Економіка фіктивної вартості

10

У нещодавно опублікованому дослідженні два американських професори розділили російську економіку на дві частини -- офіційно обліковану та "віртуальну", або фактичну економіку. У цілому, це вельми корисна праця, загальна концепція якої не викликає заперечень. Але одне з принципових її положень, на нашу думку, є не зовсім вдалим. Професори виділяють у російській економіці два сектори, один із яких виробляє вартість, а другий -- знищує. У цій статті, зважаючи на аналогічність процесів, які відбуваються в українській та російській економіках, запропоновано інший підхід. Він полягає в тому, що головні проблеми нашого українського буття кореняться в офіційній економіці, яку треба розглядати, виділяючи в ній принаймні два сектори:

* сектор ринкової вартості;

* сектор виробничої (фіктивної) вартості.

Сектор ринкової вартості.

Сектор ринкової вартості охоплює суспільні відносини економічних агентів (у цілому і товаровиробників зокрема), які опосередковуються звичайним товарно-грошовим обміном. Утворюючим атрибутом сектору є наявність грошової форми вартості. Обіг капіталу в цьому секторі описується формулою К.Маркса: Г--Т -- Г' -- Т'…

Суб'єкти сектора -- товаровиробник, товаропокупець, публічна влада. Головні індикатори розвитку сектора: валовий внутрішній продукт (потік вартості) та гроші в обігу (запас вартості). У натуральному вигляді результатом роботи цього сектора є товар (споживча вартість), куплений за гроші. Нагадаємо дещо забуту істину: будь-який продукт праці стає товаром лише тоді, коли він має споживчу вартість, коли на нього знаходиться споживач.

Облік. Поставлений споживачеві товар спочатку фіксується в обліку як дебіторська заборгованість.

1 У більшості перекладається як "фактичний".

2 Офіційна економіка -- частина економіки, яка є об'єктом спостереження офіційної статистики.

3 Зрозуміло, що "ринок" в Україні ще не став ринком у класичному розумінні цього слова. Однак він усе ж ближче до справжнього ринку, ніж до планово-розподільної економіки. Сподіваємося на порозуміння із читачами у цьому питанні.

4 У подальшому у статті вживається скорочена назва цього сектора: "сектор вартості".

Економіка вартості заборгованості (повністю або частково) погашається надходженням грошової виручки. Саме тому за інших рівних умов у секторі вартості дебіторська заборгованість у часі не може мати суттєвих коливань. Загальновідомо, що в Україні дебіторська заборгованість стрімко зростає не лише у номінальному, а й у реальному вираженні, хоча реальні обсяги виробництва скорочуються. Забігаючи наперед, зазначимо, що це вказує на прискорений розвиток сектора виробничої вартості. Крім того, поставлений і спожитий товар лише деякий час існує у вигляді кредиторської заборгованості. Розплачуючись грішми, споживач (товаропокупець) погашає її. Отже, кредиторська заборгованість за інших рівних умов також не може мати якихось більш-менш суттєвих коливань у часі. В Україні вона невпинно зростає вже майже десять років , тобто зростають обсяги спожитих, але не оплачених грішми товарів. Це свідчить (як і у випадку зростання дебіторської заборгованості) про активний розвиток безгрошового товарообміну.

Сектор виробничої (фіктивної) вартості.

Сектор виробничої (фіктивної) вартості охоплює суспільні відносини економічних агентів (товаровиробників і товароспоживачів), які (відносини) опосередковуються лише товарним обміном. Сектороутворюючим атрибутом є відсутність грошової форми вартості. Обіг капіталу в цьому секторі описується формулою: Т -- Т' -- Т"...

Суб'єкти сектора -- товаровиробник, товароспоживач, публічна влада. Головні індикатори розвитку сектора: товар, поставлений протягом певного періоду без оплати (потік виробничої, або фіктивної, вартості, який виливається у приріст боргів підприємств) та заборгованість на певну дату (запас виробничої або фіктивної вартості). Фактичний результат -- не проданий за гроші, а обміняний товар.

