21

Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Житомирська філія

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету

„Економіка підприємства”

Виконала:

Перевірив (ла)

Житомир

2007

ПЛАН

• 1. Поняття, склад і структура оборотних коштів 3
• 2. Державна політика оплати праці 6
• 3. Джерела і напрями використання прибутку 11
• 4. Бізнес-план підприємства 16
• Список використаної літератури 20

1. Поняття, склад і структура оборотних коштів

Неодмінною умовою для здійснення підприємством господарської діяльності є наявність оборотних фондів. На відміну від основних фондів оборотні фонди функціонують в одному виробничому циклі і повністю переносять свою вартість на готовий продукт.

Оборотні фонди підприємства включають в себе виробничі запаси, незавершене виробництво та витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси - це предмети праці, підготовлені для запуску у виробничий процес. В їх складі можна виділити наступні елементи: сировина, основні і допоміжні матеріали, паливо, куповані напівфабрикати, тара, запасні частини, малоцінні і швидкозношувані предмети.

Незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення - це предмети праці, що вступили у виробничий процес: матеріали, деталі, вузли і вироби, що знаходяться в процесі обробки або збірки, а також напівфабрикати власного виготовлення, не закінчені повністю виробництвом в одних цехах і підлягаючі подальшій переробці в інших цехах того ж підприємства.

Витрати майбутніх періодів - це нематеріальні елементи оборотних фондів, включаючі витрати на підготовку і освоєння нової продукції, які проводяться в даному періоді, але відносяться на продукцію майбутнього періоду.

Співвідношення між окремими елементами оборотних коштів називається структурою оборотних коштів. Вона залежить від галузевої приналежності підприємства, характеру і особливостей організації виробничої діяльності, умов постачання і збуту, розрахунків із споживачами і постачальниками.

Найбільшу частину оборотних коштів промислових підприємств складають виробничі запаси, їх питома вага-70-75%. В структурі виробничих запасів основне місце (близько 1/4) займають сировина і матеріали.

За джерелами формування оборотні кошти діляться на власні і позикові. Власні оборотні кошти - це засоби, постійно що знаходяться у розпорядженні підприємства і що формуються за рахунок відрахувань від прибутку. Додаткова потреба в оборотних коштах покривається за рахунок залучених джерел, тобто банківського кредиту, кредиторської заборгованості і інших засобів. Економічно обґрунтоване співвідношення власних і залучених оборотних коштів зумовлює ефективність їх використовування.

Поруч з оборотними фондами існують фонди обігу, тобто ті, які функціонують у сфері обігу (реалізації продукції). Фонди обігу складаються з наступних елементів: готова продукція на складах; товари в дорозі (відвантажена продукція); грошові кошти в касі і на розрахунковому рахунку; дебіторська заборгованість.

Сукупність оборотних фондів та фондів обігу підприємства становлять його оборотні засоби (або оборотні кошти).

Оборотні кошти завжди знаходяться в русі і проходять три стадії кругообігу, змінюючи свою форму. На першій стадії кругообігу оборотні кошти з грошової форми переходять в товарну. На цій стадії отримуються предмети праці (виробничі запаси) і робоча сила. На другій стадії виробничі запаси перетворюються на незавершене виробництво і у міру завершення виробничого процесу - в готову продукцію.

На третій стадії підприємство реалізує готову продукцію, і засоби, вивільняючись з товарної форми, знов приймають грошову форму.

Перша і третя стадії кругообігу оборотних коштів відносяться до сфери обігу, друга - до сфери виробництва. Безперервність процесу виробництва передбачає наявність оборотних коштів в кожній з трьох стадій кругообігу.

Процес розробки економічно обґрунтованих величин оборотних коштів, необхідних для організації нормальної роботи підприємств, називається нормуванням оборотних коштів. Нормування оборотних коштів забезпечує безперервність процесу виробництва і сприяє ефективному використовуванню ресурсів підприємства.

