Засоби державного регулювання економіки

34

Вступ

Під ринковою економічною системою ми розуміємо сукупність механізмів та інститутів за допомогою яких здійснюється обіг ресурсів, продуктів, капіталів, грошей у суспільній економіці.

Основними моментами аналізу ринкової економічної системи виступають: історичні етапи розвитку ринкової економічної системи, типи ринку, функціональні рівні ринку, основні моделі ринку. Функціонування ринку відбувається на мікроекономічному, макроекономічному, мета-макроекономічному та метамікроекономічному рівнях. Ринкові ціни і ринковий попит, а також ринкові ціни і ринкова пропозиція виступають основними факторами взаємоформування одне одного. Виходячи з цього принципу, можемо визначити перелік функцій, що їх здійснює ринкова економічна система. Оскільки ринок визначає скільки, чого і в яких пропорціях виготовляти, то звідси випливає програмна функція економічної системи. Цінове регулювання і контроль економічної діяльності забезпечує його контрольна функція. Ринок найефективнішим чином розподіляє ресурси між товаровиробниками - у цьому полягає його розподільча функція. Сукупність вищевказаних функцій становить комплекс глобальних функцій (метафункцій) ринку. Існують ще, так звані, власне функції ринку. Сюди входять: врівноважувальна, яка здійснює збалансування попиту і пропозиції та визначає рівень ринкової ціни рівноваги. Розподіл ринком ресурсів між сферами національної економіки і визначення напрямку розвитку галузевої структури економіки забезпечується стримувальною функцією ринкової економічної системи. І, нарешті, стимулювання науково-технічного прогресу і вдосконалення технології і продуктів здійснюється функцією стимуляційною. Реалізація цих функцій практично й забезпечує сутність та динаміку виробництва і споживання благ і послуг. Якщо говорити про історичний процес еволюції сучасної ринкової економічної системи, то слід зазначити певні етапи формування і розвитку різнобічних аспектів ринку.

У дотоварний період ринкові відносини мали локальний і недорозвинений характер. Для обміну призначалося те, що недоспоживалося в межах домогосподарства. Наступним етапом був товарний період розвитку національних економічних систем у якому здійснився процес формування ринкових структур. Завершальною історичною віхою стало утвердження постринкового періоду, в якому система зв'язків між продавцями і покупцями налагоджується не стихійно, а свідомо, через посередництво корпоративних і державних органів, наукових установ тощо. Способом класифікації ринкових економічних систем є також рівень розвитку ринкової конкуренції. Залежно від ступеня її трансформації з недосконалої в досконалу, доцільно сформулювати чотири типових моделі ринку:

1) чистий конкурентний ринок;

2) чистий монополістичний ринок;

3) конкурентний монополістичний ринок;

4) олігополістичний ринок.

Окрім вищезгаданих моделей ринку, виходячи з рівня функціонування національної ринкової системи, існують певні типи ринку. Ринок, на якому реалізується певна продукція всією сукупністю продавців, називається мікроекономічним, а ринок, на якому реалізується певна продукція певним продавцем - індивідуальним. Макроекономічний ринок, у свою чергу, відтворює систему зв'язків між сукупними продавцями і сукупними покупцями. Глобальний, світовий, метамакроекономічний ринок - це середовище, де суб'єктами купівлі-продажу виступають національні виробники і споживачі.

Класифікація об'єктів купівлі-продажу матиме такий вигляд:

§ ринок продуктів, на якому реалізуються продукти і послуги;

§ ринок ресурсів, де основним об'єктом купівлі-продажу є ресурси (земля, матеріали, капітал, праця, підприємницькі здібності);

§ ринок грошей, на якому здійснюється купівля-продаж національних грошей, фінансових активів, іноземної валюти. У складі ринку грошей виділяють:

а) ринок власне грошей, де здійснюється купівля-продаж національних грошей на умовах позики за певну плату, так званий позичковий процент;

б) ринок фінансів (цінних паперів, фінансових активів, фінансового капіталу), де об'єктом купівлі-продажу виступають цінні папери: акції, облігації тощо;

в) ринок валют, на якому здійснюється обмін національних валют за певним курсом, що виступає їх ціною

Цінова економічна система представлена:

§ як видова різноманітність механізмів формування цін;

§ як основний вимірювальний економічний інструмент;

§ як основна форма функціонування національних мікро- та макроекономічних систем.

Структурними компонентами цінових економічних систем виступають основні, куди відносяться ринкові та позаринкові цінові економічні системи, та допоміжні, які представлені адміністративними та змішаними ціновими системами. У ринкових цінових економічних системах рівень ринкової ціни визначається через відповідне співвідношення попиту і пропозиції, і саме ціна є основним фактором формування попиту і пропозиції. Сферою розповсюдження позаринкових цінових економічних систем є суспільний і квазісуспільний сектори національної економіки. Адміністративні цінові економічні системи мають здатність розширювати сферу своєї дії на всю економіку, включаючи і ринковий сектор. Для змішаних цінових економічних систем притаманним є доповнення ринкового ціноутворення позаринковим.

1. Засоби державного регулювання економіки

1.1 Державний бюджет - головний засіб регулювання економіки

Провідне місце в системі регулювання економіки держави, створення сприятливого фінансового середовища для швидкого розвитку ринкових відносин, забезпечення макроекономічної рівноваги в економіці належить бюджету. Він є невід'ємною частиною ринкових відносин і одночасно важливим інструментом реалізації державної політики. Бюджет як одна з ланок фінансової системи відображає виробничі відносини, відтворює відносини розподілу, опосередковує рух грошової маси.