Стабільності цін, стабільності структури товару, сталої швидкості реалізації, відсутності шокових змін у попиті тощо.

Помітне зростання кредиторської і дебіторської заборгованості почалося, за нашими оцінками, ще у 1990 році.

Якщо товар не купується за гроші, а обмінюється на інший, маємо не "товаропокупця", а "товароспоживача".

Облік. Після обміну товару на інший товар дебіторська заборгованість не погашається грішми. Більше того, на першому кроці (такті) суспільного виробничого процесу у товаропокупця виникає кредиторська заборгованість, яка відображає товар за виробничою вартістю товаропостачальника плюс певні нарахування (прибуток товаровиробника, податок на додану вартість і таке інше). Із цієї кредиторської заборгованості "фінансується" відновлення виробничого процесу. Однак на наступному кроці товароспоживач сам стає товаровиробником, включаючи кредиторську заборгованість до спожитих засобів виробництва -- у вироблений і поставлений без оплати товар.

Він показує, що без будь-яких умов кожний наступний крок процесу суспільного виробництва у секторі виробничої вартості веде до зростання обсягу заборгованості (дебіторська заборгованість, яка сформувалася на (п+1)-му кроці, завжди більша, ніж кредиторська заборгованість, сформована на п-му кроці і т. д.).

Аналітичний відступ. Припустимо, підприємство А виготовило якийсь комплектуючий виріб, натуральна форма якого і властивості не змінюються на наступних кроках суспільного виробництва. Тобто його споживча вартість залишається такою ж у процесі подальшого виробничого споживання. Позначимо його повну собівартість символом «и» і припустимо, що її обсяг цілком влаштовує споживача. Тоді дебіторська заборгованість підприємства А зросте на и. Кредиторська заборгованість підприємства-споживача (позначимо його літерою Б) зросте на и х (1+а). У коефіцієнт а (перша літера слова "айй" -- додавати) ми включаємо поки що лише нарахування до повної собівартості (прибуток, ПДВ тощо). Інші види нарахувань розглянемо окремо в наступній статті.

Нехай підприємство Б вмонтувало цей виріб у якийсь агрегат, відправлений підприємству А. Дебітори у підприємства Б "зростуть"на и х (1+а), а кредитори у підприємства Б -- на х (1+а).

и х (1+а) х и х (1+а).

Отже, на другому кроці (такті) суспільного виробничого процесу кредиторську заборгованість можна записати сумою:

и х (1+а) + и х (1+а) х и х (1+а).

Можна уявити, що на п-му кроці сумарна кредиторська заборгованість складатиметься із суми:

и х (1+а) + и х (1+а)2 + ... + + и х (1+а)п = ((1+а)п+1 - 1)/а.

Саме тому в секторі виробничої вартості дебіторська та кредиторська заборгованості зростають надзвичайно високими темпами. Більше того, далі буде доведено, що навіть в умовах зниження реальних обсягів виробництва заборгованості не можуть не зростати високими темпами.

Сутність принципової відмінності секторів.

Гроші є часткою виробленого валового внутрішнього продукту, яку економічні агенти суспільства тимчасово зберігають у найбільш мобільній формі -- у вигляді загального еквівалента вартості. Товарно-грошовий обіг не може не передбачати зміну товарної форми капіталу на грошову, грошової -- на товарну тощо. В результаті численних актів купівлі-продажу товар постійно прирівнюється до грошей, отримуючи таким чином грошову оцінку. Можна сказати, що численними актами купівлі-продажу, з яких і формується сектор ринкової вартості, постійно уточнюється запропонований товаровиробником вартісний обсяг товару. Це уточнення відображається у формі загального еквівалента -- у грошах. Часто-густо ринкова грошова оцінка не відповідає побажанням товаровиробників -- товаропокупець лише частково визнає виробничі витрати. Але саме те, що, сплативши гроші, визнав то-варопокупець, і є ринковою оцінкою результатів роботи товаровиробника, втілених у товарі -- вартістю товару. Саме тому ми скорочуємо назву "сектор ринкової вартості" до назви "сектор вартості".

