Спеціальні функції державного екологічного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

СПЕЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

План

1. Екологічне нормування

2. Екологічне ліцензування

3. Екологічна експертиза

4. Екологічна сертифікація

5. Оцінка впливу на навколишнє середовище

6. Екологічний моніторинг

7. Екологічна паспортизація

1. ЕКОЛОГІЧНЕ НОРМУВАННЯ

Одним із базових механізмів регулювання навколишнього природного середовища є державне екологічне нормування.

Екологічні нормативи -- це закріплені законодавством норми, що регулюють природоохоронні і природоресурсні відносини, спрямовані на задоволення екологічних потреб суспільства й забезпечення оптимальної якості навколишнього середовища людини, мають кількісні значення і визначають рівень екологічної безпеки. За юридичною силою вони поділяються на законодавчі норми (закони) і підзаконні норми, які входять до урядових правових актів, нормативних актів міністерств і відомств, актів місцевого рівня, а за змістом юридичного припису -- на попереджувальні, заборонні, відновлювальні, заохочувальні та каральні. Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та іншими уповноваженими державними органами відповідно до законодавства України.

Метою екологічного нормування є встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів визначає кількісні показники, що мають зменшувати антропогенний вплив суспільства до меж, у яких допускається така зміна природного середовища, а це, у свою чергу, дає змогу механізмам саморегуляції екосистем здійснювати процес відновлення природних ресурсів і не призводить до деградації довкілля.

Нормування взаємовідносин між суспільством і природою у світлі парадигми збалансованого розвитку нині набуває надзвичайної актуальності. В ідеалі екологічне нормування повинно сприяти забезпеченню збалансованого виробництва і споживання в межах несучої, або господарської, ємності екосистем, тобто здатності витримувати певне максимальне антропогенне навантаження. До основних видів екологічного нормування, що використовуються в Україні, належать норми, ліміти і нормативи плати за забруднення навколишнього середовища, а також норми, ліміти і нормативи плати за використання природних ресурсів.

Існує система показників, за допомогою яких оцінюється антропогенний вплив -- вплив забруднювальних речовин на навколишнє середовище. Основними з них є гранично допустима концентрація (ГДК), гранично допустимий викид або скид (ГДВ, ГДС) та гранично допустиме навантаження (ГДН).

Гранично допустима концентрація -- максимальна кількість шкідливої речовини в одиниці об'єму або маси природного ресурсу (повітря, води, ґрунту), яка практично не впливає на здоров'я людини.

Гранично допустимий викид (скид) -- маса (об'єм) забруднювальних речовин, розсіювання яких у природних умовах конкретного джерела забруднення з урахуванням рівня загального фонового забруднення в сукупності з іншими джерелами забруднення не створює за межами санітарно-захисної зони перевищення допустимих рівнів забруднення.

Гранично допустиме навантаження (несуча ємність екосистеми) -- сукупність окремих впливів, які або не впливають на якість навколишнього середовища, або змінюють її в допустимих межах, тобто не руйнують екосистему і не викликають для неї несприятливих наслідків.

Екологічні стандарти поділяються на міжнародні, державні, галузеві та локальні. Міжнародні стандарти затверджуються і впроваджуються Міжнародною організацією із стандартизації (IS0), державні -- спеціальними постановами Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, галузеві -- наказом відповідного міністерства чи відомства, локальні -- постановою відповідного територіального природоохоронного органу в межах його компетенції.

Розвиток екологічної стандартизації в Україні відбувається шляхом введення в державні стандарти екологічних вимог на продукцію і послуги та шляхом впровадження стандартів, гармонізованих із міжнародними і європейськими екологічними стандартами. Основою для розвитку також є екологічні стандарти, що розробляються Міжнародною організацією із стандартизації, зокрема її технічним комітетом ТК 207 «Управління навколишнім середовищем». Саме цей комітет, використовуючи досвід і методологію систем управління якістю, почав розробляти стандарти серії IS0 14000 «Системи екологічного управління».

