Правове забезпечення екологічної складової сталого розвитку: проблеми законодавчого регулювання, створення екологічної столиці світу та удосконалення екологічної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове забезпечення екологічної складової сталого розвитку: проблеми законодавчого регулювання, створення екологічної столиці світу та удосконалення екологічної освіти в Україні

Г. Балюк

Людина і природа. У їхньому співіснуванні криється щось незбагненно містичне - були переконані наші пращури, схиляючись перед могутністю природних стихій. Нинішні люди, озброївшись науковими знаннями, вершиною природи вважають себе, бездумно витрачаючи її життєву силу. Парниковий ефект, зникнення багатьох видів рослин і тварин, брудні вода і повітря, виснажена земля. - це реалії сьогодення.

Протягом тривалого часу головним завданням, яке ставили перед собою держави, було зміцнення та розвиток економіки будь-якими, в тому числі екологічно небезпечними методами. Процеси стрімкого розвитку індустріалізації, глобалізації продовжувалися до того часу, поки у другій половині XX ст. держави не зіткнулися з проблемою обмеженості природних ресурсів, вичерпуваності багатьох з них та, як наслідок, - неможливості збереження в довготерміновій перспективі темпів економічного зростання. Загострення екологічної ситуації поступово набуває масштабів планетарної кризи, що охоплює різноманітні аспекти людського життя. Ця криза обумовлена наступними чинниками: швидке вичерпання природних ресурсів; екологічна криза; несприятлива демографічна ситуація; злидні і голод в багатьох регіонах світу; постійні конфлікти в суспільстві; війни з використанням зброї масового знищення; небезпека міжнародного тероризму тощо.

Отже, як бачимо, людство живе нині в дуже складний і суперечливий час: з одного боку, всі зацікавлені у зростанні промислового й сільськогосподарського виробництва, у прибутках і вигоді, а з іншого - заплющують очі на грабіжницьке, марнотратне використання надр, лісів, водних запасів, плюндрування та знищення природи. Але жодному досягненню в економіці, техніці, науці ми не будемо раді, якщо питна вода в Україні перестане бути цілющою, якщо дихатимемо не чистим повітрям, а смогом, вживатимемо продукти з трансгенних рослин. А екологічна ситуація, в масштабах як всієї планети Земля, так і в нашій державі, далеко не втішна. Якщо не змінити її найближчим часом - криза невідворотна.

Водночас, Україна, прагнучи вийти з економічної, соціальної та екологічної кризи, розуміючи всю складність такого завдання, могла б, на нашу думку, запропонувати світовій громадськості з метою вирішення глобальних екологічних проблем створення міжнародної "екологічної столиці". Для обґрунтування такої пропозиції можна, наприклад, звернутися до наявного міжнародного досвіду. Зокрема, відомо, що Фінляндія створила собі столицю прав людини і Гельсінгської угоди, а Нідерланди - столицю світового правосуддя і Гаазького суду. Як бачимо, в глобальному співтоваристві столицями стали не географічні населені пункти, які отримали адміністративні повноваження, а нації, які звалили на себе соціальний тягар виконання певних функцій з організації чи координації життя глобального простору. Згідно з відомим в управлінні принципом - владу не дають, а беруть.

Функціональна екологічна столиця може бути визначена як територіальне утворення, на якому формується людський потенціал та необхідна інфраструктура для управління (координації) зусиль соціального співтовариства по здійсненню певної суспільно витребуваної функції, в даному випадку - екологічної функції.

Офіційною метою формування функціональної екологічної столиці в певній географічній точці (тобто, в Україні), можна вважати координацію зусиль і дій окремих соціальних структур та груп по виконанню екологічної функції, яка пов'язана із забезпеченням сталого розвитку. Неформальною (а, можливо, і головною) метою створення такої столиці може стати залучення в дану точку простору капіталу. Для цього існують прямі і опосередковані передумови. Прямі обумовлені тим, що ресурси тут будуть концентруватися під вирішення тих чи інших завдань, пов'язаних із здійсненням вказаної функції. Опосередковані передумови складаються завдяки підвищенню динаміки ходу соціальних процесів на даній території. Приплив відвідувачів (як ділових, так і стихійних) створить умови для розвитку сфери послуг, інфраструктури, фінансового бізнесу і т.п. Приплив же капіталів змусить формувати адекватну фінансову мережу органів по обслуговуванню та перекачуванню відповідних засобів.