За принципами організації оборотні кошти класифікуються як нормовані і ненормовані. До нормованих оборотних коштів відносяться: виробничі запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів і готова продукція, до ненормованих - відвантажена продукція, грошові кошти, дебіторська заборгованість.

Величина нормованих оборотних коштів повинна завжди відповідати реальній потребі виробництва. При заниженні нормативу підприємство не зможе забезпечити виробництво необхідними запасами, своєчасно розплатитися з постачальниками, робочими, службовцями і т.д. При завищенні нормативу утворюються значні наднормативні запаси, відбувається заморожування засобів, що веде до втрат.

Процес нормування оборотних коштів складається з декількох послідовних етапів. Спочатку розробляються норми запасу по кожному елементу нормованих оборотних коштів. Як правило, норми встановлюються в днях запасу і означають тривалість періоду, забезпечуваного даним видом матеріальних цінностей. Наприклад, норма запасу 20 днів, тобто запасів повинне бути рівний стільки, щоб забезпечити виробництво протягом 20 днів.

Далі, виходячи з норм запасу і витрати даного виду товарно-матеріальних цінностей, визначається сума оборотних коштів, необхідних для створення нормованих запасів по кожному виду оборотних коштів. Так визначаються приватні нормативи.

До приватних відносяться нормативи оборотних коштів у виробничих запасах сировини, основних і допоміжних матеріалів, купованих напівфабрикатів, комплектуючих виробів, палива, тари, малоцінних предметів; в незавершеному виробництві у витратах майбутніх періодів, готових виробів.

Потім визначається сукупний норматив шляхом складання приватних нормативів. Таким чином, норматив оборотних коштів є грошовим виразом планованого запасу товарно-матеріальних цінностей, мінімально необхідних для нормальної діяльності підприємства.

2. Державна політика оплати праці

Ефективність функціонування та соціальний розвиток тих чи тих суб'єктів господарювання (трудових колективів) забезпечується передусім формуванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є оплата праці різних категорій персоналу.

Оплата праці -- це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна тата працівника залежить від результатів і його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70--80 і 20--30% від загальної величини цього заробітку.

За умов розвитку підприємництва та існування різних форм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а все більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльності підприємства. Треба враховувати, що й сам працівник усе частіше стає більш-менш реальним співвласником підприємства. Відтак винагороду працівникові-власнику треба нараховувати не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал. Ось чому, ураховуючи зміни в природі та механізмі формування заробітку працівника, замість поняття «заробітна плата» усе частіше використовують терміни «трудовий дохід», «винагорода», «оплата праці», «заробіток», «дохід». Але в будь-якому разі повна компенсація (грошова або негрошова) за витрачені зусилля, включаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок кожного працівника, ефективність його праці.

Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції -- відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну

Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої и політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави.

Механізм державного регулювання:

1. ОПЛАТИ ПРАЦІ через встановлення:

· мінімальної заробітної плати;

· інших державних норм і гарантій щодо оплати праці (за роботу в надурочний час, святкові та вихідні дні та за час виконання державних обов'язків тощо)

· умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці

· міжгалузевих співвідношень в оплаті праці

· умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах

· максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств

· рівня оподаткування підприємств і доходів працівників

2. СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ з допомогою:

· бюджетного фінансування народної освіти, культури, закладів охорони здоров'я і фізичної культури (на базовому рівні надання послуг)

· участі у формуванні фондів соціального страхування (пенсійного, медичної допомоги, допомоги на випадок безробіття тощо)

· обмеженого дотування цін на товари (послуги), що перебувають під державним контролем

· запровадження допомоги сім'ям з низькими доходами

· застосування різних форм компенсації підвищення цін (для найбільш вразливих верств населення) та обмеженої індексації

· забезпечення функціонування дійової системи працевлаштування та допомоги безробітним

Використання конкретних важелів механізму державного регулювання оплати праці залежить від впливу різноманітних чинників.

