Оцінка вартості підприємства

2

Курсова робота

На тему

«ОЦІНКА ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Поняття оцінки вартості підприємства, структура та сутність оцінки вартості підприємства

1.2 Специфічні проблеми оцінки вартості підприємства

1.3 Чинники, які впливають на оцінку вартості підприємства та знижують ефективність роботи підприємства

2. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

2.1 Загальна характеристика харчової діяльності підприємства

2.2 Основні показники діяльності за 2007-2008 рр

2.3 Оцінка вартості ефективності діяльності підприємств

3.УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИКИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Оцінка вартості підприємства за удосконаленою методикою

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасний економічний розвиток свідчить про необхідність використання нових теоретичних підходів, прикладного інструментарію, які уможливлюють ефективне подолання складними соціально-економічними системами господарювання різних рівнів невизначеності динамічного ринкового середовища та дасть змогу своєчасно адаптуватися до нього. Для ефективного функціонування і забезпечення конкурентоспроможності підприємств та інших суб'єктів господарювання необхідно якісно розвивати матеріально-технічні, структурно-функціональні, соціально-трудові та інші елементи потенціалу. Це зумовлює виключну увагу керівників підприємницьких структур до ефективного управління технологічними й організаційними змінами, а особливо до алгоритмів визначення та використання їхніх потенційних соціально-економічних можливостей. Термін «потенціал» у своєму етимологічному значенні походить від латинського слова «potentia» й означає «приховані можливості», які в господарській практиці завдяки праці можуть стати реальністю. Вперше про цей термін згадано в 1924 році Воблиєм К.Г. У вітчизняній економічній літературі цей термін у широкому розумінні трактують як можливості, наявні сили, запаси, засоби, які можуть бути використані, або як рівень потужності у будь-якому відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь. Тлумачний словник української мови також під цим терміном розуміє „приховані здатності, сили для якої-небудь діяльності, що можуть виявитися за певних умов”. Таким чином термін „потенціал” означає наявність у кого-небудь прихованих можливостей, які ще не виявилися, або здатності діяти у відповідних сферах. Мета і завдання курсової роботи заключається в слідуючому:

1. Визначити сутність «потенціалу підприємства», оглянути видову класифікацію потенціалів і їхню роль в управлінні та державному регулюванні економічних процесів.

2. Ознайомитися з методологічними підходами і методи оцінки конкурентоспроможності потенціалу сучасних підприємств, визначити прикладні моделі вимірювання, оцінки та забезпечення стратегічних конкурентних переваг.

3. Дослідити загальні принципи, методи і нормативно-методичні положення оцінки потенціалу підприємства як динамічної поліструктурної виробничо-господарської та соціальної системи.

4. Ознайомитися з основними положеннями розрахунків ринкової вартості земельних ділянок, будівель, споруд та інших складових нерухомості.

5. Вивчити особливості методичного інструментарію оцінки вартості машин та обладнання, рівня їх фізичного, функціонального, технологічного та економічного старіння.

6. Узагальнити зарубіжний досвід та вітчизняні підходи до оцінки нематеріальних активів як провідної складової потенціалу сучасних підприємств.

7. Визначити методологічний підхід до ринкової оцінки потенціалу управлінського і техніко-технологічного персоналу та його впливу на вартість підприємницьких структур.

8. Дослідити алгоритми та оціночні процедури визначення вартості підприємства та втілених у ньому потенційних можливостей.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1.1 Поняття оцінки вартості підприємства, структура та сутність оцінки вартості підприємства

Вивчення еволюції наукового розуміння терміна «потенціал» дає змогу зробити висновок, що його запровадження в економічні дослідження було пов'язане з розробкою проблем комплексної оцінки рівня розвитку виробничих сил у двадцяті роки минулого століття. Потенціал класифікують за такими ознаками -за рівнем абстрагованості: потенціал людства, природний, економічний, соціокультурний, психофізіологічний. Залежно від рівня агрегованості оцінки- потенціал світового господарства, національної економіки, галузевий, регіональний, територіальний, добровільних об'єднань, підприємств,структурних підрозділів, операційних (виробничих) дільниць та окремих робочих місць За галузевою ознакою- промисловий, транспортно-комунікаційний, науковий, будівельний, сільськогосподарський, сфери обслуговування тощо. За елементним складом- потенціал основних виробничих фондів (засобів), потенціал оборотних фондів (засобів), земельний, інформаційний, технологічний, кадровий (трудовий) тощо. За спектром урахованих можливостей- внутрішньосистемний, зовнішній (ринковий). За функціональною сферою виникнення--виробничий, маркетинговий, фінансовий, науково-технічний, інфраструктурний та ін. З огляду на спрямованість діяльності підприємства- експортний, імпортний. За мірою реалізації потенціалу- фактичний (досягнутий, реалізований), перспективний (вектор розвитку).

Загальна характеристика потенціалу підприємства. Перехід до нового механізму господарювання значно підвищив актуальність дослідження тих ринкових ознак потенціалу, котрі якнайповніше виражають, на нашу думку, поняття «потенціал підприємства». Потенціал, що об'єднує в собі як просторові, так і тимчасові характеристики, концентрує одночасно три рівні зв'язків і відносин: По-перше, він відображає минуле, тобто сукупність властивостей, нагромаджених системою в процесі її становлення і таких, що зумовлюють можливість до її функціонування та розвитку. У цьому плані поняття «потенціал» фактично набуває значення поняття «ресурс». По-друге, він характеризує рівень практичного застосування і використання наявних можливостей. Це забезпечує розмежування реалізованих і нереалізованих можливостей.

