Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра філософії

Кафедри Анатомії, гістології і патоморфології тварин ім. акад. В.Г. Касьяненка

Реферат

На тему:

Концепція біосфери і ноосфери Вернадського

Аспірант Котляров Е.С.

Науковий керівник д.в.н.

професор Борисевич Б.В.

Київ - 2018

Зміст

• Вступ
• 1. Ідея порядку і форми впорядкування світу
• 1.1. Концепція ноосфери за В.І. Вернадським
• 1.2 Концепція біосфери за В.І. Вернадським
• 1.3 Взаємозв'язок біосфери і ноосфери
• 2. Зв'язок теорії ноосфери з «утрудненнями людства»
• 3. Ступені розвитку уявлень про ноосферу
• 4. «Всезагальний стан світу» і «принцип корисності»
• Висновок
• Список використаних джерел


Вступ

На переконання В.І. Вернадського жоден живий організм у вільному стані на землі не знаходиться. Все пов'язане між собою дихальними і ланцюгами живлення та з матеріально - енергетичним середовищем, що оточує їх. Без цього в природних умовах вони існувати не можуть. Еволюційний процес властивий виключно живій речовині. У решті речовин нашої планети його проявів немає. Виключенням є біозатверділі природні тіла але так чи інакше вони пов`язані з живою речовиною. Володимир Іванович вважав що життя вічне.

У першій половині ХХ сторіччя він створив вчення про ноосферу (грец. ноос-розум і сфера-куля). Узагальнення В.І. Вернадського, що склали фундамент його вчення про ноосферу, стали можливими завдяки енциклопедичним знанням вченого та його інтегральному погляду на історію розвитку та взаємодії неживої і живої природи, а також еволюції живого аж до появи інтелекту як основи ноосфери. В основі його вчення лежить ідея про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний кругообіг речовин.

Закон ноосфери Вернадського - це Закон перетворення біосфери, згідно з яким людська цивілізація неодмінно перетворюється в ноосферу у якій розум людини відіграє найважливішу роль.

Біосфера - це продукт взаємодії живої і неживої природи землі. Діяльність людини створює нову, штучну оболонку землі - ноосферу. Володимир Вернадський називає ноосферу особливим станом біосфери, коли розумна діяльність людини стає визначальним фактором її розвитку. Біосфера - жива речовина що організовує земну оболонку.

В нашому столітті біосфера виявляється як планетне явище космічного характеру. Ноосфера - це особлива структурна форма яка розвивається в результаті взаємодії людського суспільства і біосфери. Це наступний еволюційний стан біосфери, що спрямовано перетворюється на користь людства. Новий стан біосфери до якого ми наближаємось і є ноосфера. Для ноосфери характерний взаємозв`язок законів природи із соціально - економічними законами суспільства. [13,112]

В процесі функціонування ноосфери людина стає наймогутнішим фактором перетворення природи. Такі перетворення, залежно від глибини і всебічності опрацювання проблем, що їх намагаються вирішити людина і людство, можуть мати найрізноманітніші наслідки, в тому числі і згубні для природи і людини.

На сьогодні ми маємо безліч позитивних і негативних наслідків втручання людини в природу, наприклад атомна енергія, як безмежне джерело ресурсів для людства, так і загроза техногенних катастроф (Чорнобиль, Челябінськ, Фукусіма тощо); меліорація, як засіб розширення продуктивного забезпечення людства і як відверте знищення природи; видобуток корисних копалин і розвиток промисловості, і як наслідок утворення парникового ефекту, глобального потепління, і непрогнозованих та загрозливих глобальних змін клімату, що можуть поставити людство на грань вимирання. Ці та інші наслідки надмірного втручання людини в природно - історичну еволюцію біосфери, особливо з застосуванням процесу удосконалення технологій ведення війни як засобу насильницького розподілу і перерозподілу благ і багатств, змушують задуматись над необхідністю випереджаючого розвитку людського інтелекту у сфері вироблення запобіжних заходів проти можливих катастроф, війн, соціальних потрясінь тощо. [10.96]

1. Ідея порядку і форми впорядкування світу

Життя людини в суспільстві неможливе без певної впорядкованості, сукупність якої становлять звичаї, правові та політичні закони, релігійні настанови тощо. На різних ступенях історичного розвитку порядок або устрій суспільств різний, але в тій чи іншій формі він завжди існує. Аналогічну впорядкованість ми бачимо і в тваринному та рослинному світі, і вона сягає самих глибин дійсності, які, будучи пізнаними, постають як закони природничих наук - механіки, фізики тощо.[7,216]