Зокрема мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку країни, продуктивності праці, середньої заробітної плати, а також вартісної величини мінімального споживчого бюджету («кошика»). До цього треба додати, що практичне значення має повна реалізація інформаційної функції держави, тобто своєчасна підготовка й оприлюднення статистичних даних: щоквартально -- про середню заробітну плату й тривалість робочого часу за галузями, групами професій та посад; щорічно -- про вартість робочої сили відповідно до Типової міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб'єктів господарювання, їхню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу тощо.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

1. міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

2. галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода);

3. виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

Тарифна угода -- це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

Предметом тарифної угоди як складової частини колективного договору на виробничому рівні є:

· форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників;

· мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами (типами) виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів (типів) виробництв галузі (підгалузі);

· розміри тарифних ставок за розрядами робіт і посадових окладів відповідних категорій працівників;

· види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат та умови їхнього надання;

· умови оплати праці за роботу в надурочний час, за простої, які мали місце не з вини працівника, за виготовлення продукції, що виявилася бракованою не з вини працівника, тощо.

У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як

передбачені в колективному договорі, так і індивідуальні умови оплати праці.

Слід зважити на те, що норми тарифної угоди виробничого рівня можуть тимчасово (до 6 місяців) допускати рівень оплати праці нижчий від норм, визначених генеральною галузевою або регіональною тарифною угодою, але не нижчий від державних норм і гарантій щодо оплати праці.

Протягом чинності (строки визначаються сторонами переговорів) тарифних угод ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері дії цих угод, односторонньо не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати праці та пільг понад те, що передбачено тарифною угодою.

3. Джерела і напрями використання прибутку

Прибуток -- це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.

Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток -- це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву -- чистий прибуток.

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.

Валовий прибуток -- це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (П ) відраховують від виручки, тобто

Пр = ВР - Срнв - Сн,,

де Вр -- виручка від продажу продукції; Срнв-- собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; Сн-- витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають головним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій --це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу та прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об'єктом оподаткування.

У зв'язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в нормативних актах. Так, згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) оподатковуваний прибуток (По) обчислюється за формулою

П0=ДВ-(ВВ+АВ),

де Д в -- валовий дохід за певний період; Вв -- валові витрати за той самий період; АВ -- сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.

Основною складовою валового доходу є виручка від продажу продукції. У нього включають також прибуток від продажу майна і від позареалізаційних операцій. Валові витрати -- це передусім витрати на реалізовану продукцію, а також втрати від продажу майна (перевищення балансової вартості об'єктів над виручку від їхнього продажу). Амортизаційні відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки нарахування таких контролюється фіскальними органами в особливому порядку.

У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників (інвесторів).

Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбаченими законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування (чистий прибуток), поступає в повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників.

Відповідно до принципових (головних) напрямів використання цей прибуток можна розділити на дві частини:

1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочувальний захід), на соціальну підтримку тощо (розподілений прибуток);

2) прибуток, що залишається на підприємстві і є фінансовим джерелом його розвитку (нерозподілений прибуток). Останній спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів. Резервний фонд є фінансовим компенсатором можливих відхилень від нормального обороту коштів або джерелом покриття додаткової потреби в них. Його формування є обов'язковим для господарських товариств, орендних підприємств, кооперативів.

Цю загальну схему розподілу прибутку можна конкретизувати стосовно підприємств із різними організаційно-правовими формами. Це стосується насамперед акціонерних товариств (підприємств). Як відомо, власники акцій одержують частину корпоративного прибутку у вигляді дивідендів (доходу інвесторів на вкладений капітал). Щодо акціонерного підприємства дивіденди можна розглядати як плату за залучений від продажу акцій капітал.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка істотно та неоднозначне впливає на фінансову стабільність і перспективи розвитку підприємства. Спрямування достатньої суми прибутку на виплату дивідендів і високий рівень таких збільшують попит на акції та підвищують їхній ринковий курс. Водночас обмежується власне джерело фінансування, ускладнюється розв'язання завдань перспективного розвитку підприємства.

