Концептуальні підходи до розуміння передумов екологізації правосвідомості як засобу соціальної гармонізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні підходи до розуміння передумов екологізації правосвідомості як засобу соціальної гармонізації

Хорольська К.Б.

Українське суспільство характеризується загальним станом нестабільності в економічній, політичній, правовій, духовній сферах. Інституційною причиною такого становища є недостатня дієвість та забезпеченість заявлених у Конституції України основоположних норм, що негативно впливає на рівень та якість правосвідомості представників усіх прошарків населення країни. Передусім це проявляється у вигляді деформацій, адже саме правосвідомість, як один з головних показників рівня правової культури, є найбільш чутливою до змін правового клімату в державі, вона піддається найбільш значним викривленням у перехідний період розвитку суспільства. Тому факту, що "перехідна" правосвідомість й правова культура в сучасній Україні деформовані, багато в чому завдячує відсутність правової практики, адекватної вимогам конституційно визначеної перспективи розбудови в ній правової державності, яка б ґрунтувалася на науково виваженій стратегії формування особистості відповідного ґатунку.

На жаль, особливо викривленою формою правосвідомості сучасних українців, на наш погляд, постає екоправова свідомість. Нещодавнє минуле України, а на разі й сучасність, засвідчують цілковиту детермінацію як у її радянському, так і сучасному політикумі екофобної моделі мислення та розвитку соціуму. Наслідком такої світоглядно-парадигмальної обмеженості є системна криза українського суспільства, що виявляється як у вигляді реальної проблеми збереження життя мільйонів наших співвітчизників, так й збереження природного довкілля. Звідси постає необхідність нагального розв'язання цієї фундаментальної філософсько-правової проблеми буття сучасного українського соціуму.

Якщо проблемі формування правової свідомості приділялося багато уваги ще з радянських часів, так й у добу незалежності України, що знайшло своє відображення, зокрема, у працях О. Данильяна, Ю. Калиновського, Д. Керимова, С. Максимова, В. Нерсесянца, А. Ратинова, В. Чефранова тощо, то до вивчення його екологічного аспекту увага дослідників активізувалася лише на початку XXI ст. Але, на жаль, вагомих здобутків тут ще не багато і усі вони пов'язані з розробкою сучасної концепції екософії права такими дослідниками як Т. Бургарт, А. Гетьман, В. Захарова, Ф-Е. Шварцкопф, К. Шилін, С. Шефель.

Метою нашої роботи є визначення причин загальної кризи правосвідомості щодо екосоціальних проблем шляхом аналізу вихідних передумов формування свідомості в цілому.

Міра людяності, що є породженням свідомості, та особливо проявляється там, де застосовується насильство, інтерпретується не тільки через ставлення до інших людей, а й через ставлення до життя загалом. Для індустріального суспільства індикатором людяності стали взаємини з природним довкіллям, оскільки відбулася втрата чуттєвого переживання руйнації останнього.

Втіленням пафосу незавершеного, відтак непросвітленого просвітництва, що є іманентним індустріальному соціуму, є антропоцентрична картина світу, у центрі якої стоїть людина, яка вкорінена в самій собі і є мірою всіх речей, а зрештою і суб'єктом історії: "...людина є єдиною на землі істотою, створеною за бажанням Бога задля неї самої" (Постанова II Ватиканського собору римо-католицької церкви). Політичним виявом судження, що ми існуємо задля самих себе, а решта світу існує задля нас, є претензія на те, що "економічне зростання індустріальних країн начебто і є "розвитком" par excellence, а для країн третього світу як "країн, що розвиваються", мало не єдиним рятівним взірцем" [9,с.56].

Реалії існування українського соціуму яскраво ілюструють зазначені вище судження, оскільки всупереч тому, що відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є соціальною державою, а в соціальній державі не тільки унеможливлюється антисоціальна взаємодія з певними групами населення, а й повинна панувати соціальна справедливість в усьому, кожен прагне власного добробуту, і не існує загальної волі, отож добробут усіх досягається руйнацією умов життя, а отже за рахунок усіх.

Раціоналізація дії веде до підвищення ефективності втручання людей в навколишнє природне середовище, встановлення панування над ним. Модернізація суспільства визначається регулюванням дії раціональним розрахунком, і в цьому контексті вона збільшує свободу суб'єкта. Ринкова економіка постає як результат діяльності індивідів, кожен з яких раціонально переслідує свої цілі. Бюрократичні організації управляються законами, свідомо створеними людьми.

Відповідно до ідей Ю. Хабермаса зростанню панування людини над природою сприяє експансія цілераціональності, а емансипації від соціального примусу, утвердженню більш справедливих суспільних інститутів сприяє звільнення потенціалу комунікативної раціональності.

Цілеспрямована та комунікативна дії спираються на різні типи знання: перша керується правилами, які основані на технічно корисному емпіричному та теоретичному знанні, яке оцінюється з точки зору правильності; інша нормами, які оцінюються з точки зору правильності та визнання їх учасниками взаємодії [2,с.40].

Розмежування видів діяльності за Ю. Хабермасом з відповідними ним видами знання здійснене у руслі традиції, яка виходить від Аристотеля: 1) епістема (знання, споглядання); 2) фронезіс (практична мудрість, яка відповідає праксісу вчинкам); 3) техне (мистецтво) [I.e. 154]. На основі цього, ми говоримо про можливість застосування ідей Хабермаса щодо тлумачення основ повсякденної правосвідомості, яка визначається як уявлення, почуття, волевиявлення осіб, їх суб'єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та їх оцінку, переконання у правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів [5,с. 158-161].

Інструментальний розум завжди спрямований на підпорядкування собі оточуючого середовища, на управління, панування. Стратегічний розум спрямований на інших людей з метою маніпулювання їх рішеннями. Необмежене поширення інструментального розуму на всі соціальні сфери призвело б до повної дегуманізації суспільства. Саме для стримування систем цілераціонального розуму слугують правові норми, які вводять його у певні рамки.

Тому, коли говорять про нормативний підхід до діяльності, мають на увазі дослідження того, яким чином поведінка людини визначається його уявленнями про належне, нормами, принципами, ідеалами. А коли поведінка людини досліджується з точки зору його обумовленості зовнішнім казуальним впливом, то людина розглядається як об'єкт, який лише наділений калькулюючим розумом. Для аналізу систем інструментального розуму необхідний саме об'єктивуючий підхід, а для комунікативного нормативний, тому що комунікативна дія регулюється нормами і тому що виправдання, обґрунтування та зміна норм відбувається саме в комунікативній дії.

Однак критика можливості раціонального обґрунтування норми, що є однією з причин деформацій правосвідомості, зокрема екологічної, виявляється в тому, що на відміну від дескриптивних суджень нормативні не можуть бути істинними або хибними, їх не можна співставляти з фактами.

Прибічники критичного раціоналізму висловили неможливість будь-якого обґрунтування норм: обґрунтування використовує засади, з яких виходять висновки, які можуть вважатися доведеними, якщо і тільки якщо раніше були доведені ці засади, які також мають бути виведені із доведених засад [2,с.45]. Отримуємо безкінечний регрес доказів, які не мають початку. Логіку норм в цілому також піддає сумніву дилема Йоргенсена: логічне походження прийнято визначати у термінах істини (хибності) та несумісності: висновок виходить з безлічі засад, якщо і лише якщо істинність засад несумісна з хибністю висновку; імперативи не мають істинного значення, тому вони не можуть бути засадами або висновками логічних переконань [17.С.231].

Ця теза підтверджується також тим, що нераціональні моменти необхідно присутні в гуманітарних явищах. Дії людей реалізуються не лише під час сприйняття чітко усвідомлюваних факторів, але й під впливом інстинктивно-неусвідомлюваних і навіть безсвідомих сил ("ідеальні спонукальні сили" (Ф.Енгельс), "коефіцієнт свідомості", "духовна колективність", "типи духовних укладів" (Г. Шпет), "архетипи колективного без свідомого" (К.Г. Юнг), "безсвідомий фактор в теорії концептуальних залежностей" (Р. Шенк), "забобони як умови розуміння" (Х.-Г. Гадамер), "безсвідоме в теорії кращого розуміння" (Ф. Шлеєрмахер) та інше.

Перелічені вище нераціональні моменти у конкретних ситуаціях є імперативами. Норми у функціональному аспекті є аналогом цих моментів. Але у контексті правового об'єктивізму ступінь авторитету норм буде прирівняний до ступеня авторитету, породжуваного неусвідомлюваними та безсвідомими силами, що є забороненим у логіці.

Наявність аналітичного зв'язку між твердженнями "обов'язково р" і "якщо не-р, то покарання або погіршення" (думка про його наявність виходить від К. Менгера та Г. Бонерта) у деяких системах тлумачиться як той чи інший варіант строгої імплікації, в інших як зв'язок логічного слідування. У цьому контексті, незалежно від того, якою є нормативна система, санкція ("покарання" або "погіршення"), що використовується в ній, повинна бути такою, якої можна уникнути, а отже: стан є обов'язковим, якщо і лише якщо його відсутність веде з необхідністю до погіршення, якого в принципі можна було б уникнути. Але відповідно до позиції А.А. Івіна те, чи слідує за певним діянням покарання чи ні, визначається тим, чи є дане діяння предметом зобов'язуючої норми чи ні [6.С.116]. Покарання обумовлене не виконанням чи невиконанням дій, а порушенням норм шляхом цих дій. Тому зв'язок між покаранням та діянням, що суперечить нормі, не є ані логічним, ані каузальним.

На основі цього наші обов'язки випадкові; жодна норма, що визначає нашу поведінку, не існує з огляду на закони логіки. Принцип, відповідно до якого з того, що дещо є обов'язковим, логічно виходить, що цей принцип логічно необхідний, не може прийматись. Це є підґрунтям виникнення деформацій правосвідомості, оскільки вибір певної моделі поведінки визначається індивідуальною доцільністю, а не раціонально обґрунтованим належним.

Інтуїтивні уявлення є суб'єктивними та мінливими, вони не лишаються незмінними і у одної і тої ж людини з перебігом часу. Тому твердження, які одними вважаються парадоксальними, іншими визнаються що якнайбільше психологічно неочікуваними. Під "парадоксами абсолютних деонтичних систем" розуміються доказувані в цих системах твердження, які здаються інтуїтивно неприйнятними. Ці парадокси не ведуть до формального протиріччя систем, "парадоксальність" полягає у несумісності цих тверджень з інтуїтивним або звичним уявленням про логічне слідування норм із норм.

Ідеї природного характеру обумовлюють позитивні положення, при цьому норми є логічними у процесі їх створення. Але вони змінюють форму при застосуванні, оскільки отримують авторитарність. Отже норма, яка не самоаплікується у конкретній ситуації, не може відповідати конкретним вимогам певної ситуації.

Однак перехід від наслідків до норми прийнятний, а отже, забезпечує консенсус, в тому випадку, якщо дотримується принцип універсалізації (виражає основну інтуїцію кантівського категоричного імперативу): "кожна діюча норма повинна задовольнити ту умову, щоб ті прямі та побічні дії, які так чи інакше витікають із загального дотримання її щодо задоволення інтересів кожної окремої особи, могли б бути прийняті всіма, кого вони стосуються (і виявились би для них більш бажаними ніж результати інших відомих їм можливостей врегулювання)" [12,с.103-104]. Таким чином індивідуальна та суспільна правосвідомість формується шляхом створення (узагальнення) та зняття певних заборон елітою суспільства, які раціональними та нераціональними шляхами стають надбанням як окремої людини, так і цілих соціальних спільнот [7,с.132].

Правосвідомість поєднує в собі як аксіологічний так і онтологічний виміри і є сукупністю оціночних думок та настанов суб'єктів соціальних відносин до права й чинного законодавства, а також практикою застосування останнього, ціннісними орієнтаціями, що регулюють людську поведінку в юридично значущих ситуаціях [3,с.12]. Кантівська релятивація зводить часовість і просторовість речей до форм споглядання людини: людина сприймає світ з власної перспективи (von sich her).

Говорячи про внутрішній світ людини ми намагаємось осмислити той аспект реальності, який традиційно сприймається в якості антагоністичного зовнішньому світу. Це одна з бінарних опозицій, схем класичної філософії, що виводить на сцену суб'єкта протипоставленого світу об'єктів.

Для сучасної філософії характерною є спроба вирішити проблему людської суб'єктивності виявити істинну сутність, природу людини, виокремити апріорну, асоціальну структуру особистості, встановити межі та сферу власне людського в людині, піднятись над "саморозірваністю" свідомості, досліджуючи структури безсвідомого, мови (Фуко, Лакан, Деріда), проблеми несубстанційності об'єкта та несуб'єктивності суб'єкта, що втілюється в "деперсоналізації", "кризі індивідуальності", "кризі суб'єктивності".

Внутрішній світ як сукупність відносин Я і об'єктів забезпечує для людини можливість функціонувати в групах, інститутах, суспільстві, реалізовувати функцію об'єктивації, тобто брати участь в їх створенні та руйнуванні. З іншого боку соціальний світ впливає на внутрішній світ людини: за визначенням Ю.Ю. Калиновського визначне значення для соціалізації має мова осуду або мова підтримки певних схем самовираження духовного світу людини у навколишньому середовищі [7,с. 132].

Якщо зупинитися на психоаналітичних концептуалізаціях даної проблеми, то Ж. Лакан визначає становлення психіки виходячи з того, що власне "Я" суб'єкта виникає не під тиском принципу реальності, не як система психологічного захисту, а в результаті серії ідентифікацій, в першу чергу ідентифікацій зі своїм власним образом [20,с. 17]. Загальна схема формування суб'єктивності, переходу індивіда з природного рівня існування на соціокультурний розкривається в теоретичній моделі "стадія дзеркала": пізнання себе власного Я відбувається шляхом ототожнення себе з образом, що виходить із-зовні. Єдність власного Я буде носити відбиток уявної, ілюзорної єдності, що буде підтримуватись протягом усього життя. Пізнаючи себе в інших, людина буде радикально відчужуватись від себе в цій "об'єктивуючій ідентифікації".

Отже суть механізму формування правової свідомості як явища внутрішнього світу людини, як перетвореної форми соціальних за своєю природою правових відносин, що реалізуються в діяльності індивіда в його соціально-предметному світі, можна окреслити лише при аналізі особи в контексті соціуму. Описана М. Кляйном проективна ідентифікація, за якої суб'єкт викликає в об'єкта певні відчуття, у сукупності з вище окресленою теорією детермінує процес формування групової правосвідомості [8,с.254].

Але тут ми знову зтикаємось з проблемою нетотожності позитивного права інтуїтивним уявленням конкретного індивіда [17,с.348]. Маємо конфлікт інтеріоризації: екзистенційна зрілість суб'єкта передбачає нераціональне начало, він аксіоматично приймає певні норми, які набувають догматичного характеру.

В герменевтичній логіці діалектика частини та цілого, що є теоретичною основою для поняття герменевтичного кола, базується на фундаментальній гіпотезі цілого, яка проектується на окремі об'єкти. Але герменевтика частини та цілого не може бути звільнена від онтологічних характеристик, що підтверджується історичною індукцією Хладеніуса (логіка об'єктивної історії) та психологічною інтерпретацією В. Дільтея (логіка суб'єктивної історії життя) [16,с.38].

Відповідно до позиції Мартіна Хладеніуса історична інтерпретація користується індуктивним методом, що базується на відношенні частини (одиничного) і цілого. Загальні судження (loci communes) у Хладеніуса залежать від виявлення типового, "зразка", який інтерпретує символізований емпіричний об'єкт. Таким чином висновки історичної індукції базуються на ототожненні ознак невизначеної множинності з ознаками зразка.

Історичне вивчення розвитку індивідуальності Дільтея опротестувало формулу тотожності розуму в усіх індивідів Шлеєрмахера та Гегеля та формулу тотожності волі Шопенгауера. Відповідно до Дільтея, індивіди відрізняються один від одного не наявністю в одного з них якісних рис, або способів їх поєднання, які були б відсутні в іншого [18,с.38]. Але кількісні співвідношення в яких вони зустрічаються надзвичайно різні, що й обумовлює відмінності індивідів. Змістова перспектива внутрішнього життя людини тяжіє до цілісного розуміння власного світу та є універсальною гіпотезою цілого. екоправовий свідомість мислення соціум

У вченні В. Дільтея особливе місце займає концепція логічних форм, обумовлена філософією життя. Індукція у Дільтея базується на співвідношенні частини та цілого, де при переході від частини до цілого відбувається "меріологічний стрибок" (нелінійний перехід від засновків до висновків, обумовлений ірраціональним характером безсвідомого) [4,с. 124]. Ймовірний характер індуктивного висновку опосередкований ірраціональними елементами та суб'єктивністю життєвого досвіду.

Отже ми говоримо про те, що ціннісні орієнтації, які виникають у конкретних індивідів щодо регулювання відносин в екологічній сфері, часто є викривленими, оскільки підґрунтям їх виникнення є власні корисливі інтереси. При цьому усвідомлення загрози основам життя спонукає до іншої поведінки тільки тоді, коли функціональне коло руйнації проривається і в мислення, що цю поведінку скеровує, тобто коли на шляху життєвого досвіду виникає певна катастрофа, а до того багато хто не зацікавлений в тому, що детермінується противагами їхніх корпоративних інтересів. "Доки у колі законодавців не утвориться "критична" маса су б'єктів... правосвідомість яких буде екологізованою, ні про яку екологізацію правової системи мови не може йти. Суттєвих зрушень в цьому сенсі можна чекати лише в разі відповідного піднесення якісного рівня правосвідомості більшості суб'єктів права громадян України" [13,с.5].

Сучасне суспільство (з'являється тоді, коли економіка виділяється в самостійну, незалежну від держави систему [10,с. 178]) характеризується постконвенціональним ступенем розвитку моральної свідомості, саме в цих умовах відбувається розмежування права (набуває формального характеру) і моралі (обґрунтовується універсальними принципами). Проте можливість особи критично оцінити саму норму у світлі універсальних моральних принципів піддається сумніву через те, що сучасне мислення стає все більш нелінійним. Це виражає гіпотетичний закон паралельно-послідовного руху розумових моделей. Звичайна інтроспекція показує, що вирішення будь-якої складної задачі завжди супроводжується певним абстрагуванням, зовсім не пов'язаним із нею. В той же час процес вирішення кожної задачі має послідовний логічний ланцюг операцій, який на певних ділянках може розпадатися на ряд паралельних процесів [19,с.168].

Норми права, що регламентують екосоціальні відносини, залишаються декларативними, оскільки вибір моделі поведінки в екосоціальній сфері продовжує регулюватися зручністю, доцільністю, відповідно до принципу "економії мислення", що має своїм наслідком глобальні катастрофи. І стихійне лихо вже не розуміється як поразка, обмеженість, невдача духу, вищим завданням якого є творче переосмислення стихії, оскільки яким би великим не було лихо, якими б грандіозними не були викликані ним страждання, дух людини повинен прийняти свою невдачу і в гостроті страждання розгледіти заклик до відродження та переродження; стихійне лихо є безпосереднім наслідком обмеженості духу. Дух людини повинен оволодіти своєю власною стихією нерозумної душі, оскільки неможливо упорядкувати світ матерії, не організувавши світ душі, яка є необхідним творчим засобом світобудови [11,с. 182]. Душа, покірна хаосу, безсильна створити космос у зовнішньому світі: оскільки космос твориться відповідно до вищої цілі, а душевний хаос генерується сліпими інстинктами.

Навіть акцептувавши висновок про необхідність якісних змін в подальшому розвитку науки та техніки, екосистеми, філософії, культури, свідомості, складно відмовитись від звичних парадигмально оформлених макросхем, які охоплюють всю систему світогляду. Одним з основних напрямків виходу з цього оксиморону є якісні зміни структури катастрофічної сучасності в структуру екограмотного майбутнього, шляхом акумуляції Живої Логіки Творчості [14.С.65].

Тому, виходячи з того, що будь-яка стабільна держава завжди піклується про високий рівень культури населення, особливо молодого покоління, який, безперечно, є запорукою подальшого прогресу, нагальною науковою проблемою й практичним завданням українського соціуму постає не тільки наукове обґрунтування загальної концепції правового виховання його репрезентантів, спрямованого на підготовку їх як свідомих суб'єктів розбудови правової державності, але й одночасне формування у них адекватної вимогам глобальних світових викликів екоправової свідомості.

Значущість дослідження цієї проблеми пов'язана з організацією екоправового виховання та процесом формування екоправової культури в сучасній Україні і виявляється у тому, що їх практичне вирішення дозволить піднести престиж права, виховати повагу до закону в громадян, створити засади громадянської і правової активності в суспільстві, залучити всі державні інститути та громадські організації до вирішення проблем формування екологічної правосвідомості, сформувати основи екоправової культури українського суспільства, яке в своєму транзитивному стані як ніколи потребує радикальних змін у масовій та індивідуальній правосвідомості громадян.

Список використаних джерел

2. Бусова Н.А. Рационализация коммуникативного действия и дискурсивное обоснование норм / Н.А. Бусова // Філософські перепитії. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. 2001. -№ 531. С. 39 -47.

3. Гречин А.С. Социология правового сознания: учеб. пособие для вузов / А.С. Гречин. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.-256 с.

4. Дильтей Вильгельм. Воззрение на мир и исследование человека со времен Возрождения и Реформации / В.Дильтей. Москва Иерусалим: Университетская книга, Gesharim, 2000. 464 с.

5. Желтова В.П., Дробницкий О.Г. Философия и правосознание. Философия и ценносные формы сознания/В.П. Желтова, О.Г. Дробницкий. -М.: Наука, 1978. -248 с.

6. ИвинА. А. Основы теории аргументации: учебн. / А.А. Ивин. М., 1997.-351 с.

7. Калиновський Ю.Ю. Правосвідомість українського суспільства: генеза та сучасність: моногр. / Ю.Ю. Калиновський. X.: Право, 2008. 288 с.

8. Кляйн М. Зависть и благородство: исследование бессознательных источников /М. Кляйн. СПб.: БСК, 1998.-231 с.

9. Маєр-Абіх К. Повстання на захист природи. Від довкілля до спільносвіту / К.Маєр-Абіх, А.Ермоленко. K.: Лібра, 2004. 196 с.

10. Науменко В.Ю. Внутренний мир и социальная реальность. Психоаналитическое понимание социальных феноменов и процессов / В.Ю. Науменко // Філософські перепитії. Вісник Харківського національного університету імені В .Н.Каразіна. 2006. № 734. -С. 178-184.

11. Правосвідомість і правова культура як базові чинники державотворчого процесу в Україні: моногр. / Л.М. Герасіна, О.Г. Данильян, О.П. Дзьобань та ін. -X.: Право, 2009. 352 с.

12. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие /ЮХабермас. СПб., 2000.-365 с.

13. Шварцкопф Ф.-Э. Метаморфозы данного: На пути к созданию экологии сознания / Ф.-Э. Шварцкопф. М.: Идея-Пресс, 2000. 232 с.

14. Шилин К.И. Социология управленческого творчества. Первая энциклопедия третьего тысячелетия /К.И. Шилин. Т. 10. М.: Вера плюс, 2003. 383 с.

15. Шефель С.В. Докорінні передумови екологізації правосвідомості як засобу соціальної гармонізації / С.В. Шефель // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соц. філософія, психологія. -2008. -№ 2(31). С. 3-7.

16. Шлет Г.Г. Герменевтика и ее проблемы / Г.Г. Шпет. М.: Наука, 1989. С. 231-268.

17. Шпет Г.Г. Психология социального бытия / Г.Г. Шпет; под ред. Т.Д. Марцинковской. М.: Издательство "Институтпрактической психологии", Воронеж: НПО "МОДЭК", 1996. 492 с.

18. ЮркевичЕ.Н. Проблема единичного в герменевтической логике/Е.Н. Юркевич // Філософські перепитії. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.-2006.-№ 734.-С. 37-41.

19. Юркевич Е.Н. Герменевтическая логика: от философского обоснования к самостоятельной дисциплине / Е.Н. Юркевич // Філософські перепитії. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. 2001. № 531. С. 163-169.

20. Яркеев А.В. Онтология субъективности в структурном психоанализе Ж. Лакана / А.В. Яркеев // Ежегодник истории психоанализа. 2007. Т. I. С. 16-21.

Размещено на Allbest.ru