Політика зайнятості та ринку праці

1

Зміст

Вступ

1.Теоретичні аспекти політики зайнятості на ринку праці

1.1 Державне регулювання зайнятості населення

1.2 Специфіка ринку зайнятості України

1.3 Основні принципи, цілі і задачі політики зайнятості

1.4 Роль громадських робіт, як засіб активної політики держави на ринку праці

1.5 Джерела правових норм про працю та зайнятість населення в Україні

2. Аналіз державної політики сприянню зайнятості на ринку праці в Україні

2.1 Основні напрями проведення державної політики зайнятості

2.2 Аналіз стану ринку праці у 2001-2005 роках

2.3 Напрямки державного регулювання у сфері зайнятості на період до 2009 року

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Найбільш масштабним завданням соціально орієнтованої економіки держави в ринковому господарстві, що формується, є діяльність по соціальному захисті всіх шарів суспільства і по виробленню стратегії ефективної соціальної політики. Формою її реалізації виступає фактичний образ дій держави, втілений в соціальну політику, що охоплює всі сфери економічних відносин у країні. Одним з найважливіших напрямків його діяльності є регулювання зайнятості і стимулювання висококваліфікованої і продуктивної праці і, як наслідок, збільшення національного доходу.

Існують деякі проблеми, зв'язані з регулюванням зайнятості і забезпечення соціального захисту населення, такі, як нестабільність на ринку праці і неможливість охопити соціальним захистом усі шари населення, обумовлені відсутністю нормативно-законодавчої бази й інших труднощів, що існують на сформованій політико-соціальній атмосфері нашого суспільства.

Кінцевою метою ринку праці є, по-перше, задоволення професійно трудових і життєвих інтересів економічно активного населення, включаючи соціальний захист, і забезпечення народного господарства потрібними йому кадрами; по-друге, досягнення максимально повної і мінімально перериваної зайнятості, з урахуванням потреби в частковому робочому тижні, змінному графіку робочого дня і т.п.

Завданням контрольної роботи є вивчення теоретичних аспектів з теми питання, визначення основних напрямків державної політики регулювання у сфері зайнятості на період до 2009 року, а також проаналізувати ринок зайнятості в Україні на протязі 2001-2005 рр.

При зборі матеріалів для контрольної роботи були використані нормативні акти, підручники, навчальні посібники, монографії, статті періодичних видань і наукових конференцій, а також ресурс мережі Інтернет.

1.Теоретичні аспекти політики зайнятості на ринку праці

1.1 Державне регулювання зайнятості населення

Ринок праці як важлива багатопланова сфера економічного і соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних серіальних заходів розвитку суспільства.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості населення має ґрунтуватися на:

* забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

* сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

* добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

* гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

* дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості вселення;

* підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;

* забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

* певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих Місць і професії, гарантії одержання доходів. .Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається Здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

* створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для само зайнятості населення тощо;

* профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

* організація громадських робіт;

* посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

* розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.[3]

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині, наприклад, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціальне незахищеним групам незайнятого населення.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення має виконувати соціальні (опанування професії, Спеціальності як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання, доповнюючи існуючі системи професійного навчання.

Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених переселенців.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше має роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження комп'ютерної системи державної служби зайнятості до простору “INTERNET”.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).[9]

1.2 Специфіка ринку зайнятості України

Проблема державного правового регулювання ринку зайнятості актуальна не лише для України. В умовах подальшого розвитку науково-технічного прогресу, всеоб`ємлюючої автоматизації виробництва, її все більш корпоративного або навпаки - локального характеру дістало місце підвищення професійних та особистих вимог до фахівців, тенденції надвиробництва, неможливість швидко знайти підходящу роботу. Всі зазначені явища та інші дедалі більше перетворюються на чинник деградації робочої сили. Але в нашій державі формування ринку праці, яке тики розпочалося, диктує необхідність розробки політики зайнятості, яка буде враховувати специфіку перехідної економіки, національні особливості та менталітет населення. Це не виключає застосування деяких принципів та методик, які є характерними для стратегій зайнятості в країнах з розвиненим ринковим господарством, але можливо лише при умові їх адаптації до “українських реалій”.

В Україні трудові відносини як контекст політики зайнятості мають специфіку, яка визначається низкою факторів:

* Ринкові відносини в сфері праці знаходяться в процесі становлення.

