Економічні цілі суспільства

Міністерство освіти і науки України

Київський інститут міжнародної економіки і підприємництва

Кафедра обліку і аудиту

Курсова робота

з політичної економії

на тему:

«Економічні цілі суспільства»

План

Вступ.

1. Цілі економічної системи.

Основні цілі економічної системи суспільства.

Типологізація і порівняння економічних систем.

2. Економічні потреби та інтереси.

2.1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва.

2.2. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб.

2.3. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності.

2.4. Економічні інтереси та їх структура.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Економіка України, як і все суспільство, перебуває в перехідному стані. З одного боку, вона несе в собі значні масиви старого, того, що було характерним для одержавленого соціалізму, а з іншого -- в ній відбувається активний процес становлення принципово нових для пост соціалістичної країни соціально-економічних і організаційно-економічних відносин. Важливим показником утвердження нового є роздержавлення основної частини державної власності на економічні ресурси і землю, поступова їх приватизація.

Актуальність обраної теми полягає в запровадженні керівництвом нашої країни змін в законодавстві щодо стійкості, суттєвості, причинно-наслідкових зв'язків та взаємозалежності економічних процесів із загальним розвитком суспільства.

Метою написання курсової роботи є вивчення економічного стану суспільства та надання пропозицій щодо удосконалення законодавчої та нормативної бази країни.

Завдання полягало в проведенні обробки інформації про економічний стан суспільства, цілі економічної системи суспільства визначають відповідно до цінностей, які сформувалися й утвердилися в ньому. Вони можуть бути пов'язані не тільки з критеріями економічної ефективності, а й із політикою, релігією, ідеологією, національною ідеєю, забезпеченням економічного і політичного суверенітету, намаганням зберегти контроль за ресурсами і фінансовими потоками, розширенням економічної експансії (політика держав, спрямована на поширення сфери свого впливу на інші країни), боротьбою за розмежування зон впливу, економічним і політичним переустроєм світу тощо. З фундаментальними цілями економічної системи необхідно рахуватися будь-якому сучасному суспільству, зорієнтованому на поступальний рух шляхом соціального прогресу.

Основними цілями економічної системи суспільства традиційно є економічне зростання, повна зайнятість, макроекономічна (фінансова) стабільність, зовнішньоекономічна рівновага, економічна свобода, економічна безпека і захищеність, економічна справедливість, економічна ефективність.

Реалізація цілей економічної системи зумовлює необхідність вирішення багатьох методологічних проблем. Зокрема, у різних країнах і в різні часи економічні цілі суспільства мають певні особливості. Це породжує проблему інтерпретації (лат. -- пояснення, тлумачення) цілей, практичних заходів і політичних програм щодо їх досягнення відповідно до специфіки (конкретно-історичної, національної, геополітичної та ін.) соціально-економічного розвитку суспільства. Реалізацію деяких цілей можна точно кількісно виміряти, як, наприклад, зазначених у магічному квадраті.

Основні економічні цілі суспільства по-різному реалізуються у різних економічних системах. Відповідно до алгоритму вирішення головних питань економіки визначають певні типи організації господарського життя суспільства, дослідженням яких займається такий розділ економічної науки, як порівняльний (компаративний) аналіз економічних систем.

1. Цілі економічної системи

1.1. Основні цілі економічної системи суспільства

Цілі економічної системи суспільства визначають відповідно до цінностей, які сформувалися й утвердилися в ньому. Вони можуть бути пов'язані не тільки з критеріями економічної ефективності, а й із політикою, релігією, ідеологією, національною ідеєю, забезпеченням економічного і політичного суверенітету, намаганням зберегти контроль за ресурсами і фінансовими потоками, розширенням економічної експансії (політика держав, спрямована на поширення сфери свого впливу на інші країни), боротьбою за розмежування зон впливу, економічним і політичним переустроєм світу тощо. З фундаментальними цілями економічної системи необхідно рахуватися будь-якому сучасному суспільству, зорієнтованому на поступальний рух шляхом соціального прогресу.

Основними цілями економічної системи суспільства традиційно є економічне зростання, повна зайнятість, макроекономічна (фінансова) стабільність, зовнішньоекономічна рівновага, економічна свобода, економічна безпека і захищеність, економічна справедливість, економічна ефективність.

Економічне зростання. Як запорука досягнення вищого рівня загального добробуту полягає у збільшенні виробництва товарів і послуг. Виявляється воно у темпах зростання, показниками яких є зміни рівня реального ВВП. Швидке економічне зростання -- важливий пріоритет для країн, що розвиваються. В індустріальних країнах економічне зростання як мета піддається серйозним сумнівам, оскільки воно, як правило, супроводжується забрудненням довкілля, швидким зростанням споживання не відновлюваних ресурсів. Збалансованість темпів економічного зростання і споживання є однією з нагальних проблем сучасної політичної економії та економічної політики.

