Особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Об'єкт дослідження - екологічні особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського).

Мета роботи ? дослідити екологічні особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського) у фітоценозах м. Дніпродзержинська. Визначити частоту трапляння і щільність у різних функціональних зонах міста - в зонах техногенного впливу і природних ділянках.

Методи дослідження: методика оцінки інвазивності видів Абдулоєвої О.С. та Карпенко Н.І.; шкала чисельності Браун-Бланке; шкала рясності Г. Друде.

У дипломній роботі виконано огляд літературних джерел з питання проблем інвазій. Досліджено шляхи розповсюдження і поширення інвазивних видів.

У дослідницькій частині розглянуто морфологічні особливості, природний і вторинний ареали та наслідки впровадження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарник канадський). Досліджено екосистеми, де вид займає нішу домінанту.

Інвазія, аборигенна флора, синантропізація, шляхи занесення, епекофіт, алелопатія, пластичність, функціональне зонування, щільність, частота трапляння



Зміст

Реферат

Вступ

1. Огляд літератури за темою

1.1 Основні поняття і класифікації інвазивних видів

1.2 Проблеми вивчення інвазивних видів в сучасній екології

1.3 Розповсюдження інвазивних видів в екосистемах

2. Дослідницька частина

2.1 Об'єкт дослідження

2.2 Методика оцінки інвазивності видів

2.3 Оцінка впливу виду Solidago canadensis L на фітоценози Дніпродзержинська

2.4 Наслідки впровадження виду Solidago canadensis L

2.5 Методи боротьби з видом Solidago canadensis L

Висновки

Перелік посилань

Додатки



Вступ

Інвазії чужорідних видів за межі їх первинних ареалів носять глобальний характер, їх натуралізація і подальше розповсюдження може викликати необоротні екологічні катастрофи, небажані економічні і соціальні наслідки. На відміну від більшості забруднюючих речовин антропогенного походження, які в природних екосистемах в ході процесів самоочищення зазвичай руйнуються і вміст яких піддається ефективному контролю з боку людини, чужорідні організми, що успішно заселилися, можуть розмножуватися і поширюватися в навколишньому середовищі, викликаючи біологічні перешкоди, знищуючи аборигенні види, порушуючи структуру біотичних угруповань часто з непередбачуваними й необоротними наслідками.

Об'єкт дослідження - екологічні особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського).

Мета дослідження ? дослідити екологічні особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. (золотарника канадського) у фітоценозах м. Дніпродзержинська.

Задачі дослідження:

-дослідити екологічні особливості розповсюдження інвазивного виду Solidago canadensis L. у різних функціональних зонах м.Дніпродзержинська;

- визначити інвазивний ризик, що може нанести вид Solidago canadensisL. аборигенним угрупованням;

- визначити частоту трапляння і щільність виду Solidago canadensis L. у різних функціональних зонах міста.

Методи дослідження: методика оцінки інвазивності видів АбдулоєвоїО.С. та Карпенко Н.І.; шкала чисельності Браун-Бланке; шкала рясності Г. Друде.



1. Огляд літератури за темою

1.1 Основні поняття і класифікації інвазивних видів

Інвазії неаборигенних видів організмів -- одна з найбільших екологічних проблем сучасності, яка гостро постає у зв'язку з активними процесами біотичної глобалізації. Термін «Інвазія» (від лат. Invasio - нашестя, напад) - вторгнення на яку-небудь територію або в екосистему не характерного для них біологічного виду, яке відбувається, на відміну від інтродукції, без свідомої участі людини. Біологічні інвазії -- швидкоплинні явища, які відбуваються протягом одного або кількох поколінь і призводять до формування нових частин ареалу. Цим вони відрізняються від експансій (поступових розширень ареалів), які можуть відбуватися поступово, упродовж кількох популяційних циклів. Ці процеси нерідко розглядають як особливий тип біологічного забруднення. Пусковим механізмом для розвитку біологічних інвазій є порушення природних бар'єрів для розселення, формування «екологічних коридорів» для розселення (наприклад, канали меліоративних систем, лісосмуги, придорожні смуги). Проте найпоширенішими стали штучні (часто -- ненавмисні) інтродукції видів[1].

Аборигенна флора -- природна флора даної місцевості, що виникла в процесі еволюції. золотарник фітоценоз дніпродзержинськ екосистема

Інвазивні види -- чужинні види із значною здатністю до експансії, які розповсюджуються природним шляхом або за допомогою людини й становлять значну загрозу для флори й фауни певних екосистем, конкуруючи з природними для даної місцевості видами за екологічні ніші, а також спричиняючи загибель місцевих видів.

Показниковими також є поняття синантропізація. Синантропізація флори -- складний процес, що відбувається внаслідок антропогенного впливу на природу і виявляється в збагаченні флори видами, пристосованими до існування в умовах, що створюються людиною у процесі її господарської діяльності за рахунок пригнічення або знищення тих видів природної флори, які нездатні існувати в таких умовах. Синантропні рослини -- рослини, для яких діяльність людини створює особливо сприятливі умови існування[2].

За словами Мосякіна А.С, інвазивні рослини становлять значну загрозу для біорізноманітності, менеджменту екосистем, сільського та лісового господарств тощо. За оцінкою Конвенції з біологічного різноманіття (Convention on Bio logical Diversity, CBD) інвазії неаборигенних організмів є другою за значенням загрозою для біорізноманітності на світовому рівні (після безпосереднього знищення місць існування). Усі прийняті на сьогодні стратегії та плани дій боротьби з інвазійними видами (як глобальні, так і регіональні документи) передбачають їх усебічне дослідження. І справді, для забезпечення належного рівня контролю певного виду необхідно детально дослідити всі фактори, що спричинили його інвазійну активність. Уже накопичено масив інформації про причини та фактори інвазійної спроможності різних видів рослин[1].

Активне вивчення проблеми інвазійних видів розпочалося на початку ХХ століття. Різними вченими було створено ряд класифікацій з різними підходами до вивчення інвазивності. Однією із перших є класифікація М.Ріклі. Основними критеріями було розмежування аборигенного та алохтонного (занесеного) елементів флори із наступним поділом останнього за часом занесення та різним характером трапляння. Основні терміни - апофіт, антропохор, археофіт, неофіт, які запропонував M.Ріклі, були покладені в основу наступних класифікацій і широко використовують дотепер. Класифікація M.Ріклі (1903) зазначена у таблиці 1.1.