В умовах існування Радянського Союзу державний бюджет України виконував підпорядковану роль у розподільчих процесах. Він був інструментом перерозподілу ресурсів між галузями республіканського господарства і різними соціальними групами населення на території України, а також між адміністративно-територіальними одиницями республіки. Як незалежна держава Україна вперше склала проект Державного бюджету тільки на 1992 рік.

Бюджетові належить важлива роль у фінансовій системі держави. Через бюджет здійснюється фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а також стосуються міждержавних відносин. За його допомогою перерозподіляється частина фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями України з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. Бюджет є важливим інструментом держави, через який забезпечується контроль за станом виробництва в цілому.

Бюджет є складною економічною категорією, оскільки являє собою систему економічних відносин, які складаються в суспільстві у процесі формування, розподілу і використання централізованого фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб. Ці відносини мають таку структуру:

§ між державою і підприємствами в процесі мобілізації доходів, накопичень і фінансування з бюджету;

§ між державою і населенням у процесі розподілу і перерозподілу національного доходу;

§ між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.

Бюджетні відносини, що відображають зміст державного бюджету, функціонують у визначених формах - суспільних і організаційних. І саме завдяки організаційним формам стає важливим використання бюджету як інструменту управління економікою. Завдяки організаційним формам внутрішньобюджетних відносин стає можливим використання бюджету для забезпечення міжтериторіального розподілу суспільного продукту, регулювання народногосподарських пропорцій, управління економічними процесами на макро- і мікрорівнях.

Державний бюджет - це річний план державних видатків і джерел їх фінансового покриття. Залежно від адміністративно-територіального устрою управління конкретної країни (двоступеневого - центральні та місцеві органи або триступеневого - центральна влада, уряди республік, областей, земель, провінцій, штатів тощо, а також місцеві органи - муніципалітети, територіальні громади, комуни тощо) бюджети поділяються на центральні, регіональні та місцеві. Між ними існують досить складні відносини щодо розподілу доходів за видами надходжень і часткою в них окремих бюджетів, а також через перерозподільні функції центрального бюджету.

Відносини центрального бюджету з регіональними і місцевими досить нерівнозначні. У деяких територіальних одиницях Міністерство фінансів забирає більшу частину податків і збору до центрального бюджету, в інших - меншу. Надходження дотацій із центру до бюджетів адміністративних одиниць залежить від рівня розвитку окремих територій і цілей державного регулювання економіки.

Інколи використовують поняття сукупного, або консолідованого, державного бюджету, що охоплює бюджети всіх адміністративних одиниць країни.

Центральний бюджет обговорюється і приймається парламентом країни, місцеві бюджети - парламентами відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Після завершення фінансового року уповноважені представники фінансових органів подають до законодавчих зборів звіти про виконання бюджету, тобто мобілізацію доходів і здійснення видатків, відповідно до прийнятого у звітному році закону про бюджет. Звіти органів виконавчої влади обговорюються депутатами, а за результатами виконання бюджету оцінюється їх робота.

Державний бюджет завжди був компромісний і відбивав співвідношення сил основних носіїв різних соціально-економічних інтересів у країні. Це компроміс між власниками та найманими працівниками з приводу оподаткування власності, доходів і заробітної плати, бюджетних видатків на соціальні цілі; між загальнодержавними та місцевими інтересами; між промисловими і сільськогосподарськими регіонами з приводу розподілу податків і бюджетних дотацій, орієнтирів державної територіальної структурної політики; між інтересами окремих галузей і компаній з приводу податків і субсидій, пільгових кредитів і державних замовлень, підрядів на будівництво, інвестиційних винагород. Досягнення таких компромісів супроводжується політичною боротьбою.

Формування дієвого механізму державного регулювання економіки та забезпечення умов її ефективного функціонування здійснюється за активного використання бюджетної системи. Державний бюджет - основний метод державного фінансового регулювання. Він передбачає забезпечення поділу і перерозподілу валового внутрішнього продукту між регіонами держави, галузями економіки, виходячи із стратегії її економічного розвитку, фінансової політики та потреб ринкового механізму, зважаючи на те, що в кризових умовах ринковий механізм менш ефективний, і тому державі необхідно розширювати втручання в процес перерозподілу фінансів. Саме за допомогою цього методу визначаються розміри платежів до бюджету, обсяги бюджетного фінансування, обчислюються фінансові ресурси, що перерозподіляються між окремими видами бюджетів.

Бюджет як важливий метод державного регулювання дістав законодавче закріплення в Законі «Про бюджетну систему України», в якому передбачається перерозподіл валового внутрішнього продукту через державний і місцеві бюджети в територіальному та галузевих розрізах, а також між окремими соціальними групами населення. Напрями бюджетної політики на кожний наступний рік затверджуються Верховною Радою України у формі бюджетної резолюції, де закладаються конкретні інструменти впливу на соціально-економічний розвиток, визначаються кількісні та якісні параметри перерозподілу фінансів з метою стимулювання або обмеження окремих видів діяльності.

Одне із центральних місць серед структурних елементів бюджетного процесу займають бюджетні норми і нормативи, бюджетні стимули та санкції, бюджетне планування та прогнозування.

До найважливіших показників, що характеризують бюджет, належать:

§ частка коштів, яка щорічно розподіляється через бюджет, у валовому внутрішньому і чистому національному продукті країни;

§ покриття бюджетних видатків доходами - дефіцит або надлишок надходжень порівняно з витратами (останнє рідко спостерігається як у розвинених країнах, так і у країнах, що розвиваються);

§ структура бюджетних видатків, зокрема частка на господарські, соціальні, оборонні цілі, на обслуговування державного боргу в загальній сумі видатків.

У разі виникнення дефіциту бюджету важелем державного регулювання економіки країни мають бути дані про те, з яких джерел уряд бере кошти для покриття дефіциту.