Слід погодитись з тим, що умовою і неминучим етапом формування функціональної екологічної столиці саме в Україні є "розкрутка", по-перше, суспільної необхідності даних соціальних функцій, по-друге, "бренду" (іміджу) даної території [6].

Україна має безумовне право стати екологічною столицею світу, хоча б на тій підставі, що майже 30 років тому назад вона ці права вистраждала, приборкавши першу глобальну катастрофу планетарного масштабу - Чорнобильську катастрофу.

Минуле некероване - і відвернути Чорнобильську катастрофу уже нікому не під силу. Однак, Україна має всі можливості з максимальною користю для себе використати інформаційний багаж Чорнобиля, який зробив Україну за один день відомою без перебільшення у всьому світі, створив їй (висловлюючись професійною мовою PR-мейкерів) 100 відсотковий маркетинговий бренд.

Поняття "екологічна столиця" - надзвичайно складне і серйозне. І відповідь на нього може бути дана лише завдяки зусиллям фахівців багатьох наук і практик. Проте, в основу його вирішення має бути покладено, перш за все, такий чинник, як воля держави, а точніше вищого керівництва держави, зокрема в особі Президента України, який міг би, на нашу думку, виступити з такою ініціативою, на одному з міжнародних самітів (наприклад, Ріо-2012).

Найважливіші функції, координацію яких могла б взяти на себе майбутня екологічна столиця, - це організаційні, правові, наукова та освітянська, економічні тощо. Схематично вони можуть бути представлені наступним чином:

організаційні: на сьогодні два офіси ЮНЕП (Комісії з охорони навколишнього середовища ООН) розквартировані в Найробі, Кенія (Всесвітній офіс) та Женеві (Європейський офіс). Україна могла б запропонувати сформувати на її території, скажімо, Раду з науки та освіти у галузі екології;

правові: відомо, що прецедент Україна уже створила, успішно провівши в м. Києві (травень 2003 р.) екологічний саміт, на якому було підписано ряд угод у сфері охорони навколишнього природного середовища;

наукова і освітня: координація зазначених функцій передбачає організацію та проведення наукових конференцій; створення умов для роботи постійних і тимчасових комісій і комітетів (рад); ініціювання окремих програм в галузі освіти; лідерство по підготовці навчальної літератури, а також рекомендацій і стандартів по їх підготовці, тощо;

економічні: передбачають певна лідерство в екологізації економічної (виробничої) сфери, і могли б набути форму спеціалізації економіки на створення та реалізацію товарів екологічного призначення. Останнє надзвичайно актуальне для всього світового співтовариства.

Як відомо, в результаті осмислення та глибокого вивчення глобальних проблем виникла концепція сталого розвитку суспільства, як такого, що надійно забезпечує збереження довкілля і задоволення потреб не лише нинішнього, а й наступних поколінь людства. Ця ідея має найширший резонанс у світі завдяки участі в її розробці, популяризації та практичному втіленні в життя як науковців, так і громадсько-політичних сил, зокрема Організації Об'єднаних Націй та її інститутів, засобів масової інформації тощо. ООН на сьогодні є найзнач- нішою організацією, яка займається сталим розвитком.

Потужний імпульс для утвердження ідеї сталого розвитку дала представницька конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992), яку ще називають - "саммітом Землі", "світовим саммітом", або "саммітом у Ріо". Найбільшим досягненням цієї конференції був сам процес визнання того факту, що проблеми навколишнього природного середовища і проблеми розвитку більше не можуть розглядатися окремо одна від одної. На конференції були продемонстровані усі аспекти глобальної та регіональної екології, незалежно від рівня економічного розвитку (глобального потепління клімату, посилення тиску зростаючої чисельності населення на природу, проблеми бідності тощо). Керівники 179 країн-членів ООН закликали уряди усіх країн світу і усіх жителів планети до запровадження принципів екологічно безпечного розвитку у сфері економічної, екологічної та соціальної політики. Важливе значення для вирішення зазначених проблем мають документи, які були прийняті на конференції: Декларація про навколишнє середовище і розвиток; "Порядок денний на XXI століття"; Заява про принципи управління, збереження і сталий розвиток лісів; Рамкова конвенція про проблеми зміни клімату; Конвенція про біологічне різноманіття.

