Взаємозв'язок свободи та відповідальності за умов глобалізації суспільства - екологічний погляд

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємозв'язок свободи та відповідальності за умов глобалізації суспільства - екологічний погляд

Твердження, що свобода та відповідальність мають фундаментальне значення для людського буття і повсякденного життя особистості, не вимагає доказів. Епоха ХХІ століття є епохою суцільних екологічних ка- таклізмів та катастроф, які загрожують повноцінному існуванню людства. Дана обставина змушує ставити проблему взаємозв'язку свободи та відповідальності людини як проблему соціально-історичного масштабу. Вже протягом півстоліття навіть життя на Землі стало предметом свідомого вибору: людина здатна його знищити, принаймні технічно. І тому дедалі більш актуальною стає проблема дослідження взаємозв'язку свободи відповідальності з метою пропагування екологічно грамотної поведінки.

Людина ХХІ століття володіє величезними можливостями та майже необмеженою свободою. Тому на суспільство покладено виконувати функції регулятора людської поведінки для запобігання екологічних криз та катастроф. Зв'язок між людиною та суспільством, таким чином, виступає підґрунтям відповідальності. Суспільство породжує відповідальність та пропагує ідеї відповідальності на державному рівні у вигляді законодавчих актів та соціальних норм.

Відповідальність - це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, - це і є питання про особисту відповідальність.Отже, відповідальність є відповідністю моральної діяльності людини її обов'язку, що розглядається з погляду можливостей особистості. Вона охоплює такі питання:

• чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги?

• якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги?

• якими є межі її діяльнісних здібностей?

• чи має людина відповідати за результати, досягнення яких від неї вимагається, та за наслідки своїх дій, які зазнали впливу зовнішніх обставин?

• чи може людина передбачити ці наслідки?

Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей.

Протягом усієї історії людства темпи зростання матеріальної культури постійно збільшувалися, а на початку ХХі століття досягли максимуму. Цей процес відбувався здебільшого в економічній та технологічній сферах. Духовний розвиток, як твердять філософи, на жаль, відставав. Це й визначило трагічну ситуацію початку третього тисячоліття: з одного боку, це - значні досягнення в галузі енергетики, генетики, технології, біотехнології, переробки інформації, в новітніх промислових технологіях, з другого - світові війни, екологічні катастрофи, радіаційна небезпека, загальна деградація людства, яка проявляється в зростанні бездуховності, злочинності, загостренні хвороб. Існуванню людства загрожують виснаження природних ресурсів і озонового шару атмосфери, глобальне потепління, радіаційна небезпека, забруднення довкілля, зруйнування біосфери та ін. У такій ситуації всі природні та людські ресурси мають спрямуватися на подолання кризи, яка охопила дух, культуру й також буття людини загалом.

Дане поняття відповідальності, до якого апелюємо ми при аналізі екологічної кризи, ще не має конкретного і чіткого визначення, на противагу тому, яке лежить в основі екологічного права. Еколого-правова відповідальність розуміється як «особливий стан (вид) суспільних екологічних правовідносин, при якому правовими засобами забезпечується виконання відповідальними особами спеціальних обов'язкових вимог законодавства в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки чи застосування до винних осіб заходів державно-правового примусу» [6,194-195]. В світлі загрози існуванню всієї біосфери Землі, екологічна відповідальність, до якої ми закликаємо кожного члена планетарної спільноти, не є формою виконання вимог на рівні законодавства певної країни. Ця відповідальність пов'язана з ростом глобалізації, внаслідок якої різні народи, різні культури опинились перед необхідністю спільно шукати відповіді на глобальні виклики часу, спираючись на почуття обов'язку та турботи.

Глобалізація, про яку весь час говорять економісти, культурологи, діячі політики, є дуже суперечливим явищем. Для одних, наприклад, Ф.Фукуями, О.Тоффлера, процес глобалізації історично склався як спосіб співіснування народів, націй, країн одних з одним та з природою. «Третя хвиля» людської історії є новою стадією розвитку людства, ім'я якій - глобалізація. Для інших - глобалізація є процесом втрати суверенітету держав, втрати культурної ідентичності, знеособлювання людини та породження глобальної взаємозалежності бідних країн від багатих. Але яку з даних позицій ми б не зайняли, очевидно одне - «людство переживає кризу основ, базових цінностей світобудови, яка охопила всі без виключення діючі цивілізаційні моделі. ... Досягнувши піку своєї могутності, сучасна цивілізація на стадії глобалізації переживає справжню духовну драму, пов'язану, образно говорячи, з «серцевою недостатністю» всіх існуючих ціннісних та раціональних основ і форм життєвого устрою» [3,384]. Серед усіх проблемних ситуацій, що прийшли разом з глобалізацією, а це поляризація багатих і бідних країн, боротьба культур у визначенні загальнолюдських цінностей, розмежування демократичної держави та економіки, головною є екологічна криза, так як людство постало не лише перед загрозою збереження природи, але й свого власного існування.