Швейцарський ботанік А.Теллунг (1881-1928) - професор Цюріхського університету, на основі системи M. Ріклі, розробив детальну й дуже інформативну класифікацію антропофільного елемента, а потім ще декілька її варіантів. До існуючих критеріїв учений додав ще один, дуже важливий - спосіб занесення виду, а саме: свідомо, з метою культивування, або несвідомо, внаслідок господарської діяльності. У межах цих груп він виділив ще декілька за ступенем участі людини у появі чужорідних видів у антропогенних чи природних місцезростаннях, а також аборигенних - на окультурених ділянках. Класифікація А.Теллунга (1905) наведена у таблиці 1.2[3].

Таблиця 1.1 - Класифікація інвазивних видів М.Ріклі

Термін	Визначення
1. Апофіти.	рослини, які природнім шляхом перейшли на штучні місцезростання.
2. Антропохори: 2.1. Археофіти; 2.2. Здичавілі з культури; 2.3. Ефемери; 2.4. Колонофіти; 2.5. Неофіти.	рослини занесені у дану місцевість людиною.

Таблиця 1.2 - Класифікація інвазивних видів А.Теллунга

Термін	Визначення
A. Антропохори.	рослини, що занесені у дану місцевість людиною.
І. Внаслідок свідомої діяльності:
1. Ергазіофіти.	культурні рослини, які вирощуються на сільськогосподарських ділянках та в садах.
2. Ергазіоліпофіти.	релікти культурних рослин, які раніше культивувалися у природних місцезростаннях.
3. Ергазіофігофіти.	втікачі з культури.
ІІ. Занесені несвідомо
4. Археофіти.	вже у доісторичний час, що стійко закріпилися польові або городні бур'яни: а) на окультурених ділянках (власне археофіти), б) ті, що переходять на рудеральні місця.
5. Неофіти.	новоприбульці, що відносно часто й звичайно трапляються на природних місцезростаннях, часто формують угруповання разом з індигенними рослинами, незалежно від подальшого впливу людини.
6. Епекофіти.	неприродні види, що натуралізувалися на антропогенних місцезростаннях, але залежать від подальшого впливу діяльності людини.
7. Ефемерофіти.	прибульці, що трапляються лише поодиноко, є нестійкими й майже завжди на штучних місцезростаннях.
Б. Апофіти.	рослини, які природнім шляхом перейшли на штучні місцезростання.
І. В результаті свідомої діяльності людини:
8. Екіофіти.	місцеві культурні рослини, декоративні і господарські.
ІІ.Спонтанно:
9. Спонтанні апофіти.	a) апофіти ділянок, які обробляються (переходять на поля з сухих сонячних схилів), б) апофіти-рудерали.

Основні класифікації вітчизняної школи інвазивних видів представлені у таблиці 1.3 відповідно за часом занесення, способом занесення і за ступенем адаптованості [4].

Таблиця 1.3 - Класифікація інвазивних видів вітчизняної школи

Термін	Визначення
Класифікація адвентивних видів за часом занесення:
Археофіти	занесені до відкриття Америки (прикладами можуть служити цілий ряд середземноморських видів рослин, які були занесені на територію країни при стародавніх торгових контактах, і зараз ростуть як звичайні бур'яни);
Неофіти	з'явилися після XVстоліття (Heracleum sosnowskyi Manden - борщівник Сосновського).
Класифікація адвентивних видів за способом занесення:
Ксенофіти	занесені випадково (Ambrosia artemisiifolia L. - амброзія полинолиста, Urtica cannabina L. - кропива коноплева);
Ксеноергазіофіти	рослини, що культивували в інших регіонах і ненавмисно занесені у досліджуваний регіон у ході господарської діяльності.
Ергазіофіти	занесені навмисно для культурного використання (рослини роду Ірга, Acer negundo L. - клен американський);
Класифікація адвентивних видів за ступенем адаптованості
Емерофіти	види, які то з'являються, то зникають у локальних місцепроживання (Lepidium perfoliatum L. - блощичник зенолистний);
Колоністи	види, міцно закріпилися в нових місцепроживаннях, але не поширюються з них (Thladiantha dubia Bunge - червоний огірок);
Епекофіти	види-прищельці, які розселяються по порушеним місцепроживанням (Reynoutria japonica Houtt.- рейнутрія японська);
Агріофіти	заносні рослини, які впроваджуються в природні співтовариства (Impatiens glandulifera Royle - недоторка залозиста).

У результаті вивчення літератури виявлено, що проблеми інвазивних видів є недостатньо вивченні. Особливі відмінності вивчення проблем інвазії спостерігаються між вітчизняною і зарубіжною школою. Досі не існує остаточної моделі аналізу рослин на інвазійну спроможність.

1.2 Проблеми вивчення інвазивних видів в сучасній екології

В Європі проблемами інвазивних видів займається проект, що отримав назву DAISIE ( Delivering Alien Invasive Species Inventories for Europe ). Він об'єднує провідних дослідників біологічних інвазій в Європі , що включає 18 установ з 15 країн. Для досягнення контролю за інвазійними процесами DAISIE прагне зробити одну загальну інформаційну базу, що систематизує інвазії в Європі. Програма охоплює територію, що визначається, в основному, кордонами щодо північних і центральних районів (східна межа проходить по Уральським горам до берега Чорного моря, виключаючи Кавказ). На південному сході кордоном включеного у вивчення регіону був Кіпр, включена була також Туреччина[4].

Інвазивні види є в даний час значною частиною глобальних природних змін. Інвазії часто призводять до суттєвих втрат біологічного різноманіття та економічної значимості екосистем. Іноді це впровадження може завдавати значні економічні збитки і навіть становити небезпеку для здоров'я людей.

Так, як інвазії несуть за собою негативні впливи на екологію і економіку європейських країн склалася практика, за якої будь-яка європейська політика щодо інвазивних чужорідних видів потребує рівноважного застосування нормативних і добровільних засобів з метою вирішення ключових шляхів їх контролю, наприклад, таких, як торгівля, лісове господарство, декоративне садівництво тощо. Європейська комісія наголошує на нормативно-правових аспектах і готує інструмент Європейського Союзу з правових аспектів щодо інвазивних чужорідних видів. Наразі принцип саморегулювання вважається найуспішнішим й ефективнішим, ніж будь-яка інша юридично обов'язкова схема[5].

