Канівський природний заповідник

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Миколаївський національний університет ім. В.О.Сухомлинського

Кафедра Біології людини та тварини

РЕФЕРАТ

з дисципліни:

«Заповідна справа і промислові тварини»

студентки ЗФН

природничого факультету

групи Б/Х, ІІІ курсу

Усенко Наталії Вікторівни

Миколаїв-2011

Зміст

Вступ

Розділ І. Характеристика флори заповідної території

Розділ ІІ. Характеристика фауни заповідної території

Розділ ІІІ. Основні наукові дослідження на даній території

Висновок

Література

Додатки

Вступ

Канівський природний заповідник має свою власну історію кінці якої залишаються у далекому 1923 р. Саме тоді на правобережжі Дніпра в Черкаській області і народився цей заповідник. Спочатку метою для створення заповідника служила необхідність охорони реліктового грабового лісу, а також місцевих пам'ятників історії і археології. Канівський природний заповідник простягнувся на площі 2,0 тис. га. Ці кордони змогли устаткуватися тільки у 1968 році. В період 1951-1968 рр. заповідник мав статус навчально-дослідницького лісового господарства КНУ. Постановою Ради Міністрів УССР від 12 листопада 1968 р. №568 йому був повернений статус заповідника. Розпорядженням Ради Міністрів УССР від 22 грудня 1986 р. №717 р. площа заповідника була збільшена до 2027,0 га.

Переважну частину території займає ліс. В цілому вся сухопутна зона Канівського заповідника схильна до сильної ерозії, в результаті якої число ярів в заповіднику і їх глибина постійно додають в своїх значеннях. Глибина окремих ярів, таких, як Мар'їн Яр і Княжий Яр, може досягати 30-40 м., 70 метрів можуть досягати яри Сухого і Маланчиного потоків, Комашиного яру. Помітна і діяльність древнього льодовика - на території заповідника багато оголень гірських порід, що викликане їх внутрішніми порушеннями.

За схемою фізико-географічного районування територія заповідника знаходиться на межі Дністровсько-Дніпровського та Лівобережно-Дніпровського лісостепових країв Лісостепової зони. За геоботанічним районуванням рослинність цієї території відноситься до Уманьсько-Канівського (Правобережного центрального) округу Подільсько-Середньопридніпровської підпровінції Східноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської лісостепової області.

Клімат на території Канівського заповідника помірно континентальний. Температура тут протягом року вагається в межах 7 °С, з середнім показником липня 19,6 °С і січня -6,2 °. За рік в середньому випадає порядку 500-550 мм. опадів.

Основними функціями і завданнями заповідника є охорона і збереження у природному стані типових та унікальних природних комплексів Лісостепу України, збереження біорізноманіття, моніторинг динаміки природних процесів. Заповідник є також учбовою базою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, де проходять польову практику студенти біологічного, географічного та історичного факультетів.

канівський заповідник флора фауна

Розділ І. Характеристика флори заповідної території

Флора Канівського природного заповідника (дод.1.1) вражає своєю різноманітністю. Це 990 видів судинних рослин, що становить близько 20% флори України. Тут виявлено 170 видів лишайників, 138 - мохоподібних, а також 1232 види справжніх грибів. У заповіднику зростають 5 видів рослин, занесених до Європейського червоного списку, 29 видів, занесених до Червоної книги України, 6 видів з Додатку 1 Бернської конвенції.

У лісовому покриві домінує граб з домішкою дуба звичайного, кленів гостролистого і польового, липи серцелистої, берези бородавчастої, ясена звичайного. Грабова діброва заповідника знаходиться на східній межі суцільного поширення європейських грабових лісів. Тут відомі і найбільш північні та східні місця зростання деяких європейських рідкісних рослин: підсніжника звичайного, скополії карніолійської, цибулі ведмежої (дод.1.2), ранника весняного. На затінених північних схилах та в тальвегах трапляються реліктові рослини, що збереглися тут з льодовикових часів: багаторядники Брауна та шипуватий, голокучник дубовий, грушанка мала. На добре освітлених південних схилах можна зустріти релікти вже більш теплого міжльодовикового періоду: чину рябу, шоломницю високу та ін.

Значний науковий інтерес становлять екосистеми заплавних островів. Саме їх можна віднести до еталонних. Після створення на Дніпрі каскаду водосховищ таких островів практично не залишилося.

На Зміїних островах значну частину території займають вікові дуби й сосни з багатими підліском і трав'яним покривом. Тут на одній ділянці можна зустріти сон-траву (дод. 1.3), очерет і конвалію. Це пов'язано з підтопленням островів водами водосховища - у типові комплекси інтенсивно вселяються болотні види. Відбувається перебудова природної екосистеми.

На території заповідника охороняються 2 лісових, 1 степове та 2 водних рослинних угруповання, занесені до Зеленої книги України.

Розділ ІІ. Характеристика фауни заповідної території

Багатою є також фауна заповідника. В районі Канівських дислокацій виявлено понад 10 тис. видів безхребетних тварин (всього по Україні їх нараховується 25 тис. видів). Тільки комах мешкає у заповіднику близько 8000 видів, з яких 36 видів занесено до Червоної книги України (дибка степова, красотіл пахучий, жук-олень, вусач великий дубовий, джміль моховий, бджола-тесляр звичайний, сколія-гігант (дод 2.1), ктир гігантський, бражник мертва голова, ведмедиця Гера, махаон, поліксена). Тут охороняється понад 300 видів павукоподібних, 200 видів молюсків, 130 видів ракоподібних, 49 видів багатоніжок, у тому числі рідкісний вид полідесмус український.

Серед хребетних тварин у заповіднику мешкають 233 види птахів, 53 види ссавців, 11 видів земноводних, 8 видів плазунів, 37 видів риб та 1 вид круглоротих, у тому числі чимало рідкісних видів. Щороку на Дніпрі біля заповідних островів зимує до 14 особин орлана-білохвоста, а з 1996 року цей птах почав гніздитись у заповіднику. Трапляється на прольоті чорний лелека. Неодноразово зустрічались змієїд (дод. 2.2) і балобан. На острові Круглик є велика колонія чаплі сірої - близько 150 гнізд. На прольоті у порівняно великій кількості бувають на островах велика та мала білі чаплі.

Велике значення має заповідник і як місце відпочинку птахів під час прольотів. Восени в затоках і затопленому лісі на Круглику можна бачити великі зграї качок, куликів, мартинів.

Із ссавців звичними мешканцями заповідника є козулі, кабани, лисиці, зайці, борсуки (дод. 2.3), трапляються лосі. На островах постійно живуть кілька сімей бобрів, біля води можна побачити сліди видри та норки.

Із земноводних поширені жаби гостроморда, трав'яна і ставкова, ропуха сіра (дод. 2.4), квакша, часничниця. Трапляються тритони звичайний та гребінчастий. Серед плазунів найчисленнішими є ящірки зелена та прудка (дод. 2.5), вуж, рідше трапляються веретільниця, мідянка, гадюка звичайна (чорна та плямиста форми).

Загалом на території заповідника зберігається 26 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку, 83 види, занесені до Червоної книги України, та 175 видів тварин, що підлягають особливій охороні згідно з Бернською конвенцією.

Розділ ІІІ. Основні наукові дослідження на даній території

Екосистеми Канівського заповідника є одними з найбільш вивчених в Україні. Опубліковано понад 3.5 тисячі наукових праць, присвячених заповіднику. На підставі цих матеріалів захищено десятки докторських дисертацій й написано десятки монографій. Канівський заповідник традиційно вважається одним із центрів підготовки молодих спеціалістів -- біологів, екологів, географів. Щороку на його садибі проходять практику до 700 студентів Київського університету ім. Тараса Шевченка та інших вищих закладів освіти. Науковці заповідника склали 30 томів «Літопису природи», започаткованого 1968 року. На стаціонарних пробних площах дослідники регулярно спостерігають за річною й сезонною динамікою рослинного покриву, провадять інвентаризацію основних груп рослин, тварин і грибів.

Не менш важливим для заповідника є вивчення інтродуцентів. Деякі з них поводяться досить агресивно щодо місцевих видів. Акація біла, клен американський, аморфа кущова вже займають значні площі, потіснивши аборигенні види. Завезена десятки років тому американська норка витісняє європейську. Отож, актуальним стало прогнозування розвитку природних комплексів в цілому й стану окремих популяцій місцевих та інтродукованих видів.

Розташування заповідника в густонаселеному районі, поблизу одного з найбільших туристичних центрів України (Тарасову гору щороку відвідують до 300 тисяч туристів) створює значні рекреаційні навантаження на охоронну зону. Науковці розробили екологічну стежку для організованих екскурсій з метою пропаганди природоохоронних знань та підвищення рівня екологічної культури.

Особливою популярністю у відвідувачів користується музей природи, розташований на території садиби заповідника в меморіальному будинку академіка М. Ф. Біляшівського (дод. 3.1). Експозиція музею складається із 7 відділів (археологічного, палеонтологічного, лісового, ботанічного, зоологічного, відділу загальної екології, відділу вшанування пам'яті першого ректора Київського університету - професора М. Максимовича(дод. 3.2)) та двох меморіальних кімнат академіка М. Ф. Біляшівського. Вона побудована виключно на багатющому місцевому матеріалі, а деякі експонати могли б стати справжньою окрасою провідних музеїв світу. Такими є кам'яні жіночі фігурки епохи палеоліту, кам'яні знаряддя праці, кераміка трипільської культури, елементи прикрас ранньослов'янського періоду.

У відділі палеонтології вражають людську уяву скам'янілі бивні та зуби мамонта, роги гігантського оленя, зуби акули лямна, «чортові пальці» та ін. Лісовий відділ розкриває перед відвідувачами таємниці життя лісу, а ботанічний, ніби продовжуючи цю тему, оповідає про рідкісні та лікарські рослини рідного краю, про ті величезні можливості, які має природа у відновленні та підтриманні нашого здоров'я.

У зоологічному відділі одночасно можна милуватися чудовою колекцією метеликів, опудалами граціозної козулі, плямистого оленя, лося, кабана, суворого і гордого вовка, могутнього орла-беркута тощо.

Експозиція відділу загальної екології розповідає про історію охорони природи, заповідної справи, про ті біди, яких зазнають люди від варварського ставлення до природи, порушення її законів.

У відділі вшанування пам'яті першого ректора Київського університету можна дізнатися про його творчу та велику історико-культурну спадщину.

Невід'ємною частиною історії заповідника є життя і творчість великого вченого, історика, археолога, краєзнавця, фундатора Українського історичного музею академіка Миколи Федоровича Біляшівського. У двох невеликих меморіальних кімнатах музею представлено багато оригінальних документів про життя і творчість ученого.

Висновок

Унікальність рельєфу, неповторна краса ландшафтів, величезне біорізноманіття дивом збереглися в самому центрі густонаселеної України. Земля тут буквально усіяна археологічними пам'ятками ще з часів палеоліту. Ці місця вже в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. привертали увагу вчених: біологів, геологів, географів, археологів, краєзнавців. Канівський природний заповідник - один з найстаріших заповідників в Україні. Він був створений згідно з постановою Колегії Наркомзему УРСР від 30 липня 1923 р. За останні 83 роки площа заповідника та статус цієї території неодноразово змінювались. З 1951 по 1968 роки ця територія була учбово-дослідним лісовим господарством Київського університету. Постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 їй було повернуто статус державного заповідника. Розпорядженням РМ УРСР від 22 грудня 1986 року № 717-р площа заповідника була збільшена і на сьогодні вона становить 2027,0 га.

Навколо території заповідника встановлено охоронну зону площею 1353 га. Через значну розчленованість рельєфу на території заповідника спостерігається велика різноманітність мікрокліматичних умов, ґрунтового й рослинного покривів та тваринного світу.

Основними функціями і завданнями Канівського заповідника є охорона і збереження у природному стані типових та унікальних природних комплексів Лісостепу України, збереження біорізноманіття, моніторинг динаміки природних процесів. Заповідник є також учбовою базою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, де проходять польову практику студенти біологічного, географічного та історичного факультетів.

Невід'ємною частиною історії заповідника є життя і творчість великого вченого, історика, археолога, краєзнавця, фундатора Українського історичного музею академіка Миколи Федоровича Біляшівського. У двох невеликих меморіальних кімнатах музею представлено багато оригінальних документів про життя і творчість ученого.

Канівський заповідник дає змогу віч-на-віч спілкуватися з природою, яка живе за своїми мудрими законами і навчає нас пізнавати розумом і серцем красу і добро цього неповторного світу.

Список використаної літератури

1. Борейко В.Є. Істория заповіднї справи в Україні. К.:1995,183с.

2. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -- Луцьк: Вежа, 2000.

3. Генетичні ресурси рослин та тварин Української ССР.К.:Наукова думка,1986,209 с.

4. Зелена книга Української ССР.К.:Наукова думка,1987,216с.

5. Основи екологічних знань /ред.В.І.Поліщук, Л.П.Царик/, Тернопіль, “Тернопіль”,1994 с 157-160.

6. Перспективна мережа заповідних об'єктів України. К.:Наукова думка,1987,292с.

7. Царик Л.П. Природні заповідні території. Тернопіль 1998. 60с.

Додаток 1.1

Цибуля ведмежа (allium ursinum l.) - Сімейство лілейні. Трав'яниста, цибулинна рослина з тригранним стеблом. В основі стебла розвиваються два листка з довгими черешками. Пластинка листя еліптично-ланцетова. Квітки молочно-білі, завдовжки 9--12 мм, розташовані на верхівці стебла на довгих квітконіжках, зібрані в парасольку. Цвіте в травні -- червні. Зустрічається у тінистих гірних лісах європейської частини СССР и Кавказу.

Хімічний склад: містить ефірні олії, склад яких подібний ефірній олії часнику. Фармакологічні властивості: має сильні бактерицидні та бактеріостатичні властивості. Використання: як часник, для збудження апетиту, покращення травлення, як румінаторний засіб.

Додаток 1.2

Сон-трава (лат. Pulsatнlla pбtens) -- багаторічна трав'яниста рослина, вид роду Простріл сімейства Лютикові (Ranunculaceae).

Рослина 7--15 см висота.

Корневище міцне, вертикальне, темно-коричневе, багатоголове. Кореневі листки на довгих, не густо волосистих черешках, рослини округло-серцевидні з ромбічними глибоко-двох-трьохподільними сегментами і з клиновидними, двох-чотирьох надрізаними або зубчастими дольками з гострими, часто дещо вигнутими лопастинками. Стебло прямостояче, одягнуте густими, м'якими волосками.

Квітконоси прямі; квіти прямостоячі. Розквітає в квітні - травні. Поширена в Північній Європі; Південній Європі; територія колишнього СССР: Білорусія, Естонія, Латвія, Литва, Європейська частина Росії, України. Росте на сухих ділянках хвойних і листяних лісів. Декоративна рослина. Культивується у квітниках. У народній медицині сон-трава використовується від багатьох хвороб.

Додаток 2.1

Сколія-гігант (Scolia maculata) - Крупна оса, довжина тіла якої досягає 50 мм., її можна зустріти по всій Східній Європі, и на Півдні Росії. Витягнуте щільне тіло цієї оси, покрите короткими волосками, має характерне чорно - жовте забарвлення, яке вигладить дуже страхітливо. Володіючи потужним і гострим жалом в нижній частині черевця, сколія рідко використовує його для самозахисту. Дорослі особини цих крупних ос, харчуються в основному пилком і нектаром, які збирають з квітів, що розпустилися. Для того, щоб відкласти свої яйця, самка сколії знаходить личинку жука - носорога, яку паралізує з допомогою удару своїм жалом у її нервовий центр, після чого ця личинка тривалий час може залишатися свіжою, даючи повноцінне харчування для майбутнього потомства цих ос, які розвиваються на її тілі.