З об'єктивного боку закони суспільств у кінцевому підсумку базуються на порядкові й законах природи. З боку суб'єктивного, духовного і пізнавального - залежність скоріше зворотна. Так, добре відомо, що стародавня людина розглядала світ за аналогією з родовим устроєм, в якому вона жила. І це природно. Порядок чи устрій суспільства формував і порядок у духовній сфері, пізнанні, мисленні. Сама арістотелівська логіка як наука виросла з боротьби проти софістики, що була породжена, своєю чергою, недосконалістю давньогрецької демократії. Із вказаної залежності структури розуму від будови життя випливає одна з основних тенденцій, спрямованостей людського розуму - розглядати світ як такий, що розвивається від хаосу до космосу, простежувати становлення гармонійно впорядкованого світу з безладдя, хаосу елементів (атомів, гомеомерій, пилу тощо). Темне, хаотичне залишається начебто позаду, в минулому. Визнання гармонійної будови світу породжує уявлення про його раціональність і можливість пізнати його до кінця. У філософії таке уявлення простежується до XIX сторіччя, коли з'являється нова тенденція, некласична: в основі світу і життя людини лежить темне, ірраціональне начало (воля, несвідоме тощо). Світ сам по собі залишився той же, що був і раніше, змінився світ людини, а тому і засіб його осягнення, освоєння. [12,321]

Таким чином, тенденцію до впорядкованості можна вважати фундаментальною настановленістю всього єства і структури людини, її життєдіяльності й пізнання. Можна визначити декілька стадій розвитку цієї установки.

Первісний суспільний лад характеризується неповним виокремленням людини з природи, тут панують родові відносини, в основі яких лежать відмінності - статеві та вікові. Тому освоєння і впорядкування природи людиною здійснюється як єдиний цілісний процес. Це виявляється і в сфері духу. Первісні типи світогляду - міфологія і релігія, в яких людина й довколишній світ постають як єдине ціле, створене певними силами, вищими за людину. Світ як природно-соціальна реальність має ще переважно натуральний, природний характер.

З розглядуваної точки зору міфологія і релігія цікаві тим, що вони являють собою не теоретичне, а духовно-практичне освоєння світу, переробку і впорядкування його в уяві, але таким способом, що результати фантазії, всієї духовності сприймаються не як образи (як у художніх творах більш пізніх епох), а як сама реальність. Первісна людина живе в міфі, як у дійсному світі. Це і є та ноосфера, що визначає життя людей на даній стадії історії. Окрім зазначених особливостей, вона має не глобальний, а локальний характер. У кожного роду чи племені - свої міфи. Враховуючи, що в побудові такого світу бере участь не лише фантазія, але й первісне мислення, його можна називати і ноосферою, і міфосферою. [9,26]

З відокремленням розумової праці від фізичної, з розвитком науки з'являється новий образ духовності - філософське осягнення світу як цілого і місця людини взагалі (а не представника того чи іншого племені або народу) в цьому світі. Основна особливість філософії і науки - зображення дійсності як раціональної і впорядкованої множини речей, явищ, процесів. Це - також ноосфера. Специфіка її полягає у тому, що розумність будови світу є її об'єктивною властивістю. Тут діє, так би мовити, об'єктивний розум і порядок, а не ті, що внесені людиною. Лише в ідеалістичних уявленнях такий розум визначається певним загальним суб'єктом: Богом або абсолютною ідеєю. Тому кожна більш або менш розвинута філософська система, наприклад Платона чи Демократа, Лейбніца чи Спінози, Гольбаха чи Гегеля, являє собою певну модель ноосфери.[8,169]

Іншим рівнем таких моделей є природничо-наукові картини світу - механічна, фізична, організмічна.

Найнижчий рівень становлять упорядкування і розбудова світу, які здійснюються в реальній практичній діяльності людей - спочатку локальній, потім (з освоєнням землі внаслідок великих географічних відкриттів) пов'язаної розгалуженою мережею соціальних факторів (торгівля, війни тощо), нарешті - глобальною.

Три названі рівні впорядкування і раціональної організації світу - практичний, природничо-науковий, філософський - протягом тривалого часу, від античності до XIX сторіччя, хоч і взаємозв'язані, але розвиваються порівняно самостійно і до певної міри паралельно. Перелом настає в XIX - на початку XX століття, коли наука набуває особливого значення, стає безпосередньою виробничою силою, а виробнича діяльність охоплює всю планету. І наукове мислення, і діяльність людей набувають планетарного характеру, стають глобальними і сумірними з геологічними силами Землі.

З цієї планетарної ролі науки, людського розуму, який виявив свою революціонізуючу ефективність, перш за все, в матеріальному виробництві, виникає подальше уявлення про можливість силою розуму перетворити і всі людські стосунки, і відношення - між особами, народами, в людстві як цілому. [8, 160]

Варте уваги те, що всі основні проекти такої перебудови людських взаємовідносин припадають на Новий час. Це різноманітні соціально-історичні та комуністичні утопії, починаючи з Т. Мора і Т. Кампанелли, побудови відомих соціалістів - утопістів, котрі всі, як і Ш. Фур'є, мріяли створити гармонію в людському світі. У XIX столітті виник марксистський проект соціальної перебудови, основою якого стало вчення про особливу історичну місію робітничого класу.