Сектор виробничої (фіктивної) вартості не має грошового компонента відносин економічних агентів. Тому, по-перше, у ньому товари у процесі обміну на інші товари не прирівнюються до грошей, тобто до загального еквівалента вартості. Отже, грошова оцінка обміняного товару у кращому разі відображає виробничі витрати плюс встановлені законодавством нарахування. Можна сказати, що ця грошова оцінка віддзеркалює вартісні побажання товаровиробника і встановлені законодавством нарахування, які можуть стати вартістю у класичному економічному розумінні лише у разі продажу товару за гроші, тобто умови визнання їх ринком (товаропокупцем). Але саме цього й не відбувається у секторі виробничої вартості.

У надмірних нарахуваннях для виконання зобов'язань публічної влади, тобто держави, криється головна причина зростання заборгованості.

По-друге, включені до заборгованості встановлені законодавством нарахування не створюють споживчої вартості -- вони аж ніяк не впливають на привабливість продукту праці для потенційного покупця. Вони лише відображають уявлення8 наших законодавців щодо перерозподілу нової вартості (національного доходу) на виконання зобов'язань публічної влади. Як зазначено далі, товаровиробники і товароспоживачі часто мають із цього приводу іншу думку.

Спираючись на викладені вище перше та друге міркування, ми й класифікуємо вартісну оцінку дебіторської і кредиторської заборгованостей як фіктивну вартість, на відміну від ринкової (класичної у політекономії) вартості, яка формується у товарно-грошовому обігу.

Чому "фіктивна"? Передбачаємо, що вже саме це слово викличе критичні нарікання з боку вчених-економістів. Можна було б цей феномен із тим же успіхом назвати "уявною", або "ірраціональною", "примарною", "бажаною" вартістю тощо. Справа не в термінологічних нюансах, а в сутності -- в тому, що зазначений феномен не є вартістю у прийнятому в політекономії розумінні цього слова. Його грошова оцінка є суто бухгалтерською, арифметичною -- отримана вона у даному випадку лише завдяки діям додавання та множення. З таким же успіхом обсяги товарів, які циркулюють на безгрошовій, тобто обмінній основі, можна було б вимірювати мішками вовни, кілограмами сала або кубометрами газу.

Підсумовуючи сказане, слід зробити концептуально важливий висновок: головні індикатори сектора вартості і сектора фіктивної вартості мають абсолютно різну природу (зовсім різне походження), внаслідок чого їх пряме зіставлення є абсолютно некоректним. Головні індикатори сектора вартості (ВВП та запас грошей) базуються на ринковій оцінці товару -- ціну (вартість) товару в цьому секторі зрештою визначає товаропокупець. Головні індикатори сектора фіктивної вартості (товар без оплати та заборгованість) ґрунтуються на вартісних побажаннях товаровиробника та нереальних уявленнях законодавців щодо розподілу національного доходу на виконання зобов'язань публічної влади. На ділі це означає: порівняння обсягів заборгованостей (фіктивної вартості) з обсягами ВВП буде коректним лише в плані оцінки динаміки розширення фіктивної економіки. не можна сприймати їх як товар, не куплений через "нестачу" грошей, оскільки накопичені заборгованості грунтуються на вартісних фантазіях товаровиробника та законодавців. Це по-перше. По-друге, зіставлення потоку і запасу вартості взагалі потребує спеціальних методичних підходів, звичайне порівняння є просто безглуздим. Але це -- окрема тема.

Структура потоків вартості і фіктивної вартості.