Додаток 2.2

Змієїд, крачун (Circaetus gallicus) -- хижий птах родини яструбових. Один з 4 видів роду; єдиний вид роду у фауні України. Ареал виду охоплює Південну Євразію та Північну Африку. Зимує у південній частині ареалу. В Україні гніздиться переважно на Поліссі та в лісостеповій зоні; зустрічається в Українських Карпатах і Кримських горах. Перебуває у старих високостовбурних лісах (поблизу галявин, вирубок та боліт).

Європейську гніздову популяцію оцінено у 8,4-13 тис. пар. В Україні у більшості областей рідкісний (подекуди дуже рідкісний) вид. Чисельність української популяції стала поступово зменшуватися ще у середині ХХ ст. Станом на 2000 р. вона оцінена в 30-40 пар, але вже в 2004 р. -- в 250-300 пар. Це пов'язано з проведенням детальніших наукових дослідженнь. Найбільше гнізд (4 на 100 км2) зареєстровано у долині річки Льви (басейн Прип'яті, Рівненська область) та у лісах Мошногірського кряжа (Черкаська область). На чисельність виду негативно впливає знищення старих ділянок лісу, де птахи гніздяться; знищення біотопів полювання, відстріл птахів для виготовлення опудал.

Відлітає на зимівлю у вересні -- на початку жовтня. Стенофаг, живиться переважно плазунами та земноводними. Охороняється Конвенцією з міжнародної торгівлі вимираючими видами дикої фауни і флори (CITES) (Додаток ІІ), Боннською (Додаток ІІ) та Бернською (Додаток ІІ) конвенціями. Внесений до Червоної книги України (1994, 2009) (статус ? рідкісний).

Додаток 2.3

Борсук (Meles meles) -- великий ссавець родини куницевих (Mustelidae). Систематика барсуків постійно переглядається. Наразі фахівці схильні поділяти "великий" колишній вид "борсук звичайний" на три види, у т.ч. борсук європейський, Meles meles (s. str.). Інша відома назва тварини -- харсун.

Борсук має кремезне тіло, видовженну голову та стопоходячі кінцівки з міцними кігтями, пристосовані для копання землі. Має потужні корінні зуби, які здатні перемелювати рослинну їжу. Хутро довге, жорстке, густе, на спині й боках сіро-біле з чорним, зісподу чорно-буре; від кінця морди через усю голову тягнуться чорні смуги. Довжина тіла досягає 90 см, вага до 33 кг.

Євроазіатський борсук звичайний має приблизно 1 м завдовжки; тулуб знизу вкритий довгим, жорстким, сіруватим волоссям; морда біла із широкою чорної смугою з кожного боку.

Поширений в Європі й Азії. Живе в глибоких складних норах з великою кількістю віднірків та виходів. Живиться плодами, кореневищами, грибами, комахами та їх личинками, жабами, ящірками і дрібними гризунами. В березні -- квітні самка після 340 -- 350-денної вагітності народжує здебільшого 3--5 малят. Промислове значення невелике. Корисний в лісовому господарстві. Живе в лісі, веде нічний спосіб життя, проводячи день в норах. Харчується корінням, різними фруктами і горіхами, комахами, черв'яками, мишами та молодими кроликами.