До державних фінансів належать також позабюджетні фонди цільового призначення. Вони формуються за рахунок спеціальних внесків або відрахувань і за економічною сутністю є цільовими прямими або опосередкованими податками.

Серед позабюджетних фондів найбільший за розмірами є центральний пенсійний. У ньому нагромаджуються обов'язкові внески підприємств і найманих осіб; інколи сюди надходять державні дотації для забезпечення в подальшому виплат пенсій.

Спеціальні позабюджетні фонди виконують кілька функцій, доповнюючи державний бюджет у сфері регулювання економіки, зокрема:

§ не залежать від стану бюджету і виконують цільову роль навіть у разі дефіциту державного бюджету. їх видатки не можна скорочувати. Вони гарантують виконання деяких важливих завдань державного регулювання розвитку економіки (будівництво й утримання шляхів, виплата пенсій);

§ дають змогу маніпулювати показниками виконання бюджету, зокрема приховувати частину або весь дефіцит бюджету в спеціальних фондах. Нерідко саме цим пояснюється те, що деякі позабюджетні фонди витрачаються не за призначенням;

§ не підзвітні парламентам, а відтак не дають додаткових можливостей виконавчій владі для маневрування, роблять її більш незалежною від парламентських намірів.

На стан економіки значною мірою впливають державні дотації на житлове будівництво. Вони не лише збільшують попит на земельні ділянки, будівельні матеріали, а й виконують роль місткого ринку для деяких підгалузей промисловості (виробництво підйомно-транспортного, телевізійного, електропобутового обладнання, труб, санітарно-технічних виробів, паркету та ін.). Житлове будівництво є генератором попиту на меблі, кухонне обладнання, побутові прилади тривалого користування тощо.

Видатки державного бюджету на потреби народного господарства здійснюються у вигляді державних кредитів, субсидій, замовлень і закупок. Вони витрачаються насамперед за такими напрямками: інфраструктура, сільське господарство, дотації державному сектору економіки, підтримка експортерів товарів, послуг і капіталу.

Дієвість державного регулювання економіки за допомогою бюджетних видатків залежить від відносних розмірів витратних сум (їх частки від ВВП), структури цих видатків, а також від ефективності використання кожної одиниці витрачених коштів.

Роль бюджетних видатків у господарстві окремих країн зумовлюється значною мірою різним рівнем розвитку державного регулювання економіки, різними цілями, відмінностями в національному досвіді програмування соціально-економічного розвитку.

1.2 Функція місцевих бюджетів у регулюванні економічних відносин

Важлива роль місцевих бюджетів у функції регулювання фінансової системи держави. Наявність різних поглядів щодо вивчення поняття «місцевих бюджетів» дає змогу характеризувати їх як сукупність економічних відносин, які сприяють територіальному перерозподілу національного доходу країни та забезпечують створення фінансової бази місцевих рад.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування, місцеві бюджети - це балансові рахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.

Водночас місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію, основу якої становить система фінансових відносин, а саме: відносин між місцевими бюджетами і господарськими структурами, що функціонують на певній території; відносини між бюджетами і населенням певної території, що складаються при мобілізації і витрачанні коштів місцевих бюджетів; відносини між місцевими бюджетами різних рівнів щодо перерозподілу фінансових ресурсів; відносини між місцевими бюджетами і державним бюджетом.

Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, що передбачено Конституцією і Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 27.05.97 p., активізує господарську діяльність, дає змогу їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви фінансових ресурсів. Зрештою все це розширює можливості місцевих органів влади у сприянні повнішому задоволенню потреб населення.

Місцеві бюджети є основним каналом доведення до населення кінцевих результатів суспільного виробництва, що спрямовується на суспільне споживання. Через місцеві бюджети суспільні фонди споживання розподіляються в територіальному і соціальному розрізах. Разом з іншими ланками бюджетної системи місцеві бюджети є одним із головних інструментів реалізації на практиці програми економічного і соціального розвитку як регіонів, так і країни в цілому.

Відомо, що із загальнодержавного бюджету фінансується близько ²/₃ усіх витрат. Спостерігається тенденція до збільшення частки місцевих бюджетів у фінансуванні бюджетних витрат, що може позитивно вплинути на розвиток системи місцевого самоврядування та використання бюджетних коштів у цілому.

Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється в їх призначенні, а саме:

§ у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих органів влади;

§ розподілі й використанні цих фондів між галузями народного господарства;

§ контролі за фінансово-господарською діяльністю підприємств та організацій, підвідомчих цим органам влади.

Як економічна категорія, місцеві бюджети відображають зумовлену адміністративним поділом і бюджетним устроєм держави сферу економічних відносин суспільства, пов'язаних із формуванням, розподілом і використанням централізованих грошових коштів, що знаходяться у розпорядженні місцевих органів влади і призначених для соціально-економічного розвитку конкретних регіонів країни.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» від 29.06.95 р. бюджетна система нашої держави складається з державного бюджету, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів в Україні відносять: бюджети областей, міст республіканського підпорядкування, міст обласного підпорядкування, міст районного підпорядкування, районів (у містах), сільські та селищні бюджети. Бюджет АР Крим об'єднує республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Криму.

Бюджети вищого рівня об'єднуються з бюджетами областей, бюджетом АР Крим та бюджетами міст республіканського підпорядкування (Києва та Севастополя).

Бюджет області - це регіональний бюджет, бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об'єднує районний бюджет, бюджет міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Останні створюються за рішенням районних, міських рад народних депутатів за наявності необхідної фінансової бази.

