14

Кафедра менеджменту

Контрольна робота

з дисципліни

“Розміщення продуктивних сил і РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА”

Планування та ринкове саморегулювання. Система показників регіональних планів і програм

Зміст контрольної роботи

1. Методи макроекономічного планування

2. Сутність самоврядування і управління регіоном

3. Закордонний досвід соціально-економічного регулювання на місцевому рівні

Література

1. Методи макроекономічного планування

Методи планування - це система засобів розробки, обґрунтування, взаємоузгодження й оптимізації планових завдань і показників. До методів макроекономічного планування належать: аналітичний, балансовий, нормативний, метод оптимізації рішення, програмно-цільовий та програмно-ресурсний. Всі методи планування взаємопов'язані.

Аналітичний метод планування. Аналітичний метод використовується для вивчення економічної кон'юнктури в минулому та сучасному періодах, а також досягнутого рівня як вихідної бази для макроекономічного планування.

Балансовий метод планування. Балансовий метод планування базується на розробці й застосуванні системи взаємопов'язаних матеріальних, трудових і вартісних балансів, що передбачають пропорційність розвитку економіки застосовується. Він використовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів, визначення пропорцій розвитку економіки відповідно до вимог об'єктивних економічних законів. У практиці планування використовуються матеріальні, трудові, міжгалузевий, сукупний фінансовий, зовнішньоторговельний, платіжний та інші баланси.

Матеріальний баланс - це документ, який містить показники забезпечення оптимального співвідношення наявних засобів виробництва та потреб народного господарства в них, яке б. гарантувало ефективний розвиток окремих галузей промисловості та народного господарства, капітального будівництва, а також виконання окремих програм і т. д. Розрізняють такі матеріальні баланси: за поділом суспільного продукту - баланси засобів виробництва та предметів споживання; за періодом виконання або дії - довгострокові та короткострокові; за одиницями виміру - натуральні, вартісні, натурально-вартісні; за базовою моделлю -однопродуктові, багатопродуктові, міжгалузевий; за розрізом планування - галузеві й територіальні.

Трудові баланси - це зведений баланс трудових ресурсів, баланс робочої сили за окремими галузями, баланси кваліфікованих кадрів, спеціалістів та ін. Баланси трудових ресурсів розробляються для країни, області, економічних і адміністративних районів.

Міжгалузевий баланс - це розгорнута схема балансів суспільного продукту. У ньому детально розшифровуються основні народногосподарські пропорції розвитку окремих галузей.

В економічній практиці для планування широко використовується система балансу народного господарства (БНГ). Баланс народного господарства-- це система найбільш загальних економічних показників, об'єднаних у балансові таблиці, що характеризують матеріальні умови та наслідки розширеного відтворення в усіх галузях і секторах, а також обсяги, темпи й основні пропорції розвитку економіки. БНГ дає змогу визначити основні макроекономічні показники й складні народногосподарські пропорції: співвідношення між виробництвом, споживанням і нагромадженням суспільного продукту; між виробництвом, основними фондами й трудовими ресурсами, між двома підрозділами суспільного виробництва; соціальними секторами й групами населення в процесі відтворення доходів.

Нормативний метод планування. Нормативний метод планування - це один із методів розробки та обґрунтування планів, а також регулювання діяльності виробничих і невиробничих ланок економіки за допомогою норм і нормативів. Він використовується на всіх стадіях планової роботи: у ході економічного аналізу результатів господарської діяльності, у процесі визначення потреби в різних видах ресурсів. В його основу покладено економічні норми та нормативи - науково обґрунтовані величини, що характеризують кількісну та якісну міру витрат робочого часу, матеріалів і грошей. На основі норм і нормативів визначаються потреби економіки в засобах і предметах праці, а населення -у продовольчих і промислових товарах, усіх видах послуг. З використанням норм витрат ресурсів формуються планові міжгалузеві баланси виробництва та розподілу продукції, за допомогою яких визначаються найважливіші пропорції суспільного виробництва. Норми є основою для розробки планових матеріальних балансів.

