Структура національної екологічної мережі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура національної екологічної мережі

Ващишин М.Я.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри трудового, аграрного та екологічного права Львівського національногоуніверситету імені Івана Франка

У статті проаналізовано структуру національної екологічної мережі: об'єкт, складовий елемент, структурний еле-мент екомережі. Запропоновано вважати структурними елементами екомережі природні регіони, природні коридори й буферні зони Обґрунтовано доцільність виключення зі складу екологічної мережі відновлюваних територій, оскільки вони мають недостатню екологічну цінність. природний регіон екомережа

Ключові слова: національна екологічна мережа, об'єкт екомережі, складовий елемент екомережі, структурний елемент екомережі, відновлювані території.

В статье проанализирована структура национальной экологической сети: объект, составная часть, структурный элемент экологической сети. Предложено считать структурными элементами экосети природные регионы, при-родные коридоры и буферные зоны. Обоснована целесообразность исключения из состава экологической сети восстанавливаемыхтерриторий, поскольку они имеют незначительную экологическую ценность.

Ключевые слова: национальная экологическая сеть, составная часть экосети, объект экосети, структурный элемент экосети, восстанавливаемые территории.

The article deals with the analysis of the structure of the national environmental network, which is as follows: object, component, structure element of environmental network. Structure elements of environmental network are core areas, natural corridors and buffer zones. The necessity of the excluding of the recovery territories from the composition of environmental network forthe reason of inefficient environmental value is substantiated.

Key words: national environmental network, object of environmental network, component of environmental network, structure element ofenvironmental network, recoveryterritories.

Постановка проблеми. Основним принципом фор-мування, збереження й використання екологічної ме-режі є забезпечення цілісності екосистемних функцій складових елементів екомережі. Цей принцип закрі-плений у ст. 4 Закону України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 р. [1]. Для дієвої реалізації цього принципу необхідним є чітке окреслення структури екологічної мережі України та узгодження основних засад її побудови із системоутворюючими факторами Всеєвропейської екомережі, у складі котрої національна екологічна мережа й формується.

Однак законодавець не зовсім послідовно визначає перелік структурних елементів екомережі, не дає вичерпного переліку об'єктів екомережі, не виділяє критеріїв включення до екомережі її складових елементів. Важливе юридичне і практичне значення має також визначення співвідношення між такими окремими складовими екологічної мережі, як об'єкт, складовий елемент, структурний елемент екомережі.

Стан дослідження. Окремі питання структурної побудови національної екологічної мережі до-сліджувалися представниками еколого-правової науки, однак такий аналіз проводився на базовому рівні навчальних посібників та підручників з екологічного права або на факультативному рівні під час дослідження дотичних еколого-правових чи земельно-правових проблем. Серед дослідників правових аспектів національної екологічної мережі варто від-значити В.І. Андрейцева, Г.І. Балюк, А.П. Гетьмана, П.А. Гвоздика, А.И. Годованюка, Б.В. Даниленка, І.І. Каракаша, С.М. Кравченко, П.Ф. Кулинича, М.І. Максименка, Н.Р. Малишеву, В.В. Носіка, А.К. Со-колову, Х.І. Чопко, Ю.С. Шемшученка. Так, зокрема, Б.В. Даниленко під час дослідження земельно-право-вих проблем формування національної екологічної мережі України проаналізував особливості правового режиму земель ключових та сполучних територій національної екологічної мережі [2, с. 415-446], М.І. Максименко у процесі дослідження правового забезпечення оптимізації структури землекористу-вання в Україні виділив окремим напрямком такої оптимізації створення екологічної мережі [3], а П.Ф. Кулинич під час аналізу правових проблем охорони й використання земель сільськогосподарського при-значення обґрунтовував екологічну цінність сіножатей та пасовищ як стабілізуючих угідь екологічної мережі [4, с. 174-180]. Однак комплексного аналізу всієї структури національної екологічної мережі ними не проводилося, що й зумовлює актуальність даного дослідження.

Метою даної статті є формування пропозицій щодо вдосконалення законодавства України щодо структурної побудови та цілісності національної екологічної мережі.