Складна структура місцевих бюджетів України, а також необхідність установлення раціонального взаємозв'язку між державними і місцевими бюджетами висуває завдання визначення принципів і умов оптимального розподілу доходів між різними ланками бюджетної системи. При розподілі доходів між ланками і видами бюджетів потрібно дотримуватися таких вимог:

§ єдність бюджету і державного плану соціально-економічного розвитку України;

§ забезпечення кожного бюджету стійкими доходами, які тісно пов'язані з економічною, соціальною і екологічною ситуацією регіону. В цьому проявляється активний вплив бюджету на прискорення темпів розвитку економіки та покращення соціального положення в регіоні;

§ збалансованість кожного бюджету незалежно від обсягу його закріплених дохідних джерел;

§ підвищення зацікавленості державних і місцевих органів в успішному виконанні планів надходжень загальнодержавних доходів і зборів (податкових і неподаткових) на території відповідної місцевої ради;

§ забезпечення рівномірності надходження коштів і усунення можливих касових розривів унаслідок неспівпадання термінів здійснення видатків і отримання доходів.

Доходи між основними ланками бюджетної системи України розподіляються згідно із загальнодержавним законодавством, всередині ланки - згідно з рішеннями місцевих органів влади. Головною передумовою розподілу доходів бюджету слугує єдність його дохідної бази, яка дає змогу регулювати бюджетні ресурси таким чином, щоб в необхідних випадках надавалася допомога бюджетам, котрі її потребують, і разом з тим здійснювалися заходи загальнодержавного значення.

У складному механізмі фінансових методів державного регулювання економіки особливе місце займають міжбюджетні відносини. Адже саме через бюджети різних рівнів, які відповідають ієрархії територіальної організації суспільства, здійснюється основне регулювання фінансового забезпечення розвитку різних ланок господарства, соціальної сфери, екологічної інфраструктури між регіонами України тощо.

Міжбюджетні відносини відбивають взаємозв'язки між усіма видами бюджетів, що існують в Україні, і в першу чергу між державним та місцевими, які поділяються на обласні, районні, міські, сільські й селищні. Збалансованість міжбюджетних відносин значною мірою визначається ефективністю системи оподаткування, в тому числі вертикальною структурою надходжень до бюджетів різних рівнів. У той же час від збалансованості міжбюджетних надходжень залежить ефективність системи державного регулювання економіки фінансовими методами, зближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. Це зумовлено як суб'єктивними, так і, більшою мірою, об'єктивними причинами. До них варто віднести природні, економічні, соціальні, історичні та інші умови розвитку регіонів. Тому перерозподіл фінансових ресурсів між регіонами має за мету створити однакові умови економічної діяльності і суспільного добробуту для населення, яке проживає на певній території.

Міжбюджетні відносини в Україні містять такі основні елементи: власні, закріплені та регулюючі доходи, нормативи відрахувань від регулюючих доходів, дотації, субвенції, субсидії, внески до державного бюджету України, бюджетні позички, міжбюджетні взаєморозрахунки.

Власні доходи - це доходи, що належать місцевому органу влади, формуються на підвідомчій йому території на основі рішень цього органу. Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений. У практиці міжбюджетних взаємовідносин власні доходи об'єднуються з поняттям «закріплені доходи».

Закріплені доходи - це доходи, які повністю або певною частиною на довгостроковій основі закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів визначається чинним законодавством. Регулюючі доходи - це доходи, які на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регулюючих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві органи влади. Уточнення переліку регулюючих доходів здійснюється у щорічних законах про державний бюджет України.

Нормативи відрахувань від регулюючих доходів, зокрема від загальнодержавних податків і зборів, до бюджетів установлюють пропорції розподілу цих доходів (у відсотках) між різними рівнями бюджетної системи. Склалася певна практика регулювання бюджетних доходів. На державному рівні воно визначається нормативами розподілу доходів між державним бюджетом України і бюджетами областей, міст Києва та Севастополя.

Для реального забезпечення принципів самостійності щодо складання і використання бюджетів усіх рівнів важливо, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітку, визначену законом дохідну базу, а взаємовідносини між державним і регіональним бюджетом будувалися з урахуванням специфіки і перспектив соціально-економічного розвитку регіонів.

1.3 Податки як засіб державного впливу на соціально-економічний розвиток країни

Одним із найважливіших засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни є податки та податкові пільги. Економічна історія свідчить, що саме податки завжди використовувались державою як найдієвіший важіль регулювання економічних процесів.

Податки виступають важливим інструментом макроекономічного регулювання економіки, перерозподілу валового внутрішнього продукту на цілі економічного розвитку і соціальних гарантій населенню, розвитку науки, освіти, охорони здоров'я, культури, забезпечення демократії та прав людини в державі. Тому умовою успішного функціонування економіки держави має стати ефективна податкова система.

Розвиток системи оподаткування зумовив різноманітність структури податків і ролі кожного із них у системі регулювання. У спеціальній літературі існує кілька класифікацій податків, які відображають специфічні особливості кожного з них. Найбільш досконалим є поділ податків на прямі та непрямі. Ця класифікація охоплює всі податки. Такий підхід може бути використаний і при визначенні регулюючих можливостей кожного платежу.

Непрямі податки за своєю суттю є податками на споживання. Вони відіграють незначну регулюючу роль, проте надійно формують дохід бюджету, забезпечують його стабільність. Мобілізація цих податків значною мірою зменшує приховування доходів від оподаткування. Зі зростанням ролі державного регулювання економіки непрямі податки менш придатні для вказаної мети.

Прямі податки здебільшого виконують регулюючі функції щодо розвитку підприємництва. У прямих податках об'єктивно закладені суттєві стимулюючі можливості. Цим пояснюється широке використання та постійне вдосконалення механізму їх сплати в країнах, які орієнтовані на розширення та підвищення ефективності суспільного виробництва.

