Планування собівартості продукції в ринкових умовах господарювання

18

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

з курсу: „Планування діяльності підприємства”

на тему: Планування собівартості продукції в ринкових умовах господарювання

Виконала

ВСТУП 3

1. Основні принципи планування собівартості продукції

(робіт, послуг) 4

2. Методи планування витрат і собівартості продукції 9

ВИСНОВКИ 16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 17

Вступ

В умовах ринкової економіки, коли активізувались питання виживання підприємств у конкурентній боротьбі та забезпечення їх платоспроможності, підвищується роль управління діяльністю підприємств в прийнятті оптимальних рішень, в основі яких зосереджена техніко-економічна інформація щодо випуску продукції, витрат на її виробництво і рівня цін по її реалізації. Тому постає завдання не просто визначити собівартість, а розрахувати таку собівартість, яка в нинішніх умовах роботи підприємства на ринку могла б забезпечити йому певний прибуток.

Становлення ринку неможливе без глибокого знання багатоваріантних аспектів собівартості, яке викликає реальну зацікавленість товаровиробників і підприємців у підвищенні ступеня використання ресурсного потенціалу на основі застосування цих знань для систематичного зниження витрат виробництва. Дослідження показали, що собівартість продукції значною мірою формується без достатнього врахування економічного змісту, призначення й функціональної ролі кожного з окремих видів витрат, а неодноразові зміни складу собівартості і структури витрат дуже часто здійснювалися без достатнього теоретичного обґрунтування і врахування потреб господарської практики. Виникає необхідність забезпечення оптимальної величини собівартості продукції шляхом методично обґрунтованого розподілу витрат по видах продукції.

1. Основні принципи планування собівартості продукції (робіт, послуг)

Плануванню собівартості продукції передує аналіз витрат за елементами та статтями в попередньому періоді. Для аналізу беруться дані обліку і звітності, нормативно-правові акти, матеріали спостережень, вивчення та узагальнення досвіду господарств. Одержані результати використовуються для розробки заходів щодо економії витрат та підвищення ефективності виробництва в плановому періоді.

Основою для визначення планової собівартості продукції окремих сільськогосподарських культур і видів тварин є технологічні карти, де за статтями витрат на підставі переліку передбачених у технології робіт, ґрунтово-кліматичних умов, установлених норм виробітку, нормативів витрат праці, матеріальних та інших ресурсів із урахуванням раціонального використання землі, основних засобів, застосування прогресивних агрозоотехнічних і організаційних заходів визначається загальна сума витрат виробництва.

У собівартість продукції включаються накладні витрати (крім адміністративних витрат і витрат на збут).

У процесі планування собівартості продукції враховується вплив основних техніко-економічних факторів, таких як підвищення рівня механізації виробництва, впровадження прогресивних технологій, проведення заходів щодо поліпшення родючості ґрунтів, упровадження високопродуктивних сортів і гібридів сільськогосподарських культур, порід тварин, раціональне використання матеріальних і фінансових ресурсів, застосування прогресивних форм організації та оплати праці.

Облік витрат у сільськогосподарському виробництві повинен забезпечувати оперативне, достовірне та повне надходження інформації щодо кількості та вартості одержаної продукції (виконаних робіт і наданих послуг), трудових, матеріальних і грошових витрат на виробництво продукції по підприємству в цілому та окремих його структурних підрозділах (бригадах, цехах, фермах тощо).

Облік витрат і виходу продукції здійснюється в розрізі окремих об'єктів (виробництв, видів або груп культур чи тварин).

Оплата праці нараховується виходячи з обсягів виконаних робіт чи виходу продукції або відпрацьованого часу на підставі відповідних первинних документів і відноситься на відповідні об'єкти витрат.

Товарно-матеріальні цінності власного виробництва минулих років відносяться на витрати за їх первісною вартістю, а продукція власного виробництва поточного року -- за плановою собівартістю з коригуванням її в кінці року до рівня фактичних витрат; покупні -- за первісною вартістю з урахуванням таких методів її уточнення:

а) ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;

б) середньозваженої собівартості;

в) собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

г) собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);

ґ) нормативних затрат;

д) ціни продажу, що, як правило, характерно для використання товарів для виробничих потреб.

Для всіх одиниць бухгалтерського обліку запасів, що мають однакове призначення та однакові умови використання, застосовується тільки один із наведених методів.

Запаси, які відпускаються, та послуги, що виконуються для спеціальних замовлень і проектів, а також запаси, які не замінюють одне одного, оцінюються за ідентифікованою собівартістю.

Оцінка за середньозваженою собівартістю визначається з кожної одиниці запасів діленням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звітного місяця і вартості одержаних у звітному місяці запасів на сумарну кількість запасів на початок звітного місяця і одержаних у звітному місяці запасів.

