Заповідні території Миколаївщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Заповідна справа: юридичні засади, мета

Курс «Заповідна справа» ставить своєю метою ознайомити з основними природними комплексами і аренами як основними об'єктами заповідування, де, за словами В.В. Докучаєва,»… ми спостерігаємо найтісніші взаємозв'язки і повну співдружність світу органічного і світу неорганічного».

Заповідна справа - це теорія і практика організації, функціонування і збереження заповідних територій різних рангів і категорій; це система управління біоценозами на користь природи і людства. Останнє розуміється не вузько, не тільки як одержання господарської продукції, сировини та іншої користі. Тут усе повинно бути розраховане на необхідність підтримки екологічної рівноваги, збереження краси і різноманіття ландшафтів, рослинного і тваринного світу. [1, c. 23]

Заповідна справа і заповідні території - це покаяння людини перед живою і неживою природою, яка спочатку діяла за принципом «там побачимо», а нині розкаюється за свої діяння, спрямовані на погіршення життя всього живого на планеті Земля. Індустріальний прогрес одночасно з матеріальними благами і прагненням до комфорту приносить усе зростаюче забруднення довкілля, руйнування природних комплексів, виснаження природних ресурсів.

Близька до критичної і загальна екологічна ситуація в Україні. На значних територіях республіки (Чорнобильська зона, узбережжя Азовського моря, деякі райони Донбасу і Кривбасу тощо) вона близька до катастрофічної. У багатьох регіонах перейдений поріг можливостей реалізації властивості самозахисту природи, порушена динамічна рівновага в природі. Заповідна справа є базою для природоохоронної діяльності людини, її теоретичних і практичних розробок, спрямованих на оптимізацію відносин людського суспільства і природи. Чим більше людина освоює поверхню нашої планети, тим більше зростає роль заповідників. Їх наукові, природоохоронні, освітницькі, просвітницькі, рекреаційні задачі нині значно ширші, ніж уявлялися раніше. Заповідна справа має планетарний характер і несе в собі суть збереження генетичної інформації біотичної природи, наукову й освітню базу, а також виховну, світоглядну.

Задача заповідного режиму, заповідування полягає в забезпеченні Природі спокою, збереження для неї умов розвитку за власними законами, без втручання людини. Стратегія заповідування полягає головним чином у наступному: заборона або обмеження діяльності людини на певних територіях; удосконалення системи раціонального природокористування; раціональне використання ресурсів, які поновлюються (біологічні, водні), та тих, що не поновлюються (мінеральні ресурси); боротьба з забрудненням тощо. [1, c. 25]

Цивілізована людина не бажає пристосовуватися до природного навколишнього середовища, вона прагне пристосувати його до себе і для себе, прагне до зростання комфорту побуту та всіх форм діяльності через індустріалізацію і часто це робить через руйнування природи. Тому чи не є людина найжорстокішою сучасною руйнівною силою природи? Чи не є людина вираженням закону діалектики «заперечення заперечення»? Чи не породжена людина природою, щоб заперечити природу на планеті Земля? Нині в науці існує і таке песимістичне філософське осмислення місця і значення людини в природі.

Задача заповідної справи полягає і в тому, щоб зберегти можливість спілкування людини з природою. Людина постійно має потребу такого спілкування, особливо з первозданною природою, і в результаті може створювати такі високі і величні зразки садово-паркового мистецтва, історико-археологічні заповідники, пам'ятники природи. Винятковою є важливість такого спілкування для формування особистості, духовності, здоров'я, культури людини взагалі та еколога як фахівця зокрема. Заповідні території служать банками генетичної інформації природи, матеріальною базою її рекреації; особливими науковими лабораторіями, музеями природи, її еталонами; а садово-паркові території вказують, на що здатен геній людини в раціональному використанні, удосконаленні і навіть перетворенні ландшафтів природи. Сприйняття заповідної справи вимагає певного рівня знань біології, геології, екології, антропології, палеонтології, історії побуту і соціальної культури, архітектури, урбанізації суспільного життя людини. Заповідна справа базується на теоретичних і практичних досягненнях цих наук і тому має з ними міждисциплінарні зв'язки; окрім того, заповідна справа пов'язана і з рядом технологічних (прикладних) наук.

Завдання сучасної людини полягає в забезпеченні умов подовження життя первозданної природи, її унікальних об'єктів і ландшафтів, відродженні і створеннінових парків-пам'ятників, збереженні їх документованості як важливого досвіду створення, так і нинішнього стану. Необхідно чітко усвідомлювати те, що людина є могутнім фактором впливу на природу, зокрема на ландшафти, рослинний і тваринний світ (безпосередньо впливає на них або шляхом зміни чи навіть руйнування середовища їх життя).

Суть заповідної справи полягає в тому, щоб надати знання про роль і місце заповідних територій, про історію і стан заповідної справи в Україні й у світі; про закони заповідування і охорону заповідних територій; про природоохоронне, наукове і виховне значення Червоних книг; про проблеми збереження флори і фауни. Заповідна справа ставить перед собою задачу виробити вміння ефективно використовувати матеріали заповідних територій різного рангу і категорій для наукового аналізу екологічних умов регіонів і прогнозування та моделювання екологічних ситуацій; для використання матеріалів заповідників та самі заповідні території для здійснення екологічної освіти та екологічного виховання населення, для природоохоронної діяльності.