* Безпосереднім слідством зниження виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається в умовах розвиненого, ефективно функціонуючого ринку праці, а зростання внутрішньовиробничої незайнятості. Аналіз роботи підприємств останніх років показує, що приховане безробіття зростає значно більшими темпами ніж відкрите. Різке скорочення виробництва не супроводжується адекватним звільненням робочої сили.

* Інфляція і економічний хаос здійснюють двосторонній вплив на заробітну платню: відбувається подальше зменшення й без того низької реальної заробітної платні, особливо в державному секторі, та зростає відрив розміру винагороди за працю від її результатів, якості та складності. В результаті заробітна платня втрачає належну їй функцію розподілу праці між різними секторами економіки у відповідності з попитом. Це призводить до нарощення диспропорцій між структурами попиту на працю та її пропозиції в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному та інших аспектах. Консервації зазначеної диспропорції сприяє штучне підтримання підвищеного попиту на робочу силу.

* У порівнянні із засобами, які мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влади у розвитих країнах світу, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, яки мають у своєму розпорядженні відповідні державні органи України, щодо розробки і проведення політики зайнятості, украй обмежені. Тому якісно інше значення набуває правильний вибір пріоритетів. З урахуванням вищезазначеного можна сформулювати деякі стратегічні принципи політики зайнятості.

1.3 Основні принципи, цілі і задачі політики зайнятості

Державна політика України зайнятості населення базується на таких принципах:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

- співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

- міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Але політику зайнятості, якою вона повинна бути не можна зводити лише до допомоги безробітним, що спостерігаються сьогодні в Україні. Теоретичною базою для такого явища напевно є дещо звужене трактування простору ринку праці як сфери, що охоплює виключно безробітних та вакансії, а не всю сукупність відносин в області зайнятості.[24]

У світовій науці та праві вже давно сформувалося та знайшло практичне застосування розуміння політики зайнятості як інструмента найбільш повної реалізації та розвитку трудового потенціалу населення. Засоби, які спрямовані на допомогу безробітним, складають органічну частину цього більш загального контексту. Так, документ, що його підготовлено Міжнародним центром економічного розвитку, розташовує в одній низці із скороченням безробіття наступні цілі державної політики зайнятості:

* Більш повне використання недовикористовуваної робочої сили;

* Створення можливостей продуктивної та добре оплачуваної зайнятості;

* Інвестиції до людського капіталу з метою збільшення індивідуальної продуктивності сполученої з адаптацією технологічних процесів до можливостей працівників;

* Стимулювання механізмів адаптації до вимог ринку (і в першу чергу сприяння розвитку виробничої та соціальної інфраструктури).

На сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, які знаходяться під загрозою звільнення з промислових підприємств. Питання ж найбільш цінної з людської точки зору довгочасної економічної віддачі частини трудового потенціалу залишається невирішеним.

1.4 Роль громадських робіт, як засіб активної політики держави на ринку праці

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30--40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.

Основою організації громадських робіт є довгострокові регіональні програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі місця, населення залучається до громадсько-корисної праці в період зниження попиту на робочу силу.

Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.

Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом'якшують гостроту проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той період, коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт означає не тільки зміну строків будівництва об'єктів, а й нагромадження певних фінансових та матеріальних засобів.

Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям з позицій як окремої (особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє, висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для тих галузей, де звичайно застосовується громадські роботи, робить доцільним використання останніх Для уповільнення зниження купівельного попиту населення, особово небезпечного в період зниження темпів економічного зростання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового характеру.

В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасових та сезонних сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд за дітьми, хворими, робота в архівах, бібліотеках, статистичних органах, навчальних закладах тощо); організація навчання жінок ручному ткацтву, мереживоплетінню, вишиванню.

Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має вою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій, необхідних для даного регіону.

Організація громадських робіт має особливо велике значення я безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів, антисоціальна поведінка молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до громадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування підприємств.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку -- непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність. [13]

1.5 Джерела правових норм про працю та зайнятість населення в Україні

Згідно Конституції України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно законами України. Такими законами є:

* Кодекс законів про працю України.

* Закон України “Про зайнятість населення”.

* Закон України “Про охорону праці”.

* Закон України “Про колективні договори і угоди”.

* Закон України “Про оплату праці”.

* Інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

Законодавство про зайнятість поширюється на постійно проживаючих в Україні іноземних громадян і осіб без громадянства, якщо інше не передбачено законодавством України.

