Інфляційні процеси в Україні

Зміст

Вступ

1. Зміст інфляції та її теоретичне пояснення

1.1 Суть та причини прояву інфляції

1.2 Порівняльний аналіз кейнсіанського та монетаристського тлумачення інфляції в ринковій економіці

1.3 Крива Філіпа

2. Тенденції інфляційних процесів в Україні у 1991 - 2005 роках

3. Механізм антиінфляційного регулювання

3.1 Соціально-економічні наслідки інфляції

3.2 Інструменти фіксальної та грошової політики щодо регулювання інфляційних процесів

3.3 Антиінфляційна політика в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Інфляція є одним із найтяжчих проявів макроекономічної нестабільності. У світі немає країни, яка б у другій половині XX ст. тією чи іншою мірою не зазнала б втрат від інфляції. Особливо негативно відбивається інфляція на всіх сторонах соціально-економічного життя в Україні.

Інфляція є порушенням процесу суспільного відтворення внаслідок перенасичення сфери обігу грошовими знаками понад реальні потреби господарського комплексу та їх знецінення. Розрізняють інфляцію попиту та інфляцію пропозиції (витрат виробництва). Інфляційні процеси викликають стрімке зростання цін, зниження життєвого рівня населення, позбавлення підприємців стимулів, викривлення економічних орієнтирів, загострення економічних і соціальних суперечностей.

Мета написання курсової роботи - це з'ясування суті такого явища економіки як інфляція, простежити її вплив на інші сфери економічного життя та дослідження динаміки інфляційних процесів в Україні за період 1991 - 2005 рр.

Вихід з кризового стану для економіки будь-якої країни містить два основних елементи. По-перше, приборкання інфляції та, по-друге, припинення падіння виробництва.

Інфляції та економічних криз не уникнула жодна країна. Навіть найважчі кризи закінчувалися, як правило, оновленням економіки і її підйомом. Тому більшість дослідників роздивляються кризи як переломний момент в науково-технічному, соціальному, політичному і економічному розвитку. Історичні ситуації не повторюються однозначно, і тому навіть власний досвід потребує переосмислення в умовах сьогодення.

1. Зміст інфляції та її теоретичне пояснення

1.1 Суть та причини прояву інфляції

Внутрішньо властивим ринковій економіці явищем є інфляція. Цей термін походить від латинського "inflatio", що в перекладі означає "здуття, набухання".

Ознаки інфляції почали виявлятися із широким розповсюдженням грошей в економічному житті. За такими опосередкованими ознаками як стрімке зростання заробітної плати і цін є підстави стверджувати, що інфляція спостерігалась у Стародавній Греції (330 р. до н. е.) при завоюванні Олександром Великим Персії та в Стародавньому Римі (301р. до н. е.), коли Е. Діоклетіан встановив контроль за цінами на близько 1000 найменувань товарів.

Як правило, інфляційні процеси були безпосередньо пов'язані з війнами або такими лихами, як епідемії, тривалі неврожаї, іншими стихійними лихами, що зумовлювало шокові зміни в чисельності населення.

Але поява самого терміна "інфляція", як і теоретичне усвідомлення цього явища, відноситься до значно ближчих історії наших часів. Остаточно цей термін був введений у науковий обіг з метою теоретичного відображення певного стану економіки після Другої світової війни.

Найпоширенішим є розуміння інфляції як такої ситуації в економіці, за якої кількість грошей в обігу перевищує потребу в них, зумовлену грошовою оцінкою товарної маси. Наслідком такої невідповідності грошової маси сукупній ціні товарів є знецінення грошової одиниці й загальне підвищення цін на товари та послуги

Проте таке визначення інфляції не дає відповіді на цілий ряд запитань: Чи є зростання цін єдиною ознакою інфляції? Чи за будь-яких темпів зростання цін виникає інфляція? Чи за будь-яких причин зростання цін можлива інфляція тощо?

Уже сам перелік поставлених запитань свідчить про те, що інфляцію не правомірно ототожнювати з простим підвищенням цін, що це складніше соціально-економічне явище. Досить сказати, що інфляція можлива і без зростання цін, якщо знецінення грошей набуває форми хронічного товарного дефіциту за фіксованих державою цін. У цьому разі грошова одиниця формально може не знецінюватися, зате знецінюються в цілому грошові доходи економічних суб'єктів через так звані “примусові” заощадження, оскільки вони не мають можливості витратити їх на купівлю дефіцитних товарів. Коли такі заощадження набувають великих розмірів, виникає так званий “інфляційний навіс”, під тиском якого держава планово підвищує ціни. Отже, і без явного зростання цін суспільство може пережити очевидні тяжкі наслідки інфляції, якщо порушується рівновага на ринках між товарним і грошовим обігом і знецінюються гроші у будь-якій формі.

Не можна однозначно відповісти і на друге з поставлених вище питань. Якщо зростання цін є короткочасним, наприклад сезонним, і змінюється наступним їх зниженням, то інфляційних наслідків воно не має.

