах загальної несприятливої економічної кон'юнктури, починають відчувати ті самі (якщо не більші) проблеми розвитку.

Замість того, щоб рекомендувати якісь обмеження для іноземних фірм, теорія кластерів пропонує заохочувати їх. Ці фірми посилюють зовнішні зв'язки кластеру та сприяють підвищенню його продуктивності, а їх діяльність, у свою чергу, створює умови для зростання зайнятості в кластері та його додаткового інвестування.

Якщо промислова політика має тенденцію до порушення конкуренції на користь окремих галузей або підприємств, то теорія кластерів фокусує свою увагу на подоланні обмежень, які накладаються на підвищення продуктивності та зростання конкуренції, а також на динамічний розвиток ринку.

Загальна характеристика галузевої структури економіки України

Рівень освоєння території України відносно високий. Економіка України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території. Вона має складну, досить диференційовану й диверсифіковану структуру. Для неї характерні:

переважання важкої індустрії;

недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання;

наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення та поглиблення внутрішньо і міжгалузевих виробничих зв'язків. [9, c.125]

Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.

На галузеву структуру економіки України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Функціонування та вдосконалення господарства України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням ріння суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища,

Економіка України розвивалася за міжреспубліканським поділом праці, дво- і багатосторонніми економічними угодами. У процесі розвитку докорінно змінилася її структура. Провідну роль почала відігравати важка промисловість, на яку в 1989 р. припадало 69,5% продукції промисловості. Це змінило співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між видобувною та обробною промисловістю, а також між різними галузями промисловості й міжгалузевими комплексами.

З 1990 р. структура господарства України значно змінилася. Так, зменшилися промислове виробництво - на 43%, частка сільського господарства у ВВП - з 20,8% у 1992 р. до 15.3% у 2002 р. Будівельний комплекс зазнав значних змін (з 8-10% у 1990 р до 4% у 2002 р.), а частка послуг у ВВП зросла з 25% до 32% у 2002 р. Тіньова економіка, за оцінками спеціалістів, становить біля 60%.

Промисловість - найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. У цій галузі в 2002 р. було задіяно 34% промислово-виробничих фондів, 29,2% промислово-виробничого персоналу. Обсяг промислової продукції в загальному обсязі валової продукції галузей економіки (в основних цінах) становив 49%, валова додана вартість промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки - 34,4% (табл. 1).

Таблиця 1 Промисловість в економіці (відсотків)

Показник	1985	1990	1995	1997	1998	1999	2000	2002
Обсяг промислової продукції у загальному випуску (в основних цінах)	-	50,7	47,4	41,9	43,3	46,5	47,0	49,0
Валова додана вартість промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки	-	36,0	34.6	28.4	29,8	32,8	31,4	34,4
Основні засоби промисловості	33,4	32,4	31,5	29.7	31,1	31,2	32,2	34,0
Частка промислово виробничого персоналу	30,6	30.4	27,6	27,0	27,4	27,2	25,2	29,2

Кризовий період у промисловості, протягом якого обсяг виробництва скоротився наполовину, було подолано в 1999 р., коли негативна динаміка змінилася на позитивну. За 1999 р. обсяг промислової продукції зріс на 4%, за 2000 р. - на 13%, за 2001 р. - на 14%, за 2002 - на 7%. Крім того, почала поліпшуватися галузева структура промисловості за рахунок випереджального розвитку обробних (переробних) галузей, які випускають кінцеву продукцію, порівняно з добувними галузями, які випускають проміжну продукцію (див. табл. 2).