Але головне - вперше було сформульовано концепцію сталого розвитку, яка включає наступні основні положення: в центрі уваги - людина, яка повинна мати право на здорове, плідне життя у гармонії з природою; охорона навколишнього природного середовища повинна стати невід'ємною частиною процесу розвитку і не може розглядатися окремо від нього; задоволення потреб розвитку та збереження навколишнього природного середовища повинно поширюватися не лише на нинішнє, але і на майбутні покоління; зменшення розриву у рівні життя між державами, викорінення бідності належить до числа найважливіших завдань світового співтовариства; щоб досягти сталого розвитку, держави повинні виключити або зменшити використання тих моделей виробництва, які йому не сприяють.

З переліку прийнятих документів варто виокремити "Порядок денний на XXI століття", який став програмою дій по переходу людства на засади сталого розвитку. Вперше на такому безпрецедентному рівні було заявлено про недопустимість розгляду навколишнього середовища та соціально-економічного розвитку у відриві одне від одного - досягнення здорового довкілля та здорової економіки для всіх народів світу повинні розглядатись в єдності.

В основу програми "Порядок денний на XXI століття" покладено більше сорока принципів та рекомендацій, що витікають із концепції сталого розвитку. Основні з них у правовій сфері: уніфікація законів та правил для всіх країн світу; перегляд існуючого міжнародного законодавства з метою підвищення його ефективності; розробка національних планів дій у всіх країнах із широким залученням громадськості.

У вищезазначених документах передбачався механізм реалізації положень "Порядку денного на XXI століття" на національному і на міжнародному рівнях. Національний рівень передбачає обов'язок національних урядів забезпечувати перехід до сталого розвитку, що потребує розробки національних стратегій і проведення відповідної політики. Порядок денний на XXI століття закликає уряди прийняти національні стратегії сталого розвитку. До того ж, їх необхідно розробляти з широким залученням громадськості. Вказана угода покладає головну відповідальність за зміни на національні уряди, але разом з тим зазначає, що вони повинні співпрацювати з регіональною та місцевою владою, об'єднаннями громадян. Міжнародний рівень передбачає, що, зусилля держав повинні координуватись через міжнародні організації, такі як система органів ООН, Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, Всесвітня Торгівельна Організація та інші. Лише партнерство у глобальному масштабі може принести надію на сталий розвиток. З метою забезпечення підтримки виконання цілей "Порядку денного на XXI століття" у всьому світі генеральна Асамблея створила у 1992 році Комісію зі сталого розвитку. Цей орган контролює і доповідає про детальний хід виконання "Порядку денного на XXI століття" та інших документів. Вона сприяє активному та безперервному діалогу між урядами, громадянським суспільством та міжнародними організаціями, спрямованому на вирішення найгостріших проблем, пов'язаних зі сталим розвитком, та на координацію дій в межах ООН з питань навколишнього природного середовища та розвитку.

Однак, незважаючи на особливу гостроту проблем, які постали перед людством наприкінці XX століття, узгоджена в Ріо концепція "сталого розвитку" не набула в Україні достатнього поширення, а ухвалена на найвищому рівні програма "Порядок денний на XXI століття" досі не знайшла належного відображення в національних програмах, державній політиці та економічній практиці.

Причин такого стану речей є багато. До найважливіших, на нашу думку, можна віднести: нерозуміння державною владою сучасних тенденцій світового розвитку; недостатній рівень поінформованості всіх суспільних верств про характер існуючих проблем, відірваність від існуючого світового досвіду; нерозуміння суті самої концепції сталого розвитку та ототожнення його з захистом довкілля, як таким; незнання документів, прийнятих в цій сфері; відсутність, або неефективність національних інституцій, що займалися б проблемою комплексного впровадження засад сталого розвитку та інше.

На жаль, і досвід багатьох інших держав, що прийняли відповідні стратегії сталого розвитку, в тому числі держав Центральної і Східної Європи - нових членів ЄС, говорить про те, що більшість таких стратегій існують лише на папері й стикаються з серйозними проблемами їх довгострокової практичної реалізації. Україні важко адаптувати традиційний для Євросоюзу шлях

від пріоритетів охорони довкілля до забезпечення сталого розвитку, оскільки пріоритети стрімкого економічного зростання тиснуть на Україну сильніше, ніж свого часу на країни Євросоюзу. Однак розумної, раціональної альтернативи цьому шляху немає.