Не зовсім коректно називати інфляцію і процес тривалого підвищення цін, якщо воно досить повільне, мало помітне в суспільному житті та дає можливість економічним суб'єктам легко компенсувати свої втрати від такого зростання цін підвищенням ефективності своєї діяльності. Це зовсім інше за своїми економічними і соціальними наслідками явище. На жаль, у літературі воно не знайшло поки що специфічної назви і більшістю дослідників розглядається як особливий вид інфляції.

Ще більш складним і дискусійним є третє запитання. Одні економісти вважають, що тільки те зростання цін може розглядатися як інфляційне, яке спричинене надмірним випуском неповноцінних грошей. Визначаючи сутність інфляції, вони роблять наголос на переповненні каналів обігу паперовими грошима, на його розбуханні, а зростання цін розглядають як наслідок і прояв інфляції

Слід зазначити, що далеко не всяке зростання цін є інфляційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи товарів чи послуг зростають і досить суттєво, але на інші групи -- зменшуються, так що загальний рівень цін не змінюється, то таке зростання цін не є інфляційним. Зростання цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганнями позитивного впливу на стан довкілля (що вимагає зростання витрат), зміною соціальних пріоритетів тощо також не є інфляційним

Інфляція -- це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина грошової маси виявилась не забезпеченою економічними благами.

Не слід ототожнювати інфляцію з грошовою емісією (законодавче обумовленим випуском додаткових грошей в обіг). Емісія грошей може мати як інфляційний, так і неінфляційний характер. Якщо, приміром, додатковий випуск грошей зумовлений зростанням реального обсягу національного виробництва або уповільненням руху грошей, то він не є інфляційним.

Якщо ж випуск грошей спрямований на покриття фінансування дефіциту державного бюджету чи зумовлений прагненнями уряду утримувати безробіття на рівні, нижчому за “природний” тощо, то емісія виступає як інфляційний чинник.

Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді, коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену товарами масу грошей.

Помилкова грошова політика

Однією з найважливіших стратегічних функцій центрального банку є постачання народного господарства потрібною за даних умов кількістю грошей. Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають й інші поточні проблеми, які прямо не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання також вимагає застосування дійових важелів.

Досвід країн з розвинутими ринковими господарствами показує, що без короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим стає кредит. Він стає більш доступним для підприємців, котрі, позичаючи гроші у банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і продажу.

Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли надає позики уряду, який покриває таким чином дефіцит державного бюджету. За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає. Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за межі довгострокового ліміту, що забезпечує неінфляційний розвиток народного господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове регулювання, обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку, незалежно від того, яким був безпосередній привід для включення грошових регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.

Однак частіше бувають випадки, коли держава, намагаючись прискорити розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими грошовими знаками, сприяє її прискоренню.

Перевищення державних видатків над її доходами є одним із найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною мірою залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту. Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних. Під час її обговорення часто посилаються на досвід різних країн, економіка яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по собі має принципове значення для функціонування національної економіки.

Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету

Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку фінансування державних видатків за рахунок позики у приватному секторі кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон”юктури і стану ринку праці та капіталу. За наявності в країні вільних коштів і недостатності попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає чинником, що сприяє економічному розвитку.

Якби український уряд мав змогу поширити серед населення і підприємств державні облігації у розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків відбувалося б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки для економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують низьку еластичність заощаджень за процентними ставками, отже, малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень за бюджетного дефіциту. Для зменшення таких заощаджень необхідно проводити інтенсивну і тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і Національного банку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає виникнення можливості здійснення додаткових державних видатків без обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного сектора. Однак при цьому повернення боргу та його обслуговування відбуватимуться за рахунок майбутнього виробництва, а це потребуватиме у майбутньому відповідного зменшення обсягу імпортованих товарів та послуг.

Необхідно також мати на увазі, що за кредитного фінансування державних видатків відбувається перерозподіл у часі пов'язаного з цими видатками фінансового тягаря, отже, і залучення майбутніх поколінь до обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекласти лише в тому випадку, коли йдеться про видатки, ефект від яких настане через певний час. До таких видатків можуть бути віднесені насамперед безперечно рентабельні інвестиції, а також інвестиції в галузі інфраструктури, які завдяки високій продуктивності дають змогу одержувати в майбутньому вищі доходи.

Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект, пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням парламенту відсунути політичні втрати і наслідки рішень, що приймаються, до наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.

Мілітаризація економіки

Важливим чинником інфляційного процесу виступає мілітаризація економіки. Коли масштаби діяльності військово-промислового комплексу надмірно зростають, з'являються принаймні три відчутні інфляційні ефекти. Насамперед військовий сектор створює постійне напруження у видатковій частині державного бюджету. Збільшується дефіцит, а за ним - й інфляційний тиск. Припустимо, однак, що державі вдалося зекономити на інших статтях видатків і так відрегулювати свої фінанси, що навіть за умов мілітаризованої економіки дефіцит бюджету виявився невеликим і його роль у розгортанні інфляційного процесу зведена до мінімуму.

