Стійкий розвиток та основні засади його досягнення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стійкий розвиток та основні засади його досягнення

Прищепа А.М.

Брежицька О.А.

Клименко Л.В.

Анотації

В статті наведено передумови виникнення проблеми стійкого розвитку. Встановлено основні засади розробки стратегії в Україні та особливості вибору індикаторів для оцінки стану регіонів.

Pre-conditions of origin of problem of steady development are resulted in the article. Basic principles of development of strategy are set in Ukraine and feature of choice of indicators for the estimation of the state of regions.

Протягом своєї історії людство піддавалося впливу багатьох природних і соціальних катаклізмів. Однак, аж до середини ХХ століття, всі проблеми, що поставали перед ним, носили скоріше локальний, а не глобальний характер.

Озброєне знаннями, новітніми технологічними досягненнями людство стає наймогутнішим планетарним фактором. Визначальним у цьому відношенні стало ХХ століття. Тільки за перші три чверті століття світовий економічний потенціал збільшився в 10 разів, а до кінця сторіччя - майже в 20 разів порівняно з його початком.

Внаслідок цього людина несвідомо впливає на життєво важливі зв'язки планети: фізико-хімічні, геологічні, кліматичні, біологічні, що призводить до порушення гомеостазу всієї системи життєзабезпечення Землі. Деградації піддаються цілі екосистеми: дедалі частіше замість продуктивних ценозів на поверхні планети з'являються або ж пустелі, або громіздкі урбаністичні утворення. І якщо той чи інший вид може бути хоча б теоретично компенсований, то втрата екосистем ніякій компенсації не підлягає. А такі негативні процеси, що відбуваються у ґрунті та атмосфері (наприклад, деградація ґрунту, руйнування озонового шару атмосфери), ставлять під загрозу існування навіть найбільшої екосистеми - біосфери.

Вивчаючи закони розвитку природи, біосфери, складні взаємозв'язки її живих і неживих компонентів, місце і роль людини в біосфері, науковці активно шукають шляхи виходу з кризових ситуацій, у яких опинилася наша цивілізація в кінці ХХ - на початку ХХІ століть.

Вперше про наближення глобальної екологічної катастрофи заявив Генеральний Секретар ООН У.Тан у 1969 р., який, застосовуючи системний підхід до вивчення проблеми співіснування людини і природи визначив її основні причини: демографічний вибух, вичерпування природних ресурсів і забруднення довкілля. Відтоді все частіше заговорили про загрозу існуванню людства.

Спроби розв'язати екологічні проблеми через розробку і впровадження екологічно чистих, ресурсо- і енергозберігаючих технологій виявляються достатніми лише для гальмування негативних процесів у навколишньому середовищі, а зупинити ці процеси вони не в змозі. І така ситуація зумовила необхідність радикальних змін щодо цілей і пріоритетів майбутнього розвитку. регіон екологічний безпечний

Питання про стійкий екологічно безпечний розвиток вперше було піднято у 1987 році в доповіді Світової комісії з навколишнього середовища та розвитку "Наше спільне майбутнє" й наведено визначення цього терміну: "стійкий розвиток - це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління забезпечити свої власні потреби". Звичайно поняття про стійкий розвиток ще потребує всебічного наукового, філософського осмислення, наповнення глибоким економічним і соціально-культурним змістом. Загалом з поняттям "стійкий розвиток" асоціюються поняття про розвиток збалансований, стабільний, сталий (останній прийнято вживати на сьогодні в Україні). Однак, на нашу думку, найточніше відповідає саме змісту проблеми термін "стійкий розвиток", який і будемо використовувати надалі.

На Всесвітньому самміті "Планета Земля", що відбувся в 1992 році в Ріо-де-Жанейро, був прийнятий "Порядок денний на ХХІ століття", де розроблені загальні принципи й рекомендації щодо збалансованого розв'язання соціально-економічних завдань і збереження природного середовища та природно-ресурсного потенціалу. Також було визначено основні напрямки та завдання відповідно до яких має формуватись і духовний світ "людини екологічної", тобто такої, яка вміє жити в гармонії з природним середовищем. Концепція стійкого розвитку, запропонована Комісією з охорони навколишнього середовища і природних ресурсів ООН, включає понад 100 програм, які охоплюють надзвичайно широке коло проблем: від подолання злиднів до підсилення ролі громадськості у розв'язанні екологічних негараздів. Зобов'язання щодо її реалізації взяли на себе 179 країн.[1]

Це було поштовхом для активної міжнародної діяльності у напрямку комплексного розв'язання завдань охорони довкілля та підвищення рівня економіки усіх країн світу.