Одним з основних недоліків екологічного нормування на сучасному етапі його розвитку є те, що лише незначна частина норм може вважатися екологічними, оскільки встановлені вони без врахування законів існування екосистем та біотичного механізму регулювання якості навколишнього середовища. Тому одним із головних завдань є підвищення саме ступеня еко-логічності норм. Крім того, під час їх розробки слід враховувати специфіку регіонів держави і вносити елементи територіальної диференційованості цих регіонів. Чимало норм природокористування слід також відобразити в законодавчих актах, які регулюють сфери підприємницької діяльності, у нормах цивільного, податкового, інвестиційного, банківського права тощо.

2. ЕКОЛОГІЧНЕ ЛІЦЕНЗУВАННЯ

Згідно із законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» природокористування в Україні здійснюється в порядку загального й спеціального використання природних ресурсів.

У сфері спеціального використання природні ресурси надаються у володіння, користування або оренду на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату, для здійснення виробничої та іншої діяльності. Управління і контроль за спеціальним використанням природних ресурсів здійснюється спеціальними органами дозвільно-погоджувальної діяльності в межах їх повноважень.

Залежно від виду діяльності, природного ресурсу, ступеня шкідливості впливу на навколишнє природне середовище та інших чинників видаються дозвільно-погоджувальні документи різної юридичної сили: дозволи, погодження, сертифікати, ліцензії. Право на проведення тих видів господарської діяльності, що підлягають обмеженню, реалізується через ліцензування.

Ліцензування належить до групи традиційних адміністративних механізмів управління. Основні принципи державної політики України у сфері ліцензування -- це захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. Законодавчою основою в цій сфері є закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначає, що ліцензування -- це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Отже, ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на ведення певного виду господарської діяльності, що, відповідно до законодавства, підлягає екологічному обмеженню. Ліцензування таких видів діяльності (а їх -- 64) стосується екологічних аспектів і зумовлює необхідність врахування екологічних вимог.

Розвиток ліцензування природокористування і природоохоронної діяльності набуває в Україні дедалі ширшого застосування, оскільки воно належить до ефективних інструментаріїв екологічного управління. Ефективність ліцензування полягає у його комплексності, яке крім адміністративних важелів управління об'єднує інструментарії: інформаційний -- екологічний аудит та екологічну експертизу, економічний -- визначення умов справляння платежів, ринковий -- укладення договору з ліцензіатом. Право на видачу ліцензій мають органи ліцензування: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет ядерного регулювання України, Національне космічне агентство України, Міністерство палива та енергетики України, Міністерство аграрної політики України, Державний комітет України по земельних ресурсах

Розвиток екологічного ліцензування має два стратегічні напрями: окреме та комплексне ліцензування. Окреме ліцензування стосується видів діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища і здоров'я населення, а також окремих видів природокористування з введенням спеціальних дозволів на право розміщення в навколишньому середовищі викидів, скидів забруднювальних речовин та відходів. До сфери окремого ліцензування належать, згідно із законом України «Про затвердження переліку особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлення та реалізація яких підлягає ліцензуванню», небезпечні відходи.

У цілому екологічне ліцензування є процесом, що складається з кількох етапів:

встановлення нормативів впливу на навколишнє природне середови ще: гранично допустимих викидів і скидів, норм розміщення відходів, граничних норм вилучення природних ресурсів або ж відповідних тимчасових лімітів впливу та вилучення;

обчислення з урахуванням різноманітних коефіцієнтів відповідних ставок платежів за використання природного ресурсу або впливу на навколишнє середовище і встановлення конкретного розміру плати;

внесення нормативів, лімітів і ставок платежів у ліцензію й у відповідний договір на природокористування.

Після оформлення ліцензії ліцензіат стає об'єктом екологічного контролю.

Зазначимо, що специфіка і надвідомчий характер екологічного ліцензування потребують прийняття й запровадження закону України «Про екологічне ліцензування».

3. ЕКОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА

екологічний стандартизація експертиза моніторинг

Екологічна експертиза в Україні є самостійним видом управлінської діяльності та організаційно-правовою формою попереджувального контролю. З прийняттям законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» екологічна експертиза отримала законодавчий статус і стала обов'язковою складовою законотворення, управлінської, господарської, інвестиційної та іншої діяльності, що впливають на стан навколишнього природного середовища і здоров'я населення.

