15

Зміст

• Вступ
• 1. Стан системи охорони здоров'я на Україні
• 2. Страхова медицина - складова система медичного обслуговування
• 3. Економічні проблеми розвитку страхової медицини
• Висновки
• Список використаної літератури


Вступ

У комплексі проведених соціально-економічних реформ найважливіше місце приділяється страховій медицині. Перехід до неї обумовлений специфікою ринкових відносин в охороні здоров'я і розвитком сектора платних послуг. Медичне страхування дозволяє кожній людині прямо зіставляти необхідні витрати на охорону здоров'я зі станом власного здоров'я. Порівнювати потреби в медичній допомозі і можливість її одержання необхідно поза залежністю від того, ким виробляються витрати: безпосередньо індивідуумом, підприємством, підприємцем, чи профспілкою суспільством у цілому.

У світовій практиці організації медико-санітарного обслуговування склалися три основні системи економічного функціонування охорони здоров'я: державна, страхова і приватна. Державна система заснована на принципі прямого фінансування лікувально-профілактичних установ і гарантує безкоштовну медичну допомогу. В основу страхової системи закладений принцип участі громадян, чи підприємств підприємців у фінансуванні охорони здоров'я чи прямо за посередництвом страхових медичних організацій. Приватна медицина в даний час представлена частнопрактикующими лікарями, клініками і лікарнями, що знаходяться в індивідуальній власності. Їхнє фінансування здійснюється за рахунок платного медичного обслуговування пацієнтів.

В економіко-соціальному відношенні перехід на страхову медицину в Росії є об'єктивною необхідністю, що обумовлена соціальною незахищеністю пацієнтів і працівників галузі, а також її недостатньою технічною оснащеністю. Низький рівень заробітної плати медичних кадрів, обумовлений недоліком бюджетних засобів, приводить до соціальної незахищеності працівників державної охорони здоров'я. Незадовільна забезпеченість об'єктів медико-індустріального комплексу устаткуванням і інструментарієм, медикоментозными засобами, великий ступінь зносу існуючого медичного устаткування обумовили їх невисокий організаційно-технічний рівень.

Планові методи господарювання, що використовувалися в нашій країні, припускав і централізоване керування як народним господарством у цілому, так і окремими його галузями, у тому числі й охороною здоров'я. Система керування народним господарством і галузями була побудована таким чином, що усі важливі господарські, економічні і фінансові рішення приймалися централізовано на державному рівні. Тому основним джерелом фінансування охорони здоров'я був державний бюджет. Криза економіки країни привів до падіння виробництва виробів медичного призначення, розриву коопераційних і зовнішньоекономічних зв'язків, закриттю ряду нерентабельних об'єктів медичної промисловості.

Зростаючий дефіцит бюджету обумовив недостачу фінансових засобів, загострення ситуації в галузях, що фінансувалися по залишковому принципі.

Разом з тим, перехід на нові методи господарювання дозволив активізувати і позитивні фактори в охороні здоров'я. Мова йде про створення релігійних і благодійних організацій, фондів милосердя і здоров'я, що сприяють зміцненню моральної і правової атмосфери в галузі.

1. Стан системи охорони здоров'я на Україні

Від соціалістичного періоду своєї історії Україна успадкувала складну і малоефективну систему охорони здоров'я, розвиток якої базувався переважно на екстенсивних засадах.

Соціально-політична криза в Україні призвела і до кризи в системі охорони здоров'я та погіршення якості медичного обслуговування населення. Так, у складеному вперше за історію Всесвітньої організації охорони здоров'я рейтингу національних систем охорони здоров'я Україна посіла 79 місце з 191 країни світу. Слабою втіхою може бути те, що США займають 37 сходинку, а Росії відведено 130 місце.

За роки незалежності не відбулося кардинального реформування системи охорони здоров'я в Україні, проте відбулися певні зміни у функціонуванні медичної системи.