Оцінка запасів за методом ФІФО базується на припущенні, що запаси використовуються у тій послідовності, в якій вони надходили на підприємство (відображені у бухгалтерському обліку), тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю перших за часом надходження запасів.

Оцінка запасів за методом ЛІФО базується на припущенні, що запаси використовуються у послідовності, протилежній їх надходженню на підприємство (зарахуванню у бухгалтерському обліку), тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж та інше вибуття), оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів.

Оцінка за нормативними затратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для забезпечення максимального наближення нормативних затрат до фактичних у нормативній базі повинні регулярно перевірятися і переглядатися норми затрат і ціни на матеріали та послуги.

Малоцінні та швидкозношувані предмети списуються з балансу при передачі в експлуатацію; їх виключають зі складу активів з наступною організацією оперативного кількісного обліку за місцями експлуатації і відповідними особами протягом строку їх фактичного використання.

Роботи та послуги допоміжних виробництв списуються на відповідні об'єкти обліку виходячи з виконаного обсягу робіт і фактичної собівартості, яку визначають щомісяця (крім транспортних робіт тракторів і живої тяглової сили).

Прямі витрати на ремонт кожного складного об'єкта (трактора, машини та обладнання) групуються в журналі обліку витрат ремонтної майстерні на аналітичних рахунках, відкритих за видами ремонтів (робіт), де роблять записи на підставі відомостей дефектів машин, лімітно-забірних карток, накладних, нарядів та ін. Витрати на ремонт інших сільськогосподарських машин та роботи, пов'язані з виготовленням виробів та інвентарю, обліковують в розрізі видів (груп) робіт.

У журналі обліку витрат ремонтної майстерні можуть обліковуватися і витрати з ремонту та технічного обслуговування, проведених безпосередньо в бригадах.

На окремому аналітичному рахунку у розрізі статей обліковуються цехові витрати ремонтної майстерні.

Собівартість закінчених робіт майстерні складається з прямих витрат на виконання робіт та суми цехових витрат у встановленому відсотку.

Витрати на експлуатацію вантажного автотранспорту групуються в накопичувальній відомості, записи в якій здійснюються на підставі дорожніх листів, товарно-транспортних накладних тощо. Витрати відносяться на споживачів послуг автотранспорту виходячи з обсягу виконаних робіт у тонно-кілометрах та їх фактичної собівартості. При цьому витрати на перевезення людей та на роботу спеціальних машин списуються на відповідні об'єкти на підставі даних про кількість машино-годин (днів).

У разі ведення окремого обліку витрат на вантажні та пасажирські перевезення і на роботу спеціальних машин виникають цехові витрати автотранспорту, які розподіляються пропорційно машино-дням роботи.

Вартість транспортних робіт, виконаних тракторами, до складу якої входить оплата праці, пальне та інші витрати, відноситься на відповідні об'єкти обліку виходячи з обсягу перевезень і планової собівартості одного еталонного гектара роботи з коригуванням її в кінці року до рівня фактичних витрат.

Облік витрат на утримання сільськогосподарської техніки ведуть протягом року на рахунку 91 "Загальновиробничі витрати". Аналітичні рахунки відкривають в розрізі видів машин (трактори, зернові комбайни, спеціальні комбайни, ґрунтообробні, посівні машини тощо). До складу витрат відносять оплату праці працівників, що займаються обслуговуванням конкретних машин (без оплати праці трактористів, які працюють на цих машинах), амортизацію, витрати на ремонт тощо. В кінці року ці витрати відносять на окремі об'єкти витрат прямо (по спеціальних машинах) або розподіляють пропорційно обсягу виконаних робіт у фізичних обсягах, а по тракторах -- в умовних еталонних гектарах (міжсільськогосподарськими, транспортними та будівельними роботами).

2. Методи планування витрат і собівартості продукції

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре-мих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. Як уже зазначалося, у підрозділах з корот-ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не-завершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість гото-вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періо-ду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного ви-робництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрі-зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:

Ск = Сз + Сн1 - Сн2,

де Ск -- собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий

період, грн.;

Сз -- загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;

Сн1, Сн2 -- собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) дани-ми, на кінець -- розраховується з урахуванням специфіки певно-го типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробни-цтві собівартість незавершеного виробництва за окремими замов-леннями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випу-ску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виро-бничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції під-розділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передба-чає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собі-вартість кінцевої продукції є її підсумком.

де п -- кількість найменувань виробів;

М -- кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;

Соі -- виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.