Поняття «екологічна криза» є похідним від поняття екологічної проблеми і перш за все розуміється як «якісна зміна певних системних параметрів природного середовища, його фізико-хімічних і біологічних констант» [7,12]. Як вказують у своїй книзі А.Толстоухов та М.Хилько, причинами екологічної кризи можуть бути:

• природні процеси, які відносяться до властивостей Землі (землетруси, повені, виверження вулканів, урагани);

• діяльність людини, пов'язана з використанням досягнень науково- технічної революції.

Саме екологічні кризи, спричинені людиною є найбільш небезпечні для нашої планети. Прагнучи до задоволення матеріальних потреб (не дивлячись на нищівну експлуатацію природних ресурсів), своєю діяльністю людина все більше знищувала ліси, забруднювала повітря, висушувала грунти і не переймалася тим, що природа не може бути нескінченно придатною для експлуатації та необмеженою в навантаженні. Поштовхом для усвідомлення екологічної кризи більшістю людства стала публікація «Римським клубом» праці Д.Медоуза «Межі зростання»(1972 р.). На цьому грунті було розпізнано глибинні зміни у ставленні людини до природи, спричинені сучасною наукою та її технічними наслідками. Потрібно було докорінно переглядати відносини, що склалися в системі «людина-природа». На наш погляд, важливий внесок у вирішення цієї проблеми зробив В.Вернадський, який сформулював ідею про світове значення науки як найважливішу силу перетворення та еволюції нашої планети.

Стрімкий ріст сучасної науки, збільшення кількості науковців, що задіяні в процесі наукової творчості, величезне накопичення знань у всіх галузях діяльності людини, призводять і до якісної її зміни. «Але, більше того, - зазначає В.Вернадський, - розкривається, як мені здається, з вражаючою ясністю вплив науки, який все збільшується, на наше життя, на живу і неживу - природу, що нас оточує» [1,39].

Планетарний характер науки визначає зростаючу роль вчених. Саме завдяки їх діяльності відбулося могутнє піднесення технології виробництва. В.Вернадський вважає, що вибух наукової творчості став в історії грандіозним явищем, хоча досягнення науки потрібно застосовувати не бездумно. В 1922 році, коли дослідження в області атомної фізики лише починали розвиватися, В.Вернадський не лише розумів, що атомна енергія буде надбанням учених, вона буде сферою їх відповідальності. Він писав: «Ми підходимо до великого перевороту в житті людства, з яким не може зрівнятися все, що ним раніше пережите. Недалекий той час, коли людина отримає в свої руки атомну енергію, таке джерело сили, що дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче. ... Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не самознищення?» [2,395].

Соціально-політична практика показала нам, як погано підготовлена людина до вирішення цієї складної проблеми. Людина ще не змогла до кінця використовувати атомну енергію в ім'я добра, приділяючи увагу використанню її у військових цілях, посилюючи загрозу самознищення. І саме в цій області визначальною є роль вчених, які багато в чому визначають шляхи розвитку воєнної науки. А звідси - і ріст відповідальності учених, що працюють в даній галузі. Як передбачав В.Вернадський, «учені не повинні заплющувати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, наукового прогресу. Вони повинні себе почувати відповідальними за всі наслідки їхніх відкриттів. Вони повинні пов'язати свою роботу з кращою організацією всього людства» [25,395]. Таким чином, можна сказати, що вчений повинен не лише глибоко розуміти прямі та побічні наслідки своєї роботи для подальшого розвитку всієї цивілізації, але й повинен володіти інтуїцією дослідника, яка повинна приводити його до самозаборони працювати там, де є реальна небезпека, що дані дослідження спрямовані не на благо людини.

Вагомим досягненням академіка В.Вернадського є вчення про перехід біосфери в якісно новий стан - ноосферу. Неодмінною умовою виникнення цього стану є відношення людини до природного середовища як до живого організму, а не як до невичерпного джерела багатств. Гармонічна взаємодія людини та природи, об'єднання людства заради досягнення таких відносин свідчитиме про перехід біосфери в новий стан.

О.Салтовський описує поняття «ноосфера» як «етап розвитку біосфери, коли людина приймає на себе відповідальність за діяльність механізмів відтворення та підтримання її основних функціональних характеристик» [6,85].

