Контрольна робота

З дисципліни:

“Державне регулювання економіки”

Тема контрольної роботи:

„Економічні методи державного регулювання економіки”

План

1.Необхідність і сутність державного регулювання економіки

2.Економічні методи державного регулювання економіки

3.Планування - один з організаційно-економічних методів державного регулювання економіки

4.Податки, як економічний інструмент державного регулювання економіки

5. Валютне регулювання - один з головних методів економічної політики держави

Список використаної літератури 1.Необхідність і сутність державного регулювання економіки

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює економіку.

Історичний досвід показує, що спочатку таке втручання було зумовлене самим існуванням держави та необхідністю вилучення значної частини суспільного продукту для покриття загальнодержавних витрат, пов'язаних з утриманням апарату чиновників державної влади, армії, поліції тощо. Таке вилучення та перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке охороняло б державні інтереси і визначало б обов'язки всіх членів суспільства стосовно держави. Втручання держави в економіку виключно з "утриманських" інтересів обмежувало її економічні функції, перетворювало в пасивного наглядача за економічним розвитком країни. І це є не історичною випадковістю, а навпаки, закономірністю. Вона відображає найсуттєвішу рису товарного виробництва, в якому не держава, а ринковий механізм є головним регулятором економіки.

Ринковий механізм регулює найважливіші параметри економічного розвитку. По-перше, він об'єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво вимогам задоволення суспільних потреб через платоспроможний попит. По-друге, він стимулює розробку та впровадження у виробництво науково технічних досягнень, зменшення витрат, підвищення якості товарів, постійне розширення їх асортименту, що в кінцевому підсумку забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці. По-третє, він виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб'єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам.

Проте регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується повною мірою лише за ідеальних умов, які відповідають ринку вільної конкуренції. Сучасне товарне виробництво таких умов не має. Циклічний характер сучасного виробництва, високий рівень його монополізації та інтернаціоналізації, великі соціальні та екологічні вимоги до його результатів відчутно обмежують регулюючий потенціал ринкового механізму. Ці обмеження можна охарактеризувати таким чином.

Ринковий механізм не має надійного внутрішнього імунітету, який здатний протистояти таким негативним явищам макроекономічного рівня, як затяжний спад виробництва, довгостроковості інфляції, надмірний рівень безробіття.

Ринкова система може регулювати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит. Тому ринок не має механізму, який здатний забезпечувати задоволення загальнодержавних, тобто колективних потреб, пов'язаних з утриманням апарату державного управління, армії, поліції, науки, культури, освіти та ін.

Взаємодія людей через ринковий механізм породжує деякі негативні побічні ефекти, зовнішні стосовно ринку. До них належать поляризація людей залежно від рівня доходів, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей, недопустимі відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо. Ринковий механізм у багатьох випадках не має власних засобів, здатних усувати чи мінімізувати ці ефекти.

Перелічені вище обмеження ринкового механізму можуть бути компенсовані лише за допомогою спеціального державного механізму.

Вперше найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон М. Кейнс. У 1936 р. він опублікував працю "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", де чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдання економічної політики держави.

Державне управління економікою -- це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Найбільш апретованим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т.д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Державне регулювання економіки - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами.

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання економіки. Але воно не обмежується використанням цих інструментів. Поряд з ними держава спирається й на неринкові інструменти, які доповнюють ринковий механізм, надають усьому економічному механізмові системніший та цивілізованіший характер. Так, індикативні плани, соціально-економічні прогнози, цільові програми, бюджетна форма фінансування колективних благ не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можна вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Державне регулювання економіки - це суб'єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм-це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного! потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання -- актуальна проблема державних органів.

2.Економічні методи державного регулювання економіки

Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики. Схема класифікації цих методів показана на рис. 1.

Рис. 1. Класифікація методів регулювання економіки за характером впливу на господарську діяльність її суб'єктів.

Економічні методи регулювання -- це система прийомів і способів прямого впливу та його напряму на суспільно-господарський розвиток з дотриманням вимог економічних законів за певних товарно-грошових відносин і з використанням інших економічних важелів задля створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів. їх застосування передбачає порівняння витрат і результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмування, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, собівартість, прибуток, ціна та ін.