Спроби розумної перебудови людської історії були ініційовані успіхами застосування наукового розуму щодо освоєння природи. До певного часу ці дві течії мислення і реальних процесів йшли паралельно, начебто незалежно одна від одної, хоча суть у них одна. Сама людська діяльність мала стати більш масштабною і глибокою, щоб усвідомити також визначальну роль технології та людської діяльності в цілому і щодо природи. Коли це сталося, її функція у двох протилежних напрямках досягла рівноваги, набула однорідності, простяглася із самих глибин людської істоти до надр природи, охопила всю природну та історичну реальність, тобто весь світ людини і саму людину, - а разом з тим і розум став певною загальною силою в будь-яких проявах діяльності і стосовно будь-яких об'єктів і явищ. Коротко кажучи, і діяльність, і науковий розум стали планетною силою, сумірною з силами природи. Цей новий феномен і є сутністю ноосфери. [4, 210]

1.1 Концепція ноосфери за В.І. Вернадським

Одна з найбільш розроблених теорій ноосфери належить В.І. Вернадському (1863-1945). Про історію самого терміна він писав: "1922/23 р. на лекціях у Сорбонні я прийняв як основу біосфери біогеохімічні явища... Прийнявши встановлену мною біогеохімічну основу за вихідне, французький математик і філософ бергсоніанець Е. Леруа у своїх лекціях у Коллєж де Франс у Парижі запровадив 1927 року поняття "ноосфери" як сучасної стадії, яка геологічно переживається біосферою. Він підкреслював при цьому, що прийшов до такого уявлення разом зі своїм другом, видатним геологом і палеонтологом Тейяром де Шарденом". Це поняття розкривається так: "Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. В ній уперше людина стає найвизначнішою геологічною силою. Вона може і повинна перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються все ширші й ширші творчі можливості. І, можливо, покоління моєї внучки уже наблизиться до їхнього розквіту".

Зростання сили науки, на думку вченого, знало два основні етапи. Від XVII до початку XX століть вона була новим фактором всесвітньої історії, реальною історичною силою. У XX столітті наука стала силою геологічною й була усвідомлена як така в теорії ноосфери. До розуміння цього Вернадський підійшов під час Першої світової війни. Він зробив висновок, що в історії людства і в біосфері взагалі війна такої могутності, тривалості й сили - небувале явище, тому можна й потрібно розглядати такі явища як єдиний великий земний геологічний процес, а не тільки процес історичний. Вернадський дослідив різні напрями впливу науки на життя: на моральність, яка посилює гуманність у суспільному устрої; на соціальний прогрес (учений вважав, що соціалізм - найглибша і наймогутніша форма впливу наукової думки на хід суспільного життя); на техніку і технологію, які змінюють не лише суспільство, але й природу, і тому являють собою історичну й геологічну силу.

Зростання сили науки, на думку вченого, знало два основні етапи. Від XVII до початку XX століть вона була новим фактором всесвітньої історії, реальною історичною силою. У XX столітті наука стала силою геологічною й була усвідомлена як така в теорії ноосфери. До розуміння цього Вернадський підійшов під час Першої світової війни. Він зробив висновок, що в історії людства і в біосфері взагалі війна такої могутності, тривалості й сили - небувале явище, тому можна й потрібно розглядати такі явища як єдиний великий земний геологічний процес, а не тільки процес історичний. Вернадський дослідив різні напрями впливу науки на життя: на моральність, яка посилює гуманність у суспільному устрої; на соціальний прогрес (учений вважав, що соціалізм - найглибша і наймогутніша форма впливу наукової думки на хід суспільного життя); на техніку і технологію, які змінюють не лише суспільство, але й природу, і тому являють собою історичну й геологічну силу.[3,136]

Вернадський бачив негативні явища в суспільному житті і в освоєнні природи, але вважав їх тимчасовими, сподівався, що з часом вони будуть усунені силою людського розуму, і на землі запанує ідеал, який ми маємо в структурі ноосфери. Перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і працю задля самознищення. Ноосфера як небувалий стан планети будується людським розумом, який переживає, на думку вченого, найсильніший вибух творчості. Зважаючи на його масштабність, Вернадський вбачав у ньому грандіозне природне явище, оскільки сама людина - частина природи. Був переконаний, що наукова робота переломних епох, у тому числі й побудова ноосфери, має творчий, а не руйнівний характер. Загалом Вернадський розглядав ноосферу не як фікцію чи створіння віри, а як емпіричне узагальнення: ми вже увійшли в цей новий стан, він є реальністю, хоча як ціле ще не розбудований, свідчення чого - друга світова війна і страждання людей під час побудови соціалізму, який вводився у структуру ноосфери. Саме тому, що вважав ноосферу реальністю, Вернадський був цілком упевнений в остаточній перемозі людського розуму як основного регулятора всього навколишнього світу. [10, 216]

Отже, ноосфера - такий стан планети, для якого характерний розумний устрій і планети, і людства як частини природи, в якому реалізується творча робота розуму, в суспільствах панують рівність і демократія, а в цілому - єдність усього людства, що виключає війни, експлуатацію людини людиною тощо. За такими параметрами ноосфера в основному - справа майбутнього. Можливість її випливає з перетворення людської діяльності та наукової думки у планетарне явище.