Наступним кроком у досягненні стійкого розвитку стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН Програми дій з подальшого впровадження Порядку денного на ХХІ століття. Це відбулось на спеціальній сесії "Планета Земля+5" в Ріо-де-Жанейро 1997 року. В документі наголошується на поєднанні економічних, соціальних та екологічних цілей, оскільки саме ці три сфери є взаємозалежними та взаємодоповнюючими складовими стійкого розвитку. [2]

В 2002 році в Йоганнесбурзі відбувся Всесвітній самміт зі стійкого розвитку, який закріпив його основні принципи. Були прийняті рекомендації щодо пріоритетів та подальших дій по прискоренню виконання цілей та завдань, визначених попередніми документами. Міжнародна громадська організація "Римський Клуб" узагальнила і оптимізувала засади та принципи суспільства стійкого розвитку:

? вважати, що забезпечення психічного розвитку та збереження здоров'я людини є пріоритетним завданням життєдіяльності кожного суспільства;

? прийняти концепцію збалансованого розвитку (екорозвитку);

? прагнути охороняти основні екосистеми Землі;

? прийняти ідею відкритої економічної системи, яка функціонує на засадах стійкого екологічно безпечного розвитку;

? сприяти розвитку прав і активності громадян;

? формувати міжнародні екологічні структури.

Згідно ухваленої програми дій, в усіх країнах, що підписали Порядок денний на ХХІ століття, повинні бути розроблені Національні стратегії стійкого розвитку до 2002 року. Так, з 1992 року Україна розпочала розробку Національної стратегії переходу до стійкого розвитку. Відповідно з цим було визначено, що головним інструментом реалізації екологічної політики України є екологічні програми. Постановою Верховної Ради України у 1999 році було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів. Розроблено проект "Стратегії сталого розвитку України", де зазначені основні положення, принципи, шляхи та засоби реалізації державної політики. Згідно даного документу, "стійкий розвиток - це система взаємоузгоджених управлінських, економічних, соціальних, природоохоронних заходів, спрямованих на формування системи суспільних відносин на засадах довіри, партнерства, солідарності, консенсусу, етичних цінностей, безпечного навколишнього середовища, національних джерел духовності". В основу стійкого розвитку покладено невід'ємні права людини на життя та повноцінний розвиток. Пріоритетним напрямом розвитку є оптимізація життєдіяльності людства в умовах безпечного природного середовища і гармонійних відносин як всередині суспільства, так і між окремими спільнотами.[3]

У травні 2003 року в Києві відбулась 5-та Всеєвропейська конференція Міністрів навколишнього середовища під назвою "Довкілля для Європи", на якій була представлена "Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі".

Однак, зрозуміло, що стратегія стійкого розвитку повинна розроблятись згідно певної методології. На сьогодні не існує загальноприйнятої методології, оскільки кожна країна має свої відмінності у розвитку, потребах та можливостях.

Досвід останніх років та діюча практика показують, що якісні та ефективні національні стратегії мають деякі спільні складові:

- самостійна розробка національних програм з прийняттям політичних обов'язків;

- міжсекторальне партнерство і широка участь громадськості;

- розвиток потенціалу для охорони навколишнього природного середовища і стійкого розвитку;

- програмно-цільовий підхід і цілеспрямоване планування; моніторинг очікуваних результатів.

Зазначені елементи можуть бути здійснені через підтримку на постійній основі чотирьох вирішальних процесів: політичного, технічного, громадського і ресурсного.

Політичний процес включає прийняття обов'язків на вищому політичному рівні за участі громадськості, підписання відповідних документів про взаєморозуміння між зацікавленими сторонами.

Технічний (експертний) процес включає в себе заходи по оцінці економічної, соціальної та екологічної ситуації, уточнення проблем, пріоритетів, цілей і завдань, моделювання та розробку інвестиційних програм, моніторинг, індикатори та їх оцінку, використовуючи сучасні методи аналізу, особливо цілеспрямованого планування проектів. Даний процес здійснюється в кілька етапів, що зображено на рисунку.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадський процес включає повне залучення основних груп населення та засоби масової інформації в розробку і реалізацію стратегії, в процес прийняття рішень, проведення багатосторонніх постійних діалогів.

Ресурсний - включає завдання забезпечення відповідними фінансовими, організаційно-технічними і інформаційними ресурсами процесу підготовки та реалізації стратегії. Ресурси можуть бути залучені із бюджетних, приватних і міжнародних джерел. Важливо забезпечити участь приватного сектора в процесі розробки стратегії. При використанні ресурсів міжнародного суспільства, з метою забезпечення національної безпеки, країнам необхідно зберігати повний контроль над розробкою стратегії, та її впровадженням.

Однак слід пам'ятати, що розробка стратегії ще не гарантує її виконання. В основу стратегічного плану досягнення стійкого розвитку повинні бути покладені чітко сформульовані у вигляді системи напрямки, цілі, завдання та механізми їх здійснення. Після початку впровадження стратегії важливим є організація моніторингу досягнутих результатів, що дозволить порівняти отримані результати з визначеними в плані положеннями та встановити, наскільки вдалося наблизитися до досягнення очікуваних цілей. Такий аналіз ситуації також здійснюється на основі системи індикаторів моніторингу стійкого розвитку.

Для розробки стратегії стійкого розвитку необхідно оцінити стан, в якому знаходиться даний регіон (селище, місто, район, область). Оцінка стану включає характеристику екологічної ситуації, яка дає можливість відобразити загальну картину місця проживання населення, стан повітря, води, грунтів, територіально-природних комплексів, а також економіко-соціальних умов життєдіяльності. Більш повну екологічну, економічну та соціальну характеристику регіону можна отримати на основі дослідження динаміки змін в системі показників і встановлення основних закономірностей їх розвитку.

Серед великої кількості показників, що характеризують стан тієї чи іншої сфери необхідно вибрати ті, котрі будуть індикаторами стійкого розвитку, тобто найбільш точно зможуть кількісно або якісно оцінити стан регіону, не потребуючи при цьому великого обсягу додаткової інформації.

Слід зазначити, що система індикаторів стійкого розвитку на сьогоднішній день перебуває у стадії розробки та їх вдосконалення. Одним із основних завдань такого процесу є їх наукова обґрунтованість. Це надзвичайно складне питання слід вирішувати на основі комплексного (системного) підходу до їх вивчення, мета якого - отримати об'єктивне розміщення пріоритетів та оптимізації прийнятих рішень при постійно обмежених ресурсах і доступної інформації.

На міжнародному рівні розроблено проект із 134 індикаторів стійкого розвитку, які поділені на такі групи [4]:

? Індикатори соціальних аспектів стійкого розвитку;

? Індикатори економічних аспектів стійкого розвитку;

? Індикатори екологічний аспектів стійкого розвитку (включно з характеристиками води, землі, атмосфери, інших природних ресурсів, відходів);

? Індикатори інституціональних аспектів стійкого розвитку (програмування) і планування політики, наукові розробки, міжнародні правові інструменти, інформаційне забезпечення, посилення ролі основних груп населення.

Також міжнародні індикатори поділяють на три категорії згідно їх цільового спрямування [5]:

1) індикатори "рушійних сил", які характеризують людську діяльність, процеси і особливості, що впливають на стійкий розвиток;

2) індикатори "становища", які показують існуючий стан різних аспектів стійкого розвитку;

3) індикатори "наслідків", які дають можливість здійснювати політичний вибір або застосовувати інший засіб реагування для зміни становища, що склалося.

Розробка таких індикаторів здійснювалась на основі таких критеріїв: можливість їх використання на регіональному та національному рівнях; індикатори мають бути простими, зручними і несуперечливими; кількість індикаторів має бути обмеженою, але в разі необхідності її можна збільшити; індикатори повинні охоплювати всі складові стійкого розвитку (екологічну, економічну і соціальну); індикатори повинні враховувати існуючі міжнародні угоди.

Система індикаторів, як бачимо, може змінюватись і розширюватись залежно від особливостей регіону. Найбільш доцільним є використання трьох груп індикаторів стійкого розвитку: екологічних, економічних та соціальних. Звичайно, кожен регіон чи країна повинні визначити для себе ті індикатори стійкого розвитку, які найбільш точно зможуть оцінити їх стан та розробити методи визначення інтегральних індикаторів.

Складним завданням є розробка ієрархічної структури системи індикаторів, де показником вищого рівня має бути інтегральний індикатор стійкості регіону, що об'єднує індикатори екологічної, економічної та соціальної підсистем.[6]

До пріоритетних екологічних індикаторів відносяться: площа об'єктів природно-заповідного фонду, загальна площа лісів, площа сільськогосподарських угідь, сумарні викиди парникових газів, загальні викиди парникових газів від промислових об'єктів, обсяги викидів забруднених речовин в атмосферу, скидання забруднених зворотних вод у поверхневі водні об'єкти, сумарний водозабір, споживання свіжої води на виробничі потреби, загальне відведення нормативно очищених вод, обсяги оборотної і послідовно використаної води, наявність токсичних промислових відходів в сховищах організованого складування та на території підприємств, утворення нових відходів.

До індикаторів, які характеризують економічну сферу слід віднести: внутрішній валовий продукт у розрахунку на душу населення, індекс промислового виробництва, індекс внутрішнього сукупного реального попиту, індекс валового споживання, частка видобувної галузі в обсягах промислового виробництва, частка обробної галузі в обсягах промислового виробництва, обсяг сукупних інвестицій у основний капітал, коефіцієнт інтенсивності оновлення основних фондів, обсяг науково-дослідних та науково-технічних робіт, імпорт та експорт товарів і послуг, обсяг іноземних інвестицій.

До групи індикаторів соціальної сфери належать: середня очікувана при народжені тривалість життя, дитяча смертність, рівень захворюваності та забезпечення населення якісним медичним обслуговуванням, рівень освіти рівень зайнятості та безробіття населення, доходи в розрахунку на одну особу, забезпеченість населення житлом.

На сьогодні найбільш вивченими є індикатори економічної та соціальної сфери. Хоча, незважаючи на великий обсяг наукових досліджень, досі не існує типового набору індикаторів для оцінки економіко-соціального стану регіону (селища, міста, району, області). Індикатори екологічного стану залишаються найменш вивченими, а вони, як відомо, відіграють важливу роль у загальній характеристиці середовища життєдіяльності людини, оскільки саме екологічна складова є основою для гармонійного розвитку регіонів.

Отже, з усього вище сказаного слід зазначити, що перехід до стійкого розвитку - це насамперед зміна пріоритетів у системі економіка-природа (дотримування законів природи). Ідеї стійкого розвитку визначають в першу чергу екологічні, економічні та соціальні пріоритети людини, а суспільство стійкого розвитку - це якісно нова фаза постіндустріального (постекономічного) суспільства.

З метою якомога швидшого спрямування України до стійкого розвитку потрібно оцінити стан адміністративних одиниць (селища, міста, району, області) за допомогою обґрунтованої системи індикаторів різних рівнів; визначити пріоритетні напрями розвитку регіонів та розробити регіональні програми дій для забезпечення гармонійного розвитку території.

Література

1. Програма дій "Порядок денний на ХХІ століття" (Agenda-21). - К., 2000.

2.Програма дій з подальшого впровадження "Порядку денного на ХХІ століття" ("Rio+5"). - К., 2000.

3. Концепція сталого розвитку України. Проект. - К., 1999.

4. Г.О. Білявський, Л.І. Бутченко, В.М. Навроцький. Основи екології: теорія та практикум. Навчальний посібник. - К.: Лібра, 2002.

5. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна: Навчальний посібник / за ред. М.І. Дробнохода. - К.: МАУП, 2002.

6. Методичні вказівки з розробки регіональних стратегій сталого розвитку / А.Г. Шапар, М.А.Ємець, П.І.Копач та ін. - Дніпропетровськ: "Моноліт", 2003.

7. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С., Костіков І.Ю.. Основи екології: Підручник. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 2005.

8. Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління - К.: Либідь, 2004.

9. Кузнецов О.Л. Система "Природа - общество- человек" Устойчивое развитие. - М.: Дубла, 2000.

10. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С. Экологический вызов и устойчивое развитие: Учебное пособие. - М.: Прогресс-Традиция, 2000.

11. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю., Навроцький В. Ноосферогенез і гармонійний розвиток. - К.: Геопринт, 2002.

12. Шевчук В., Білявський Г., Саталкін Ю., Медведенко І., Навроцький В. Порядок денний на ХХІ століття: національний шлях до гармонійного розвитку. - К.: Літсофт, 2002.

Размещено на Allbest.ru