Аналіз показує, що в такому випадку інфляція все-таки матиме місце, хоча прийматиме інші, не бюджетні форми. Зокрема, яким би не був стан бюджету, військова економіка всеодно поглинає матеріальні, інтелектуальні та інші ресурси, які можна використати продуктивно - для випуску продукції цивільного призначення. Якщо ресурси йшли не туди, де вони реально потрібні народному господарству, то їх розподіл загалом є неоптимальним. Через виникнення диспропорцій дедалі важче не тільки розвивати цивільне виробництво, а й навіть забезпечувати заміну зношеного устаткування, що згубно відбивається на обсязі і динаміці товарної пропозиції. Такий другий інфляційний ефект мілітаризму. Третій ефект виникає тоді, коли зайняті в оборонному секторі виступають на споживчому ринку винятково в ролі покупців, пред'являють попит, але ніяк не сприяють нарощуванню пропозиції.

Все це однозначно свідчить про абсолютну необхідність демілітаризації економіки, без якої інфляції не позбутися. З кожним кроком на шляху конверсії військового виробництва дія зазначених ефектів послідовно послаблюється.

Монополії і необгрунтовані привілеї

Інтенсивність інфляційного процесу значною мірою залежить від стану ринків, від того, панує там конкурентний режим чи монополія. Практика показує, що інфляція найшвидше прогресує саме за високого рівня монополізації ринків. Хоча монополії самі по собі не починають інфляції, але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити й утримати високі ціни, але й зберегти розміри виробництва та пропозиції. Це надзвичайно негативно впливає на співвідношення сукупного попиту і пропозиції, збільшує розрив між ними. До того ж монополістичні структури, руйнуючи механізм ринку, знижують еластичність пропозиції за ціною, затягують реакцію виробництва на коливання попиту, тобто продовжують інфляційну нерівновагу. Загалом можна вважати, що хоча інфляція в принципі можлива і в конкурентній економіці, монополізм надає їй додаткового прискорення.

Інфляційний процес в Україні посилювався багатьма діями владних структур. Так, Кабінет Міністрів України у 1993 році видав цілу низку постанов і розпоряджень, згідно з якими багатьом підприємствам надавалися найрізноманітніші привілеї. Чимало з них звільнилися від податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного чи виїзного мита тощо.

Друга вагома група привілеїв стосувалася валютної сфери: повне (рідше часткове) звільнення від обов'язків продажу на міжбанківському валютному ринку України 50% валютного виторгу. Після введення фіксованого курсу іноземних валют до карбованця уряд дозволив ряду підприємств купувати валюту за цим курсом.

Крім того, з бюджету регулярно надавали прямі позики певним суб'єктам господарської діяльності на надзвичайно пільгових умовах. Половина кредитів надавалася під 3-5% річних, а більш як третина господарств отримали їх під 10% річних. До того ж ці кредити надавалися здебільшого на кілька років. Цілком зрозуміло, що в умовах нинішньої гіперінфляції трильйони карбованців фактично були подаровані цим підприємствам.

Уряд України визначив близько півсотні різноманітних господарств, яким під формулювання “як виняток” надавали згадані пільги. Деяким із них дозволялося навіть більше: відвантажувати продукцію без попередньої оплати, сплачувати податки у кредит, проводити розрахунки без участі банків України тощо. Варто звернути увагу на таке твердження багатьох експертів: та кількість коштів, які країна через “подарункову” політику уряду втратила або віддала під кредит, фактично дорівнює дефіциту державного бюджету. На інфляційний процес впливає також неповнота і несвоєчасність надходжень валютних коштів у державну скарбницю.

Хоча основні чинники інфляції концентруються всередині національної економіки, але є й такі, що перебувають за її межами. Мається на увазі перенесення інфляції каналами світової торгівлі, коли, наприклад, зростання цін на сировину або енергоносії стимулює механізм інфляції витрат. Немалу інфляційну загрозу несуть з собою потоки короткострокових спекулятивних капіталів, що переміщуються через кордони в пошуках найвищої ставки процента. Все це стосується сучасної України. Адже підвищення в тисячі разів цін на енергоносії, які Україна імпортує з Російської Федерації і Туркменистану, також спричинило вагомий вплив на посилення інфляційного процесу в Україні.

1.2 Порівняльний аналіз кейнсіанського та монетаристського тлумачення інфляції в ринковій економіці

Теоретичне осмислення проблем інфляції, хоча і не було стрижнем економічної теорії, але йому приділялась чільна увага. Періодично інтерес до проблем інфляції то зростав, то вщухав у міру того, як суспільство переживало періоди її підвищення та згасання. Різні напрями та школи політичної економії розглядали цю проблему з різних боків і вносили свій внесок у її розробку.

Інфляція стала предметом економічної дискусії в середині 50-х років XX ст. Однак і до того часу їй приділялася значна увага.

Основи пояснення інфляції з позицій теорії сукупного попиту сформульовані Дж. М. Кейнсом у памфлеті "Як оплатити війну". Вихідні положенням кейнсіанського пояснення такі;

* ціни і заробітні плати є нееластичними лише у стані депресії. У період економічного піднесення, коли досягається повна зайнятість, вони стають еластичними. Отже, інфляція -- це явище періоду піднесення;

* у періоді піднесення еластичні ціни зростають під впливом надлишкового (такого, що перевищує потенційні можливості виробництва) попиту.

