16

Реферат на тему:

Економічні аспекти організації соціальної роботи

План

• Вступ
• 1. Основні напрями вдосконалення сфери освіти
• 2. Основні напрями вдосконалення сфери культури
• 3. Основні напрями вдосконалення сфери праці
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Стаття Конституції України свідчить, що кожен громадянин має право на охорону здоров'я і медичну допомогу. Медична допомога в державних і муніципальних установах охорони здоров'я виявляється громадянам безкоштовно за рахунок відповідних засобів бюджету, страхових внесків, інших надходжень.

Початковою в прогнозі здоров'я нації є залежність його від суспільно-економічних стосунків і структур, характеру суспільного розвитку. В даний час очевидна необхідність пошуку нових форм взаємодії комплексу економічних, соціальних, державних, правових, екологічних і інших структур, що беруть участь у формуванні здоров'я народу, одним з яких може з'явитися створення в нашій країні медико-соціальної допомоги населенню.

В даний час медико-соціальна допомога розглядується як один з основних механізмів реалізації на практиці державної політики в області соціального захисту і підтримки населення. Необхідно розглядувати здоров'я як економічну категорію. Поняття «Суспільне здоров'я», або «економіка здоров'я», виникло у зв'язку з необхідністю отримати відповідь на питання про вплив держави, суспільно-економічних стосунків на рівень здоров'я населення в цілому і окремої людини зокрема. Суспільне здоров'я - макроекономічний показник, що безпосередньо впливає на розширене відтворення робочої сили і, отже, на процес матеріального виробництва суспільного багатства держави і добробуту людини як об'єкту соціальної роботи. Інакше кажучи, воно спонукає суспільство підтримати високі показники здоров'я населення (нації, класу, групи, сім'ї і так далі) і знаходити інтегральний критерій оцінки суспільного здоров'я.

З цієї точки зору, реформування охорони здоров'я повинне здійснюватися на основі наступних ключових принципів:

· підвищення профілактичної спрямованості;

· єдність медичної науки і практики охорони здоров'я;

· участь населення в рішенні фінансових питань охорони здоров'я;

· розумна децентралізація управління; створення ринку медичних послуг;

· многоканальность фінансування в системі охорони здоров'я населення відповідно до об'єму і якості послуг, що надаються;

· медико-соціальна профілактика і ін.

Перехід до ринку зажадав реформи в економіці системи охорони здоров'я, дослідження додаткових джерел її фінансування. Одним з основних напрямів стало введення обов'язкового медичного страхування для всього населення України. Воно гарантує отримання необхідного мінімуму безкоштовної медичної допомоги. Державою фінансуються федеральні програми охорони і зміцнення здоров'я населення. Приймаються заходи по збереженню і розвитку державної, муніципальної і приватної систем охорони здоров'я. Разом з тим процеси роздержавлення і звуження у зв'язку з цим ресурсних і фінансових можливостей держави привели до різкого скорочення засобів на потреби соціальної сфери. Тому важливого значення набуває забезпечення адекватності фінансових ресурсів державними гарантіями у сфері охорони здоров'я, поетапне підвищення частки засобів, направлених на фінансування охорони здоров'я, до 6-7% ВВП за рахунок зростання страхових внесків на обов'язкове медичне страхування юридичних і фізичних осіб і засобів бюджету. Вдосконалення системи фінансування має бути направлене перш за все на раціональне використання наявних фінансових ресурсів і їх відповідність об'єму медичної допомоги, що надається. Це передбачає поступову відмову від принципу змісту медичних установ незалежно від об'єму послуг, що надаються ними.

При цьому система фінансування охорони здоров'я повинна ґрунтуватися на використанні фінансових ресурсів як економічний інструмент підвищення соціальної і медичної допомоги. Відповідно до концепції розвитку медичної науки України можливі дві схеми фінансування медичних організацій в системі обов'язкового медичного страхування.

Перша схема: фінансування через страхові медичні організації, що виконують функції страховиків. Друга схема: фінансування медичних організацій безпосередньо філіями територіальних фондів обов'язкового медичного страхування.