Сьогодні у світі немає країни, тим більше економічно розвиненої, яка б активно не використовувала систему державного економічного регулювання ринкових відносин, валютно-фінансової стабілізації, податкової й бюджетної, інвестиційної та структурної політики. Українська держава для реалізації власних стратегічних цілей економічного розвитку має активно використовувати всі демократичні важелі.

По-перше, законодавча влада країни формує і приймає відповідно до Конституції України закони, пакети правових актів, що регулюють систему ринкових відносин. Держава правовими методами досить жорстко регулює соціально-економічні процеси функціонування суспільства. Судова влада, у свою чергу, карає за порушення законів, тим самим попереджуючи про неприпустимість їх порушення, якщо насправді діє принцип неминучості покарання за протизаконні дії.

По-друге, державна влада має такі дійові механізми, як банківська і фінансова системи. Саме банки безпосередньо регулюють процеси грошового і кредитного обігу, здійснюють емісійну політику, прискорюють або стримують швидкість грошового обігу, визначають вартість і стійкість національної грошової одиниці, її курс щодо іноземних валют, можливості внутрішньої та зовнішньої конвертованості. Вони ж мають формувати та ефективно використовувати резервні валютні фонди, упереджуючи і регулюючи процеси інфляції. Банківська система регулює рівень і рух облікової ставки та плати за кредит у комерційних банках, тобто активно впливає на інвестиційну і структурну політику.

По-третє, фінансова система формування і використання коштів державного та місцевих бюджетів також є важливим механізмом державного економічного управління, зокрема розробки, здійснення та фінансування урядових програм загальнодержавного і регіонального рівнів, розв'язання соціальних проблем життя населення.

По-четверте, банківська і валютно-фінансова політика має поширюватися на всі без винятку сфери людської діяльності, тобто аж ніяк нечастково -- чи то на державний, чи то на приватний сектор економіки. Це процеси загальноекономічного регулювання, що охоплюють життєдіяльність суспільства загалом. У своїх діях законодавча і виконавча влада має дотримуватись саме цього визначального принципу. Водночас економічна стратегія в умовах гострої кризи передбачає визначення поетапних пріоритетів, на яких має зосереджуватись держава щодо ресурсної підтримки і фінансово-кредитного впливу на випереджуючий розвиток сфер подолання товарного дефіциту. Це своєрідні точки випереджуючого економічного розвитку, без яких економіку неможливо вивести із занепаду і оживити.

По-п'яте, до системи державного регулювання залучаються й такі необхідні елементи, як дострокове прогнозування, програмування та індикативне планування. Саме вони визначають для кожного етапу стратегії відповідні пріоритети розвитку, можливі джерела інвестування і ресурсного забезпечення. Розроблюючи державні цільові програми, треба виходити, з одного боку, з вибору справді життєво необхідної їх пріоритетності, а з іншого - з реальності їх виконання.

По-шосте, державна економічна політика управління розвитком ринкових відносин має бути послідовною та цілеспрямованою. При цьому треба використовувати критерії кінцевої результативності здійснення ринкових реформ, показники темпів і обсягів економічного зростання* валового національного продукту і доходу на душу населення, досягнення фінансової збалансованості та збалансованості внутрішнього товарного ринку, торговельно-економічні зв'язки зі світовою спільністю.

Саме такими шляхами і методами держава створює необхідні економічні передумови для формування належного ринкового простору й активізації сучасного бізнесу.

Процеси реформування власності, господарювання та приватизації також мають здійснюватися під цим кутом зору із забезпеченням конкурентоспроможності українського бізнесу -- великого, середнього й малого. Розв'язання проблеми ефективної та масової приватизації гальмується через недостатність справжніх бізнесменів і менеджерів, інвесторів, які могли б і вміли трансформувати застаріле виробництво, швидко ^перевести його на сучасний технологічний і управлінський рівень.

Економічні методи державного регулювання поділяються на методи грошово-кредитної та бюджетної політики. Самостійним комплексним методом ДРЕ є індикативне планування, прогнозування і державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів ДРЕ.

Основними економічними способами грошово-кредитної політики є:

а) регулювання облікової ставки (дисконтна політика, здійснювана центральним банком);

б) встановлення та зміни розмірів мінімальних резервів, які фінансовані інститути країни зобов'язані зберігати в центральному банку;

в) проведення операцій державних установ на ринку цінних паперів, таких як емісія державних зобов'язань, торгівля ними та їх погашення.