Повна зайнятість. Означає використання всіх наявних і придатних для виробництва ресурсів, у тому числі робочої сили, землі, сировини, капіталу. Але передусім йдеться про зайнятість робочої сили як інтегративного показника задіяння інших факторів виробництва.

В індустріально розвинутих країнах побутує думка, що економічній системі необхідно забезпечувати роботою тих, хто хоче працювати відповідно до своєї кваліфікації, тобто їй слід прагнути досягнення ефективної зайнятості.

Для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються, характерні висока норма безробіття і неповна зайнятість. З різних причин вони не можуть у відносно стислі строки досягти повної зайнятості.

Макроекономічна (фінансова) стабільність. Визначається вона станом загальної рівноваги, збалансованості сукупного попиту і сукупної пропозиції. Одними з найважливіших критеріїв її досягнення є стабільність грошового обігу, фінансової системи, що дає змогу уникнути інфляційних (знецінення паперових грошей) і дифляційних (вилучення надлишкової маси грошей, випущених в обіг у період інфляції) процесів, різких коливань економічної кон'юнктури. Усе це сприяє стабільності цін як центральної сигнальної системи ринкової економіки, на яку орієнтуються господарюючі суб'єкти.

Зовнішньоекономічна рівновага. Передбачає зважений торговий (співвідношення між сумою цін товарів, вивезених за кордон, і сумою цін товарів, ввезених з-за кордону) і платіжний баланс (баланс сум потоків, валютних платежів, які країна отримує з-за кордону і здійснює за кордон).

Саме досягнення довготривалої збалансованості у зовнішній торгівлі є однією з головних цілей економічної системи та протекціоністської політики держави, спрямованої на забезпечення сприятливих зовнішніх умов і чинників сталого економічного зростання в країні. Особливого значення це набуває в умовах глобалізації світового господарства, посилення взаємозалежності економічних систем різних країн і регіонів.

Економічна свобода. Як фундаментальний принцип класичної політекономії, обґрунтований А. Смітом і Д. Рікардо, економічна свобода дотепер є визначальним орієнтиром у розбудові й розвитку демократичного, громадянського суспільства на засадах ринкового господарства і вільного підприємництва. Вона передбачає широкі можливості, право економічного вибору. Чим ширший спектр можливостей, альтернатив такого вибору при вирішенні основних проблем економіки, тим вищий ступінь економічної і політичної свободи в суспільстві.

Конкретними виявами і вимірами економічної свободи є приватна власність і вільне підприємництво, вільна конкуренція, вільне ціноутворення, свобода торгівлі, занять і угод, доступу на ринки тощо. Економічна свобода не може бути абсолютною і не має нічого спільного із вседозволеністю. Вона пов'язана з повагою до інтересів інших, відповідальністю за свої дії та їх результати і передбачає високий рівень самоорганізації особи і суспільства.

Економічна безпека і захищеність. Вони полягають у запобіганні втрат від економічних ризиків, наприклад безробіття, інфляції, банкрутств, бідності, виробничих травм тощо, а в разі їх настання -- у допомозі й підтримці економічно слабких, непрацездатних і недієздатних громадян. У більшості країн суспільство забезпечує гідне існування хворих, інвалідів та людей похилого віку.

Економічна справедливість. Маючи багатоаспектний характер, вона значною мірою пов'язана з розумінням і дотриманням людьми певних морально-етичних норм взаємовідносин. У сучасній політичній економії немає єдності поглядів на цей феномен.

Більш-менш чітко окреслено сферу виробничих відносин, у якій наочно діє принцип економічної справедливості -- розподіл ресурсів і доходів. У сучасній науці побутує принаймні чотири точки зору на тлумачення поняття «справедливий розподіл». Егалітаризм (франц. -- рівність) обстоює рівний розподіл благ між індивідами; утилітаризм (лат. -- користь, вигода) виступає за те, щоб товари і послуги розподіляти, максимізуючи загальну корисність для всіх громадян, надаючи більше благ тим, хто зможе більше ними насолоджуватися; відповідно до концепції Роулса найсправедливіший розподіл максимізує корисність для найменш забезпечених верств суспільства; ринкова економічна справедливість полягає у встановленні її ринком відповідно до продуктивності факторів виробництва та попиту на них і їх пропозиції.

Зрозуміло, що оцінка справедливості конкретних господарських заходів з розподілу і перерозподілу ресурсів та доходів від їх використання залежатиме від панівних у суспільстві тлумачень поняття «економічна справедливість».

Економічна ефективність. Виявляється вона у тому, наскільки оптимально розподілені виробничі ресурси, задіяні продуктивні сили суспільства у співвідношенні витрат і результатів від їх використання. Метою будь-якої економічної системи є забезпечення максимальної віддачі за мінімальних витрат, обмежених виробничих ресурсів.