Таблиця 2 Приріст продукції за основними галузями промисловості (відсотків)

Галузі	Роки
	2000	2001	2002
Вся промисловість Добувна Обробна Паливна Електроенергетика Металургія Машинобудування Харчова Легка Деревообробна і паперова	13,2 6,4 16,6 -4 -1,8 21,3 15,3 23 36,4 56,5	14,2 3,3 17,2 5 2,6 5 18,8 18,2 13,8 28	7 2,3 8,9 - 1,1 3,9 11,3 8,4 0,4 23,4

Зростання промислового виробництва відбувається на основі підвищення попиту внутрішнього (інвестиційного та споживчого) і зовнішнього ринків. Так, зростання інвестицій в національну економіку становило у 2000р. - 14%, у 2001р. - 20%, у 2002р. - 9%, що, відповідно, збільшило внутрішній попит на продукцію машинобудування, металургії та промисловості будівельних матеріалів. Підвищення реальної заробітної плати у 2000 р. на 3,6%, в 2001 р. на 19%, в 2002 на 18%, а також пенсій та інших соціальних виплат, відповідно, збільшило внутрішній попит на продукцію харчової та легкої промисловості. Зовнішньоторговельний оборот зріс у 2000 р. на 17%, за 2001 р. - на 14% і в 2002р. на 10,5% (при додатному сальдо). [1, c. 24]

Структура промислового комплексу:

Важка промисловість:

- машинобудівний комплекс,

- металургійний комплекс,

- хімічно-лісовий комплекс,

- промисловість будівельних матеріалів,

- паливно-енергетичний комплекс.

Легка промисловість.

Харчова промисловість. [9, c. 129]

Будівельна галузь є однією з найважливіших галузей національної економіки, від якої залежить ефективність функціонування всієї системи господарювання в країні. Важливість цієї галузі для економіки будь-якої країни можна пояснити наступним чином: капітальне будівництво, напевне, як ніяка інша галузь економіки, створює велику кількість робочих місць і споживає продукцію багатьох галузей народного господарства. Економічний ефект від розвитку цієї галузі полягає у мультиплікаційному ефекті коштів, вкладених у будівництво. Адже з розвитком будівельної галузі будуть розвиватися: виробництво будівельних матеріалів і відповідного обладнання, машинобудівна галузь, металургія і металообробка, нафтохімія, виробництво скла, деревообробна і фарфоро-фаянсова промисловість, транспорт, енергетика тощо. І, вочевидь, як ніяка інша галузь економіки, будівництво сприяє розвитку підприємств малого бізнесу, особливо того, який спеціалізується на оздоблювальних і ремонтних роботах, на виробництві та встановленні вбудованих меблів і т. ін

Сьогодні в Україні будівництво перебуває в занепаді: основні фонди зношені майже на 60 %, у середньому на одну родину вони втричі менші ніж в Росії і вчетверо - ніж у Литві. Порівняно із західноєвропейськими країнами матеріальна база України в 3-5 разів менша стосовно житла, в 4-5 разів щодо культури та спорту, удвічі щодо науки та в 5-6 разів щодо медицини.

Агропромисловий комплекс України - складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємопов'язаних галузей сільського господарства, промисловості та інфраструктури. В АПК є три основні сфери:

1) забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва;

2) власне сільське господарство;

3) заготівля, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції. [9, c. 128]

Центральна ланка АПК - сільське господарство

Агропромисловий комплекс України нині переживає не найкращі часи. Як і багато інших галузей, він знаходиться у глибокій транснаціональній кризі. Реформи в аграрному секторі України просуваються повільно. Одна із причин - неспроможність уряду виробити і втілити дієву стратегію реформ, спрямовану на забезпечення тривалої ефективності галузі та підвищення її конкурентоспроможності. Цю неспроможність зумовлюють кілька чинників, зокрема такі: неспроможність виробляти й аналізувати політику; брак скоординованості у виробленні та провадженні політики; невідповідність адміністративних структур; опір сторін, зацікавлених у гальмуванні реформ; вплив консервативних сил.

Аграрний сектор України має величезний потенціал, але за браком відповідних економічних та інституційних умов не може його використати. Спад виробництва великою мірою зумовили помилки в здійсненні аграрної політики. Керівники та працівники сільськогосподарських підприємств не мають відповідних стимулів до діяльності, а ця обставина приводить до низької продуктивності факторів виробництва. Не останню роль відіграє збереження монополізованої і неефективної системи постачання виробничих ресурсів та реалізації продукції. Цю структуру Україна отримала в спадок від планової економіки. Як і раніше, існує також непрямий контроль над цінами, що його встановлюють через державні угоди та замовлення. За такої політики сільськогосподарські виробники постійно перебувають під тиском і змушені продавати продукцію за низькими цінами. Інакше не матимуть доступу до ресурсів та кредитів, які вкрай важко одержати самотужки. Тому існує істотна різниця між світовими і внутрішніми цінами на сільськогосподарську продукцію.