Застосовуючи ці способи, держави прагнуть змінити співвідношення попиту та пропозиції на фінансовому ринку (ринку позикових капіталів, інвестицій) у бажаному напрямку. У міру відносного зниження ролі ринків вільних капіталів у фінансуванні капіталовкладень та особливо у зв'язку зі зменшенням ролі фондової біржі та зростанням самозабезпечення великих компаній коштами дієвість цих способів у найбільш розвинених країнах дещо ослаблена.

Пряме державне економічне регулювання здійснюється засобами бюджетної політики. Головним засобом мобілізації фінансових коштів для покриття державних інвестицій с податки. Вони також широко використовуються для впливу на діяльність суб'єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить вирішальною мірою від вибору податкової системи, рівня податкових ставок, а також видів та величини податкових пільг.

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлено тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, в якому відбуваються всі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягає у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом у економіці. Якщо економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але, якщо втрати стають загрозливо збиткові, в результаті чого зростають ціни і з'являється багато вільних робочих місць, то він робить все можливе, щоб скоротити грошову масу і кредит.

Враховуючи те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не відпрацьований, регулювання економіки в перехідний період здійснюється в більшій мірі з допомогою фінансово-бюджетних методів.

Використання фінансово-бюджетних методів у системі державного регулювання ринку зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою встановлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і одночасно обмежує державні витрати. І, навпаки, якщо в економічній системі з'являються ознаки депресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати починають зростати.

Важливе місце в системі елементів економічної політики і державного регулювання займає цінова політика і цінове регулювання.

Світова практика демонструє найрізноманітніші прояви цінової політики держави і методи державного регулювання цін. Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки рівень цін визначається попитом і пропозицією товарів, уряди не відмовляються від різних форм контролю за цінами і впливу на них в деяких сферах діяльності. Систематично друкується інформація про рівні цін і їх динаміку. Ця статистична інформація використовується при регулюванні рівня життя, індексації доходів населення. Подібна практика існує в США, Японії, Франції, Австрії, Швеції та інших країн.

Так, зокрема, в США державою регулюється від 5 до 10% пін. Уряд США через відповідні структури (Антитрестове управління Міністерства юстиції, Федеральну торгову комісію, Міністерство сільського господарства та інші) здійснює загальний контроль за цінами, регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснює контроль за тарифами на електроенергію.

У Франції прямим регулюванням з боку держави охоплено ціни на газ, сільськогосподарську продукцію, електроенергію, транспортні послуги та інші товари і послуги монопольних виробників, а також ті сфери, де у споживачів немає вибору альтернатив придбання товарів чи надання послуг.

Уряд Австрії через відповідні структури регулює майже 10% цін. В Японії через Бюро цін економічного планування регулюється 20% споживчих цін. В Швейцарії в законодавчому порядку регулюються ціни на текстильні товари, іграшки, музичні інструменти.

Державне регулювання цін в Іспанії передбачає встановлення цін на деякі товари (10% споживчих цін), контроль за цінами монополістів, публікацію інформації про індекси споживчих цін, виходячи з "споживчого кошика споживача". У Швеції державне цінове регулювання враховує динаміку інфляції, ступінь конкуренції і значимість тих чи інших видів товарів і послуг При підвищенні інфляції ступінь державного регулювання зростає, при зниженні -спадає.

В умовах перехідного періоду цінова політика держави в Україні повинна бути спрямована на ліквідацію цінових деформацій, які мають місце в національній економіці, забезпечення реального зближення національних і світових цін шляхом регульованої та контрольованої з боку держави поетапної лібералізації цін, поступового переходу до вільного регулювання.

Вирішення цього завдання здійснюватиметься методами прямого і непрямого впливу. Засоби прямого державного контролю за цінами використовуватимуть в обмежених масштабах з метою захисту споживачів від диктату монополістів та недобросовісної конкуренції, а також датування цін на соціально значимі товари і послуги, лібералізація яких здійснюватиметься поетапно. Це стосується цін на вугілля, газ, що використовується у побутових цілях, комунальні послуги, міський транспорт.