1.2 Концепція біосфери за В.І. Вернадським

Поняття біосфери, на думку В.І. Вернадського, було сформульовано Ж.Б. Ламарком на початку XIX століття (без вживання самого поняття). Термін біосфера ввів австрійський геолог Е. Зюсс (1873 p.). Широке трактування вчення про біосферу належить В.І. Вернадському.

Біосфера - сукупність усіх живих організмів на Землі. [4,49]

Вернадський, що вивчав взаємодію живих і неживих систем, переосмислив поняття біосфери. Він розумів біосферу як сферу єдності живого і неживого.

Згідно з Вернадським, речовина біосфери складається з:

* живої речовини - біомаси сучасних живих організмів;

* біогенної речовини - усіх форм детриту, а також торфу, вугілля, нафти і газу біогенного походження;

* біокосної речовини - сумішей біогенних речовин з мінеральними породами небіогенного походження (ґрунт, мул, природні води, газо- і нафтоносні сланці, бітумінозні піски, частина осадових карбонатів);

* косної речовини - гірських порід, мінералів, опадів, не порушених прямим біохімічним впливом організмів. [2, 131]

Сучасні дослідження внесли зміни в уявлення про структуру біосфери. В поняття біосфери варто включати тільки ті елементи і характеристики, що знаходяться під контролем біоти, і не включати компоненти природи, що відносяться до геологічного минулого. Таким чином, до біосфери відноситься вся сукупність живих організмів і всі речовини, що знаходяться під контролем споживання, трансформації і продукування живими організмами.

Сучасна біосфера є підсумком тривалого історичного розвитку усього органічного світу в його взаємодії з неживою природою. Завдяки взаємодії абіотичних і біотичних факторів біосфера знаходиться в постійному русі і розвитку.

Сукупність живих організмів відіграє провідну роль у розвитку біосфери. Основними функціями біоти є:

* енергетична, виконується насамперед рослинами, що у процесі фотосинтезу акумулюють сонячну енергію у вигляді різноманітних органічних сполук. Усередині екосистеми ця енергія у вигляді їжі розподіляється між тваринами. Частково енергія розсіюється, частково накопичується у відмерлій органічній речовині. Так утворилися поклади торфу, кам'яного вугілля, нафти й інших паливних корисних копалин;

* деструктивна, полягає в розкладанні, мінералізації мертвої органічної речовини, хімічному розкладанні гірських порід, залученні мінералів, що утворилися, у кругообіг. Мертва органічна речовина розкладається до простих неорганічних сполук (вуглекислого газу,*води, сірководню, метану, аміаку і т.д.), що знову використовуються в початковій ланці кругообігу. Цим займається спеціальна група організмів - редуценти (деструктори);

* концентраційна, полягає у виборчому нагромадженні при життєдіяльності організмів атомів речовин, розсіяних у природі. Здатність концентрувати елементи з розведених розчинів - це характерна риса живої речовини. Найбільш активними концентраторами багатьох елементів є мікроорганізми;

* утворююча середу, полягає в трансформації фізико-хімічних параметрів середовища (літосфери, гідросфери, атмосфери) в умови, сприятливі для існування організмів. Можна відзначити, що вона є спільним результатом усіх згаданих вище функцій: енергетична функція забезпечує енергією усі ланки біологічного кругообігу; деструктивна і концентраційна сприяють витягу з природного середовища і нагромадженню розсіяних, життєво важливих для організмів елементів.[2,140]

Функції живої речовини створили і підтримують у рівновазі баланс речовини й енергії в біосфері, забезпечуючи стабільність умов існування організмів, у тому числі людини. Крім того, жива речовина здатна відновлювати умови мешкання, порушені в результаті природних катастроф чи антропогенного впливу. Цю здатність живої речовини до регенерації екологічних умов виражає принцип Ле Шательє, запозичений із сфери термодинамічних рівноваг. Він полягає в тім, що зміна будь-яких перемінних в системі, у відповідь на зовнішнє збурювання, відбувається в напрямку компенсації вироблених збурювань. У теорії управління аналогічне явище зветься зворотнім зв'язком. Завдяки цим зв'язкам система повертається в первісний стан, якщо вироблені збурювання не перевищують граничних значень. У такий спосіб стійкість екосистеми виявляється явищем не статичним, а динамічним.

В результаті середоутворюючої функції був перетворений газовий склад первинної атмосфери, змінився хімічний склад вод первинного океану, утворився шар осадових порід у літосфері, на поверхні суші виник родючий ґрунтовий покрив.