Виклад основного матеріалу. Всеєвропейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, відповідно до рекомендацій якої й формується в Україні національна екологічна мережа, передбачено розбудову Всеєвропейської екоме- режі як фізичної (на місцевості) мережі ключових територій (core areas), з'єднаних природними коридорами (corridors) та підтримуваних буферними зонами (buffer zones).

Законодавчою основою організації національної екологічної мережі в Україні є Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр., затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р. [5], а також Закон України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 р. Однак ці закони по-різному визначають переліки й назви структурних елементів національної екологічної мережі. Так, першим законом передбачено три структурні елементи національної екологічної мережі: природні регіони, природні коридори й буферні зони, натомість наступним законом вже запроваджено інший, дещо видозмінений перелік структурних елементів національної екоме- режі: ключові, сполучні та буферні території, а також доповнено її структуру ще одним елементом - відновлюваними територіями.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону ком-понентів ландшафтного та біотичного різноманіття, включають середовища існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин. Переважно мають у своєму складі території та об'єкти природно-заповідного фонду, відсоток яких значно перевищує аналогічний у цілому у країні, а також інші території, що відповідають умовам, визначеним національним природоохоронним законодавством або міжнародними нормативно-пра-вовими актами (конвенціями, угодами, договорами тощо).

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про еко-логічну мережу України» [1] перелік ключових те-риторій екомережі включає території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно-болотні угіддя міжнародного значення, інші території, в межах яких збереглися найбільш цінні природні комплекси. До позитивних новел цього закону варто віднести до-повнення переліку ключових територій екологічної мережі водно-болотними угіддями міжнародного значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів.

Природний регіон - це природно-територіальне утворення значної площі, що характеризується ти-повими й унікальними природними комплексами, різноманітним рослинним і тваринним світом, та яке виконує регіональну екостабілізуючу роль. Природний регіон є основним структурним елементом екологічної мережі.

Зважаючи на те, що природні регіони покликані забезпечувати збереження ландшафтного й біологіч-ного різноманіття та охоплюють, насамперед, тери-торії, що є середовищем існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин, то до складу природних регіонів необхідно відносити земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України, і які є місцем перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України. Крім того, до природних регіонів належать Карпати, Кримські гори, Донецький кряж, Приазовська й Подільська височини, Полісся, прибережно-морські смуги і континентальний шельф.

Сполучні території поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Сполучні території можуть мати самостійне значення для збереження біо- та ландшафтного різноманіття. Перелік сполучних територій екомережі включає території, що за-безпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі [1]. Природні коридори форму-ються ділянками природних ландшафтів витягнутої конфігурації, різної ширини, протяжності, форми і з'єднують між собою природні регіони. Вони мають забезпечувати відповідні умови збереження видів дикої фауни та флори [5]. Природний коридор - це природна або приведена до природного стану ділянка землі чи водної поверхні, яка забезпечує для природного середовища умови безперервності, системної єдності та функції біокомунікації.

Відповідно до п. 7 Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000--2015 рр. основними комунікаційними елементами національної екологічної мережі, зокрема широтними природними коридорами, що забезпечують природні зв'язки зонального характеру, є Поліський (лісовий), Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Південноукраїнський (степовий), а також меридіональні природні коридори, просторово обмежені долинами великих річок - Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, Сіверського Дінця, які об'єднують водні та заплавні ландшафти - шляхи міграції численних видів рослин і тварин. Окремий природний коридор, що має міжнародне значення, формує ланцюг прибережно- морських ландшафтів Азовського і Чорного морів, який оточує територію України з півдня [5]. Аналіз цих положень дозволяє зробити висновок про те, що до природних коридорів необхідно відносити ліси, степи, водні та заплавні ландшафти, оскільки природні коридори зосереджені в лісовій, лісостеповій і степовій зоні, а також просторово обмежені долинами великих річок. Б.В. Даниленко вважає, що роль екологічних коридорів мають виконувати пасовища та сіножаті [2, с. 425].