Таким є, наприклад, прийнятий у 2012 р. постійним комітетом Бернської Конвенції «Кодекс поведінки щодо інвазивних чужорідних видів для ботанічних садів», що вводиться в Європі, містить шість дій (усвідомлення і обізнаність, обмін інформацією, запобігання нових інвазій, заходи контролю, інформаційно-пропагандистська діяльність та перспективне планування), рекомендованих до запровадження ботанічним садам. Вже запропонована низка підходів аналізу і оцінок ризиків, різноманітні методологічно суворі протоколи тощо. Принцип їх такий: якщо вид оцінюється як такий, що проявляє високий інвазивний потенціал, то його інтродукція не припустима - він вилучається з колекційного фонду і заноситься до списку інвазивних. Використання схем оцінки ризиків інвазивних видів не тільки допомагає знизити ризик вторгнення, але дозволяє виявити інвазивні коридори. Зазвичай аналіз ризиків включає три складові: оцінка ризиків - визначення небезпеки, створюваної видом, ступеню їх тяжкості та імовірність того, що вони відбудуться; управління ризиками - практичні аспекти зниження ризиків та інформування про ризики - інтерпретація результатів аналізу й пояснення їх сенсу в зрозумілий спосіб[6].

Одним з методів дослідження даної програми є дослідження тенденції зміни процесу інвазії в часі. Протягом двох останніх століть відзначено стійке збільшення числа неофітів в Європі. На рисунку 1.1 видно, що число видів з позаєвропейським ареалом стало збільшуватися по експоненті приблизно з середини XIX століття. 50% інвазійних видів з'явилися після 1899 року, 25% з'явилися після 1962 року, 10% - після 1989 року. Дані представлені окремо для видів, що мають природний ареал поза Європою (929 видів), і що мають природний ареал в межах Європи (954 виду); для останніх враховувалася дата їх першого виявлення за межами природного ареалу. Щорічно в Європі відзначається близько 6 нових чужорідних видів, здатних до натуралізації.

Рисунок 1.1 - Збільшення численності інвазивних видів в Європі за останні 500 років

Крім того, в даний час щорічно близько 4-5 видів, що мають природний ареал в одній з країн Європи, відзначаються в якості інвазивних в інших частинах континенту. В цілому, темп приросту нових інвазивних видів різко збільшився протягом двох минулих століть і має невелику тенденцію до уповільнення.

За дослідженнями Виноградової Ю.К, Майорова С.Р., Хорун Л.В, всього в Європі налічується 3749 натуралізованих чужорідних види рослин, з яких 1780 мають позаєвропейське походження. Серед інвазійних видів Європи 34 % - мають азіатське походження (регіони Азії з помірним кліматом дають більше видів, ніж тропіки), 23 і 22% виникають відповідно з Північної та Південної Америки , а 17 % - з Африки.

Представники інвазійної флори переважають в багатьох великих родинах (Додаток 1); найвище їх число зазначено в Asteraceae (Айстрові - 692 чужорідних представника) , Роасеае (Злакові - 597 ), Rosaceae (Розові -363 ), Leguminosae (Бобові - 323 ) і Brassicaceae (Капустяні - 247 ). У 2008році відмічені в Європі чужорідні види відносяться до 213 родин, що майже в 2 рази більше, ніж повідомив Є. Вебер в 1997році.

Відзначено 1 567 родів, представлених в Європі щонайменше одним чужорідним видом. Інвазивні рослини Європи в більшості випадків належать до глобальних різноманітних родів, що включає, головним чином, міські та агрокультурні бур'яни, а також найбільш часто культивовані види.

З усіх інвазивних таксонів Європи 63% складають навмисно інтродуковані, а випадково занесені - 37%. На рисунку 1.2 детально розглянуто шляхи надходження інвазійних видів у Європу.

Інтродукція розглядається ретельніше всього, адже це є навмисний шлях привнесення чужинних видів в місцеві угруповання, хоча і декоративного характеру. Якби можна було точно передбачити, що конкретний вид володіє певним набором біологічних ознак, які сприятимуть його інвазії, завдання полягало б у посиленні карантинної служби. Однак проблема ускладнюється тим, що чужинні види можуть довгий час проростати на обмеженій території, і лише з часом відбувається вибухове розширення їх ареалу. На жаль, моделей, що прогнозують вторгнення чужинних видів, недостатньо, аби уникнути інвазій.

Рисунок 1.2 - Співвідношення різних шляхів потрапляння інвазивних видів в Європу, що мають неєвропейське походження

Тим часом ботанічні сади і садівничі фірми постійно вводять в культуру як нові дикорослі види, так і види, що успішно культивовані в інших регіонах, тим самим приводячи в дію пусковий механізм мікроеволюції. Більшість інтродукованих рослин виростають в ботанічних садах лише завдяки діям людини. Однак деяка частина видів доходить до стадії колонізації, тобто здатності розмножуватися самосівом, а половина з цієї частини досягає стадії натуралізації, тобто «збігає з культури» в природні ценози. Таким чином, ботанічні сади є як би резервуарами, що підживлює природні ценози новими інвазійними видами.

Також у рамках програми досліджується біогеографічні закономірності інвазій. Оцінка рівня інвазії європейських регіонів по числу інвазивних видів, не обов'язково відображає інвазивність регіону. На континенті найвище кількість чужорідних видів пов'язана з високорозвиненими північно-західними країнами, що мають давні традиції ботанічної реєстрації або інтенсивного дослідження [4].

Осередком інвазій є порушені господарською діяльністю вторинні угруповання, де з'являються інвазійні види (Е-бар'єр), що потім можуть поширитися у природні угруповання (F-бар'єр). Значною мірою цьому сприяє фрагментація рослинного покриву. Проникаючи в ценози, інвазійні види спричинюють порушення існуючої рівноваги, послаблюють позиції одних і посилюють -- інших видів, що позначається на зміні їх конкурентної спроможності. Особливо це стосується видів, які можуть ставати домінантами (трансформерами). Такий спосіб формування ценозів нового типу через появу невластивих елементів розглядається як трансгенез. Така трансформація ценозів є одним із способів синеволюції чужинних видів. Специфіка цих процесів полягає в тому, що вони відбуваються у вторинних порушених угрупованнях, які за структурою, організацією, енергетичним потенціалом відрізняються від типових природних. Іншими словами, вони долають Е-бар'єр і зупиняються перед F-бар'єром. Подальша інвазія у природні екосистеми може відбуватися різними шляхами, що залежить як від адаптивних властивостей видів, їхнього біопотенціалу, конкурентних спроможностей, так і від стану екосистеми, її здатності протидіяти інвазії чи, навпаки, приймати певний вид. А це, в свою чергу, залежить як від типу структури екосистеми, її властивостей, так і від впливу зовнішніх екологічних чинників[7].

