Формування системи глобальної економічної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування системи глобальної екологічної безпеки

біосфера екологічний деградація

Тим часом, рішення екологічних проблем тут затримується важким фінансовим станом і специфікою іноземних запозичень. Так, з 100 млрд. дол. прямих закордонних інвестицій у країни, що розвиваються, лише 2,4% припадає на країни Африки південніше Сахари, 2,3%) - на країни Південної Азії.

Друга особливість полягає в спонтанному впливі природних стихійних (землетруси, вулканізм, повені) явищ і антропогенного впливі. Це проявляється, по-перше, у швидкому кількісному розширенні енергетичного й сировинного обміну між суспільством і навколишнім середовищем. Тільки протягом XX ст. загальне споживання первинних енергоресурсів у світі збільшилося в 14 разів, досягнувши до 2000 року 13,5 млрд. т умовного палива. При цьому в першу чергу використовуються джерела енергії, що не відновлюються. Аналогічна ситуація склалася з видобутком гірничорудної сировини. У багатьох країнах видобуток рудної сировини став галуззю спеціалізації, що неминуче підсилює екологічні проблеми. Так, видобуток мідних руд ведеться в 50 країнах світу, а залізних - в 43. Таким чином, вплив на літосферу людством можна порівняти, як указував В. І. Вернадський, з геологічними процесами.

По-друге, посилюється вплив людства на одну з найменш стійких земних оболонок - біосферу. При цьому всі її компоненти зазнають у першу чергу деструктивного впливу людської діяльності. Як приклад можна привести нераціональне використання лісових ресурсів. Якщо в період виникнення землеробства й скотарства лісами й чагарниками було вкрито 75 млн. км², або 56%) земної поверхні, то зараз рівень лісистості скоротився до 30%. Тільки за 1950-1980 рр. площа лісів на Землі скоротилася на 15%.

По-третє, необхідно відзначити зростаюче негативне антропотехногенне навантаження на НС. Особливу масштабність становить світове забруднення НС відходами виробничої й побутової діяльності. З 300 млрд. т, що добуваються й переміщуються у глобальному масштабі речовин, більшу частину (90-95%) становлять відходи. При цьому в структурі твердих відходів переважають промислові й гірничопромислові.

За оцінками експертів, щорічно у Світовий океан попадає близько 3,5 млн. т нафти й нафтопродуктів [15, с. 399]. У результаті глобальної деградації водного середовища приблизно 1,3 млрд. осіб користується тільки забрудненою подою, що служить причиною багатьох захворювань. К кінцю XX століття глобальний характер також прийняло забруднення атмосфери пилоподібними й газоподібними відходами. Головними забруднювачами в цьому випадку виступають:

тверді частки (їхній щорічний викид досяг 60 млн. т), які сприяють утворенню смогу й знижують прозорість атмосфери;

диоксид сірки (викиди до 100 млн. т) й оксиди азоту (близько 70 млн. т) - основні джерела утворення кислотних дощів;

оксид вуглецю (175 млн. т) - продукт горіння мінерального палива й діяльності автотранспорту.

Воістину глобальною стала сфера життєдіяльності людини. За наявними даними, до кінця XX століття у світі утворилося 725 млн. т комунальних і побутових відходів. До початку XXI століття таких відходів утворюється вже більше 800 млн. т. Основний обсяг відходів накопичується в містах. При цьому чверть світового населення вже зосереджено в 400 містах-мільйонерах.

Активна деградація екосистем зв'язана також із проникненням у природу речовин, створених у процесі виробництва. У забрудненні НС беруть активну участь хімікати, мікробіологічні кормові добавки, лікарські й косметичні препарати. Особливе побоювання викликає зростання виробництва й споживання ряду газоподібних речовин. У першу чергу - хлорфторвуглеродістих з'єднань, або фреонів. Ця група газів знайшла широке застосування в побуті (холодоагенти, розпилювачі, мийні засоби). Незважаючи на відому негативну парникову дію фреонів, їхнє виробництво росте, досягнувши 1,5 млн. т.

По-четверте, наслідком нераціонального глобального, як і національного, природокористування варто визнати зменшення біологічної розманітності на Землі.

Наведені дані свідчать про явну деградацію природної системи Землі й наростання глобальної екологічної кризи. Саме останній фактор сформував третю особливість глобальної екологічної проблеми. Ступінь розвитку екокризису тим часом досить різний по групах країн.

Лідируючу позицію в економічному розвитку й «показнику забруднення НС» займають розвинені країни (табл. 4.5.1.). У першу чергу перед цією групою країн стоїть комплекс економічних проблем, пов'язаних із соціально-економічним розвитком. Саме в цій групі країн уперше була усвідомлена проблема екологічної безпеки й вироблені її критерії (Вго\уп ЇМ., 1992,Со1аз В., 1994).