Сфера послуг - це діяльність суб'єктів, яка не набуває матеріально-речової форми і задовольняє певні потреби замовників - особисті, колективні. Послуги є результатом різнорідної діяльності, що здійснюється виробником на замовлення будь-яких споживачів (окремих громадян підприємств, організацій, підприємців), і, як правило, веде до зміни стану одиниць, які споживають ці послуги. Специфіка послуг як продукції полягає в тому, що послуги не накопичуються, не транспортуються, не існують окремо від виробників, тобто вони споживаються, в основному, в момент їх надання. [10, c. 319]

На сьогоднішній день сфера послуг в Україні нерозвинена, в цій галузі зайнято лише близько 40%, тоді як у розвинених цей показник становить 70-75%. Частка послуг у ВВП складає лише 35%. У сфері послуг найбільш розвинені такі галузі: пошта і зв'язок, транспорт та операції з нерухомістю (див. табл.. 3).

Таблиця 3 Структура обсягів послуг за видами економічної діяльності (відсотків)

Видпослуги	Обсяг вироблених послуг	Обсяг реалізованих послуг	Обсяг послуг, реалізованих населенню
	2001	2002	2001	2002	2001	2002
Всього у тому числі: Технічне обслуговування та ремонт автомобілів Ремонт предметів особистого користування і домашнього вжитку Готелі та інші місця для короткотермінового проживання Транспорт Туристичні агентства та бюро подорожей Діяльність транспортних агентств Пошта і зв'язок Операції з нерухомістю Діяльність у сфері інформатизації Діяльність у сфері права Діяльність у сфері архітектури та будівництва Реклама Слідча діяльність та забезпечення безпеки Освіта Діяльність з охорони здоров'я людини Індивідуальні послуги Діяльність у сфері відпочинку і розваг, культури та спорту Інші послуги	100 0,5 0,2 1,5 53,9 0,7 2,2 21,4 4,5 0,8 1,0 2,2 0,7 0,9 2,3 2,7 0,9 1,2 2,4	100 0,5 0,2 1,5 51,5 0,9 2,2 22,4 4,6 0,9 1,1 2,2 0,8 1,0 2,4 2,7 0,9 1,5 2,7	100 0,5 0,2 1,6 50,7 0,7 2,2 23,7 4,6 0,9 1,1 2,1 0,8 0,9 2,2 2,9 0,9 1,3 2,7	100 0,6 0,2 1,7 46,9 0,9 2,3 25,3 4,8 0,9 1,2 2,3 0,9 1,1 2,4 3,0 1,0 1,6 2,9	100 0,6 0,4 3,1 25,3 1,2 0,4 38,3 10,7 0,5 0,7 1,0 0,1 0,1 6,8 4,1 2,5 2,3 1,9	100 0,7 0,4 3,3 23,8 1,5 0,3 39,0 9,9 0,5 0,8 1,2 0,1 0,1 7,2 4,0 2,5 2,8 2,0

Необхідність державного регулювання структурних зрушень у рин- ковій економіці України

У II половині XX ст. структурний трансформаційний процес набув нових якісних рис і став невід'ємною частиною світового цивілізаційного прогресу. Досвід розвинутих країн показав, що високий рівень споживання на індустріальній основі досягається непомірно дорогою ціною: розтратою земельних ресурсів; нераціональним використанням людського потенціалу; порушенням рівноваги між діяльністю людини та природним середовищем. За цих умов структурна перебудова покликана сприяти створенню засад нової постіндустріальної цивілізації, найсуттєвішими ознаками якої є:

1) перехід до нового технологічного способу виробництва і нового типу економічного зростання;

2) гуманізація і соціалізація економіки;

3) наявність різних форм власності та економічних укладів, еволюція економічних відносин та інститутів;

4) посилення інтеграційних процесів. [3, c. 49]

В Україні пошук власної моделі структуризації національної економіки перебуває на початковому етапі. Певну методологічну і практичну базу державної структурної політики було закладено у розробленому Міністерством економіки концептуальному варіанті Програми структурної перебудови, який було схвалено Кабінетом Міністрів України у квітні 1995 р. Наприкінці 1998 р. цією самою державною установою було завершено розробку нового широкомасштабного документа - Програми структурної перебудови економіки України на середньостроковий період 1999-2003 рр. Цим було зроблено подальший крок на шляху створення ефективної моделі економіки майбутнього. Нині розробляється проект Програми на більш віддалений період.