Реалізація цілей економічної системи зумовлює необхідність вирішення багатьох методологічних проблем. Зокрема, у різних країнах і в різні часи економічні цілі суспільства мають певні особливості. Це породжує проблему інтерпретації (лат. -- пояснення, тлумачення) цілей, практичних заходів і політичних програм щодо їх досягнення відповідно до специфіки (конкретно-історичної, національної, геополітичної та ін.) соціально-економічного розвитку суспільства. Реалізацію деяких цілей можна точно кількісно виміряти, як, наприклад, зазначених у магічному квадраті.

Послуговуючись результатами такого вимірювання, можна чітко визначити загальну ефективність функціонування економічної системи. Магічність квадрата полягає в неможливості одночасного досягнення цілей, що утворюють його вершини. Це той магічний, ідеальний вияв ефективності, до якого прагне і має наближатися будь-яке суспільство.

Багато цілей (наприклад, економічна свобода, справедливість, захищеність) важко або взагалі неможливо виміряти кількісно, але ступінь їх реалізації або не реалізації відчуває кожен громадянин суспільства. Деякі цілі взаємодоповнюють одна одну, а тому досягнення однієї з них свідчить про здійснення інших.

Наприклад, економічне зростання має тенденцію до встановлення повної зайнятості, зовнішньоекономічної рівноваги. А повна зайнятість сприяє справедливішому розподілу доходів, економічній безпеці й захищеності. Нерідко цілі можуть суперечити одна одній. Зокрема, збалансування, вирівнювання доходів можуть негативно позначитися на стимулах до праці, інвестування, ризику, тобто послабити дію чинників прискореного економічного зростання.

Економічна історія має багато прикладів, коли повна зайнятість досягалася за рахунок інфляції, а засобом її подолання було скорочення виробництва і робочих місць. Суперечність основних цілей змушує суспільство розробляти систему пріоритетів (ранжування цілей з точки зору їх важливості й актуальності відповідно до етапу розвитку суспільства), які реалізуються в конкретних програмах економічного розвитку і відповідній економічній політиці.

1.2. Типологізація і порівняння економічних систем

Основні економічні цілі суспільства по-різному реалізуються у різних економічних системах. Відповідно до алгоритму вирішення головних питань економіки визначають певні типи організації господарського життя суспільства, дослідженням яких займається такий розділ економічної науки, як порівняльний (компаративний) аналіз економічних систем.

Сучасна економічна наука пропонує багато класифікацій економічних систем залежно від їх поділу за найхарактернішими ознаками. Зокрема, аналіз і порівняння економічних систем здійснюють за формаційним, по-фазним, інституціональним і загально-цивілізаційним підходами.

Формаційний підхід. Доволі поширений, розвивається в руслі марксистської традиції ще із середини XIX ст. Він ґрунтується на теорії переходів від однієї суспільно-економічної формації, що має у своїй основі певний спосіб виробництва, до іншої. Еволюція людського суспільства і суспільний прогрес загалом розглядаються в цій теорії як поступальний рух від нижчих до вищих за розвитком форм суспільно-економічних формацій. Економічна система вважається фундаментальною складовою певної формації й ототожнюється зі способом виробництва, який визначається рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин, а вони співвідносяться між собою як зміст і форма.

Основою розвитку суспільно-економічних формацій є конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами, передусім відносинами власності, які у різні часи можуть сприяти або стримувати цей розвиток. Згідно з панівними у певному суспільстві формами власності в історії людства виокремлюють п'ять формацій з відповідними їм способами виробництва: первісно-община, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична.

Формаційний підхід відіграв величезну роль у становленні наукового пізнання соціального прогресу, структуруванні економічного розвитку, наданні йому об'єктивного закономірного і поступального характеру. Однак він виявив і певні вади, пов'язані з економічним детермінізмом. Наприклад, у межах формаційного підходу важко пояснити тривале співіснування різних економічних і суспільних систем, які можуть навіть належати до різних цивілізацій.

Пофазний підхід. Обґрунтовуючи положення, що всі аспекти життя суспільства обумовлюються його економічною системою і способом виробництва, по-фазний підхід виходить з того, що економічна система значною мірою є наслідком загального характеру суспільства. Наприклад, релігія, філософія, природні й національні особливості, ментальність впливають на спосіб організації господарського життя суспільства. Політична система суспільства може висувати і залишати при владі консерваторів, які намагаються зберегти все як було, внаслідок чого економічні зміни відбуватимуться значно повільніше. А культурна спадщина нації може включати запас нагромаджених технологічних знань, і тоді її економічна система істотно відрізнятиметься від економічної системи нації, де такі знання незначні. Відчутно впливати на ґенезу економічних систем можуть природно-кліматичні умови країни.

Інституціональний підхід. Його обґрунтував шведський економіст Гуннар-Карл Мюрдаль (1898--1987). Будучи за деякими ознаками близькою до структури суспільно-економічної формації (рис. 2.), інституціональна інтерпретація суспільства відрізняється від неї тим, що економічна система, її складові разом з іншими важливими інституціями утворюють інституціональну основу суспільства. А отже, економічна система є породженням і відтворенням субординованої взаємодії багатьох суспільних інституцій. При цьому виникає нова методологічна проблема, яка полягає у самоідентифікації, виокремленні фундаментальних ознак певного типу економічної системи, інституції якої розчиняються в інших елементах інституціональної основи суспільства, навіть зникають серед них.