Спираючись на основні характеристики потенціалу підприємства, можна стверджувати, що його модель визначається: - обсягом та якістю наявних у нього ресурсів (кількістю зайнятих працівників, основними виробничими і невиробничими фондами або матеріальними запасами, фінансовими та нематеріальними ресурсами - патентами, ліцензіями, інформацією, технологією); - можливостями керівників та інших категорій персоналу створювати певні види продукції, інакше кажучи, їхнім освітнім, кваліфікаційним, психофізіологічним та мотиваційним потенціалом; - можливостями менеджменту оптимально використовувати наявні ресурси підприємства (професійною підготовкою, талантом, умінням створювати й оновлювати організаційні структури підприємства); - інформаційними можливостями, тобто можливостями підприємства генерувати і трансформувати інформаційні ресурси для використання їх у виробничій, комерційній та управлінській діяльності; - інноваційними можливостями підприємства щодо оновлення техніко-технологічної бази виробництва, переходу на випуск пової конкурентоспроможної продукції, використання сучасних форм і методів організації та управління господарськими процесами;

- фінансовими можливостями залучення коштів, що їх бракує (кредитоспроможністю, внутрішньою та зовнішньою заборгованістю у сфері фінансів); - іншими можливостями.

Разом усі ці можливості створюють сукупний (економічний та соціальний) потенціал підприємства, який стосовно аналогічного потенціалу, будь-якого іншого підприємства відображає рівень його конкурентоспроможності. Структура потенціалу підприємства. З урахуванням викладеного можна чіткіше уявити не тільки сутність потенціалу підприємства, а і його структурну побудову. Під структурою системи, якою є потенціал підприємства, розуміють мережу найсуттєвіших, стійких (інваріантних) зв'язків між елементами. Структуру потенціалу підприємства складається з об'єктних та суб'єктних складових. Об'єктні складові пов'язані з матеріально-речовинною та особовою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтворюються в тій чи іншій формі в процесі функціонування. До них належить: інноваційний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал та потенціал відтворення. Інноваційний потенціал - сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття та впровадження нових (радикальних і модифікованих) ідей для його системного технічного, організаційного та управлінського оновлення. Виробничий потенціал - наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг). Його треба також сприймати як сукупність ресурсів, що функціонують і здатні виробляти певний обсяг продукції. Тому виробничий потенціал є поліструктурною системою. До його складу входять:

- потенціал землі та природно-кліматичні умови;

- потенціал основних фондів;

- потенціал оборотних фондів;

- потенціал нематеріальних активів;

- потенціал технологічного персоналу.

Потенціал землі та природно-кліматичні умови - можливості підприємства використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності. Фондовий потенціал - наявні та скриті можливості основних фондів, які формують техніко-технологічний базис виробничої потужності підприємства. Потенціал оборотних фондів - це частина виробничого капіталу підприємства у вигляді певної сукупності предметів праці (сировини, конструкційних матеріалів, палива, енергії та різних допоміжних матеріалів), які перебувають у виробничих запасах, незавершеному виробництві, напівфабрикатах власного виготовлення і витратах майбутніх періодів. Потенціал нематеріальних активів - сукупність можливостей підприємства використовувати права на нові чи наявні продукти інтелектуальної праці в господарському процесі з метою реалізації корпоративних інтересів на засаді задоволення суспільних потреб. Потенціал технологічного персоналу - здатність робітників виробляти різні продукти, надавати послуги чи виконувати роботи. Фінансовий потенціал - обсяг власних, позичених та залучених фінансових ресурсів підприємства, що ними воно може розпоряджатися для здійснення поточних і перспективних витрат. Потенціал відтворення - це сукупність матеріально-технічних, нематеріальних, фінансових та інших ресурсів капіталу, які перебувають у розпорядженні підприємства або можуть бути додатково залучені й використані для простого чи розширеного відтворення факторів виробництва та інших складових потенціалу підприємства.

Суб'єктні складові пов'язані із суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а становлять передумову, загальноекономічний, загальногосподарський соціальний чинник раціонального споживання об'єктних складових.

1.2 Специфічні проблеми оцінки вартості підприємства

Показники зіставляються з аналогічними нормативними або фактичними показниками конкурентів, що дає змогу оцінити індивідуальний рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства за економічними стандартами. Відносно встановленого рівня конкурентоспроможності потенціалу підприємства залежно від глобалізації цілей дослідження будується матриця конкурентоспроможності потенціалу підприємства (МКПП), у якій відображаються відносні величини вибраних стандартів (індикаторів) і їхнє відсотково-бальне вираження.

Приклад:

Оцінити конкурентоспроможність підприємства згідно індикаторного методу. Дані наведені в таблиці 1.3.1.

Таблиця 1.3.1 Матриця конкурентоспроможності потенціалу підприємства

Для галузевого стандарту загальний коефіцієнт конкурентоспроможності потенціалу підприємства буде дорівнювати:

Цей коефіцієнт показує, що загальна конкурентоспроможність потенціалу підприємства нижча від галузевого стандарту на 13%

Метод експертних оцінок. Цей метод можна використовувати як один з варіантів оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства. Слід зауважити, що цю методику розроблено з урахуванням таких основних моментів: підприємство є малим;

підприємство виробляє один вид продукції.

Алгоритм використання методу експертних оцінок є таким:

- обираються піддослідні підприємства;

- для експертизи залучаються фахівців підприємств (директори, заступники директорів з виробництва, заступники директорів з економіки, комерційні директори, маркетологи), фахівців роздрібної торгової мережі, основних оптових клієнтів;

- усім експертам пропонують заповнити анкету з питаннями щодо конкурентоспроможності потенціалу підприємств і результати обробки заносять до підсумкової таблиці, за допомогою якої порівнюють отримані результати.