Найбільш суттєвими є такі:

­ різке зменшення частки витрат на охорону здоров'я у структурі ВВП;

­ скорочення кількості медичних закладів, перш за все в сільській місцевості;

­ введення приватного медичного обслуговування;

­ запровадження елементів страхової медицини;

­ легалізація народної медицини (відбулася й активізація самозванців від народної медицини та різного роду екстрасенсів і "цілителів");

­ стихійне розповсюдження принципів ринкової економіки на медичне обслуговування населення, збільшення різного роду легальних і нелегальних поборів з хворих;

­ початок створення національної системи забезпечення країни фармацевтичною продукцією;

­ прийняття ряду законодавчих актів щодо діяльності медичної галузі;

­ започаткована інтеграція національної системи до світової та європейської моделей охорони здоров'я.

Зазначимо, що організація національної системи охорони здоров'я полинна спиратися на основні принципи, визначені ВООЗ з метою втілення в соціальну практику стратегії "Здоров'я для всіх" яке мас базуватися на принципах справедливості, солідарності, доступності. Метою політики та діяльності системи охорони здоров'я має бути "досягнення позитивного стану здоров'я", а не зниження захворюваності, інвалідності та смертності.

В Україні соціально-правовою базою для розвитку системи охорони здоров'я є 49 стаття Конституції, яка визначає право людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я має забезпечуватися державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а медична допомога у державних і комунальних лікувальних закладах надається безоплатно. Своєрідною "медичною конституцією" є прийнятий у листопаді 1992 руку Верховною Радою України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", в яких визначені правові, професійні, економічні та організаційні засади охорони здоров'я.

Отже для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування необхідно:

­ втілення в соціальну практику політики пріоритетного розвитку медицини і охорони здоров'я;

­ чітке визначення правового статусу громадянина о системі охорони здоров'я;

­ зміни принципів виділення коштів, що повинні розподілятися за нормативом на одного жителя;

­ створення страхової системи фінансування охорони здоров'я;

­ роздержавлення монопольне існуючої державної системи охорони здоров'я та створення медичних закладів різних форм власності;

­ функціонування системи медичної допомоги на засадах вільного вибору громадянином форми та способів медичного забезпечення;

­ забезпечення першочергової уваги проблемам організації первинної медико-санітарної допомоги населенню та охороні навколишнього середовища;

­ встановлення принципу залежності зарплати медпрацівників від кількості і якості медичних послуг та створення системи правового, економічною та громадського контролю за якістю медичної допомоги, а також введення відповідних санкцій за її не якісне надання.

2. Страхова медицина - складова система медичного обслуговування

Медичне страхування має бути складовою частиною системи медичного обслуговування і функціонувати разом з платною і безоплатною медициною. Законодавчою базою розпитку медичного страхування має бути прийнятий у березні 1996 року Закон "Про страхування" та прийняті у січні 1998 року "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".

Саме поетапне впровадження страхової медицини має стати основою для подолання кризи у медичній галузі і забезпечити формування адаптованої до ринкової економіки принципово нової правової, соціально-економічної, фінансової та організаційної системи взаємовідносин між надавачами та отримувачами медичних послуг, яка побудована на взаємній відповідальності сторін» системі підтримки (в т.ч. і фінансової) та контролю з боку органів державної влади та місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що в Україні вже розпочате впровадження системи медичного страхування рядом страхових компаній, з 1997 року запроваджено обов'язкове медичне страхування громадян, які приїздять на відпочинок до Криму.

Спеціальними рішеннями уряду запроваджено лише два види добровільного медичного страхування - на залізницях та іноземних громадян. Крім того, Указом Президента України від 14 листопада 2000 року запроваджено проведення експерименту щодо обов'язкового соціального медичного страхування в місті Києві та Київській області.

Проте ефективне запровадження медичного страхування неможливе без створення відповідної законодавчої бази. Саме таким має стати розроблений і прийнятий Верховною Радою України 17 січня 2002 року законопроект "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування". Він, на нашу думку, в існуючому варіанті мас. значні концептуальні недоліки і не може бути прийнятий Верховною Радою України як закон.