Екологічна експертиза розглядається як один з ефективних механізмів ДСЕУ, що здатний гарантувати екологічну безпеку, оскільки в ній поєднуються незалежність, гласність, соціальна справедливість, забезпечення конституційних прав громадян на безпечні умови життя, на відповідний рівень здоров'я та якість навколишнього природного середовища. Закон України «Про екологічну експертизу» визначає екологічну експертизу як вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація та дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища, і спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціон&аьне використання і відновлення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Мета екологічної експертизи -- запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах.

Основні завдання екологічної експертизи такі:

визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів;

встановлення відповідності об'єктів вимогам екологічного законодавства, будівельних норм і правил;

оцінка впливу діяльності об'єктів на стан навколишнього природного середовища та якість природних ресурсів;

оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків.

Зазначимо, що донедавна екологічна експертиза функціонувала і розвивалася здебільшого окремо від інших видів експертиз, лише частково перетинаючись із санітарно-гігієнічною. У цілому галузеві експертизи на практиці іноді співпрацювали з окремих питань, а часом конфліктували між собою внаслідок нечіткого розмежування їх компетенції. Забезпечення узгодженого функціонування галузевих експертиз було досягнуто в результаті прийняття в 1998 р. закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інвестиційну діяльність», який започаткував в Україні комплексну державну експертизу. Остаточне введення в практичну діяльність цієї експертизи було здійснено в 1998 р. постановою Кабінету Міністрів України «Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи». Основна ідея комплексної державної експертизи полягає в забезпеченні єдиної комплексної оцінки проектної документації за всіма відомими експертними напрямками в одному висновку та сприянні замовникам у проходженні ними необхідних експертних погоджень.

4. ЕКОЛОГІЧНА СЕРТИФІКАЦІЯ

Сертифікація -- це процедура підтвердження відповідності, за допомогою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) і споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій формі, що продукція, процес або послуга відповідає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки що незадіяним регулятивним механізмом для України є екологічна сертифікація, яка повинна стати повноправною складовою системи управління і регулювання економіки.

У світовій практиці екологічну сертифікацію почали запроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС «Про екологічні знаки», британського стандарту ВЗ 7750 «Система екологічного управління», міжнародних стандартів ІSО/ТС207 «Управління навколишнім середовищем» тощо. Поступ України до єдиного ринку стає додатковим чинником у формуванні тенденцій щодо вимог стосовно якості, конкурентоспроможності та безпеки пропонованих продукції, послуг та діяльності об'єктів управління ДСЕУ. Нині недостатньо декларувати «якість» і «безпеку»: треба мати їх об'єктивні докази.

Впровадження екологічної сертифікації ставить за мету розв'язання нагальних завдань у трьох сферах діяльності держави.

1. У сфері функціонування господарського комплексу:

реалізація обов'язкових екологічних вимог природоохоронного законодавства під час ведення господарської діяльності;

впровадження систем екологічного менеджменту в структури об'єктів управління ДСЕУ;

створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання;

додержання вимог екологічної безпеки і запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки, транспортування, ліквідації й захоронення відходів виробництва і споживання;

додержання вимог екологічної безпеки впродовж усього життєвого циклу будь-якої продукції;

запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечних продукції, відходів, технологій і послуг.

2. У сфері інтеграції України до Європейського союзу:

сприяння інтеграції економіки країни в Європейський ринок;

гармонізація системи екологічної сертифікації з міжнародними й національними системами акредитації та сертифікації;

підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

усунення технічних бар'єрів у міжнародній торгівлі;

надання екологічному сертифікату й екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноваженого органу державної влади з екологічної сертифікації гарантують додержання вимог природоохоронного законодавства України.

3. У сфері міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Для державної системи сертифікації можна визначити такі об'єкти обов'язкової екологічної сертифікації:

екологічно небезпечні продукція, технології, виробництва;

системи екологічного управління на виробництвах, пов'язаних із випуском екологічно небезпечної продукції;

відходи виробництва і споживання, у тому числі екологічно небезпечні й ті, що є об'єктом транскордонного перевезення;

діяльність у сфері поводження з відходами;

очисні споруди;

технології та обладнання для підготовки питної води;

види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою винищення.