Для забезпечення цільового і ефективного використання засобів, що виділяються державою на охорону здоров'я, необхідне введення в законодавство мерів, що забезпечують ефективніший контроль за витрачанням засобів обов'язкового медичного страхування, за фінансово-господарською діяльністю організацій державної і муніципальної систем охорони здоров'я. В цілях фінансового забезпечення базової програми обов'язкового медичного страхування концепція передбачає закріплення джерела фінансування у федеральному бюджеті як частку надходжень від податку на додаткову вартість і її перерахування до Федерального фонду обов'язкового медичного страхування (ОМС). Для збільшення можливості Федерального фонду по вирівнюванню фінансових коштів регіонів, що направляються на реалізацію базової програми ОМС, передбачається встановити розподіл страхових внесків в наступному співвідношенні: Федеральний фонд ОМС - 0,5%, територіальні фонди ОМС - 3,4%, разом 3,9% на обов'язкове медичне страхування.

Найважливішим елементом проведення державної і муніципальної політики в області охорони здоров'я є єдина система стратегічного і поточного планерування, що забезпечує раціональну побудову системи організації охорони здоров'я в сучасних умовах. Широке використання сучасних методів цільового планерування і програмування в соціально орієнтованій галузі, що має для виконання конституційних гарантій обмежені засоби, дозволить підвищити ефективність використання ресурсів і краще забезпечити потреби населення в медичній допомозі.

Планування передбачає встановлення чітких цілей і фінансового забезпечення зобов'язань держави за поданням медичної допомоги і розвитку системи охорони здоров'я.

Вдосконаленню системи управління і підвищенню її ефективності повинно сприяти також введення системи контрактних стосунків для керівників органів і установ охорони здоров'я.

1. Основні напрями вдосконалення сфери освіти

У Конституції України записано, що кожен має право на освіту; гарантується загальнодоступність і безкоштовність дошкільної, основної і середньої професійної освіти в державних і муніципальних установах на підприємствах; кожен має право на конкурсній основі безкоштовно здобути вищу освіту в державній або муніципальній установі і на підприємствах.

Освіта виконує щонайменше дві найважливіші функції. Перша, в широкому сенсі, - розвиток особи, включаючи її соціалізацію, а також духовний, етичний і художній розвиток. Друга - економічна функція, підпорядкована вимозі відтворення кваліфікованої робочої сили. Передумовою суспільного процесу є взаємозв'язок цих функцій. А умовою реалізації цього взаємозв'язку - створення відповідних ресурсних умов. При це суспільство повинне керуватися основним постулатом: інвестиції в людину, в його всесторонній розвиток - найбільш ефективні і тому мають бути пріоритетними.

Процес становлення ринкових стосунків в Україні супроводиться збереженням монополії держави в багатьох соціальних сферах, включаючи і освіту, при значному скороченні його фінансових можливостей, як відомий консерватизм самої вищої школи за відсутності такого інвестиційного інституту, як добродійність.

Якісно новим ступенем в розвитку освіти, об'єктивно обумовленої вимогами економіки ринку, є його безперервність. А це вимагає зростання ресурсів, що вкладаються.

Освіта - це і процес, і результат творчої передачі накопичених попередніми поколіннями духовних, культурних і матеріальних цінностей. Метою його має бути створення і всестороннє вдосконалення індивідуальних і колективних цінностей і накопичення знань, які б дозволили людині бути господарем своєї долі.

У перехідний період разом з традиційним державним виникає і ринковий освітній сектор. Початком був Закон України “Про освіту”. В даний час число недержавних вищих навчальних закладів наближається до 200. Розвиток недержавного сектора дозволяє направити обмежені бюджетні кошти на підтримку пріоритетних для держави напрямів в системі освіти.

До 1988 року вищий учбовий заклад вважався за організацію, що зараховується до невиробничої сфери, яка практично повністю фінансувалася за рахунок засобів державного (і / або галузевого) бюджету. Фінансування проводилося по затверджених кошторисах, оплата праці працівників - по твердих ставках (окладам), що діють, а розвиток матеріальний - технічної і соціальної бази - за допомогою цільових капітальних вкладень на розширення, реконструкцію і технічне переозброєння також із засобів бюджету.

Починаючи з 1989 - 1990 років на одне з перших вийшла стратегія часткового самофінансування за рахунок позабюджетних засобів. З бюджетної організації вуз перетворився на суб'єкт змішаної економіки, біля якого частину позабюджетних засобів почала займати все більше місце в активах.

У середніх спеціальних закладах платне навчання також стало прикметою перехідного періоду. Надходження з держбюджету лише на 30 - 40, а в кращому разі на 50% покривають витрати, пов'язані з їх функціонуванням.