Рис. 2. Марксистська та інституціональна інтерпретація структури суспільства.

Загально-цивілізаційний підхід. Найпоширеніший у сучасних умовах. Відповідно до нього еволюція економічних і суспільних систем розглядається у значно ширших межах -- від цивілізації до цивілізації, наприклад, за схемою: доіндустріальне -- індустріальне -- постіндустріальне суспільство.

В основу загально-цивілізаційного підходу покладено ідею існування загальних закономірностей діяльності і розвитку людини як індивіда і члена суспільства. Вихідними для дослідження цивілізації є обумовлені людським життям потреби, діяльність людей і створені ними цінності.

Цивілізаційний підхід, не заперечуючи в принципі формаційного, звертає увагу на накопичення матеріального і духовного багатства людства, неперервність історичного процесу, його взаємозв'язки, спадкоємність, що особливо співзвучно сучасному світу. Тобто загально-цивілізаційний підхід поєднує у собі переваги формаційного та інституціонального підходів до типологізації економічних систем, не виключаючи тривалого співіснування в одній цивілізації різних типів організації господарського життя суспільства та їх повторюваність у різних цивілізаціях. Головним критерієм виокремлення типів економічних систем є їх домінуюча роль у конкретній господарській цивілізації, а також відповідність загальному вектору її розвитку.

Отже, всі підходи типологізують економічні системи відповідно до їх взаємозв'язків із оточуючим середовищем, місця і ролі у масштабніших соціально-культурних утвореннях (формація, суспільство, цивілізація). Однак усі вони недооцінюють внутрішню логіку функціонування і самоустрою економічних систем, їх типові риси, структурованість, які мають власний потенціал, інерцію самовідтворення навіть у несприятливому оточуючому середовищі.

Тому сучасна політекономія, поряд з аналізом формаційних, інституціональних, загально-цивілізаційних та інших чинників класифікації економічних систем, виокремлює з конкретно-історичних умов і виявів соціально-економічного розвитку суспільства найтиповіші загальні форми (власності, управління, форми ринків і ціноутворення тощо) і механізми (координації та планування, координації та контролю господарських процесів тощо) його господарської організації. Завдяки цьому продовжується традиція класичної та неокласичної шкіл у розробленні аналітичного інструментарію дослідження, без чого неможливі моделювання і прогнозування перебігу господарських процесів, внутрішньо- та міжсистемних трансформацій економіки і суспільства.

Принципово інші критерії класифікації економічних систем використовує розроблена в теоретичному руслі німецького неолібералізму концепція ідеальних типів господарства, яка спирається на конституючі (установлені) елементи економічних систем, а саме: форми (права) власності й координуючий механізм. Згідно з цією концепцією всі існуючі економічні системи тяжіють до кількох ідеальних типів, основою яких с різний ступінь централізації або децентралізації прийняття господарських рішень, співвідношення форм приватної та державної власності.

Найхарактерніша і найпоширеніша диференціація економічних систем на ідеальні типи за ступенем розвинутості ринкового механізму координації господарських процесів. Вона охоплює п'ять основних (ідеальних) типів сучасних економічних систем, довкола яких обертаються різноманітні реальні форми вияву організації господарського життя суспільства: традиційну, командну, перехідну, змішану і ринкову економіку.

Традиційна економіка. Тип економічної системи, в якій виробництво є замкненим, локальним, обмеженим завданнями самозабезпечення і підтримання господарства у незмінній формі, тому вибір та прийняття основних економічних рішень зумовлені панівними традиціями, звичаями, суспільними і груповими інстинктами.

Спадковість і кастовість обумовлюють економічну поведінку індивідів, їх роль у суспільному поділі праці. В усіх сферах життя суспільства спостерігається застій, суттєво обмеженими є технічний прогрес та інновації, оскільки вони суперечать традиціям і звичаям, загрожують стабільності суспільних структур. Релігійні та соціокультурні цінності більш значущі, ніж економічна доцільність.

Командна економіка.

Має у своїй основі суспільну (державну) власність на всі виробничі ресурси, засоби виробництва. Тотальне одержавлення економіки зумовлює централізовано планове прийняття основних економічних рішень (що, як і для кого виробляти). Для командної економіки притаманна вертикальна система ієрархії, вершиною якої є центральний плановий орган, що приймає стратегічні рішення, встановлює пріоритети господарського розвитку суспільства, регламентує всі сфери економічного життя.

Перехідна економіка.

Їй властивий динамічний, не рівноважний стан перетворень усієї системи соціально-економічних відносин у напрямі до нової організації господарського життя суспільства. Вона небезпідставно ототожнюється зі змішаною (багатоукладною) економічною системою, яка поєднує в собі традиційні та нові якості, різні способи господарювання.

