1) суспільність праці в процесі історичного розвитку виступає у різних формах;

2) залежно від засобів виробництва і специфіки регулювання трудових відносин можна виділити три види зрілості суспільного характеру праці - колективний, опосередковано суспільний та безпосередньо суспільний;

3) праця має колективний характер тоді, коли використовуються переважно ручні знаряддя, а трудові відносини регулюються безпосередньо в рамках замкнених господарств родини, общини або господарського маєтку;

4) опосередковано суспільного характеру праця набуває в умовах застосування машинної техніки і регулювання трудових відносин у межах національної економіки за допомогою ринку;

5) безпосередньо суспільний характер праці виявляється в умовах широкого використання комп'ютерної техніки і цілеспрямованого регулювання трудових відносин як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Могутнім каталізатором цих процесів є сучасна науково-технічна революція.

Умовою соціально-економічного прогресу в будь-якому суспільстві є підвищення результативності витрат живої і уречевленої в засобах виробництва праці. Вивчення різних аспектів результатів, отриманих внаслідок використання суспільної праці, економічного механізму їх зростання є "наскрізною" проблемою економічної теорії.

Розглянемо економічну результативність уречевленої в засобах виробництва праці, що зумовлює технічне оновлення виробництва. На початкових етапах розвитку машинного виробництва вона узагальнено виражалась у показниках зростання продуктивності праці. Це відповідало основній тенденції індустріалізації - витісненню живої праці машинною технікою. Машини запроваджувались за умови, що вартість їх була нижчою, ніж вартість замінюваної робочої сили (заробітної плати робітників). У зв'язку з цим підвищення технічного і органічного складу виробництва закономірно призводило до того, що в розрахунку на одиницю продукції скорочувалась частка живої та відносно зростала частка уречевленої праці. При цьому загальна величина вартості продукту зменшувалась.

У другій половині XX ст. в індустріальне розвинених країнах виробництво досягло такого рівня, що частка витрат живої праці в загальній вартості маси продукції суттєво зменшилась, однак збільшилась частка використання уречевленої в засобах виробництва праці. Ця тенденція властива також господарству України за нормальних умов розвитку.

Для визначення результатів застосування у виробництві суспільної праці важливого значення набув узагальнюючий показник ефективності використання всієї, яка застосовується у виробництві, праці - як живої, так і уречевленої, що повніше відбиває ступінь економічного прогресу. Цей показник розраховують як співвідношення результатів виробництва (ефекту) до загальних витрат суспільної праці на їх досягнення. Ефект на підприємстві в ринкових умовах господарювання вимірюється тим, що привласнює в процесі виробництва власник засобів виробництва, тобто вартістю додаткового продукту. Витратами живої та уречевленої праці виступають поточні витрати, що входять як елементи у вартісному вираженні в повну собівартість товарної продукції с + V (с - вартість засобів виробництва, V - заробітна плата). [14,58]

Поряд із зіставленням витрат праці та отриманого результату на рівні підприємства доцільно розглядати їх зв'язок на галузевому, регіональному рівнях, а також на макрорівні в межах усього народного господарства. Так, ефективність витрат суспільної праці в народному господарстві в цілому - найбільш узагальнююче поняття, що враховує приріст усього новоствореного продукту або виробленого національного доходу (заробітної плати V і додаткового продукту т.

Собівартість товарної продукції відображує загальні витрати суспільної праці на виготовлення продукції, що передбачається для ринкової пропозиції. Вона включає такі основні елементи: а) оплату праці всіх зайнятих у виробництві та підготовці продукції до продажу; б) амортизацію основних виробничих фондів; в) вартість спожитих у виробництві матеріальних ресурсів (сировина, матеріали, паливо, енергія).

Крім економічного ефекту від застосування суспільної праці, результатом чого є зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу, необхідно враховувати і соціальний ефект. Він полягає насамперед у тому, що витрати праці в галузях нематеріального виробництва сприяють підвищенню її результативності в матеріальному виробництві через всебічний розвиток особи, підвищення рівня знань і культури, зміцнення здоров'я, зростання вільного часу тощо. Так, розвиток науки забезпечує створення і застосування нової техніки і технології, одержання і використання нових джерел енергії, матеріалів, впровадження передових методів організації виробництва і праці. Витрати живої та уречевленої праці в закладах освіти сприяють введенню нової техніки у виробництво, поліпшенню організації його, підвищенню продуктивності праці. Витрати суспільної праці на охорону здоров'я сприяють зростанню продуктивності зайнятих у народному господарстві, зниженню втрат робочого часу через хворобу, підвищенню працездатності людей.

Розвиток сфери послуг, поліпшення постачання розширюють можливості для підвищення кваліфікації, виховання дітей і впливають на ефективність використання живої та уречевленої праці. На підвищення продуктивності суспільної праці впливають також матеріальні умови життя населення: комфортність житла, транспорт, повноцінний відпочинок. Отже, нематеріальне виробництво забезпечує при використанні в ньому живої та уречевленої праці соціальний ефект, який у багатьох випадках вимірюється не лише кількісно, а й якісно за рівнем соціального прогресу і суспільної свідомості. Це, в свою чергу, викликає вторинний економічний ефект, який впливає на економічний результат суспільної праці. Відображення економічного і соціального ефекту у величині національного доходу та його динаміці може не збігатися в часі. Наприклад, витрати праці на освіту, поліпшення житлових умов впливають на підвищення продуктивності праці через певний проміжок часу.