Україна встановлює державні освітні стандарти, підтримує різні форми освіти і самоосвіти.

Вдосконалення економічного простору освіти йде у напрямі збереження основних фондів установі освіти, їх економічного забезпечення як за рахунок державного бюджету, так і за рахунок залучення додаткових джерел і переходу на багатоканальну модель фінансування. У сфері освіти робляться заходи по збереженню гарантій на здобування безкоштовної освіти, але в той же час створений і розширюється ринок платних послуг.

Не менш важливі і питання соціально - економічного виховання, тобто педагогічно орієнтована і доцільна система суспільної допомоги підростаючому поколінню в період його включення в соціальне життя. Виховання як цілісний процес становлення особи включає освіта, навчання і розвиток дітей і підлітків.

Зважаючи на специфіку економічної концепції виховання, можна умовно вичленувати наступні основні функції зацікавлених в її здійсненні інститутів:

· у сім'ї: формування і закріплення економічних якостей, навиків і умінь за допомогою залучення всіх її членів до праці, ведення сімейного бюджету; виховання економічно усвідомленого відношення до матеріальних цінностей, природної середи, сімейного і суспільного надбання; вироблення розумних потреб і уміння поєднувати їх з суспільними можливостями;

· у школі: насичення економічним змістом учбового процесу і позакласної роботи, формування економічних умінь і навиків в області планерування, економічного розрахунку, контролю і аналізу результатів господарської діяльності. Метою системи соціально - педагогічного виховання є формування економічно грамотною соціально - активній особі.

2. Основні напрями вдосконалення сфери культури

В умовах переходу суспільства до ринкових відносин відбувається скорочення об'ємів державного фінансування. Тому важливого значення набуває зміна принципів формування федерального, регіональних і місцевих бюджетів. Держава зобов'язана забезпечити економічні умови для ширшого застосування нетрадиційних форм підтримка вітчизняної культури і мистецтва, яка поки істотно стримуються через відсутність належної нормативної і законодавчої бази, недосконалості податкової системи, сповільнених темпів структурних перетворень в соціально - культурній сфері. Фінансування галузей індустрії культури. В кінці 1980-х і початку 1990-х рр. приватні інвестори охоче надавали засоби на створення кінофільмів, безпідставно вважаючи, що такі вкладення обов'язково себе окуплять. Багато хто використовував кінематограф як засіб відмивання грошей. Саме тому в 1991 р. кількість знятих повнометражних фільмів досягла в нашій країні рекордної величини -375. Для порівняння, в 1985 р. було створено 119 кінокартин. Тим часом витрати, необхідні для створення фільму збільшувалися. У 1980-х рр. середній бюджет вітчизняного фільму складав 50-70 тис. дол. США, в 1995 р. -300-500 тис., в 1997 р. -1000-1200 тис. дол., В 2000 р. -700-1000 тис. дол. А доходи від його реалізації могли принести кінокомпанії в 1997 р. 300-500 тис. дол., у тому числі 80-100 тис. дол. - від кінопрокатних організацій, 50-100 тис. дол. від реалізації прав на демонстрацію фільму по ефірному біля кабельному телебаченню, до 300 тис. дол. - от його розповсюдження на відеокасетах.

Майже повна відсутність протягом останніх десяти років інвестицій в кінотеатри привела до того, що їх стан вже відштовхує багато глядачів від відвідин. За винятком декількох десятків кінотеатрів, глядацькі зали некомфортабельні, а кінопроекційне устаткування застаріле. Лише близько сотні кінотеатрів з наявних півтора тисяч забезпечує рентабельність основної діяльності. Для відшкодування витрат на зміст будівель кінотеатри здають свої приміщення під автосалони, меблеві магазини, кафе і тому подібне

Виробництво і прокат вітчизняних кінофільмів стали неможливими без фінансування з боку держави або приватних субсидій. Але потік приватних субсидій зубожілий, у тому числі і тому, що були освоєні ефективніші схеми легалізації доходів. З середини 1990-х рр. приблизно дві третини вітчизняних кінофільмів створюється із залученням державного фінансування. Масштаби вітчизняного кіновиробництва опинилися в прямій залежності від розмірів державного фінансування кінематографа.