Що ж до недоліків, притаманних прямим податкам, то вони значною мірою пов'язані зі станом економіки, рівнем законослухняності громадян, недоліками власне механізму визначення і сплати податку. Насамперед це стосується експансії тіньової економіки, активного приховування доходів та ухилення від сплати податків. Вирішення цих проблем безпосередньо пов'язане з реалізацією такої моделі оподаткування, яка б ґрунтувалась на органічному поєднанні інтересів держави та платника податків.

Підвищення ефективності системи оподаткування в процесах державного регулювання вимагає підсилення її регулюючої функції. Реалізуючи цю функцію, держава регулює процеси соціально-економічного розвитку, стимулюючи чи дестимулюючи окремі його напрями. Тобто регулююча функція, особливо в умовах економічної кризи, має одну мету - забезпечення економічної стабільності, підтримку вітчизняного виробника, сталого, збалансованого розвитку суспільства.

Суттєвим недоліком структури податкових надходжень є велика частка непрямих податків. Це стосується передусім податку на додану вартість та акцизного збору і свідчить про недосконалість податкової системи, її фіскальний характер і низьку загальну податкову культуру в державі.

Практика довела, що необхідно мати таку податкову систему, яка б виконувала роль регулятора доходів юридичних і фізичних осіб, стала відчутним важелем державного регулювання в умовах роздержавлення власності.

Податки є складовою фіскальної політики держави - розв'язання економічних проблем через державний бюджет завдяки певній системі оподаткування та урядових видатків.

Принципи оподаткування свого часу сформулював А. Сміт, але вони діють і нині. Піддані держави зобов'язані брати участь у покритті видатків уряду відповідно до доходів, які отримує кожний з них під охороною держави.

Податок має бути точний, а не встановлюватися самочинно. Термін його сплачування, спосіб і розмір повинні бути чіткі і відомі як платникові, так і будь-кому іншому.

Кожний податок має сплачуватись у такий час і спосіб, що є найзручнішими для платника.

Виходячи з економічної природи податків і з огляду на досвід країн з розвиненою економікою, визначено такі функції податків: фіскальну, стимулюючу, регулюючу та контрольну.

Податкові надходження до бюджету забезпечують державу необхідними фінансовими ресурсами. У цьому полягає фіскальна функція податків.

Стимулююча функція податків виражається в тому, що податкові заходи держави - здебільшого податкові пільги - можуть стимулювати виробництво найнеобхідніших видів продукції, а також упровадження досягнень науково-технічного прогресу; підтримувати режим енерго- і матеріалозбереження виробництва.

Наданням додаткових податкових пільг для нових інвестицій держава може заохочувати оновлення основного капіталу.

Регулююча функція податків полягає в тому, що через податки і податкові пільги держава впливає на виробництво, розподіл, обмін і споживання.

З одного боку, податки зменшують фінансові можливості підприємця як покупця засобів виробництва й особливого товару - робочої сили. Оподаткування прибутку потенційно зменшує виробниче споживання. Податки на заробітну плату скорочують потенційні можливості особистого споживання та вирівнюють доходи.

З іншого боку, застосовуючи гнучку і всеохоплюючу систему податків, держава може впливати на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого апарату, а також регулювати темпи економічного розвитку, формування пропорцій і структури суспільного виробництва. Частина валового внутрішнього продукту, що вдержавлюється за допомогою податків, є фінансовою основою державного регулювання ринкових відносин. Вилучена за допомогою податків частка ВВП свідчить про кількісний вимір податків фінансової категорії, а також їх роль у ринковій економіці.

Податки впливають на зміну структури попиту та споживання. Вони не лише дещо коригують, а й вирівнюють виробничий та особистий попит і споживання. Однак саме за рахунок податків держава створює фонд грошових ресурсів, за допомогою якого розширює державний попит і споживання. Так відбувається трансформація структури попиту і споживання.

Держава може використовувати податки, щоб досягти пропорційності в економічній структурі виробництва та обміну. За допомогою податкової системи можна регулювати також розміщення продуктивних сил, надаючи податкові пільги підприємствам і галузям, які освоюють віддалені або відсталі регіони.

Відповідно до вимог національного рахівництва податки поширюються на продукти, виробництво, дохід і майно. Класичним прикладом податку з доходу і майна платника є прибутковий податок з громадян. Податки на продукти закладено в ціну окремих товарів чи послуг; після їх реалізації фіксована сума податку перераховується до державного бюджету. Податки на виробництво - це плата за виробничі ресурси (землю, воду, використання надр у процесі видобування корисних копалин і т. ін.).

Державне регулювання прибуткового податку з громадян має передбачати відповідне вирівнювання їхніх доходів через встановлення системи прогресивного оподаткування. Ступінь розбіжності у ставках податку залежно від рівня доходів має бути всебічно економічно обґрунтований і не стимулювати збільшення тіньових доходів.

Податки на заробітну плату становлять частину національного доходу, що зараховується до витрат виробництва нарівні із заробітною платою, і спрямовуються до фонду соціального страхування та пенсійного фонду. Державне регулювання ставки податку на заробітну плату зумовлене необхідністю забезпечення пенсіонерів пенсіями на рівні, що перевищує прожитковий мінімум, а також потребою акумулювання коштів для соціального страхування громадян.

У подальшому можливе запровадження іншого механізму пенсійного забезпечення та соціального страхування, що передбачає самостійні внески громадян на іменні пенсійні рахунки та у фонди соціального страхування. Такі нагромадження мають індексуватись відповідно до темпів інфляції.

Податок на додану вартість в умовах ринкової економіки, де має діяти закон еквівалентності обміну товарів, є лише інфляційним чинником і засобом додаткового оподаткування громадян. Останні змушені купувати продукти харчування та інші товари за цінами, що діють. Штучність цього податку, особливо за ставкою 20%, проявляється в його впливі на підвищення цін за рахунок прибутку, що перевищує 50% вартості продукції кінцевого споживання. Причому чистий прибуток - це незначна частина доходу, що не може стимулювати інвестування такого виробництва.