При цьому, згідно статті 8(1) Кодексу законів про працю України встановлено пріоритет міжнародної угоди над національним законодавством:: “Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.”[14]

Виконання державної політики зайнятості згідно Конституції України покладено на вищий орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, який розробляє та втілює в життя конкретні програми регулювання цієї сфери відповідно до законів, що їх приймає Верховна Рада України.. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів розробляються річні та довгострокові державні і територіальні програми зайнятості населення.

Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.[16]

Більш конкретизоване вираження зазначених прав та обов`язків громадян а також державне регулювання трудових відносин знаходимо у Кодексі законів про працю України. Глава ІІІ-А, що має назву “Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників” має посилання на безпосереднє регулювання зайнятості відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.[14]

2. Аналіз державної політики сприянню зайнятості на ринку праці в Україні

2.1 Основні напрями проведення державної політики зайнятості

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2006 р. N 922 „Про основні напрями проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року” було розроблено ряд пропозицій по поліпшенню стану ринку праці на Україні. Мета Основних напрямів полягає у створенні за допомогою правового, організаційного та економічного механізму умов для сприяння:

- зайнятості населення шляхом збереження ефективних та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

- самостійній зайнятості населення, розвитку підприємництва;

- підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам економіки та ринку праці;

- підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів протягом періоду трудової діяльності з урахуванням потреб ринку праці;

- посиленню мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

- зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і не спроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- професійній підготовці та зайнятості осіб з обмеженими фізичними і розумовими можливостями;

- поверненню зареєстрованих безробітних до продуктивної зайнятості;

- детінізації відносин у сфері зайнятості населення;

- легалізації зовнішньої трудової міграції громадян України та посиленню їх соціального захисту.[20]

Розв'язання зазначених проблем здійснюється шляхом підтримки регіонів з критичною ситуацією на ринку праці, сприяння зайнятості населення у містах з монофункціональною структурою виробництва, шахтарських регіонах, у селах в умовах реорганізації агропромислового комплексу, а також військовослужбовців, що вивільняються у процесі реформування Збройних Сил.

Обов'язковою умовою реалізації Основних напрямів є забезпечення взаємозв'язку політики зайнятості та державної економічної політики, поліпшення взаємодії сторін соціального діалогу та посилення відповідальності органів виконавчої влади за проведення державної політики зайнятості.

2.2 Аналіз стану ринку праці у 2001-2005 роках

У 2001-2005 роках забезпечено:

- підвищення рівня зайнятості економічно активного населення віком 15-70 років;

- розширення сфери застосування праці шляхом створення нових робочих місць;

- збільшення обсягу та поліпшення якості надання соціальних послуг незайнятому населенню, зареєстрованому в державній службі зайнятості.

Чисельність зайнятого населення віком 15-70 років порівняно з 2000 роком збільшилася на 0,5 млн. і становила у 2005 році 20,7 млн. чоловік, а рівень зайнятості населення зазначеної вікової групи зріс з 55,8 до 57,7 відсотка. Активно розвивалося підприємництво та самостійна зайнятість населення. У цілому зайнятість населення зросла в усіх регіонах, крім Одеської області. Найвищий рівень зайнятості зафіксовано у Закарпатській області (60 відсотків), мм. Севастополі (60,6) та Києві (63,3), найнижчий - в Івано-Франківській області (51,6 відсотка).[8]

Найвищими темпами зайнятість зростала у сфері послуг (в оптовій та роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами, готельному і ресторанному господарстві), а також у сфері фінансової діяльності та здійснення операцій з нерухомістю. Дещо нижчими були темпи в таких галузях виробництва, як будівництво, транспорт та зв'язок. Водночас зменшилася зайнятість населення у сільському, лісовому і рибному господарстві, добувній та обробній промисловості, на підприємствах з виробництва електроенергії, газу і води, в галузі освіти та охорони здоров'я.

Чисельність безробітного населення віком 15-70 років, визначена за методологією МОП, зменшилася в зазначений період на 1,1 млн. чоловік і становила у 2005 році 1,6 млн. чоловік, а рівень безробіття, визначений за тією ж методологією, знизився на 4,4 відсоткового пункту і становив 7,2 відсотка економічно активного населення зазначеної вікової групи.

Зниження рівня безробіття спостерігалося в усіх регіонах.