Оскільки ресурси праці в кожний певний момент обмежені, можуть виникати суперечності між соціальними і економічними критеріями ефективності праці. Відсутність раціональних способів вирішення їх може призвести до різних негативних явищ, наприклад до прийняття технічних рішень, що не враховують екологічні умови та техніку безпеки і охорони праці. Соціальні вимоги до застосування живої та уречевленої праці мають бути пріоритетними.

Подальше підвищення ефективності суспільної праці залежить від удосконалення речових факторів виробництва як об'єктів її втілення. Сучасна науково-технічна і технологічна революція кардинально змінює становище людини у виробництві. Вона перестає виконувати роль простого доповнення машинних систем і вже, як правило, безпосередньо не впливає на процес обробки сировини. Людина регулює технологічний процес, контролює та управляє ним. Працівник несе відповідальність за виробничий стан і можливості використання електронних систем (роботокомплексів, обробних центрів, інформації систем управління)Від цього значення якості його живої праці не тільки не зменшується, а, навпаки, незмірно зростає. Ця тенденція, безперечно, збережеться і в майбутньому як джерело розширення багатства суспільства.

Революційний характер машинної індустрії породив дію загального закону переміни праці. Корінні зміни в розподілі праці, властиві переворотам у машинній техніці і технології, зумовлюють необхідність систематичного переміщення працівників з однієї галузі і виду виробництва в іншу, зміну трудових функцій.

У сучасних умовах дія закону переміни праці значно посилилася внаслідок технологічної революції, за умов якої недоцільна вузька спеціалізація працівників. У зв'язку з цим у навчальних закладах майбутні робітники одержують загальнотехнічні знання, інженери і техніки - загальнонаукову підготовку, яка дає змогу оволодівати більш вузькими спеціальностями.

Широкий профіль підготовки необхідний робітникам для забезпечення безперебійного функціонування складного автоматичного устаткування. Посилюється необхідність поглиблювати і розширювати загальнонаукову підготовку інженерних працівників. Відомо, що науковотехнічна революція найшвидше розвивається в ділянках стикування різних наук (біології, хімії, фізики, кібернетики тощо). У взаємодії цих наук криються величезні можливості різкого зростання ефективності витрат суспільної праці. Крім того, відбувається прискорене оновлення науково-технічних знань, у зв'язку з чим потрібні спеціалісти, які здатні творчо використовувати науковий потенціал у різних галузях.

Для використання у виробництві досягнень науково-технічної революції у багатьох випадках стає необхідною, як мінімум, середньотехнічна, а все частіше і вища освіта. Такі зміни у виробничому процесі ведуть до суттєвих змін у структурі витрат суспільної праці, до інтелектуалізації її.

Зростаючий динамізм технічних і технологічних нововведень у виробництві передбачає створення системи безперервної освіти кадрів. Кожний кваліфікований працівник повинен регулярно поповнювати і оновлювати професійні знання у своїй сфері діяльності з урахуванням найновіших досягнень науки і техніки. Цій меті має бути підпорядковане навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, на факультетах і курсах підвищення кваліфікації, а також безпосередньо за місцем роботи.

Прогресивні базові нововведення - це раціоналізація діючого виробництва на основі ресурсозбереження, підвищення його технологічної культури, ліквідація соціальне непривабливих робочих місць. Нові технології, передусім електронізація, комплексна автоматизація, інформатика, біотехнологія, дають змогу здійснити революційний переворот у виробничих силах суспільства, в умовах праці і побуту, в способі життя.

Електронізація виробництва створює технологічні передумови для швидкого оновлення продукції з найменшими витратами праці, наближення її якісних характеристик до запитів споживача.

Інформатизація суспільства відкриває можливості для переміщення робочих місць мільйонів людей з централізованих підприємств і організацій у територіальне розмежовані дільниці. Використовуючи персональні комп'ютери, багато категорій працівників матимуть можливість працювати навіть у своєму помешканні. Суттєво скоротяться втрати робочого часу, зменшиться навантаження на транспорт. Інформатизація супроводжується також підвищенням рівня автоматизації домашньої роботи.

Оскільки в сучасних умовах зростає роль праці в економіці, посилюється тенденція до гуманізації виробництва. Вона означає необхідність постійно поліпшувати умови праці та безпеку її, зміцнювати здоров'я робітників і службовців, створювати сприятливий соціально-психологічний клімат у виробничому колективі.

Корисно широко запроваджувати досягнення ергономіки - наукової дисципліни, яка комплексно вивчає людину (групу людей) і конкретні умови її трудової діяльності. Ергономіка знаходить шляхи і методи для того, щоб пристосувати виробниче середовище до особливостей і можливостей організму людини. Водночас вона полегшує і пристосовує працю до умов сучасної технології, яка швидко змінюється, оптимізує (поліпшує) всі компоненти системи "людина - техніка - виробниче середовище". При цьому враховується, як діють на фізіологію і психіку людини фізичні умови праці (температура, освітлення, вібрація, вентиляція, шум тощо) і як впливає режим робочого часу на біологічні ритми організму.

Отже, ергономіка аналізує темп, складність, нормування і зміст індивідуальної та групової трудової діяльності, вивчає характер і особливості устаткування, організацію робочого місця і системи контролю за працею. В результаті продуктивність праці зростає, а здоров'я людей поліпшується. Підвищення продуктивності праці приводить до суттєвих змін у зайнятості робочої сили. У цілому розглянуті резерви збільшення обсягів застосовуваної суспільної праці визначають великі можливості розширення джерел суспільного багатства.

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА ТОВАРІВ І ПОСЛУГ В ТРАНСФОРМАЦІЙНІЙ ЕКОНОМІЦІ

3.1.Досвід становлення товарного виробництва в трансформаційній економіці

Порізному тлумачаться економіка, економічна система (або спосіб виробництва), від яких потрібно переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість авторів називають її адміністративнокомандною системою, окремі - плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності. Водночас більшість авторів визнають, що період зміни одного типу економіки (адміністративнокомандної системи тощо) іншим (ринковою економікою та ін.) є перехідним періодом. Останній можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні розпочався 1991 р.

Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого. Найбільш розповсюдженою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах, колишніх республіках СРСР, є поняття «адміністративнокомандна система», проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи - її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначальносинтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

В СРСР 92 % власності було зосереджено в руках держави. Звідси випливає висновок, що невід'ємною ознакою такої системи, а отже, складовою поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний».

Державна власність (на засоби виробництва, фінансовокредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності і частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціальноекономічною сутністю. Це залежить, поперше, від типу управління цією власністю; подруге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; потретє, від характеру самої праці; почетверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектично взаємопов'язані між собою.[25,68]

Управління виробництвом і власністю в СРСР мало адміністративнокомандний характер. Це означало, що кожному реґіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав'язувались значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинених країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративнокомандна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалось заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п'ятирічних планів була проґресивною і запозичувалась у країн Заходу.

Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це було зумовлено тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалось існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта - вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35 %) витрачалась на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання в національному доході.

Водночас соціалістичною за змістом була система освіти, охорони здоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, розподілу житла, пенсійного забезпечення, дитячого дошкільного та позашкільного виховання, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Завдяки цим елементам соціалізму змінювався і капіталістичний устрій у розвинених країнах світу.

Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (поділ останніх на аграрні, індустріальні і постіндустріальні) є поверхневою, оскільки іґнорує тип власності, системну характеристику продуктивних сил, має інші вади.

Трансформаційні процеси в Україні характеризуються становленням передумов капіталістичного способу виробництва. Це означає, що в Україні є первісне накопичування капіталу. В результаті варто очікувати накопичування фінансових засобів, здатних перетворитися в капітал і формування вільної від засобів виробництва і умов життя робочої сили.

Найважливішим чинником створення передумов капіталістичного засобу виробництва є приватизація. В умовах України вона являє собою політико-правовий акт, спрямований на зміну форми власності, а саме - перетворення державної власності в акціонерну форму або ж індивідуальну приватну власність.

В результаті приватизації тільки в промисловості частка підприємств недержавної власності досягла до початку 1997 року в загальній кількості підприємств 70,2%, а в обсязі виробництва - 58,3%. Однак ці показники не можна розцінювати як чинник відтворення капіталу. Приватизація ж безпосередньо жодних нових елементів в систему виробничих відношень не внесла і не може створити по самій природі речей. Вона може і повинна створити правові передумови затвердження нових елементів в системі виробничих відношень, однак тільки в тому випадку, якщо самі ці елементи є в наявності або ж перебувають в стані свого формування.[37,53]

Ефект від проведення приватизації в Україні поки що не може бути оцінений позитивно. Вона лише загострила ситуацію, в якій опинилася країна. Як і раніше, триває спад виробництва, глибока криза платіжних відношень, затримка виплати заробітної плати, збідніння населення і т. д. На даному етапі приватизація дозволила реалізувати лише задачу первісного накопичення капіталу з усіма соціальними наслідками, притаманними йому, і, зокрема майновим розшаруванням суспільства.

Для прикладу може бути взята практика створення акціонерних товариств на базі приватизованих підприємств. В умовах капіталізму, які вже склалися і функціонують, акціонерна форма власності виступає засобом мобілізації додаткових капіталів, централізація яких є чинником рішення господарських проблем, на доступних приватному індивідуальному капіталу. Між тим, в умовах, що склалися на сьогодні в Україні, акціонування є, головним чином, засобом руйнування державної форми власності і створення вільної від засобів виробництва робочої сили.

Капіталістичний спосіб виробництва, якщо розглядати його в класичному стані, є системою панування промислового капіталу, що являє собою органічну єдність трьох його функціональних форм: грошового, виробничого і товарного. Однак в Україні ще не склалися самі ці форми з відповідними функціями. Мається на увазі передусім панівна форма промислового капіталу, якою є форма продуктивного капіталу, яка обслуговується грошовими і товарними формами капіталу, що функціонують в сфері обороту.

На сьогодні в Україні переважає капітал обороту, тобто грошовий і товарний, притаманний первісним східцям становлення капіталістичного суспільства. Однак, допоки не сформовані умови для затвердження продуктивної форми капіталу, доти не виключена можливість перетворення грошової і товарної форм в самостійні форми капіталу, якими вони були в докапіталістичних способах виробництва, коли грошовий капітал виступав в якості лихварського, а товарний - купецького.

Своєрідність процесу трансформації власності в умовах України полягає в тому, що внаслідок глибокої кризи українське суспільство виявилося ніби відкинутим до докапіталістичних форм існування з притаманними їм економічними відношеннями. Це природно, бо при зниженні рівня продуктивності суспільної праці закономірним стає зворотний рух суспільства від розвиненого стану виробничих відношень до їх менше розвиненого стану, від капіталістичної форми виробництва до простого товарного виробництва, а від нього - до натурального. Більше нічим не можна пояснити такі явища як розширення товарообміну на бартерній основі, натуральні форми розрахунків підприємств зі своїми робітниками (своєю власною продукцією, або ж продукцією, виміняною на свою продукцію), введення грошових сурогатів в межах окремого підприємства. Ця широка натуральна економічних зв'язків свідчить про наявність тенденції переходу від товарних відношень до натурального господарства.

