Правове забезпечення державної охорони рекреаційних, курортних та лікувально-оздоровчих зон України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Загальна характеристика

2. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон

3. Правовий режим земель оздоровчого призначення

4. Правовий режим земель рекреаційного призначення

Висновки

Список використаних джерел

1. Загальна характеристика

Одним із типів територій, що підлягають в Україні особливій державній охороні, є рекреаційні, курортні та лікувально-оздоровчі території.

Україна має величезний потенціал рекреаційних та оздоровчих ресурсів. Згідно відомостей Державного земельного кадастру загальна площа земель оздоровчого призначення становить 34,5 тис. га, а рекреаційного призначення - 103,6 тис. га, що разом охоплює близько 0,23% території України. Площа потенційно придатних територій оздоровчого і рекреаційного призначення становить 12,8% території держави, в межах якої розвідано близько 400 джерел мінеральних вод та понад 100 родовищ лікувальних грязей. Пляжі морських берегів займають близько 47% берегової смуги Азово-Чорноморського узбережжя. Понад 3,6 млн. га (6,0%) території держави придатні, зважаючи на потреби населення України у майбутньому, для організації курортного лікування, відпочинку та туризму. Більшість наявних оздоровчих і рекреаційних закладів зосереджено у 240 курортних населених пунктах, що входять до спеціального переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України. Серед рекреаційних елементів важливе місце належить бальнеологічним (мінеральні води і лікувальні грязі). Лікувальні грязі мають виражену терапевтичну спрямованість та застосовуються як у вигляді різних екстрактів, мазей, вичавок і в поєднані з фізіологічними процедурами (гальваногрязі, електрофорез, грязьові речовини). Унікальні лікувальні грязі переважно зосереджені на півдні України з відомими центрами: Куяльник, Євпаторія, Феодосія, Саки, Бердянськ, Маріуполь. Мінеральні води здебільшого зосереджені у Карпатському регіоні, де сконцентровані всесвітньо відомі мінеральні джерела. Важливим рекреаційним ресурсом України є пляжі, завдяки яким велика кількість санітарно-курортних закладів розташована на узбережжі морів, берегах річок, озер. Україна володіє багатими ресурсами для налагодження туристичної діяльності, яка є досить прибутковою у передових країнах світу. Надзвичайно багатий природний та історичний потенціал Карпат і Криму, Придніпров'я та Поділля, Волині й Слобожанщини. Отримання прибутку від туристичної діяльності насамперед вимагає раціонального використання рекреаційно-туристичних ресурсів, і збільшення інвестицій у заходи, які не завжди стають прибутковими, але є дуже привабливими для туристів і на тривалий час створюють джерело значних прибутків.

Рекреація у перекладі з латинської означає «відновлення», «відтворення». У науковому обігу це слово значно звузило свою первісну семантику і тепер вживається як синонім відпочинку, відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздоровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Останнім часом цей термін набув не лише економічного та екологічного, а й правового значення.

Правове регулювання використання природних оздоровчих (лікувальних) ресурсів - давно відомий інститут природноресурсового права. До земель оздоровчого призначення належать землі, які мають природні лікувальні властивості, що використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань людей. Лікувальними визнаються водні об'єкти, які мають природні лікувальні властивості і які включені до спеціального переліку, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Під лікувально-оздоровчою місцевістю (зоною) розуміють природну територію, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Курортом є освоєна лікувальна місцевість (територія), яка розташована на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури і використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Ці території вперше було віднесено до системи таких, що підлягають особливій охороні, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Однак детального регулювання відповідних відносин цей Закон не містив. 3 прийняттям нового Земельного кодексу України 25 жовтня 2001 р. землі оздоровчого та рекреаційного призначення виділені в окремі категорії земель. В Земельному кодексі в редакції від 13 березня 1992 р. землі рекреаційного та оздоровчого призначення включались до єдиної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. І хоча законодавець не давав повного та комплексного визначення цих категорій земель, встановлюючи окремо правові режими використання та охорони земель рекреаційного та оздоровчого призначення, проте сам факт віднесення цих видів земель до однієї категорії на початку припускав спільність їх цільового призначення, а отже, і правового режиму їх використання та охорони.