В ролі методів непрямого впливу держави на ціноутворення передбачається проведення активної антимонопольної політики регулювання грошової та кредитної емісії, проведення політики валютної стабілізації, стимулювання засобами фіскальної політики пропозиції на ринках товарів і послуг, стимулювання особистих нагромаджень та капіталізації доходів населення.

У структурі державного регулювання економіки вихідним організаційно-економічним інструментом виступає індикативний план. Цю роль він виконує завдяки таким своїм властивостям.

По-перше, він є інструментом, в якому визначаються цілі, пріоритети та головні параметри передбачуваного розвитку економіки; по-друге, його показники виходять із необхідності досягнень узгодженого розвитку окремих галузей та регіонів; по-третє, він визначає доцільність і характер тих змін, які необхідно впровадити в систему державних регуляторів з метою створення передумов, необхідних для досягнення цілей, поставлених у плані.

Важливим інструментом державного регулювання економіки та засобом реалізації завдань, поставлених у плані, є державний бюджет. З одного боку, він індикатор економічного здоров'я країни, і іншого - ефективний засіб державного впливу на економіку

Роль регулятора економіки державний бюджет виконує по-різному.

По-перше, він акумулює та перерозподіляє значну частку створеного в країні національного продукту.

По-друге, бюджетний вплив на економіку здійснюється через фіскальну політику, тобто на основі оптимального поєднання державних доходів і витрат. Фіскальна політика може бути спрямована як на зведення дохідної та витратної частин бюджету з надлишком (щоб перешкодити надвиробництву), так і на створення дефіциту (щоб стимулювати економічне зростання).

У тісному поєднанні з бюджетом велику регулюючу роль в економіці виконують податки. Але їх регулююча роль не зводиться до фіскальної функції. Вони використовуються державою для вирішення проблем, пов'язаних із стимулюванням чи обмеженням певних видів господарської діяльності.

Використання грошей як інструмента державного регулювання економіки здійснюється передусім через грошові реформи, які спрямовані на зміну масштабу цін та заміну старих грошових знаків новими. Великий вплив на економіку, насамперед на зовнішньоекономічну діяльність, справляє державне регулювання курсу національної валюти. Воно реалізується через девальвацію національної валюти (зниження її курсу стосовно до іноземних валют) або її ревальвацію (підвищення цього курсу) за допомогою встановлення відповідного режиму формування курсу національної валюти (вільний, плаваючий, фіксований, спеціальний). Але найсильніший вплив на економіку справляє держава через регулювання грошової маси. її надлишок викликає інфляцію, зниження життєвого рівня населення, а нестача -- може призвести до економічного спаду та зростання безробіття. Таке регулювання здійснюється через банківський кредит, політику "дорогих" чи "дешевих" грошей та інші заходи.

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але незалежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики тощо.

Державне регулювання економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою мірою практикується в багатьох країнах. Його основу становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного члена суспільства: мінімальний прожитковий рівень, мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо.

Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття.

Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку.

Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні інструменти неоднаково ефективні в досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі - для стимулювання економічного зростання, треті - зниження рівня безробіття і т. д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання є зниження рівня інфляції. Тому, якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм, який дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат.

Аналіз елементів економічної політики, методів і засобів державного регулювання в умовах перехідного періоду дає можливість зробити висновок, що їх поєднання повинно максимально врахувати особливості економічних і соціальних процесів в країні, ступінь одержавлення власності, готовність суб'єктів ринкових відносин брати на себе ті чи інші економічні функції.

3.Планування - один з організаційно-економічних методів державного регулювання економіки

Планування - це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці; це проектування бажаного майбутнього та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Його можна визначити як процес послідовного погодження інтересів і визначення завдань як для органів управління народним господарством різного рівня, так і для господарських одиниць.

З народногосподарської точки зору план має відображати всі стадії процесу розширеного відтворення: виробництво суспільного продукту, його розподіл, оборот і кінцеве споживання. План повинен охоплювати як матеріальне виробництво, так і всю невиробничу сферу, соціально-культурне та побутове обслуговування -- житлове господарство, охорону здоров'я, народну освіту, науку, культуру та ін.

В сучасній Україні формується система впливу держави на економіку через важелі, котрі мають плановий характер. В багатьох закордонних країнах ця система досить поширена і трансформувалася в різноманітні форми планування, яке іменують індикативним.