Із сказаного зрозуміло, що процес формування умов затвердження промислового капіталу в даний час значно, якщо не в вирішальній мірі, залежить від умов формування його продуктивної форми. Виняткова роль у вирішенні цього завдання належить промисловим інвестиціям, які варто розглядати як вирішальний чинник виходу України не тільки з кризи, але і з стану первісного накопичування капіталу.

Гальмом успішного функціонування підприємств є також податкова система. Формально базова ставка оподаткування прибутку в Україні, знаходиться на рівні розвинених країн. Однак на практиці рівень вилучення реального прибутку значно вище. Це пояснюється, по-перше, включенням в базу оподаткування багатьох видів затрат, які в міжнародній практиці відносяться на собівартість, і, по-друге, ігноруванням рівня інфляції при визначенні прибутку, передусім за такими елементами, як амортизація (у зв'язку з несвоєчасністю неадекватністю переоцінки основних фондів), запаси сировини і матеріалів (через відсутність механізмів їх індексації) і обкладення прибутків від капіталу без індексації основної частини, що в умовах високої інфляції перетворюється в оподаткування капіталу, а не відсотків від нього.

Поряд з усуненням відмічених недоліків для підсилення функції, що стимулює податки в економічному зростанні, необхідно:

- диференціювати ставку податку на прибуток підприємств, встановивши пільгову (вдвічі нижче від базової) ставку для наукоємних підприємств, які самостійно реалізують конкретні інвестиційні програми, і підвищену - для високоприбуткових операцій особливого вигляду (посередницьких, страхових, з цінними паперами, валютою і т. д.), а також для ігрового бізнесу;

- поставити рівень ставки податку на прибуток комерційних банків і інших фінансових організацій, які видають довгострокові кредити на розвиток виробництва, залежно від частки останніх в загальній сумі кредитів;

- встановити знижену (вдвічі у порівнянні з базовою) ставку податку на прибуток для іноземних інвесторів, здійснюючих прямі інвестиції в сумі не менше $100 тис. в інвестиційні проекти, передбачені державними програмами розвитку пріоритетних галузей економіки.

Зважаючи на масштаби тінізації економіки, необхідно відпрацювати механізм конкуренції, що забезпечує поступове включення нелегального бізнесу в офіційну економіку. Для цього необхідно в офіційній економіці усунути спадщину, що залишилася від постсоціалістичного режиму, - бюрократичні перешкоди, повніше вивільнити економічні стимули, забезпечити здорову мотивацію до праці. Особливе значення при цьому має усунення всіх проявів монополізації. Ефективним може бути створення підприємств - конкурентів з державною або змішаною формами власності, працюючих на ринках, які традиційно займають тіньовики.

Аналіз причин тіньовизації економіки дає підстави для додаткових пропозицій з вдосконалення податкової системи. Значною мірою вони стосуються податків, встановлюваних для малих підприємств, через які перекачуєтся основна частина тіньового капіталу. На думку зарубіжних експертів, для них необхідно ввести помірні паушальні (незалежні від обороту) податки. Це сприяло поверненню багатьох малих підприємств, наприклад в торгівлі, в сферу офіційної економіки.

Разом з тим виглядає дискусійним альтернативний варіант, що рекомендувався авторами, при якому малі підприємства повинні мати можливість вибору між паушальним і звичайним податком, щоб таке паушальне оподаткування не принесло їм шкоди. Прийняття такого порядку зможе створити умови від вигідності перебування в затінках за рахунок приховування прибутків, бартеризації, корумпувания та інших засобів, відпрацьованих тіньовиками.

Заслуговують також розгляду в парламенті пропозиції з оголошення обмеженою певними термінами амністії за минулі порушення податкового законодавства, використання елементів прямої демократії і більшу фіскальну децентралізацію. По-перше, поверненню в офіційну економіку перешкоджають побоювання відповідних суб'єктів господарської діяльності, що вони будуть змушені доплачувати податки. По-друге, оскільки на неофіційну економічну діяльність впливає також суб'єктивна думка про справедливість системи оподаткування і соціального страхування, можна була б активніше залучати громадян до процесу прийняття рішень стосовно цієї системи, наприклад, шляхом проведення плебісцитів і референдумів за прикладом Швейцарії.

Розвиток фінансово-економічного механізму підприємства повинен орієнтуватися на притягнення інвестиційних ресурсів. У вирішенні даного завдання в Україні формується дещо односторонній підхід, в якому пріоритет віддається зовнішньому фінансуванню. Таке направлення домінує в окремих країнах.

Однак, в умовах глибокої внутрішньої кризи, відсутності сформованого історичного, економічного і політичного іміджу як нової держави, а також будь-якого істотного інтересу великих держав і їх об'єднань українські підприємства не можуть розраховувати на іноземне капіталовкладення. До того же реальний міжнародний інвестиційний потенціал порівняно невеликий, щоб задовольнити потреби України.

Розвиток інвестиційного механізму України необхідно починати з банківської системи. В даний час довгострокові кредити складають мізерні суми. Причиною цьому є те, що банки вважають за потрібне кредитувати прибуткові торгово-посередницькі операції, а не брати на себе інвестиційні ризики. В умовах, що склалися, може виправдати себе введення мінімального кордону використання ресурсів банку для кредитування виробничих підприємств. При цьому частину ризику банків держава повинна брати на себе.

Невикористаним залишається поки що принцип самозароблення підприємствами засобів на інвестиції. В Україні приховане безробіття складає за різноманітними оцінками 20-30%. За цими людьми закріплені основні фонди, які простоюють. Якщо знизити фактичне безробіття до 5-10%, то це дозволить скоротити реальну потребу в інвестиціях і водночас спрямувати зароблені кошти на реалізацію структурної політики.[18,114]

Здійснення структурних перетворень вимагає розробки спеціального економічного механізму державного регулювання. Одним з шляхів вирішення цієї проблеми може бути створення централізованого інвестиційного фонду пільгового кредитування, в який доцільно переказувати частину амортизаційних відрахувань підприємств. Його варто розробити таким чином, щоб створити конкуренцію банкам і стимулювати їх до зниження відсотка за кредит, ставка яких в нинішній час сягає 70% в рік і зберігає тривку тенденцію до підвищення.