Планування собівартості окремих виробів займає особливе мі-сце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для об-грунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх засто-сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но-менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктово-го виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:

* весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

*продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре-бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

де Ск -- загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за пла-новий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

N -- обсяг готової продукції за плановий період у натураль-ному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули. У загальному випадку

де т -- кількість стадій виробничого процесу;

Сj -- загальні витрати на j-й стадії, грн.;

Nj -- випуск продукції на j-й стадії.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні рівні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від ба-зового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту -- 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за да-ними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомістко-сті виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосу-вання, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати. Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на техноло-гічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експ-луатацію машин та устаткування і витрат на організацію та упра-вління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгал-терського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальнови-робничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Ко-ли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин

та устаткування і витрати на організацію та управління вироб-ництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьо-му разі

де Со.в-- загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляцій-ну одиницю), грн.;

Со.з -- основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Рв -- відношення загальновиробничих витрат до основної за-робітної плати,%.

Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві ва-ди, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й експлу-атацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рів-ня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змі-нюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися пооперацій-но, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.

При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат до-цільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат -- за іншою.

Найобгунтованішим є обчислення витрат на утримання й ек-сплуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від ча-су його обробки і собівартості однієї машино-години роботи кон-кретного устаткування. Відмінність цього методу від поперед-нього полягає в тому, що береться не середня по всьому устатку-ванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього ме-тоду і процедура його впровадження такі:

1. Устаткування підрозділу розподіляється на групи техноло-гічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витра-тами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утри-мання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків, затрати на інструмент, пристосування тощо).

2. По кожній групі устаткування складається кошторис на йо-го утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище (підрозділ 6.2).

3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах за методикою, розглянутою підрозділі 5.2.

4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на за-вантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи, які ще називають собівартістю машино-години, можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елемен-тами витрат (амортизація, електроенергія, інструмент тощо). Ме-тоди обчислення таких нормативів викладені у спеціальній літе-ратурі.

Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є осно-вною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:

де m -- кількість груп устаткування, на якому обробляються ви-роби;

См-г. -- собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи,грн.;

tj -- затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.

Подальша механізація й автоматизація виробництва, створен-ня гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологіч-них процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчи-слювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її па-ралельності (одночасної обробки різних виробів). Якщо такі нор-мативи складно визначити за всіма витратами, що входять у кош-торис витрат на утримання й експлуатацію машин та устатку-вання, то як планові, так і фактичні витрати, які залишилися ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним ви-тратам.

Розглянута методика розподілу витрат на утримання й експлу-атацію машин та устаткування дає змогу істотно підвищити точ-ність калькулювання. Але вона має недолік, який стримує її ши-роке застосування. Нормативи витрат на одну машино-годину роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від його завантаження. За рівномірного завантаження устаткування в часі собівартість машино-години його роботи до-сить стабільна. При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносе-рійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну маши-но-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється.

За умов розглянутого розподілу витрат на утримання й експ-луатацію машин та устаткування другу частину загальновиробничих витрат, тобто витрати на організацію й управління вироб-ництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машино-місткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку

Со.о=Сг t

де Со.о -- витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб;

Сг -- витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;

t -- трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, год. Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина остан-нього визначається за формулою:

П=Вk-Сk

де П -- прибуток підрозділу за певний період, грн.;

Вк -- випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених ці-нах, грн.;

Ск -- собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.

Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як по-криваються загальногосподарські та комерційні витрати підпри-ємства.

Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість -- на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністративні та витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій-ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати пе-ріоду.

У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре-альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який ніби-то утворюється при цьому, є показником умовним. Він відіграє суто стимулюючу роль. Тому сума прибутків підрозділів за цих умов не відображає величини прибутку підприємства чи якоїсь його конкретної частини.

Висновки

Собівартість продукції відображає економічну ефективність роботи виробничих ланок, її визначення служить засобом контролю за базовим рівнем витрат. Саме планування собівартості продукції дозволяє досто-вірніше формувати результативні показники діяльності машинобудівних підприємств, правильно визначати стратегію розвитку. Це дає можливість підприємствам успішно функціонувати в ринковій системі господарювання. Необхідність планування собівартості продукції пояснюється тим, що воно є основою ціноутворення, особливо в ринкових умовах, незалежно від методів реалізації цінової політики.

Щоб не було викривлень у собівартості продукції, необхідно правильно планувати собівартість одиниці продукції на рівні підприємства. Зокрема, мова йде про віднесення непрямих витрат на певні види продукції. Існує проблема правильності розподілу непрямих витрат на певні види продукції. Тому, враховуючи досвід зарубіжних країн , необхідно створити певну регламентацію для вибору методичних прийомів, які повинні базуватись на таких принципах: а) зрозумілості; б) доречності; в) досто-вірності; г) безперервності; д) обачності.

Список використаних джерел

1. Грещак М. Г. та ін. Внутрішній економічний механізм підприємства: Навч. посібник / М. Г. Грещак, О. М. Гребешкова, О. С. Коцюба; за ред. М. Г. Грещака. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 228 с

2. http://library.if.ua

3. http://www.lib.ua-ru.net