Найвищий рівень безробіття залишається у Тернопільській, Миколаївській, Рівненській, Житомирській, Чернівецькій і Черкаській областях (9,1-9,8 відсотка економічно активного населення віком 15-70 років), а найнижчий - в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській (по 5,5 відсотка), Одеській (5,4) областях, мм. Києві (4,3) та Севастополі (3,4 відсотка).

У 2005 році сфера застосування праці розширювалася шляхом створення нових робочих місць більш як для 1,1 млн. чоловік, з них майже дві третини - у сфері підприємницької діяльності та самостійної зайнятості населення).

Чисельність працівників, які перебувають у вимушеній відпустці з ініціативи адміністрації підприємств, порівняно з 2000 роком зменшилася в 11 разів і становила у 2005 році 200,4 тис. чоловік, а чисельність працівників, зайнятих неповний робочий день, - у 2,2 рази і становила 842,2 тис. чоловік.[8]

Послугами державної служби зайнятості впродовж 2001-2005 років скористалися майже 11,6 млн. чоловік з числа зареєстрованого в ній незайнятого населення (у 2005 році - 2,9 млн. чоловік). За її сприяння на вільних та новостворених робочих місцях праце влаштовано понад 5,1 млн. чоловік з числа незайнятого населення (у 2005 році - 1,1 млн. чоловік). З них 211 тис. безробітних започаткували власну справу шляхом одержання одноразово виплаченої допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності (у 2005 році - 50,5 тис. чоловік), понад 163,7 тис. чоловік працевлаштовано шляхом надання дотації роботодавцям на створення робочих місць за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (у 2005 році - 43,1 тис. чоловік). Більш як 1,9 млн. чоловік з числа незайнятого населення залучено до участі в оплачуваних громадських роботах (у 2005 році-419,2 тис. чоловік), понад 706,2 тис. пройшли навчання за професіями, що користуються попитом на регіональних ринках праці (у 2005 році -193,3 тис. чоловік).[8]

Загальні показники розвитку ринку праці у зазначених роках наведено у додатках 1-6.[20]

За експертними оцінками, за межами України працює понад 2 млн. громадян. Основними причинами зовнішньої трудової міграції є недостатній попит на робочу силу на внутрішньому ринку праці та низький рівень оцінки результатів праці. За сприяння недержавних підприємств, установ та організацій, що займаються посередницькою діяльністю, за кордоном щороку працевлаштовується понад 40-50 тис. громадян, соціальний захист яких здійснюється відповідно до трудових угод, укладених з іноземними роботодавцями.

2.3 Напрямки державного регулювання у сфері зайнятості

на період до 2009 року

На розвиток ринку праці впливає природний рух населення, внутрішні соціально-економічні (зростання обсягів валового внутрішнього продукту, інвестицій, оплати праці) та зовнішні фактори (активна участь України у процесі світового поділу праці).

У період до 2009 року передбачається формування трудового потенціалу поряд із зменшенням середньорічної чисельності наявного населення з 47,3 млн. чоловік у 2004 році до 45,8 млн. у 2009 році та чисельності населення у працездатному віці до 28,1 млн. чоловік.

Протягом 2006-2009 років передбачається забезпечити розширення сфери застосування праці за рахунок створення нових робочих місць не менш як для 4 млн. чоловік.

Показники розширення сфери застосування праці із створенням нових робочих місць та прогнозні показники розвитку ринку праці наведено у додатках 7 і 8.[20]

Позитивною тенденцією у сфері зайнятості населення (поряд з подальшою інтенсифікацією ринку праці та підвищенням якості робочої сили) може стати підвищення попиту на робочу силу на окремих підприємствах (за умови випуску ними конкурентоспроможної продукції і розширення обсягу виробництва), а негативною - скорочення робочих місць та вивільнення працівників. Результати залежать від ступеня адаптації національного ринку праці до функціонування в умовах лібералізації доступу до ринку товарів та послуг інших держав.

Розширення сфери застосування праці здійснюватиметься шляхом:

- реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на основі модернізації застарілих і створення нових робочих місць;

- встановлення сприятливого інвестиційного режиму для

- підприємств, на яких створюються нові робочі місця;

- запровадження системи державного замовлення на створення нових робочих місць та зайняття населення на оплачуваних громадських роботах;

- надання державної підтримки депресивним регіонам;

- підтримки самостійної зайнятості населення та розвитку підприємництва;

- використання потенціалу вакансій та незайнятих робочих місць;

- економічного стимулювання підприємств до створення робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької ініціативи безробітних, зокрема шляхом зменшення відсотків за кредитами для суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці;

- гарантованого надання робочого місця спеціалістам, підготовленим за державним замовленням;

- стимулювання фахівців дефіцитних професій для працевлаштування у сільській місцевості.