У бюджеті України інфляційний податок на додану вартість, що пригнічує виробників, посідає перше місце як джерело надходжень до бюджету (понад 20%). Акцизні податки, що встановлюються на невеликий перелік товарів, не дають значних надходжень до бюджету.

2. Ціни й суть цінового регулювання

В умовах кризового стану економіки України великого значення набуває такий спосіб державного втручання, як цінове регулювання. Ціна - це грошове вираження вартості товарів, послуг та ресурсів. У ринковій економіці ціна є найпоширенішою економічною категорією. За допомогою ціни вимірюють економічні показники обсягів виробництва і споживання, основних і оборотних фондів.

У ринковій економіці ціна є загальним регулятором процесу суспільного відтворення, який впливає на діяльність суб'єктів господарювання разом з іншими регуляторами, що їх застосовує держава (податками, відсотками, ставками, валютним курсом, дотаціями). Рух ринкових цін під впливом співвідношення попиту і пропозиції є основою, вхідним моментом дії ринкового механізму регулювання суспільного відтворення.

У ринковій економіці діють різні види цін залежно від сфери обігу і видів реалізованої продукції чи послуг. Так, у відносинах між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами, а також між підприємствами-виробниками і оптово-збутовими організаціями застосовують ціни оптового обігу. Це передусім оптові ціни, за якими реалізується промислова продукція. Продукцію сільського господарства держава закуповує за закупівельними цінами. У будівництві для розрахунків за споруджені об'єкти застосовують ціну, що визначається на основі кошторисної вартості будівництва. Товари народного споживання для населення реалізуються за роздрібними цінами. Розрахунки за послуги транспорту та комунально-побутового господарства здійснюються за особливими цінами - тарифами.

Різні види цін становлять єдину систему, в якій вони тісно взаємопов'язані. Так, оптові ціни промисловості і закупівельні ціни в сільському господарстві є базою для утворення роздрібних цін. В умовах ринку роздрібні ціни поділяються на ціни готівкою, які передбачають термінову виплату грошей за товар, і кредитні (ціни на певний термін), тобто ціни товару, проданого в кредит.

Якщо ціну визначено за готівку, а товар узято в кредит, до вартості товару додається відсоток за весь час відстрочення платежу відповідно до існуючих відсоткових ставок; а якщо навпаки, то покупець має отримати знижку в розмірі відсотка від вартості товару за весь час, що залишився до настання терміну сплати, відповідно до визначеної ставки.

Одним із різновидів цін є прейскурантна. Вона наводиться у прейскурантах, довідниках і відбиває рівень фактичних цін відповідно до укладених угод на певний час.

Значення ціни для процесу відтворення в ринковій економіці визначається її основними функціями: вимірювально-інформаційною, розподільчою, стимулюючою, орієнтувальною, зрівноважувальною.

Вимірювально-інформаційна функція цін полягає в тому, що за їх допомогою різні за натуральною формою ресурси, витрати, результати виражаються в єдиній грошовій формі.

Розподільча функція ринкових цін передбачає розподіл вартості валового національного продукту, валового внутрішнього продукту, національного доходу, відшкодування витрат, утворення доходів і нагромаджень у галузях, регіонах, на підприємствах, а також позначається на формуванні доходів окремих соціальних прошарків і груп населення.

Зміна цін значною мірою впливає на те, що одні суб'єкти господарювання збільшують доходи, інші - зменшують. В Україні багаторічна практика зниження цін на продукти сільського господарства і завищення цін на сільськогосподарську техніку та інші засоби виробництва призвела до нееквівалентного обміну між сільським господарством і промисловістю, а отже, до перерозподілу доходу сільського господарства.

Стимулююча функція цін в умовах ринкової економіки набуває особливого значення. За допомогою цін заохочуються передусім підприємства, які мають кращі кінцеві результати. Підприємства, які знижують витрати в діючих цінах, застосовують передову техніку, технологію та організацію виробництва і отримують додатковий прибуток за рахунок підвищення рівня рентабельності. Випускаючи продукцію вищої якості, що користується підвищеним попитом, підприємства заохочуються й вищою ціною. Підвищення або зниження цін стимулює придбання і споживання продукції споживачами. У такий спосіб ринкові ціни забезпечують збалансованість попиту і пропозиції.

Орієнтувальна функція цін (або зміни в ціні) є сигналом доцільності передавання ресурсу з однієї лінії виробництва в іншу. Наприклад, якщо ціна продукту А підвищується порівняно з ціною продукту В, це свідчить, що певну частину ресурсів доцільно використати для виробництва продукту А.

Зрівноважу вальна функція цін - це здатність конкурентних сил пропозиції і попиту встановити ціни на рівні, на якому рішення про продаж і купівлю синхронізується.

Отже, впливаючи на процес ціноутворення, держава може коригувати функціонування економіки в напрямку досягнення рівноваги цін на якомога ширше коло товарів і послуг, що є ознакою здорової економіки. Це потребує розроблення конкретних заходів, які можуть забезпечити перехід до ціни рівноваги.

3. Державне регулювання цін. Доходи і видатки фінансової системи

Класична економічна теорія розглядає вільне ринкове ціноутворення як основний елемент підтримки рівноваги між попитом і пропозицією. Однак ідеальної загальної та повної свободи ціноутворення ніколи не було. Проблема полягає у визначенні ступеня та форм обмеження вільного ціноутворення.