Економічні можливості рентабельного виробництва кінофільмів і іншої відеопродукції обмежуються через відсутність ефективної системи захисту авторських прав. Піратське копіювання і реалізація відеокасет набули широкого поширення, а відповідні доходи залишаються в тіньовій економіці. Аналогічне положення склалося і з реалізацією аудіопродукції: по експертних оцінках, частка піратської продукції складає в даний час не менше 80% спільного об'єму продажів аудіокасет і компакт-дисків.

Головною особливістю розвитку телебачення і радіомовлення в перехідний період стали високі темпи заміщення державного фінансування позабюджетними засобами, перш за все доходами від реклами. До початку 1990-х рр. витрати на телебачення і радіомовлення практично повністю покривалися державою. Об'єм комерційної реклами був незначний, і реклама носила в основному прихований характер. Потім уряд, зазнаючи труднощі з формуванням бюджету, вирішив використання ефірного часу на державному телебаченні і радіо для комерційної реклами і напряму отриманої за це плати на фінансування основного віщання. Процес заміщення бюджетних асигнувань доходами від продажу ефірного часу для реклами пішов дуже швидко. За даними комітету з теле та радіомовлення, вже в 1994 р. засобів, що поступають з бюджету на фінансування віщання по першому каналу телебачення, хапало тільки на забезпечення п'яти годин ефірного часу в добу.

Контроль владної еліти за засобами масової інформації і перш за все за телебаченням не лише не ослабів, але став ефективнішим. Традиційні механізми державного регулювання, що поєднують бюджетне фінансування з адміністративним управлінням, трансформувалися в механізми впливи, властиві клановим стосункам. При цьому для фінансування засобів масової інформації характерні висока частка тіньових доходів і майже повна непрозорість.

Це включає: введення системи національних рахунків, що забезпечує облік всіх джерел доходів організацій культури і напрямів їх використання; обов'язковість публікації органами управління, державними і муніципальними організаціями культури звітів про витрачання бюджетних і позабюджетних коштів і проведення конкурсів; створення опікунських рад, що здійснюють функції суспільного нагляду за фінансово-господарською діяльністю установ культури. Перехід на контрактну форму укладення трудових договорів з керівниками організацій культури і провідними творчими працівниками.

3. Основні напрями вдосконалення сфери праці

Значення сфери трудових відносин визначається тим, що в сільському господарстві зайняте 49% всього населення. Більше 40% всіх працівників припадає на недержавний сектор. У цих умовах чинне трудове законодавство, створене стосовно ситуації, коли держава моноліт виступає в якості і наймача і законодавця, і виконавця законів, не здатне сколько0нибудь ефективно виконувати роль регулювальника трудових стосунків. Інакше кажучи, існуюча база регулювання трудових стосунків не відповідає новим економічним і соціальним умовам. Держава не виконує своєї ролі соціального захисника прав людини на працю, нормальні умови праці і дохід від своєї трудової діяльності. Що відбувається в економіці перетворення практично не відбиті в чинному трудовому законодавстві, де відсутнє чітке визначення природи трудових стосунків, що виникли у зв'язку з відродженням приватної і акціонерної форм власності. Гостро стоїть проблема забезпечення трудових гарантій працівників приватних і кооперативних підприємств, на більшості яких немає показних органів влади, а також в торгівлі, громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні. Перехідний період у сфері трудових стосунків виявив негативні тенденції: зростання порушень трудових прав і ослаблення державного контролю за їх дотриманням.

На одне з перших місць виходить проблема стабільної зайнятості населення, бо вона є найважливішою умовою підвищення рівня життя громадян. Це виражається в зростанні явного і прихованого безробіття. Небезпечне те, що приховане безробіття не використовується для перекваліфікації і перенавчання працівників в цілях подальшого їх раціонального використання. А це в умовах виникнення масового безробіття породжує небезпеку неможливості працевлаштування безробітних. Особливої значущості набувають питання адресної і соціально орієнтованої державної підтримки безробітних, приведення у відповідність розміру посібника з безробіття з фактичною величиною прожиткового мінімуму.

В цих умовах основні напрями соціальної політики держави у сфері трудових стосунків передбачають:

· запобігання обвальному безробіттю і здійснення соціально-економічної підтримки безробітних з урахуванням кількості утриманців;

· відновлення і зміцнення системи контролю за дотриманням законодавства в області державних гарантій оплати, режиму і охорони праці;

· ратифікація конвенції Міжнародної організації праці (марнотратник), що встановлює міжнародні стандарти загальновизнаних прав працівників найманої праці;

· ухвалення нового трудового законодавства, а також законів про колективні трудові спори, про статус профспілок і ін.