Україна на сьогодні потребує збалансованого розвитку, при якому виробництво та споживання будуть ощадними й дбайливими до природних ресурсів, дадуть можливість природним екосистемам відновлюватися, бути безпечними для людей, підтримувати життєдіяльність прийдешніх поколінь. Збалансований розвиток включає в себе багато складових, але він не можливий без зміни природоохоронного світогляду всіх громадян, без екологічної освіченості, свідомості, культури суспільства. Саме від людей залежить, чи зменшуватимуться викиди, що забруднюють атмосферу, чи не шкодитимуть відходи виробництва й життєдіяльності людей довкіллю тощо. Ці напрями мають стати пріоритетними для влади.

Важлива роль у вирішення екологічних проблем, безумовно, належить правовому регулюванню. Однак, ефективність регулювання відносин в сфері охорони навколишнього середовища, раціонального природокористування і забезпечення екологічної безпеки продовжує залишатися низькою, про що свідчить насамперед стан навколишнього середовища на значній частині території України, погіршення здоров'я населення, виснаження природних ресурсів тощо. Практика останніх років показала, що зростання кількості актів в екологічному законодавстві слабо здатне впливати на зміну вищезазначеної негативної ситуації. Більш того, воно призводить до посилення неузгодженості між нормативно-правовими актами, а іноді і прямої суперечності, конкуренції норм чинних законів та інших нормативно-правових актів, появи актів з невиправдано вузьким предметом правового регулювання ("дрібнотем'я законів").

Тривогу викликає тенденція до заміни діючих законодавчих актів новими, у тому числі при збереженні багато в чому попередньої їх структури. По-перше, тим самим порушується один з принципів розвитку законодавства - принцип стабільності, що дозволяє за необхідності оновлювати закон шляхом внесення в нього змін і доповнень. По-друге, нові законодавчі акти та їх проекти, на жаль, демонструють відхід від завойованих в правовому регулюванні екологічних відносин позицій, все частіше відповідають миттєвим економічним інтересам суспільства і навіть окремих його груп на шкоду екологічним та іншим перспективним громадським інтересам. Нарешті, нерідко при цьому знижується якість правового регулювання в цілому, порушуються правила юридичної техніки.

Проблема низької ефективності правового регулювання в даній сфері ускладнюється відсутністю системності екологічного законодавства як єдиного законодавчого комплексу. До цього часу галузі законодавства, що регулюють суспільні відносини з охорони навколишнього середовища, використання та охорони окремих природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, формувалися як цілком самостійні і значною мірою самодостатні правові утворення. Разом з тим органічний зв'язок усіх компонентів навколишнього середовища, об'єктивно існуюча взаємозалежність у регулюванні відносин щодо охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки з відносинами з природокористування спонукають до пошуку нових напрямків систематизації галузі екологічного законодавства.

Серед низки заходів, які реально можна протиставити даним процесам в законодавстві, що негативно відбиваються на стані навколишнього середовища та здоров'ї людини, важливе місце займає систематизація екологічного законодавства, яка дозволяє впорядкувати правове регулювання відповідних суспільних відносин і одночасно підвищити його дієвість. Однак, для досягнення позитивних результатів процеси систематизації повинні бути скоординовані з науковим осмисленням проблеми, потребуючи цілеспрямованого теоретичного обґрунтування.

Показово, що практика правотворчої діяльності нерідко свідчить про ігнорування більш доступних і простих форм систематизації, зокрема офіціозної та офіційної інкорпорації, консолідації, в той час як перспектива застосування найглибшої форми впорядкування і розвитку законодавства - кодифікації у вигляді Екологічного кодексу України - на сьогодні пропонується і в деяких документах програмного характеру, і в публіцистиці без серйозного опрацювання питання. Очевидно, що такий підхід до систематизації далеко не завжди характеризує напрями вдосконалення екологічного законодавства, які обираються, як обґрунтовані і послідовні.

Особливої актуальності на цьому фоні набувають розробка концепції систематизації екологічного законодавства та її практичне застосування.