Зрозуміло, що низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. З урахуванням цих обставин акціонерне товариство (підприємство) мусить вибирати таку дивідендну політику, яка відповідала б конкретним умовам його діяльності.

Основними варіантами дивідендної політики можуть бути: 1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років; 2) виплата дивідендів зі щорічним певним зростанням; 3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку; 4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб; 5) виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Кожний з цих варіантів має свої переваги й недоліки і застосовується, як правило, не постійно, а в межах певного перспективного періоду з урахуванням економічної кон'юнктури та фінансового стану підприємства.

Розподіляючи прибуток підприємства, величину дивіденду у відсотках (d) визначають за формулою:

d = ПД\Кст *100

де Пд -- частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів;

Кст-- статутний капітал (фонд) підприємства.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (D) відповідно становитиме D = Пд \ Na

де Na -- кількість акцій, що формує величину статутного капіталу (кількість проданих акцій).

Частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, визначається відповідно до вибраного варіанта дивідендної політики. Досвід зарубіжних корпорацій свідчить, що частка величини Пд у чистому прибутку коливається в межах 30--70%. Якщо вона менша за 30%, то виплати вважаються заниженими, а коли її відносний розмір більший за 70% -- завищеними.

4. Бізнес-план підприємства

Бізнес-планування в економіці України -- явище відносно нове і, як демонструє практика, дуже необхідне. Звичайно, для того, щоб розкрити сутність будь-якого економічного явища або категорії, ми звертаємось до змісту їх функцій. Функції, які розкривають сутність бізнес-планування, містяться в наступному:

· перша функція пов'язана з можливістю використання бізнес-плану для розробки загальної концепції, генеральної стратегії розвитку підприємства;

· друга функція -- планування дає можливість оцінити та контролювати процес розвитку діяльності підприємства;

· третя функція -- залучення до здійснення проектів та реалізації планів розвитку підприємства потенційних партнерів, які можуть вкласти власний капітал або технології.

Зміст функцій указує на те, що бізнес-планування вирішує наступні основні проблеми бізнес-плану для підприємства:

· визначає ступінь життєздатності та майбутньої стійкості підприємства, знижує ризик підприємницької діяльності;

· конкретизує перспективи бізнесу у вигляді системи кількісних та якісних показників розвитку;

· притягає увагу та інтерес, забезпечує підтримку з боку потенційних інвесторів підприємства;

· допомагає отримати цінний досвід планування, розвиває перспективний погляд на підприємство та його робоче середовище.

З вищевикладеного випливає, що на відміну від традиційного планування бізнес-планування враховує не тільки внутрішні цілі підприємства, але й зовнішні цілі осіб, які можуть бути корисними підприємницькій справі -- потенційні інвестори, потенційні постачальники та потенційні споживачі підприємства.

Оскільки бізнес-планування охоплює достатньо довгий період, зазвичай 3-5 років, воно може бути ототожнено зі стратегічним плануванням. На відміну від стратегічного, бізнес-планування включає не весь комплекс загальних цілей підприємства, а тільки одну з них, ту, яка пов'язана зі створенням та розвитком визначеного (нового) бізнесу. Вона має чітко окреслені часом межі, по закінченні яких визначені планом цілі та задачі повинні бути виконаними. Крім того, в бізнес-плануванні його функціональні складові (плани виробництва, маркетингу, юридичний план та ін.) мають набагато вагоміше значення, ніж у стратегічному плані, та є повноправними, рівноправними частинами структури бізнес-плану.

Близьким до бізнес-планування можна назвати і такий документ, як техніко-економічне обґрунтування. Однак у техніко-економічному обґрунтуванні особливий акцент зроблено на виробничо-технічні аспекти проекту, в той час як комерційні ринкові проблеми майбутнього бізнесу залишаються майже не розкритими.