План як пропозиція дії виник разом з організованою працею, її поділом і кооперацією. Він служить програмою конкретної роботи в певний часовий період.

У системі державного регулювання виділяють перспективні та поточні плани розвитку економіки країни в цілому, окремих економічних регіонів, галузей виробництва та підприємств. Правильне їх поєднання забезпечує безперервність і координацію планових завдань у часі. Перспективні плани, розраховані на тривалий період і на серйозний успіх. Без тривалих планів неможливо визначити головні напрями розвитку економіки, здійснити структурні зміни, забезпечити вирішення найважливіших соціальних проблем.

На перехідному етапі від планової (адміністративно-командної) економіки до ринку виділяють директивний, індирективний, регулятивний та індикативний плани. Останній вид плану відповідає етапу регульованої ринкової економіки.

Індикативний народногосподарський план - це організаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практичні дії суб'єктів господарювання, який базується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, має орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить основою для вироблення регуляторів ринку. Індикативний план як рекомендаційна система планових завдань, націлений на здійснення економічної політики держави, та заходів щодо їх реалізації шляхом створення державою таких умов для функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Показники, які є в індикативному плані, виражають основні напрями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.

Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету. Тобто, індикативне планування включає в себе і бюджетне планування.

Державний індикативний економічний план формується урядом з метою реалізації економічної політики держави. Його завдання в умовах ринкової економіки зводиться до наступного: аналізу проблем економіки та формування стратегії їх розв'язання; формування основних напрямів економічної політики уряду на майбутній період; формування економічних орієнтирів для приватного та державного секторів економіки, координації інтересів різних соціальних груп і територій.

В умовах ринкової економіки важливу роль відіграє стратегічний план. Він відображає перспективу розвитку та господарювання підприємства, виходячи з очікуваної кон'юнктури ринку, наявних потужностей, технологій і науково-технічних знань та можливостей їх розширення, удосконалення або реконструкції чи перепрофілювання з метою досягнення найбільш ефективних результатів.

4.Податки, як економічний інструмент державного регулювання економіки

Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок - це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.

Основними функціями податків є три: фіскальна, соціальна та регулююча. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків - у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулюючої функції податків у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, секторної, галузевої та регіональної структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об'єктів.

Принципи побудови податкової системи. Сукупність податків, зборів, Інших обов'язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція - становлять податкову систему. Відтак податкова система складається з системи оподаткування та системи податкових органів. Податкова система має ґрунтуватися на таких засадних принципах:

1. Принцип обов'язковості сплати податків передбачаєвстановлення відповідальності платників податків за порушенняподаткового законодавства.

2. Принцип рівності суб'єктів оподаткування та недопущеннябудь-яких виявів податкової дискримінації забезпечується однаковим підходом до суб'єктів господарювання щодо визначення зобов'язань зі сплати податків.

3. Принцип соціальної справедливості означає організаціюсоціальної підтримки малозабезпечених верств населення запровадженням економічно обґрунтованого оподаткування, тобто встановленням неоподатковуваного мінімуму та диференційованого й прогресивного оподаткування доходів громадян.

4. Принцип стабільності означає незмінність податків та їх ставок,а також податкових пільг протягом бюджетного року.

5. Принцип наукової обґрунтованості передбачає встановленняподатків на підставі реальних показників стану та фінансових можливостей національної економіки. При цьому враховується необхідність досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами.

6. Принцип рівномірності сплати податків забезпечуєтьсявстановленням строків сплати, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків.

7. Принцип компетенції означає встановлення і скасування загальнодержавних податків, а також пільг щодо оподаткування тільки Верховною Радою України.

8. Принцип єдиного підходу передбачає забезпечення однаковогопідходу до розробки законів про оподаткування з обов'язковимвизначенням платника податку, об'єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підстав для надання податкових пільг.

9. Принцип доступності забезпечує відкритість норм податковогозаконодавства для платників податків. [8]

Система оподаткування. Система оподаткування--це нормативне визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків.

Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавче визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період та строк сплати податку.

Платник податку - це юридична або фізична особа, на яку, згідно з чинним законодавством, покладається зобов'язання сплачувати податки.