Інфляція, спричинена надлишковим попитом, може переростати в інфляцію витрат тому, що надлишковий попит на товари формує надлишковий попит на працю і як наслідок -- завищення заробітної плати. Це може статися принаймні через конкуренцію між підприємцями за кваліфікованих працівників. До того ж завищення заробітної плати може виправдовувати втручання держави у переговорний процес між профспілками і підприємцями.

Дж. М. Кейнс вважав, що «справжня інфляція» настає тоді, коли «подальше збільшення ефективного попиту вже не веде до збільшення обсягу виробництва, а повністю витрачається на підвищення одиниці витрат, яке відбувається строго пропорційно до збільшення попиту».

Найважливіший момент кейнсіанського тлумачення інфляції -- виділення певного «критичного рівня», який відокремлює просте збільшення грошової маси в обігу від інфляції. «Аж до цього моменту наслідки грошової експансії відрізняються один від іншого тільки кількісно, і до досягнення цього положення немає таких точок, де можна було б провести риску і оголосити, що умови інфляції вже наявні. Всяке попереднє збільшення кількості грошей, оскільки воно збільшує ефективний попит, витрачатиметься частково на зростання витрат на одиницю продукту і частково на збільшення обсягу виробництва».

Збереження тривалої стійкої галопуючої інфляції та неможливість її подолання при спиранні на кейнсіанскі заходи стимулювання розвитку привели наприкінці 70-х років до різкого падіння авторитету кейнсіанства і в теоретичному, і в практичному плані. В цей період розпочинається ренесанс антипода кейнсіанської теорії -- теорії неокласичної, насамперед у вигляді так званого монетаризму (монетаристська контрреволюція).

Монетаризм є економічною теорією, в якій проблемі інфляції належить визначальна роль. Найвідомішими представниками цієї теорії є М. Фрідман, К. Брюннер, М. Паркін.

Основний зміст монетаристського пояснення) інфляції відображає відомий вислів Мілтона Фрідмана, що "інфляція скрізь і завжди є інфляцією грошей".

Отже, щоб пояснити інфляцію, треба дослідити пропозицію грошей. Таке пояснення інфляції цілком узгоджується з монетаристським тлумаченням змінних рівності (1):

МУ =РУ (1)

Якщо це так, то справедливе рівняння:

,

де - відсоткова зміна грошової пропозиції;

- відсоткова зміна цін.

Економічний зміст останнього рівняння такий: відсоткова зміна грошової пропозиції визначає відсоткову зміну рівня цін, тобто темп інфляції.

Відомо, що монетаризм -- теорія антиактивізму. Це означає, що прихильники виступають проти активних дій уряду на грошовому ринку, а також у фінансовій (податково-бюджетній) сфері. Причому обґрунтування антиактивізму у фінансовій сфері також пов'язується з поясненням інфляції як виключно грошового явища. Логіка в цьому випадку така:

Якщо , а , то (2)

Перший дріб у формулі можна тлумачити як дефіцит бюджету, який фінансується за рахунок емісії . Підставою для такого тлумачення є те, що у практиці реального господарювання саме перевищення державних видатків над надходженнями до бюджету стає причиною додаткової емісії, не підкріпленої змінами реального ВВП.

Другий дріб є показником швидкості обігу грошей, що випливає з монетаристської рівності:

(3)

У такий спосіб формула інфляції трансформується в рівняння:

(4)

Економічний зміст цього рівняння такий: темп інфляції виз часткою дефіциту бюджету у ВВП і швидкістю обігу грошей. швидкість є незмінною, то інфляція залежить лише від дефіциту бюджету.

Саме так обґрунтовується застереження монетаристів щодо регулювання економіки податково-бюджетними інструментами, тобто щодо активних дій держави у фінансовій сфері.

Монетаристське пояснення інфляції як виключно грошового явища викликає небезпідставні заперечення.

По-перше, під сумнів може бути поставлене твердження про незмінність швидкості обігу грошей. Дані не лише щодо перехідних економік ,а й щодо розвинених ринкових свідчать, що такі зміни швидкосі можуть бути досить значними. Наприклад, швидкість обігу грошей у Великій Британії за показником МЗ скоротилася з 1980 по 1990 рік у 1,74.

З формули Фішера, якою послуговуються монетаристи , випливає: (v -відсоткова зміна швидкості обігу грошей; у - відсоткова зміна реального ВВП). Отже, зв'язок між зміною цін і зміної пропозиції опосередковується принаймні швидкістю обігу грошей та зміною реального продукту.

По-друге, при аналізі інфляції навряд чи можуть ігноруватись інші функції, які виконують гроші, а саме: функція засобу платежу, що передбачає існування кредиту, функція засобу збереження вартості.

По-третє, реальні факти свідчать на користь того, що інфляційне зростання цін спричиняють й інші (негрошові) чинники.

Інфляція, в розумінні монетаристів, є чисто грошовим явищем, яке викликане їх надмірною емісією. «Під інфляцією, -- пише М. Фрідман, -- я розумію стійке і невпинне зростання цін, що завжди і скрізь виступає як грошовий феномен, викликаний надлишковою масою грошей у відношенні до випуску продукції». Отже, причини інфляції теоретики школи монетаризму вбачають лише у сфері обігу/

1.3 Крива Філіпса

Висновки, яких дійшов економіст А. Філліпс досліджуючи динаміку безробіття і заробітної плати, близькі до кейнсіанського поясненням інфляції.