Таблиця 4.5.1, Співвідношення груп країн по акроекономічним і екологічним показникам, % (за Ю. Г. Липцем, 1999)

Розкриттю існуючих характеристик екологічної безпеки (надалі - ЕБ) значна увага приділялася вже в радянський період [9; 12; 19]. При цьому в більшості робіт ЕБ зв'язувалася з формуванням системи заходів, що зміцнюють державну безпеку, і носила яскраво виражений ідеологізований характер. З початком ринкових реформ на пострадянському просторі спостерігається неослаблєна увага до цього питання з боку дослідників і практиків. На нашу думку, це пов'язане з рядом причин:

тривалою (всі 90-е роки XX століття) соціально-економічною кризою, що збільшилася кризою екологічною;

значними розходженнями в забезпеченні природними - у першу чергу -енергетичними ресурсами;

перевагою енергомістких і сировинномістких виробництв через функціонування в СНД екстенсивних господарських комплексів.

У дослідженні даного кола питань у ближньому зарубіжжі виділяються роботи А. Алаєва, В. Безеля, Н. Головацької, В.. Максаковського, Н. Реймерса, які розробляють найбільш важливі проблеми ЕБ: від питань безпеки людини й суспільства в новій парадигмі світового соціально економічного розвитку до окремих характеристик екобезпеки на локальному рівні.

В українській економічній і екологічній науці дана проблематика одержала поглиблене вивчення в роботах Г. Бєлявського, В. Бокова, А. Качинського , Д. Колотило, І. Яремчика та інших дослідників. Незважаючи на різноплановість досліджуваних завдань, саме представникам української школи еколого-економічного аналізу вдалося предметно й конструктивно досліджувати феномен ЕБ і обґрунтувати перспективні напрямки екологізації в системі безпеки регіонів, держав і світу в цілому. Разом з тим, необхідно констатувати невелику кількість робіт, які присвячені аналізу ЕБ як складного системного явища. Тим часом підсилення техногенного та інших видів антропогенного впливу на навколишнє середовище, активізація екологічної політики на всіх рівнях, інтеграційні процеси, що намітилися в цьому середовищі, вимагають розробок у першу чергу питань системи екологічної безпеки на глобальному рівні.

У цьому зв'язку основна мета даного підрозділу полягає у тому, щоб на підставі критичного аналізу сформованих підходів і авторського бачення проблеми визначити етапність і загальний механізм формування глобальної екологічної безпеки. Для реалізації такої мети стало необхідним розв'язання низки завдань, а саме:

розкрити концептуальні основи екобезпеки;

визначити механізм взаємодії навколишнього середовища й сформованих рівнів ЕБ;

виявити ті аспекти й чинники, які найбільш активно впливають на досліджуваний процес;

* оцінити зміст організаційної й правової ланок сформованої глобальної ЕБ як системного утворення.

Визначаючи вміст ЕБ, бачиш різноманітність поглядів і підходів у тлумаченні даного терміна. Так, Н.І. Хилько визначає ЕБ як сукупність властивостей, які забезпечують екологічний баланс територій [17, с. 99]. У межах глобальної ЕБ дане визначення є неповним, тому що для забезпечення екобалансу Землі в цілому необхідне введення в зміст поняття і тих чинників, які його підтримують або, навпаки, руйнують. Ними виступає комплекс фізичних, соціально-демографічних, економічних, екологічних чинників. Заслуговує на увагу й визначення А.Б. Качинського й Г.А. Хмеля, які визначають ЕБ як комплекс станів і дій запобігання загрозам [8, с. 7]. Дійсно, у глобальному контексті проблеми ЕБ пов'язують із існуванням або зародженням ряду загроз.

При цьому пріоритетність загроз навіть у глобальній площині не можна зводити до резюмування: «вплив силових (зовнішніх) загроз послаблюється, техногенних - підсилюється». Достатньо згадати, що через півстоліття після закінчення Другої світової війни, з 1995 по 2003 рр., у результаті військових конфліктів загинуло близько 13 млн. осіб, у скруті опинилося 13 млн. біженців. До того ж, вплив загроз стає кумулятивним. Як приклад можна навести ядерну загрозу, що по-різному трактується в системі силових і техногенних загроз, коли існують фактори, небезпечні не тільки для сучасників, але й для майбутніх поколінь людей. У підсумку прямого впливу загроз за останні півстоліття різкопогіршилося середовище перебування людства, підсилилася міждержавна напруженість у системі ресурсоспоживання («тріскові», «шельфові війни» та ін.), до небезпечних меж дійшло виснаження природних ресурсів.

Не менш пагубними є наслідки техногенних загроз. Наявність поряд з інтенсивною екстенсивної моделі еколого-економічного розвитку в більшості країн «третього світу» призвело до існування ресурсознищуючої системи природокористування в планетарному масштабі. Це не могло не позначитися на способі життя й екоповедінці багатьох народів, що викликає гостре занепокоєння урядів. У цивілізаційному підході не можна не врахувати, крім активізації грін-руху, масових проявів екологічного песимізму й навіть нігілізму.

