Географічні відкриття кінця XV - початку XVI ст. та їх економічні наслідки

До кінця XVII ст. Російська держава уже вичерпала всі можливості відособленого розвитку поза європейською цивілізацією. Необхідно було вирішувати численні проблеми в економіці, державному устрої, армії, освіті, культурі. Початок перетворень у дусі модернізації міцно зв'язано з правлінням Петра I (1682 (1696) - 1725).

Петро I здійснював свою реформаторську діяльність не по строгому, заздалегідь розробленому плану перетворень, а уривчастими постановами, окремими заходами між походами і військовими турботами. Проведені перетворення оформлялися законодавчими указами, кількість яких склала більш 2,5 тис.

Турботи про народне господарство завжди займали провідне місце в діяльності Петра I. Попередники Петра теж були стурбовані підняттям економічного добробуту Русі, ґрунтовно розхитаного смутою. Але до Петра не було досягнуто ніяких результатів у цьому відношенні.

Петро I мав потребу в грошах і тому повинний був вишукувати нові джерела державних доходів, тому що державні фінанси дісталися Петрові у вкрай незадовільному положенні. Саме турбота про положення державної скарбниці привела Петра I до думки, що підняти фінанси країни можливо тільки шляхом корінних поліпшень народного господарства. Шлях до таких поліпшень новий цар бачив у розвитку національної промисловості і торгівлі. Тому до розвитку торгівлі і промисловості він і направив усю свою економічну політику. У цьому полягала новизна економічних заходів Петра. При ньому стала панувати концепція всілякого заохочення розвитку внутрішньої торгівлі і промисловості при активному зовнішньоторговельному балансі.

Сільське господарство при Петрові розвивалося повільно, в основному екстенсивним шляхом. Однак і тут була проведена політика реформ.

У Петровську епоху відбувається різке розмежування країни на двох зон ведення феодального господарства - неврожайна Північ, де феодали переводили своїх селян на грошовий оброк, найчастіше відпускаючи їх у місто й інші сільськогосподарські місцевості на заробітки, і родючий Південь (Україна), де дворяни-землевласники прагнули до розширення панщини.

Сіяли й збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь - серпа, вил, ціпа. Указом 1721 р. селянам пропонувалося застосовувати під час жнив коси і граблі замість серпа, що, безумовно, набагато сприяло підвищенню продуктивності праці селянина, скорочувало терміни жнив і втрати при збиранні врожаю. В кінці XVII - на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною - 70 днів.

Водилися нові культури - тютюн, виноград, шовковичні і фруктові дерева, лікарські рослини. Розводилися нові породи худоби.

У сільському господарстві можливості удосконалювання черпалися з подальшого освоєння родючих земель, оброблення технічних культур, що давали сировину для промисловості, розвитку тваринництва, просування землеробства на схід і південь, а також більш інтенсивної експлуатації селян. Зрослі потреби держави в сировині для російської промисловості привели до широкого поширення таких культур, як льон і коноплі. Указ 1715 р. заохочував вирощування льону і коноплі, а також тютюну, шовковичних дерев для шовкопрядів. Указ 1712 р. наказував створювати конярські господарства в Казанській, Азовській і Київській губерніях, заохочувалося також вівчарство.

Провідну роль в економічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї.

Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася заростала травою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотирипілля або нерегулярну парову систему.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була спроба перетворити південну частину Лівобережжя на район високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до 100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умови, намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. В полки направлялися виписані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких було навчити жителів методам розведення та стриження високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців. На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів встановлювалися спеціальні посади - "отборних овець овчарів", "комисарів овчарних заводів".

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота.

У Петровську епоху економіка російської держави, і насамперед промисловість зробила гігантський стрибок. У той же час розвиток господарства в першій чверті XVIII ст. йшов шляхами, наміченими попереднім періодом. У Московській державі XVI-XVII ст. існували великі промислові підприємства - Гарматний двір, Друкарський двір, збройові заводи в Тулі, верф у Дединові та ін. Політика Петра у відношенні економічного життя характеризувалася високим ступенем застосування командних і протекціоністських методів.