Відокремлення земель рекреаційного та оздоровчого призначення на рівні закону має важливе значення. Однак законодавче встановлений правовий режим цих земель має багато спільного. По-перше, землі оздоровчого призначення одночасно використовуються в рекреаційних цілях, якщо виходити із загальнопоширеного змісту поняття рекреації як відпочинок, відновлення, оздоровлення населення. По-друге, землі рекреаційного призначення використовуються для туризму. Чинне законодавство в поняття туризм вкладає тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях; для проведення спортивних заходів.

правовий рекреаційний курортний територія

2. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон

Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон сприяє реалізації права громадян на безпечне навколишнє середо вище. Використання та охорона рекреаційних зон має на меті за безпечити права громадян на дозвілля та відпочинок, на збережен ня та поліпшення їх здоров'я, на задоволення їх духовних і куль турних потреб.

Рекреаційні зони можна розглядати з точки зору біологічного, соціального, гуманітарного, економічного, екологічного та юри дичного значення.

Рекреаційні зони -- це ділянки суші та водного простору, при значені для організованого масового відпочинку населення та туризму, для відновлення життєвих сил і працездатності люди ни, забезпечення екологічної безпеки (Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»). При цьому законодавець не пов'язує поняття ре креаційних зон з безпосереднім використанням тих чи інших те риторій в рекреаційних цілях, а передбачає можливість такого використання.

Поняття рекреаційних зон можна визначити, характеризуючи їхній склад. Рекреаційні зони включають:

а) ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих загонів, будинків рибалок і мисливців, ди тячих туристських станцій, навчально-туристських стежин, марко ваних трас, дитячих і спортивних загонів, розташованих за межами земель оздоровчого призначення;

б) ділянки парків, приміських зелених зон навколо міст та інших населених пунктів;

в) ділянки ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів;

г) місцевості, що використовуються для туристичних походів, подорожування, спорту та відпочинку, огляду мальовничих краєвидів та історичних пам'яток, для фенологічних спостережень тощо.

Зазначений перелік не є вичерпним, бо до складу рекреаційних зон можуть входити й інші території, призначені для відпочинку населення.

Юридичними ознаками рекреаційних зон є:

-- можливість використання для організації масового відпочин ку населення сукупності природних, природно-соціальних умов і процесів та природно-антропогенних комплексів;

-- підтвердження в установленому порядку якості ділянок суші та водного простору, що сприяє відновленню психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних і духовних потреб людини;

-- оголошення в установленому порядку меж, розмірів ділянок суші та водного простору рекреаційними зонами;

-- визначення порядку використання таких зон для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, їхньої охорони, обліку, моніторингу.

Наявність зазначених ознак є достатньою для визнання відповідних територій рекреаційними зонами.

3. Правовий режим земель оздоровчого призначення

Найбільш комплексне регулювання цього питання здійснюється Законом України «Про курорти». Відповідно до них курортом є освоєна територія, яка розташована на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури і використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Таким чином, юридичними ознаками курорту або курортної зони є:

- підтверджена у встановленому законом порядку наявність лікувальних природних ресурсів;

- розташування необхідних для використання зазначених ресурсів та лікування людей об'єктів інфраструктури;

- оголошення в передбаченому законом порядку оздоровчої території курортом, з визначенням її меж та правового режиму використання її природних ресурсів. Під природними лікувальними ресурсами або факторами слід розуміти певні елементи навколишнього природного середовища, які за своїми природними властивостями здатні здійснювати лікувально-оздоровчий вплив на фізіологічний та психологічний стан організму людини, поновлюючи його життєві сили. До них належать: мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Лікувальні природні ресурси поділяються залежно від їх розповсюдження на два види: особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси та загальнопоширені природні лікувальні ресурси.