Буферні території забезпечують захист ключових і сполучних територій від антропогенного впливу. Пе-релік буферних зон екомережі включає території на-вколо ключових територій екомережі, що запобігають негативному впливу господарської діяльності на су-міжних територіях [1]. Буферні зони створюються для захисту природних регіонів і коридорів від негативної дії зовнішніх чинників, забезпечення дотримання в їх межах більш сприятливих умов для розвитку й самовідновлення та оптимізації форм господарювання з метою збереження існуючих і відтворення втрачених природних цінностей [5]. Буферна зона - це місцевість із природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточує найбільш цінні ділянки екологічної мережі та захищає їх від дії зовнішніх негативних факторів природного чи антропогенного походження. Буферні зони не становлять особливої екологічної цінності, вони виконують, насамперед, господарські функції, однак у складі екологічної ме-режі відіграють захисну роль. До буферних зон необ-хідно відносити водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів і зони санітарної охорони, що утворюють відповідні басейнові системи, а також полезахисні лісові смуги, які захищають ділянки степової рослинності, луки і пасовища, сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання.

Відновлювані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі та є територіями, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Відновлювані території - це порушені землі, деградовані й малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів і стихійних явищ, інші території, важливі з погляду формування просторової цілісності екомережі [1]. Видається, що саме така ознака як важливість з точки зору фор-мування просторової цілісності екомережі повинна стати визначальною під час прийняття рішення про включення конкретної земельної ділянки до складу екомережі, а не її пошкоджений стан.

Законодавцеві варто визначитися з остаточним узгодженим переліком структурних елементів на-ціональної екологічної мережі. Дозволимо собі ви-словити деякі міркування на основі порівняльного аналізу обох законів та запропонувати власні шляхи усунення цього законодавчого недоліку.

Якщо перелік структурних елементів національної екомережі згідно з першим законом за кількістю елементів відповідає структурі Всеєвропейської екомережі, то другий закон передбачає також вклю-чення відновлюваних територій. На нашу думку, доповнення переліку структурних елементів націо-нальної екологічної мережі відновлюваними терито-ріями зовсім не відповідає характеру й меті функціо-нування екомережі. Як можуть сприяти збереженню ландшафтного та біологічного різноманіття порушені, деградовані, малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів і стихійних явищ, зокрема радіаційно забруднені та радіаційно небезпечні землі? Для відновлення порушеного стану земельних ділянок варто вживати заходів, пе-редбачених законодавством про охорону земель, а не про екологічну мережу. Тому варто виключити з переліку структурних елементів національної еколо-гічної мережі відновлювані території.

На думку П.Ф. Кулинича, частина земель сіль-ськогосподарського призначення, насамперед де-градовані та малопродуктивні землі, повинні бути планомірно трансформовані в землі, що особливо охороняються, зокрема в землі лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду [6, с. 49]. У результаті їх заліснення вони стануть елементами сполучних територій чи ключових територій відповідно. Таким чином, самостійного значення як структурного елемента екологічної мережі віднов-лювані території не мають.

Згідно із Загальнодержавною програмою фор-мування національної екологічної мережі України на 2000--2015 рр. назви структурних елементів на-ціональної екологічної мережі відразу відображають їх функціональні характеристики й екологічні «виміри», тобто просторові межі: природні регіони (ядра екомережі), природні коридори (сполучні елементи екомережі), буферні зони (оточуюча охоронна смуга, зовнішні межі якої збігаються з кордонами екомережі), а також вказують на винятково природне походження перших двох елементів.

У Законі України «Про екологічну мережу Укра-їни» всі структурні елементи національної екологічної мережі мають однакову родову назву - території, що певною мірою нівелює їхні відмінності, а також, із точки зору містобудівного законодавства, потребує чіткого визначення їхніх меж.

Б.В. Даниленко зазначає, що визначення меж еле-ментів екомережі можна здійснити двома шляхами:

1) визначення їх межу натурі в порядку землеустрою;

2) визначення меж елементів екомережі за існуючими межами [2, с. 426]. Визначення меж у натурі в порядку землеустрою здійснюється щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду, тобто за першим підходом на основі схем формування екомережі й переліків територій та об'єктів екологічної мережі розроблятимуться проекти землеустрою щодо формування екомережі, що потребує доповнення ст. 25 Закону України «Про землеустрій» новим видом землевпорядної документації. Перевагою такого підходу є те, що він дозволить точно визначити межі екомережі, однак його реалізація є вкрай складною, якщо не неможливою. Винесення в натуру меж екомережі, що займатиме приблизно 40% території країни, вимагатиме величезних коштів, і такий обсяг робіт може бути виконаний лише протягом дуже зна-чного проміжку часу [2, с. 426].