5. ОЦІНКА ВПЛИВУ НА НАВКОЛИШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) спрямована на виявлення й прогнозування очікуваного впливу на навколишнє середовище, здоров'я та добробут людей із боку господарської та іншої діяльності. Методологія ОВНС дістала своє визнання майже в усіх розвинених країнах. У червні в 1988 р. була введена в дію Директива ЄС № 337/85 «Оцінка впливу деяких державних і приватних проектів господарської діяльності на навколишнє середовище». Відповідно до неї, для країн -- членів ЄС обов'язковим є проведення ОВНС до видачі дозволу на здійснення всіх великих проектів, що можуть спричинити негативний вплив на навколишнє середовище.

Розвиткові, становленню і законодавчому оформленню ОВНС в Україні сприяло прийняття законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічну експертизу» та Державних будівельних норм України ДБН А.2.2-1-95 «Склад і зміст матеріалів оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будівель і споруд».

Метою ОВНС є запобігання погіршенню стану природних ресурсів, екосистем і здоров'я населення в процесі реалізації проектів господарських об'єктів. У цьому контексті ОВНС можна також розуміти як певний вид оцінки екологічних ризиків на передпроектній і проектній стадіях.

Склад, зміст і порядок розробки розділу ОВНС у складі проектної документації на спорудження, розширення, реконструкцію та технічне переоснащення об'єктів народногосподарського призначення в Україні регламентують Державні будівельні норми України ДБН А.2.2-1-95. Розділ ОВНС є обов'язковою частиною техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) або техніко-економічного розрахунку (ТЕР) програм, проектів. Відповідальність за організацію та проведення ОВНС покладено на замовника. Розробка матеріалів ОВНС доручається спеціалізованим та іншим організаціям, що мають відповідні ліцензії. Процес розробки матеріалів ОВНС відбувається в такій послідовності:

замовник визначає виконавця ОВНС;

замовник і виконавець ОВНС складають та узгоджують Заяву пронаміри з обґрунтуванням переліку впливів проектованої діяльності;

проводять збирання і систематизацію наявних матеріалів про стан природного середовища і господарської діяльності відповідно до переліку впливів; складають завдання на розробку матеріалів ОВНС з обгрунтуванням обсягу робіт залежно від екологічної небезпеки проектованої діяльності, варіантів її розміщення і стану навколишнього середовища;

виконавець проводить ОВНС згідно із завданням і складає проект Заяви про екологічні наслідки діяльності;

генеральний проектувальник подає матеріали ОВНС на державну екологічну експертизу до органівМіністерства екології та природних ресурсів України.

За наявності впливів проектованої діяльності на території суміжних держав складається транскордонна ОВНС відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті.

Максимально можливе забезпечення екологічних інтересів, подолання формалізму в процесі проведення ОВНС і реалізація всього потенціалу, закладеного в методології ОВНС, на науковій основі -- такі напрями екологічної політики України, які реалізуються суб'єктами ДСЕУ для перетворення ОВНС на дієвий інструментарій збалансованого розвитку.

6. ЕКОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ

Державний екологічний моніторинг є базовим механізмом системи державного екологічного управління, що створює її інформаційні основи.

В Україні в межах своїх повноважень його здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Національне космічне агентство України, Міністерство охорони здоров'я (МОЗ), Міністерство аграрної політики, Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет з питань житлово-комунального господарства та їхні органи на місцях.