Головною рисою європейської й світової політики щодо інвазійних чужорідних видів є спрямованість на збереження біологічного різноманіття. Вона визначена у Конвенції ООН «Про біорізноманіття», 1992, ратифікованій Україною в 1994 р. Конвенція закликає Сторони до запобігання інвазій, контролю або знищення чужорідних видів.

Комісар з навколишнього середовища Янез Поточнік сказав: «Боротьба з інвазійними чужорідними видами це - яскравий приклад, коли Європі краще працювати разом. Законодавство, яке ми пропонуємо, допоможе захистити біорізноманіття, а також воно призначено для того, щоб допомогти нам зосередитись на найбільш серйозних загрозах. Це допоможе підвищити ефективність національних заходів і досягти результатів найбільш економічно вигідним способом.»

Основні цілі проекту:

1) створення кадастру чужорідних видів, які загрожують наземним, прісноводним і морським біоценозам в Європі;

2) структурування кадастру як бази для контролю та запобігання біологічних інвазій допомогою обліку екологічних, соціальних , економічних та інших факторів;

3) оцінка і сума екологічних, економічних і тих які впливають на здоров'я людини впливів найбільш широко поширених і агресивних видів в Європі;

4) використання даних з розповсюдження видів і досвід окремих держав як основу для створення індикаторів, що сприяють ранньому виявленню видів - агресорів.

Екологічна ціна інвазій - невиправні збитки видам та екосистемам. На доповнення до цього, пряма економічна ціна (включаючи прямі та опосередковані збитки чи шкоду, втрату вигод тощо) у світовому масштабі виливається у мільярди доларів щорічно.

Накопичення відомостей щодо наслідків інвазій адвентивних видів у різних регіонах світу дозволило констатувати, що процес адвентизації флори захопив всі країни, навіть, заповідні території. Було усвідомлено, що вирішення проблеми інвазій неаборигенних організмів, у тому числі інвазивних рослин, можливе лише на міжнародному рівні, оскільки їх експансії не мають кордонів і локальні заходи вже не можуть дати позитивних результатів. Україна як одна з Європейських країн, також долучається до міжнародних програм по вирішенню проблем інвазій. Дослідження інвазивних видів на території України є дуже актуальним, адже вплив неаборигенних рослин на довкілля зростає з кожним роком.

За рівнем адвентизації флори Україна займає досить високе місце серед інших флор світу. Зараз спонтанне фракція інвазійної флори України нараховує 830 видів рослин (у тому числі 18% - археофіти та 82% - кенофіти), що складає принаймні 14 % від загальної кількості видів флори країни, яка нараховує понад 6000 видів судинних рослин, включаючи усі аборигенні та адвентивні види, а також основні культивовані та здичавілі рослини, для порівняння: інвазійні фракції флор країн Західної Європи складають 13-18%, Японії - 14%, США - 29%, Австралії - 11%, а інвазійні флори островів досягають 73% (на о. Тристан-да-Кунья). За узагальненими даними, середній показник відсоткової участі адвентивних видів дорівнює 16%, причому на материках - 11%, а на островах - 31%.

На Україні процес адвентизації флори прогресує. Чітко простежуються тенденції збільшення кількості інвазійних видів (дивись рисунок 1.3) і розширення спектру їх місцезростань. Зростають темпи заносу, поширення і ступінь натуралізації видів.

Рисунок 1.3 - Ріст кількості видів інвазивних рослин флори України за 150років

Але адвентизацію флори не можна сприймати лише як кількісні співвідношення аборигенних та інвазивних видів. Викликані вторгненням інвазійних рослин зміни значно глибші. Зокрема, через групу інвазивних рослин у флорі України відбулися зміни систематичної, географічної, екологічної структури, змінився фітоценотичний спектр і спектр біогруп та життєвих форм. Інвазивні рослини забруднюють генофонд аборигенної флори, сприяють послабленню ії зональних рис та зменшенню продуктивності рослинного покриву.

Вплив антропогенного фактора на довкілля дедалі зростає. Деякі зміни рослинного покриву мають незворотній характер, а синантропні рослини, в тому числі й інвазивні види, займають дедалі ширший спектр екотопів, оскільки інші рослини вже не можуть існувати на докорінно змінених екотопах. Це звичайні еволюційні зміни, вони мають незворотній характер, і в цьому випадку формування подібних синантропних флорокомплексів відіграє позитивну роль, створюючи в подальшому умови для поселення у них інших, більш вибагливих рослин, в тому числі й аборигенних.

У проекті Глобальної стратегії та в національних стратегіях різних країн особлива увага приділяється захисту ендемічних, реліктових, “червонокнижних” та інших рідкісних видів, заповідних територій, унікальних ландшафтів, найбільш вразливих екосистем.

В Україні узагальнених даних про вплив інвазійних рослин у заповідниках, національних парках та інших природно-заповідних територіях поки що немає. Є лише розрізнені дані по окремих заповідних територіях, наприклад, в дунайському біосферному заповіднику на адвентивні рослини припадає 13,3% від загального числа видів флори. Найбільш вразливі в Україні прибережні, степові, водні, а в Лісостепу і Степу лісові екосистеми, аборигенна рослинність яких представлена “островами” з більш-менш великою площею. Як і в кожній острівній екосистемі, тиск з боку адвентивних рослин становить суттєву загрозу. Інвазивні рослини впливають на стан угруповань, компонентом яких є вид, що охороняється, і викликають певні зміни в них, знижуючи їх репрезентативність. Прикладом цього можуть бути угруповання з Salvinia natans (сальвінія плавуча), занесені до “Зеленої книги УССР” (1987), а потім до "Червоної книги України" (1996) Угруповання, що створюють флорокомлекс з цим видом, також охороняється у Дунайському біосферному заповіднику.