Однак ці характеристики далеко не вичерпують складний і суперечливий політекономічний зміст феномену перехідної економіки, яка є не просто економікою переходу від однієї якості до іншої, а особливою за якістю економікою, яка може відтворюватися і функціонувати тривалий час.

Змішана економіка.

Для неї характерне поєднання індивідуального прийняття рішень, приватного підприємництва і конкуренції з економічним контролем суспільства і приватних інститутів. У змішаній економіці значно розширена сфера державного контролю і регулювання на основі державних витрат, державної власності, перерозподілу податків, програм соціального забезпечення та ін. Питома вага і конкретні форми державного втручання в економіку в кожній країні суттєво відрізняються.

Ринкова економіка.

У цьому типі економіки координація і регулювання господарської діяльності, прийняття основних економічних рішень відбувається на основі дії ринкового механізму.

Рушійними мотивами економічної поведінки є особисті матеріальні інтереси, коли господарюючі суб'єкти, конкуруючи між собою, прагнуть максимізувати доходи на основі індивідуального прийняття рішень, орієнтації на сигнальну систему ринкового ціноутворення. Роль держави обмежена сферою забезпечення нормативно-правової бази, захисту приватної власності, підтримання і розвитку конкурентного устрою ринкового господарства.

Отже, порівняння і класифікація економічних систем є узагальнюючими, вони зосереджують увагу на типових способах господарювання та їх визначальних рисах. Кожний тип економічних систем виявляється у багатоманітні похідних форм економічного і соціального розвитку різних суспільств і країн. Тому з'ясування специфіки функціонування реальних економічних систем можливе у процесі аналізу і співставлення їх ідеальних типів з конкретно-історичними формами економічного устрою, відповідною системою виробничих відносин і механізмами господарювання.

2. Економічні потреби та інтереси

2.1. Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

Фактори виробництва та їх взаємодія. Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання -- закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв'язувати такі фундаментальні і взаємопов'язані питання:

1) які продукти виробляти і в якій кількості?

2) як виробляти продукти?

3) для кого виробляти продукти?

4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє, собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або. як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор -- підприємницький талант.

Робоча сила -- це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними навичками, здоров'ям, створює людський капітал. Чим кваліфікованішою є праця людини, тим вищим є її капітал, а відповідно, і дохід на цей капітал -- оплата праці. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко окупними для людини, підприємства, держави і суспільства.

Засоби виробництва -- це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці -- це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів.

Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких належить механічним засобам праці -- знаряддям праці, машинам, їх ефективність і потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток знарядь праці -- найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.

До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи, канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та ядерні реакції тощо.

Предмети праці -- це матеріали, що підлягають обробці. їх поділяють на два види:

1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо;

2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва -- верстати, шляхи сполучення, комп'ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, -- називати капіталом. Ми теж термін «капітал» будемо використовувати у такому вузькому значенні.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси (товари). У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну результативність виробничого процесу та його ефективність.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, -- це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п'є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність -- особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підприємці являють собою людський (суб'єктивний) ресурс виробництва.

Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і назавжди даним. У політекономії постіндустріального суспільства як фактори виробництва виокремлюються інформаційний та екологічний фактори.

Праця і робочий день. У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама пращ та підприємницька діяльність. Коли людський фактор функціонує, його енергія витрачається. Варто пам'ятати, що робоча сила і підприємницькі здібності не тільки споживаються, а з форми діяльності переходять у форму блага, фіксуються у певному предметі, результаті. Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються в результаті, яким є матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.

Значення людського фактора в системі основних факторів виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі фактори можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво продукції завдяки трудовій діяльності людини.

Здатності людини в процесі виробництва реалізуються не тільки в праці як такій. Вони проявляються як уміння людини:

1) поєднати і раціонально використати об'єктивні фактори виробництва -- землю і капітал -- для виготовлення певної продукції;

2) розвивати свої розумові і фізичні здібності;

3) створювати нові засоби виробництва, поліпшувати їх техніко-економічні характеристики;

4) послідовно вдосконалювати організацію праці і виробництва тощо.

Людська виробнича діяльність є динамічним явищем, сама людина -- джерелом здатності до праці. Люди, впливаючи на довкілля, змінюють його, але разом з тим змінюють і свою власну природу: розвивають здібності, збагачують свої знання, збільшують можливості їх використання, розширюють сферу своєї діяльності.

У результаті цього люди набувають уміння виконувати більш складні операції, ставлять все більш високі цілі і досягають їх. Ще в далеку давнину люди мріяли літати. Зараз людина не тільки літає, а й оволодіває космічним простором. Праця стає більш різноманітною, досконалою і різнобічною; пройшовши такі етапи, як мисливство, скотарство, землеробство, потім прядіння і ткання, обробка металів, гончарне ремесло, судноплавство і торгівля, одержали розвиток такі форми праці, як мистецтво, наука, право, політика. Сучасна праця -- це праця, яка здійснюється за допомогою тих надбань, які дає науково-технічна революція. Це, наприклад, будівництво атомних електростанцій, космічних апаратів, обчислювальних електронних машин, матеріалів із наперед заданими властивостями, що не існують у природі, наукові дослідження, літературна творчість і т. п.