Державна політика у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення спрямовується на створення сприятливих правових, економічних, соціальних та організаційних засад для отримання молоддю професійних знань відповідно до потреб і можливостей особистості у здобутті освіти та ситуації на ринку праці і сприяння професійному розвиткові зайнятого населення.

Державною політикою у сфері формування професійно-освітнього

потенціалу населення на період до 2009 року є:

1) переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби роботодавців, зокрема:

обґрунтування державного замовлення на підготовку кадрів, запровадження системи тендерів на його розміщення;

надання державної підтримки у підготовці спеціалістів за професіями, щодо яких утворився дефіцит на ринку праці;

надання кредитів для здобуття вищої та професійно-технічної освіти із застосуванням механізму їх здешевлення;

удосконалення порядку ліцензування освітніх послуг з метою оперативного реагування навчальних закладів і підприємств на потреби ринку праці;

розроблення і впровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців;

2) підвищення якості робочої сили, зокрема:

здійснення неперервного навчання працівників протягом періоду трудової діяльності;

здійснення державних інвестицій у розвиток освіти та підготовку кадрів різного освітньо-кваліфікаційного рівня;

здійснення професійного навчання працівників, зайнятих у галузях економіки, відповідно до потреб виробництва за рахунок коштів роботодавців;

здійснення професійного навчання зареєстрованих безробітних з метою забезпечення подальшої їх зайнятості;

сприяння самоосвіті і професійному навчанню осіб за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та просування по роботі (службі);

запровадження незалежної кваліфікаційної атестації;

3) інтеграція професійної освіти в європейський простір, зокрема:

реалізація в Україні положень Болонської декларації;

перегляд переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах;

розроблення переліку кваліфікацій за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем;

удосконалення державних стандартів освіти;

оптимізація мережі вищих навчальних закладів та системи їх підпорядкування;

удосконалення Класифікатора професій, кваліфікаційних характеристик професій працівників.

В умовах відродження виробництва зростає потреба у кваліфікованих конкурентоспроможних кадрах робітників та спеціалістів, які б відповідали вимогам міжнародних стандартів якості. Збалансування попиту та пропонування робочої сили на ринку праці з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку економіки, підвищення якості підготовки кваліфікованих фахівців забезпечить їх подальше працевлаштування.

Прогнозується зростання обсягу навчання персоналу на виробництві за новими професіями на 40-50 відсотків (до 450-500 тис. чоловік щороку). Обсяг підвищення кваліфікації персоналу підприємств, установ та організацій збільшиться у 2009 році удвічі і становитиме близько 2 млн. чоловік.

Посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості є найвагомішим фактором детінізації відносин у сфері зайнятості населення. Для реалізації зазначеного напряму передбачається здійснення заходів щодо:

- запровадження державного соціального стандарту - погодинної оплати праці та організації контролю за його застосуванням;

- забезпечення захисту прав працівників на своєчасне та в повному обсязі отримання заробітної плати;

- впровадження економічного механізму стимулювання роботодавців до збільшення витрат на працівників, у тому числі до підвищення рівня оплати їх праці;

- дотримання міжпосадових та міжгалузевих співвідношень в оплаті праці працівників бюджетної сфери;

- усунення диспропорції між розміром оплати праці та рівнем отриманих доходів від соціальної допомоги і трансфертів.

Детінізація відносин на ринку праці здійснюватиметься шляхом:

- активізації державного контролю за дотриманням законодавства у сфері зайнятості населення та легалізацією господарської діяльності;

- посилення відповідальності роботодавців за використання праці найманих працівників;

- легалізації статусу зайнятості осіб, які провадять господарську діяльність на земельних ділянках, що перебувають у приватній власності або користуванні;

- посилення відповідальності суб'єктів господарювання за якість послуг з посередництва у працевлаштуванні шляхом включення такого виду господарської діяльності, як добір кадрів для підприємств, до переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Соціальний захист від безробіття у прогнозованому періоді пов'язаний з поліпшенням якості обслуговування населення з метою поступового досягнення європейських стандартів надання соціальних послуг, цільовим та прозорим використанням фінансових ресурсів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття для виплати матеріального забезпечення зареєстрованим безробітним, підвищенням ефективності роботи його виконавчої дирекції.