У сучасній економічній теорії дедалі більшого поширення набуває теза про перехід постіндустріальних країн у нову стадію розвитку, її характерною ознакою вважають підвищення ролі та значення сектора інформаційних послуг і знання. Дійсно, у II половині XX ст. держави з розвинутою ринковою економікою пережили вагомі структурні трансформаційні перетворення. По-перше, швидко розширилася сфера послуг. У США, Японії та Німеччини на ньому вже сьогодні зайнято 60-70% економічно активного населення, і ці показники мають тенденцію до подальшого зростання. По-друге, принципово нові, революційні зміни у системі суспільного виробництва викликала поява сектора інформатики та інформатизації. За прогнозними оцінками, у наступні 20-25 років для країн-лідерів індустрія інформації стане провідною галузю національного господарства з 15-20-процентним рівнем зайнятості населення. Ці фактори значно впливають як на глобальні процеси відтворення так і на спрямованість механізмів щодо збалансування економічного розвитку окремих країн та їх певних інтеграційних угрупувань. Крім того, на думку провідних західних вчених (таких, як Д.Бєлл, ДЖ. К. Гелбрейт, Д. Хенді, Ю. Хабермас, Р. Дарендорф та ін.) поява нової соціальної групи - працівників названих вище секторів економіки ("underclass") істотно змінює ціннісні пріоритети суспільства та його соціальні орієнтири.

На жаль, такий перелік проблем не є визначним для України, яка все ще переживає складний процес ринкового трансформування. Як відомо, структурні перетворення всіх сфер господарства нашої держави мають на меті реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки і втілення на практиці стратегії європейського вибору. Водночас наміри щодо рівноправного входження до світового цивілізаційного простору мають грунтуватися на реальних економічних передумовах. 3 огляду на це, особливої ваги набирає науковий аналіз тенденцій щодо трансформування галузевої структури української економіки і напрямів державного регулювання даного процесу.

Слід підкреслити, що Україна була лише однією з складових господарського комплексу СРСР, тому її економіка підпорядковувалася загальносоюзним інтересам, серед яких розвиток ВПК і галузей, пов'язаних з виробництвом засобів виробництва, вважався пріоритетним. Структурні деформації, притаманні українській економіці за часів командно-адміністративної системи, залишились і в умовах перехідного періоду. Питома вага енерго- і матеріаломістких, а також екологічно небезпечних виробництв навіть зросла. У 2002 р. частка паливно-енергетичної та хімічної галузей досягла, близько 60% (проти 26,5% у 1990 р.). За цей самий період істотно скоротилися обсяги виробництва галузей, які мають інвестиційне призначення. Так, у структурі промислового виробницгва 2002 р. машинобудування і промисловість будівельних матеріалів займали близько 15% (проти 30,7% у 1990 р.); майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. [3, c. 49-51]

Головною перевагою для закріплення цих негативних тенденцій називають інерцію скорочення зовнішнього і внутрішнього попиту. Іншим таким фактором вважають зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення під впливом зниження цінової та нецінової конкурентоспроможності вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібералізації зовнішньої торгівлі. Отже, протягом останнього десятиріччя в Україні постійно відбувалося нерівномірне скорочення випуску товарів і послуг, внаслідок чого сформувалася нова галузева структура, яка не відповідає критеріям розвитку постіндустріальних країн світу

Частка галузей, що належать до сфери товарного виробництва, поступово і неухильно скорочувалась. У 1997 р. цей показник досяг найменшої позначки - 57,8%. Причому найбільшого зниження зазнала частка будівництва як вагомої складової інвестиційного комплексу країни (з 7% у 1991 р. до 3,8% у 2002 р.). Слід зауважити, що починаючи з 2000 р. в Україні розпочалися зміни у структурі інвестицій у виробництво в бік їх переважного зростання в промисловості. За прогнозними оцінками, цей процес відбуватиметься впродовж наступних 10 років. Лише після насичення промислового і товарного виробництв (у обсягах у розрахунку на душу населення до рівня розвинутих країн світу) у нас розпочнеться період становлення постіндустріального суспільства з принципово новою структурою економіки, де питома вага послуг стане неухильно зростати.