Результатом виробничої діяльності людини виступає продукт -- певна корисна річ чи послуга. Але ця корисна річ не виникає з нічого, її джерелом є природа, її різні речі, сили та процеси. Тому кажуть: праця є батьком речі, а природа її матір'ю. Якщо говорити більш конкретно, то всяке благо є продуктом взаємодії і взаємозв'язку трьох основних факторів: трудової діяльності людини, землі і засобів виробництва. Людина, будучи рушійною силою всіх факторів виробництва, виступає як головний творець матеріального і духовного багатства суспільства.

У трудовій діяльності людини значне місце належить мірі праці. Однією з таких мір є робочий день -- одна з основних категорій трудових відносин. Саме в робочий час здійснюється трудова діяльність людини, процес виробництва. Найбільш загальною мірою робочого часу і праці є робочий день. Це та кількість годин на добу, протягом яких трудівник здійснює працю на підприємстві, в установі або організації. Масштабом робочого дня є робоча година. В політичній економії час виступає як економічна категорія.

Суспільство на кожному етапі свого розвитку встановлює тривалість робочого дня. Ця тривалість повинна вирішувати два протилежних за змістом завдання:

1) забезпечити протягом робочого дня найповніші затрати робочої сили, накопиченої під час відпочинку;

2) в той же час, затрати робочої сили повинні бути такими, щоб не зашкодити її здатності виконувати таку саму кількість праці в наступні робочі дні. Та частина доби, яка залишається після вирахування робочих годин, називається вільним часом. Вільний час, за вирахуванням часу для сну людини, розпадається на час відпочинку і час для здійснення піднесеної діяльності (навчання, наука, мистецтво, нагромадження досвіду тощо). Усі чотири частини доби зв'язані між собою, бо всі вони забезпечують людині можливість нормально функціонувати в процесі праці, відновлювати життєві сили і розвивати здібності. Вирішальне значення має робочий день, розміри якого визначаються кількома головними факторами: суспільними потребами і необхідністю їх задоволення, продуктивністю праці, значенням для суспільства вільного часу. Теоретично суспільство зацікавлене в скороченні робочого дня і збільшенні вільного часу, але останнє можна здійснити лише тоді, коли скорочення робочого дня компенсується зростанням обсягу виробництва матеріальних благ і послуг. Вирішити проблему скорочення робочого дня можна тільки на основі підвищення продуктивності праці.

Українська держава, як і інші держави світу, у законодавчому порядку регулює робочий час: тривалість робочого дня і тижня, тривалість відпустки, інші моменти робочого часу (понадурочні роботи, роботи в особливо тяжких умовах і т. ін.). В Україні встановлено п'ятиденний і шестиденний робочі тижні. При цьому робочий день може становити 8, 7, 6 і менше годин на п'ятиденний робочий тиждень. Підприємства та організації можуть установлювати меншу норму робочого часу, ніж передбачено законодавством. Зараз через глибоку кризу нашої економіки більшість підприємств працює не 5 чи 6 днів на тиждень, а 3--4 дні. А це означає, що потужності факторів виробництва використовуються в Україні на низькому рівні.

Позитивні аспекти праці. Процес праці здійснюється перш за все з метою створення суспільно корисних матеріальних благ і послуг з тим, щоб задовольнити потреби людей. Водночас праця має бути приємною для кожної окремої людини, давати їй певну насолоду та сприяти розвитку і самоствердженню.

Суспільна оцінка позитивних для працюючої людини аспектів праці знаходить своє вираження в якості трудового життя. За визначенням професора Гарвардської школи бізнесу Р.Уолтона, існує 8 критеріїв якості трудового життя:

1) адекватна і справедлива компенсація за працю;

2) забезпечення умов безпеки та охорони здоров'я працівника;

3) можливість використати і розвивати в процесі праці особисті здібності;

4) можливість професійного зростання і просування по службі;

5) посилення гарантій зайнятості і збільшення доходів, пов'язаних з роботою;

6) соціальна інтеграція в трудовому колективі;

7) відношення праці до решти життя і сімейних обов'язків;

8) ставлення трудівника до суспільства.

В Україні деякі з наведених показників якості праці, особливо 1, 2 і 5, реалізуються на низькому рівні (низькі заробітна плата, безпека і охорона праці, високий рівень прихованого безробіття тощо). Це знижує дисципліну праці, її продуктивність і привабливість для людини.

Взаємозв'язок і розвиток факторів виробництва. Виробництво не можна уявляти як механічне поєднання його основних елементів: робочої сили, землі і засобів виробництва. Вони утворюють складну систему в її взаємозв'язку. А всяка цілісна система якісно відрізняється від простої суми її елементів. З розвитком суспільства вдосконалюються і фактори виробництва, збільшується їх кількість. Так, осягаючи всі раніше невідомі властивості речей, люди оволодівають таємницями виготовлення нових видів продукції, застосовують нові технології, використовують якісно нові матеріали. Це у свою чергу ставить нові вимоги і до робочої сили, кваліфікації працівників.