Основною метою соціальної політики держави в соціально-трудовій сфері стає опора на соціальних партнерів - представників трудящих і працедавця. У цих цілях полягає Генеральна угода між українськими об'єднаннями профспілок, загальноукраїнськими об'єднаннями роботодавців і Урядом України.

Не можна забувати ще про один аспект регулювання економічного простору соціального захисту в трудовій сфері. Це - соціальне страхування. Необхідно підвищувати ставки страхових відрахувань на фонд оплати праці тих підприємств, де не поліпшуються умови праці і не знижується шкідливість виробництва. Захищати соціальні права тих, що працюють слідує не зниженням віку виходу на пенсію, а поліпшенням умов праці. А якщо це в даний момент неможливо, то мають бути відповідні надходження до пенсійного фонду, компенсують дострокову виплату пільгових пенсій.

Для розвитку народного господарства і окремих його регіонів надзвичайно важливе розмежування інфраструктури на виробничу і соціально-побутову. Ці частини інфраструктури повинні знаходитися в оптимальному співвідношенні щоб уникнути диспропорції в розвитку економіки держави.

Соціально-побутова інфраструктура - сукупність галузей безпосередньо пов'язаних із створенням спільних умов для відтворення робочої сили і забезпеченням нормальної життєдіяльності населення.

В умовах катастрофічного зростання вартості житла все більш зростає роль держави не стільки в «виділенні» безкоштовних квартир, скільки в гарантованій спрямованості житлової політики: доступності молодим і малозабезпечені сім'ям пільгових кредитів і погашення їх частки після народження дитяти; державні гарантії виконання контрактних договорів між будівельниками і замовниками на придбання житла на виплат; у будівництві дешевого муніципального житла і так далі

Крім того, необхідне ухвалення в регіонах і на місцевому рівні соціальних програм надання житлових субсидій. У них має бути передбачене поступове збільшення частки вартості оплачуваних громадянами житлово-комунальних послуг в їх реальній вартості; диференційований підхід до різних соціальних груп населення і виплата житлових субсидій, виходячи з соціальних норм споживання цього виду послуг і скоректованого доходу сім'ї відповідно до прожиткового мінімуму і числа утриманців.

Висновок

Встановлено, що при збереженні за органами державної влади суб'єктів України і органами місцевої самоврядності має рацію визначати основні параметри переходу на нову систему оплати житла і комунальних послуг, розмір що надається державою із засобів федерального бюджету фінансової допомоги розраховуються на підставі щорічних визначуваних наступних державних стандартів:

· Державний стандарт соціальної норми житла складає 18 м спільного житла на одного члена сім'ї з трьох і більш за чоловік, 42 м - на сім'ю з двох чоловік і 33 м- на самотньо проживаючу людину;

· Державний стандарт рівня платежів громадян визначається у відсотках від вартості житлово-комунальних послуг, що надаються.

Державний стандарт максимально допустимої частини власних витрат громадян на оплату житла і комунальних послуг в сукупному сімейному доході розраховується виходячи з соціального майдану житла і нормативів споживання комунальних послуг.

Державний стандарт граничної вартості житлово-комунальних послуг, що надаються, на 1м спільного житла в місяць встановлюється диференційовано по економічних Україні.

Список використаної літератури:

1. Пічужкин В., Жарков В.Н., Максимов С.А. Основи менеджменту.

2. Кноррінг В.І..Теорія, практика і мистецтво управління: Пер. з англ. - М.: АТ “Інтерексперт”, 1995. - 192 с.

3. Старобінський Е. Як управляти персоналом. - 2-е видавництво, перераб. і доп. - К.: АТ “Бізнес-школа “Інтел-Синтез”, 1995. - 240 с.

4. Зінченко П. Від адміністрування до менеджменту // Політичні дослідження. - 1996.- №1.

5. Старобінський Е.Є. (Едгар Євгенович; професор). Інтелектуальний капітал підприємця. - К., 1996. - 300 с.

6. Основ менеджменту і маркетингу: Навчальний посібник для вузів . Під ред. Седегова С. - К.: Вища школа, 1995. - 382 с.