Ідею про пріоритетний стан природи також можна зустріти у філософському вченні А.Швейцера, який створив етику благоговіння перед живим. Згідно його вчення людина повинна навчитися безмежної відповідальності за все, що живе. Потрібно відповідати не лише за життя якоїсь одиничної істоти, потрібно відповідати за все живе, що було створене протягом мільйонів років. Таким чином, його принцип «людина людині» доповнюється принципом «людина і природа». «Цим принципом він розширив сферу етичної відповідальності людства: всі людські дії по відношенню до всього земного, до всієї природи є об'єктом етичної оцінки» [8,26]. Ідея А.Швейцера про благоговіння перед життям несе з собою заклик рівності всіх людей на землі і означає взаємодопомогу, взаємовідповідальність.

Екологічна відповідальність постає доцільною в епоху могутності людського розуму, процвітання техносфери, коли людина не замислюється про майбутній стан біосфери, а лише формує відносини з природою на основі «вигідно - невигідно». Лише останніми двома десятиліттями природу почали розглядати як етичну проблему, порівнюючи відношення людини до довкілля з відповідними стосунками людських істот одного з одним. Поштовхом до обговорення цієї проблеми стала праця німецько- американського філософа Г.Йонаса «Принцип відповідальності», а сам він виступив початківцем тенденції поєднання етики і екології.

Людина є вже непросто подальшим виконавцем цілеспрямованої роботи природи, а її потенційним руйнівником. Відповідальність за природу і довкілля постає в наш час як фундаментальна вимога. Прихильники традиційних методів охорони природи великі надії покладають на екологічну освіту, право. Однак знання екології не завжди викликають бажання захищати природу, а закони - це обмеження свободи. Але є добровільна відповідальність, яка проявляється у вигляді моралі. Г. Йонас пише: «ніхто вже не назве безглуздим запитання, чи не перетворилось навколишнє середовище, біосфера в цілому та її фрагменти, які підпорядковані нашій владі зокрема, в щось таке, що потребує нашої турботи і ставить перед нами моральні вимоги - і не лише задля того, щоб урятувати нас, а й задля самої себе, з її власного права» [4,22].

На думку Г.Йонаса наявні типи філософської етики розуму, від Аристотеля до Канта, не виконують необхідної сьогодні функції відповідальності за майбутнє, бо не враховують незворотного історичного відношення людський дій до майбутнього. А в епоху екологічної кризи наші дії повинні в першу чергу брати на себе відповідальність за нього. Імператив, запропонований Кантом, не бере до уваги реальних наслідків діяльності, і тому Г.Йонас створює новий імператив на основі принципу відповідальності, який може звучати так : «Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на землі», чи, якщо висловити в негативній формі: «Чини так, щоб наслідки твоєї діяльності не були руйнівними для майбутньої можливості такого життя», чи просто: «Не завдавай шкоди умовам для беззастережного продовження існування людства на землі», чи ще раз у позитивній редакції: «Занось до свого теперішнього вибору як спів-предмет твого воління цілісність людини в майбутньому» [4,27-28]. Для Г.Йонаса відповідальність є корелятом могутності, а отже, обсяг і своєрідність могутності зумовлює обсяг і своєрідність відповідальності. І якщо Кант говорив «ти можеш, бо повинен», то Йонас говорить «ти повинен, бо ти робиш, отже, ти можеш, тобто твоя надмірна спроможність уже наявна».

Все це дозволяє сказати, що ми живимо в епоху планетарної відповідальності за світ. Величина і далекосяжність відповідальності постійно скеровуються величиною і далекосяжністю нашої руйнівної сили. Ми відповідальні тому, що можемо руйнувати. Нечуване збільшення предметів людської відповідальності загалом впливає і на наші етичні орієнтири. Попередні етики враховували лише людські інтереси, а інтереси поза людської природи, інтереси «цілісності біосфери» ігнорувалися. В жодній з колишніх етик обов'язок знати і передбачати не відігравав такої значної ролі, як сьогодні. Нова етика, на думку Г.Йонаса, повинна мати проект того, до яких наслідків може призвести теперішня діяльність людей. Звідси зростає значущість максимальної інформації про такі наслідки. Для того, щоб знати, чому треба сприяти, а чого уникати, має утворитися «порівняльна футурологія».