Прогрес виробництва пов'язаний з формуванням нових факторів виробництва, які змінюють як стан виробництва, так і характер взаємодії його факторів. Усезростаюче значення має енергія. Спочатку нею була рухова сила людини (або тварин, що використовуються у виробництві). Зараз становище значно змінилось. Успішна взаємодія факторів виробництва тепер неможлива без оволодіння могутніми джерелами енергії.

Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої організації самого процесу виробництва.

Водночас змінюється організація виробництва, яка забезпечує єдність, злагодженість функціонування всіх його факторів, взаємодію людей як учасників процесу виробництва. Поглиблюється галузева диференціація суспільного виробництва, ускладнюється його структура, з'являються нові галузі виробництва. З часом складається народне господарство, яке поступово перетворюється у складний комплекс, що включає великі народногосподарські сфери і комплекси, галузі і підгалузі. територіальні формування.

Ускладнення і розвиток факторів суспільного виробництва не відміняють того, що найважливішими серед них, загальними для всіх етапів розвитку суспільства, залишаються трудові здатності людини, земля і засоби виробництва.

Продукція. Результатом виробництва є різноманітна, але потрібна суспільству продукція. У процесі виробництва часто його окрема структурна ланка не доводить предмет до форми, готової до споживання її людиною, а лише готує його для наступної обробки: вирощування зерна, потім доставка його на борошномельну фабрику, перетворення зерна в борошно, борошна в хліб, хліб доставляється в роздрібну торгівлю. У всіх цих послідовних операціях річ усе більше набирає корисної форми. Хліб має більше корисності, ніж зерно, з якого випечено цей хліб. Зерно, перероблене в хліб, стає предметом споживання для людини.

Тут виникає питання про необхідність диференціації продуктів процесу праці: одні з них проміжні, а інші -- кінцеві. Кінцевими продуктами вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого користування, а не для подальшої обробки чи перепродажу. Всі інші продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, є проміжними продуктами. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний час, утворюють валовий внутрішній продукт. Він є однією з провідних форм суспільного продукту.

2.2. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб

Виробничий потенціал і обмеженість ресурсів. На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому потенціалі суспільства посідають природні ресурси -- розвідані та освоєні природні багатства (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода тощо).

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити: як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство виробляє.

Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна. хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.

Сутність економічних потреб. Що ж таке потреба? Загалом потреба -- це бажання людини в будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її.

Отже, потреба -- категорія, що відбиває ставлення людей, а звідси і поведінку, до умов їх життєдіяльності. Структура потреб велика. Крім економічних потреб, існує низка інших -- культурних, політичних, ідеологічних, національних і т. ін. Економічні потреби -- це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб'єктами і об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

* індивідуальні, колективні та суспільні;

* домогосподарств, підприємств і держави;

* суспільно-економічних класів і соціальних груп. За об'єктами потреби класифікуються так:

¦ породжені існуванням людини як біологічної істоти;

¦ матеріальні і духовні;

¦ першочергові і не першочергові.

На рис.3. показано ієрархію потреб, яку запропонував А. Маслоу, відповідно до їх вагомості.

Основу цієї піраміди потреб складають фізіологічні (елементарні) потреби. Усі наступні потреби цієї піраміди можна об'єднати таким поняттям, як вищі (соціальні) потреби. Елементарні, такі як потреби фізичного життя, передбачають деякий комплекс об'єктивних умов, реалізація яких необхідна для нормальної життєдіяльності людини. Це потреби першого рівня, елементарність їх визначається безпосереднім взаємозв'язком з біологічними функціями людини. Потреби другого (вищого) рівня цілком пов'язані з процесом соціального життя людини і віддзеркалюють умови її життєдіяльності як члена суспільства. їх обсяг і кількість прямо залежить від загального стану і динаміки розвитку культури, етики та духовності суспільства.

Рис. 3. Ієрархія потреб за А. Маслоу.

Розглядаючи структуру економічних потреб, слід звернути увагу на те, що за способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби у засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі -- виробничі.

Ясна річ. що між цими потребами завжди існують суперечності, які суспільство повинно розв'язувати таким чином, щоб забезпечити розвиток виробництва і задоволення зростаючих особистих і виробничих потреб.

Саме найповніше задоволення особистих потреб суспільства є основним стрижнем кінцевої мети виробництва. У зв'язку з цим потреби в засобах виробництва є похідними від потреб суспільства у споживчих благах. Під особистими потребами слід розуміти усвідомлене прагнення людини або соціальних спільнот до забезпечення найкращих умов життя. Особисті потреби окремої людини функціонують разом з потребами всього суспільства І в єдності з останніми виступають спонукальними мотивами діяльності людей. Особисті потреби задовольняються предметами і послугами особистого споживання.