До першого виду відносять ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси в родовищах і є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

До другого виду належать ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси і придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Тому згідно зі ст. 12 Закону України «Про курорти» забудова курортів має здійснюватися відповідно до затверджених у встановленому законодавством порядку генеральних планів курортів, іншої містобудівної документації. При цьому закон забороняє будівництво на курортах нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо із задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення, потреб курортного та житлового будівництва, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори.

Концепція розвитку санаторно-курортної галузі, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р., передбачає проведення медико-біологічної оцінки лікувальної якості природних лікувальних ресурсів для формування ринку природних лікувальних ресурсів, реалізації спеціального їх використання, залучення інвестицій у розвиток курортної справи України. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р., у галузі курортної справи передбачають: розроблення документації, яка регламентуватиме якість природних лікувальних ресурсів (державні стандарти на всі складові природних лікувальних ресурсів); розроблення та видання мапи і кадастрів усіх природних лікувальних ресурсів; здійснення державної програми моніторингу якості сучасного стану і використання природних лікувальних ресурсів; розроблення методики визначення граничних і оптимальних курортних і рекреаційних навантажень на території з урахуванням перспектив розвитку курортно-рекреаційного будівництва тощо.

Згідно з ЗК України землі оздоровчого призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом. Діючим законодавством заборонена приватизація земель оздоровчого призначення, на яких розташовані курорти державного значення, що перебувають у державній або комунальній власності на момент прийняття Закону України «Про курорти». Заборонена також приватизація земель, на яких розташовані спеціальні санаторно-курортні заклади (дитячі, кардіологічні, пуль монологічні, гінекологічні, для лікування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих з травмами і хворобами спинного мозку та хребта) на територіях курортів місцевого значення і на момент прийняття Закону «Про курорти» перебувають у державній або комунальній власності.

Приватизація земель з іншими санаторно-курортними закладами, що знаходяться або створюються на території курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій, може здійснюватися в порядку, встановленому законами з питань приватизації майна, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються (ст. 26 Закону України «Про курорти»).

З метою забезпечення ефективного та раціонального використання курортних, лікувально-оздоровчих зон чинне екологічне законодавство України відносить ці території до природних територій, які мають бути під особливою охороною і на яких встановлюється спеціальний режим здійснення господарської та будь-якої іншої діяльності. До заходів правової охорони належить встановлення округів санітарної охорони та зонування курортних та лікувально-оздоровчих територій.

Округ санітарної охорони поділяється на три зони: зона суворого режиму; зона обмежень і зона спостережень. Встановлення зазначених зон здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.

Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.

На території першої зони забороняється:

- користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;

- прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;

- спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту;

- скидання дренажно-скидних та стічних вод;

- влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо);

- влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;

- проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних ресурсів. Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законодавства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.

Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовищ лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних якостей курорту.

На території другої зони забороняється:

- будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт;

- проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території;

- спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації;

- забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт;

- влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря;

- розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;

- здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;

- скидання у водні об'єкти сміття, стічних, під сланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.

Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обмежень) повинні мати водопровід та каналізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами.

Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.

На території третьої зони забороняється:

1. будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод;

2.

3. скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).

Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курортних, лікувально-оздоровчих зон і курорту, не погіршуватимуть їх ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

4. Правовий режим земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. Землі рекреаційного призначення є одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «г» статті 19 Земельного кодексу). Віднесення земель до цієї категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ст. 20 Земельного кодексу).