Систематизація екологічного законодавства України, на нашу думку, повинна здійснюватися на основі єдиної наукової концепції, основні положення якої полягають у визначенні: цілей і завдань систематизації даної галузі; комплексу вихідних умов систематизації, а також факторів, що впливають на фіксацію умов і меж систематизації екологічного законодавства; форм систематизації стосовно конкретного етапу розвитку екологічного законодавства, їх особливостей у зв'язку зі специфікою сучасного стану, тенденцій і проблем розвитку екологічного законодавства; критеріїв відбору систематизуючих нормативно-правових актів щодо обраних форм систематизації; базових правових орієнтирів законодавства, що систематизується (цілей, завдань, принципів, системи дефініційованих правових понять).

Крім того, сучасні екологічні проблеми і пошуки шляхів їх вирішення, на нашу думку, є передумовами запровадження нової моделі освітньої системи ХХІ століття. Така система покликана поєднати в собі все позитивне з минулого і сучасного, а також повинна бути орієнтована на формування якісно нової людини - людини екологічної, оскільки витоки екологічних проблем, як уже неодноразово зазначалося, слід шукати, перш за все, в самій людині, в особливостях її "людських якостей". Отже, цілком очевидно, що для вирішення екологічних проблем необхідно змінити саму людину, її свідомість, культуру, світогляд тощо. Вирішальну роль в цій трансформації покликана відіграти саме еволюція свідомості, якої можна досягти, зокрема шляхом еколо- гізації свідомості особистості, в тому числі і шляхом екологізації правової свідомості людини.

Осмислення суті і ролі освіти в процесі екологізації свідомості як особистості, так і суспільства в цілому, переходу суспільства до сталого розвитку дало підстави зробити наступні методологічні і соціальні висновки: яка система освіти, таке суспільство і держава, і навпаки, яка держава, така і освіта. Це означає, що перехід до сталого розвитку суспільства повинен здійснюватися через сталу освіту. Стосовно України виявляється достатньо виражена особливість: нестабільне суспільство, нестабільна освіта - нестабільні реформи.

В світлі концепції сталого розвитку ідеалом освітніх систем має стати формування особистості, яка готова будувати свої відносини з навколишнім середовищем на основі розуміння його цілісності та архіважливості для існування самої людини. Такі якості особистості можуть бути закладені через освітні системи. І в даному разі необхідно об'єднати зусилля практично всіх наук: філософії, соціології, політології і, безумовно, правової, а особливо - еколого-правової науки.

Концептуальною основою для перебудови освітнього процесу в Україні, включаючи як екологічну освіту, так і екологізацію освітньої діяльності в цілому, враховуючи вимоги сталого розвитку, можна вважати стратегію Європейської економічної комісії ООН для освіти в інтересах сталого розвитку, яка була прийнята на Нараді високого рівня представників міністрів охорони навколишнього середовища і освіти (Вільнюс, 17-18 березня 2005 р.). Мандат на підготовку зазначеної стратегії був зафіксований у Заяві міністрів, зробленій на п'ятій конференції "Навколишнє середовище для Європи" (Київ, травень 2003 р.). Метою Стратегії є заохочення держав-членів ЄЕК ООН до розвитку і включення освіти в інтересах сталого розвитку в свої системи формальної освіти в рамках відповідних навчальних дисциплін, а також в неформальну освіту.

В Україні, нажаль, послідовне включення в систему вітчизняної освіти Концепції сталого розвитку відбувається надто повільно. Така ситуація пояснюється і законодавчими причинами. Згідно зі ст. 7 (Освіта і виховання в галузі навколишнього природного середовища) Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" [2] підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечуються загальною обов'язковою комплексною освітою та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі, в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.

Екологічні знання згідно з чинним вітчизняним законодавством є обов'язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища.

Не важко помітити, що зміст ст. 7 вищезазначеного закону носить декларативний характер.

Не зважаючи на те, що правовою основою екологічної освіти в Україні є Конституція України [3], Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про освіту" [1], "Про вищу освіту" [4], проте відсутні спеціальні закони, які б регулювали державну політику в сфері екологічної освіти, а також виховання екологічної свідомості та культури, які б містили положення зі сталого розвитку.