Деякі українські економісти цікавляться активізацією зарубіжної діяльності українських інвесторів і використанням її для формування протилежних тенденцій - притягнення інвестицій в українську економіку. Очевидно, цей шлях також може мати право на життя, бо світовий досвід інтернаціоналізації, а саме масштабна і диверсифікована зарубіжна інвестиційна діяльність національних фірм сприяє становленню найбільш конкурентноздатних економік і, навпаки, використання переваг тільки внутрішньої інтернаціоналізації, хоча й сприяє економічному успіху окремих країн, що розвиваються, однак не робить їх стійкими і конкурентоспроможними.

Не розглядаючи глибоко проблему інтернаціоналізації, яка вимагає самостійного дослідження, варто відзначити, що ефективно інтегруватися в міжнародні товарні і фінансово-інвестиційні ринки українські підприємства зможуть передусім на основі власних транснаціональних структур, реальними праобразами яких є фінансово-промислові групи (ФПГ). Враховуючи можливий негативний вплив ФПГ на економіку, яка знаходиться в перехідному стані, необхідна відповідна вибіркова (очевидно, достатньо жорстка) державна політика, орієнтована на формування ТНК. Цій меті служить Закон України “Про промислово-фінансові групи”, що був прийнятий 21 листопада 1995 року і за своїм змістом регламентує більше не створення ФПГ, а консорціумів. На цей закон накладене вето Президента України. Однак, Україна приєдналася до угоди країн СНД про створення транснаціональних компаній.

Однією з перших транснаціональних фінансово-промислових структур є АТ “Росукрнефтепродукт”. Воно засноване в 1993 році нафтовиками Тюмени і десятьма орендними підприємствами Східної України. Специфіка даного АТ полягає в тому, що воно створюється не банками, як це передбачене класичною схемою, а промисловцями. В даний час проробляються пропозиції зі створення фінансово-промислової групи з виробництва автомобілів і автолиста, в яку повинні ввійти іноземні інвестори “Dawoo” і “Дженерал моторс”, металургійні заводи Запоріжжя і Маріуполя, Запорізький автомобільний завод і банк “Автозазбанк”.[12,14]

Проект створення ФПГ з виробництва корпусів для суднобудівної промисловості передбачає участь Лисичанського нафтопереробного заводу, металургійних заводів Маріуполя, Одеського судноремонтного заводу, Херсонського і Миколаївського суднобудівельних заводів, банків. Проектом створення ФПГ “Міжнародні авіалінії” передбачається охопити майже 50 підприємств оборонного комплексу Росії і України.

Формування фінансово-промислових груп в Україні підпорядковані завданням структурної перебудови. При цьому повинні бути вирішені питання їх кількості і розмірів, а також статусу як консолідованого суб'єкту економічних відношень, включаючи державну підтримку, права підприємців і банкірів, перехресне володіння акціями.

3.2. Аналіз перспектив виробництва товарів і послуг в Україні

Вихідними положеннями, принципами нової концепції виробництва товарів і послуг в Україні мають стати: по-перше, визнання абсолютної цінності всіх природних об'єктів; по-друге, недопустимість будь-якого техногенного втручання у життя природних об'єктів; по-третє, оцінка вилучення твер-дих, рідких і газоподібних тіл із земельних надр за тими наслідками, які виникають при надзвичайних ситуаціях. Побудована на цих принципах структура промислового виробництва, яка може бути реалізована і оптимізована на основі економічних критеріїв, дозволить скасувати супереч-ності між необхідними темпами розвитку технічного прогресу та ного руйнівним впливом на природу. На мій погляд, увагу тре-ба зосередити на таких напрямах:

-- оцінка ефективності галузей промисловості з точки зору якості життя включаючи позиції, прийняті міжнародними організаціями при ООН;

— розробка керованої структури виробництва і співвідношення різномасштабних підприємств в одній галузі, комплексних і автономних, вузько- і широкоспеціалізовапих виробництв, темпів оновлення ОВФ, а також тих, хто активно працює, і людей пенсійного віку;

— пошук засобів підтримки нових структур самоорганізації вироб-ництва для забезпечення його мобільності та здатності до перебудови як окремих галузей, так і економіки в цілому з урахуванням техногенного впливу на сферу життєдіяльності населення.

Перед Україною постає завдання--формувати нові економічні умо-ви так, щоб вони не знизили існуючої ефективності територіальної структури господарства. Позиція, згідно з якою економіку можна вивес-ти з кризи без урахування вимог екології, на практиці призведе до згуб-ної економічної та технічної політики, бо прирече Україну на подаль-ше порушення оптимальної взаємодії економіки з природою і соціаль-ним середовищем. Тому за усіх труднощів перехідного періоду необхід-ною є підтримка стратегічних наукових програм, пов'язаних з створенням енсрго- і ресурсозберігаючих технологій. Йдеться не про заборону тієї чи іншої технології, а про її організацію. Вже є тенденція до переходу на безвідхідні технології. Але обов'язок держави полягає в організа-ції надійного, вірогідного і оперативного екоконтролю.