Ми погоджуємося з думкою Б.В. Даниленка, що такий підхід не може бути реалізовано, оскільки на практиці це не завжди технічно можливо виконати й не завжди доцільно, зважаючи на особливу стратегічну мету формування національної екологічної мережі - збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Найбільшою мірою це стосується якраз природних коридорів (екокоридорів).

Визначений Загальнодержавною програмою фор-мування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. перелік структурних елементів націо-нальної екологічної мережі не лише за кількістю, але й за змістом узгоджується з переліком, визначеним

Всеєвропейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (ключові території, природні коридори та буферні зони).

Законом України «Про екологічну мережу Украї-ни» передбачено, що до складових структурних еле-ментів екомережі включаються такі елементи:

а) території та об'єкти природно-заповідного фонду;

б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, во-доохоронні зони;

в) землі лісового фонду;

г) полезахисні лісові смуги та інші захисні наса-дження, які не віднесені до земель лісового фонду;

ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;

д) землі рекреаційного призначення, які викорис-товуються для організації масового відпочинку насе-лення і туризму та проведення спортивних заходів;

е) інші природні території та об'єкти (ділянки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу природну цінність);

є) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України;

ж) території, які є місцями перебування чи зрос-тання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України;

з) частково землі сільськогосподарського призна-чення екстенсивного використання (пасовища, луки, сіножаті тощо);

и) радіоактивно забруднені землі, що не викорис-товуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом [1].

П.Ф. Кулинич до числа нових функцій сільсько-господарських угідь відносить функцію забезпечення біорізноманіття. Сільськогосподарські угіддя, які входять до складу екомережі, підлягають особливій охороні, що полягає в наданні певного пріоритету в охороні сінокосів і пасовищ порівняно із правовою охороною інших сільськогосподарських угідь (ріллі, перелогів та багаторічних насаджень). Включені до екомережі менш продуктивні сільськогосподарські угіддя підлягають особливій правовій охороні перш за все як елементи навколишнього природного се-редовища [4, с. 178], що відіграватимуть стабілізуючу екосистемну функцію і поступово втрачатимуть функцію основного засобу сільськогосподарського виробництва.

Вважаємо, що радіоактивно забруднені землі, які не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом, не повинні бути складовими структурних елементів екомережі, оскільки вони продовжують становити загрозу довкіллю, а їхній правовий режим визначається не відповідно до законодавства про екологічну мережу, а відповідно до законодавства про радіаційну безпеку.

Об'єктом екомережі є окрема її складова частина, що має ознаки просторового об'єкта, тобто певну площу, визначені межі, екологічні характеристики тощо. Якщо площа й межі природної території (фак-тично - земельної ділянки) визначаються за земельним законодавством, то такої ознаки об'єкта екомережі як екологічні характеристики законодавець не розкриває, більше того, дає лише приблизний перелік таких об'єктів: території та об'єкти природно- заповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, сільськогосподарські угіддя екстенсивного викорис-тання (пасовища, сіножаті) тощо. Однозначно із цього переліку до екологічної мережі відносяться лише території та об'єкти природно-заповідного фонду, а інші елементи мають включатися до екомережі з урахуванням конкретних екологічних та соціально- економічних характеристик. Не всі земельні ділянки водного фонду (зокрема смуги відведення, берегові смуги водних шляхів), лісогосподарського призначення та сільськогосподарські угіддя екстенсивного використання доцільно включати до національної екологічної мережі, оскільки вони виконують насам-перед господарські, а не екологічні функції.