Найбільш суттєві:

­ запроваджується загальнообов'язковий характер медичного страхування; Це суперечить праву людини на вільний вибір системи медичного обслуговування. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 травня 2002 року зафіксував, що Конституція України "закріплює право кожного на медичне страхування, тобто не обов'язкове, а добровільне медичне страхування громадян", а стягнення "платежів (внесків), з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за наданням їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я".

­ Одержавлення системи медичного страхування, що призведе до монопольного малоефективного розподілу і використанню коштів. В законопроекті визначено, що страховиком в системі державного медичного страхування є Фонд медичного страхування. Управління Національним фондом здійснюватимуть правління та виконавча дирекція. Нагляд за діяльністю фонду покладається на Наглядову раду, а державний контроль за його діяльністю здійснюватимуть спеціально впроваджені центральні органи виконавчої влади. Отже, застраховані особи та їх представники (профспілки, об'єднання громадян і таке інше) фактично усунені від контролю за діяльністю фонду.

­ Підвищення податкового тиску як на громадян, так і роботодавців, самозайнятих осіб, учбові заклади, місцеві бюджети, що па сучасному етапі розвитку економіки України призведе до подальшої тінізації економіки, зростання бюджетних видатків, численних зловживань у цій сфері. Введення соціального медичного страхування доцільне лише одночасно зі зниження чинних ставок оподаткування. Наприклад, сплата платником страхових зборів компенсується зниженням податків па певну суму (наприклад на 50 відсотків). Крім того, згідно з п.3 ст34 законопроекту заборгованість із страхових внесків стягується із страхувальника у доход Фонду у безспірному порядку. Дана норма проекту суперечить вимогам пп.3.1.1. п.3.1 ст.3 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", згідно з яким примусове стягнення активів платників податків в рахунок погашення його податкових зобов'язань, може бути здійснено виключно за рішенням суду (арбітражного суду). Слід також зауважити, що не доцільним є закріплення цільового використання доходів бюджету від акцизу та податку на додану вартість при продажу алкогольних та тютюнових виробів на оплату страхових внесків (п.2 ст.24 проекту). Це не питання є предметом регулювання відповідних законів з оподаткування та закону про державний бюджет України.

­ Відсутність ефективної системи взаємозв'язку між кількістю і якістю наданою медичної допомоги і оплатою праці медичного персоналу та фінансуванням медичних закладів та інституту незалежних експертів (медиків, юристів, менеджерів та інших спеціалістів), які б забезпечували прозорість і ефективність функціонування системи медичного страхування,

Отже, проект Закону потребує суттєвого концептуального удосконалення коригування відповідності до рішення Конституційного Суду України та узгодження з існуючою нормативною базою.

3. Економічні проблеми розвитку страхової медицини

При аналізі економічних факторів, що забезпечують нормальне функціонування системи обов'язкового медичного страхування, необхідно розглядати всю сукупність виникаючих фінансових відносин. Тут можна виділити три основні групи відносин, що можуть скластися в ході реалізації закону "Про медичне страхування".

Перша група: держава (в особі Загальнодержавного і Територіального фондів ОМС) - страхувальники (в особі суб'єктів, що хазяюють, роботодавців і адміністрацій територій). Ця група взаємин зв'язана з акумулюванням грошових ресурсів.

Друга група: Територіальний фонд - лікувально-профілактичні установи (у випадку виконання фондом функцій страховика). Ця група відносин зв'язана з витратою коштів.

Третя група: Державний фонд обов'язкового медичного страхування - територіальний фонд обов'язкового медичного страхування. Ця група відносин охоплює як акумулювання, так і витрата грошових ресурсів. Від стійкості зв'язків між даними суб'єктами залежить стійкість усієї системи обов'язкового медичного страхування. Це так називані внутрішні зв'язки, що є складовою частиною самої системи і визначальні її стійкість зсередини.