Як свідчить історія розвитку країн з ринковою економікою, ще в минулому столітті деякі держави намагалися регулювати ціни. За останні 150 років вдавалися до таких заходів з метою регулювання цін: встановлювали тарифи на послуги залізничного транспорту, пошти, телеграфу, а також державні монопольні ціни на «акцизні» товари; продавали продовольчі товари з державних запасів у неврожайні роки; запроваджували сприятливу митну політику та непряме оподаткування, що істотно впливало на рівень внутрішніх цін.

Заходи впливу на ціноутворення стали невід'ємними складовими системи державного регулювання економіки. Державне регулювання цін, як свідчить досвід розвинених країн, може мати законодавчий, адміністративний та економічний характер. Ухвалені парламентами закони утворюють правову основу відносин між суб'єктами господарювання, а також між ними і державою у сфері ціноутворення. Сукупність цих законів являє собою цінове право, що входить до складу цивільного права.

Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Цим займаються центральні статистичні управління, а також соціальні партнери (науково-дослідні центри профспілок, спеціальні комісії за завданням партійних керівників, міжнародні організації).

Основна мета такого спостереження - визначити рівень збільшення вартості життя для розрахунку індексу щорічного номінального підвищення заробітної плати і пенсій, а також для з'ясування впливу підвищення цін на витрати виробництва та національну конкурентоспроможність. Процес ціноутворення - явище досить складне. Він ґрунтується на тому, що ціни продукту щодо його вартості коливаються під впливом багатьох чинників. В умовах ринку на рівень цін впливають собівартість, конкуренція, попит, транспортні витрати, екологічний фактор, надбавки та знижки посередникові, мито та інші збори (при експортно-імпортних операціях), реклама та інші елементи стимулювання збуту.

У перехідний до ринку період, з огляду на кризовий стан економіки України, цінове регулювання має здійснюватись у кількох напрямках. Одним із них є державне регулювання цін лише з урахуванням природних (енергетика, транспорт, житлово-комунальні послуги) та деяких штучних монополій, які диктують цінові вимоги, використовуючи своє виняткове становище на ринку країни. Отже, йдеться про необхідність суттєвого обмеження сфери цінового регулювання з боку держави.

Новою проблемою для України є забезпечення державного контролю за ціноутворенням щодо співвідношення внутрішніх і світових цін. Це пов'язано з об'єктивною необхідністю адаптації українського ринку до умов зовнішнього.

У країні спостерігається ситуація, коли ціни на деякі види промислової та сільськогосподарської продукції перевищують світові, тоді як середня заробітна плата набагато нижча; сировина та матеріали за цінами також поступаються рівню зовнішнього ринку. Важливе значення має систематичний контроль за рівнем цін на продукцію базових галузей (гірничорудної, металургійної, хімічної). Контроль має здійснюватись виходячи з аналізу статистичних даних, результатів перевірок контрольними органами підвищення цін, а також декларування зміни цін підприємствами-виробниками. Особливу увагу слід приділяти контролю за цінами на продукцію, що реалізується посередницько-торговельними підприємствами.

Щоб запобігти неконтрольованому підвищенню цін, держава повинна їх регулювати переважно через економічні важелі, податкову, фінансово-бюджетну, кредитну, валютну і митну політику, а також встановленням цін на продукцію підприємств-монополістів.

Політика цінового регулювання може здійснюватися шляхом встановлення відповідної системи ціноутворення з урахуванням динаміки інфляції, рівня конкуренції та монополізації виробництва, соціальної політики.

Ступінь і методи втручання держави у процеси ціноутворення в різних країнах неоднакові. Держава може втручатись у ціноутворення, прямо чи опосередковано регулюючи ціни.

Так, у США держава контролює відсоткові ставки за кредит, що впливають на витрати виробництва. Норма прибутку, яка вважається достатньою, не перевищує 12% на вкладений капітал. Значна увага в розвинених країнах приділяється регулюванню і контролю за цінами на продукцію сільського господарства.

У системі контролю цін і аналізу їх динаміки Міністерством сільського господарства США ведеться щомісячний і щорічний облік фермерських цін і цін на засоби виробництва для сільського господарства, а також їх співвідношення. У такий спосіб підтримується паритетне співвідношення цін.

У практиці ціноутворення недостатньо повно враховується екологічний фактор. Через це ціни не стимулюють ресурсозбереження та виробництво екологічно чистої продукції. Тому важливим напрямком удосконалення процесу ціноутворення у промисловості є якнайповніше відображення в цінах суспільно необхідних витрат на виробництво і реалізацію продукції. Активізація процесу децентралізації й орієнтація на ціни світового ринку дають змогу об'єктивніше оцінювати споживчу вартість природних ресурсів конкретних регіонів.

Урахування екологічного фактора в цінах пов'язане зі складною та копіткою роботою, що передбачає формування державних кадастрів природних ресурсів України. Без пов'язання цих проблем у ціноутворенні можливі переди а тому Ціни як основний інструмент економічного механізму не стануть вагомим чинником підвищення ефективності охорони довкілля та раціонального використання природоресурсного потенціалу країни.

Висновки

Під економічною системою розуміють спосіб організації господарювання, або сукупність механізмів та інститутів становлення та регулювання практики господарювання.

Кожна національна економічна система має свою внутрішню функціональну структуру як організовану єдність підсистем: виробничої, ринкової, цінової, грошової, фінансової, фіскального регулювання, розподілу та споживання.

За способом організації господарювання виділяють такі історичні типи економічних систем: адміністративні, конкурентні, монополістичні, змішані, традиційні, перехідні тощо.

Перехідною вважають таку економічну систему, яка перебуває у стадії трансформації з одного якісного стану в інший. Має місце реорганізація кооперативів діяльності та інститутів власності, розподілу та регулювання ресурсів, продуктів та доходу.

Національну економічну систему України можна визначити як перехідну, постсоціалістичну, індустріальну, постадміністративну, квазіринкову.