Загальний правовий режим рекреаційних зон не обов'язково передбачає безперервне використання їх для рекреаційних цілей, але має бути забезпечена можливість такого використання. Вона досягається або шляхом наявності у їх межах природних об'єктів і комплексів, що роблять їх придатними для відпочинку, або шляхом створення штучних об'єктів для відпочинку і розваг населення. Правовий режим рекреаційних зон передбачає можливість їх забудови згідно з вимогами Закону України від 17 лютого 2011 року «Про регулювання містобудівної діяльності». Але така забудова повинна мати цільовий характер: вона має бути спрямована на формування рекреаційної інфраструктури, тобто комплексу будівель і споруд, призначених для масового відпочинку населення, туризму, проведення спортивних заходів. Не допускається промислове чи житлове будівництво у межах рекреаційних зон.

Особливим видом природних рекреаційних комплексів є рекреаційний ландшафт. Природний ландшафт визначається законодавством як цілісний природно-територіальний комплекс з генетично однорідними, однаковими типовими природними умовами місцевостей, які сформувалися в результаті взаємодії компонентів геологічного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, ґрунтів і біоценозів. Природні ландшафти спостерігаються майже на 40% території України. У найменш зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких становить близько 19,7% території країни. Враховуючи, що лише 44% лісів виконують захисні і природоохоронні функції, можна вважати, що стан, близький до природного, мають ландшафти на площі майже 12,7% території країни. Мальовничі природні комплекси мають природну рекреаційну якість, яка задовольняє рекреаційні й естетико-культурні потреби людей. Отже, рекреаційний ландшафт як мальовничий краєвид підлягає правовій охороні. Це передбачає заборону на здійснення діяльності, спрямованої на перекомпонування чи зміну природного рекреаційного ландшафту. Тому будівництво рекреаційної інфраструктури в межах природного рекреаційного ландшафту має здійснюватися таким чином, щоб не псувати мальовничість природного рекреаційного ландшафту.

Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється, як правило, організаторами рекреаційної зони. Спеціальне використання природних рекреаційних ресурсів здійснюється на праві власності, оренди, постійного природокористування, тимчасового безоплатного природокористування, господарського відання, оперативного управління та інших правових підставах. Суб'єкти права спеціального використання природних рекреаційних ресурсів користуються правами на ці ресурси, а також зобов'язані вносити збір за спеціальне їх використання відповідно до законодавства України, яке регулює використання кожного окремого виду природних рекреаційних ресурсів. Межі загального і спеціального використання природних рекреаційних ресурсів визначаються законодавством про кожний з видів таких ресурсів з урахуванням загальних обмежень, визначених законодавством про рекреаційні зони.

Специфічні правові режими рекреаційних зон встановлені для зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, дачних ділянок, вільних економічних зон туристсько-рекреаційного типу, рекреаційно-туристичних природних комплексів, рекреаційних зон, на яких розташовані об'єкти для проведення спортивних заходів, рекреаційних зон, на яких розташовані музеї, не віднесені до об'єктів культурної спадщини.

Рекреаційні зони населених пунктів утворюються відповідно до генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, рішень органів місцевого самоврядування. Це зони міських лісів, парків, лісопарків, бульварів, скверів, сади житлових районів, мікрорайонів, набережні, спортивні комплекси, стадіони, басейни, соціально-культурні і природні об'єкти тощо. Особливості правового режиму рекреаційних зон у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог до організації території рекреаційних зон, досить широкої компетенції органів місцевого самоврядування у галузі їх використання, поширенням на правовий режим облаштування цих зон містобудівного законодавства. Концепція сталого розвитку населених пунктів, затверджена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р., передбачає проведення інвентаризації рекреаційного фонду України з визначенням його частини, що підлягає сертифікації відповідно до міжнародних вимог, яка може використовуватися для вітчизняного і закордонного туризму, у тому числі сільського. Концепція також передбачає визначення правового режиму рекреаційних зон населених пунктів, забезпечення їхньої охорони під час планування і забудови територій.