Оцінюючи характер поширення інвазивні рослин в Україні як небезпечний для природного розвитку та нормального існування регіональної флори, в країні розпочалися радикальні зміни ставлення до проблеми фітоінвазій, що вимагає розглядати її як один із пріоритетних аспектів діяльності природоохоронних організацій. Установи аграрного напрямку досліджень забезпечують моніторинг і контроль адвентивних бур'янів агроекосистем.

Основною метою Національної стратегії є попередження негативного впливу інвазивних рослин на біорізноманіття на різних рівнях (видовому, ценотичному, екосистемному). В сучасних умовах України найбільш доцільною є концепція, в основу якої закладено принцип встановлення різноманітності як самих інвазивних видів та їх реакції на умови довкілля, так і вплив різних компонентів певної екосистеми на стійкість і життєздатність цих видів.

Контроль інвазій в Україні включає такі основні напрямки:

1) організаційно-правові механізми впровадження заходів попередження інвазій;

2) запровадження заходів по регулюванню чисельності інвазивних видів в природних екосистемах, котрі забезпечують мінімальний негативний вплив на інші організми і екосистеми в цілому;

3) оптимізація системи моніторингу карантинних бур'янів шляхом її екологізації[8].

Узагальнюючи проаналізовані дані, було виявлено, що кількість інвазійних видів почала активно збільшуватися протягом останніх років, цьому сприяло розширення транспортних зв'язків між континентами, що і сприяло поширенню насіння інвазивних видів. Основним шляхом поширення інвазій є інтродукція рослин у ботанічні сади і сади власного користування. Осередком інвазій виявлено порушені господарською діяльністю вторинні угруповання. Також, в Україні проблема інвазій набула актуальності і на відміну від Європейських країн, досі не розроблено єдиної програми для боротьби з фітоінвазіями.

1.3 Розповсюдження інвазивних видів в екосистемах

У Европі налічується 128 інвазійних небезпечних видів, зареєстрованих більш ніж у половині країн. Найпоширеніший європейський чужорідний вид - Conyza canadensis (дрібнопелюстковик канадський), уродженець Північної Америки, виявлений в 47 країнах (94%). Інші види, відмічені більш ніж у 80% вивчених регіонів, включають: Datura stramonium (дурман звичайний), Helianthus tuberosus (топінамбур), Robinia pseudoacacia (робінія псевдоакацієва) - всі вони уродженці Північної Америки; Amaranthus retroflexus (аромант запрокинутий), Lepidium virginicum (клопівник злаколистний) - Північна і Центральна Америка; Galinsoga quadriradiata (галінсога чотирьохпроменева) - Центральна і Південна Америка; Xanthium strumarium (дурнишник звичайний) - Євразія, Panicum miliaceum (просо звичайне), Veronica persica (вероніка персидська) - Азія. Найбільш розповсюдженні інвазивні види Європи представлені у додатку 2.

Однак широко розповсюджені види не обов'язково є найбільш агресивними. Багато таксонів, перераховані в додатку 2, є агрокультурними бур'янами або рудеральними видами міських середовищ існування; тільки деякі з 100 найбільш небезпечних чужорідних видів, мають широкий вторинний ареал.

Найвища чисельність всіх інвазивних видів, незалежно від їх статусу, відзначена в Бельгії (1969), Великобританії (1779), Чехії (1 378), у Франції (1258), у Швеції (1201) та Австрії (1086), що пояснюється детальним включенням всіх випадків заносу. Більше 200 видів, що активно домінують на нових територіях зареєстровано у Великобританії (857), Німеччини (450), Бельгії (447), Італії (440), в Австрії (276), Польщі (259), Литві (256), Португалії ( 250) та Чехії(229) (дивись рисунок 1.4).

Рисунок 1.4 - Кількість інвазивних видів в країнах Європи

Виділено п'ять основних типів розповсюдження:

1) північно-західний, включає Скандинавію і Великобританію;

2) західно-центральний, що тягнеться від Бельгії та Нідерландів до Німеччини та Швейцарії;

3) балтійський, що включає колишні радянські республіки;

4) центрально-східний, що включає інші країни Центральної та Східної Європи;

5) південний, що покриває всю Середземноморську область.

Біокліматичні умови, що встановлюють пристосованість видів до фізичних параметрів навколишнього середовища, найбільш важливі і відіграють головну роль у формуванні фракції чужорідних видів в Європі. Культурні чинники, наприклад регіональні торговельні зв'язки, традиції вирощування сільськогосподарських культур або декоративних рослин, також можуть чинити сильний вплив на склад інтродукованих видів. Дослідження показали, що фактори, пов'язані з щільністю населення (наприклад, урбанізація), незначно впливають на флористичний склад заносних рослин[4].

У всіх п'яти типів поширення схожі такі параметри, як домінуючі сімейства і географічні області походження. Найбільше відрізняється південна агломерація, яка має більш низьке число видів, що відносяться до родів помірних широт і більш значну представленість родів тропічного або американського походження.

За ступенем поширення чужорідні види в Європі формально можна розділити на чотири групи:

1) широко поширені - змогли натуралізуватися на більшій частині континенту (448 видів, 76 з яких відзначені у всіх біогеографічних зонах);

2) звичайні на регіональному рівні - змогли натуралізуватися в якій-небудь одній біогеографічної зоні (196 видів);

3) спорадичні - з'являються рідко, але в декількох біогеографічних зонах;

4) локальні - змогли натуралізуватися тільки в окремих регіонах Європи.

Найбільш поширеним місцем для розвитку інвазійних видів є створені людиною місцеперебування (промислові майданчики, орна земля, парки і сади) . З усіх інвазійних видів, зазначених у Європі, 64% зустрічаються на промислових майданчиках, 58% - на орній землі, в парках і садах. Ліси і луки, які також сильно схильні до інвазій, стали місцезростанням відповідно для 32% і 37% чужорідних видів. У болота вторгається найменше число видів - 10%. Сума перевищує 100%, оскільки деякі види зустрічаються відразу в декількох місцезростаннях.

Інвазійні види, що мають європейський ареал, у порівнянні з видами позаєвропейського походження виростають в більшому числі місць існування, що можна пояснити попередньою адаптацією європейських видів до діапазону європейських місцеперебувань[9].