Вагомим фактором активізації процесів реіндустріалізації, безумовно, є регулююча роль держави. Світовий досвід доводить, що в розвинутих постіндустріальних економіках структурна політика завжди відігравала важливу роль у забезпеченні стабільного розвитку. Система державного управління постійно використовувала широкий спектр регуляторних і законодавчих заходів, що дозволяло трасформувати національну економічну систему для забезпечення якнайефективнішої діяльності окремих суб'єктів господарювання.

Слід зазначити, що для розвинутих країн світу сучасний етап удосконалення „неоліберального світового економічного порядку” йде такими трьома основними напрямами:

перетворення основ конкурентоспроможності центрів світового господарства (надання пріоритетів інноваційному розвитку, сфери послуг та ін.);

формування нових національних економічних регуляторів з урахуванням їх взаємодій з регуляторами світового господарства (створення спільних економічного та правового просторів, тощо);

постійне посилення впливу на економіку країн, які розвиваються. [10, c.227]

За таких умов Україна повинна одночасно пристосовуватися до двох магістральних змін у формуванні нової економічної системи. Це стосується, по-перше, лібералізації внутрішньої системи господарювання з створенням ринкових регуляторних механізмів, а по-друге, глобальної неолібералізації, що розмиває міжнаціональні бар'єри та сприяє становленню єдиного глобалізованого економічного середовища з вільним рухом товарів, послуг, капіталів і робочої сили. На цьому етапі ми акцентуємо увагу лише на першому напрямі. Найвагомішим фактором структурних перетворень в умовах лібералізації внутрішнього ринку є антимонопольна політика держави, яка за допомогою цінових факторів забезпечує розподіл прибутків між галузями та підприємствами. У свою чергу, нормальна прибутковість галузей сприяє формуванню фінансових ресурсів національного походження для подальшого реінвестування виробництва і безперебійного процесу розширеного відтворення. Слід зазначити, що, починаючи з 1991 р., головну увагу у процесах демонополізації в Україні було спрямовано на ліквідацію монополії державної власності на засоби виробництва і товарно-матеріальні цінності. Великого поширення набула теза про автоматичне формування конкурентного середовища за умов активного роздержавлення та приватизації. Про темпи цих перетворень свідчать дані, наведені в табл. 5.

Таблиця 5 Динаміка розвитку недержавного сектора в України (відсотків)

Секторипромисловості	Роки
	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2002
ПромисловістьУкраїни (в цілому)	100	100	100	100	100	100	100	100	100
У тому числісектори: Державний	70	62	53	42	29	26	19,8	15,3	9
Недержавний	30	38	47	58	71	74	80,2	84,7	91

Водночас кількісне скорочення підприємств державного сектора ніяк не можна ототожнювати з поняттям демонополізації виробництва. Станом на 1 січня 2000 р., в Україні офіційно визнано монополізованими загальнодержавні ринку 584 товарів (товарних груп) і 4186 регіональних і локальних ринків 184 товарів (товарних груп). На цих ринках монопольне становище займали 3395 суб'єктів господарювання. Протягом усього перехідного періоду особливо високий рівень монополізації зберігався на ринках постачання електроенергії, централізованих тепло- і водопостачання, нафтопостачання, транзитних послуг, зв'язку, матеріально-технічного забезпечення АПК, комунальних послуг (газопостачання населенню), продовольчих і речових послуг, спеціалізованих послуг морських портів тощо.