Відповідальність за підтримання у належному стані зелених насаджень рекреаційних зон покладена на власників земельних ділянок, на яких вони розташовані. За функціональними ознаками міські зелені насадження поділяються на три групи: а) загального користування - міські і районні парки, парки культури і відпочинку, сади житлових районів і груп житлових будинків, сквери, бульвари, набережні, лісопарки, лугопарки, гідропарки тощо; б) обмеженого використання - насадження на територіях громадських і житлових будівель, спортивних споруд тощо; в) спеціального призначення - насадження вздовж вулиць, охоронні насадження, пришляхові насадження у межах населених пунктів. У рекреаційних зонах, як правило, розташовуються насадження загального користування - озеленені упорядковані території, призначені для відпочинку населення, з вільним доступом. До них належать: парк, сквер, бульвар, набережна, лісопарк, лугопарк, гідропарк.

Спеціальний правовий режим дачних ділянок регулюється ЗК України, оскільки земельні ділянки для дачного будівництва належать до земель рекреаційного призначення, а отже, на них поширюється правовий режим рекреаційних зон. Щодо земельних ділянок, що виділяються для будівництва нових дач, то віднесення їх до земель рекреаційного призначення здійснюється на підставі відомостей про цільове призначення, наданих забудовником. Норма безоплатної приватизації земельних ділянок для дачного будівництва становить згідно зі ст. 121 ЗК України 0,1 га. Забудова дачних ділянок здійснюється відповідно до містобудівних вимог. Слід мати на увазі, що Порядок користування землями водного фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. №502, забороняє будівництво дач на землях водного фонду. Дачні ділянки є особливим видом рекреаційних зон, оскільки на відміну від інших видів рекреаційних зон, передбачають передачу користувачам природних рекреаційних ресурсів на праві спеціального використання. Природні ресурси дачних рекреаційних зон поділяються на дві категорії: належні на праві спеціального використання рекреаційним природо користувачам і природні рекреаційні ресурси, використовувані зазначеними користувачами на праві загального використання.

Спеціальний правовий режим використання рекреаційних зон, на яких здійснюється спортивна діяльність, встановлений законодавством України про фізичну культуру і спорт. В ст. 1 Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про фізичну культуру і спорт» фізична культура визначається як складова загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини для гармонійного формування її особистості. Стаття 11 зазначеного Закону покладає на органи місцевого самоврядування обов'язок сприяти розвитку спорту шляхом обладнання спортивних споруд на землях рекреаційного призначення. Стаття 40 вказаного Закону встановлює, що земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі і спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення, отже, на них поширюється правовий режим рекреаційних зон.

Згідно вказаного Закону будівництво в жилих районах фізкультурно-оздоровчих і спортивних об'єктів здійснюється відповідно до встановлених нормативів за рахунок коштів, що спрямовуються на житлове будівництво, та коштів організацій - населення) у спорудженні об'єктів фізичної культури і спорту, забезпечується відповідний рівень обслуговування засобами фізичної культури і спорту за науково обґрунтованими нормативами. Будівництво, реконструкція та утримання об'єктів фізичної культури і спорту в сільській місцевості здійснюється за рахунок державного і місцевих бюджетів.

Спеціальний правовий режим рекреаційних зон музеїв передбачений законодавством про музеї і музейну справу. Відповідно до Закону України від 29 червня 1995 р. «Про музеї і музейну справу» музеї - це культурно-освітні і науково-дослідні заклади, призначенні для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, залучення громадян до національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на: історичні, археологічні, краєзнавчі, літературні, етнографічні, мистецтвознавчі, технічні, галузеві тощо. Музейна справа -- це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури. Правовий режим рекреаційних зон музеїв може передбачати функціональне зонування з виділенням таких зон: заповідна - для збереження особливо цінних музейних експонатів та природних рекреаційних ресурсів; експозиційна - для сталого демонстрування музейних експонатів і природних рекреаційних ресурсів, які використовуються для культурно-пізнавальних цілей; наукова - для проведення науково-дослідних робіт, зокрема щодо раціонального використання природних рекреаційних ресурсів; рекреаційна - для відпочинку й обслуговування відвідувачів; господарська - для розміщення допоміжних господарських об'єктів. Згідно зі ст. 11 Закону «Про музеї та музейну справу» на територіях музеїв забороняється діяльність, що суперечить їх функціональному призначенню, а також така, що може негативно вплинути на збереження музейних зібрань, а також інша діяльність, не сумісна з діяльністю музею.