Безмежність потреб. Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людині/ є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, -- обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку -- закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов'язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу:

1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами;

2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

Виробничі фактори, безперервно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають підґрунтям для виникнення нових потреб. Поява нових благ спочатку має обмежений характер, а згодом вони стають суспільною потребою. Оскільки зразу виробництво неспроможне задовольнити нові потреби в нових благах, то між попитом на них і пропонуванням виникає суперечність. Остання може бути використана для розвитку виробництва шляхом економічного стимулювання (підвищення рівня цін, додатковим прибутком і т. ін.).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби -- це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб -- це функція виробництва. У зв'язку з цим Існує діалектичний взаємозв'язок між виробництвом і потребами людей, тобто між об'єктивними і суб'єктивними факторами. Об'єктивні фактори формування і розвитку потреб складаються у самому виробництві. Так, щоб добувати термоядерну енергію потрібно спочатку створити відповідні засоби і предмети праці, підготувати кадри високоосвічених спеціалістів. Виробництво, виготовляючи корисні товари та послуги, створює і потребу в них, породжує здатність людини до їх споживання.

Проте формування потреб започатковує людина, тобто суб'єктивний фактор. Людина є їх творцем -- новатором, дослідником, підприємцем. Перш ніж щось виробляти, людина усвідомлює це, розробляє критерії продукта як корисної споживної вартості, його цільове призначення, вартість виробництва, вирішує з чого, як і для кого виробляти. Тим самим процес цілеспрямованого виробництва забезпечується задоволенням різноманітних потреб людини і суспільства.

Закон зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони -- продукт розвитку суспільства. їх характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил, ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу. У кожному суспільстві діє закон зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб.

Розкривши суть закону зростання потреб, слід показати форми його прояву. Цей закон знаходить свій прояв у двох головних формах: у зростанні особистих потреб і зростанні виробничих потреб. Особисті потреби задовольняються за рахунок предметів і послуг особистого споживання. Залежно від форм задоволення ці потреби поділяються на індивідуальні та спільні. Перші задовольняються шляхом індивідуального споживання предметів і послуг кожним членом суспільства окремо (їжа, одяг та ін.) або в рамках сім'ї (загальні для сім'ї житло, предмети культурно-побутового призначення та ін.), а інші -- шляхом спільного споживання (послуги освіти, охорони здоров'я та ін.).

Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.

Особливо інтенсивне зростання та оновлення потреб відбувається за умов науково-технічної революції, що породжує потреби, яких раніше не було, у багатьох найновіших предметах споживання і засобах виробництва. Так, в останні десятиліття виникли потреби в кольорових телевізорах, персональних комп'ютерах, відеомагнітофонах і багатьох інших предметах споживання.

Механізм дії закону зростання потреб. З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

Під традиційними потребами слід розуміти такі, які стали для людей звичними, тобто нормативними. Одні з цих потреб мають багато тисячолітню історію (потреби в м'ясі, молоці, хлібі тощо), інші -- 30 -- 50-річну (телевізори, холодильники, магнітофони тощо). Для задоволення цих потреб виробництво виготовляє відповідну продукцію.

Разом із традиційними існують і нові потреби, тобто потреби в таких матеріальних благах і послугах, які ще не стали звичними для більшості населення, які щойно усвідомлюються людьми як нові потреби. Водночас нові матеріальні блага і послуги виробництво вже частково освоїло і має можливість швидко розширити їх випуск (останні моделі телевізорів, комп'ютерів, літаків тощо).

Оскільки виробництво і наука розвиваються, то створюються умови для освоєння в перспективі нових предметів споживання та засобів виробництва. На основі цього виникають абсолютно нові потреби. Наприклад, проект випуску авіа-конструкторським бюро ім. Антонова супер літака «Мрія» означає формування нової потреби суспільства. Це потенційна потреба, яка буде реалізована лише тоді, коли конструктори доведуть модель нового літака до того рівня якості, який відповідає вимогам нової техніки в авіації і потребам практики.

Зародження абсолютно нових потреб супроводжується відмиранням деяких традиційних потреб (повністю або в основному). Так, фактично немає потреби в кінних жатках, гасових лампах, дерев'яних відрах та багатьох інших речах, споживання яких було характерним для суспільства протягом багатьох століть.

Таким чином, сукупні потреби зростають завдяки тому, що традиційні потреби розширюють свої межі за рахунок нових потреб, які згодом стають традиційними; у свою чергу нові потреби розширюють свої межі за рахунок потреб, що формуються, котрі через певний час стають новими потребами, що їх виробництво має реальну можливість задовольняти. Наука і технічний прогрес, а також розвинена культура людини створюють умови для зародження принципово нових потреб, які зростають швидше ніж відмирають деякі традиційні. Загалом сукупні потреби суспільства зростають. Такі основні складові механізму дії закону зростання потреб.