Міністерство екології та природних ресурсів здійснює спостереження за:

джерелами промислових викидів в атмосферу та дотриманням норм гранично допустимих викидів;

джерелами скидів стічних вод і дотриманням норм гранично допустимих скидів;

станом поверхневих вод суші;

станом грунтів сільськогосподарських угідь із визначенням залишкової кількості в них пестицидів і важких металів;

викидами і скидами з об'єктів, на яких використовуються радіаційнонебезпечні технології;

станом та складом звалищ промислових і побутових відходів;

станом наземних та морських екосистем;

станом атмосферного повітря (у тому числі спостереження за транскордонним перенесенням забруднювальних речовин);

атмосферними опадами;

метеорологічними опадами;

аерологічними параметрами (на аерологічних станціях);

станом і режимом морських вод;

станом грунтів;

станом озонового шару у верхній частині атмосфери;

радіаційною обстановкою (на пунктах радіоспостережень та в районах діяльності АЕС);

Взаємодія зазначених органів, підприємств, установ, організацій і забезпечення функціонування системи державного моніторингу навколишнього природного середовища на всіх рівнях здійснюється відповідно до міжвідомчих положень та технологічних інструкцій.

7. ЕКОЛОГІЧНА ПАСПОРТИЗАЦІЯ

Екологічна паспортизація є інструментом екологічного обліку суб'єктивних характеристик різних об'єктів господарювання для підготовки управлінських рішень. Якщо облік природних ресурсів отримав достатньо розвинутих форм у вигляді кадастрів природних ресурсів, то облік екологічних характеристик суб'єктів господарювання потребує адекватного інформаційного забезпечення для повноцінного врахування їх впливу на такі природні ресурси. Основою екологічного обліку суб'єктів господарювання став екологічний паспорт підприємства.

На відміну від різних форм екологічної звітності, які характеризують підприємство як джерело шкідливого впливу на довкілля, головною метою введення екологічного паспорта підприємства є створення інформаційної бази для екологізації його технологічних процесів і гармонізації його діяльності в системі «природа--суспільство».

Підґрунтям для розробки екологічного паспорта є основні показники виробництва, проекти розрахунків норм ГДВ, ГДС, дозволи на природокористування, паспорти газо- й водоочисних споруд і установок з утилізації та використання відходів, форми державної і статистичної звітності та інші нормативні й нормативно-технічні документи. Структура екологічного паспорта підприємства складається з таких блоків:

Загальні дані про підприємство та його реквізити.

Коротка природно-кліматична характеристика району розташування підприємства:

характеристика кліматичних умов;

характеристика стану, у тому числі фонових концентрацій в атмосфері; характеристика джерел водозабору та приймачів стічних вод, фоновий хімічний склад вод водних об'єктів.

Короткий опис технології виробництва і дані про продукцію, балансова схема матеріальних потоків.

Відомості про використання земельних ресурсів.

Характеристика сировини, використовуваних матеріальних і енергетичних ресурсів.

Характеристика викидів в атмосферу.

Характеристика водоспоживання і водовідведення.

Характеристика відходів.

Дані про рекультивацію порушених земель.

Дані про транспорт підприємства.

Дані про еколого-економічну діяльність підприємства.

Зауважимо, що відповідно до пріоритетів, визначених в Основних напрямах державної екологічної політики, в Україні на сьогодні найбільшого розвитку набули напрями екологічної паспортизації потенційно небезпечних об'єктів (ПНО) та відходів.

На водні об'єкти, які є джерелами питного водопостачання, складання екологічних паспортів регламентує закон України «Про питну воду та питне водопостачання». Перелік показників якості води в паспорті джерела питного водопостачання має відповідати переліку, що визначений державним стандартом на питну воду.

У зв'язку з наслідками Чорнобильської катастрофи, а також у випадках радіаційних аварій, для планування й проведення заходів щодо захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання та аналізу ефективності цих заходів в Україні здійснюється оцінка стану захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання; діє державна система обліку та контролю індивідуальних доз опромінення персоналу; проводяться аналізи та оцінки стану дозових навантажень населення й персоналу на відповідних територіях. Щоб систематизувати радіоекологічні дані, для відповідних територій вводяться радіаційно-екологічні паспорти, у які щорічно вносяться результати проведення аналізів та оцінок стану захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання.

Крім вищенаведених напрямів екологічної паспортизації нині в Україні розробляється методологія її застосування до об'єктів Збройних сил України, військово-промислових територій природно-заповідного фонду.

Література:

1. Максименко Н.В., Задніпровський В.В. Організація управління в екологічній діяльності. - Х., ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005, - 192 с.

2. Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління. - К., „Либідь”, 2004, - 430 с.

Размещено на Allbest.ru