Розробка та прийняття зазначених законів дали б можливість втілювати освітній процес на системній основі з врахуванням Концепції сталого розвитку, включаючи екологічну освіту, а також проводити екологізацію освітньої діяльності в цілому.

Екологічна освіта і, в першу чергу, еколого-правова, повинна стати складовою частиною освіти. Адже за допомогою еколого-правової освіти забезпечується вирішення загального завдання - екологізація юридичної освіти, формування еколого-правової свідомості і еколого-правової культури, а також активної громадянської екологічної позиції, яка не можлива без достатнього рівня еколого-правових знань. Еколого-правові знання необхідні для вирішення екологічних проблем юридичними засобами, що вимагає підготовки високопрофесійних юристів, які володіють ґрунтовними знаннями в сферах - екологічній, правовій та сталого розвитку.

Основні параметри для впровадження положень сталого розвитку у вітчизняну освіту закладені в Законі України від 21 грудня 2010 р. "Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року" [5], в якому серед ряду першопричин екологічних проблем України названо недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження навколишнього середовища та переваг сталого розвитку, недостатню сформованість інститутів громадянського суспільства та недотримання природоохоронного законодавства. Національна екологічна політика спрямована на досягнення стратегічних цілей, серед яких лідирує підвищення рівня суспільного екологічної свідомості. Для досягнення зазначеної цілі поставлено ряд завдань, серед яких: розроблення до 2015 року і реалізація Стратегії екологічної освіти з метою сталого розвитку українського суспільства та економіки України; створення до 2015 року системи екологічного навчання та підвищення кваліфікації державних службовців, до компетенції яких належать питання охорони навколишнього природного середовища; створення до 2015 року мережі регіональних еколого-просвітницьких центрів на базі закладів освіти, неурядових природоохоронних організацій тощо; розроблення до 2015 року організаційного механізму місцевого, регіонального та національного рівня для активного залучення громадськості до процесу екологічної просвіти та виховання.

Аналізуючи вищезазначені положення Стратегії державної екологічної політики, на нашу думку, можна стверджувати, що нею визначена основна задача у сфері екологічної освіти, яка спрямована на підвищення екологічної свідомості, екологічної культури населення, освітнього рівня і професійних навиків у сфері екології. Для цього необхідні: створення державних і недержавних систем безперервної екологічної освіти; включення питань екології, раціонального природокористування, охорони навколишнього середовища і сталого розвитку України в навчальні плани на всіх рівнях освітнього процесу (необхідно включити в освітні програми вищої та післядипломної професійної освіти навчальні курси зі сталого розвитку) з посиленням ролі соціальних та гуманітарних аспектів екологічної освіти та еколого-просвітницької діяльності; підготовка і перепідготовка педагогічних кадрів у сфері екології для всіх рівнів обов'язкової та додаткової освіти, в тому числі з питань сталого розвитку країни; включення питань формування екологічної свідомості, екологічної культури у державні цільові, регіональні та місцеві програми розвитку територій; державна підтримка діяльності закладів системи освіти, які здійснюють екологічну освіту; розробка стандартів освіти, орієнтованих на роз'яснення питань сталого розвитку України; розвиток системи підготовки у сфері екології керівних кадрів різних сфер виробництва, економіки та управління, а також підвищення кваліфікації працівників природоохоронних служб, правоохоронних і судових органів, підвищення інформованості з питань законодавства в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального природокористування, сталого розвитку України, а також навчання їх методам управління з врахуванням екологічного фактора; підтримка та публікація матеріалів з екологічних питань у засобах масової інформації.

Вищезазначені положення повинні бути враховані також при створенні нормативно-правової бази і умов для здійснення освітньої діяльності в контексті сталого розвитку.

Література

екологізація довкілля економічний

1. Відомості Верховної Ради України. - 1991 - № 34 - Ст. 451.

2. Відомості Верховної Ради України. - 1991 - № 41 - Ст. 546.

3. Відомості Верховної Ради України. - 1996 - № 30 - Ст. 141.

4. Відомості Верховної Ради України. - 2002 - № 20 - Ст. 134.

5. Відомості Верховної Ради України. - 2011 - № 26 - Ст. 218.

6. Мельник Л.Г. "NEW-ВАСЮКИ" глобального масштаба: экологическое эссе. - Сумы: ИТД "Университетская книга", 2004. - 56 с.

Размещено на Allbest.ru