Правове регулювання зеленого туризму. У науковій та публіцистичній літературі все частіше в обігу з'являються терміни: «зелений туризм», «екологічний туризм», сільський туризм» тощо. Чинне законодавство України поки що не містить визначення цих термінів, але щоразу частіше їх згадує. Поняття «екологічний туризм», «зелений туризм» і «природничий туризм» то ототожнюються, то здійснюються спроби їх розмежування. Зелений туризм визначається як форма подорожі, сприятлива для навколишнього середовища. Вона відбувається на територіях, що мають природну цінність (об'єкти природно-заповідного фонду). Зелений туризм спрямований на охорону природного й культурного середовища регіонів, які відвідуються туристами. Він передбачає, що учасниками цих подорожей є люди з високою екологічною свідомістю. Зелений туризм здійснюється не просто для звичайного відвідання визначних природних місць, а й для отримання глибоких вражень від краси природи. Виділяються такі форми зеленого туризму - активний (піший, велосипедний, водний, кінний, рибальство), фауністичні та флористичні поїздки (орнітологічні поїздки, полювання, тематичні поїздки), культурологічні й етнографічні поїздки.

Зелений туризм - це туристська діяльність на території натуральних природних ландшафтів з елементами упорядкування, де існують умови для короткочасного відпочинку (від 5-10 годин до 1-2 днів), збору ягід та грибів, відпочинку на пляжах тощо. Ці визначення, звісно, не мають правового значення, тому розгляньмо ознаки зеленого туризму, що наводяться у законодавстві України[74,С.5].

Правовий режим здійснення зеленого туризму визначається як Законом «Про туризм», так і природноресурсовим законодавством. Зелений туризм передбачає, як правило, тільки загальне використання природних рекреаційних ресурсів. При здійсненні зеленого туризму туристи виїжджають на природу, ознайомлюються з мальовничими краєвидами, фотографують природні об'єкти, можуть влаштовувати тимчасові туристичні стоянки для готування і споживання їжі на природі, насолоджуються безпосереднім спілкуванням з природою, отримують додаткову інформацію екологічного характеру тощо. Всі зазначені види діяльності належать до загального використання природних рекреаційних ресурсів, яке має здійснюватися суб'єктами зеленого туризму без погіршення якості природних рекреаційних ресурсів і з дотриманням обмежень природноресурсового права. В окремих випадках може допускатися здійснення зеленого туризму з використанням природних рекреаційних ресурсів на праві спеціального використання.

Правовий режим природних рекреаційних ресурсів вільних економічних зон (далі - ВЕЗ) визначається, крім природноресурсового законодавства, також спеціальним законодавством про ВЕЗ. Загальні засади створення ВЕЗ визначені у Законі України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Згідно із ст. 1 цього Закону ВЕЗ - це частина території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування та дії законодавства України. На території ВЕЗ встановлюються податкові, митні, валютно-фінансові пільги, спрямовані на розвиток визначеного пріоритетного виду діяльності (наприклад, рекреаційної). На території спеціальної (вільної) економічної зони мають право функціонувати будь-які суб'єкти економічної діяльності згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони. Суб'єкти економічної діяльності мають право самостійно обирати види, форми і методи своєї діяльності на території спеціальної (вільної) економічної зони, що не суперечать законодавству України. Також на території спеціальної (вільної) економічної зони не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам, учасником яких є Україна.

Правовий режим кожної окремої ВЕЗ встановлюється спеціальним законом, прийнятим Верховною Радою України.