Біосферу можна уявити як систему взаємозалежних між собою біогеоценозів. Кожний з них відносно замкнутий у собі, але в той же час зв'язаний обмінними вихрами атомів з іншими ценозами. Біосфера в цілому і складові її біоценози являють собою авторегуляційні системи. Це такі системи, що мають здатність самовідновлення порушеної рівноваги обмінних процесів, причому в напрямку, сприятливому для подальшого існування системи, тобто мають місце позитивні і негативні зворотні зв'язки. Оскільки біосфера відноситься до систем, що акумулюють речовину й енергію, то її авторегуляція забезпечує прогресивний саморозв виток з підвищенням організованості частин і зростанням ступеню цілісності. Вплив людського суспільства поки що сильно порушує цей природний процес. [1, 79]

Біосфера пройшла значну еволюцію з часу появи та протягом останніх 2-3 млн років. Однак, якщо спочатку за своїм впливом на природу людина могла розглядатися лише як один із другорядних факторів, то в міру розвитку цивілізації і зростання технічної оснащеності її роль стала порівнянною з дією могутніх геологічних процесів.

1.3 Взаємозв'язок біосфери і ноосфери

У результаті техногенної діяльності людства біосфера Землі докорінно перетвориться і стане, за визначенням В.І. Вернадського, ноосферою - »сферою розуму». Таким чином, найголовніший результат розвитку біосфери - поступове твердження Розуму як найважливішого елемента біосфери, найважливішого фактора її розвитку.

Поняття »ноосфери» вперше було запропоновано французьким вченим Едуардом Леруа, а розвинуто двома його сучасниками - П'єром Тейяр де Шарденом і В.І. Вернадським.

Вчення про ноосферу Тейяр де Шардена можна звести до таких положень:

* виникнення розуму - закономірний результат розвитку матерії, підготовлений усім ходом розвитку світу;

* виникнення людського розуму - якісно новий етап еволюції живої матерії, перехід еволюції від біологічної фази до соціальної, духовної, превалювання духовного начала над матеріальним в організації і функціонуванні біосфери;

* людина, як носій розуму, не пристосовується до середовища, як інші тварини, а змінює і підкоряє його собі;

* ноосфера являє собою результат діяльності всього людства. Починаючи з моменту появи людини, на сучасному етапі, вона, як і біосфера, включає »колишні ноосфери»;

* у стані ноосфери еволюція »здобуває волю розпоряджатися собою - продовжити себе чи відкинути», завершити розвиток розуму шляхом глобальної катастрофи;

* формування ноосфери - природний процес, що не залежить від волі людини, але він може бути прискорений діяльністю людини.[5,315]

Практично всі перераховані положення розділялися Вернадським. Погляди Вернадського на ноосферу відрізнялися тим, що він вирішальне значення надавав науковому пізнанню законів організації біосфери, трансформації її під впливом діяльності людини, а також свідомій діяльності з прискорення становлення ноосфери.

Основна його праця, присвячена проблемі ноосфери, - «Наукова думка як планетарне явище» - не була опублікована за життя автора. В ній вчений спробував пов'язати природничо-наукову теорію геохімічної міграції речовини й енергії з розвитком суспільства, тобто знайти момент переходу біосфери (внаслідок кількісних змін, внесених в неї людиною) у якісно новий стан - ноосферу.

етичний моральний ноосфера біосфера вернадський

2. Зв'язок теорії ноосфери з «утрудненнями людства»

Якщо проаналізувати поняття ноосфери, неважко побачити, що в ньому "заданий" такий стан землі і людства, в якому немає глобальних проблем. Ось чому суттєвим є питання про співвідношення теорії ноосфери і теорії глобальних проблем.

Ці дві теорії стоять начебто поряд. І для цього є підстави. Уявлення про ноосферу формувалися переважно в 20-30-ті роки XX століття. Глобальні проблеми в цілому, їх поява й усвідомлення припадають на значно пізніший час. Звернемося до думки А. Печчеї з даного питання: "Той, хто колись напише історію усвідомлення свого майбутнього, можливо, відзначить середину 1960-х років як початок нового періоду, пов'язаного з розвитком серед людей стурбованості й свідомого занепокоєння за свою долю. В міру своїх сил я намагався сприяти пробудженню цих почуттів. І, можливо, одним із найяскравіших проявів цих тенденцій стало створення Римського клубу".