У технології виробництва виділяються три напрями розвитку: базові технології виготовлення або конкретні засоби впливу на об'єкт праці відповідними знаряддями виробництва; технічна реалізація економічно ефективних умов виробництва або застосування устаткування, яке обслуговує базові технології; організація умов, які забезпечують стійкість функціонування виробництва та його промислову безпеку. Третій напрям -- це різні види контролю за ходом виробничого процесу: діагностика машин та устаткування, вимірювальний контроль.

Забезпечення збалансованості та порівнянності усіх складових цих напрямів на високому технічному та оптимальному економічному рівні є головною умовою поєднання досягнень НТП з розвитком потенціально небезпечного виробництва, яке дозволяє знизити ступінь його техно-генної небезпеки. Недостатній розвиток хоча б одного з цих напрямів не тільки не компенсується розвитком двох інших, але й знецінює всю су-купність. Саме послідовність у реалізації цього принципу є найважливі-шою обставиною, яка зумовлює ефективність НТП як бази подальшого економічного зростання потенціальне небезпечного виробництва взагалі.

Вплив на навколишнє середовище технологічного процесу кожного окремого виробництва у зв'язку з використанням ним первинних ресур-сів неоднаковий. Саме від технології залежить рівень досягнутої про-мислової безпеки життєдіяльності населення. Розширення інформатизованих технологій, на базі яких формується живий тип взаємодії вироб-ництв, значно підвищує їх інформаційний потенціал і забезпечує ефек-тивніші методи управління промисловою безпекою. Надані інформацій-но-обчислювальною технікою можливості надзвичайно активізують пе-ребудову виробничого апарату підприємств, сприяючи забезпеченню від-повідного рівня безпеки процесу виробництва. Головні напрями такої перебудови: розвиток автоматизації, розширення масштабів виробницт-ва із замкнутим циклом; широке впровадження технологій з обмеженим застосуванням живої праці (роботи-маніпулятори); удосконалення тех-нологічних процесів, їх оптимізація; інтеграція виробничих процесів з інформаційними на основі використання сіток передачі даних; посилен-ня взаємозв'язків у системі «виробництво -- безпека».

Організувати та оптимізувати виробництво стає можливим при радикальному вдосконаленні інформаційної структури виробництва. Такий шлях перебудови -- шлях поєднання гнучких виробничих систем (ГВС) з локальними сітками різних конфігурацій. У цьому випадку функції людини за своїм принциповим змістом зводяться до перетворення ін-формації, яка реалізується через управління відповідними, технічними системами. Тому переданням вказаних функцій різним інформаційно-обчислювальним засобам досягається підвищення рівня безпеки. Тим більше, що особливістю сучасних технологій є використання таких про-цесів, контроль за якими виходить за межі фізичних можливостей опе-ратора. Це зміцнює тенденцію до скорочення масштабів використання живої праці, додаткові витрати на автоматизацію компенсуються знач-ним підвищенням безпеки виробничого процесу, що сприяє формуванню нової якості навколишнього середовища.

Одним з напрямів державного регулювання є поширення інформації для споживачів щодо екологічних наслідків вибору ними технології виготовлення продукції) Цьому має сприяти посилення контролю з боку держави за відкриттям нових прибуткових рахунків екологічного спрямування.

Принципова новина поширюваних нині високих технологій полягає в їх органічному поєднанні з мікроелектронними засобами отже в їх збагаченні елементами штучного інтелекту. Вищою стадією цього про-цесу стане використання комп'ютерів, роль яких зводитиметься до авто-матизації багатьох видів розумової праці. Стане можливим значне вдосконалення всієї системи виробничих технологій, багато з яких роз-робляються на основі емпіричних підходів.

Прогрес мікроелектроніки, поряд з іншими досягненнями нового етапу науково-технічної революції (передачею сигналів по оптичних во-локнах, засобами нової телекомунікації і т. д.), приведе, на думку соціо-логів, до розгортання так званої «інформаційної революції», яка за роз-махом і можливою глибиною буде подібна індустріальній революції. Во-на стане базою для фундаментальних перетворень в інтелектуальній діяльності і, перш за все, у галузі прийняття рішень з таких важливих і складних питань, якими є проблеми безпеки життєдіяльності людини.

Виживання людства вимагає не тільки глибокого осмислення небезпеки, яка виходить з негативних явищ розвитку НТП, але й нового нетрадиційного погляду на них. Майбутнє залежить не тільки від вирі-шення технічних завдань проблем безпеки, а й від досягнення згоди щодо суперечностей в його розвитку та від зміни самої людини, її внут-рішньої суті: кардинальне трансформування життєвих цінностей і ці-лей та впровадження інноваційного навчання, що може привести до змін, оновлення та перебудови структури і переформулювання проблем, від вирішення яких залежить сприятлива життєдіяльність населення на території розміщення потенціальне небезпечного виробництва.

Різні фактори, що викликають аварії, у багатьох випадках перехрещуються, впливають один на одного, нерідко мають подібні елементи. Поряд з тим, багатоваріантність підходів до розв'язання проблем безпеки, різноманітність конкретних її напрямів тісно пов'язані з пи-танням її практичної значущості, з оцінкою її здатності впливати на по-долання усіх суперечностей щодо практичної реалізації. Однак сьогод-ні, на жаль, слід констатувати, що загальновизнаної теорії безпеки життєдіяльності населення (з урахуванням ризику аварій і катастроф техногенного та екологічного походження) поки що не існує. Зали-шається відкритим питання про принципову можливість створення по-дібної теорії на базі сучасних знань про процеси розвитку НТП, еволю-ції навколишнього середовища, про пов'язані з цим негативні явища, адаптацію людини до створеної її генієм техносфери та про її відносини з самою собою.