Об'єкт оподаткування - це кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає оподаткуванню (прибуток, додана вартість, майно, доход тощо).

Податкова база - це частка об'єкта оподаткування, на яку нараховується податок (податкова база, як правило, менша за об'єкт оподаткування, оскільки законодавством може бути встановлений розмір неоподатковуваного доходу, надані різні пільги і т. п.).

Ставка податку (норма оподаткування) - це частка податкової бази, що вилучається у вигляді податків і вимірюється у процентах.

Сплата податку є одним з основних обов'язків юридичних і фізичних осіб. Реалізація цього обов'язку залежить як від наявності певних заохочувальних стимулів і їхнього правового регулювання, так і від чіткого розподілу прав і обов'язків суб'єктів податкових правовідносин. Згідно із Законом України "Про систему оподаткування" платники податків і зборів зобов'язані:

– вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність;

– подавати до державних податкових та інших органів відповіднідекларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості,пов'язані з обчисленням і сплатою податків;

– сплачувати належні суми податків у встановлені законами терміни;

– допускати посадових осіб державних податкових органів дообстеження приміщень, що використовуються для одержаннядоходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, атакож для перевірок з питань обчислення і сплати податків.

Відповідальність платника податків, що визначається законодавче, у загальному вигляді включає: стягнення податку з прихованого або заниженого доходу; штрафи в розмірі, визначеному законодавством, які накладаються за певні види порушень; стягнення пені в разі затримки сплати податку. Пеня нараховується незалежно від причин затримки податкового платежу і не звільняє платника від інших видів відповідальності.

Система податкових органів. Система податкових органів складається із законодавче визначених органів державної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах (крім Києва та Севастополя), міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.

Головним завданням Державної податкової адміністрації (ДПА) України є: здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів і державних цільових фондів податків, зборів та інших обов'язкових платежів; забезпечення застосування фінансових санкцій та адміністративних штрафів до порушників податкового законодавства; захист інтересів держави в судових органах у справах, що стосуються сплати податків; робота з платниками податків щодо роз'яснення податкової політики держави та чинного законодавства; ведення Державного реєстру фізичних осіб і загальнодержавної бази даних осіб - платників податків.

Голова Державної податкової адміністрації призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України. Адміністрація є самостійним органом виконавчої влади.

Податкова міліція України є правоохоронним органом, який захищає конституційні права громадян та інтереси держави у сфері оподаткування. Головне Управління податкової міліції України є структурним підрозділом ДПА України.

За невиконання або неналежне виконання службовими особами державних податкових адміністрацій і податкової міліції своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінарної та інших видів відповідальності згідно з чинним законодавством. Службові особи зобов'язані дотримуватись комерційної та службової таємниці. Збитки, завдані неправомірними діями службових осіб ДПА, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів Державного бюджету.

Форми оподаткування. У практиці регулювання застосовуються різні форми оподаткування - пропорційне, прогресивне, змішане, регресивне оподаткування. Прикладами пропорційного оподаткування є податок на прибуток, податок на додану вартість та інші. Сутність регресивного оподаткування полягає в зменшенні податкової ставки в міру збільшення доходу суб'єкта оподаткування. За змішаною (прогресивно-пропорційною) шкалою здійснюється оподаткування доходів громадян.

Класифікація податків. Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками:

– за рівнем бюджетної системи - загальнодержавні (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та інші) та місцеві (комунальний збір, готельний збір, курортний збір, податок з реклами, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за право проведення кіно- і телезйомок та інші;

– за суб'єктом оподаткування - юридичні особи (податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та інші) та фізичні особи (прибутковий податок з громадян, податок на промисел, збір із власників собак та інші);

– за формою оподаткування - пропорційне (усі види податків, крім прибуткового податку з громадян), прогресивне (не використовується), змішане або пропорційно-прогресивне (прибутковий податок з громадян), регресивне (не використовується);

– за способом стягнення - прямі та непрямі;

– за економічним змістом об'єкта оподаткування - на доходи(прибутковий податок з громадян, податок на прибутокпідприємств та інші), на споживання (акцизний збір), на майно(плата за землю, плата за користування надрами, податок ізвласників транспортних засобів та інші);

– за системою ціноутворення податки, які відносять на собівартість (збори в цільові державні фонди, місцеві податки та збори, державне мито) та податки, які сплачують з прибутку (податок на прибуток підприємств, плата за землю, та інші).