Фінанси виступають основою фінансової системи, складовими ланками якої є фінанси домогосподарств (населення), підприємств та держави. Матеріальною основою доходів цих економічних суб'єктів економіки є національний дохід.

Господарюючі суб'єкти формують і витрачають грошові фонди, складаючи свій бюджет.

Державний бюджет - основа фіскальної політики держави, яка визначає методи і джерела фінансування бюджету та його використання. Бюджет поповнюється в основному за рахунок податкових надходжень і витрачається на державні потреби.

Бюджет може бути збалансованим, профіцитним і дефіцитним. Дефіцит бюджету не є небезпечним для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 1-3% ВВП. Якщо він перевищує цей рівень, то це негативно відбивається на функціонуванні грошової та кредитної системи і всієї економіки в цілому.

Податки - це, обов'язкові платежі, які здійснюють фізичні та юридичні особи до державного бюджету. За економічним змістом податки - це фінансові відносини між державою та платниками податків, в результаті яких створюється загальнодержавний централізований фонд грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

За механізмом формування податки поділяються на прямі та непрямі. Чим більш розвинена країна, тим більша частка надходжень припадає на прямі податки. І, навпаки, чим бідніша, тим більше вона накладається на непрямі податки.

У системі оподаткування велике значення мають податкові ставки і податкові пільги.

Високі податкові ставки знижують стимул до праці і заощадження інвестиціями. На цій основі було розроблено теорію пропозиції, яка передбачає необхідність встановлення оптимальної податкової ставки. Така ставка має стимулювати господарюючі суб'єкти, збільшувати доходи і податкові відрахування у бюджет.

Джерелом, матеріальною основою доходів економічних агентів (домашніх господарств, підприємств, держави) є національний дохід. В процесі його розподілу і перерозподілу відповідними фінансовими методами формуються фінансові ресурси всіх суб'єктів економічного життя. Основною ланкою фінансів економічних агентів є бюджет - фінансовий план (кошторис) утворення та використання грошових фондів. Бюджет складається з двох частин - доходів і видатків, які повинні між собою балансувати. Перевищення доходів над видатками означає, що економічний агент має певний резерв коштів, а перевищення видатків над доходами (бюджетний дефіцит) свідчить про фінансове напруження, що виникає у нього.

Основою фінансів домогосподарств виступає сімейний бюджет. Джерелами формування доходу сімейного бюджету в країнах з розвиненою економікою приблизно 70% усіх грошових доходів становить заробітна плата (ціна за такий фактор виробництва як праця). По 10% становлять процент на грошовий капітал та частка від прибутку корпорацій (дивіденди), 1% - рента за землю та орендовані нерухомості. Видаткова частина становить собою грошові платежі: приблизно 80% усієї суми використовується на придбання споживчих товарів, близько 15% - видатки на сплату податків, решта - видатки на заощадження, через купівлю акцій, облігацій, формування депозитів у банківській системі тощо.

Другою складовою національної фінансової системи є фінанси підприємств. В їх основі лежить бізнес-план (виробничо-фінансовий план) з його доходною і видатковою частинами. Основними джерелами формування валових грошових доходів підприємств є виручка від реалізації продукції, грошові надходження від надання послуг та від зовнішньоекономічної діяльності. У витратній частині плану зазначається формування фонду заробітної плати, фонду відновлення оборотного капіталу, амортизаційний фонд і фонд валового (балансового) прибутку. Із суми валового прибутку здійснюється сплата податків та інших платежів у бюджет. Після здійснення всіх вказаних платежів у розпорядженні підприємства залишається чистий прибуток, з якого формуються інвестиційні фонди, фонд соціального розвитку та ін.

Третьою складовою національної фінансової системи є державні фінанси. Основною ланкою державних фінансів є державний бюджет, а точніше - бюджетна система.

Бюджетна система держави - це сукупність всіх бюджетів, створених в державі на різних рівнях державних структур влади і управління. В основі побудови бюджетної системи будь-якої країни лежить її адміністративно-територіальний поділ.

Ця система включає в себе такі види бюджетів: державний бюджет, республіканські бюджети (бюджети штатів, земель і т. п.) і місцеві бюджети. Складовими ланками бюджетної системи України є Зведений бюджет країни, державний бюджет, місцеві бюджети (Кримської автономної республіки, обласні, міські, районні, сільські).

Власне державний бюджет - це централізований грошовий фонд, що перебуває в розпорядженні уряду і використовується ним для виконання загальнодержавних функцій. На місцеві бюджети (в Україні, в т.ч. і бюджет Кримської автономної республіки) припадає основне навантаження, пов'язане з вирівнюванням диспропорцій у розвитку продуктивних сил, підвищенням конкурентоспроможності економіки, розв'язанням соціальних проблем (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, комунальне господарство).

Грошові доходи державного сектора національної фінансової системи формуються шляхом сплати податків, отримання доходів від виробничої та інших форм діяльності, розпродажу державного майна (приватизація майна); стягування різного роду зборів за візи, ліцензії, дозволи, тощо; отримання внутрішніх та зовнішніх позик, емісії грошей. При формуванні доходної частини регіональних та місцевих бюджетів вагомими чинниками виступають субсидії з державного бюджету, отримання кредитів. Основними напрямами використання державних коштів виступають витрати на утримання соціальної сфери (несоціальні трансферти - фінансування науки, освіти, охорони здоров'я), на соціальний захист населення (соціальні трансферти - виплати з безробіття, стипендії, різного роду пільги, допомоги, а також кредити та субсидії»), на державне управління та обслуговування державного боргу і видатків на економічну діяльність тощо. У постсоціалістичних країнах (в тому числі і в Україні) значні витрати коштів бюджету ідуть на утримання державних виробничих і комерційних підприємств.