Вивчення досліджень Протопопової В.В., Мосякіна С.Л., Шевери М.В., показав збільшення числа видів адвентивних рослин, які беруть участь у фітоінвазіях в Україні з 1850 по 2001 роки. Відсоток адвентизації флори за 150 років становив: 1855 р. - 3%, 1900 р. - 6%, 1950 р. - 10%, 2002 р. - 14%. Більшість видів (43%) були натуралізованими на антропогенних екотопах. Ряд видів (1%), а саме агріофіти, були компонентами як напівприродних, так і природних екотопів.

Кількість нестабільних та стабільних інвазійних видів по відношенню до загальної кількості видів є одним з впливових факторів аналізу. Чим більше стабільних видів серед інвазійної флори, тим більший екологічний вплив зазнає регіон (дивись рисунок 1.5)[3].

Рисунок 1.5 - Кількість інвазивних видів у регіонах України

В усіх ботаніко-географічних регіонах України успішно натуралізувався лише певний відсоток занесених до цих регіонів видів; цей відсоток складає близько 60% від загальної кількості видів.

Все це свідчить про те, що інвазивні рослини включаються до процесів та механізмів загальної життєдіяльності екосистем не як незначна домішка, а як впливовий механізм; ці організми впливають на функціонування екосистем та самі знаходяться під їх впливом.

За тією роллю, яку інвазійні рослини відіграють в екосистемі, вони поділяються на три категорії:

1)Види, що досягли біогеографічного успіху, тобто захопили аналогічні, здебільшого антропогенно-трансформовані місцезростання з послабленою конкуренцією (такі види характеризуються стабільним розширенням ареалу);

2) Види, що досягли біоценотичного (фітоценотичного) усліху (таких видів в Україні приблизно 100, але вони становлять значну небезпеку, значно більшу ніж попередня категорія, оскільки вони здатні увійти до існуючих природних угруповань і можуть нести вплив на їх структуру, динаміку і функції, самовідновлюються і формують стійкі популяції; між ними і місцевими видами відбувається конкуренція за місцезростання та роль у структурі ценозів; саме ці види спричиняють інвазивність природних флорокомплексів);

3) Види, що досягли генетичного успіху, тобто адаптувалися до нових умов існування шляхом зміни життєвої стратегії, гібридизації з близькими видами, мутацій, генетико-автоматичних процесів тощо (таких видів порівняно небагато, проте вони мають великі шанси на закріплення у флорі - насамперед це Сentaurea diffusa (волошка розкидиста) і Хanthium albinum (дурнишник ельбський))[8].

Розширення спектру місцезростань і посилення ролі інвазивних рослин у структурі рослинних угруповань свідчить про збільшення з роками інвазивного потенціалу занесених видів. Зараз за інвазивною спроможністю в Україні найбільшу потенційну небезпеку для довкілля становлять види рослин, що знаходяться у стані експансії (29 видів) і види з високою інвазивною спроможністю (100 видів).

Особливе місце займають види, поширення яких має характер експансії. Для них характерні стрес-толерантність, висока ступінь натуралізації, ефективні засоби і швидкі темпи розповсюдження, висока ценотична активність, широка екологічна амплітуда.

Як зазначалося вище, протягом останніх 150 років в Україні характеру експансії набуло поширення 29 видів адвентивних рослин (Додаток 3). За тривалістю, темпами поширення, характером розвитку (миттєвий спалах, поступово стабільне поширення, флуктуації) експансії окремих видів відзначаються різноманітністю.

До другої половини XX ст. інвазійні рослини були переважно компонентами рудеральних екотопів. На антропогенних трансформованих екотопах згодом сформувалися сталі синантропні угруповання, в яких зараз помітну роль відіграють інвазивні рослини. Чимало видів виступають домінантами.

З другої половини ХХ ст. переважна більшість учасників експансій поширювалась як на антропогенних, такі в напівприродних екотопах. Інвазивні види поступово долають ценотичні бар'єри природних угруповань, що свідчить про те, що з одного боку структура останніх порушена, а з другого - пpo накопичення інвазивної спроможності чужинних видів. Внаслідок цього у флорі України зараз немає жодного флорокомплексу, в якому б не брали участь інвазивні види рослин.

З кінця ХХ ст. все більше видів, що знаходяться в стані експансії, поповнюють групу агріофітів. [10]. Деякі види, занесені в екотопи з нестабільною або порушеною структурою, відразу стають компонентами рослинних угруповань цих екотопів. Це такі види, як Chenopodium ambrosioides (марь амброзівидна), Azolla filiculoides Lam. (азолла папоротевидна) та деякі інші види, занесені водами Дунаю на мілководдя або в прибережні ценози, котрі знайшли там відповідні умови для свого нормального розвитку Тобто, процес натуралізації зараз проходить швидше.

Одним з проявів урбанізації є розповсюдження в околицях населених пунктів інвазивних рослин. За спостереженнями, експансії інвазивних рослин є великої сили фактором, який руйнує цілісність лінійних популяцій на ріках Закарпаття та в інших регіонах України. Окрім прибережної, найбільш інсуляризовані колоніями інвазивних рослин є степовий, лучний та псамофітний (на піщаних ґрунтах) флорокомплекси.

У таких фрагментованих популяціях підвищується можливість схрещування між близькими видами особливо небезпечна для ендемічних, реліктових видів та інших рідкісних видів, які і так представлені, як правило, невеликими ізольованими популяціями. В пониззі Дніпра та Південного Буга така небезпека для ендемічноі «волошкової флори» загрожує з боку ценотично активного інвазивного виду Centaurea diffuse (волошка розкидиста), широко розповсюдженого у степовій зоні на антропогенних екотопах (переважно придорожніх), перелогах, випасах і напівприродних екотопах, як епеко-агріофіт - на піщаному степу, піскових аренах, трансформованих ділянках степу тощо. Середземноморський вид Centaurea diffuse (волошка розкидиста) утворює гібриди з декількома видами аборигенних волошок: Centaurea margarita-alba Klokov (волошка білоперлинна), Сentaurea steveniana (волошка Стевена). Цей процес розхитує генетичну структуру виду, забруднює генофонд і може навіть призвести до зникнення виду цієї групи волошок[3].

Масове переселення рослин, особливо інвазивних видів, викликає певні зрушення в екосистемах. Втручання інвазивних видів викликає перерозподіл видів в угрупованнях. Цей процес порушує екологічний баланс і врешті-решт може привезти до втрати репрезентативності відповідних флорокомплексів.