Серед видів ВЕЗ, що можуть створюватися в Україні, ст. 3 вказаного Закону визначає туристсько-рекреаційні. Туристсько-рекреаційні зони - це ВЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Висновки

Надання туристичних послуг є вигідним для держави з точки зору використання ресурсів. Зарубіжні туристи платять за туристичний продукт, не вивозячи його з України. Історико-культурні та архітектурні пам'ятки, природний потенціал залишаються на місці. Необхідність пошуку раціональних шляхів активізації використання рекреаційно-туристичного потенціалу диктується перспективами економічних результатів та соціальних наслідків розвитку цього сектору національної економіки, який може і має стати реальним засобом її оздоровлення, відновлення культурного та духовного потенціалу народу України, його трудового потенціалу. Таким чином, соціальне значення туризму полягає в забезпеченні відновлення життєвих сил людини, раціонального використання вільного часу, підвищення освітнього рівня дітей, підлітків, студентів та інших груп населення. Для того, щоб прискорити розвиток туризму в Україні необхідно : розробити сітку цікавих туристичних маршрутів міжнародного значення на території нашої країни з урахуванням потреб та інтерес гостей, підвищити рівень розвитку інфраструктури. Довгострокові дослідження показали, що в перший місяць після активного відпочинку продуктивність праці зростає на 15-25%, далі вона знижується і за 4-8 місяців досягає попереднього рівня, це означає, що середнє зростання унаслідок активного відпочинку, який заснований на широкому використанні рекреаційних ресурсів, знаходиться на рівні 3%, а зниження втрат від тимчасової непрацездатності у середньому на одного відпочиваючого складає 6,1 дня на рік. У цілому можна відзначити, що українські туристично-рекреаційні зони потребують значної модернізації та розширення. Нехватка грошових ресурсів не дає можливість довести стан рекреаційних зон України до належного рівня. Проаналізувавши сучасний стан українського туризму, робимо висновок, що за останні десять років він знаходиться на етапі розвитку, та все більшого наближення до міжнародних стандартів: відкривається багато туристичних фірм, вдосконалюється система надання туристичних послуг, знаходяться нові підходи до їх реалізації.

Список використаних джерел

1. Екологічне право України: Підручник / А.П. Гетьман та Шульга М.В. - Харків право. - 2011. - 230 с.

2. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. - К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. - 720 с.

3. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / Г.І. Балюк, М.В. - 2009. - 232с.

4. http://mir.zavantag.com/geografiya/959744/index.html?page=12#261516

5. http://www.zaochka.net/books_p_1_p_2_p__p_106.html

6. http://profy.nplu.org/articles.php?lng=uk&pg=1980

7. Екологічне Право. Дмитренко І.А. Екологічне право України: Підручник. - 2-е вид., переробл. та допов. - 352 с.

8. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів К.: Центр учбової літератури, 2009. - 430 с.

9. Білявський Г. О. та ін. - Основи екології: Підручник / Г. О. Білявський, Р. С Фур-дуй, І. Ю. Костіков.-2-ге вид.- К.: Либідь, 2005. - 408 с.

10. Екологічне право: Навчальний посібник. - 3-є вид.. Центр навчальної літератури, К.: 2006. - 542 с.

11. Андрейцев В.i. Екологiчне право: Курс лекцiй: Навч. посiбник для юрид. фак. вузiв. - К.: Вентурi, 2010. - 342 с.

12. http://tourlib.net/statti_ukr/bogatjuk.htm

13. http://spravedlivist.in.ua/books69.php?id=ehone&p=669

14. http://www.adhdportal.com/book_632_chapter_75__1._Ponjattja,_sklad__juridichna_priroda_rekreajjnikh_zon.html

15. В.Х. Улюкаєв, В.Е. Чуркін, В.В. Нахратов, Д.В. Литвинов. Земельне право, 2010.

Размещено на Allbest.ru