У розвинутих країнах світу найпоширенішими методами державного регулювання цін монополій вважають організацію конкурсів для входження на монопольний ринок і цінове регулювання діяльності безпосередньо на самому ринку (яке відбувається шляхом контролю за нормою прибутку або безпосередньо за тарифами). Як правило, регулювання норми прибутку здійснюється за допомогою встановлення надбавки на собівартість (практика США). При цьому компаніям дозволяється одержувати чистий прибуток у чітко визначених межах, а всі їхні виробничі показники (тарифи, інвестиції, прибутковість) перебувають під детальним правовим наглядом у відповідних органах виконавчої влади (федеральних комісіях, органах штатів і муніципалітетах). Більше того, у США регулярно проводяться публічні слухання комунальних підприємств. Тарифи встановлюються по кожному виду послуг або товарів виходячи з їх характеру (це вимагає розбивки їх собівартості за елементами з урахуванням обсягів продажу).

Перспективи розвитку галузей національної економіки

Основним пріоритетом національної економіки на сьогоднішній день є піднесення життєвого рівня народу, яке можна досягнути перш за все за допомогою високого рівня виробництва товарів народного споживання, включаючи продукти харчування.

Тому в промисловоcті України можна виділити такі напрямки її подальшого розвитку:

Прискорений розвиток усього комплексу галузей, пов'язаних зі створенням сучасної бази матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та переробки.

Пріоритетний розвиток харчової, легкої та деревообробної промисловості, освоєння цими галузями широких аспектів внутрішнього ринку. Позитивним слід вважати той факт, що у 1998 р. виробництво непродовольчих товарів народного споживання зросло на 11% і продовжує зростати.

Розширення масштабів житлового будівництва. Як відомо, в країнах Заходу динаміка цієї сфери є основним індикатором внутрішньої економічної кон'юнктури. В Україні у 2000 р. введено в експлуатацію 5558 тис. м2 загальної жилої площі, тоді як у 1990 р. - 17447 тис. м2.

Енергозбереження на основі значного зниження енергомісткості всіх без винятку галузей. Як зазначалося на з'їзді УСПП, питомі енергозатрати на виробництво основних видів промислової продукції в Україні є в 3-5 разів вищими, ніж в економічно розвинутих країнах. У 2000 р. імпорт енергоносіїв коштував Україні майже 6 млрд. дол. За умов ощадливого використання паливно-енергетичних ресурсів цю статтю витрат можна було б істотно скоротити. І це є одним з пріоритетних завдань сьогодення. [3, c. 55]

Світовий досвід показує, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може ставити за мету досягнення ефективної конкуренції за всім асортиментом вироблюваної нею продукції. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для здобуття конкурентних переваг на світовому ринку. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих галузей. При цьому мається на увазі не тільки підвищення ефективності господарського використання ресурсів, що само по собі дуже важливо, а й забезпечення становлення ефективної структури промислового виробництва.

До пріоритетних галузей промисловості на даному етапі її розвитку можна віднести:

у машинобудуванні - виробництво авіаційної та ракетно-космічної техніки, суднобудування, енергетичне і сільгоспмашинобудування, окремі виробництва електронної техніки і засобів зв'язку;

у металургійній промисловості - виробництво тонкого автомобільного листа, високоміцних труб, водо- і газопровідних труб з покриттям, алюмінієвої фольги і губчастого титану, сталевих канатів і арматури;

у хімічній і нафтохімічній - виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, синтетичного корду, полімерів та виробів з них, магнітних стрічок і рентгенівської плівки на лавсановій основі, товарів побутової хімії, автомобільних шин і гумових технічних виробів;

у деревообробній промисловості - виробництво фанери, картону, спеціальних видів паперу, деревностружкових та деревноволокнистих плит, меблів;

у промисловості будівельних матеріалів - виробництво високоякісного скла, крейди, фракційного щебеню, тонких облицювальних плит з граніту та бруківки сучасного дизайну;

у легкій промисловості - поглиблена переробка льону і хмелю, швейне і трикотажне виробництва. [3, c. 54]

Аграрний сектор України має величезний потенціал, але за браком відповідних економічних та інституційних умов не може його використати.

Для подальшого розвитку аграрного сектору та підвищення його конкурентоспро- можності в умовах реалізації нової аграрної політики на ринкових засадах особливе значення має розбудова інфраструктури із залученням іноземних інвестицій, великих приватних капіталовкладень.