Передумовою модернізації промисловості стала необхідність розвитку вітчизняної металургії, що знаходилася в кризовому положенні через припинення постачань прибалтійського металу в результаті війни зі Швецією. З ініціативи Петра I наприкінці ХVII - початку ХVІІІ ст. починається створення мануфактур європейського типу. При цьому держава брала на себе витрати по підготовці робітників, здійснювала постачання устаткування, надсилала фахівців, давала різні привілеї, пільгові позички, безкоштовні земельні ділянки.

За час петровських реформ кількість мануфактур збільшилась приблизно в 5 разів і склала 205 підприємств. Основні успіхи були досягнуті в металургії, Росія стала займати 3-є місце у світі по виплавці чавуна (після Англії і Швеції). Помітні зрушення відбулися в текстильній промисловості, що розвивалася в основному приватним капіталом.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х роках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. - 120 рудень. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. становила по 500-700 пудів сиродутного заліза на рік.

Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Для розвитку залізоробної промисловості велике значення мав указ Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим указом майстрів звільняли від грошових поборів, військової служби, їм гарантували спадкові права власників.

Але рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

Протекціоністська політика Петра вела до появи мануфактур у самих різних галузях промисловості, що найчастіше з'являлися в Росії вперше. Основними були ті, котрі працювали на армію і флот: металургійні, збройові, суднобудівні, сукняні, полотняні, шкіряні і т.п. В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована 1719 p.

У 1726 p. в Почепі було засновано полотняну мануфактуру, на якій працювало 220 українських і російських робітників. Пізніше вона злилася з Шептаківською мануфактурою (Стародубський полк) Строганових. Великою була парусно-полотняна мануфактура П. Румянцева в Топальській сотні Стародубського полку. В місті Корці на Волині діяли суконна і полотняна мануфактури.

Виникають мануфактури в багатьох галузях - скляній, пороховій, “бумагоделательной”, парусиновій, полотняній, шовкоткацькій, сукняній, шкіряній, канатній, лісопильній і багатьох інших.

Поряд із заводами в старих районах (Тула, Кашира, Калуга) виникли заводи в Карелії, а потім на Уралі. Саме в цей період почалося широке освоєння залізних і мідних руд Уралу, що незабаром став основною металургійною базою країни. Величезний внесок у розвиток металургійної промисловості Уралу вніс Микита Демидов. Виникнення ливарної промисловості в Карелії на базі уральських руд, будівництво Вишневолоцького каналу, сприяли розвитку металургії в нових районах і вивели Росію на одне з перших місць у світі в цій галузі. На початку XVIII в. у Росії виплавляли близько 150 тис. пудів чавуна, у 1725 р. - більш 800 тис. пудів (з 1722 р. Росія експортувала чавун), а до кінця XVIII в. - більш 2 млн. пудів.

До кінця царювання Петра в Росії існувала розвинута багатогалузева промисловість з центрами в Петербурзі, Москві, на Уралі. Найбільшими підприємствами були Адміралтейська верф, Арсенал, петербурзькі порохові заводи, металургійні заводи Уралу, Хамовний двір у Москві. Йшло зміцнення всеросійського ринку, нагромадження капіталу завдяки меркантилістській політиці держави. Росія поставляла на світові ринки конкурентноздатні товари: залізо, полотнини, юхта, поташ, хутро, ікру.

В цей період на Україні розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на внутрішньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монастирських будах використовували кріпосних селян.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвиватися паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. У Лівобережній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальники, сушильники.

Найхарактернішою особливістю економічного розвитку Росії була визначальна роль самої держави в економіці, її активне і глибоке проникненні в усі сфери господарського життя. Засновані Петром I Берг, Мануфактур, Коммерцколлегії і Головний магістрат були інститутами державного регулювання національної економіки, органами здійснення торгово-промислової політики самодержавства.

У промисловій політиці просліджуються два етапи: 1700-1717 р. - головний засновник мануфактур - скарбниця; з 1717 р. мануфактури стали засновувати приватні особи. При цьому власники мануфактур звільнялися від государевої служби. Заохочувалася підприємницька діяльність, створювалися пільгові умови для людей, що створювали нові мануфактури чи брали під оренду державні. На першому етапі пріоритет віддавався випуску продукції для військових потреб. На другому етапі промисловість стала випускати продукцію і для населення.

