Стратегія соціально-економічного розвитку країни

РЕФЕРАТ

Стратегія соціально-економічного розвитку країни

ЗМІСТ

ВступСутність соціально-економічної стратегії

Соціально-економічне прогнозування

Макроекономічне планування

Програмування національної економіки

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, без визначення цілей та перспектив його розвитку, вибору і обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей, тобто без стратегії соціально-економічного розвитку на певний період. Тому питання про побудову цілей у державному регулюванні економіки належать до найактуальніших теоретичних і практичних проблем.

Державна стратегія розвитку повинна забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспільства від необґрунтованих розпорядчих заходів мають великі масштаби. Отже, сьогодення потребує розширення фронту стратегічного прогнозування, дальшого вдосконалення методології і розроблення планів та прогнозів.

Що вищий рівень соціально-економічної стратегії розвитку в країні, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціально-економічних процесів.

СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СТРАТЕГІЇ

Згідно з теорією менеджменту стратегія - це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.

Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних стадій: визначення суспільних потреб та інтересів; ранжування цілей, соціально-економічне прогнозування, формування концепції соціально-економічної політики, розроблення та реалізація макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через узагальнення та поєднання особистих, колективних і державних інтересів. Суспільним джерелом виникнення і фіксування цілей є потреби та інтереси людей. Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є засадними для так званого громадянського суспільства. Різноманітність потреб, поглядів, підходів, мотивів та інтересів згідно із постіндустріальною концепцією розвитку є необхідною й бажаною, оскільки породжує в суспільстві той потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток.

Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, а далі - до макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від планування означає відмову від цілепокладання в ДРЕ, а отже, й від самого регулювання.

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети - це найважливіші напрями соціально-економічної політики. Втілення продуманої політики пріоритетів сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв'язання суміжних проблем.

Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; швидкість одержання позитивних результатів; мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Ранжування цілей здійснюється способом розміщення їх у порядку зниження пріоритетності. Для цього спочатку визначаються найпріоритетніші цілі (цілі першого рангу), далі - найсуттєвіші з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д. Для впорядкування цілей різних ієрархічних рівнів будується так зване дерево цілей. Ціль уважається досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня.

Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства, забезпечує збереження та вдосконалення його. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика визначає цілі й засоби, форми й способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило, фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов'язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соціальних заворушень тощо).

З метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів реалізації їх має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має ґрунтуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз - необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних та оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани на довго-, середньо- і короткостроковий періоди. Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі та реальність.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з'ясування необхідності та можливості застосування їх для досягнення відповідних цілей.

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом.

Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ

Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розроблення прогнозів називається прогнозуванням. Одним з найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.

Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковим підґрунтям побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. Прогноз, має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах. План - це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.

Єдність між цими формами передбачення зумовлена тим, що гіпотетичні уявлення та прогнозування створюють умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).

Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розроблення плану (програми) теж мусить мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план - це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.

Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій (здійснюється за трьома стадіями: ретроспекція, діагноз, проекція); дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ; оцінювання об'єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах.

Згідно з принципом цілеспрямованості змістовний опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активний характер, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним цілям.

Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому: прогнозування потребує всебічного врахування дії об'єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства; воно має базуватися на сучасних прогностичних методах; прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів.

Принцип адекватності означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. Адекватність передбачає врахування ймовірнісного, стохастичного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінки сталих і можливих відхилень розвитку об'єкта від панівних тенденцій, визначення області розсіювання.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах, за різних взаємозв'язків і структурних співвідношень. Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійснені, від тих, які неможливо реалізувати.

Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів:

за масштабами об'єкта прогнозування: глобальні, макроекономічні, народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні та ін.;

за часом випередження: короткострокові, середньострокові, довгострокові та дальнострокові;

за елементами та напрямами відтворення: прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб;

за функцією прогнозування: пошукові та цільові.

Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів.

Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування їх можна об'єднати (залежно від ступеня формалізації) в дві групи: інтуїтивні та формалізовані.

Інтуїтивні методи прогнозування використовуються в тих випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через значну складність об'єкта прогнозування. Серед інтуїтивних методів важливе місце відводиться методу експертних оцінок, в основі якого лежить використання оцінок певної групи людей - експертів.

До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання цих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об'єкта прогнозування.

МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ

Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план - це сукупність обґрунтувань цілей і рішень, необхідних для досягнення їх. Процес розроблення плану називається плануванням. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що об'єктом його є національна економіка, а суб'єктом - держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлено календарним характером планування. Отже, макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визначення цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Виділяють такі типи макроекономічного планування: за економічними системами - директивне (адміністративно-командне), недирективне, індикативне; за строками планування - стратегічне і тактичне,

довгострокове і середньострокове; за напрямами планування - структурне, програмне, рамкове, соціальне.