Протягом 2006-2009 років чисельність незайнятого населення, зареєстрованого в державній службі зайнятості, яке отримує соціальні послуги та матеріальне забезпечення, збільшиться з 2,9 млн. чоловік у 2006 році до 3,2 млн. чоловік у 2009 році.

З метою повернення зареєстрованих безробітних до активної трудової діяльності та забезпечення їх соціального захисту передбачається:

- активізація взаємодії з роботодавцями щодо поповнення банку вакансій для інформування населення про можливості працевлаштування, впровадження нових технологій пошуку роботи;

- збільшення обсягів працевлаштування незайнятого населення, зареєстрованого в державній службі зайнятості;

- розширення практики підготовки кадрів з числа незайнятого населення, зареєстрованого в державній службі зайнятості, на замовлення роботодавців під конкретні робочі місця та стажування безпосередньо на робочих місцях;

- удосконалення форм і методів сприяння підприємницькій ініціативі зареєстрованих безробітних;

- організація оплачуваних громадських робіт для незайнятого населення, зареєстрованого в державній службі зайнятості;

- забезпечення інформування та консультування населення з питань вибору сфери професійної діяльності, зокрема шляхом організації роботи консультаційних пунктів у сільських і селищних радах, районних держадміністраціях, податкових інспекціях, запровадження системи надання автоматизованих консультацій;

- посилення взаємодії державної служби зайнятості, Фонду соціального захисту інвалідів і Комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів для сприяння працевлаштуванню осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями.

Основними факторами, які стримують розв'язання проблеми зайнятості осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, є:

- порівняно низький рівень освіти та недостатня професійна підготовка;

- недостатня кількість спеціалізованих робочих місць;

- відсутність економічного механізму заохочення роботодавців до працевлаштування зазначених осіб;

- недостатня взаємодія державних органів у питаннях їх працевлаштування.

Розв'язання існуючих проблем повинне базуватися на створенні сприятливих правових, економічних, соціальних та організаційних засад для реалізації права осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями на добровільну і посильну працю.

Державна підтримка студентів-інвалідів полягатиме у збільшенні обсягів державного замовлення на підготовку кваліфікованих спеціалістів з числа осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, що бажають навчатися.

Державна підтримка осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями здійснюватиметься відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" шляхом їх гарантованого працевлаштування у межах встановленого зазначеним Законом нормативу робочих місць і впровадження механізму заохочення роботодавців до працевлаштування інвалідів.

Удосконалення механізму сприяння зайнятості осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями пов'язане з ефективним використанням коштів Фонду соціального захисту інвалідів для створення робочих місць (у тому числі з використанням гнучких форм організації праці, застосуванням надомної праці), сприянням підприємницькій діяльності, а також активізацією роботи державної служби зайнятості, пов'язаної з їх професійною орієнтацією, навчанням та працевлаштуванням.

У 2006-2009 роках очікується збільшення чисельності працюючих осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями до 420 тис. чоловік, зокрема шляхом створення 10 тис. робочих місць за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів.

З метою професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями створено Всеукраїнський і п'ять регіональних центрів професійної реабілітації інвалідів. На прогнозований період передбачається здійснення заходів щодо оптимізації мережі регіональних центрів.

Легалізація зовнішньої трудової міграції громадян України пов'язана із:

- створенням місткого привабливого внутрішнього ринку праці, посиленням мотивації до легальної зайнятості;

- приєднанням України до багатосторонніх міжнародних договорів з питань праці та соціального захисту працівників-мігрантів і забезпеченням їх реалізації;

- укладенням двосторонніх міжнародних договорів з питань працевлаштування та соціального захисту працівників-мігрантів і забезпеченням їх реалізації;

- співробітництвом прикордонних регіонів держав, що межують з Україною, у питаннях розвитку прикордонної міграції та взаємного врегулювання трудової діяльності громадян, які працюють за межами своїх держав;

- укладенням договорів і досягненням домовленості щодо візового режиму, умов перетинання кордонів та перебування українських громадян на території інших держав;

- удосконаленням організаційних засад у сфері надання посередницьких послуг з працевлаштування за кордоном.

Можливості використання важелів державного регулювання зовнішньої трудової міграції громадян України пов'язані з налагодженням обліку працівників-мігрантів, що працюють за межами України, і з проведенням політики щодо забезпечення їх соціального захисту (питання оподаткування, пенсійного забезпечення, переказу заробітної плати та заощаджень).[20]

Висновки

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.

На сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, які знаходяться під загрозою звільнення з промислових підприємств. Питання ж найбільш цінної з людської точки зору довгочасної економічної віддачі частини трудового потенціалу залишається невирішеним.

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку -- непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

Згідно Конституції України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно кодексами і законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2006 р. N 922 „Про основні напрями проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року” було розроблено ряд пропозицій по поліпшенню стану ринку праці на Україні.

Обов'язковою умовою реалізації Основних напрямів є забезпечення взаємозв'язку політики зайнятості та державної економічної політики, поліпшення взаємодії сторін соціального діалогу та посилення відповідальності органів виконавчої влади за проведення державної політики зайнятості.

Аналіз стану ринку праці у 2001-2005 роках показав зростання майже всіх показників, що означає за останні роки поліпшення стану на ринку праці в Україні, а саме: підвищення рівня зайнятості; розширення сфери застосування праці шляхом створення нових робочих місць; збільшення обсягу та поліпшення якості надання соціальних послуг незайнятому населенню, зареєстрованому в державній службі зайнятості. Зниження рівня безробіття спостерігалося в усіх регіонах.

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 5 липня 2006 р. N 922 „Про основні напрями проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року” наведені напрямки державного регулювання у сфері зайнятості на період до 2009 року.

Наочно показники розширення сфери застосування праці із створенням нових робочих місць та прогнозні показники розвитку ринку праці наведено у таблицях додатків.

Позитивною тенденцією у сфері зайнятості населення (поряд з подальшою інтенсифікацією ринку праці та підвищенням якості робочої сили) може стати підвищення попиту на робочу силу на окремих підприємствах, а негативною - скорочення робочих місць та вивільнення працівників. Результати залежать від ступеня адаптації національного ринку праці до функціонування в умовах лібералізації доступу до ринку товарів та послуг інших держав.

Список використаної літератури

1. Бажан І.І. Державні важелі формування конкурентноздатного трудового потенціалу // Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2004.- № 8.- C.33-39

2. Бажан І.І. Показники оцінки трудового потенціалу // Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2005.- № 5.- C.87-92

3. Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор`єва М.І. Економіка праці та соціально-економічні відносини: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 440 с.

4. Гальперин В.М. и др. Макроекономика: Учебник. Спб.: Экономическая школа,1994.

5. Григор`єва Л.О. Оцінка структурних зрушень у сфері зайнятості по секторам економіки України // Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2004.- № 6.- C.93-97

6. Григор`єва Л.О. Структурні зрушення у сфері зайнятості // Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2005.- № 5.- C.70-76

7. Державний комітет статистики України. «Зайнятість та безробітті Україні у 2005 року» (за матеріалами щоквартального вибіркового обстеження населення з питань економічної активності), Статистичний бюлетень, Київ-2005.

8. Державний комітет статистики України. «Стан ринку праці у 2005 року», Експрес-інформація, №373 від 13.12.2005 р.

9. Єсінова Н.І. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004. - 432 с.

10. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: КНЕУ, 2003.- 300 c.-

11. Закон України “Про зайнятість населення”.

12. Кац И. Роль и задачи государственного регулирования экономики // Экономист. --1996. -- № 99. -- С. 74-77.

13. Ковальова Н.О. Структурні зрушення зайнятості населення // Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2005.- № 2.- C.79-82

14. Кодекс законів про працю України.

15. Кодекс законів про працю України.

16. Конституція України.

17. Махсма М.Б. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник: Навчальне видання.- К.: Атіка, 2005.- 304 c.-

18. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. -- Тернопіль, 1999.

19. Панасюк Б.Я. Державне регулювання економікою. - К.: Інститут аграної економіки, 2000.

20. Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 2006 р. N 922 „Про основні напрями проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року”

21. Постанова КМ, від 14.09.98, N 1435, «Про внесення змін і доповнень до положень про державну службу зайнятості та про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення»

22. Постанова КМ, від 27.04.98, N 578, Про затвердження положень щодо застосування Закону України "Про зайнятість населення"

23. Рофе А.И., Збышко Б.Г., Ишин В.В. Ринок праці, зайнятість населення, економіка ресурсів праці: Навчальний посібник. - М.: «МИК», 1998.

24. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. -- К.: МАУП, 2000. -- 176 с.