Загальнодержавні податки і збори. До загальнодержавних податків і зборів належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю, плата за використання лісових ресурсів, плата за спеціальне користування водними ресурсами, плата за користування надрами, збір за забруднення навколишнього природного середовища, гербовий збір та інші. Податкові надходження забезпечують приблизно 70% доходів Державного бюджету України. Основними джерелами доходів бюджету є прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість та акцизний збір.

Прибутковий податок з громадян забезпечує близько 5% доходів бюджету. Цей податок громадяни України та особи без громадянства, які проживають на території України і мають самостійні джерела доходів, сплачують, як правило, за місцем джерела доходу або за місцем проживання.

Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний ними з різних джерел як в Україні, так і за її межами. Громадяни, які не проживають в Україні, але мають тут джерела доходів, сплачують податок із них (джерел доходів) за ставкою 20% без виключення неоподатковуваного мінімуму і надання пільг.

Податок на прибуток підприємств забезпечує близько 5,5% доходів бюджету. Платниками податку на прибуток визнаються: суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні організації в частині здійснення госпрозрахункової діяльності, комерційні банки, міжнародні організації, що провадять підприємницьку діяльність на території України; філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, які мають самостійний розрахунковий рахунок; нерезиденти, що здійснюють підприємницьку діяльність через постійні представництва в межах України.

Об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку та на суму амортизаційних відрахувань. Ставка податку на прибуток становить 30%, але ця базова ставка може коригуватися залежно від виду діяльності платника податку. Наприклад, прибуток від посередницьких операцій, аукціонних торгів і т. ін. оподатковується за збільшеною, а прибуток підприємств АПК - за зменшеною ставкою.

Податок на додану вартість (ПДВ) забезпечує близько 35% доходів бюджету. ПДВ -- це непрямий податок, включений в ціну товару, що являє собою частину приросту вартості, яка створюється на всіх стадіях виробництва і надання послуг або після митного оформлення. Платниками податку на додану вартість є підприємства, міжнародні організації, які розташовані на території України, громадяни України, а також іноземні громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю. Об'єктом оподаткування є обороти: з реалізації товарів (робіт, послуг) як власного виробництва, так і підданих обробці, перероблених чи придбаних. Податок на додану вартість включається в ціни товарів за ставкою у встановленому розмірі до оподатковуваного обороту, який не включає ПДВ.

Акцизний збір (A3) -- це непрямий податок на високорентабельні й монопольні товари (продукцію), що включається в ціну цих товарів (послуг), забезпечує близько 9% доходів бюджету. Перелік підакцизних товарів і розміри ставок акцизного збору затверджуються Кабінетом Міністрів. До підакцизних товарів належать: ювелірні вироби, алкогольні напої, тютюнові вироби, оргтехніка, автомобілі, бензин тощо. Платниками акцизного збору є суб'єкти або замовники підакцизних товарів, а також ті, хто імпортує підакцизні товари громадянам, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які ввозять або пересилають товари на митну територію України.

Податкові пільги. Податкові пільги - це інструменти податкового регулювання, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або інших складових оподаткування. Найчастіше -- це повне або часткове звільнення від податку.

Податкові пільги є альтернативою субсидій, дотацій та інших окремих інструментів пільгового кредитування. Тому для впровадження податкових пільг слід додержуватися системного підходу, який має забезпечувати зв'язок усіх цих інструментів у єдиний комплекс.

Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і податковий кредит. Звільнення від податку це законодавче визначення конкретних фізичних і юридичних осіб, звільнених від сплати певних видів податків. Вилучення - це виключення з оподатковуваного доходу, тобто ситуація, коли окремі види доходів не враховуються для визначення об'єкта оподаткування. Знижки - це форма податкових пільг, пов'язаних з витратами платника. Податковий кредит- це вид пільги, обєктом якої є обчислена сума податку, а не доходи або витрати платника. Цей вид пільг використовується у формах: зменшення податкового окладу, зменшення ставки податку, відстрочки платежу, зменшення податкової ставки для частини доходів.