Для створення сучасного конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва в Україні суттєве значення має формування інноваційної культури в країні, механізму її втілення на практиці. Осередком її формування в агропромисловому комплексі України могли б стати сільськогосподарські технополіси, створені принаймні по одному в кожному з регіонів нашої країни. Вони дозволять децентралізувати аграрний науково-технічний потенціал, стануть регіональними осередками технологічного розвитку, які об'єднають в науково-виробничий моноліт аграрні заклади освіти різних рівнів, науково-дослідні інститути і станції, підприємства різних форм власності з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції і сировини. [13]

Необхідно створити також систему фінансового обслуговування аграрного сектора (спеціальні аграрні банки, фермерські каси взаємодопомоги), розбудувати інфраструктуру і правовий механізм для формування реальних іпотечних відносин.

Слід розробити оптимальну і реальну програму державної підтримки АПК із системою спеціальних економіко-правових, фінансових і адміністративних заходів, які дозволили б, зокрема, оперативно вирішувати питання доцільності підтримки тих чи інших галузей сільськогосподарської продукції, планувати або програмувати, як це має місце в інших країнах, агропромислове виробництво та структурні перетворення в ньому з урахуванням як національних, та і міжнародних аспектів.

Зусилля держави повинні концентруватись на сприянні розвитку і збільшенні обсягів продукції аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки. У цьому зв'язку необхідно прискорити проведення робіт по формуванню і гармонізації національної бази стандартів якості та безпеки продуктів харчування до вимог країн - членів ЄС. Тож потрібні докорінні зміни в аграрній політиці, а це - основа для більш оптимістичних варіантів розвитку агропромислового виробництва.

Стан будівельної галузі та перспективи її розвитку обумовлені загальним станом економіки України, де в поточному році відмічаються позитивні зміни. У 2002 р. приріст обсягів ВВП склав 5,6 %, обсяг промислової продукції зріс приблизно на 6,4 % (у порівнянні з попереднім роком), на 8,9 % зросли інвестиції в основний капітал.

В даний час і в найближчій перспективі (10-15 років) будівництво нових виробничих об'єктів буде вестися в незначних обсягах. Основними напрямами і пріоритетами структурної реорганізації промислового будівництва буде розширення, реконструкція, перепрофілювання і технічне переоснащення існуючих промислових об”єктів. На жаль, уряд не приділяє уваги промисловому будівництву через підвищення затрат на соціальну сферу. Обсяг бюджетних інвестицій у капітальне будівництво різко зменшився, і цього року оголошено свого роду спеціальний мораторій на його фінансування.

Отже, головна проблема будівельної галузі України є формування позабюджетних інвестицій.

На сьогоднішній день існує кілька можливих способів залучення ресурсів для кредитування будівництва і придбання житла. Джерелами цих ресурсів зокрема можуть виступати:

* населення, яке потребує поліпшення житлових умов;

* підприємства, що бажають вирішити житлові проблеми своїх співробітників;

* державні органи керування і місцеві адміністрації;

* фінансові інвестори.

Одним із видів фінансового забезпечення житлового будівництва може стати довгострокове кредитування, або іпотека. Іпотека - це застава землі та нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту. Сьогодні іпотека є найпоширенішим видом фінансових операцій у розвинутих країнах. Вкладання коштів в іпотечне кредитування будівництва житла можна віднести до найліквідніших банківських активів.

У сфері послуг найбільш перспективними є телекомунікаційна та транспортні галузі.

Щоб галузь телекомунікацій України дійсно вийшла на належний рівень конкурентоспроможності, необхідно вирішити наступні завдання:

Підвищити технологічний рівень галузі.

Усунути монополію на ринку.

Створити належне законодавче підгрунтя функціонування галузі.

Підвищити рівень телефонізації по всій території країни.

Створити сприятливий інвестиційний клімат для залучення іноземних інвестицій у галузь.

Виділяти належні кошти на наукові дослідження всередині галузі.