На мануфактурах використовувалася як вільнонаймана, так і примусова праця селян, що працювали на вотчинних підприємствах своїх поміщиків, а також приписних селян з державного і палацевого села. Указом 1721 р. купцям була дозволена покупка для своїх заводів кріпаків, що стали називатися згодом посесійними. Таким чином, у першій чверті XVIII в. відбувся стрибок у розвитку великого виробництва й у використанні вільнонайманої праці. Це можна вважати другим етапом у початковому періоді генезису капіталістичних відносин у промисловості Росії (перший етап - XVII ст).

У результаті Петровської політики в економічній області за дуже короткий строк була створена могутня промисловість, здатна цілком забезпечити військові і державні потреби і ні в чому не залежна від імпорту.

В роки царювання Петра I одержала стимули до розвитку внутрішня і зовнішня торгівля. Цьому сприяли розвиток промислового і ремісничого виробництва, завоювання виходу до Балтійського моря, поліпшення шляхів сполучення. У цей період були побудовані канали, що з'єднали Волгу і Неву (Вишневолоцький і Ладозький). Між окремими частинами країни підсилився обмін, росли обороти російських ярмарків (Макарьєвської, Ірбитської, Свенскої та ін.), у чому виявлялося формування всеросійського ринку.

Для розвитку зовнішньої торгівлі мали важливе значення не тільки будівництво Петербурзького порту, але і підтримка російських купців і промисловців з боку уряду Петра I. Це знайшло відображення в політиці протекціонізму і меркантилізму, у прийнятті Заступницького тарифу 1724 р. Відповідно до нього (а в його розробці брав участь сам імператор) заохочувався вивіз російських товарів за кордон і обмежувався ввіз іноземних виробів.

Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Прибуток у скарбницю збільшився і за рахунок зміни мита в результаті проведення протекціоністської політики.

Мито з увезених товарів:

75% - на товари, які виробляються в країні;

25% - товари, які виробляються недостатньо;

20-10% - товари, які не виробляються в країні.

Мито з товарів, що вивозяться:

75% - сировина і напівфабрикати;

3-6% - готова продукція;

1-3% - вивіз на власних, побудованих у Росії судах.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.

За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 p. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз - евекту. Цей податок йшов до української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8-10% вартості товару. В 1724 p. розміри митного податку були збільшені: за олію, сало, льон, прядиво - на 4%, за смолу - 18%, за збіжжя - 25%, за лляну пряжу і необроблені шкіри - 38%. Податок на ввіз товарів на українську територію зріс до 10-37%. Намагаючись зменшити конкуренцію українського тютюну і горілки, російський уряд обклав їх додатковим 30% -м митом. Індукти, що збирала козацька старшина, було передано на відкуп російським купцям. У 1709 p. на всіх українських прикордонних пунктах було поставлено російські військові застави, яким надавалося право контролю над українським торговим рухом. Це посилило зловживання російських чиновників. І тільки в 1754 p. царський уряд скасував мито на товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на території Лівобережжя.

Регламентація торгівлі в Україні негативно позначилася на її зв'язках з Західною Європою, на інтересах зарубіжних партнерів.

Отже, протягом XVI-XVIII ст. в Україні сільськогосподарське і промислове виробництво набуло товарного характеру, сформувався загальнонаціональний ринок. Проте на розвитку торгівлі негативно позначилася дискримінаційна політика Російської монархії.

Доходи від торгівлі сприяли нагромадженню капіталів у сфері торгівлі, що теж вело до росту капіталістичного укладу російської держави. Загальна особливість розвитку торгівлі при Петрі I полягала в проведенні політики меркантилізму, суть якої складалася в нагромадженні грошей за рахунок активного торгового балансу.

Військова, економічна і фінансова політика Петра I не завжди приводила до позитивних результатів, однак при всіх невдачах його реформаторської діяльності, він, проте, зробив великий крок уперед порівняно зі своїми попередниками; у XVII-му столітті тільки смутно розуміли необхідність економічних реформ і лише деякі люди усвідомлювали, по якому шляху вони повинні йти.

Петро I зробив реформи однією з головних задач урядової діяльності, чітко визначив мету і вказав, де і як треба їх досягати. У цьому його велика заслуга.

3. Економічні наслідки другої світової війни для світової економіки