Можна виділити зовнішні фактори, що також роблять вплив на фінансову стійкість системи обов'язкового медичного страхування. На сьогоднішній день ці фактори відіграють чільну роль. Вони визначаються станом економіки і напрямками державної політики в області охорони здоров'я. Усі фактори у свою чергу можна розділити на економічні й організаційно-правові. Економічні фактори прямо зв'язані зі станом економіки стани в цілому. Падіння обсягів виробництва, закриття і ліквідація підприємств, криза неплатежів, розривши господарських зв'язків приводять до скорочення надходжень страхових внесків на обов'язкове медичне страхування.

Тому не випадково реалізація закону "Про медичне страхування" призведе до важкорозв'язного з'єднання передбаченого законом ринкового механізму з наступними принципами:

­ з територіальним принципом збору страхових внесків і фінансування;

­ із социально-гарантированным характером обов'язкового медичного страхування, що припускає загальність, незалежність від соціального стану. До того ж коло суб'єктів, що беруть участь у цій системі, виявився на практиці ширше, ніж це було позначено в законі, що привело до множинних і невиправданих конфліктів на територіальному рівні, до виникнення усіляких варіантів переходу до медичного страхування, часом украй неефективних і суперечних самому закону.

Аналіз різних пропозицій, висловлюваних із приводу подальшого реформування охорони здоров'я, дозволяє виділити кілька принципових напрямків, навколо яких і йдуть суперечки. Це, насамперед посилення функцій територіального органа адміністративного керування охороною здоров'я, що і здійснює всі структурні зміни в системі організації медичної допомоги населенню, тобто, закриває ряд нерентабельних медичних установ, посилює контроль над діяльністю тих установ, що працюють у системі обов'язкового медичного страхування, створює "власну" страхову компанію. Реалізація даного варіанта в умовах кризи економіки можлива тільки за рахунок різкого скорочення обсягу і приступності медичної допомоги. Стислі строки, об'єктивно необхідні для реалізації цього варіанта, не дозволяють розробити і реалізувати заходу для соціального захисту великих груп населення, а також працівників охорони здоров'я, що можуть бути позбавлені своїх робочих місць без достатніх на те основ.

Інший напрямок припускає створення територіальної лікарняної каси, що має монопольне право на обов'язкове медичне страхування населення й утворюючої філії на місцях, що діють під керівництвом і по програмі територіальної лікарняної каси. Зберігаються, по суті, адміністративні методи керування, але в рамках обов'язкового медичного страхування. У цьому випадку засобу територіальних лікарняних кас формуються з бюджету (страхування непрацюючих) і позабюджетних джерел (нарахування на заробітну плату працюючих на даній території й інші джерела) і розподіляються територіальною лікарняною касою по філіях, виходячи з умов, у яких діє філія.

Наступний підхід припускає створення незалежних від органів керування охорони здоров'я фінансово-кредитних установ, що акумулюють усі бюджетні засоби охорони здоров'я і керують ними. При цьому вони сприяють демонтажу командної системи в охороні здоров'я, розробляють і впроваджують "правила гри" для суб'єктів медичного страхування, здійснюють організаційно-методичну діяльність, створюють умови для формування ринку медичних послуг.

Як відомо, у закон "Про медичне страхування" були внесені відповідні зміни, які можна розглядати як компромісне сполучення двох останній напрямків. Ці зміни передбачали створення самостійних загальнодержавних і територіальних фондів обов'язкового медичного страхування, своєрідних державних фінансово-кредитних установ. Усі засоби, призначені на обов'язкове медичне страхування, акумулюються у фондах. Фонди не є страховиками, вони здійснюють поточне фінансування діяльності медичних установ на договірній основі.