5. Валютне регулювання - один з головних методів економічної політики держави

Невід'ємною ланкою валютної системи є механізм її регулювання. Таке регулювання здійснюється на двох рівнях -- міждержавному (в т.ч. регінальному) та національному. Особливо зросла значущість валютного регулювання у зв'язку з запровадженням на основі Ямайської угоди механізму «плаваючих» валютних курсів, принципу поліцентризму у структурній побудові всієї системи. Функції регулювання міжнародних валютних відносин світова спільнота поклала на Міжнародний валютний фонд (МВФ), який керується у своїй діяльності статутом фонду та ухвалами й домовленостями, що їх спільно прийняли країни-учасниці. Механізм регулювання на державному рівні, його інституційні структури, принципи й нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.

Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються МВФ та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. У своєму практичному втіленні воно охоплює всі ланки валютних відносин, що склалися в тій чи іншій країні.

Зміст системи валютного регулювання констатується чинним законодавством і правовими нормами окремих держав. У такому законодавстві визначаються:

-- суб'єкти валютних відносин, їхні права (в т.ч. права власності на валютні цінності в іноземній валюті) та обов'язки;

-- статус національної валюти;

-- порядок здійснення валютних операцій, використання надходжень в іноземній валюті, організації торгівлі валютними цінностями, розрахунків в іноземній валюті; -- режим визначення й регулювання валютного курсу; -- механізм утворення й використання офіційних валютних резервів;

-- механізм здійснення валютного контролю, повноваження органів державного управління і функції банківської системи у цьому питанні і т.ін.

В умовах функціонування ринкової економіки головним об'єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці, зміни якого спричиняють відчутний вплив на розвиток як внутрігосподарських процесів, так і зовнішньоекономічних позицій тієї чи іншої країни. Йдеться про вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю, рух довго- й короткострокових капіталів, заборгованість, платіжний баланс країни тощо.

Чинним законодавством кожної країни визначаються функції та повноваження, якими наділяються державні владні структури задля здійснення ними валютного регулювання та управління валютними ресурсами.

В системі інституційного забезпечення валютного регулювання важлива роль відводиться парламентам окремих країн. До їхньої виняткової компетенції належить прийняття законодавчих актів з питань валютного регулювання та контролю; визначення принципів і основних напрямків валютної політики на поточний період; встановлення лімітів державного боргу, державних кредитів та іншої економічної допомоги іноземним державам, що здійснюється на бюджетній основі; визначення повноважень органів державного управління та центральних банків у сфері валютних відносин тощо.

Виконавчими органами валютного регулювання та контролю виступають центральні банки, міністерства фінансів, спеціальні державні установи.

Головним виконавчим органом управління (в широкому розумінні цього поняття) валютою є Центральний банк країни. У його компетенції -- виконання таких функцій:

-- нагромадження та управління валютними резервами країни, здійснення операцій з їх розміщення, в т.ч. і в іноземних банках;

-- визначення сфери й порядку обігу на території країни іноземної валюти:

-- визначення курсу національної грошової одиниці відносно валют інших країн;

-- встановлення правил і видача ліцензій комерційним банкам на здійснення ними банківських операцій з валютними цінностями;

-- встановлення механізму обліку та статистичного обслуговування валютних операцій;

-- у багатьох країнах на центральні банки покладаються функції головного валютного контролера.

Окрім названих функцій, центральні банки представляють інтереси своєї держави у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях.

Основним об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. При регулюванні валютного курсу залежно від цілей зовнішньоекономічної політики та конкурентної ситуації на світовому ринку в період функціонування Бреттон-Вудської валютної системи широко використовувалися методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Проведення девальвацій чи ревальвацій далеко не завжди є результативним. Непоодинокі випадки, коли після їх здійснення настає лише короткочасне покращання зовнішньоекономічної ситуації країни, що вдається до застосування цих інструментів валютної політики.

Девальвація являє собою цілеспрямовані дії відповідних інституційних структур, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, та з другого -- на підвищення конкурентоздатності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов'язана з відповідними діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У даному разі мається на меті утримати на внутрішньому ринку споживчий попит та стимулювати товарний імпорт. Ревальвацією стимулюється і приплив іноземних інвестицій.

Механізм валютної інтервенції, що є санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці, пов'язаний з операціями щодо купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції і впливають на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці та приводять до відповідної кореляції її обмінного курсу.