Природно-заповідний фонд України (ПЗФ) - це ділянки суходолу і водного простору, природні комплекси яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність. Він охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу. Розвиток заповідної справи є одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України. [1, c. 28]

3а роки незалежності площа природно-заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі. Сьогодні до його складу входять понад 7200 територій та об'єктів загальною площею 2,8 млн га, що становить 4, % території держави. Це, зокрема, 17 природних та 4 біосферних заповідника, 19 національних природних парків, 45 регіональних ландшафтних парків, 3078 пам'яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів, дендропарків та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 793 заповідних урочища. Незважаючи на це, площа природно-заповідного фонду в Україні є недостатньою і залишаться значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповідності становить 15%.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Для забезпечення державного управління природно-заповідним фондом в його системі у 1995 році було створено Головне управління національних природних парків і заповідної справи, яке у 2001 році було реорганізоване в урядовий орган - Державну службу заповідної справи.

Нині з 40 установ природно-заповідного фонду загальнодержавного значення (біосферні та природні заповідники, національні природні парки) 19 підпорядковані Мінприроди, інші - органам виконавчої влади, вищим навчальним закладам, державним науковим організаціям (Міносвіти, Держкомлісгосп, Держуправсправами, НАН України, УААН, КНУ ім. Тараса Шевченка). У більшості з них заповідна справа не є пріоритетним напрямом діяльності. Тому Мінприроди сьогодні працює над створенням цілісної державної системи управління природно-заповідним фондом, для чого необхідно підпорядкувати всі установи єдиному природоохоронному відомству.

На сучасному етапі розвитку України є нагальна потреба затвердити комплекс заходів щодо забезпечення належних умов для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку заповідної справи. З цією метою Мінприроди було забезпечено розроблення, а Кабінетом Міністрів України схвалено та направлено на розгляд до Верховної Ради України проект закону України «Про затвердження Загальнодержавної цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року». Прийняття цієї програми дасть змогу поліпшити умови розвитку заповідної справи в Україні, вдосконалити управління заповідними об'єктами, підвищити їх матеріально-технічну базу, довести площу природно-заповідного фонду до 10,4 відсотка загальної площі держави, прискорити формування національної екологічної мережі як складової Пан'європейської екологічної мережі. Велику увагу Мінприроди приділяє підтримці та розвитку існуючих природно-заповідних об'єктів, резервуванню цінних для заповідання територій.

Основним джерелом правового регулювання природних заповідників України є Закон України «Про природно-заповідний фонд України», який був прийнятий 16 червня 1992 року. Цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Згідно ст. 1 цього закону: «Завданням законодавства України про природно-заповідний фонд України є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі. [2]

Згідно ст. 5: «Завдання, науковий профіль, характер функціонування і режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього Закону, і затверджуються: центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення. Завдання, особливості природоохоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються на основі цього Закону безпосередньо в їх первинних облікових документах. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення, а також регіональні ландшафтні парки є юридичними особами. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами. [2]

2. Класифікація територій природно-заповідного фонду України

Заповідник або заповідник строгого режиму - територія або акваторія, на якій зберігається в природному стані весь її природний комплекс. Згідно МСОП класифікується як природоохоронна територія категорії Ia. Заповідники виділяються як унікальні пам'ятки історії і культури, живої і неживої природи, з науковою метою, як резервати тварин і рослин. В Україні перебувають під охороною держави. Головні функції українських заповідників - збереження генофонду флори і фауни, охорона непорушених чи малопорушених природних ділянок (еталонів природи), вивчення екології тварин і рослин, порівняння біогеоценозів. Заповідники з природними комплексами суміжних територій, на яких дозволена господарська діяльність (для прогнозування можливих змін у природних екосистемах під впливом діяльності людини) використовуються і як бази наукової пропаганди охорони природи.

Розподіл за категоріями охорони природних об`єктів та територій розроблений у відповідному Законі України. Ці об `єкти розподіляються на природні території, штучно створені об'єкти, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Природні території та об'єкти

Природні заповідники. Природні заповідники - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник - вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі.

У зоні мішаних лісів - Поліський на півночі Житомирської області. Охороняється ландшафт мішаних лісів. У Лісостепу - Канівський (Черкаська область), Медобори (Тернопільська область), Розточчя (Львівської область). Охороняються ландшафти Лісостепу.

У Степу - Асканія-Нова і Чорноморський (Херсонської область), Дніпровсько-Орільський (Дніпропетровська область), Луганський (Стрільцівський Степ, Провальський Степ, Станично-Луганський Степ), Український степовий (Михайлівська цілина в Сумській області, Хомутівський степ у Донецькі область, цілина в Сумській область, Кам'яні могили в Запорізькій область), Дунайські плавні (Одеської область). Об'єктами охорони є степові ландшафти. У Карпатах - Карпатський. Зберігає рідкісні, майже не ушкоджені гірські екосистеми лісового, субальпійського та альпійського поясів. У Криму - Кримський, Ялтинський, Опукський, Карадазький, Казантипський, Мис Мартьян. Охороняється рідкісна рослинність середземноморського типу. А також: «Горгани» (Івано-Франківська область), «Єланецький степ» (Миколаївська область), Канівський (Черкаська область), Луганський (Луганська область), Рівненський (Рівненська область), «Розточчя» (Львівська область), Черемський (Волинська область). [3, c. 34]

Біосферні заповідники. Біосферні заповідники мають міжнародне значення. У них охороняються найбільш типові природні комплекси біосфери, а також здійснюється фоновий (глобальний) екологічний моніторинг, вивчаються процеси та змін у навколишньому середовищі. Біосферний заповідник виконує три головні функції:

- збереження біорізноманіття

- підвищення екологічної освіти

- забезпечення сталого розвитку місцевих громад.

Біосферні заповідники створюються на основі природних заповідників та національних природних парків, але до їх складу можуть також входити інші категорії природно заповідного фонду. Важливо, що біосферні заповідники належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних резерватів. Біосферний заповідник є українським відповідником «біосферному резервату».