Система норм і нормативів включає в себе десять основних груп:

1) ефективності суспільного виробництва;

2) витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії;

3) витрат трудових ресурсів і заробітної плати;

4) використання виробничих потужностей і тривалості їх освоєння;

5) капіталовкладень і капітального будівництва;

6) потреби, показників використання, а також запасів обладнання;

7) фінансів;

8) витрат на виробництво;

9) соціально-економічних;

10) охорони навколишнього середовища.

Усі нормативи можна поділити на два типи, що відрізняються за своїм економічним змістом і сферою впливу на господарську діяльність.

Економічні нормативи першого типу характеризують вимоги, що пред'являються суспільством до ефективності використання ресурсів. До них належать норматив ефективності капіталовкладень, ціни й тарифи, процент за кредит, нормативи виплат у бюджет за використання природних ресурсів (рента), валютні курси та ін. Специфічність цих нормативів полягає в тому, що вони фіксують мінімально припустиму величину економічної ефективності використання різних ресурсів, тобто суспільне виправданий розмір їх витрат для досягнення найбільшого економічного ефекту.

Економічні норми другого типу регламентують взаємовідносини між державою та підприємствами, а також між учасниками виробничого процесу з питань розподілу отриманих результатів між виробничими одиницями, трудовими колективами, окремими працівниками. До цього виду належать нормативи розподілу валового прибутку, у т. ч. податки на прибутки, штрафи та неустойки, нормативи оплати праці та утворення фондів економічного стимулювання. Ці нормативи мають забезпечувати узгодження інтересів держави та окремих трудових колективів і, відповідно, створювати зацікавленість підприємницьких структур у максимальному використанні виробничих можливостей.

Економічні нормативи мають бути стабільними в часі, тобто вони повинні залишатися незмінними під час виконання плану, що забезпечує впевненість у досягненні наміченої мети економічного та соціального розвитку.

Економічними нормативами в практиці господарської діяльності є: плата за природні ресурси; відрахування від прибутку (або доходу) у державний (у тому числі й місцевий) бюджет; відрахування у фонди розвитку виробництва, науки, техніки, соціального розвитку, фонд заохочування, резервного, у державні й недержавні фонди (Чорнобиля, пенсійний, інноваційний, охорони праці) та ін.

Таким чином, за допомогою нормативного методу вирішуються важливі завдання планування.

Програмно-цільовий метод. Програмно-цільовий метод є основою розробки цільових комплексних програм (ЦКП). Цільова комплексна програма -- це комплекс узгоджених за ресурсами, виконавцями й термінами завдань та заходів, спрямованих на вирішення найбільш ефективними шляхами важливої економічної проблеми за участю ряду галузей, міністерств, підприємств і місцевих органів управління.

За змістом вирішуваних завдань ЦКП поділяються на соціально-економічні, науково-технічні, виробничо-технологічні, організаційно-господарські й екологічні; за періодами реалізації - на довгострокові, середньострокові й короткострокові. ЦКП передбають, як правило, вирішення складних проблем, що базуються на взаємодії багатьох організаційно розрізнених виконавців. В одних випадках програми служать основою розробки планів економічного й соціального розвитку країни, в інших - засобами реалізації завдань, передбачених планами. При цьому програма є завжди невід'ємною частиною планів.

Цільові комплексні науково-технічні програми (ЦКНТП) розробляють для масштабної реалізації значних науково-технічних досягнень: створення нових видів конкурентоспроможної техніки принципово нових технологічних процесів і нововведень та доведення їх до практичної реалізації, а також розвитку наукових досліджень і технічних розробок за найбільш перспективними напрямками науки й техніки. Реалізація науково-технічних програм характеризується обсягом і термінами їх виконання в цілому та виконання окремих їх етапів (завдань); вартістю виконаних робіт; очікуваним економічним ефектом від завершення робіт і фактичним ефектом від упроваджених результатів.