На ценотичному рівня відбувається трансформація і деградація напівприродних і природних рослинних угруповань через засмічення адвентивними видами природних флорокомплексів. Особливо впливають на структуру флорокомплексів інвазивні види; вони викликають спрощення їх видового складу, а в екстремальних умовах сприяють заміні синантропним варіантом регіонального фрагменту певного флорокомплексу[10].

Інвазійні види набули широкого поширення в багатьох країнах. Такі види добре пристосовуються до різних умов середовища і часто гібридизують з аборигенними видами, що прискорює їх поширення.



2. Дослідницька частина

2.1 Об'єкт дослідження

Solidago canadensis L. (золотарник канадський) - вид роду Золотарник родини Айстрові (Asteraceae). Solidago canadensis L. - багаторічна трав'яниста рослина з горизонтальним кореневищем. Пагони досягають висоти 70-210см, біля основи вони голі, а у верхній половині, опушені, мають 40-110 лисків, їх кількість зменшуються знизу вгору (дивись рисунок 2.1).

Рисунок 2.1 - Зовнішній вигляд рослин виду Solidago canadensis L. (золотарник канадський)

Стеблові листки ланцетні, звужуються, знизу опушені, з зубчастими краями, з двома помітними бічними жилками. Суцвіття являє собою складний колос з центральною віссю і відігнутими бічними гілками. Листочки суцвіття лінійні, тупі або загострені. Квітки жовті, зібрані в численні дрібні кошики. Число кошиків на одному пагоні - від 41 до 4600 (в середньому 1400). Внутрішніх трубчастих квіток зазвичай менше, ніж крайніх язичкових, віночок довжиною 2,4-2,8 мм. Плід - сім'янка, довжиною 0,9-1,2 мм, короткоопушений, з папусом завдовжки 2-2,5 мм.

Основне число хромосом Х = 9, а в природному ареалі цей вид найбільш часто являє собою гексаплоїд (5n = 54), проте зустрічаються і триплоїдні (3n = 27), і тетраплоїдні (4n = 36) цитотипи. У Європі знайдені тільки диплоїдні рослини (2n = 18).

Розмноження та життєвий цикл Solidago canadensis L.. Вид корневищний гемікріптофіт. Окремі клони живуть до 100 років. Невисокі пагони можуть залишатися вегетативними протягом 1-3 років, але при хороших умовах рослини здатні до репродукції вже на 1-му році життя. Цвітіння починається в кінці липня, але пік спостерігається між серединою серпня і кінцем вересня, а часом може тривати весь жовтень. Золотарник канадський запилюють комахи.

Solidago canadensis L. поширюється насінням і фрагментами кореневищ. Насіння продукуються у великій кількості - один пагін може продукувати 10 тис. насінин. Насіння розсіюються на далекі відстані, що забезпечує колонізацію незайнятих ділянок. Розсіюванню вітром сприяють невеликі розміри насіння і низька швидкість їх падіння на ґрунт. Насіння, які падають з висоти 1 м над рівнем ґрунту, при швидкості вітру до 5 м/сек, розсіюються в середньому на 0,6-2,4 м. Поширення на близьку відстань можливо за допомогою фрагментів кореневищ. Популяція розростається, головним чином, в результаті зростання клонів[11].

Первинний ареал Solidago canadensis L. Північна Америка від 26 до 45°с.ш., досягаючи 65°с. ш. на заході Канади і на Алясці. У США вид знайдений від штату Північна Дакота до штатів Флорида, Техас і Арізона на півдні, а в Канаді - від півострова Нова Шотландія до провінції Онтаріо.

Історія інтродукції та географічне поширення Solidago canadensis L. Цей вид один з найстаріших декоративних рослин, інтродукованих в Європу з Північної Америки. В Англії вид відомий з 1645 р. Спочатку золотарник канадський культивували в ботанічних садах. Оскільки вид є досить привабливим і легко вирощується, його широко використовували садівники.

Дати початку реєстрації Solidago canadensis L., як натуралізованого виду в Європі: 1857р. - у Німеччині, 1864р. - в Швеції, 1866р. - в Данії, 1872р. - в Польщі , 1887р. - в Норвегії, 1907р. - в Латвії, 1910р. - у Фінляндії і 1983р. - в Литві[4].

На початку XX століття види роду Золотарник стали розглядати не тільки як декоративні, але і як каучуконосні рослини. М. І. Вавіловим в Росію були завезені насіння найбільш перспективного каучуконосного виду. Для виробництва каучуку, вид виявився непридатним, але успішно акліматизувався, завдяки невимогливості до умов зростання.

В даний час Solidago canadensis L. має вторинний ареал від півдня Скандинавії до Північної Італії. Крім Європи, вид натуралізувався в Австралії, Японії, Новій Зеландії, на Тайвані, в Закавказзі та Сибіру. В Україні вид активно зростає у Степовій та Лісостеповій зоні.

Основним шляхом і способом заносу є інтродукція Solidago canadensisL. з Північної Америки до Європи як декоративну рослину. Інвазія популяції виду є результатом «втечі з культури» з ботанічних садів, розплідників декоративних рослин або зі старих садиб.

У природному ареалі Solidago canadensis L. виявлена, головним чином, на узліссях лісу і по узбіччях доріг, на занедбаних полях, які вид колонізує відразу ж, як тільки їх перестають обробляти. Вид може зустрічатися на полях зернових культур, але її не вважають серйозним бур'яном однорічних зернових культур, так як вони можуть видалятися при оранці. Проте вид може бути серйозним бур'яном в лісових розсадниках і серед багаторічних зернових культур і садових рослин, тому що Solidago canadensis L. поширюється дуже швидко, а головне, в широкому діапазоні ґрунтових умов, як за структурою, так і за родючістю ґрунту.

У вторинному ареалі Solidago canadensis L. завдяки високій адаптаційній здатності вид може виростати на ґрунтах різного механічного складу - від легких піщаних до важких глинистих. Він знайдений на багатьох порушених ділянках: уздовж залізничних шляхів, по узбіччях доріг, на занедбаних полях, узліссях лісу, порушених лісах і по берегах річок. Місцеперебування не завжди тільки порушені фітоценози, оскільки вид присутній і в природних прибережних фітоценозах[12].