Директивний план має силу юридичного закону, адресний та обов'язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося у СРСР і соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Недирективне планування використовується в перехідному періоді від директивної до ринкової економіки. При такому плануванні народногосподарський план є орієнтиром для окремих господарських одиниць, діяльність яких регулюється з центру за допомогою побічних економічних методів.

Індикативний план - це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Правовою основою державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку є Конституція України, Закон України «Пре державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), інші нормативно-правові акти. У ДПЕСР України мають бути відображені:

аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточний роки і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;

вплив очікуваних змін зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни;

цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в наступному році;

система заходів щодо реалізації державної політики з визначенням термінів виконання та виконавців;

основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення та інші необхідні показники й баланси економічного та соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, АР Крим, областей, міст Києва та Севастополя;

перелік державних цільових програм, що фінансуються в наступному році за рахунок коштів державного бюджету;

показники розвитку державного сектору економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств.

Макроекономічне планування спирається на певні закономірності - принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням програм. Основними принципами, визначеними Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», є: цілісність, об'єктивність, науковість, гласність, самостійність, рівність, дотримання загальнодержавних інтересів.

Принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.

Сутність принципу об'єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.

Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.

Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб'єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.

Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розроблення програм забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності.

Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють узгодження між потребами та засобами для забезпечення їх. Завданням розроблення балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівності) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел задоволення їх.

Нормативний метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань.

ПРОГРАМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Вади ринкового саморегулювання та державного втручання в економіку породжують складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов'язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.

Використання програмно-цільового методу планування передбачає: визначення проблеми та формулювання цілей; розроблення та реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей; систематичний контроль за якістю та результатами робіт, передбачених програмою; коригування заходів, спрямованих на реалізацію цілей.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через державні цільові програми. Державна цільова програма (ДЦП) - це документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей.

Класифікація ДЦП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації; за характером і специфікою проблем і цілей; за термінами виконання. За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють такі програми:міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні. За характером і специфікою проблем та цілей розрізняють соціально-економічні, виробничі, науково-технічні, екологічні, інституціональні, регіональні і т. п. програми. За термінами виконання програми поділяють на довгострокові (5-10 років), середньострокові (1-5 років) і короткострокові (до 1 року).

Відповідно до системного підходу та основних принципів програмно-цільового планування розроблення та реалізація ДЦП здійснюється за такою схемою:

Відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв'язанню.

Формування та видача вихідного завдання на розроблення програми.

Розроблення проекту програми.

Затвердження програми.

Реалізація програми.

Звіт про виконання програми.

Основними принципами формування переліку проблем є: оцінювання суспільних потреб у вирішенні тієї чи тієї проблеми; облік і аналіз негативних і позитивних зовнішніх ефектів, які можуть виникнути в результаті вирішення існуючих проблем; порівнювання витрат на розв'язання проблем з ресурсними можливостями.

Роботу з формування та видачі вихідного завдання на розроблення ДЦП здійснює замовник. Вихідне завдання складається з таких блоків: розгорнуте формулювання цілі; орієнтовний перелік державних органів, які братимуть участь у реалізації програми; обсяг витрат на розроблення та реалізацію програми; інші вказівки щодо розроблення програми.

Проект програми має включати такі головні розділи: цільовий, зведений, організаційний. У цільовому розділі наводяться постановка та опис проблеми, а також способи розв'язання її. Зведений розділ програми включає: основні показники програми, перелік основних заходів програми, ресурсне забезпечення заходів програми. Складовою програми є організаційно-економічний механізм управління процесом реалізації програми. Такий механізм передбачає створення спрямованої на реалізацію передбачених програмою заходів системи правових, адміністративних та економічних регуляторів.

Проект програми, прийнятий замовником, подається для затвердження Кабінету Міністрів України. ДЦП підлягають обов'язковій реєстрації і обліку

Реалізація програми складається з двох основних стадій: укладання державних контрактів і виконання комплексів робіт.

Звіт про виконання програми є складовою контролю.

Метою контролю є сприяння тому, щоб фактичні результати якомога більше відповідали завданням програми.

ВИСНОВОК

Отже, можна дійти висновку, що стратегія соціально-економічного розвитку країни - складова частина державного регулювання економіки, покликана виявити найважливіші проблеми і визначити напрямки розвитку країни.

Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування. За їх допомогою здійснюється розв'язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін.. - Вид. 2-ге, доопрац. І допов. - К.: КНЕУ, 2005. - 440 с.

Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. - К.: Знання-прес, 2000.

Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник. - Тернопіль : ТАНГ, 2000. - 315 с.

Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2000. - 176 с.: іл.