2. Сутність самоврядування і управління регіоном

В Україні після проголошення незалежності нагально постало питання щодо створення дієздатного господарсько-правового механізму розв'язання регіональних і місцевих проблем, раціонального поєднання загально держав-ного і регіонального управління, місцевого самоврядування.

Приводимо три теорії, що намагаються пояснити суть місцевого самоврядування як форми місцевого управління. Найбільші розбіжності цих теорій торкаються визначення взаємовідносин між державою та місцевими колективами самоврядування.

Ідея, що закладена у теорію природних прав общин, виходить з існування природних прав общин, людини і громадянина: ніхто й ніколи не може позбавити їх цих природних прав. Община, як територіальний колектив самоврядування, історично виникла раніше ніж держава, і є таким же повноцінним утворенням як і остання. Виходячи з цієї теорії, функції та обсяг діяльності органів місцевого самоврядування ототожнюються з діяльністю общини, яка має природні й невід'ємні права. Таке трактування дозволяє визнати за органами місцевого самоврядування право мати свою компетенцію і завдання, які самостійно визначаються ними, а також право не підпорядковуватися державній владі. Можливість впливу держави на діяльність общин незначна, але вона існує на законодавчому рівні (початок XVIII ст., роки Великої французької революції).

Друга -- державна теорія місцевого самоврядування -- базується на протилежних позиціях ніж попередня і стверджує, що місцеве самоврядування не може розглядатись як рівноцінний державі інститут. В її основі лежить визначення того, що органи місцевого самоврядування є державними і створюються центральною владою для реалізації власних функцій і завдань на місцевому рівні. Ці органи безпосередньо знаходяться в структурі державної владної вертикалі і їй підпорядковані. Згідно з цією теорією за органами місцевого самоврядування не визнається притаманних їм природних самобутніх прав: обсяги функцій і завдань, які мають виконувати органи місцевого самоврядування, цілком визначаються державною владою (XIX ст., німецька школа юристів).

Теорія громадського самоврядування або громадсько-господарського самоврядування поєднує ідеї двох попередніх теорій. В її основі лежить ствердження, що органи місцевого самоврядування мають власну, природну, а значить суверенну компетенцію, яка знаходиться тільки у площині неполітичних відносин - громадсько-господарських або «місцевих прав», у вирішення яких державна влада не втручається.

Аналізуючи Конституцію України, Закон про місцеве самоврядування та інші законодавчі акти, можна дійти висновку, що Україна, як і більшість постсоціалістичних країн, тяжіє до централізованого типу управління територіями: управління регіональним розвитком носить характер деконцентрованого державного централізму, а вся сукупність місцевих органів державної виконавчої влади прямо, а представницьких - опосередковано, включені в жорстку вертикаль державної виконавчої влади і підпорядковані центральному уряду.

У Конституції України, хоча й в недостатньо повному обсязі, принцип самоврядування закладається лише на базовому рівні, що проявляється через:

- гарантоване державою право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення;

- законодавчо встановлений перелік функцій і повноважень із самоврядування, суттєво обмежений і не відповідає європейським стандартам.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міст - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст.

Законом визначені такі основні принципи місцевого самоврядування:

- народовладдя;

- законність;

- гласність;

- колегіальність;

- поєднання місцевих і державних інтересів;

- виборність;

- правова, організаційна та матеріально-фінансова самостійність в межах повноважень, визначених законом;

- підзвітність та відповідальність перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

- державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування;

- судовий захист прав місцевого самоврядування.

Вищезазначені принципи здійснюються завдяки встановленій системі місцевого самоврядування. Вона включає:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську ради;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської рад;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення.