Бізнес-планування, як форма обґрунтування підприємницького проекту, поступово набуває сили, витісняючи техніко-економічне обґрунтування зі сфери планової діяльності бізнесу, оскільки в ньому закладені переваги гнучкого сполучення виробничого та ринкового фінансового та технічного, внутрішнього та зовнішнього аспектів діяльності підприємства. Прямим вираженням бізнес-планування є складання та реалізація бізнес-плану підприємства.

Якщо бізнес -- це підприємницька діяльність, яка забезпечує прибуток, а комерція -- реалізація товарів, тоді бізнес-план можна визначити як план отримання прибутку в процесі підприємницької та комерційної діяльності. Зазвичай під підприємницькою діяльністю мають на увазі діяльність по виробництву товарів.

Бізнес-план -- це план розвитку підприємства, план виробничо-комерційної діяльності, орієнтованої на отримання високого прибутку, забезпечення конкурентоспроможності, виживаності та стійкості підприємництва в ринковій економіці. В бізнес-плані -- відповідь на питання, що необхідно зробити, щоб завоювати хорошу ділову репутацію, те, що називається "паблік рілейшнз".

Зміст бізнес-плану визначається типом підприємства, його господарчими функціями та ступенем юридичної самостійності. Необхідно виділити наступні плани:

· бізнес-план для діючого виробничого підприємства;

· бізнес-план для нового виробничого підприємства;

· бізнес-план для діючих комерційних (торгівельних) підприємств;

· бізнес-план для нових або комерційних підприємств, які реорганізуються;

· бізнес-план для змішаних торгівельно-виробничих фірм, асоціацій;

· бізнес-план для цілей приватизації, для входження в спеціальну економічну зону та інші.

Робота по бізнес-плануванню -- це дуже трудомісткій та досить довгий процес. Спеціалісти по бізнес-плануванню одностайні в тому, що сумарний час, необхідний для цього, складає біля 200 годин.

Структура бізнес-плану не є канонізованою, а залежить від багатьох факторів (призначення бізнес-плану, вид бізнесу, масштаби підприємства, його юридичний статус та ін.).

У зв'язку з цим пропонуємо приблизну структуру бізнес-плану, яка розкриває більш детально як вихідну інформацію, так і планові показники, які розробляються на її основі.

1. Титульний лист.

2. Резюме.

3. Історія бізнесу.

4. Опис продукції (послуг).

5. Аналіз положення справ у галузі.

6. Оцінка конкурентів та вибір конкурентної стратегії.

7. План виробництва.

8. План маркетингу.

9. Організаційний план.

10. Юридичний план.

11. Ринок та план продажу.

12. Фінансовий план.

13. Програма інвестування.

14. Охорона довкілля.

15. Оцінка ризику та страхування.

16. Додатки.

Таким чином, бізнес-план -- це документ, що описує всі основні аспекти майбутнього комерційного заходу. Бізнес-план є необхідним для нового підприємства, обґрунтування випуску нової продукції, впровадження нової техніки, інших нововведень. Він є необхідним в разі реконструкції діючих підприємств, їх переспеціалізації, суттєвої зміни їх діяльності, а також у разі приватизації майна державних підприємств.

Список використаної літератури

1. Економіка та організація виробництва. За ред. В.Г. Герасимчука, А.Е. Розенплентера. Київ: Знання, 2007, 678 с.

2. Зубковський В.М. Економіка підприємства. Київ: Видавництво Європейського університету, 2000, 64 с.

3. Мочерний С.В., Устенко О.А., ЧеботарС.І. Основи підприємницької діяльності. Київ: Видавничий центр "Академія", 2001, 280 с.

4. Осипов В.І. Економіка підприємства. Одеса: Маяк, 2005, 724 с.

5. Покропивний С.Ф. Економіка підприємства. Київ: КНЕУ, 2001, 457 с.