Наше знання має зрозуміти плинність обсягу своєї влади і водночас піддати критиці безпосередні цілі людської могутності з огляду на її віддалені наслідки. Футурологія повинна контролювати людську могутність. Вона буде здатна на це тоді, коли нею осмислене, тобто з'ясоване як можливе або вірогідне, втілиться в певне переконання, аби в нас збудилося адекватне йому почуття, почуття, яке спонукатиме людину до певної діяльності або утримуватиме її від неї. Таким почуттям, як вважає Йонас, є страх. Він пише: «Хто знає, чи співали б ми хвалу здоров'ю, якби не знали хвороб, чи можна знати чесність, не знаючи шахрайства, а мир - без війни. Чого ми не хочемо, ми знаємо ліпше, ніж чого хочемо. Тому філософія моралі мусить спершу просити поради у наших страхів, а не в наших бажань, аби знати, що ми насправді цінуємо» [4,50]. Ганс Йонас, таким чином, підводить поняття страху в ранг обов'язку, завдяки якому можна врятувати і захистити себе і людство від нашої могутності. Створення Г.Йонасом нової етики, що будується на принципі відповідальності людини за майбутні наслідки своїх дій не випадкове. Людина із своєю владою і могутністю підійшла до тієї межі своїх можливостей, за якою, можливо, не існуватиме ані природи, ані людини. Людина займає в світі особливий статус, ставши над природою, яка колись тримала людину в своєму страху. Відповідальність за майбутнє, за існування буття, за збереження людини - це нові приписи етики, які формуються з огляду на наслідки людської діяльності і мають існувати невіддільно від людини. Людина в цілому має владу над природою, але поряд з цим вона також повинна про цю природу піклуватися, прагнути зберегти її.

Поняття відповідальності є одним із ключових в філософії природи К.М.Маєр-Абіха. Він розрізняє два варіанти відповідальності. Перший ґрунтується на відповідальності як підзвітності, тобто відповідальність за себе, інший - на відповідальності за інших, яка спрямована в майбутнє. Батьки, піклуючись про свої дітей, завжди несуть відповідальність за них. Але відповідальність, якщо вона нема належного здійснення, опиняється у сфері підзвітності, що означає відповідальність батьків за здійснений проступок, недогляд тощо. Другий варіант відповідальності є саме тим видом відповідальності, до якого треба прагнути, захищаючи природний спільносвіт [5,66-68].

Сучасні реалії вимагають від філософів, екологів, вчених-етиків переосмислення цінностей та пошуку нових підходів у розв'язанні глобальних проблем, з якими стикнулася людина ХХІ століття, і нових принципів, які приведуть до гуманізації світу.

Принцип відповідальності є одним із засадничих принципів, на якому будуються принцип збереження біорізноманітності, цілісності екосистем та життя всього живого, принцип єдності людини і природи, принцип спільної діяльності людства у вирішенні екологічних потрясінь. Поступово у свідомості індивідів відбувається зміни, і до людини як головної цінності, приєднується цінність природи, цінність живих істот, яка, на жаль, усвідомлюється лише вузьким колом сучасників.

Гуманізація світу можлива завдяки переходу від безвідповідальності до моральної відповідальності вченого (В.І.Вернадський), до благоговіння перед життям і відповідальності людини за все живе (А.Швейцер), до колективної відповідальності за виживання людства, організованої через практичні дискурси (К.-О.Апель), до розвитку голістської етики, яка будується на засадах відповідальності людини за інше життя, з яким вона живе поряд (К.М.Маєр-Абіх), до відповідальності за збереження буття, як буття людини, так і буття природи (Г.Йонас).

Екологічна відповідальність, таким чином, отримує другу назву - відповідальність за майбутнє. Відповідальність за майбутнє не заперечує індустріальної цивілізації, в якій потрібно шукати і стверджувати цю відповідальність. Однак не слід сліпо довіряти прогресу і новаціям. Існування нашої цивілізації залежатиме від того, чи зможе вона обмежити свої технічні можливості та простежити наперед наслідки своїх дій. Хто хоче вберегти майбутнє та встановити гармонійні стосунки з природою, той повинен заздалегідь обміркувати можливі наслідки своїх дій.

свобода відповідальність глобалізація екологічний

Література

1. Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. - М.: Наука, 1991. - 271 с.

2. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М.: Наука, 1988. - 520 с.

3. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития. - М.: Альпина Паблишер, 2003. - 592 с.

4. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. Пер. з нім. - К.: Лібра, 2001. - 400с.

5. Маєр-Абіх К.М. Повстання на захист природи. Від довкілля до спільнос- віту. Переклад з нім., післямова, примітки Анатолія Єрмоленка. - Київ: Лібра, 2004. - 196с.

6. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Навчальний посібник. - Київ: Центр Навчальної літератури, 2004. - 382 с.

7. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегем. - К.: Знання України, 2001. - 333 с.

8. Швейцер А. Культура и этика. Пер. с нем. Н.А.Захарченко и Г.В.Колшанского. Общ. ред. В.А.Карпушина. - М.: Прогресс, 1973. - 343с.

Размещено на Allbest.ru