За рішенням територіальної громади міста або міської ради у містах з районним поділом можуть утворюватися районні Ради міста. Вони утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Перші чотири принципи місцевого самоврядування: народовладдя, законність, гласність та колегіальність реалізуються через такі інституції самоврядування як:

- територіальні громади;

- місцеві референдуми;

- загальні збори громадян;

- місцеві ініціативи;

- ради, як представницькі органи місцевого самоврядування;

- громадські слухання.

Територіальні громади - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Це первинний суб'єкт місцевого самоврядування, основний носій його функцій і повноважень, вони є суб'єктами права власності.

Кожна ланка самоврядування наділяється власною компетенцією, в межах якої вона діє незалежно і самостійно. Там, де діє справжнє самоврядування, немає підпорядкованості органів влади одних територіальних одиниць іншим завдяки чіткому розподілу між ними повноважень, що не пересікаються, і дії горизонтальних договірних зв'язків і відносин. Наприклад, об'єднання невеликих самоврядних територіальних громад призведе до об'єднання і уточнення функцій у новому центрі управління, а виникнення необхідності виконання міжтериторіальних функцій - до їх делегування органам вищого рівня (районній чи обласній раді) тощо. Надання будь-яких із цих повноважень іншому органу влади має проводитися з урахуванням обсягу і природи поставленого завдання, а також вимог ефективності й економії.

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» відбулося закріплення за місцевим самоврядуванням виключного права на комунальну власність і гарантування захисту цього права законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Подальше формування та реформування фінансово-матеріальної бази місцевого самоврядування в цілому, і комунальної власності зокрема, повинно відбуватися на основі функціонального підходу - у відповідності з покладеними на місцеві органи функціями та інтересами населення відповідного населеного пункту, що дозволить забезпечити ефективне функціонування місцевого господарства.

Формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення є місцевий референдум. Його предметом може бути будь-яке питання, віднесене законодавством до відання місцевого самоврядування. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдум.

Загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення. Органи місцевого самоврядування зобов'язані враховувати у своїй роботі рішення загальних зборів громадян. На відміну від місцевого референдуму, порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади.

Місцеві ініціативи - це право членів територіальних громад ініціювати розгляд у раді будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається самою радою або статутом територіальної громади. При розгляді місцевої ініціативи члени ініціативної групи, що висунули відповідну проблему, мають право брати участь у її розгляді.

За своєю суттю самоврядування - це не державна, а громадська форма організації управління, надзвичайно важлива для нормальної життєдіяльності суспільства. Самоврядування передбачає законодавче розмежування функцій і повноважень між державою та суспільством у цілому і його територіальними спільностями. Розмежування і поєднання функцій державного управління та самоврядування зводиться до визначення в їх діяльності фактичного, науково обгрунтованого співвідношення загальнодержавних, колективних, групових та особистих інтересів за ієрархією управлінської вертикалі.

Сьогодні область є основною адміністративно-структурною ланкою реалізації регіональної економічної політики держави, що покликана забезпечувати створення належних умов для життя певної територіальної спільності людей, ефективного використання місцевих господарських ресурсів і розвитку взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме на обласному рівні реалізується принцип регіональної економічної «самостійності» та «самоврядування», бо саме тут задовольняється чимало первинних людських потреб, хоча більша частина господарських ресурсів відтворюється шляхом міжобласного обміну. Області, як соціально-економічні комплекси, за допомогою держави збалансовуються за головними функціональними підсистемами, а саме: природно-ресурсною, розселенською, виробничою, соціальною, демографічною та екологічною, а також з урахуванням специфіки обласних виробничих циклів.