Вартість товару розпадається на вартість постійного капіталу (с), змінного капіталу (V) та додану вартість (т). Наголошуємо: саме "розпадається". Визнана товаропокупцем вартість може й перевищувати суму авансованого капіталу (с+^ -- у такому разі товаровиробник отримує додаткову вартість т. Вартість може бути й меншою, ніж сума авансованого капіталу (с+^ -- тоді товаровиробник зазнає прямих збитків і не отримає додаткової вартості (т). Інакше кажучи, вартість не є звичайною сумою (с+V+т), тому що покупець товару загалом визнає не весь обсяг авансованого капіталу у сумі з бажаною додатковою вартістю.

Мовою практичної економіки можна сказати, що вартість (її грошова оцінка у вигляді ринкової ціни товару) розпадається на вартість спожитих засобів виробництва і нову вартість, створену в даному виробничому циклі. Остання, у свою чергу, розпадається на заробітну плату, нарахування для виконання зобов'язань публічної влади і чистий прибуток.

Абсолютно іншою є структура фіктивної вартості. Фіктивна вартість товару, обміняного на інший товар без участі грошей (дебіторська заборгованість), складається з:

1) вартості спожитих засобів виробництва, в тому числі нарахувань, зроблених на попередніх кроках суспільного виробництва;

2) бажаних для товаровиробника обсягів нової вартості, які він вважає створеними у даному виробничому циклі;

3) нарахувань для виконання зобов'язань публічної влади.

Різницею в словах "розпадається" і "складається" ми підкреслюємо концептуальну прірву, яка розділяє сектори вартості і фіктивної вартості.

Структура запасів вартості і фіктивної вартості.

Ясна річ, якісна різниця між вартістю і фіктивною вартістю як потоками визначає якісну незіставлюваність грошей (запасу вартості) із заборгованостями ("запасами" фіктивної вартості).

Розглянемо варіанти розвитку обох секторів. Якісна незіставлюваність секторів, обумовлюючи різну структуру вартостей, повинна з астрономічною точністю формувати різну динаміку головних індикаторів.

Головні індикатори сектора вартості. В умовах зниження реальних обсягів ви-робництва11 потік вартості (ВВП) може зростати лише за умови зростання цін, тобто сумарна вартість товарів, куплених за гроші, може збільшуватися лише за рахунок підвищення цін. Запас вартості (гроші) може до певної міри відриватися від динаміки реальних обсягів виробництва. Адже власники грошей змінюють своє ставлення до використання грошей залежно від того, якими їм бачаться перспективи розвитку економіки. В умовах низьких інфляційних очікувань власники грошей їх заощаджуватимуть, відтак примножуватимуться реальні грошові запаси. Таке явище ще називають зростанням попиту на гроші. За високих інфляційних очікувань той, хто має гроші, активно їх витрачатиме, пересилатиме за кордон, а отже, реальні грошові запаси зменшуватимуться, тобто знижуватиметься попит на гроші.

Головні індикатори сектора фіктивної вартості. Якщо реальні обсяги виробництва знижуються, потік фіктивної вартості (приріст заборгованостей) може зростати не лише за рахунок збільшення бухгалтерських витрат на спожиті засоби виробництва, а й через накопичення вищезгаданих нарахувань для виконання зобов'язань публічної влади. Ці нарахування не лише не впливають на споживчу вартість продукту праці (який стає товаром у результаті товарообмінних операцій), але й зумовлюють зростання оптових цін товаровиробників. В умовах високих інфляційних очікувань товаровиробники можуть вдаватися до розширення товарообмінних операцій -- тоді запаси фіктивної вартості (заборгованості) зростатимуть, унаслідок чого зростатиме і попит на заборгованості. Але цей фактор, вірогідно, не є визначальним для нашої економіки. Адже в історії незалежної України були досить тривалі періоди відносно низької інфляції, протягом яких заборгованості продовжували накопичуватися. Розглянемо уважніше цей аспект.

Держава так недбало регулює активність товаровиробників (товаропо-купців), що вони не бажають співпрацювати з нею.