Територіальний фонд обов'язкового медичного страхування здійснює акумулювання коштів, а також керування ними. Останнє включає:

­ Розробку й узгодження із суб'єктами обов'язкового медичного страхування тарифів на медичні послуги;

­ Розробку і твердження диференційованих нормативів для філій фонду і страхових медичних організацій;

­ висновок договорів фінансування зі страховими організаціями, а при їхній відсутності - договорів про страхування на медичну допомогу з медичними установами;

­ використання тимчасово вільних засобів ОМС для розміщення банківських депозитів і т.п.

­ Розміщення і поповнення нормованого страхового запасу.

Крім того, керування коштами припускає медико-економічний аналіз ефективності програм ОМС, вибір оптимального способу оплати медичної допомоги.

Слід також зазначити, що добровільне медичне страхування на території України відрізняється від аналогічного виду страхування в розвитих країнах, населення яких характеризується високим ступенем платоспроможності. Низькі доходи населення України, фінансова нестійкість підприємства, непередбачуваність подій у політичній і економічній областях обмежують рамки добровільного медичного страхування. Воно поширюється в основному на фізичних і юридичних осіб, що одержують досить високі доходи.

Тому для нашої країни характерні види добровільного медичного страхування, як страхування по одному захворюванню. Більшість російських медичних установ не може в даний час надати пацієнтам різноманітну, якісну й у потрібному обсязі медичну допомогу.

З цим же зв'язане широке поширення поворотного страхування. Поворотне страхування - це страхування, при якому частина невитрачених за визначений період часу засобів страхових фондів повертається страховиком страхувальникам або застрахованим. У системі соціального страхування воно використовується рідко, але в Україні в останні роки широко поширена практика повернення не витрачених на лікування страхових внесків протягом терміну дії договору добровільного медичного страхування. Страхування вважається повноцінним, якщо при розрахунку страхових внесків враховується імовірність настання страхової події. У цьому ж випадку найчастіше мова йде про величину вартості лікування, прибутку страховика, витратах на ведення страхових операцій. Отже, "поворотне" добровільне медичне страхування можна лише умовне назвати страхуванням і його існуванням відбиває труднощі сьогоднішнього дня. В останнє десятиліття стала очевидним найглибша криза української системи охорони здоров'я.

Висновки

­ введення соціального медичного страхування дозволить зміцнити фінансову та матеріально-технічну базу медичної галузі, поетапно трансформувати правління охороною здоров'я і сприятиме розвитку економічних, методів управління;

­ розбудова страхової медицини має здійснюватись на добровільній згоді всіх суб'єктів соціального медичного страхування і супроводжуватись політикою збільшення їх фінансових можливостей;

­ сплата страхових зборів усіма фізичними і юридичними особами мас частково компенсуватись зниженням податків та інших обов'язкових платежів до бюджету;

­ ринок страхових послуг має бути відкритим для юридичних осіб всіх форм власності;

­ платники страхових зборів повинні мати ефективні засоби контролю за ефективністю використання коштів;

­ оплата наданої медичної допомоги має бути тісно пов'язана з кількістю і якістю медичних послуг;

­ впровадження системи страхової медицини доцільно розпочати з регіонів, які мають більш високий рівень виробництва ВВП та життя, а також у відомствах, що мають відповідні матеріальні можливості;

­ впровадження страхової медицини стане одним із важливих чинників введення у медицину принципів ринкової економіки і виходу значних коштів (близько 5-6 млрд. грн.,) з тіньового сектору обігу;

­ необхідно подолати у населення негативні стереотипи до фондів, а також сприяти розвитку навичок щодо взаємовідносин зі страховими компаніями;

­ незначна чисельність страхових організацій, що мають досвід впровадження медичного страхування.

Вищесказані фактори мають тимчасовий характер і можуть бути усунені за умови спільних зусиль державних органів, страхових організацій, медичної громадськості і суспільства в цілому.

Таким чином, державна політика, спрямована на збереження і зміцнення суспільного здоров'я, повинна базуватися на новій парадигмі системи охорони здоров'я, в центрі якої перебуває не лікарня, а людина з її потребами з охорони здоров'я та медичної допомоги.

Список використаної літератури