Додаток 2.4

Ропуха сіра (Bufo bufo) - досить велика істота (довжина тіла до 17 см), що веде нічний спосіб життя і яка ховається від денного світла у вологих місцях. Зазвичай оселяється у вологих лугах, на полях і городах, в садах і парках. В кінці березня сірі жаби виходять з своїх зимових притулків і прямують до найближчих водоймищ для розмноження. Кожна самка відкладає 1200-6800 ікринок. Ікра у вигляді двох слизистих шнурів (у них ікринки розміщуються рядами), завтовшки з олівець, намотується на підводні рослини. Через 2-3 тижні з'являються маленькі чорні головастики, які через 2-2,5 місяці перетворюються на молодих жаб. Улюблена їжа сірих жаб - черв'яки, павуки, жуки, оси, представники практично всіх видів комах, серед яких не мало шкідників садів і городів. Лише метеликів вони не дуже люблять - пилок, що обсипається з крил, ускладнює ковтання. В середині осені сірі жаби залягають в сплячку у віддалених від води сухих місцях. Найчастіше їх зимовими притулками служать ями з опалим листям, корчі, кинуті нори гризунів. За часів Дніпровських плавнів сірі жаби мешкали лише по долинах Дніпра і Старого Дніпра. Часті підняття і опускання рівня води в штучному водоймищі опинилися для них згубними. Ці істоти дуже прив'язані до рідних місць і вважають за краще використовувати для нересту одні і ті ж водоймища. Ті місця, де весною жаби спокійно відкладали ікру, незабаром виявлялися далеко від води, що приводило до масової загибелі ікри і пуголовків. З цієї причини жаба сіра зустрічається у нас дуже рідко.

Прудка ящiрка (Lacerta agilis) -- вид ящірок родини справжніх ящірок (Lacertidae). Поширена майже на всій території Європи. У прудкої ящірки світлий низ живота, а на спині є смуги. Самці зазвичай темніші і мають яскравіше забарвлення; в період спаровування вони стають зеленими. У довжину ящірки досягають 25 см. Зараз виділяють близько 10 підвидів прудкої ящірки. Найзахідніший підвид по ареалу проживання носить назву Lacerta agilis agilis. У цього й іншого західного підвиду Lacerta agilis argus спинні смужки тонкі і уривчасті, або навіть зовсім відсутні, особливо у Lacerta agilis. У самців цих підвидів під час шлюбного періоду в зелений колір забарвлюються тільки боки, тоді як у східних підвидів (переважно Lacerta agilis exigua -- дрібна прудка ящірка) самці можуть бути цілком зеленими, навіть поза шлюбним періодом. Прудка ящірка вважається зникаючим видом і охороняється законом на більшій частині території Європи, на відміну від Росії, де підвид Lacerta agilis exigua вельми поширений і численний.

Додаток 3.1

Біляшівський Микола Федорович (1867, Умань -- 1926) -- український археолог, етнограф,мистецтвознавець, громадський діяч. Один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (з 1919 року); член НТШ у Львові та Всеукраїнського археологічного комітету. Походив із сім'ї священика. По закінченні Новоросійського університету в Одесі (1891) присвятив своє життя дослідженню археологічних пам'яток на теренах України від кам'яного віку до раннього середньовіччя. Був учасником багатьох археологічних з'їздів, членом редакції журналу «Киевская Старина». В 1902--1923 роках -- організатор і директор Київського міського художньо-промислового і наукового музею (тепер Національний художній музей України). В 1906 р. обраний членом російської Першої Державної Думи, де належав до української фракції. У роки Першої світової війни -- уповноважений Російської академії наук для охорони пам'яток культури у Галичині та Буковині, з 1917 року голова Центрального комітету охоророни пам'яток старовини й мистецтва в Україні. Був редактором журналу «Археологическая летопись Южной России». Проводив археологічні дослідження пам'яток Волині та Київщини, автор численних праць з музейництва, археології, нумізматики, багато зробив для розвитку музейної справи в Україні. Праці з археології побачили світ в «Киевской Старине», «Трудах», археологічних з'їздів, Звідомленнях ВУАН. Похований у Каневі.

Додаток 3.2

Михайло Олександрович Максимович (3 вересня (15 вересня) 1804, Тимківщина, тепер Богуславець -- 10 листопада (22 листопада) 1873) -- історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка (портрет Максимовича виконаний Шевченком). Народився на хуторі (тепер с. Богуславець Черкаської області). У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію. 1823 р. закінчив Московський університет. Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету. 1834 р. у відкритому тоді Київському університеті Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний першим ректором університету (до кінця 1835 р.). Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.

Размещено на Allbest.ru