Загальний показник конкурентоспроможності потенціалу підприємства дорівнюватиме середньостатистичній сумі зважених числових показників за кожною з груп. Найбільш конкурентоспроможним буде підприємство, яке набрало найбільший бал.

1.3 Чинники, які впливають на оцінку вартості підприємства та знижують ефективність роботи підприємства

До групи принципів, які пов'язані з ринковим середовищем, входять: залежність, відповідність, попит і пропонування, конкуренція, змінювання.

Залежність. Вартість потенціалу підприємства формується під впливом множини різноманітних факторів, серед яких особливу роль відіграє його місцезнаходження. Якість останнього визначається, насамперед, відповідністю фізичних параметрів земельної ділянки підприємства регіональній системі землекористування та його віддаленістю від ринкової інфраструктури. Разом ці дві важливі характеристики становлять статус, чи економічне місцеположення підприємства.

Відповідність. За інших однакових умов потенціал підприємства, яке найвищою мірою відповідає містобудівним, екологічним, ринковим та іншим стандартним нормам і загальнопоширеним тенденціям землекористування, має найвищу вартість.

Попит і пропонування. На вартість потенціалу підприємства великий вплив справляє співвідношення між попитом і пропонуванням. Коли останні збалансовані, а потенціал підприємства використовується якнайліпше і найефективніше, ринкова ціна підприємства, як правило, відображує вартість (витрати) його створення.

Конкуренція. Сутність даного принципу полягає в тому, що ціни на об'єкти оцінювання складаються під впливом постійного суперництва між суб'єктами ринку, які прагнуть отримувати максимальні прибутки. Це вирівнює дохідність інвестицій у різних сегментах конкурентного ринку і дає можливість об'єктивно визначити ринкову вартість підприємств. Принцип конкуренції також застерігає від урахування надприбутків за оцінювання підприємств-монополістів, бо це спотворює їхню ринкову вартість.

Змінювання. Цей принцип передбачає під час оцінювання вартості потенціалу підприємства та його складових урахування можливих змін їх функціонування внаслідок трансформації економічних, соціальних і юридичних умов, а також впливу регіональних і локальних факторів. Принцип найліпшого і найефективнішого використання є синтезуючим принципом оцінки вартості потенціалу підприємства. Як системоутворювальний елемент він інтегрує загальний вплив усіх раніше названих принципів і означає, що з можливих варіантів використання потенціалу підприємства буде вибрано той, за якого найповніше реалізуються функціональні можливості всіх складових потенціалу і забезпечується їх максимальна результативність.

2.АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Вартісна оцінка ефективності діяльності підприємств. Подальша реалізація стратегії економічного розвитку України в загальносвітовому глобалізаційному напрямку багатьох економічних процесів, підвищення конкурентноздатності власної економіки - не могла не відбитися і на діяльності українських підприємств харчової промисловості.

Харчова промисловість в останні роки займає одну із лідируючих позицій по темпам промислового розвитку, залученню різноманітних інвестиційних ресурсів. На це є свої як об'єктивні так і суб'єктивні причини. Серед безлічі підгалузей харчової промисловсті в останній час найбільшу увагу, як інвесторів так і управлінців різних рівнів, притягує розвиток пиво-безалкогольної галузі, яка в останній час засвідчує продовження свого динамічного розвитку отриманого в конці 90-х років минулого століття. Цей динамізм проявляється в здатності проведення ефективної господарської діяльності кожним підприємством галузі.

Потенційна здатність підприємства досягати свою місію у зазначеній перспективі найчастіше ототожнюється з його ефективністю або продуктивністю виробництва при тенденції зниження витрат суспільної праці на виробництво продукції. Для виконання цілей забезпечення ефективної діяльності будь-якого суб'єкта підприємництва реалізуються відповідні управлінські рішення. А такі рішення ґрунтуються на системі комплексних показників оцінки ефективності функціонування структурних підрозділів підприємницької структури. В сучасній управлінській дійсності українських підприємств все гостріше постає питання розробки нового механізму управління ефективністю, який би дозволяв оцінювати діяльність підприємства в довгостроковій перспективі з врахуванням вартісно-економічних аспектів бізнесу.

Сучасні підходи до здійснення управління передбачають орієнтування всіх учасників та зацікавлених сторін підприємницької діяльності на максимізацію вартості фірми. Це приносить вигоди як власникам та інвесторам так і його працівникам. Дана наукова проблематика розглядається багатьма авторами серед яких можна виділити праці Ф. Моділь'яні, А. Раппапорта, М. Міллера, Е. Фама, У. Шарпа, Б. Стюарта, Д. Янга, С. Вівера, А. Расказова, М. Осіпова, А. Грязнова, Д. Просянкіна, Ю. Волкова та інші.

Вартість підприємства (бізнесу) поступово стає критерієм оцінки ефективності його функціонування. Динамічне збільшення вартості суб'єкта бізнесової діяльності відбувається під впливом конкретних функцій управління його вартістю на основі комплексного врахування всіх аспектів системи управління ефективністю бізнесу. Тільки зростання вартості підприємства є загальною метою та критерієм ефективності для всіх учасників діяльності бізнесу і співпадає з їх різносторонніми інтересами.

Одним з найвідоміших і перевірених практикою західних компаній підходів є метод управління вартістю, заснований на управлінні економічною доданою вартістю (Economic Value Added, Eva). Саме висвітлення практичного застосування на підприємствах харчової промисловості в українській дійсності основоположних моментів даної теорії і ставилось за мету в цій статті.

В багатьох випадках традиційний аналіз фінансових коефіцієнтів хоча і оцінює певні сфери діяльності підприємства, але всю цю систему коефіцієнтів важко звести до одного універсального показника ефективності. Ми спробували розрахувати такий універсальний абсолютний показник ефективності - економічна додана вартість (EVA) для деяких підприємств представників пиво-безалкогольної галузі України. Слід зазначити, що безричаговий коефіцієнт в рівня систематичного ризику інвестування в підприємства харчової промисловості було взято для російської економіки станом на 2004 рік з [4]. Передбачається, що він не дуже відрізняється від українських реалій на протязі 2001-2004 років. Це дуже важливий показник, оскільки він характеризує ризик інвестування в певну галузь. В розвинутих країнах цей показник розраховується фондовими біржами централізовано і публікується у відкритих джерелах і оновлюється майже щохвилинно, оскільки для інвесторів він дуже важливий. В ідеальному випадку кожне підприємство має свій коефіцієнт в, оскільки кожне підприємство унікальне і має свій рівень ризиків. Для українських підприємств цей показник досить точно розрахувати неможливо через нерозвиненість фондового ринку. Залишається лише брати його приблизне значення і відкорегувати на фінансовий важіль підприємства. Ця неефективність показує, що у підприємства відсутнє зростання вартості бізнесу; підприємство неефективно використовує наявний капітал; капітал не забезпечує навіть норму повернення на вкладений капітал, яка встановлена власником та не приносить додаткового доходу (доданої вартості). Підприємство було неспроможним створити додану вартість бізнесу, так як дохідність капіталу інвестора (власника), отримана підприємством за період, була менша вимагаємої ним бар'єрної ставки дохідності - підприємство отримало дохідність значно меншу, ніж ту на яку сподівався інвестор (власник). І все це незважаючи на наявність у даного підприємства чистого прибутку за результатами бухгалтерської звітності. Таким чином, за аналізовані роки підприємство ВАТ «А» працювало гірше, ніж інші підприємства з аналогічним рівнем систематичного ризику діяльності. Протягом цих років ВАТ «А» є непривабливим для інвесторів, оскільки для них є алтернатива більш прибуткової можливості вкладення свого капіталу з налогічним рівнем ризику. Основною причиною, що призвела до від'ємного значення показника економічної доданої вартості стала тенденція до збільшення абсолютних витрат на власний капітал (оскільки його обсяг значно збільшився), а через низьку рентабельність активів чистий прибуток підприємства виявився меншим за витрат на капітал. Тобто, наявність чистого прибутку і стандартного розуміння «прибутковість діяльності» не завжди характеризує бізнесову діяльність підприємства як ефективну, спрямовану на збільшення вартості бізнесу. Ефективність будь-якої бізнесової діяльності ширше ніж просте розуміння прибутковості, і саме на нівелювання цього стереотипу покликано використання більш ширшого ніж ефективність (прибутковість) узагальнюючого показника - економічна додана вартість. Розрахунки і для інших підприємств пиво-безалкогольної галузі підтвердили справедливість використання поряд з традиційними показниками ефективності більш глобального і комплексного - показника економічної доданої вартості. Вартість бізнесу як оціночний критерій дозволяє уникнути помилок при аналізі його діяльності. З ростом вартості фірми збільшується капітал, вкладений у неї акціонерами, що дозволяє одержати доход від перепродажу приналежних їм акцій. Наріжним каменем загальної системи управління ефективністю є механізми виміру та оцінки ефективності діяльності підприємства за критерієм - вартість підприємства (бізнесу) як інтегрованого показника між двома синонімальними поняттями ефективність бізнесу та ефективність управління цим бізнесом. При комплексному підході до управління вартістю фірми виконуються наступні взаємопов'язані сукупності робіт:

• побудова бізнес-моделі підприємства;

• виявлення чинників, що впливають на вартість суб'єкта підприємництва;

• вибір алгоритму розрахунку і оцінки вартості підприємства;

• розробка системи показників оцінки діяльності підрозділів і працівників фірми;

• моніторинг і актуалізація бізнес-моделі підприємства.

Комплексність управління ефективністю направлена на якісне поліпшення всіх стратегічних та оперативних рішень на різних рівнях управління за рахунок концентрації зусиль усіх учасників бізнес-процесів на ключових факторах створення вартості бізнесу та управління ними.

2.1 Загальна характеристика харчової діяльності підприємства

Виходячи з концептуальних положень сучасного менеджменту, оцінку фінансового та економічного становища організації проводять на основі аналізу статистичної звітності, з використанням наступних показників: обсяг продукції в порівняльних та діючих цінах поточного року; дохід від реалізації продукції; чистий дохід (виручка) від реалізації продукції; собівартість реалізованої продукції; валовий прибуток; прибуток від операційної та звичайної діяльності; надзвичайні доходи; чистий прибуток; власний капітал; дебіторська і кредиторська заборгованість тощо. Крім цих абсолютних показників, які вивчають в динаміці, аналізу підлягають і наступні відносні показники: частка сертифікованої продукції в обсязі продукції та частка поставок сертифікованої продукції на експорт у вартості сертифікованої продукції; рентабельність реалізованої продукції тощо. Зростання частки сертифікованої продукції є ознакою підвищення конкурентноздатності продукції, обов'язковим компонентом якої є якість, що задовольняє потреби споживача. Показники руху робочої сили або свідчать про прихильність керівництва організації політиці звільнень, або про його прагнення забезпечити зростання зайнятості. Для забезпечення ефективного управління необхідну внутрішню інформацію менеджери одержують з різних джерел. Використовують, зокрема, статистичну звітність, опитування тощо. Завдання будь-якої організації, яка займається бізнесом, є створення певних товарів або послуг і це завдання відображається в таких цілях, як рентабельність або прибутковість і продуктивність або ефективність.
Першочерговим питанням є забезпечення стабільного доходу.
Однак коли ця межа досягнута, забезпечення економічної ефективності і стримування витрат стає цілком досяжною паралельною метою. Тепер рідко коли завдання організації визначається термінами прибутку. Вважається, що завдання організації повинні обертатися навколо потреб споживача. Відомо, як сильно впливає на продуктивність якість, яка є важливим елементом витратного компоненту. Отже, можна сказати, що якість товарів або послуг, прибуток, зайнятість населення відносяться до позитивних результатів діяльності підприємств.

2.2 Основні показники діяльності за 2007-2008 рр.

Основними джерелами даних для аналізу фінансового стану господарства є бухгалтерський баланс і річний звіт (форма №1), приведений в табл.3.1. Зведений баланс підприємства харчової промисловості ТзОв « Західпродукт» за станом на 1 січня 2008 (в гривнях) табл. 3.1.

Загальна оцінка стану засобів підприємства

В бухгалтерському балансі загальна сума, а також підсумки по окремих розділах відображають вартість засобів, що знаходяться у розпорядженні підприємства, і джерела їх формування. Баланс дозволяє визначити загальну вартість майна підприємства, а також величини оборотних і внеоборотных активів. Реальна оцінка активів і пасивів балансу необхідна банку для підтвердження кредитоспроможності підприємства, якому надається кредит, а також підприємствам, вступаючим в економічні взаємостосунки. Особливо важливою є оцінка фінансових можливостей партнера, коли встає питання про надання йому комерційних кредитів або відстрочення платежів і т.д. Як видно з балансу, на кінець року вартість засобів у розпорядженні підприємства складала 1082925 грн. Ця сума збільшилася за рік на 1082925 -379595 = 703330 грн., або на 185,3% інтенсивному режимі використовування власних засобів. До того ж за рік збільшився коефіцієнт співвідношення вказаних джерел.

2.3 Вартісна оцінка ефективності діяльності підприємств

В економічній літературі визначають три рівні платоспроможності підприємства, які оцінюють відповідно за допомогою трьох коефіцієнтів: грошової, розрахункової і ліквідної платоспроможності. Самим узагальнюючим показником платоспроможності підприємства є коефіцієнт ліквідної платоспроможності, в чисельнику якого відображаються всі оборотні кошти, а в знаменнику - позикові і власні джерела їх формування. Значення коефіцієнта ліквідної платоспроможності менше 1 свідчить про те, що підприємство має заборгованість, що перевищує рівень його оборотних коштів. Інакше кажучи, воно є банкротом і може бути ліквідований, а його майно реалізовано. Таким чином, всі три коефіцієнти платоспроможності свідчать про те, що платоспроможність підприємства помітно підвищилася і є реально забезпеченою. Підприємство відповідає параметрам, необхідним для здійснення з ним кредитних і інших фінансових взаємостосунків .Підвищення рівня платоспроможності підприємства залежить перш за все від поліпшення результатів його виробничої і комерційної діяльності. Разом з тим надійний фінансовий стан визначається також раціональною організацією і використовуванням фінансових ресурсів. У зв'язку з цим в умовах ринкової економіки важливе значення мають не тільки оцінка активів і пасивів балансу, але і поглиблений щоденний аналіз стану і використовування господарських засобів. Такий аналіз проводиться за даними управлінського обліку. Коефіцієнт грошової платоспроможності на кінець періоду склав 0,69, що вище в порівнянні з початком цього періоду на 0,25 пункти, тобто платоспроможність збільшилася на 0,25 х 100 / 0,44 = 56,8%. Цей показник свідчить про те, що на звітну дату 69% короткострокових платіжних зобов'язань підприємство може погасити негайно (мал. 3.8.). Відсоток платоспроможності, що склалася на кінець періоду (69%), відображає високий рівень платоспроможності підприємства, якщо врахувати, що терміни погашення заборгованості наступають не одночасно, а рознесли в часі. Про задовільний рівень платоспроможності підприємства свідчать також коефіцієнт розрахункової платоспроможності, який на початок періоду складав 1,13, а на кінець - 0,8, тобто знизився на 0,33 (рис.3.8.). Це свідчить про те, що якщо на покриття платіжних зобов'язань мобілізувати не тільки грошові кошти, але і засоби в розрахунках, готову продукцію, товари відвантажені, дебіторську заборгованість і інші реально реалізовувані активи, то на кінець періоду платіжні засоби на 80% покривали б платіжні зобов'язання. Це свідчить про негативні зміни фінансового стану підприємства. Самим узагальнюючим показником платоспроможності підприємства є коефіцієнт ліквідної платоспроможності, в чисельнику якого відображаються всі оборотні кошти, а в знаменнику - позикові і власні джерела їх формування. Цей показник перевищував одиницю і складав на початок періоду 1,29 тобто ліквідна вартість оборотних коштів була на 0,29 вище за платіжні зобов'язання. На кінець звітного періоду ліквідна платоспроможність склала 0,97 тобто знизилася на 0,32 (рис.3.8.). Це означає, що мобілізувавши всі оборотні кошти на звітну дату, підприємство може покрити платіжні зобов'язання на 97%. Значення коефіцієнта ліквідної платоспроможності менше 1 свідчить про те, що підприємство має заборгованість, що перевищує рівень його оборотних коштів. Таким чином, всі три коефіцієнти платоспроможності свідчать про те, що платоспроможність підприємства знаходиться на належному рівні і є реально забезпеченою. Підприємство відповідає параметрам необхідним для здійснення з ним кредитних і інших фінансових взаємостосунків.

3. УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИКИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

З переходом до ринкової економіки проблема оцінки об'єктів обліку набуває все більшого значення для всіх учасників ринку. Це пов'язано з тим, що оцінка дає можливість визначити те, чим володіє власник, а також співвідношення між окремими групами майна підприємства.

При створенні нових господарських формувань в процесі приватизації важливе значення має правильна оцінка вартості майна підприємств. На її підставі фізичні та юридичні особи можуть визначити доцільність участі у приватизації того чи іншого підприємства, оцінити власні можливості й вибрати форму участі.

Зазначимо, що оцінка є однією з найважливіших і разом з тим найскладніших проблем бухгалтерського обліку в ринковій економіці на відміну від планової, при якій методи оцінки були директивними, тобто встановлювалися централізовано. Тому в діяльності вітчизняних бухгалтерів і економістів склались досить спрощені погляди щодо оцінки. В більшості підручників з теорії бухгалтерського обліку в основному зазначалось, що оцінка і калькуляція є способом вартісного вимірювання об'єктів бухгалтерського обліку. При цьому суть і значення цього важливого прийому не розглядались. Необхідність проведення ринкових оцінок несправедливо ігнорувалась, і з часів становлення радянської влади за основу був прийнятий метод оцінки за собівартістю, запропонований Рудановським, що «дожив» до економічних реформ. Вперше про можливість використання в Україні різних методів оцінки майна вказується в ст.20 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (4.03.1992 р.), а саме: «Визначення початкової ціни об'єкта приватизації або розміру статутного фонду господарського товариства, що створюється на основі державного підприємства, здійснюється, виходячи з оцінки у відновній вартості основних фондів за вирахуванням їх зносу, фактичної вартості оборотних фондів та врахування дебіторської та кредиторської заборгованості відповідно до методики, що затверджується Кабінетом Міністрів України. У випадках, передбачених Державною та місцевими програмами приватизації, початкову ціну майна державного підприємства може бути змінено з урахуванням потенційної прибутковості (1, с. 5(.

Крім того, оцінка є найбільш важливою, відповідальною і трудомісткою ділянкою роботи при здійсненні приватизації підприємств. Відсутність відповідної інформації або неправильні практичні методи обліку (що було характерним для минулого) робить оцінку особливо ускладненою, майже неможливою. Це, в свою чергу, породжує проблеми забезпечення соціальної справедливості. Нерозуміння методів оцінки і концепцій обліку, а також відсутність транспарентності процесу можуть поставити під загрозу всі програми приватизації. Тому доцільно, на наш погляд, розглянути різні підходи щодо трактувань оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті. Це дасть можливість зробити певні висновки відносно вибору методики оцінки, що має велике значення в період економічних реформ, особливо - в умовах приватизації.

З теорії та історії практичної бухгалтерії відомі кілька концепцій вартісного вимірювання в обліку. Причому, кожна з них володіє своїм внутрішнім логічним підходом і цільовим спрямуванням. Система вартісних оцінок, що використовується в бухгалтерському обліку, має багатофункціональний характер. Цією обставиною пояснюється співіснування різноманітних грошових оцінок (від планових, облікових, стандартних, кошторисних та інших до ринкових цін, за якими ведуться реальні розрахунки між діловими партнерами) жодна з яких не може мати абсолютного значення . Оцінку як економічну категорію можна аналізувати з різних сторін і на різних рівнях абстракції. Зокрема, важливими є такі критерії: перший -- точка зору суб'єкта, який оцінює майно; другий --на який момент часу така оцінка виконується; третій -- продається чи купується цінність (мається на увазі призначення цінності). Звідси випливає безліч різноманітних трактувань щодо поняття оцінки як економічної категорії і методики її здійснення.

Оцінка як один з елементів бухгалтерського обліку відіграє досить важливу роль відіграє при приватизації. До речі, слід обережно підходити до питань оцінки підприємств, що приватизуються, оскільки в сучасних умовах (коли Україна лише входить у ринок) дуже важко визначити, скільки коштує об'єкт приватизації і якою є розумна ціна передачі активів із державної власності в приватну. Виникає ряд проблем щодо вибору методів оцінки, особливо -під час приватизації підприємств АПК. Тому важливе значення має аналіз трактувань методики оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті.

Довгий час теоретики розділялись на дві групи щодо питання оцінки роботи бухгалтерії. Наприклад, Ф.Ляйтнер дотримувався точки зору, що бухгалтерія не робить самостійно ніяких оцінок, а лише переймає їх, зокрема собівартість певних об'єктів, як визначений факт. Цю ж точку зору підтримував А.Гуляєв, який писав, що оцінка частин майна належить швидше до завдань політичної економії і господарської політики, ніж до рахівництва.

На наш погляд, оцінка безпосередньо визначається бухгалтерією. Щодо цього можна навести слова Е.Леоте і А.Гільбо, які вважали, що ціни отримуються внаслідок лічби, а не встановлюються довільно на основі більш або менш достовірних оцінок.

Серед теоретиків обліку, які в своїх роботах висвітлювали питання методів оцінки, можна виділити три групи. До першої належать дослідники, які пропагували так званий історичний метод оцінки, тобто за собівартістю. Перші відомості про цей метод ми знаходимо в знаменитому “Трактаті про рахунки і записи” італійського математика Луки Пачолі, з чиїм іменем пов'язують народження бухгалтерії як науки. Пізніше оцінку за собівартістю в своїх працях відстоювали Бюш, Аушпург, Гюглі, А.Шибе, К.Одерман, Байгель, А.Кальмес, Р.Фішер, П.Герстнер, В.Осбар та інші, які стверджували, що оцінка за собівартістю є найближчою до конкретних умов господарського життя. Е.Леоте і А.Гільбо так висловлювалися з цього приводу: «Оцінка за собівартістю або за ціною придбання є єдино реальною і в той же час справедливою, тому що поточний баланс не є ліквідаційним і неможливо встановити вартість предмета за іншою оцінкою, крім собівартості, поки цей предмет не продано» (4, ст. 98). Рішуче підтримували за оцінку за собівартістю інституалісти-теоретики бухгалтерського обліку англо-американської школи (ХХ ст.) на чолі з англійцем Ф.Пісклеєм. На їхню думку, бухгалтер повинен підтримувати оцінку активів на первісному рівні, тобто за собівартістю. Це дасть змогу, в свою чергу, правильно вирахувати кінцевий фінансовий результат, оскільки створить умови для того, що у Франції називали перманентним інвентарем, а в Америці це вилилося у вимогу до активів -- ні дооцінки, ні оцінки. Ф.Пісклей підкреслював, що незмінність оцінки (перманентність інвентарю) приводить до створення прихованих резервів, однак, це виправдовується оправдується з двох причин: 1) не можна вважати фінансовим результатом те, що не виявлено в грошах, і 2) підприємство має право користуватися автономією. [5, 163].

Доцільно також виділити погляди А.Ч.Літтлтона, Р.Антоні, Ю.Ідзірі, які відстоювали метод оцінки за фактичними витратами, а переоцінку щодо очікуваних прибутків відкидали як явно не коректну процедуру. До речі, в своїх працях А.Ч.Літтлтон розглядав категорію ціни з двох точок зору: 1) політекономічної, де вона визначається попитом і пропозицією, і 2) бухгалтерської, де вона вимірюється витратами. Р.Антоні вважав, що тільки так звана історична оцінка виділяється реалістичністю, простотою в роботі, позбавляє облік від суб'єктивізму і складних процедур, пов'язаних з переоцінкою засобів і фінансових результатів, оскільки: 1) збільшення прибутку за рахунок інфляції необхідно розглядати як реальну добавку (кон'юнктурну премію), і 2) продажна ціна залежить від кон'юнктури, а не від бухгалтерської калькуляції одиниці виробу.

Досить влучним, на наш погляд, є вислів Жана Бурнисьєна (1919) про те, що ціна речей не виражає їх цінності, а тільки відносини між цінностями у визначений момент. Отже, бухгалтерія не дає нам вартість по суті, а лише співвідношення вартостей облічуваних об'єктів. При цьому Ж.Бурнисьєн вносить суттєву поправка: ціни дають співвідношення вартостей на кожен момент, а в бухгалтерії поточні оцінки змішуються з оцінками минулих, інколи досить віддалених, періодів, коли співвідношення між цінами були іншими. Тому для практики Ж.Бурнисьєн рекомендував прийняти оцінку за собівартістю.

Серед вітчизняних вчених, які пропагували оцінку за собівартістю, слід виділити А.П.Рудановського Він визначав оцінку, як засіб виявлення фінансового результату, який може виникнути лише в процесі реалізації і не повинен виступати засобом довільних переоцінок, оскільки всі цінності показуються за собівартістю. Метод оцінки за собівартістю застосовується в нашій практиці з початку заснування радянської влади і залишається майже без змін до останнього часу.

Проте варіант оцінки за собівартістю не задовольняв багатьох бухгалтерів, бо не давав можливості для співставлення створених цінностей, збільшуючи активи на суму прихованих збитків, що інколи призводило до заниження прибутків.

Цю точку зору відстоювали спеціалісти обліку, які пропагували метод оцінки за поточними ринковими цінами. Початок так званій кон'юнктурній оцінці за продажними цінами поклав італійський вчений Анжело ді Пієтро (ХVІ ст.). Він писав: «Залишки будемо рахувати за тією ціною, за якою сподіваємося їх продати»[5, с.48].Зазначимо, що тривалий період серед німецьких теоретиків кон'юнктурна оцінка у викладі Пасшье Гессенса (1954 р.) була най переконливішою. Такий підхід підкріплювався ще й авторитетом великого німецького математика і філософа Г.В.Лейбніца, який також займався проблемою оцінки, пропонуючи експертну оцінку, орієнтовану на продажну ринкову вартість. Метод оцінки за ринковою вартістю пропагували Ф.Фельдендорф, Ф.Штромбен, Р.Пассен, Р.Штерн, І.Кольверо та інші. Більш глибоко теорію методу оцінки за поточними цінами розглядав І.Кольверо (1912 р.). Він пропонував ліквідаційну оцінку, зауважуючи, що неможливо провести оцінку майна, передбачаючи, що воно неодмінно реалізується, і в той же час не брати до уваги тих змін в цінностях, які відбуваються внаслідок ліквідації. Разом з цим він пропонував таку класифікацію оцінок: 1) ціна покупки (фактична ціна); 2 ) ціна покупки на день складання балансу; 3) продажна ціна у випадку ліквідації; 4) звичайна продажна ціна; 5) мінімальна ціна (мінімальне значення або ціни придбання чи ціни продажу).

Серед теоретиків англо-американської школи ідею оцінки за реальними (поточними) цінами пропонували персоналісти. Послідовно відстоював такий підхід Вільям Ендрю Патон. Він пропонував переоцінювати кожен вид цінностей за поточними ринковими цінами, при цьому первісну оцінку рекомендував зберігати лише для довідок. Підхід В.Е.Патона підтримував також Рассел Стівенсон.

Представники другої течії, так званої конвертованої бухгалтерії Вімбла (Південно-Африканська Республіка) пропонували проводити переоцінку за співвідношенням валютних курсів. У сучасних умовах стабілізований варіант прийнятий в Німеччині, а конвертований -- у Франції. На наш погляд, помилка конвертованої бухгалтерії полягає в підміні функції міри вартості функцією засобів обігу.