У біосферних заповідниках виділяються такі зони як: заповідна, буферна та зона антропогенних ландшафтів. Так, заповідна зона призначена для охорони та збереження природних комплексів, а буферна - для запобігання негативного впливу на заповідну зону. У буферній зоні дозволяється екотуристична та екоосвітня діяльність, є екологічні стежки. У зоні антропогенних ландшафтів розташовуються населені пункти та ведеться господарська діяльність, яка має бути дружньою довкіллю та не шкодити природі. Детальніше про зонування біосферних заповідників можна прочитати у розділі «Зонування». В Україні зараз є чотири біосферні заповідники: Асканія-Нова (Херсонська область), Карпатський (Закарпатська область), Дунайський (Одеська область), Чорноморський (Херсонська та Миколаївська області). [3, c. 39]

Національні природні парки. Національні природні парки України - заповідні території, що є частиною природно-заповідного фонду України; в які дозволено доступ туристів. В Україні налічується 18 національних природних парків, які розташовані у 12 з 24 областей і Автономній Республіці Крим. Найбільше знаходиться у західних областях - 10, на півдні - 2, на півночі - 4 і 2 на сході України. Азово-Сиваський (Херсонська область), «Великий Луг» (Запорізька область), Вижницький (Чернівецька область), Галицький, «Гуцульщина», Карпатський (Івано-Франківська область), «Голосіївський» (Київська область), «Гомільшанські ліси» (Харківська область), Деснянсько-Старогутський (Сумська область), Ічнянський, Мезинський (Чернігівська область), «Подільські Товтри» (Хмельницька область), «Святі гори» (Донецька область), «Синевир», Ужанський (Закарпатська область), «Сколівські Бескиди», Яворівський (Львівська область), Шацький (Волинська область),

Правові основи організації, охорони та ефективного використання національних природніх парків України, як частини природно-заповідного фонду України, визначає Закон України «Про природно-заповідний фонд України». [3, c. 41]

Регіональні ландшафтні парки. Окрема категорія територій і об'єктів природно-заповідного фонду, заслуговує на підвищену увагу з кількох аспектів. Це важлива «регіональна» сходинка у відомій ієрархії охорони природи, що складається з глобального (біосферного), національного, регіонального, локального (місцевого) рівнів. Крім того, підкреслює природну своєрідність регіону, вказує на регіональний характер джерел фінансування діяльності РЛП. Багате змістове навантаження пов'язане з поняттям «ландшафт» як генетичне однорідною територією з однотипними геологічною будовою, рельєфом, гідрокліматичним режимом, сполученням ґрунтів і біоценозів. Саме ландшафт подає людині найбільш повне, комплексне уявлення про природу того чи іншого краю. Звертає на себе увагу чітко виражена соціальна спрямованість РЛП, головними завданнями яких є: створення умов для рекреаційної діяльності, сприяння проведенню просвітньо-виховної роботи, охорона цінних природних та історико-культурних об'єктів.

В Україні існують 8 таких парків: Гранітно-Степове Побужжя, «Приінгульський» (Миколаївська область), «Донецький кряж», «Клебан-Бик», Меотида, «Зуївський», Половецький степ (Донецька область), «Знесіння» (Львівська область). [3, c. 45]

Заказники. Природоохоронні об'єкти. На відміну від заповідників можуть бути постійними або тимчасовими; у заказниках можливе часткове використання тварин, рослин та інших природних ресурсів. На території заказників обмежена або заборонена діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить меті і завданням заказників, проводять із дотриманням загальних вимог до охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказниками, зобов'язуються забезпечити режим їх охорони та збереження. Залежно від характеру, мети організації і необхідності режиму охорони заказники поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загально геологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.

В Україні існують такі заказники: Азовська дача, Бердянський, Бесташ, Казанок, Колодязне, Ландиш, Ларінский, Новосільковський, Обушок, Соснові насадження, Старомихайлівський, Чернецьке (Донецька область), Петровский, Староманзирский заказник, Филофорне поле Зернова, Дальницкий ліс (Одеська область), Соколині гори (Рівненська область), Чорний ліс (Кіровоградська область), Аю-даг, Мис Тарханкут, Мис Айя (Кримська область) тощо. [3, c. 47]

Пам'ятки природи. Природоохоронні території, на яких розташовані окремі унікальні природні об'єкти, які охороняються за своїм науковим, навчально-просвітницьким, історико-меморіальним або культурно-естетичним значенням. До пам'ятників природи належать, наприклад, унікальні геологічні оголення, печери, водоспади, озера, метеоритні кратери тощо. Хоча пам'ятником природи може бути, наприклад, одне рідкісне дерево, в інших випадках вони вкривають території значних розмірів - ліси, гірські хребти, ділянки узбережжя і долин. У такому разі вони часто іменуються урочищами або природоохоронними ландшафтами. Згідно класифікації Міжнародного Союзу Охорони Природи, пам'ятник природи має природоохоронну категорію III, проміжну між національними парками і заказниками, хоча детальний правовий статус залежить від конкретної країни.

Серед основних пам'ятників природи в Україні відокремлюють: відслонення крейдових порід (Чернігівська область), Іванова долина», Соколині гори (Рівненська область), Роменський соляний шток (Сумська область), Кременецькі гори, гіпсова печера «Оптимістична» (Тернопільська область), скеля Камінь-Велетень, Урицькі скелі (Львівська область), Висачківський соляний купол (Полтавська область), Канівські гори (Черкаська область), водоспад Лумшорський (Закарпатська область), каньйон р. Гірський Тікич (Черкаська область), вулканічний останець в м. Хуст (Закарпатська область), Північно-Донецький насув (Конгресів Яр, Луганська область), скам'янілі дерева (Донецька область), грязьовий вулкан «Джау-Тепе», водоспад Учан-Су (Кримська область), урочище Кам'яне Село (Житомирська область) тощо. [3, c 49]

Заповідні урочища. Заповідними урочищами є лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне значення, з метою збереження їх у первозданному вигляді. Присвоєння об'єктам статусу заповідних урочищ здійснюється без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються в природних комплексах, включених до його складу. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму охорони.

В Україні до таких урочищ відносять: Балка Зелена, Брандушка, Васильївка, Кірсаново, Кучеров Яр, Мирне поле, Широкий ліс (Донецька область), Малокаховський бор, Агайманське урочище (Херсонська область), Трикратський ліс (Миколаївська область) тощо. [3, c. 50]

Штучно створені об'єкти

Ботанічні сади. Науково-дослідницькі та культурно-просвітницькі заклади, призначені для вивчення рослинного світу, виведення та впровадження в народне господарство нових перспективних видів, форм і сортів рослин. В Україні є ботанічні сади, підпорядковані Національній академії наук України та підпорядковані іншим установам. Всього в Україні нараховується 28 ботанічних садів та близько 20 дендропарків. Львівська та київська колекції тропічних і субтропічних рослин, з колекцій усіх українських ботанічних садів, внесені до державного реєстру наукових об'єктів, що становлять національне надбання країни.

Ось декілька з цих садів: Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка Національної академії наук України, Сад бузків Національного ботанічного саду імені Миколи Гришка НАН України, Ботанічний сад імені академіка Олександра Фоміна, Кам'янець-Подільський ботанічний сад (Київська область), Ботанічний сад Черкаського національного університету (Черкаська область), Державний Нікітський ботанічний сад УААН (Кримська область), Дніпропетровський ботанічний сад (Дніпропетровська область), Криворізький ботанічний сад НАНУ (Криворізька область), Одеський ботанічний сад (Одеська область), Харківський ботанічний сад (Харківська область), Ботанічний сад при ХДУ (Херсонська область), Кременецький ботанічний сад (Тернопільська область), Ботанічний сад Житомирського Сільськогосподарського Інституту (Житомирська область), Ботанічний сад Волинського Університету (Луцька область), Ботанічний сад Ужгородського Університету (Закарпатська область) тощо. [4, c. 12]

Дендрологічні парки. Територія, на якій на відкритому ґрунті культивуються деревні рослини. Насадження в дендропарку зазвичай в стилі ландшафтого парку, можуть бути самостійними або входити до складу ботанічного саду. Розміщення рослин здійснюється по систематичному, географічному, екологічному, декоративному або іншим ознакам. Створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

В Україні 20 таких парків, серед яких слід виділити: Асканія-Нова (Херсонська область), Бережанський, Білокриницький, Дорошівський, Заліщицький, Настасівський, Хоростківський (Тернопільська область), Березнівський (Рівненська область), Веселі Боковеньки, Кіровоградський (Кіровоградська область), Згурівський (Хмельницька область), Краснокутський (Харківська область), Криворудський (Полтавська область), Олександрія (Київська область), Софіївка (Черкаська область), Сторожинецький (Чернівецька область), «Тростянець» (Чернігівська область). [4, c. 16]

Зоологічні парки. Територія спеціально створена людиною з будівлями і обладнанням для утримання, збереження зникаючих видів та публічного показу тварин. Зоопарк - одна з унікальних лабораторій зі збереження різноманітності тваринного світу і музей живої природи, створений людиною, має науково-просвітницьке значення. Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі. Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами.

Найвідоміші в Україні: Київський, Харківський, Одеський, Миколаївський зоопарк, Асканія-Нова, Рівненський, Ялтинський, Херсонський, Черкаський тощо.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Найвідоміші в Україні: Голосіївський ліс, Парк Аскольдова могила (Київська область), Стрийський парк (Львівська область), Парк Херсонського обласного ліцею, Дендропарк Каховського лісгоспзагу, Парк санаторію «Гопри» (Одеська область), Парк Скадовського будинку відпочинку, Парк КСП «Південний», Парк КСП «Парижська комуна», Парк КСП ім. Леніна, Парк с. Хрещенівка, тощо.

3. Заповідні території Миколаївської області

заповідний ранг природний миколаївський

На території Миколаївської області станом на жовтень 1999 року налічується 129 заповідних об'єктів різних рангів і форм загальною площею 52564,14 га, що становить 2,1% від загальної території області. Ще десять років тому площа таких об'єктів становила лише 0,6% від загальної території. На території області 86,5 тисячі гектарів лісонасаджень, у тому числі лісозахисних смуг - 32,5 тисячі гектарів, байрачно-балкових лісів - 73,8 тисячі гектарів. Для рекреації в області використовується понад 11 тисяч гектарів лісових масивів.

На території області знаходиться державний природний заповідник «Єланецький степ», регіональні ландшафтні парки «Гранітно-степове Побужжя» та «Кінбурнська коса», 45 заказників, 42 пам'ятники природи, 19 парків, зоологічний парк (який у вересні 2001 року відзначить свій 100-річний ювілей), історико-археологічний заповідник «Ольвія». Головною задачею цих об'єктів є збереження унікальних природних комплексів, які мають велике екологічне, економічне, історичне, науково-пізнавальне, естетичне і виховне значення. Доцільно на території, що прилягає до Південноукраїнського енергетичного комплексу, створити систему мікрозаповідників (на жаль, їх статус в Україні ще не визначений). На території області є унікальні водно-болотні угіддя, які, згідно з Рамсарською конвенцією, мають міжнародне значення: Тилігульський лиман, Ягорлицька затока та інші. Мул Тилігульського, Бейкульського лиманів та озера Тузли має великі лікувальні властивості і не поступається мулу Куяльницького лиману, хоча ці ресурси поки що майже не використовуються. На території Снігурівського району Миколаївської області є значні запаси хлорно-сульфатно-натрієвих мінеральних вод, що можуть служити ефективним засобом лікування і профілактики захворювань органів травлення. Рослинність на території області має великі ресурси лікарських рослин: цмин піщаний, золотолистник, тисячолистник, звіробій, кермек, чебрець, чистотіл, ромашка аптечна, шипшина, глід, петрів батіг, миколайчики тощо. Загальна довжина піщаних пляжів області становить понад 70 км, тривалість купального сезону сягає понад 150 днів, а вегетаційного періоду рослин - біля 210-230 днів.

Сільськогосподарських угідь на території області 2024 тис. га (82,3% від загальної площі). За цим показником область посідає третє місце в Україні. Ступінь розораності земель досягає 86,2%, а в Україні цей показник становить 81%. Землезабезпечення орними землями складає 1,31 га на одного мешканця області. Зрошувальних земель в області 192,5 тис. га (15% від загальної площі). Вміст гумусу у родючому шарі грунту на території області за 20 років зменшився з 4,1 до 3,1% (тобто на 15 т на 1 га). Багате фауністичне різноманіття області: дикі ссавці, птахи, риби, рептилії, земноводні, комахи тощо. Миколаївська область дала ряд видатних піонерів заповідної справи: М.П. Скаржинський, М.М. Кир'яков, С.А. Яната, К.Є. Собіневич, Е.П. Францев, М.П. Леонтович, Волижин, Рацин, С.Д. Байбаран, В.І. Садовський, З.Й. Петрович та інші.

«Єланецький степ»

Державний природний заповідник «Єланецький степ» створено Указом Президента України у 1996 році. Дирекція заповідника знаходиться на території селаКалинівка Єланецького району Миколаївської області. Площа заповідника займає 1675 га в басейнах річок Гнилий Єланець та Громоклеї. Це комплекс степових, лісних, болотних природних арен Причорноморської низини. Державний природний заповідник «Єланецький степ» виник на базі державного ландшафтного заказника місцевого значення, створеного у 1985 році з ініціативи Валентина Івановича Садовського. Перша заповідна зона - балка «Роза» - була виділена в 1970 році для будівництва табору «праці та відпочинку школярів». Біля табору в 70-ті роки минулого століття був створений дендрологічний парк. Від села Калинівка до заповідної балки «Роза» дорога на протязі восьми кілометрів обсаджена дубами, березами, кленами. У 80-ті роки був збудований за спеціальним проектом «Будинок Природи», на одній його стіні створено барельєф «Дерево життя», що відображує схему еволюції рослинного і тваринного світу нашої планети. Посеред зали в «Будинку Природи» установлена скульптура-символ Тетіса - Океану Землі. Тут створено музей природи, де зібрано майже повний гербарій рослинного світу заповідника. Біля «Будинку Природи» вирощено багатий розарій, створено дослідні ділянки, де проводяться дослідження з акліматизації, інтродукції культурних та екзотичних рослин. Колектив заповідника підтримує тісні зв'язки з біосферним заповідником «Асканія-Нова», іншими заповідниками, зоопарками, заказниками України. Проводяться дослідження з акліматизації завезених сюди бізонів, зубробізонів, що мають виняткове значення. У 1982 році на територію Єланецького степу були завезені також косулі, туркменські кулани, лані, плямисті олені, муфлони. Для цих тварин облаштували та загородили металевою сіткою спеціальну вольєру площею 90 гектарів.

На території заповідника зареєстровано 150 видів тварин, із них 39 видів занесені до Європейського Червоного списку: це полоз чотирисмугастий, муфлони, плямисті олені, орел степовий та ін. На території заповідника зустрічається декілька видів бджіл - запилювачів рослин. Дуже широко тут представлений тип членистоногих. З ракоподібних зустрічається мокриця звичайна. Клас багатоніжок представлений ківсяками, геофілами, костянками; зустрічається середземноморська сколопендра (довжиною до 10 см), мала степова сколопендра. Багато павукоподібних, серед них великий павук - тарантул руський, каракурт. Багато різноманітних кліщів. Крім того, ендофауна представлена клопами, земляними блохами, жуками-листоїдами, жуками - чорнотілками, бронзовками, златками, жужильницями, степовими сатирами. Зустрічається біля 435 видів метеликів, джмелі, оси. Кліматичні умови в зоні заповідника не сприяють земноводним. Тут зустрічається лише єдиний їх представник - жаба зелена. Рептилії представлені 6 видами. Найбільш часто зустрічається ящірка прудка. Зберігся полоз чотирисмугастий, занесений до Червоної книги України; вужі представлені вужем звичайним. З отруйних змій зустрічається гадюка степова, яка теж занесена до Червоної книги України.

На території заповідника гніздиться 16 видів птахів. Найбільш багаточисленним є жайворонок. Їх нараховується 4 види: степовий, польовий, сірий та малий. Зустрічається тут перепілка, куріпка сіра, а також представники комахоїдних соколів - кобчик і пустельга. Сокіл пустельга є цінний тим, що виконує функцію природного регулятора чисельності мишеподібних гризунів. Із ссавців на території заповідника найбільш розповсюджені гризуни. Зустрічається лисиця, в останні роки з'явився вовк, а також багато кротів. Інтродуковані й утримуються у вольєрі бізони, кулани, плямисті олені, муфлони, лані, козулі. На сьогодні вольєра перенавантажена цими тваринами і на її території рослинність деградує.

Особливість цього заповідника полягає в тому, що його територія протягом 150-200 останніх років піддавалась досить інтенсивній сільськогосподарській експлуатації. На території заповідника зустрічається понад 500 видів рослин, серед яких багато лікарських, ендеміків - 31 вид, 6 видів занесені до Червоної книги України - це 5 видів ковили, сон-трава, астрагал, скіфський караган, різнокольорова брандушка, бузький тюльпан, півник солелюбний, півник понтичний та реліктова рослина - зміївка розчепірена. Чагарники на території заповідника представлені глодом, шипшиною собачою, в'язом польовим, тереном. На сьогодні заповідник включає Прусакову, Вовчу, «Розу» та Орлову балки. На днищі Прусакової балки та «Рози» є штучні багаторічні насадження. Перелоги між цими балками мають домінуючими будяк рожевий, гірчак жовтий, хриницю смердючу. На старших перелогах уже росте буркун лікарський, ковила волосиста та астрагал шерстистоквітковий (занесений до Червоної книги України). Задачею заповідника є відновлення природного стану порушених людиною екосистем, вивчення того, яким шляхом природа це буде здійснювати, і встановлення, скільки на цей процес потрібно часу. Важливим є вдосконалення заповідної справи в умовах оточення інтенсивної сільськогосподарської діяльності, значного антропогенного тиску. [3, c. 101]

Кінбурнське мисливське господарство

Територія його 48 тис. га. Тут зустрічаються лисиця, єнот, олень, дикий кабан, різноманітні птахи (лісові і польові). Живе тут більше 100 оленів, декілька тисяч фазанів, десятки сімей косуль тощо. Працівники господарства ведуть не тільки природоохоронну роботу, вони слідкують за міграцією, вивчають життя птахів, кільцюють їх, допомагають їм у дні зимівлі. Мисливство дозволяється тут один-два рази протягом року тільки на птахів.

Заказник «Володимирська дача»

«Володимирська дача» знаходиться на території Казанківського району біля села Володимирівка, яке розкинулось у долині річки Вісуні. Площа заказника понад 1290 га. Закладений він у минулому столітті. Тут зустрічаються косулі, зайці, дикі кабани. Живе в заказнику пара лосів. Дуже приваблива тут площа в 10 га лісу гледичії, висадженої у 1924 р. Багато тут бузини, глоду, шипшини, дубів, смородини золотистої, сосен. Біля Дачі є ділянка заповідного степу, який ніколи не розорювався, - це ботанічний пам'ятник природи. Площа степу - 11 га.

Катеринківський ліс (ліс над Кодимою)

Катеринківський ліс знаходиться на території Вознесенського району. В 30-ті роки минулого століття тут були посаджені дуби, ясени, клени, берези, а пізніше були посаджені сосни, які нині складають більше половини площі лісу. Площа Катеринківського лісу становить 1500 га. Річка Кодима дуже звивиста, має багато заводей; є тут і озера. Місцевість характеризується багатою річковою та береговою рослинністю. До пам'ятників природи в Катеринківському лісі відносять єдину в Миколаївській області діброву ялини звичайної площею в 1 га. У Катеринці створено мисливське господарство. У лісі зустрічаються косулі, фазани, дикі кабани, благородні олені, багато водоплаваючої птиці. Поруч з лісом знаходиться село Кримка.

Урочище «Василева дача»

Урочище знаходиться біля села Трикрати на півночі Вознесенського району біля річки Мертвовод. Закладка цього урочища пов'язана з В.П. Скаржинським - одним з піонерів степового і полезахисного лісонасадження на півдні України. На початку ХІХ століття В.П. Скаржинський заклав у маєтку «Трикрати» сад, дендрарій, лісові парники. Сьогодні це - старий, добре доглянутий масив, який є родоначальником степових лісів України. Складається ліс із двох урочищ: «Василевої пасіки» і «Лабіринту». Вони охороняються законом з 1972 року. Урочище «Василева пасіка» займає понад 250 га. Урочище ділиться на три частини, що непомітно переходять одна в іншу: «Василева пасіка», «Миронів сад» та «Виноградний сад». Посередині урочища знаходиться ставок, утворений джерелом. У «Мироновому саду» є єдина в Миколаївській області колонія сірих чапель. Дивно і непоясненно, чому сірих чапель можна зустріти тільки тут, а в урочищах поруч вони не зустрічаються. Ця колонія знаходиться під охороною і має величезне

орнітологічно-пізнавальне значення. Недавно в урочищі з'явилися фазани. Багато тут звіробою, чистотілу, валеріани. Тут є один дуб 300-річного віку, багато 100-80-річних. Урочище «Лабіринт» площею 247 га знаходиться поруч з «Василевою пасікою». Його на дві частини розділяє річка Арбузинка. Найбільша цінність урочища - 170-120-річні дуби. В урочищі багато граків. «Василева пасіка» називається так на честь селянина Василя, який працював над її створенням. Густі зарості «Василевої пасіки», нагромадження скель, джерела з холодною кришталево-чистою водою надають їй неповторної краси. Тут росте багато лікарських рослин: валеріана, звіробій, чистотіл. [3, c. 112]

Рацинська дача

Заказник «Рацинська дача» знаходиться біля села Трудове на території Вознесенського району Миколаївської області. Вознесенський район знаходиться в межах Дністровсько-Дніпровської північностепової фізико-географічної провінції. «Рацинська дача» розташована за 20 км до північного сходу від м. Вознесенськ. «Рацинська дача» - плато висотою 100-110 м над рівнем моря, що пересікається з півночі на південь широкою пологою балкою з великою кількістю відрогів.

Умови місцерозташування дачі властиві для великого фізико-географічного району з увало-балочним рельєфом, де великі площі земель не придатні для сільського господарства, але можна використовувати для масового лісорозведення. Клімат району континентальний з різко вираженими посухою, суховійними вітрами східного та південно-східного напрямків, пиловими бурями. Середня температура січня -3,4оС - -4оС, липня +22оС - +22,4оС, а середньорічна +7,8оС. Період з температурою більше +10оС становить понад 175 днів. Опадів 400-450 мм/рік, а

випаровування перевищує 600 мм, вологість клімату складає 0,2, а коефіцієнт зволоження 0,5-0,75. У зимовий період сніговий покрив не стійкий. Ґрунти - малогумусні звичайні чорноземи при рівні ґрунтових вод, недоступному до коріння. Найбагатші глибокогумусні ґрунти, добре зволожені поверхневими водами, знаходяться на тальвегах у нижній частині балок. Природна рослинність представлена різнотравно-типчаково-ковиловими видами, які мало збереглися. Незначні площі під байрачними та заплавними лісами представлені домінуванням дуба, клена, чагарникової зарості з терену, глоду колючого, шипшини, верби, осики, ясеня, вільхи чорної. Штучні насадження представлені сосною звичайною, вербою гостролистою, аморфою кущовою - на піщаних терасах; а на інших ділянках - дубом звичайним, кленом польовим, липою, грушею, скумпією, глодом, кленом татарським. Перші посадки лісу на Трикратському масиві В.П. Скаржинський розпочав у

1825-1826 роках, а на території «Рацинської дачі» - у 1860 році.

Спочатку по дну балок обладнали 8 ставків, а потім розпочали залісення схилів балок. Висадили ліс під керівництвом Рацина на площі 1500 га. З 1861 року за цим масивом закріпилася назва «Рацинська дача». Слід відмітити, що з насінням ясеня американського на території України був завезений шкідник - деревесниця в'їдлива, яка завдає великої шкоди лісові. Нині площа лісового масиву Рацинської дачі - 1780 га. З 1974 року Рацинська дача охороняється законом як пам'ятник степового лісорозведення. За останні роки в заказнику висаджені ділянки дуба, берези, липи, гледичії, акації білої, горіха, в'яза, ялівця тощо. Добре ростуть бузина чорна, клен татарський, жимолость, акація жовта. Багата флора лікарських рослин: мати-й-мачуха, шалфей, чебрець, деревій, шипшина тощо. Вже було зазначено, що «Рацинська дача» охороняється законом і на сьогоднішній день за рішенням Миколаївського облвиконкому переведена в категорію державних заказників. Старих насаджень до нашого часу збереглося мало. За останні десятиріччя в заказнику висаджені нові культури і цілі ділянки. В лісі бджоли з 1 га лісу збираютьдо 1000 кг меду. У лісі можна зустріти косулю, зайця, лисицю, їжака, почути солов'я. Але найбільше тут диких кабанів. Весною вони збираються групами до 30 тварин, ходять один за одним: попереду самка, а за нею поросята, позаду кабан. Цей порядок строго дотримується. Гордість «Рацинської дачі» - березове урочище, його площа 1 га, висаджено у 1970 році. [3, c. 116]

Урочище «Лабіринт»

Поруч з «Василевою пасікою» на площі 247 га знаходиться урочище «Лабіринт». Поділяючи його на 2 частини, протікає річка Арбузинка між велетенськими дубами. Ці могутні дуби віком 120-170 років, - основна цінність урочища. Їх тут понад 350, кожний з них узятий на облік і охороняється законом. У дібровах живе багато птахів, особливо граків. «Лабіринт» і «Василева пасіка» мають особливе грунто - та водозахисне значення, служать ремізою для багатьох тварин. Арбузинка в'ється між величними дубами, що створюють невеликі водні перепони. Річка ніби розбігається в різні сторони, а потім знову зливається в єдине русло. Перші посадки дерев тут здійснені В.П. Скаржинським у 1819 році. Найбільший інтерес і цінність становить східна частина масиву, де збереглися дерева перших років посадки. Ці посадки розташовані на першій річковій терасі з алювіальними чорноземами, що підстеляються на глибині 1-3 м гранітами та вапняками, які місцями виходять на поверхню. У роки з великою кількістю зимових опадів ця ділянка заливається паводковими водами, що досить значний час не сходять. «Лабіринт» використовувався як парк, тут було висаджено багато квітів, через річку Арбузинку було обладнано багато перекидних містків. Тільки бузку тут було висаджено В.П. Скаржинським понад 80 видів. В.П. Скаржинським на Трикратському масиві були посаджені в 1825 році саджанці на схилах ярів, між гранітними скелями. Висаджували багато жолудів дуба, сіяли насіння інших дерев, кущів. Тільки навколо садиби Скаржинського в Трикратах було висаджено понад 300 видів дерев, на площі понад 110 десятин. Через річку Арбузинку були побудовані перекидні містки. [3, c. 118]

Ягорлицька затока

Сумарна площа 30,3 км². Знаходиться на території Херсонської і Миколаївської областей.

Відомча належність - до Чорноморського державного біосферного заповідника. Тип водойми та основні групи біотопів: морська затока, острови, коси, внутрішні озера з очеретяними асоціаціями і солончаковими болотами. Багата у кормовому відношенні морська акваторія. Місця гніздування та їх площа: низькі острови, що заросли очеретяною та галофітною рослинністю. Ці острови акумулятивного походження з внутрішніми озерами, піщано-черепашниковими косами, що періодично виникають на баровій полосі дна затоки, солончакові низини з мілководними озерами. Домінуючі види і сумарна чисельність (у парах) гніздового орнітокомплекса: гага (678), чайка-хохотуха (4000), річкова крячка (1500), великий баклан (270). Загальна чисельність гніздового комплексу 3325-5720. Значення водойми для негніздових скопичень водно-болотних птахів (кількість особин): використовується птахами в усі сезони року і щорічно. Загальна чисельність до 300000. Домінуючі види: великий баклан (15 тис. особин), лисуха (30-250 тис. особин), лебідь шипун (10 тис. особин), кряква (80 тис. особин), червоноголовий нирок (25-40 тис. особин), морська чернеть (30-50 тис. особин), турухтан (400-6000 особин), чорнозобик (3-5 тис. особин).