Заснований він був 1968 року з ініціативи О. Кінга - директора організації з економічного співробітництва й розвитку (Париж). На той час глобальні проблеми, або "утруднення людства" (назва, дана спочатку Римським клубом), уже виявилися. Все частіше стверджувалося, що людство досягло якогось важливого рубежу і опинилось на роздоріжжі. Люди відчували, що настає кінець якоїсь епохи в їхній історії. Суть роздоріжжя - в можливості близької загибелі людства. Печчеї та інші представники Римського клубу дослідили "утруднення", пов'язані і з нестримною експансією людини в природу, і з тим, що вона не живе у злагоді з самою собою, і з більш конкретними проблемами. [12, 369]

Важливо, що вони переглянули глобальну систему, в якій живе людина. Ця система, за уявленнями Печчеї, складається з двох компонентів: екосистеми і системи людства. Перша - це природа, друга утворює структуру з людини, суспільства і техніки. А в цілому глобальна система подана у співвідношенні: природа - людина - суспільство - техніка. Підкреслюється, що кілька десятиліть тому світ людини можна було схарактеризувати трьома взаємозв'язаними елементами: природа, сама людина і суспільство. "Тепер в цю людську систему владно увійшов четвертий і потенційно некерований елемент - заснована на науці техніка". Далі вчений пише, що техніка набула статусу домінуючого і практично незалежного елемента. "Попередня рівновага виявилася безповоротно порушеною... Людина вже не в змозі не лише контролювати ці процеси, але навіть просто усвідомити й оцінити наслідки всього того, що відбувається. Техніка, отже, перетворилася в абсолютно некерований, анархічний фактор... Техніка, створена людиною, стала головним фактором змін на землі". З приводу цього А. Печчеї висловлює побоювання щодо можливості трагічного кінця для людської цивілізації. [13, 103]

Якщо порівняти "глобальну систему" В.І. Вернадського з відповідною системою А. Печчеї, то у першого вона має такий вигляд: природа - людина - суспільство - наукова думка як планетне явище; у другого ж останній елемент - техніка. Саме техніка створила основну проблему - екологічну. Йдеться не просто про техніку, а про науково-технічну революцію, яка за часів В. І. Вернадського лише починалась, і здавалося, що застосування науки вирішить найважливіші життєві проблеми. Як бачимо, між теорією ноосфери і теорією глобальних проблем є і відмінності, що ґрунтуються на об'єктивних факторах розвитку. До цього можна додати й надмірну віру в силу знання, бо воно ще сприймалося як позитивне явище, суперечності його ще належною мірою не розкрилися.

Найсуттєвіша відмінність двох розглядуваних теорій полягає в тому, що теорія ноосфери уявлялася як новий етап історії, на якому будуть розв'язані всі основні проблеми людства, як глобальна гармонія у стосунках між людьми й у ставленні їх до природи - і все це на основі досягнень наукового знання. Теорія ж глобальних проблем постала на тому історичному етапі, коли цілком визріли найзагальніші протиріччя між людьми, особливо в їхньому ставленні до природи, - і виникла загроза загибелі людства. Багато з цих проблем за часів В. І. Вернадського були в зародковому стані, і багато які з них з'явилися внаслідок того самого наукового знання, яке вважалося панацеєю від усіх лих. Так, на основі знання здійснилася НТР, що призвело до екологічної проблеми і дуже ймовірної екологічної катастрофи.

3. Ступені розвитку уявлень про ноосферу

Можна сказати, що теорії ноосфери і глобальних проблем певною мірою протилежні одна одній. Основне ж полягає в тому, що це - одна й та сама теорія, але - на різних стадіях історичного розвитку. То була епоха оптимізму, ця - епоха реалізму.

Ідеал В.І. Вернадського не здійснився, виявився утопічним. Гармонія ноосфери виявилася системою глобальних проблем і протиріч.

Але до цих протиріч можна ставитися по-різному. Можна вважати їх такими, що підлягають розв'язанню (представники Римського клубу, зокрема і А. Печчеї). Тоді в майбутньому мислимий стан планети схожий або ідентичний з ноосферою, як вона уявлялася В.І. Вернадському.

Схожою є позиція М.М. Мойсеєва: "...Мені здається, - пише він, - що Вернадський занадто оптимістично дивився в майбутнє і недооцінював тих бар'єрів, які стоять на шляху людства до епохи ноосфери... З того часу минуло вже сорок чотири роки... Але ми, як і раніше, ще дуже далекі від ноосфери. Тепер ми розуміємо, що перехід від біосфери в цей новий стан не відбудеться сам по собі, як вважав Тейяр де Шарден. Людство ще не зробило рішучого кроку в бік такого переходу, як думав В.І. Вернадський". Тому замість "ноосфери" М.М. Мойсеєв вживає термін "епоха ноосфери", маючи на увазі досить тривалий час її побудови, а "теорію ноосфери" заступає у нього "теорія розвитку ноосфери". [1, 225]

Таким чином, уявлення про ідеальний стан на землі відсувається в майбутнє, але зберігається. Воно, можливо, потрібне психологічно, аби люди хоча б у щось вірили, на щось сподівалися і не впадали у відчай.

Однак за останні десятиліття, що минули з часу виникнення глобальних проблем та їх усвідомлення, все більше з'ясовується, що вони взагалі нерозв'язні.