Йдеться, зокрема, про ту частину логічного ланцюжка з кейнсіанського пояснення, що стосується зростання попиту на працю і підвищення рівня заробітної плати: LDW.

Узагальнення були зроблені А. Філліпсом на основі дослідження статистики за 1861-1913 та 1923-1958 роки. Аналіз підтвердив існування залежності між змінами рівня заробітної плати і безробіття.

А. Філліпс встановив, що за високого безробіття (такого, що перевищує 4,5%) річна відсоткова зміна заробітної плати (W') є незначною і може досягати від'ємних значень.

Із скороченням безробіття до 4% відбувається річне підвищення заробітної плати на 0,5%. Власне обернений зв'язок і став основою для побудови кривої.

Існує певна межа рівня безробіття (на графіку -- 4,5%), за якої скорочення безробіття робить заробітну плату еластичною до змін зайнятості.

2. Тенденції інфляційних процесів в Україні

Трансформаційні економічні перетворення системного характеру в Україні були започатковані ще під час її перебування у складі колишнього СРСР. Сукупність їх зводиться до переходу від планово-розподільчої економічної системи до ринкової. Проте з розвитком цих перетворень все гостріше в Україні постає проблема інфляції.

В економічній теорії існує кілька поглядів на сутність та причини інфляції. У вітчизняній науці та у правлячих колах України нині переважають погляди на це явище виключно як на грошовий феномен, пов'язаний із надмірною емісією. Через це боротьба з нею проводиться у напрямі адміністративного скорочення емісії. Однак жорстке обмеження приросту грошової маси не могло не вплинути на стан економіки, спровокувавши подальше поглиблення системної кризи. Виявом її стали поглиблення спаду виробництва, збільшення безробіття, різке зростання бюджетної, взаємної та інших видів заборгованості, помітне посилення кризи неплатежів тощо. Проблема інфляції, хоча й змінила форму, але не зникла. Всі ці негативні процеси створюють реальну загрозу вітчизняній економічній безпеці.

Саме такий стан речей виводить на перший план комплексний підхід до розгляду причин та наслідків сучасної інфляції. Він мав багато прихильників у західній літературі, а нині його подальша розробка та застосування щодо умов ринкової трансформації економічної системи України стає надзвичайно важливою проблемою. Значимість цієї проблеми визначається тим, що темпи та характер інфляції є результатом сукупного впливу системи найрізноманітніших чинників, пов'язаних зі змінами всієї системи суспільних відносин та інституцій у перехідний період. І нинішня інфляція в Україні виявила себе як системне утворення, якому притаманні розгалужені зв'язки не тільки з грошовим обігом, а й з усією економічною системою суспільства. Тому і подолати її можна лише при комплексному, системному підході, який ураховує всю сукупність специфічно національних умов.

Головними причинами інфляції на вищій стадії капіталізму є такі фактори, як монополізація економіки (зокрема, процеси монополістичного ціноутворення), зростання державних затрат на воєнні цілі, широке використання дефіцитного фінансування, надмірна кредитна емісія, зростання кількості безробітних та ін. Деякі з них впливають і на інфляційні процеси в Україні. Однак інфляція в нашій державі, як і в інших країнах СНД, має свої специфічні причини, основними з яких є:

1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами «А» (виробництво засобів виробництва) і «Б» (виробництво засобів споживання). Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 % , то у 1989 р. -- лише ЗО % . В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи «Б» скоротилася з ЗО до 24 %. Це означає, що в галузях групи «А» виробляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи «А» отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної;

2) надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазначалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд. крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на виробництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобуття незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась поспішна, необґрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей;

3) значна монополізація економіки України. В Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %;

4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верховної Ради у 1992--1994 рр., які збільшували дефіцит державного бюджету. Нічим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн. 325 млрд. крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Головною причиною інфляції в Україні у 1991--1993 рр. була невиважена грошова емісія;

5) численні посередники між виробниками і споживачами. В Україні може бути до п'яти посередників, внаслідок чого ціна товару зростає у кілька разів. У 2003 р. перепродаж товарів в оптовій торгівлі монополістичними структурами (їх налічувалось 350) становив дві третини оптового товарообігу, внаслідок чого «розкручувались» ціни всього торговельного ланцюга;

6) швидке руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи, запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розпад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес та ін.

Крім внутрішніх причин інфляції, існують і зовнішні фактори. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Згідно з оцінками спеціалістів подорожчання нафтогазової групи енергоносіїв на 1 % зумовлює зростання оптових цін у промисловості на 0,23 %, у всій економіці -- на 0,22 %, Зовнішніми причинами інфляції в Україні є необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют, доларизація української економіки, Вступ в ЄС вимагає обмеження річного рівня інфляції до 2 %. За високих темпів інфляції впродовж тривалого проміжку часу (що свідчило про нестабільність існуючої грошової системи) уряди багатьох країн проводили грошові реформи. З метою сприяння проведенню радикальних ринкових реформ в Україні, забезпечення економіки стабільною національною валютою та відповідно до Указу Президента України від 25 серпня 1996 року «Про грошову реформу в Україні» вводилась національна валюта - гривня.

Розглядаючи економічну ситуацію, що склалася в Україні за останні декілька років, можемо зробити певні висновки щодо інфляційних процесів, які відбуваються в нашій державі.

Як відомо для характеристики інфляції дуже часто використовують такий показник індекс споживчих цін. Він досить точно виражає не тільки економічні, а й соціальні аспекти інфляції, зокрема її вплив на рівень життя населення.

Проводячи жорстку монетарну політику, з 1994 р. НБУ вдалося скоротити інфляцію. Однак в Україні тривала стагфляція. Кількість грошей у державі характеризується ступенем монетизації - відношенням МЗ до ВВП. Ступінь монетизації офіційної економіки України незмінно знижується. Багато разів в Україні проблему демонетизації намагалися розв'язати емісійними заходами. І кожного разу емісії призводили до наслідків: збільшення пропозиції національних грошей; зростання цін у національній валюті при відносно стабільних доларових цінах; прискорення швидкості обігу національних грошей, «доларизаціі» економіки; випереджаючого зростання гривневих цін порівняно зі зростанням гривневої маси, що зумовило чергове зниження рівня стану грошових агрегатів і ВВП.

Крім врахування причин демонетизації економіки та контролю за інфляцією монетарними методами, для подолання економічної кризи в Україні необхідна державна програма розвитку підприємництва в наукомістких виробництвах. Інвестиції в пріоритетні напрями виробництва, впровадження передових технологій, мінімізація закупівель імпортних товарів і розвиток експортного потенціалу вітчизняних підприємств здатні забезпечити приплив валюти в Україну. На відміну від сучасної «доларизації» економіки, інтенсифікація експортної діяльності підприємств дасть змогу не тільки позитивно вплинути на платоспроможний стан України, а й підтримати ділову активність виробників і підвищити соціальний захист населення.

Економічна криза, яку пережила Україна, породила цілу низку проблем,

без розв'язання яких неможливо вийти з цієї складної ситуації. Можна йти різними шляхами, спираючись на світовий досвід. Адже складну ситуацію з розрухою в економіці пережили також Німеччина після Другої світової війни і Сполучені Штати Америки у період великої депресії. Досвід цих держав дає матеріал для порівняльного аналізу ситуації і вибору оптимального шляху подолання інфляційних процесів і досягнення стабілізації економіки.

3. Механізм антиінфляційного регулювання

3.1 Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція як явище макроекономічної нестабільності має різноаспектні форми впливу на економічну та соціальну сфери людського життя. Розглянемо цей вплив поетапно. Насамперед сферою наших інтересів буде економіка. Найсильніший вплив у цій сфері інфляція справляє за допомогою двох видів контрактів:

1) довгострокові позики;

2) угоди, що визначають рівень зарплати.

Кожний із названих контрактів визначає номінальну суму платежів, які мають здійснюватись протягом певного часу. Але у зв'язку з тим, що рівень цін у майбутньому важко передбачити, реальна вартість платежів може суттєво відхилятись від очікуваної кредиторами та позичальниками, роботодавцями та найманими працівниками вартості.

Взаємозв'язок інфляції та процентних ставок.

Цей зв'язок має надзвичайне значення на ринку капіталів, де кредитори (позикодавці) та позичальники (отримувачі позик) укладають угоди, в яких зазначаються фіксовані суми платежів у гривнях. Якщо, наприклад, підприємство продає облігації з двадцятип'ятирічним строком погашення і 10-процентною номінальною ставкою, то реальна процентна ставка залежить від рівня інфляції впродовж 25 років. Укладаючи угоду, кредитор і позичальник виходять зі своїх власних сподівань стосовно рівня інфляції. Ці сподівання можуть бути близькими до фактичних економічних реалій, але можуть виявитись і помилковими. І тоді одна зі сторін втрачає, інша -- виграє. Врахування інфляції дуже важливе при здійсненні іпотечних кредитів, які видаються строком на 25--35 років під фіксовані процентні ставки.

Надзвичайно відчутні помилки в інфляційних сподіваннях при здійсненні інвестицій у житлове будівництво. Наведемо гіпотетичний приклад. Нехай сім'я купує квартиру за рахунок іпотечного кредиту, який видається на ЗО років. Процентна іпотечна ставка становить 6 % річних. Якщо, наприклад, позичальник (одержувач іпотечної позики) очікує середньорічні темпи інфляції впродовж ЗО років на рівні 4 %, фактична вартість кредиту становитиме 2 % (6 % - 4 %), за умови, що його очікування виправдались. Якщо ж фактичний рівень інфляції виявиться меншим (нехай Р = 2 %), то фактична вартість кредиту виявиться дорожчою. Вона становитиме 4 % (6 % - 2 %). Позичальник потрапляє в гіршу ситуацію. Якщо ж рівень інфляції буде вищим очікуваного (8 % середньорічний темп за ЗО років), то реальна процентна ставка буде від'ємною (6 % - 8 %) і становитиме -2 %. Така ситуація для позичальника є кращою, а для кредитора -- гіршою.

Саме невизначеність (непевність) стосовно рівня інфляції у довгостроковому періоді спричинила появу нового фінансово-кредитного інструмента -- іпотечного кредиту з регульованою процентною ставкою. Цей інструмент покликаний щорічно (або з іншою періодичністю) коригувати проценти за довгостроковими позиками залежно від рівня процентів, за короткостроковими позиками, що знижує вплив інфляційних чинників на вартість довгострокового кредиту для фінансування житлового будівництва.

Використання іпотечного кредиту з регульованою процентною ставкою зменшує можливість мати великі капітальні доходи (або збитки) від нерухомого майна, що посилює стабілізаційні процеси в економіці й у такому аспекті може розглядатись як засіб адаптації (пристосування) економічних суб'єктів до вразливих умов з метою мінімізації збитків.

Інфляція впливає на тільки на боргові стосунки таких суб'єктів як домогосподарства, банківський сектор, підприємницький і фінансовий сектор, а й на боргові стосунки держави з домогосподарствами та підприємницьким сектором (державний внутрішній борг) та міждержавні боргові стосунки (зовнішній державний борг). Отже, наступний зв'язок, який ми розглянемо, інфляція і державний борг.

Причини обмежених можливостей знецінення державного боргу в сучасних умовах:

* зростання частки короткострокових боргових зобов'язань держави;

* зростання ступеня чутливості (коефіцієнта еластичності) реагування величини процентної ставки на рівень інфляції;

* надання довго- і середньострокових кредитів не в повному обсязі відразу, а траншами, що також дає можливості враховувати вплив інфляційних процесів на ціну позики.

Отже, ми розглянули вплив інфляції на довгострокові позики. Перейдемо до розгляду впливу інфляції на угоди, що визначають рівень заробітної плати.

Інфляція і заробітна плата

Згадаймо, що попит і пропозиція на ринку праці мають один спільний визначник (за неокласичною теорією) -- рівень реальної заробітної плати. Узгоджуючи її розмір, роботодавці та наймані працівники реагують певним чином на умови, що склалися на ринку праці. Якщо, приміром, рівень ВВП і зайнятість високі, заробітна плата має тенденцію до зростання. І навпаки, якщо обсяги ВВП і рівень зайнятості зменшуються, заробітна плата зростає повільно або навіть зменшується.

Крива заробітної плати Філіпса відображає зв'язок між інфляцією (знеціненням) заробітної плати та відставанням ВВП і може бути представлена формулою:

(5)

де - темп інфляції зарплати;

Y -- фактичний обсяг ВВП;

Y* -- потенційний обсяг ВВП;

-- коефіцієнт чутливості (еластичності) реагування заробітної плати на зміни обсягу ВВП.

М. Фрідман та Е. Фелпс критикували криву, описану формулою (5), у зв'язку з тим, що вона не враховує очікуваної інфляції, яка погоджує розміри заробітної плати з очікуваним зростанням рівня цін.

З урахуванням інфляційних очікувань рівняння кривої Філіпса набуває вигляду

(6)

де -- очікуваний рівень інфляції.

Це рівняння означає, що за будь-якого заданого рівня ВВП заробітна плата зростає швидше, ніж рівень сподіваної інфляції. Припускається, що номінальна заробітна плата зростає на 1 % швидше на кожний додатковий процент очікуваної інфляції. Сказане вимагає відповіді на питання: чому підприємства погоджуються на таке прискорення заробітної плати? Така поведінка підприємців пояснюється тим, що підвищення номінальної заробітної плати не буде вразливим для них, якщо з однаковими темпами зростатимуть ціни на їх продукцію. За цих обставин і підприємці, і наймані працівники опиняються в таких умовах, в яких вони б знаходились за умови відсутності інфляції. Отже, зростання заробітної плати враховує сподівану інфляцію.

Але, як ми уже знаємо, інфляція може виявитись і несподіваною. За цих умов робітники усвідомлюють зростання цін та інфляцію своєї заробітної плати тільки з часом і вимагатимуть відповідної компенсації. За такої ситуації компенсація набуває форми відшкодування втрат тільки за несподівану інфляцію, не враховану в попередньому трудовому договорі.

Колективні угоди, укладені профспілками, які містять вимоги індексування заробітної плати з поправкою на інфляцію, теж спричиняють певне сум'яття з приводу того, чи це компенсація за минулу інфляцію, чи за сподівану.

Ця обставина дуже важлива для подальшого прогнозування темпів інфляції.

Якщо ставки заробітної плати на наступний рік відображають темп інфляції за попередній рік, а ціни базуються на наявній заробітній платі, то сьогоднішня інфляція відображатиме вчорашню, і темпи інфляції будуть змінюватись повільно. Якщо ж для встановлення ставок заробітної плати беруть до уваги тільки сподівану інфляцію, то можлива радикальна зміна політики, яка змінює сподівання, що може швидко змінити темп інфляції.

Крім вказаного аспекту, важливо згадати ще один аспект цієї проблеми. Заробітна плата може індексуватись на 100 % або тільки частково, приміром, на 50--60 %.

Є два способи часткової індексації заробітної плати:

встановлення верхньої межі зростання цін, перевищення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то починаючи з 5,1 % доходи починають індексуватись;

встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зростання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2--5 років не можуть передбачити з повною достовірністю зміну рівня інфляції, особливо в нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують найпоширеніших два методи:

індексація заробітної плати за індексом споживчих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півроку) перегляду заробітної плати щодо її збільшення відповідно до зростання цін за цей період;

передбачення періодичного, наперед оголошеного підвищення заробітної плати, виходячи із сподіваних темпів зростання цін.

Якби інфляцію можна було передбачити з повною достовірністю, то обидва методи мали б приблизно однакові наслідки. Але оскільки очікування часто виявляються помилковими, то вважається, що індексація, яка ґрунтується на фактичних темпах інфляції, надійніше гарантує стабільність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція впливає не тільки на долю дебіторів і кредиторів, найманих працівників та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається свідоме відстрочення платниками сплати податків до державного бюджету, що дає змогу останньому розрахуватись з державою знеціненими грошима. Це явище інфляційного оподаткування в науковій літературі отримало назву "ефекту Олівера -- Танзі" (за іменами його дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект коротко можна сформулювати наступним чином: будь-яка інфляція зменшує податковий тягар. Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та відстрочки часу сплати податків.

Водночас необхідно зазначити, що інфляція, послаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітленими вище причинами, породжує й іншу, зворотну тенденцію.

По-перше, посилення податкового тягаря відбувається з причини вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, амортизаційних відрахувань, які визначаються (як правило) не на відновній, а на початковій вартості основного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амортизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стимули до виробничого інвестування.

По-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою грошовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законодавством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (ІТ) пов'язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей внаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готівки. Інфляційний податок обчислюється за формулою

ww.Reclama.su - форум по маркетингу, рекламе и продажам

(7)

де -- інфляційний податок;

-- темп приросту інфляції за рік;

-- рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкування грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є й отримувачем сеньйоражу (SЕ). Сеньйораж визначається купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за певний період.

(8)

де -- пропозиція грошей в n-му році;

-- пропозиція грошей в -му році;

-- рівень цін в n-му році.

Якщо , тобто якщо відношення грошової маси до рівня цін залишається незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою, тобто .

Дохід держави від сеньйоражу ґрунтується на бажанні суб'єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. Збільшуючи рівень інфляції, держава отримує додаткове джерело отримання доходу до бюджету. Але в міру зростання інфляції попит на реальні касові залишки скорочується.

3.2 Інструменти фіскальної та грошової політики щодо регулювання інфляційних процесів

Фіскальна політика - сукупність заходів, які здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом - урядовими витратами і оподаткуванням для досягнення повної зайнятості, збільшення виробництва і зменшення інфляції.

Фіскальна політика може здійснюватись у формі:

дискреційної фіскальної політики:

стимулюючої фіскальної політики;

б) стримуючої фіскальної політики;

не дискреційної(автоматичної) фіскальної політики.

Під дискреційною фіскальною політикою розуміють обізнане маніпулювання податками і урядовими витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економічного зростання. Фіскальна політика повинна орієнтуватись на додатне сальдо урядового бюджету, якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією.

Було доведено, що фіскальна політика впливає виключно на попит, тобто на величину сукупних витрат і сукупний попит. Але економісти визнали також, що фіскальна політика (особливо зміни податків) може змінити сукупну пропозицію і, відповідно, вплинути на ті зміни, які фіскальна політика може викликати у співвідношенні рівня цін реальне виробництво.

Викликана надлишковим попитом інфляція вимагає фіскальних дій з боку уряду, які могли б сформувати бюджетний надлишок. Однак антиінфляційний ефект такого надлишку залежить від того, як уряд буде його використовувати.

Уряд може використовувати додаткові кошти для погашення боргу. Цей захід може знизити антиінфляційний вплив бюджетного надлишку. Викуповуючи свої боргові зобов'язання у населення, уряд передає свої надлишкові податкові надходження назад на грошовий ринок, викликаючи падіння ставки процента і стимулюючи таким чином інвестиції та споживання.

З іншого боку, уряд може добитись більшого антиінфляційного впливу свого бюджетного надлишку просто за рахунок вилучення цих надлишкових сум, призупинивши їх наступне використання. Вилучення надлишку означає, що уряд вилучає купівельну спроможність деяких розмірів із загального потоку доходів та витрат і утримує її. Якщо надлишкові податкові доходи не вливаються знову в економіку, то відсутня можливість витрачання навіть деякої частини бюджетного надлишку, тобто ці кошти не створюють інфляційного впливу, який протидіє дефляційному впливу надлишку. Кейнсіанці вважають, що для корекції інфляції або спаду значних масштабів необхідні дискреційні фіскальні заходи з боку конгресу, тобто зміна податкових ставок, податкової структури і величини витрат.

Грошово-кредитна політика -- це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» -- політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Мета грошово-кредитної політики - досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. ,

У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи:

операції на відкритому ринку;

зміна рівня мінімальної резервної норми;

визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку - найбільш важливий метод, з точки зору регулювання пропозиції грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням, купуючи або продаючи урядові цінні папери.