Пошук шляхів вирішення завдання екологічної та промислової без-пеки сам по собі становить дуже серйозну проблему, яка не обмежуєть-ся створенням теоретичної концепції та стратегії її реалізації. Сьогодні головним є завдання розробки методів і принципів практичної реаліза-ції найбільш плодотворних ідей і рекомендацій щодо підвищення рівня промислової безпеки, основою якої є технологічний прогрес.

Творці теорії про роль людського фактора, людських ресурсів і знань у подоланні планетарних утруднень розробляють концепцію «суспільст-ва знань», згідно з якою людські ресурси не марнуватимуться даремно. Для науки стане необхідним поступове стирання границь між різними галузями знань і пізнання суті явищ на базі взаємозв'язаних міждисципліиарних підходів. Подана модель майбутнього передбачає також подолання технологічних труднощів та верховенства технократів з тим, щоб демократизувати виробництво і використання досягнень науки і техніки з метою поліпшення життя, його безпеки і якості середовища проживання людини. Саме демократизація дасть можливість подолати дедалі зростаючий «людський розрив» у свідомості людини між знанням і тим, як воно використовується. Суть такого розриву полягає у підви-щенні складності технічних систем і нездатності людини впоратися з ними.

«Суспільство знань» повинне перейти з системи підтримуючого навчання на тип навчання, який дістав назву «інноваційне». Для нього властиве поєднання двох принципів: передбачення і участі. Передбачення орієнтує людину на свідомий, заздалегідь осмислений вибір довгочасних альтернатив її майбутнього. Навчання передбаченню підготує людей до використання таких методів, як прогнозування, створення сценаріїв і моделей для дослідження майбутнього. Принцип участі передбачає участь окремих людей та їх професійних груп у процесі прийняття важ-ливих рішень на усіх рівнях -- від локального до глобального. Профе-сійна підготовка у галузі управління технологіями і технікою є вирі-шальним фактором у поведінці виконавця при виникненні нештатних си-туацій та для неприпустимості технологічних помилок при наближенні надзвичайної події.

Некомпетентність спеціаліста породжує економічні наслідки від неправильних дій. Тому першочерговим завданням, яке стоїть перед НТП, є проектування потенціальне небезпечних промислових об'єктів на якіс-но нових принципах, які повинні забезпечити конструювання агрегатів і механізмів з підвищеним рівнем внутрішньо властивої їм безпеки, покликаної значно знизити наслідки від непродуманих, неправильних дій. Це досягається шляхом створення технологічної системи, відхилення в якій від нормативного режиму є сигналом для автоматичного її повер-нення у нормальний стан або зупинки, що не дозволить статися надзви-чайній події. Науково-технічний прогрес у розвитку засобів захисту по-винен забезпечити зниження ймовірності реалізації уражаючого потен-ціалу сучасних технологічних об'єктів.[27,346]

До системи державного регулювання необхідно поступово вводити процедуру визначення техногенно-екологічного ризику та його оцінки в процесі прийняття рішення. Ця процедура фактично передбачає право накладання вето на технологію навіть у тому випадку, коли не виявлено залежності між ефектом її впровадження і негативними екологічними наслідками. Йдеться про введення поняття «прийнятний» і «недопусти-мий» рівень ризику, який має бути закріплений законодавче. Для видів діяльності з прийнятним рівнем ризику повинна бути встановлена єдина ставка компенсації.

Регулювання має сприяти закріпленню коаліції держави з вироб-никами і споживачами щодо побудови «зеленої» та здорової економіки, яка б безперервно розвивалася. Для цього потрібні: розробка нових природозберігаючих засобів, які б ураховували вичерпання ресурсів і екологічні збитки; створення нової системи для нового століття (оскіль-ки мета змінилася і розширилася)--від охорони навколишнього середовища до обсяговішої концепції досягнення сталого розвитку. Досвід останніх 10 років показує, що економічні, екологічні та соціальні проблеми не можна вирішувати ізольовано, їх передбачення та запобігання їм шляхом планування і прогнозування є більш економічним порівняно з витратами по ліквідації їх наслідків.

ВИСНОВКИ

Детальний аналіз сутності товарного виробництва: закономірностей його розвитку дає підстави зробити такі висновки:

1. Товар, це, по-перше, річ, що задовольняє яку-небудь потребу людини, по-друге, це річ, обмінювана на іншу річ. Товар має дві властивості: здатність задовольняти яку-небудь потребу людини і здатність обмінюватися у певних пропорціях на інший товар.

2. Загальною умовою виникнення, розвитку та функціонування товарного виробництва є суспільний розподіл праці. На його основі виникають економічні виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці. Однією з найважніших причин виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість товаровиробників. Вона тісно пов'язана з виникненням приватної власності на засоби виробництва, а також з економічною та юридичною свободою виробника.

3. Суспільству відомі два типи організації економіки: натуральне та товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання - натуральне і товарне. Змоги введення нетоварних форм господарювання поза межами натурального господарства закінчувались безуспішно.

Історично першим типом економічної організації суспільного господарства, панувавши на протязі тривалого часу, було натуральне господарство, при якому всі продукти праці як результат виробництва використовувались для вдоволення особистих потреб виробників і членів їх сімей, для використовування в межах господарчої одиниці: роду, племені та ін.

Натуральне господарство характеризувалось суспільним розподілом праці у первісному стані, замкненістю організаційно-суспільних стосунків, відокремленістю господарюючих суб'єктів один від одного, примітивною технікою та ручною працею.