Справді, екологічна проблема зародилася з технологічної діяльності людини. Подібно до того, як В.І. Вернадський наводив теоретичний аргумент проти побоювань з приводу загибелі цивілізації, можна навести аналогічний аргумент - але на підтримку таких побоювань. Суть аргументу така: будь-яка людська діяльність суперечлива, одночасно з творенням вона щось руйнує. Коли діяльність набуває планетарного характеру, її руйнівна сила стає також геологічною силою, якщо використати термін нашого вченого. Об'єктом руйнування стає вся навколишня природа. Коротко кажучи, не тому людина губить природу, що діє неадекватними засобами, а тому, що вона просто діє, змінює світ. Такий характер її діяльності.

4. «Всезагальний стан світу» і «принцип корисності»

Отже, вся творчість людини, кажучи словами В.І. Вернадського, це - "грандіозне природне явище". Звідси і його незалежність від "творчості людини". "Поворот в історії думки, - писав учений, - що зараз відбувається, незалежний від волі людини і не може бути змінений ні її бажаннями, ні будь-якими проявами її життя, суспільними та соціальними. Він, безсумнівно, коріниться в її минулому. Нова смуга вибуху наукової творчості неминуче повинна дійти до своєї природної межі настільки ж неминуче, як рухається до неї комета". З цим не можна не погодитися, - якщо під межею ми розуміємо протилежне тому, що мав на увазі В.І. Вернадський.

Він бачив у науковій думці лише позитивну силу. Та ще А В. Луначарський зауважив, що з факелом розуму можна піти і до театру, і до корчми. Тому, розкриваючи сучасний смисл феномена ноосфери, слід бачити не лише планетний характер цієї сили, а й те, до чого вона призводить. Необхідна деяка додаткова характеристика ноосфери, виявлення в ній фундаментального принципу, який утворює стрижень сучасного всезагального стану світу. Але спочатку декілька слів про самий термін. [5, 157]

Вислів "загальний стан світу" був запроваджений Гегелем в його "Естетиці". Під ним розумівся "загальний характер того субстанціального начала, котре як щось суттєве у сфері духовної дійсності об'єднує всі її явища". Він витлумачував "...стан світу як спосіб існування духовної дійсності". Духовної - тому, що мова йшла про духовну, точніше - художню культуру. Гегель виокремлював два основних таких стани: вік героїв (гомерівська епоха, лицарство середньовіччя), коли індивідуальна самостійність досягла повного розквіту; і сучасний прозаїчний стан, коли "можливості для створення ідеальних образів дуже обмежені, бо дуже незначна чисельність і обсяг тих кіл суспільства, в яких залишається вільне поле діяльності для самостійних рішень приватних осіб". І в цю, прозаїчну епоху з'являються спроби відновлення індивідуальної самостійності, прикладом чого Гегель вважав драми Гете і Шіллера.[13, 118]

Для нас тут важливо звернути увагу на те, що категорія "загальний стан світу" може застосовуватися не лише до духовної культури, а й до реального світу, особливо до світу сучасного, який саме й характеризується з'єднаністю і цілісністю, або всезагальністю. Це стосується не лише даної категорії. Низка категорій естетики в сучасній історичній ситуації набуває нового, більш глибокого і масштабного світоглядного значення. Така властивість проаналізована вже на прикладі категорій "героїчне" і "трагічне", бо історія XX століття дає навіть надмір матеріалу, щоб зрозуміти: трагічне - це феномен не лише естетики, а й самої людської історії, і теж стосується героїчного.

Досліджуючи ноосферу, не можна обійтися без категорії, чи принципу, "загальний стан світу". І тут теж потрібно виокремити субстанціальне начало, яке об'єднує всі явища дійсності. [12, 337]

Субстанцію - основу світу людини - утворює діяльність. Але діяльність завжди була і залишається основою. Її специфікація була усвідомлена, а значною мірою і виникла з появою капіталізму. Ось як цю специфіковану діяльність схарактеризовано К. Марксом: капіталістичне виробництво "створює систему загальної корисності; навіть наука, так само як і всі фізичні й духовні властивості людини, виступає лише як носій цієї системи загальної корисності, й нема нічого такого, що поза цим колом суспільного виробництва та обміну виступало б як щось саме по собі цінне, як правомірне саме по собі. Таким чином, тільки капітал створює буржуазне суспільство й універсальне привласнення членами суспільства як природи, так і самого суспільного зв'язку. Звідси великий цивілізуючий вплив капіталу, створення ним такого суспільного ступеня, у порівнянні з яким усі попередні виступають лише як локальний розвиток людства і як забобонне поклоніння природі. Тільки при капіталізмі природа стає лише предметом для людини, лише корисною річчю, її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів само виступає лише як хитрість, яка має на меті підкорити природу людським потребам, чи то як предмет споживання, чи як засіб виробництва". [7, 265]

Слова "тільки при капіталізмі" потребують уточнення. Суто споживацьке ставлення до природи було й раніше. Л.М. Гумільов, показавши хижацьке руйнування її американцями у XIX столітті, слідом аналізує таке ж у Римській імперії - під промовистою рубрикою "І так було завжди". Він зауважує: "І не треба гадати, що таке ставлення до природи властиве тільки сучасним представникам так званого цивілізованого світу. І в більш давні часи в інших народів траплялось те ж саме споживацьке ставлення до природи з тими ж самими жалюгідними результатами. За 15 тисяч років до нашої ери на Землі не було пустель, а тепер куди не глянь - пустеля. А будь-яка пустеля - це результат загибелі природи внаслідок діяльності людини, яка вважає себе її царем". Відмінність сучасності від попередніх епох - в тому, що тепер принцип корисності глобальний, а раніше він мав локальний характер.