Випадкова інтродукція можлива як побічний результат діяльності людини - наприклад, збору суцвіть на букети, які після відцвітання викидають в купи сміття. Восени загальноприйнято зрізати в садах відцвілі пагони і також видаляти їх в купи сміття поза садів; якщо поряд з місцями скупчення сміття протікають струмки або річечки, їх потоки можуть поширювати пагони разом з насінням за течією. Таким же чином фрагменти кореневищ можуть утворювати нові популяції вздовж річок і струмків. Насіння і кореневища можуть поширюватися і в результаті транспортування землі в ході будівельних робіт, при прокладанні автодоріг і залізних полотен[4].

2.2 Методика оцінки інвазійності видів

Учені Абдулоєва О.С та Карпенко Н.І у свої роботі «Показники інвазивного потенціалу чужинних рослин, як основа процедури оцінки ризику» зазначали, що показниками інвазивності є певні ознаки онтогенезу та екології чужинних видів, сприятливих для перебігу інвазивного процесу та успішної акліматизації в умовах нового ареалу. До цих показників належать:

1)Первинні географічні та екологічні ареали. Інвазивні види Європи походять переважно з Північної Америки, частіше - її східної частини; на другому за чисельністю місці - донорські ареали Східної Азії, зокрема, Японія, Китай, Корея.

2)Ступінь спорідненості із флорою регіону вторинного ареалу. Чим більш екзотичні для місцевості флори роди і родини чужинних рослин, тим вища ймовірність інвазії, порівняно з чужинними таксонами, тісно спорідненими з природною флорою.

3)Пластичність морфологічної будови. Відомо, що адвентивні рослини в нових умовах виявляють більшу амплітуду норми реакції багатьох ознак, порівняно зі стабілізованими популяціями в умовах первинного ареалу. З популяційних досліджень інвазивних рослин помітно, що коефіцієнт ознак вегетативних і репродуктивних органів в межах популяції не менше 30%, а у більшості випадків - більше 60%. Значна фенотипова мінливість може корелювати з вищою генотипною мінливістю у вторинному, інвазивному ареалі, порівняно з регіоном природного поширення.

4)Пластичність у життєвій формі. Можуть мати місце прояви значної мінливості у життєвій формі, ритмах проходження фенофаз та життєвого циклу, швидкісні ростові процеси.

5) Пластичність у розмноженні. Дуже важливим проявом адаптацій є пластичність у схожесті насіння, наявності різних форм схожесті, різні строки схожесті під дією різних температурних градієнтів у різних фракціях насіння та в різних популяціях, тривала життєздатність насіння.

6)Екологічна універсальність, тобто широкий спектр умов, до яких здатен пристосовуватися чужинний вид, аби підтримувати належну життєвість особин у різних вікових станах в різних місцезростаннях.

7)Здатність до проявів різних еколого-фітоценотичних стратегій (пристосування, пов'язані із швидким захопленням порушеної території, її стійким утриманням та переживанням несприятливих умов)

8) Висока щільність та продуктивність біомаси популяції. Інвазивні рослини створюють непосильні умови конкуренції завдяки особливостям вегетативного розвитку та ослабленню механізму біотично залежної регуляції щільності власних популяцій: вони здатні формувати щільні замкнені куртини чи суцільні зарості, з дуже густою надземною фітомасою та інтенсивною листковою мозаїкою. У дуже щільних популяціях інвазивних рослин зберігається здатність особин до ефективних вегетації, цвітіння і плодоношення. В умовах помірного притінення може спостерігатись посилений ріст в довжину; за механічних пошкоджень - посилене відростання пагонів і галуження.

9) Гіперпродуктивність діаспор вегетативного чи генеративного походження.

10)Наявність самосіву у популяціях як результат генеративного розмноження - одна з найпевніших ознак успішного завершення акліматизації.

11) Здатність порушувати механізми екологічного гомеостазу, а саме:

а) зниження напруженості біотичної конкуренції за рахунок алелопатичної активності (властивість рослин, грибів, мікроорганізмів виділяти органічні сполуки, які пригнічують проростання, ріст, розвиток і здатність до розмноження інших організмів.);

б)відбирання валової частки провідних ресурсів, механічного перешкодження розмноженню інших видів;

в)зміна (трансформація) екологічного режиму місцезростання, тобто прояви ознак рослин-трансформерів: зміна режимів затінення, азотного живлення, продукції гумусу за рахунок опаду, проточності у водоймах, алювіально-делювіальних процесів у субстраті.

12)Відсутність біотичних факторів - шкідників та хвороб, які істотно обмежують популяції виду в умовах вторинного ареалу.

13) Lag-період, тривалість якого звичайно пов'язана з корисними гено- та фенотипними змінами, які призводять до акліматизації в нових умовах.

Для кожної ознаки критерію розроблений робочий варіант проявів, які вказують на інвазивну спроможність: якщо максимальна кількість балів для ознаки - 5, то за цією ознакою є п'ять проявів високої інвазивної спроможності. Кількість проявів, що має досліджуваний вид зазначають у графі «Оцінка в балах». Загальний показник інвазивності чужинного виду рослин наводять у відсотках від максимально можливого значення суми білів за всіма обраними критеріями.

Отриману оцінку порівнюють з таблицею 2.1 для визначення інвазійного ризику, що може нанести досліджуваний вид.[13].



Таблиця 2.1 - Оцінка інвазійної спроможності видів чужинних рослин

Оцінка інвазійної спроможності , %	Інвазійна спроможність виду на досліджуваній території
0-20	Безпечний вид
20-40	Потребує уваги у подальшій інтродукції
40-60	Тривожний вид. Вид має достатню інвазивну спроможність.
60-80	Інвазивний вид. Активно захоплює нові території. Необхідно вживати методи боротьби.
80-100	Високий ранг інвазивної загрози. Колоніст. Вид захопив антропогенні і природні екосистеми.

2.3 Оцінка впливу виду Solidago canadensis L на фітоценози Дніпродзержинська

Інвазивну спроможність виду визначають, використовуючи списки інвазійних рослин Європи та України. Звертають увагу на класифікацію ступенів натуралізації чужинних рослин. Досліджуваний вид належить до епекофітів - види, що натуралізувалися і тривало існують в антропогенно трансформованих екотопах. Золотарник віддає перевагу середньозволоженим із переходом до сухих місцезростанням на мезотрофних ґрунтах, із достатнім освітленням або незначним затіненням. Він досить швидко захоплює ділянки з порушеною трав'янистою рослинністю, повністю перебудовуючи структуру ценозів. Екологічні характеристики виду Solidago canadensis L.: