Принципи та фактори розміщення продуктивних сил

18

ЗМІСТ

Вступ

1. Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві

1.1 Принцип раціонального розміщення виробництва

1.2 Принцип комплексного розміщення виробництва

1.3 Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва

1.4 Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці

1.5 Принцип обмеженого централізму

2. Фактори розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві

2.1 Сировинний фактор

2.2 Паливно-енергетичний фактор

2.3 Водний фактор

2.4 Фактор робочої сили (трудовий)

2.5 Споживчий фактор

2.6 Транспортний фактор

2.7 Фактор науково-технічного прогресу

2.8 Фактор ринкової кон'юнктури

3. Природно-економічні фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Висновок

Література

ВСТУП

Розглядаючи закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст поняття розміщення продуктивних сил. Воно охоплює такі складові, як:

- розміщення населення і трудових ресурсів,

- розміщення природних ресурсів,

- розміщення виробництва і сфери обслуговування.

Особливе місце займають конкретні складові розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту і групи галузей соціальної сфери. Наукове обгрунтування розміщення конкретних виробництв, розподілу їх на території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва в цілому. Всебічний аналіз певної місцевості, природних, економічних та історичних умов розвитку виробництва в остаточному підсумку дозволяють економити суспільні затрати, підвищувати ефективність праці.

Раціональне розміщення продуктивних сил розглядають як головну складову регіональної економіки. У зв'язку з цим стає актуальним вивчення територіального поділу праці та спеціалізації регіонів; удосконалення внутрірегіональних і міжрегіональних зв'язків; раціональне використання природно-матеріальних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів кожного регіону.

Із розміщенням продуктивних сил тісно пов'язана їх територіальна організація -- науково обґрунтоване розміщення взаємопов'язаних виробництв, сфери обслуговування населення та виробничої, ринкової й соціальної інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект внаслідок раціонального їх комплексування, концентрації та формування економічно ефективної спеціалізації регіональної економіки.

1. Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

На основі пізнання законів і закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів. Принципи -- це правила діяльності та управління економічною політикою держави, які базуються на закономірностях розміщення продуктивних сил і розвитку регіональної економіки.

1.1 Принцип раціонального розміщення виробництва

Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть його полягає в тому, щоб при розміщенні об'єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

- наближення його до джерел сировини, палива, енергії та води;

- наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

- наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;

- ліквідацію (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;

- обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у малих і середніх містах;

- охорону природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.

1.2 Принцип комплексного розміщення виробництва

Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з аналогічної закономірності та передбачає:

- комплексне використання природних ресурсів і їх відходів;

- раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі;

- встановлення ефективних виробничих зв'язків між підприємствами;

- створення єдиної виробничої інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів.

1.3 Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва

Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва передбачає дотримання збалансованості між" виробничими потужностями й обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону -- з іншого, а також між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговуючими, між добувною та обробною ланками виробництва, між виробничою і соціальною сферами.

1.4 Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці

Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці. На основі цього принципу країна і регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнародному та внутрішньодержавному ринках. Внутрідержавний поділ праці формується на рівні економічних районів.

1.5 Принцип обмеженого централізму

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Наукове обґрунтування і практичну реалізацію принципів розміщення продуктивних сил необхідно покласти в основу регіональної політики держави. Головною метою регіональної політики є перебудова структури виробництва і управління з метою створення сприятливих умов праці, побуту та відпочинку населення, забезпечення стабільного економічного розвитку, збереження природного середовища.

2. ФАКТОРИ розвитку та розміщення продуктивних сил У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Економічно ефективне розміщення і територіальна організація продуктивних сил можливі лише з урахуванням сукупності факторів, що впливають на ці процеси, зумовлюючи вибір місця зосередження окремих підприємств, їх груп і галузей. Структура факторів досить складна. Вони включають кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання, особливості кліматичних, гідрогеологічних, орографічних та інших ресурсів. Екологічні стосуються природоохоронної діяльності, комплексного використання природних ресурсів, забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення. Технічні фактори охоплюють досягнутий та можливий у перспективі рівень техніки і технології. Соціально-демографічні включають забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої та соціальної інфраструктури; економічні -- вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення тощо. Дія кожного фактора на розвиток і розміщення продуктивних сил досить специфічна.

2.1 Сировинний фактор

Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості складають більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції або співстав-ленням натуральних величин: ваги вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тонни готової продукції та ваги готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде не матеріаломістким. Якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини більше, то воно відноситься до матеріаломістких. Виділяють галузі низької, середньої та високої матеріаломісткості (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

2.2 Паливно-енергетичний фактор

Типовими ознаками енерго-місткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собівартості готової продукції та питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі) (табл. 2.2, 2.3).

Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей: високо-енергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30-45% затрат на сировину і матеріали; середньо - або малоенергомісткі, в яких частка паливно-енергетичних затрат складає лише 15-20% (тобто менші порівняно із затратами на сировину та матеріали); не-енергомісткі, де паливно-енергетичні затрати складають менше 6%, тобто у багато разів менші від затрат на сировину і матеріали.

Таблиця 2.2

2.3 Водний фактор

У процесі виробництва промислової та сільськогосподарської продукції споживається велика кількість води, що обумовлює велике значення впливу водного фактора на розміщення виробництва. Найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, очистка первинної текстильної сировини тощо.

Наприклад, на виробництво однієї тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220 м³ води, целюлози - 200 м³, а віскозного шовку - до 500 м³. У зв'язку з обмеженістю водних ресурсів на території України потрібно переводити промислові підприємства на замкнуте оборотне постачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової продукції (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

2.4 Фактор робочої сили (трудовий)

Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на випуск одиниці продукції; кількістю робітників (робочого часу), потрібних для виробництва певного обсягу продукції; кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості є також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції.

За ступенем трудомісткості виробництва галузі поділяються на такі групи: високотрудомісткі з великими затратами праці (людино-годин) на одиницю продукції при відносно малій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою випущеної продукції в розрахунку на одного працівника.

2.5 Споживчий фактор

До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання) або виробляють малотранс-портабельну продукцію (порівняно з вихідною сировиною і паливом).

Значення споживчого фактора часто посилюється фактором робочої сили, оскільки місце зосередження населення -- це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони споживання промислової продукції.

2.6 Транспортний фактор

Транспортний фактор -- один з найбільш впливових при розміщенні виробництва. Залежно від величини транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини або до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива, оскільки це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, у випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можна розміщати на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини, скільки становить його вага, то

підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності (в районах знаходження сировини та поблизу них, в районах споживання готової продукції або у місцях концентрації робочої сили).

2.7 Фактор науково-технічного прогресу

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей на основі наукових відкриттів, змін у технології промислового та сільськогосподарського виробництва.

З розвитком і вдосконаленням технології змінюються витрати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підприємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. Внаслідок зростання масштабів виробництва збільшується його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості змінюють потреби у певних природних ресурсах. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну бази.

2.8 Фактор ринкової кон'юнктури

Фактор ринкової кон'юнктури визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Ринкова кон'юнктура формується під значним впливом науково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. Внаслідок конкурентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об'єкти, що обов'язково супроводжується певними змінами у розміщенні та територіальній структурі виробництва.

3. Природно-економічні фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Роль природно-економічних факторів у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних територіально-господарських комплексів була й залишиться провідною. Причому, сформована десятиріччями за моделлю індустріального суспільства структура економіки й, зокрема, промислового виробництва, виявилась порівняно резистентною до цілеспрямованих спроб виконавчої й законодавчої гілок влади її реструктуризувати за напрямами ресурсозбереження, екологічної орієнтації та докорінного підвищення техніко-технологічної підготовки виробництва. В останні роки, незважаючи на зростання фізичних обсягів випуску й відносної частки продукції кінцевого використання, залишилася практично без змін сировинно-орієнтована структура промислового виробництва. Це стосується насамперед машинобудування, частка якого зменшилася з 30,5% у 1990 р. до 13,2% -- у 2000 р. Досі триває зростання питомої ваги енергоємних галузей виробництва - перш за все чорної металургії (за 1990-2000 р.) її частка збільшилася з 11 до 27,4% та на 3,6% у порівнянні з попереднім роком), хімічної промисловості та кольорової металургії. В галузях агропромислового комплексу, на жаль, спостерігається аналогічна ситуація. Зокрема, за попереднє десятиріччя була майже зруйнована одна з галузей спеціалізації національної економіки - легка промисловість, обсяги скорочення виробництва у якій були чи не найзначнішими й з 1991 до 2000 р. її частка в галузевій структурі товарної продукції промисловості, незважаючи на певне збільшення за останні роки, впала з 12,3 до 1,6%.

У домінуючій зараз в АПК харчовій промисловості також структура виробництва мало зорієнтована на випуск високотехно-логічної продукції, в занепаді залишаються колись експортоформу-ючі цукрова й м'ясо-молочна галузі. Загалом, до 2001 року сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва сягнула майже 3/5 всієї товарної продукції. В умовах загальноресурсної кризи, яка є характерною для часів переходу від "індустріальної" моделі господарювання до нової економічної парадигми суспільства сталого розвитку, таке становище є не тільки загрозливим для національної безпеки. Воно є й конче несприятливим з точки зору ефективності господарювання, зважаючи на загальну невідповідність, за такої схеми розвитку, економічних, екологічних і соціальних витрат невиправдано низьким результатам виробничої діяльності, до речі, мало зорієнтованим на потреби кінцевого споживача, перш за все - пересічного громадянина України.

За потенційні природні ресурси можна вважати, слідом за академіком А.Мінцем, також і природні умови. Основні резерви щодо цього у даному випадку сконцентровані у чи не найбагатших у Європі та світі аграрних (земельних, водних, частково-мінеральних тощо), та лісових ресурсах, природно-рекреаційному комплексі, найрізноманітніших рудних і нерудних корисних копалинах, а також у ресурсах мисливсько-рибальської діяльності (табл.3.1).

Таблиця 3.1

Причому земельні ресурси превалюють у компонентній структурі природно-ресурсного потенціалу як України (44,4%), так і більшості її економічних районів. Так, у Подільському районі вони складають 76,0%, у Поліському - 58,5%, у Східному - 61,9%, у Центральному - 63,5%, у Південному - 57,4% сукупного природно-ресурсного потенціалу.

Зараз як територіальна, так і галузева структура залучених у господарювання ресурсів не тільки не відповідає об'єктивним щодо цього передумовам, але й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно позначається на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу техногенно-антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й суспільного виробництва у цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно-мінеральні ресурси індустріальних регіонів - Донбасу й Придніпров'я (у кінці 90-х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всього суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі територій з аграрно-промисловим (Полісся, Поділля тощо) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів.

Також сировинно-індустріальна спрямованість суспільного виробництва, окрім прискореного вичерпання ресурсів, ще й сприяє зниженню якісних показників всього природного середовища функціонування продуктивних сил через посилений техногенний тиск на довкілля, збільшену потенційну небезпеку й аварійність виробництв. Тому, зважаючи на екологічні чинники розвитку і розміщення продуктивних сил, а також на потреби соціальної ефективності суспільного виробництва структура використання ресурсів має бути спрямована відповідно до його природно-економічних передумов, ознак її природно-ресурсного потенціалу, у якому в національних масштабах переважають спочатку земельні, а лише потім - мінеральні ресурси.

Ні в якому разі не принижуючи роль промислового виробництва, яке було й залишиться базовою галуззю народного господарства, тут мова йде про докорінне підвищення ролі агропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей-легкої й харчової промисловості - у виробництві промисловому. Позитивним фактором є те, що продукція саме цих галузей спрямована на потреби окремої людини-споживача, а її нарощування сприяє збільшенню рівня задоволення цих потреб, а звідси - й рівня життя й добробуту населення.

З іншого боку, в структурі промислового виробництва мають все більше домінувати енерго - та ресурсозберігаючі галузі -- неметаломістка, працеємна й високотехнологічна продукція машинобудування й металообробки, а також конструкційні матеріали з високими властивостями та вироби будіндустрії. Відродження точного машинобудування, приладобудування й радіоелектронної промисловості, розвиток виробництва транспортних засобів та технічних засобів для АПК, у т.ч. техніки, придатної для експлуатації в умовах розвитку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили.

Третьою складовою процесу оптимізації використання природно-ресурсної бази народного господарства має стати розвиток інфраструктурних галузей, процес суспільного виробництва у котрих не є пов'язаним зі значними ресурсними витратами. Серед інфраструктурних галузей господарства однією з провідних має стати рекреаційна діяльність, щодо якої Україна має одні з найкращих в Європі передумов як за різноманітністю рекреаційних ресурсів, так і за кількісними їх характеристиками. Зараз загальна площа всіх територій рекреаційного призначення становить біля 4,4 млн. га і займає близько 7,2% усієї території країни. На даний час на базі українських природно-рекреаційних ресурсів функціонують 52 курорти загальнодержавного і 18 -- місцевого значення. Серед курортно-рекраційних ресурсів є як ресурси кліматолікування (південний берег Криму, Закарпаття, передгірські та гірські зони Карпат і Кримського півострову), так і потужні гідромінеральні лікувально-оздоровчі ресурси -- мінеральні води і лікувальні грязі. Для туристично-рекреаційної галузі також є усі сприятливі передумови, зважаючи на велику ландшафтно-культурну цінність багатьох територій країни в усіх її природно-географічних провінціях. Зважаючи на прогнозоване зростання доходів населення країни, пожвавлення рекреаційної діяльності та вихід української рекреаційної галузі на міжнародний ринок послуг туризму, лікування й відпочинку може дати помітний поштовх загальноекономічному розвитку навіть на рівні великих економічних районів (Південного та Карпатського тощо).

В регіонально-історичному розрізі наявність відповідної природно-ресурсної бази обумовлювала як характер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йому галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. На протязі тривалого часу формування територіально-господарських комплексів знаходилось під вирішальним впливом природно-ресурсної бази регіонального розвитку. Конкретні приклади сьогодення показують, що особливості розміщення продуктивних сил та показники й рівень їх розвитку цілого ряду регіональних територіально-господарських комплексів до нашого часу залишається у вирішальній залежності від наявних природних умов і ресурсів.

На жаль, така залежність на сучасному етапі розвитку національної економіки носить в своїй сутності як позитивне, так і негативне зерно. Наприклад, порівняна обмеженість мінерально-ресурсної бази розвитку промисловості та несприятливі грунтово-кліма-тичні умови Полісся, недостатня забезпеченість водними ресурсами лісостепових регіонів, гірський характер місцевості Карпатського регіону стали стримуючим фактором розвитку суспільного виробництва вказаних територій. Порівняно невелика економіко-екологічна стійкість природно-господарських комплексів Причорномор'я, Полісся, Криму й Закарпаття стала чинником цілої низки соціально-економічних проблем з екологічним корінням, які й досі потребують негайного вирішення.

В той же час, порівняно багатий природно-ресурсний потенціал Донецько-Придніпровського природно-ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90-х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Придніпров'я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової грунтово-кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, склали підґрунтя для наступного відродження національної економіки.

В разі оцінки природно-економічних факторів розвитку продуктивних сил регіонів України перш за все необхідно визначити, що для країни в цілому природні умови та ресурси потрібно розглядати як першооснову суспільного розвитку в цілому. Незважаючи на те, що людина була й залишається головною продуктивною силою суспільства, в разі нашої країни саме унікальні ознаки природно-ресурсної бази зіграли головну роль у формуванні її економічної могутності. Темпи нарощування обсягів використання ресурсів зростали майже впродовж всього післявоєнного періоду, доки з останньої чверті XX сторіччя не посилився зворотній вплив еколого-еконо-мічних чинників на суспільне виробництво, який проявився у скороченні обсягів використання ресурсів через їх вичерпання та погіршання якісних ознак ресурсної бази внаслідок антропогенно-техногенного впливу на довкілля. Через ці процеси значним чином посилилися кризові явища в економіці радянської України, проявом яких стали спад темпів зростання обсягів та зниження рентабельності суспільного виробництва, порушення основних господарських пропорцій, у тому числі -- зменшення норми накопичення, катастрофічне зростання збитків від техногенного тиску на довкілля й екологічних аварій. Тільки Чорнобильська катастрофа нанесла у свій час народному господарству республіки шкоду, орієнтовно оцінену в 150-200 млрд. крб. у цінах 1990 р.(на 2001 рік ця сума складала б, з урахуванням структурних змін споживчих цін та інфляційних процесів біля одного трильйону гривень).

Сукупна дія факторів природно-ресурсного походження, чинників еколого-економічного характеру, які склалися в результаті активної взаємодії природи і суспільства, а також економіко-геогра-фічних умов господарювання загалом формує природно-економічні передумови функціонування продуктивних сил країни в її регіонах та у державі в цілому.

ВИСНОВОК

Формування ринкової економіки в Україні здійснюється на основі проведення економічних досліджень, у тому числі в галузі розміщення продуктивних сил. Пізнання закономірностей цього процесу обумовлене практичними потребами суспільства.

По-перше, це пов'язане з необхідністю розробки світоглядних основ просторової організації економіки, особливостей її регіонального розвитку та використання їх працівниками адміністративного й економічного управління. Будь-який суб'єкт економічної діяльності може успішно функціонувати лише володіючи глибокими знаннями про наявність у регіоні ресурсів, їх економічну оцінку, фактори, які впливають на територіальну організацію виробництва та збут продукції (послуг), обсяги доходу та інші питання.

По-друге, світоглядні основи реалізуються і у професійній підготовці майбутніх економістів різних спеціальностей у вузах України.

По-третє, важливе значення має пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів у процесі підготовки рекомендацій органам державної влади та суб'єктам господарювання, спрямованих на поліпшення територіальної організації виробництва, зокрема: вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства, оцінки передумов спеціалізації господарських комплексів, прогнозування розвитку окремих галузей і міжгалузевих комплексів з урахуванням економічних проблем регіонів. Таким чином, пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і господарського комплексоутворення регіонів дозволяє виявити додаткові джерела підвищення продуктивності суспільної праці.

Виходячи з орієнтирів щодо докорінного підвищення ефективності суспільного виробництва в Україні, можна зробити висновок про необхідність перш за все комплексного, багатонапрямового використання ресурсної бази, у тому числі - природно-ресурсної бази розвитку продуктивних сил країни. В даному випадку основним завданням є не просто найбільш повне залучення компонентів природних ресурсів до господарського обігу та посилення рівня їх експлуатації, а зміна структури використання ресурсів з акцентом на ресурси відновлювані й невичерпні (умовно вичерпні). При цьому особливо важливою є роль природно-ресурсної бази у формуванні нової структури економіки, щодо якої Україна має виключно сприятливі ознаки природно-ресурсного потенціалу та природно-економічні передумови розвитку взагалі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ковалевський В.В., Михайлюк О.Л., Семенов В.Ф. Розміщення продуктивних сил. - К., 2001р.

2. Чернюк Л.Г., Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил України. - К., 2000 р.

3. Руденко В.П. Довідник з географії природно-ресурсного потенціалу. - К., 1999р.

4. Чернобыльская катастрофа. В 2 частях. К.: Наукова думка. 1995г.

5. А. Мінц Розміщення продуктивних сил. - К., 1997 р.

6. Семенов В.Ф., Михайлюк О.Л. Розміщення продуктивних сил. - К., 1995р.

7. Черновец П.Л. Размещение продуктивных сил. - М., 1993г.