Фактори впливу і тип господарського використання: рибництво, мисливство, браконьєрство, забруднення затоки.

Охорона затоки здійснюється Чорноморським державним біосферним заповідником. Напрямки і режим обмежень у природокористуванні: здійснення контролю за рибництвом і мисливством, а також технологією установки рибальських сіток на незаповідних ділянках з метою попередження загибелі птахів; виявлення джерел забруднення затоки і зниження ступеня їх впливу. Адміністративні заходи, що пропонуються для поліпшення охорони угіддя:

здійснення контролю за відвідуванням угіддя сторонніми особами, особливо в квітні-травні; недопущення випадків турбування птахів з вини рибалок та мисливців, а також випадків браконьєрства; обмеження польотів літаків на низьких висотах. [3, c. 123]

Тилігульський лиман

Площа 80113 км². Знаходиться на території Комінтернівського і Березівського районів Одеської області та Березанського району Миколаївської області. Напівзакритий лиман. Заливні болота і плавні гирлової зони річки Тилігул, акваторія лиману, степові схили, обривисті береги (глина), піщані острови, коси, солончакові поди і болота. Зручні місця для гніздування птахів: зарості очерету, камишів у плавнях ріки, обривисті береги, піщані острови і коси, солончакові луги. Домінуючі види і сумарна чисельність (у парах) гніздового орнітокомплексу: річкова кряква (2000-4000), травник (200-450), шилоклювка (70-200), мала крячка (70-120), лисуха (біля 300), чогма (біля 100), каравайка (200), сіра чапля (15-20), інші чаплі по 15 пар. Загальна чисельність гніздового комплексу від 1800 до 8000 у залежності від заповнення водою. Використовується птахами в усі сезони року і щорічно. Загальна кількість досягає 56000. Домінуючі види: кряква (12000-15000), червоноголовий нирок (3000-5000), лисуха (4000-7000), мала біла і велика біла чаплі (600-900), білоголові гуси (1500-8000), озерна чайка (11000-17000), мала чайка (3000-7000), чайка-хохотуха (3000-5000), чогма (800-1200), чорношия паганка (600-700). Основні фактори і типи господарського використання: рибництво, рекреація, туризм, мисливство, випасання худоби.

Існуючий режим охорони: заказники на окремих ділянках угіддя. Напрямки і режим обмеження в природокористуванні: контроль за рибництвом і мисливством; проведення рекреаційних заходів без шкоди для гніздового життя птахів; забезпечення умов пожарної безпеки; контроль за випасанням худоби і якістю вод, що скидаються в лиман.

Тилігульський лиман належить до групи лиманів міжріччя Дніпро-Дністер. Ця група лиманів за своїми геоморфологічними та гідрологічними особливостями значно відрізняється від інших лиманів Причорномор'я. Для них характерна перпендикулярність осі лиману до берегової лінії моря, звивистість берегової лінії, незначна ширина порівняно з довжиною, крутий правий берег і пологий лівий, велика кількість кіс, гирл, балок і ярів, поступовий перехід лиманної улоговини в долину річки. За фізико-географічними умовами лимани дуже подібні. Їх долини складені четвертинними відкладами. Схили долин лиманів в основному складаються з вапнякових, піщано-глинистих відкладів.

Фізико-хімічні якості лиманних вод, а також інші характеристики їх природних властивостей залежать від ступеню взаємозв'язку з морем, від величини стоку річкових вод і кількості перенесених ними твердих наносів. Всьогоз 214 видів вищих рослин, які зустрічаються в районі пересипу, на солончаках зареєстровано 84 види. Своєрідне формування рослинності спостерігається на насипній дорозі, вздовж впадаючого в море каналу. Ця дорога розділяє водний простір низин Тилігульського лиману на солоне озеро і солончакову острівну частину і є відокремленим місцем, де росте багато видів рослин, які ніде більше на пересипу не зустрічаються. На піщаних вологих наносах заростання починається з голофілів Calvile baetica та Halimione verrucifera. На підвищених ділянках дороги особливий інтерес має Leynius arenarius,

який утворює потужні дернини, що закріплюють грунт від розмиву. Тут же зустрічається і Erynoium maritium. Типовим для середньої частини лиману, де береги з лесових ґрунтів, з великими ярами і балковими комплексами, є ділянка правого берега між селами Калинівкою і Каїрами.

Видовий склад рослин тут нараховує понад 300 видів вищих рослин, які характеризуються сукупністю різних за походженням елементів флори, в тому числі ендемічних, як Linum hirsutum, Jhalictrum minus, Agrimona eupatoria; з південних зустрічаються Haplophyllum suaveolens, Diauthus pallens. З видів, які охороняються, зустрічаються Calauthus elwessi, Aumnospermium odessanum, Sternbergia colchicitlora, Pulsrfilla nigricaas та інші рідкісні рослини. Значне місце у верхній плавнево-дельтовій частині лиману займають зарості вищої водної рослинності з перевагою Phragmites australis. На схилах берегів лиману створені штучні лісонасадження сосни кримської, акації білої тощо. В Тилігульському лимані росте 208 видів і різновидів водоростей, серед яких діамантових - 128, бурих - 8, із квіткових зустрічаються 5 видів. У період деякого осолонення лиману були представлені наступні екологічні групи: прісноводні - 8,6%, прісноводно-солонуватоводні - 21,4%, солонуватоводні морські - 22,3%, морські - 18,1% та всеводні - 5%. Узбережна зона з кам'янистим дном зайнята асоціацією кладофлори з двома субдомінантними видами.