Отже, персоналісти, безумовно, виступали за переоцінку. Вони вважали, що реальність обліку досягається систематичною переоцінкою активів підприємства, і лише цей метод дозволяє уникнути прихованих резервів.

Серед вітчизняних вчених метод оцінки за ринковою вартістю в 20-ті роки пропонував С.Ф.Глебов. На його думку, всі цінності доцільно показувати за цінами 1913 року з проведенням систематичної переоцінки.

Деякі вчені, співставляючи наслідки методики оцінки за собівартістю (так звана «історична» оцінка) і за поточною ринковою вартістю, намагалися знайти компромісне вирішення цієї проблеми. Це привело до виникнення нових підходів щодо оцінки, і відобразилося в працях представників англо-американської школи, зокрема Г.К.Дейниса, К.Гриіра, Джона Каннінга і Монтгомері. Як бачимо вирішення проблеми оцінки, підтверджує висновок про те, що за кожним методологічним і методичним положенням стоять інтереси певних груп. Наприклад, персоналісти, пропонуючи переоцінку, виражали тим самим інтереси постачальників, кредиторів, акціонерів. Їх цікавило не те, скільки витрачає адміністрація, а те, скільки коштує реально сьогодні майно цього підприємства. Інституалісти, навпаки, відстоювали інтереси власника. За висловлюванням Ф.Пісклея, адміністрація підприємства повинна знати, скільки фактично затрачено на засоби, і який фактично отримано результат її господарської діяльності --прибуток чи збиток.

Крім трьох напрямів щодо методів оцінки, що розглянуті вище, доцільно зупинитися на суб'єктивістському підході до оцінки, який набув широкого розповсюдження в німецькій економіці. Початок цьому підходу поклав Б.Больцано, який стверджував, що суб'єктивне є реальним для певного випадку. І.П.Крайберг (також прихильник суб'єктивістського підходу до оцінки) з цього приводу писав: «Однією схематичною формулою питання про оцінку не вирішується. Взагалі існує лише передбачення закону, за яким частини майна (включаючи дебіторів) повинні оцінюватися за дійсною вартістю в момент складання балансу. Ця фактична вартість визначається на розсуд підприємця, беручи до уваги ту роль, яку окремі частини майна відіграють в торговому або промисловому підприємстві». І.П.Крайберг вважав, що кожна стаття балансу повинна оцінюватися за тими принципами, які найбільшою мірою підходять для неї.

Спробою вирішення проблеми оцінки була так звана потенційна оцінка запропонована Ж.П.Дюмарше. Суть її зводилася до того, щоб показати цінності за продажними цінами на момент складання балансу (дати реальність і співставність балансу) і визначити результати господарської діяльності за принципом перманентного інвентаря (відобразити результат, отриманий лише під час господарського процесу). Це досягалося шляхом ведення регулюючих оцінку рахунків (контрарних і доповнюючих). Зазначимо, що теорія Ж.П.Дюмарше мала вплив і на нашу облікову практику. Це проявилося в тому, що у практиці господарств колишнього Радянського Союзу, а тепер і України використовувалися такі рахунки, як «Вилучені кошти» і «Торгова знижка (націнка)» тощо; останній рахунок повинен трактуватися як потенційний (можливий) прибуток підприємства, але реальною величиною він стане лише в тому випадку, якщо товари будуть продані.

Суб'єктивні оцінки, які пропонувалися різними теоретиками, можна згрупувати за трьома напрямками: 1) експертна оцінка (спеціалісти оцінювали важливість конкретного об'єкта для підприємства); 2) оцінка, величина якої залежить від суми доходу, що приносить майно, яке оцінюється (цей напрямок відстоював у 1916 р. А.М.Галаган); 3) дворядна оцінка --для предметів, які призначені для продажу, і окремо для предметів, які залишаються для підприємства.

Досить важливим, як на наш погляд, є пропозиція Германа Рема, який стверджував, що оцінка прямо залежна від її мети. Наприклад, одна справа, якщо ви збираєтесь продати підприємство, і зовсім інша - якщо ви збираєтесь його розширити. У першому випадку в основі оцінки лежить оборот, у другому --прибуток.

Найбільше, на наш погляд, заслуговує уваги точка зору Л.І.Гуляєва, який зазначав, що «оцінка повинна бути не дорожчою від тієї вартості речей, за яку вони могли би бути продані в будь-який час». В його роботах визначені прийоми оцінки майна, зокрема він писав: 1) товари, призначені для продажу, оцінюються за своєю вартістю, а якщо ця вартість вища від ринкової, то за ринковою ціною; 2) земельні ділянки оцінюються за продажною ціною або методом капіталізації середнього доходу; 3) при оцінці процентних паперів з двох цін (біржової і покупної) беруть нижчу; 4) рухоме майно та інші предмети, призначені для використання, оцінюються за тією вартістю, за якою вони обійшлися нам самим, причому з цієї вартості робиться знижка на кількість років використання предметів; 5) будівлі оцінюються за вартістю придбання, якщо ми придбали їх в готовому вигляді, або за вартістю витрат на їх будівництво; 6) дебіторська заборгованість показується за фактичною ціною; 7) заборгованість кредиторам показується повністю».

Цю ж думку підтримував Флеймман, вважаючи, що грошовий вимір носить штучний, надуманий характер, оскільки значна частина продукції в сільському господарстві взагалі не продається, а споживається в своєму господарстві, а те, що призначене для продажу, до тієї пори, поки не буде продано, не може бути і оцінено в грошах.