На зміну натуральному способу господарювання прийшло товарне виробництво і основана на ньому товарна форма виробництва. Але упродовж тривалого часу вони функціонували разом. Товарне виробництво - це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринку. Товари виробляються з метою вдоволення потреб споживачів та йдуть до них через використовування ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб'єкт націлений на отримання зиску. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв'язків між виробниками та споживачами, їх економічний взаємозв'язок, котрий починається з покупкою засобів виробництва і закінчується реалізацією товарів чи послуг.

4. В товарному виробництві існує суперечність яка втілена в товарі, що становить основу суспільного багатства в елементарній формі. Двоїста, суперечлива природа праці, яка створює товар, є основою всіх інших, похідних суперечностей товару і виявляється передусім у суперечності між споживною вартістю та вартістю, а також між індивідуальним і суспільне необхідним часом, витраченим на виробництво товару.

Суперечності, втілені в товарі, - це єдність протилежностей, тобто їх взаємодія. Постійне розв'язання і відтворення суперечностей товару є внутрішнім змістом розвитку виробництва.

5. Продуктивна сила праці характеризує технічні, організаційні, культурні та інші можливості виробничої діяльності людини. Це об'єктивні відносно робітника обставини праці, які зумовлюють його дієздатність та результативність зусиль, наприклад технічні параметри обладнання, рівень загальної та професійної культури, методи організації праці, що застосовуються, родючість землі тощо.

6. Трансформаційні процеси в Україні характеризуються становленням передумов капіталістичного способу виробництва. Це означає, що в Україні є первісне накопичування капіталу. Найважливішим чинником створення передумов капіталістичного засобу виробництва є приватизація. В умовах України вона являє собою політико-правовий акт, спрямований на зміну форми власності, а саме - перетворення державної власності в акціонерну форму або ж індивідуальну приватну власність.

7. Принципами нової концепції виробництва товарів і послуг в Україні мають стати: по-перше, визнання абсолютної цінності всіх природних об'єктів; по-друге, недопустимість будь-якого техногенного втручання у життя природних об'єктів; по-третє, оцінка вилучення твер-дих, рідких і газоподібних тіл із земельних надр за тими наслідками, які виникають при надзвичайних ситуаціях. Побудована на цих принципах структура промислового виробництва, яка може бути реалізована і оптимізована на основі економічних критеріїв, дозволить скасувати супереч-ності між необхідними темпами розвитку технічного прогресу та ного руйнівним впливом на природу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Башнянин І.І. Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. К.: Ельга 2000. - 522с.

2. Бень Т., Семенова Т. Методичні основи оцінки нових технологій // Економіка України. - 2005. - № 6. -С. 47 - 51.

3. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудова економіки в умовах глобалізації та інформатизації// Економіка України. - 2005. - № 9. -С. 19 - 28.

4. Богиня Д., Волинський Г. Структурна перебудова економіки і проблема інвестицій // Економіка України. - 1999. - № 12. -С. 53.

5. Борисов Е.Ф. Основи економічної теорії: Підручник. - М.: Юристъ, 2000. - 654 с.

6. Дзюбик С., Ривак О. - Основи економічної теорії. К.: Основи, 1994 - 478 с.

7. Економіка: теоретичні основи. Підручник: У 2-х частинах. - Тернопіль: Астон, 1997. - 204 с.

8. Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка: Навч. посібник / За ред. З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. - Львів: Інтереко, 1998. - 708с.

9. Економічна теорія: політекономія: Підручник/ За ред. В.Д.Базилевич. - К.: Знання-Прес, 2001. - 581 с.

10. Єльмеєв В.Я. Основи економіки науки Л.:Видавництво Ленінградського унів-та, 1977 - 668 с.

11. Калина А.В., Осокіна В.В. Економічна теорія і практика господарювання: Навч. посібник. - 2-ге видання. - К.: МАУП, 1998. - 308 с.

12. Ковальчук Т. Ринкові відносини як невідємний компонент товарного виробництва//Банківська справа. - 2004. - №2. - С. 14-24

13. Лемешевский И.М. Теория национальной экономики. Мн., 1994. - 248с.

14. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пер. с англ. Т.1. - М.: Республика, 1992. - 399 с.; T. 2. - М.: Республика, 1992. - 400с.

15. Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т. - М., 1993.

16. Мендрул О., Кальніченко Л. Технологічна реструктуризація підприємств // Економіка України. - 2005. - № 11. -С. 15 - 20.

17. Мескон М., Альберт М., Хедуори Ф. Основы менеджмента / Пер. с англ. - М., 1992. - 702с.

18. Михайленко О. Методологічні аспекти структурування національної економіки і національного ринку // Економіка України. - 2006. - № 1-2. -С. 114

19. Основи економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. - 472 с.

20. Основи економічної теорії / С.В. Мочерный, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін. За ред. С.В.Мочерного - К.: ВЦ “Академія” 1997. - 464с..

21. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект: Климко О. П. - К. - 1997. - с. 562-673

22. Основи економічної теорії: Підручник / А. А. Чухно. - К.: Вища школа, 2001. - с. 42-50

23. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко та ін.; За ред. Г.Н. Климка - К.: Вища школа - Знання, 1997. - 648с.

24. Основы экономической теории: Учеб. пособие / В.Л.Клюня, М.Л.Зеленкевич, Н.В. Черченко и др.; Под ред. В.Л.Клюни. - Мн.: ИП "Экоперспектива", 1997. - 336 с.

25. Павловський М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). - К.: Техніка. - 2001. - с. 68-78

26. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. - К.: Техніка, 1999. - 336с.

27. Політична економія: Навч. посібник/ К.Т.Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. Д-ра екон. наук. проф. К.Т. Кривенка. - К.: КНЕУ, 2001. - 508с.

28. Семенов К. А. Принципи развития международного разделения труда. М.: Гуманитарное знание, 1996. - 247 c.