У зв'язку з перерозподілом між державою та регіональним і місцевим рівнями повноважень у сфері управління соціально-економічним і екологічним процесами в діяльності регіональних органів управління з'являються нові функції. Одним з перших прикладів щодо цього є передання територіальним органам функції управління комунальним майном, з його поступовою приватизацією, що привело до створення нового підрозділу - фонду комунального майна. Новими функціями для регіональних органів влади є управління вільними економічними зонами; підтримка малого бізнесу і підприємництва; стимулювання розвитку конкуренції; регулювання земельних відносин; моніторинг рівня життя населення, що мешкає на підлеглій території, тощо. На даний час дуже важлива функція на цьому рівні - управління зайнятістю населення. З входженням до ринкової економіки її значення поступово зростатиме в напрямі створення так званого «гнучкого» ринку праці на місцях. Набирає сили функція взаємодії регіональних органів влади з профспілками й роботодавцями щодо впливу на рівень заробітної плати та стимулювання попиту на робочу силу.

Таким чином законодавство чітко визначає і здійснює розподіл повноважень між загальнодержавним, обласним та місцевим рівнями управління, розширюючи повноваження двох останніх.

3. Закордонний досвід соціально-економічного регулювання на місцевому рівні

Світовий досвід показує, що кожна держава має свій варіант господарювання. Практично - скільки країн з ринковою економікою, стільки і її моделей. Але при цьому є загальні принципи і умови формування та функціонування ринку. Разом з тим і модель переходу до ринку, і його функціонування мають суттєву різницю, яка залежить від політичних, соціальних, демографічних, економічних та інших умов у кожній конкретній державі.

Є цілий ряд держав, які мали в різний час системи директивної економіки, але потім вони переходили до ринку: Німеччина (1933-1990 pp.), Японія (30-40-і роки), Франція (40-60-ті роки), Італія (20-50-ті роки), нині - деякі держави Східної Європи. В умовах централізованої директивної економіки головним важелем регулювання становиться державний план, обов'язковий для всіх. Досвід держав, що відбудовують своє народне господарство після другої світової війни (СРСР, Німеччина, Японія, Франція, Південна Корея, Італія та інші), які проводили індустріалізацію економіки (СРСР в 30 роки), підтверджує висновок про те, що на таких етапах розвитку економіки найбільш ефективний директивний план - це основний інструмент впливу на економіку з боку держави. Коли виробництво розвивалося переважно в кількісному відношенні, цей інструмент був на місці, він забезпечував високі кількісні темпи економічного росту, концентрації всіх видів ресурсів, певну збалансованість. Цей висновок підтверджується і розвитком капіталізму на ранній стадії (стадії кількісного росту), коли його потрясали кризи перевиробництва. У цей період стихійний ринок не повністю справлявся з функцією регулятора економіки. Саме тому, а також у результаті боротьби трудящих за свої соціальні права, більшість держав капіталістичного світу в 30-ті роки вимушені були вводити додатковий регулятор: вплив з боку держави у вигляді планових, податкових, банківських важелів.

Ринковий механізм - це інструмент, який більше придатний для якісного економічного росту на основі науково-технічного прогресу. Заснований на конкуренції, він направлений не на підтримку стабільності, а на здійснення змін та збільшення нововведень. Унаслідок цього, як стверджує М.М. Єрмошенко, Т.А. Крицук, Н.Н. Скворцов «...для ефективного функціонування економіки потрібен ринковий механізм у поєднанні з плановими та іншими важелями, що є впливовими з боку держави. Саме такий механізм може забезпечити одночасно кількісний і якісний економічний зріст».

Література

1. Заблоцький, Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка [Текст] : посібник / Б. Ф. Заблоцький. - К. : Академвидав, 2003. - 368 с.

2. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст] : навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

3. Ковалевский, В.В. Размещение производительных сил [Текст] : курс лекций / В. В. Ковалевский, Е. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов. - К. : Знання-Прес, 2002. - 405 с.

4. Лишиленко, В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навчальний посібник / В. І. Лишиленко. - К. : ЦНЛ, 2006. - 325 с.

5. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С. І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

6. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С. І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

7. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text] : навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

8. Стеченко, Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика [Текст] : підручник / Д. М. Стеченко. - К. : Вікар, 2002. - 396 с.