Найбільш розвинений на сьогоднішній день є залізничний вид транспорту. Фактично зараз відбувається покращення стану залізничного транспорту, оновлення основних засобів, а саме ремонт колій, вокзалів, закупівля нових локомотивів. Але поки що все це йде в досить обмежених масштабах та торкається лише ключових напрямків. Для більш широкого оновлення потрібно знайти вільні кошти. Це можуть бути іноземні або вітчизняні інвестиції або кошти вивільнені з структури самої залізниці. [5, c. 42]

Висновки

Проаналізувавши наявний стан галузевої структури України ми можемо зробити наступні висновки:

Галузева структура економіки України є застаріла, неефективна, не відповідає сучасним ринковим стандартам. Така структура нездатна забезпечити економічну стабільність в державі, нездатна створити умови для подальшого розвитку економіки та економічного зростання.

Зростання питомої ваги енерго- та матеріаломістких, а також екологічно небезпечних виробництв призводить до забруднення навколишнього середовища.

Втручання держави в процеси структурної перебудови не приносять бажаних результатів, немає чіткої структурної політики уряду.

Переважна більшість інвестицій направляється в промисловість, тоді як решта галузей національної економіки залишаються поза увагою інвесторів.

Жоден з пріоритетів національної економіки не має достатніх інвестицій для його реалізації.

Реалізація більшості з пріоритетів розрахована на 10-15 років. Чисті прибутки за сприятливих умов можливі лише через 5-7 років, а до того часу національна економіка має якось розв'язувати проблему внутрішнього споживчого ринку.

Тому нині першочергове завдання - подолати несприятливі тенденції, глибоку структурну кризу економіки України, надати економіці належного динамізму. Насамперед йдеться про глибокі структурні зміни та нову інвестиційну політику. Інвестиційну політику відносно окремих галузей слід здійснювати так, щоб масштаби капітального будівництва відповідали потужностям, матеріальним і трудовим ресурсам. Суть нових змін - у перенесенні центра ваги з кількісних показників на якість і ефективність, з проміжних - на кінцеві результати, з розширення виробничих фондів - на оновлення їх, нарощування паливно-енергетичних ресурсів, поліпшення використання їх, прискорений розвиток наукоємних галузей, виробничої та соціальної інфраструктури.

На стратегічних напрямах розвитку економіки слід розробляти і здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забеспечують широкий економічний ефект і розв`язання соціальних завдань.

Взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень на реконструкцію і технічне переоснащення підриємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових, концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект, визначення пропорцій у використанні капітальних вкладень з тим, щоб забезпечити соціальну орієнтацію економіки, пропорційний і збалансований розвиток різних галузей. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, що спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території.

Все це сприятиме великим структурним змінам в економіці України, значному збільшенню наукоємних виробництв, машинобудування і хімії, зниженню частки видобувних і сировинних галузей, однак при цьому збільшиться значущисть глибокої комплексної переробки сировини. Галузева структура народного господарства матиме динамічніший, стійкіший характер, повніше задовольнятиме потреби суспільства.

Література

Герасимчук М. Тенденції розвитку промисловості України на сучасному етапі // Економіка України. - 2002. - №3

Економіка України: десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. - Л. ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - 496 с.

Єрохін С. Структурна трансформація національної економіки // Економіка України. - 2002. - №10, 11

Заболоцький Б.Ф., Кокошко М.Ф., Смовженко Т.С. Економіка України. - Л.: ЛБК НБУ, 1997. - 580 с.

Ложачевська О. Характеристика транспортної галузі України // Економіст. - 2002 - №10

Михайленко О. Методологічні аспекти структурування національної економіки і національного ринку // Економіка України. - 2003. - №5

Програми структурної перебудови економіки України на середньостроковий період 1993-2003 рр. (Проект). - К., Міністерство економіки України, 1998

Програма „Україна - 2012” (Проект). - К., Міністерство економіки України, 1998

Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана. - К.: ВД „Юридична книга”, 2001. - 552 с.

Рыночные трансформации в переходной економике / Под ред. А.Н. Алымова). - К., ІЕ НАН України, 1998. - 432 с.

Статистичний щорічник України за 2002 р.

Чевганова В., Брижань І. Кластери та їх економічне значення // Економіка України. - 2002. - №11

Чеботарьов В. Структура АПК та формування інноваційної політики її трансформації // Економіка України. - 2003. - №7