Надмірно високі нарахування для виконання зобов'язань публічної влади -- основна причина зростання заборгованостей. Вище вже мовилося, що дебіторська (кредиторська) заборгованість формується під впливом:

а) вартісних фантазій товаровиробників (що відображається у заявлених ними високих виробничих витратах);

б) вартісних фантазій законодавців щодо грошових зобов'язань публічної влади (що відображається у високих рівнях нарахувань до виробничих витрат товаровиробників).

Вартісні фантазії товаровиробників. їх не назвеш надміру фантастичними. Адже продукти праці виробників в основному знаходять свого споживача. Отже, вони мають споживчу вартість -- одну із суттєвих властивостей товару. Принаймні ці вартісні уявлення не дуже впливають на акт обміну -- товароспоживача цікавить передусім споживча вартість. Можливо, саме цим пояснюється невпинне зростання оптових цін товаровиробників. Пошук споживача зустрічний -- виробники задовольняють свої інтереси, обмінюючись продуктами праці. Останні стають товаром завдяки обміну. Продукти праці зіставляються один з одним, тобто формуються пропорції обміну, які і є вартістю одного товару, вираженою в іншому товарі. Отже, ці продукти мають також вартість -- другу принципово важливу властивість товару. Єдине "невеличке" непорозуміння -- безглузді спроби оцінювати цю вартість у цінах товарів, які реалізуються за гроші. Однак за приростом дебіторської (кредиторської) заборгованості стоїть реальний товар, вироблений та спожитий продукт праці. Відтак вартісні фантазії товаровиробників зрештою не відлякують товароспоживачів -- ці фантазії, як уже мовилося, не є надмірними.

Вартісні фантазії законодавців щодо грошових зобов'язань публічної влади. Скориставшись методом вилучення, ми дійшли такого висновку: вірогідно, саме цей фактор і відіграє вирішальну роль у швидкому зростанні сектора фіктивної вартості, у стрімкому накопиченні заборгованостей. Адже зрештою в розподілі продуктів праці у їх натуральному та вартісному вигляді беруть участь три суб'єкти: виробник; споживач; публічна влада, тобто держава.

У секторі фіктивної вартості виробник і споживач знаходять спільну мову, здійснюючи обмін продуктами праці, у результаті чого останні стають товаром, виробник -- товаровиробником, споживач -- товароспоживачем. Однак ці два учасники процесу здебільшого намагаються уникати співробітництва з третім -- публічною владою. Це підтверджується тривалим зростанням боргів за різними нарахуваннями (насамперед до бюджету). Чому не досягнуто співпраці? Тому що "товар", який пропонує публічна влада, надмірно дорогий для двох інших учасників. Принаймні його "споживча вартість" є надмірно низькою порівняно з вартісними вимогами.

Публічна влада так погано регулює активність товаровиробників (товаропокупців), що вони свідомо уникають співробітництва з нею. Товаропокупець стає товароспоживачем. Ясна річ, не лише високі нарахування примушують економічних агентів -- суб'єктів реальної економіки бойкотувати публічну владу.

Надзвичайно низька якість продукту праці публічної влади простежується у супербюрократичній регламентації господарської активності суб'єктів реальної економіки -- і виробників, і споживачів. Наведемо лише кілька загальновідомих прикладів низької ефективності роботи публічної влади:

¦ існування картотеки № 2;

¦ безакцептне списання коштів із рахунків;

¦ поганий захист прав власників. Держава не захищає права навіть свого найпотужнішого кредитора -- громадянина України;

¦ перманентні зміни господарського законодавства тощо.

Відміна із січня поточного року обмежень на відкриття рахунків поки що 12 У Латвії податкове законодавство не змінюється п'ять років поспіль не справила очікуваного позитивного впливу -- кількість рахунків у банках залишається майже незмінною. Підприємці не поспішають використовувати цей механізм боротьби з високими ставками за кредитами. Чому? Відповідь проста: той, хто працює, перемістив свої обороти в "тінь". Він уже освоївся, знайшов себе в сучасних умовах і не бачить особливої потреби у нових можливостях господарювання. Риторичним тепер є питання: яку державу ми будуємо, як нас судитимуть нащадки?