До складу національної екологічної мережі Укра-їни входять об'єкти й території загальнодержавного та місцевого значення, а формування об'єктів між-народного значення відбувається відповідно до між-народних Конвенцій. Створення спільних транскор-донних елементів національної екологічної мережі здійснюватиметься у співробітництві з такими кра-їнами:

Республіка Польща - Західнополіський біосфер- ний заповідник, біосферний заповідник Східні Карпати, Розточанський біосферний заповідник; Республіка Білорусь - Західнополіський біосферний заповідник, Рівненський природний заповідник, національний природний парк Прип'ять-Стохід; Російська Федерація - Сновський природний заповідник, Луганський природний заповідник, Деснян- сько-Старогутський національний природний парк, національний природний парк Меотида, національний природний парк Донецький кряж; Румунія - Дунайський біосферний заповідник, Вижницький національний природний парк; Республіка Молдова - Нижньодністровський національний природний парк; Словацька Республіка - біосферний заповідник Східні Карпати [5].

Із початку 2008 р. до середини 2010 р. благо-дійною організацією «ІнтерЕкоЦентр» (Україна) та центром екологічних консультацій «Altenburg & Wyraenga Ecological Consultants» (Нідерланди) спільно з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України виконано проект «Реалізація транскордонного екологічного зв'язку в Українських Карпатах». Створено Турківський та Буковинський транскордонні екокоридори у Львівській та Чернівецькій областях. Вони поєднують Національний природний парк «Сколівські Бескиди», Ужанський національний природний парк і Регіональний ландшафтний парк «Надсяння» в Україні з національними парками «Бещадський», «Чісна-Вет- ліна» та «Долина Сяну» в Польщі, а також Вижницький національний природний парк із національним парком «Ванаторі-Нямц» у Румунії [7, с. 47].

Таким чином, формування екомережі в Україні відбувається з дотриманням принципу забезпечення поєднання національної екомережі з екомережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської еко-логічної мережі, всебічного розвитку міжнародної співпраці в цій сфері.

В Україні особливій охороні підлягає ширший перелік територій та об'єктів, ніж у державах ЄС. Це, зокрема, стосується курортних та лікувально- оздоровчих, рекреаційних, водозахисних та полеза-хисних територій, відновлюваних територій, поло-ження про особливу охорону яких передбачені лише національним законодавством.

Висновки. Структура національної екологічної мережі складається із трьох типів елементів: структурні елементи екомережі, складові частини структурних елементів екомережі, об'єкти екомережі. Найменш деталізований із них правовий режим об'єкта екомережі, що зумовлює потребу його регламентації нормами законодавства про природно-заповідний фонд, лісове, водне, земельне та інше екологічне законодавство.

Особливістю національної екологічної мережі як єдиної територіальної системи є визначення окремих географічно визначених територіальних елементів на законодавчому рівні в Загальнодержавній програмі формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.

Задля усунення суперечностей між базовими за-конами в частині визначення переліків і назв струк-турних елементів національної екологічної мережі пропонується виключити відновлювані території з їх переліку і взяти за основу запропоновані Загаль-нодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. назви структурних елементів екомережі: природні регіони, природні коридори та буферні зони, що відображає їх функціональні й екологічні характеристики та від-повідає Всеєвропейській стратегії збереження ланд-шафтного й біологічного різноманіття.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 45. - Ст. 500.

2. Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення : монографія / А.П. Гетьман, М.В. Шульга, А.М. Статівка та ін. ; за ред. А.П. Гетьмана та В.Ю. Уркевича. - X. : Право, 2012.-448 с.

3. Максименко М.І. Правове забезпечення оптимізації структури землекористування в Україні : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид наук/ М.І. Максименко. - К., 2013. - 18 с.

4. Кулинич П.Ф. Сільськогосподарські угіддя як об'єкт земельних правовідносин / П.Ф. Кулинич // Часопис Київського університету права. - 2008. -№4,- С. 174-180.

5. Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.» від 21 вересня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 47. - Ст. 405.

6. Кулинич П.Ф. Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель у земельному праві України / П.Ф. Кулинич // Право України. - 2004. -№8.- С. 45-49.

7. Створення екологічних коридорів в Україні: посібник щодо законодавства, ландшафтно-екологічного моделювання та менеджменту для поєднання природоохоронних об'єктів на підставі досвіду в Карпатах / Ф. Деодатус, Л. Проценко, А. Баштата ін. - К., 2010.

Размещено на Allbest.ru