З наведеного вище уривка К. Маркса випливає думка, що система всезагальної корисності - це і є та субстанціальна основа, яка об'єднує всі часткові й особливі прояви людської цивілізації. К. Маркс вважав, що таке відношення зникне із загибеллю капіталізму, з побудовою комуністичного ладу. Однак цього не відбулося, тому що сам комунізм виявився утопією. Більш того, оскільки він реалізувався у вигляді "табору соціалізму", принцип корисності став іще страшнішим - природу і людину почали губити не з користю, як при капіталізмі, а без неї. Тут проявив себе на повну силу скоріше принцип загальної некорисності й недоцільності як основа людської діяльності. Саму людину, десятки мільйонів людей використовували просто як засіб для захоплення й утримання влади. Цінність життя стала нульовою. З цього погляду історія розвинулася в такому напрямі, якого Маркс не передбачав.

З іншого боку, людина при капіталізмі також зазнала еволюції, якої не змогли передбачити теоретики класової боротьби. В багатьох країнах були завойовані права і свободи людини, створені правові держави, людське життя й особа набули високої цінності, наскільки це взагалі можливо.

Однак це не відмінило дії принципу корисності як регулятора стосунків людини з навколишнім світом. У розвинутих країнах живе всього 13% населення земної кулі, а його "внесок" у забруднення й руйнування природи становить 70%. Така ціна високого рівня життя. Універсальне задоволення потреб людей перетворює всю природу на засіб. Єдина відмінність від капіталізму, який був відомий Марксові, полягає в тому, що людину вже не так жорстоко експлуатували. Водночас експлуатація природи стала ще більшою, по суті граничною. [11, 59]

Таке глобальне використання світу і становить реальний зміст ноосфери. Вона, на наш погляд, - не висхідна, а низхідна лінія, або гілка, людського розвитку. Зарозуміле ставлення людини до світу породило зазначені проблеми, які окреслюють межі історії так само, як антиномії Канта свого часу позначали межі пізнання.

Отже, ноосфера - це такий всезагальний стан світу, що сформувався на принципі, чи на основі, всезагальної корисності як способу людського світо-відношення. Шкідливість цього принципу засвідчує низка глобальних проблем сучасності.

Висновок

Вчення Вернадського про біосферу перейшло в учення про сферу планети, де активно діє розум людини. У своїй науковій творчості він об'єднав органічну, неорганічну, духовну та розумову царини життя. Його теорія ноосфери, сфери людського розуму, яка базується на етичній й моральній свідомості окремої людини й людства взагалі, є однією з видатних й евристичних теорій ХХ ст. на новою парадигмою в еволюційній теорії.

За Вернадським, нова форма енергії, що пов'язана з життєдіяльністю людських спільнот і яку можна назвати енергією людської культури або культурною біогеохімічною енергією і створює ноосферу. Так, ідеї концепції В.І. Вернадського відкривають перспективу органічного зв'язку біологічної еволюції та історії людства. Сучасний стан цієї проблеми і в природознавстві, і в суспільних науках висуває необхідність визначення людини в єдності її життєдіяльності, без протиставлення біологічного соціальному, без конфронтації душі та тіла, інакше кажучи, визначення її як цілісності.

Список використаних джерел

1. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. - К.: Либідь. 1995 - 368 с.

2. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера.- М.: Наука, 1989, 262 ст

3. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление.- М.: Наука, 1991, 262 с.

4. Вернадский В.И. Основою жизни - испытание истины // Новый мир, 1988, 293 с.

5. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М.: Логос, 1989 - с. 430

6. Екологічний словник: Навч. посібник / В.В. Прежко та ін. - Харків: ХДАМГ, 1999. - 416 с.

7. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. - 864 с.

8. Жижек Славой. Вещь из внутреннего пространства // Гендерные исследования, №9 (1/2003): Харьковский центр гендерных исследований. - 346 с. - С. 211-253.

9. Запорожан В.Н. Нооэтика в этическом кодексе медицины ХХІ столетия. - О. ОНМедУ, 2011 - 168 с.

10. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. - 249.

11. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, - К.: МАУП, 2000. - 238 с.

12. Кучерявий В.П. Екологія, - Львів: Світ, - 500 с.

13. Поттер Ван Ранселер. Биоэтика - мост в будущее. - Киев: 2002 - 216 с.

Размещено на allbest.ru