Серед дефініцій ЕБ одним із найбільш вдалих варто визнати визначення В. Бокова й А. Лущика, які розуміють її як стан системи «природа - техніка - людина», що забезпечує збалансовану взаємодію¹ природних, технічних і соціальних систем, а також формування природно ультурного середовища, що відповідає потребам мешканців кожного регіону при збереженні природно-ресурсного й екологічного потенціалу природних систем [4, с. \4]. У даному визначенні, питання ЕБ узгоджується із системним підходом. Дійсно, розвиток екосистем, як і соціально економічних систем, підкоряється загальним законам самоорганізації. У цьому зв'язку вона характеризується низкою особливостей.

По-перше, системи, що самоорганізуються, мають здатність змінювати характеристики своїх параметрів, структури функціональних відносин у цілому відповідно до зовнішніх умов, що змінюються оптимальним способом і так, щоб ентропія системи або зменшилася, або залишалася незмінної, або, у найгіршому разі, у процесі розвитку зростала повільно. Технічні соціальні системи вдосконалюють функціональні відносини між тридцятирічними частинами, іншими системами й середовищем перебування.

По-друге, у системах, що самоорганізуються (соціально-економічних), процес функціонування спонтанно спрямований на підвищення продуктивності праці (і якості продукції) при одночасному зниженні рівня витрат енергії й речовини.

По-третє, при визначенні стратегії екобезпечного розвитку варто враховувати, що динаміка системі, що самоорганізуються, у деталях і на тривалу перспективу важко передбачувана. Однак у

І нарешті, відзначимо особливість функціонування макросистем. В умовах дефіциту ресурсні (джерел речовини й енергії), при рівності всіх початкових параметрів взаємодія однораптових і генетично однорідних систем, що самоорганізуються, визначає перехід однієї або декількох систем в ієрархічно більш високий ранг. Причому ентропія цієї системи зменшується за рахунок збільшення її в інших.

Друга новація зазначеного вище визначення пов'язана з уявленням середовища перебування, зміст якого досить звужений. На нашу думку, у проблемах ЕБ досягла наднаціонального й наддержавного рівня. З метою розробки глобальної політики й стратегії керування екологічними процесами необхідно досліджувати два важливі елементи взаємодії «природа -суспільство». Такими елементами взаємодії виступають:

світові продуктивні чинники, що включають різноманітні засоби праці й соціальний елемент (робочу силу). Саме продуктивні чинники, як основа регіонального відтворення, різнобічно впливають на природне середовище;

природне оточення - друга частина глобальної підсистеми «суспільство - природа». Структурно воно представляє природний комплекс (екосистему), що включає сукупність природних ресурсів і умов функціонування світового господарства й існування населення. Тим самим природне оточення - основа господарської життєдіяльності взагалі, на яку прямо або опосередковано виливають активні елементи продуктивних чинників. У результаті такої взаємодії виникли:

- «перше» природне оточення, що включає природні екосистеми, які мінімально порушені у ході регіональної та глобальної соціально економічної діяльності. Сюди варто віднести території «дикої» природи, рекреаційні, промислові угіддя, а також території світу, де діє заповідно охоронний режим;

«друге» природне оточення включає екологічні системи Землі, перетворені в процесі господарської діяльності (поля, сади, парки). Таке оточення не здатне підтримуватись самостійно, тому має потребу в агрокультурних заходах;

«третє» природне оточення включає штучно створен елементи. До них відносять глобальну мережу поселень комунікацій. Варто враховувати, що в «третьому» середовищ (виробничі, житлові будинки) людина проводить до 90% власного життя, воно ж впливає на її спосіб життя й здоров'я. У цілому, пов'язані з людською життєдіяльністю й іншими живими об'єктами три природних оточення сформували екологічне середовище, що є результатом біогенної й антропогенної діяльності (рис. 4.5.2.).

У наш час у механізмі взаємодії всіх середовищ з урахуванням антропоцентричних позицій використовується постулат: середовище перебування в результаті діяльності організмів (біологічна дія) і людей (антропогенна) сформували екологічне середовище. Провідну роль у його трансформаціях відіграє людська діяльність, що здійснюється у процесі експлуатації ресурсів і системи природокористування. Людство, як біологічний вид, за 2 млн. років свого існування й постійно зростаючої діяльності утворило особливе середовище перебування - ойкумену, в складі якої варто виділити ресурсне, техногенне, соціокультурне й рекреаційне середовища. Територіальне й функціональне зіткнення й навіть взаємопроникнення середовищ, що виникають, викликають протиріччя. Це підштовхнуло до розробки й впровадження: а) концепції екобезпеки; б) політики екобезпеки; в) моніторингу стану безпеки навколишнього середовища. Ця тріада наукових та прикладних дій у наш час здійснюється на чотирьох рівнях (рис. 4.5.2).

У досліджуваному нами верхньому рівні з урахуванням напрацювань дослідників і авторського розуміння системи глобальної ЕБ доцільно виділити наступні структурні аспекти.

Перший - міждержавно-політичний: він відображає зусилля держав і створених ними міжнародних організацій у питаннях дослідження й контролю за станом глобального НС. З ним тісно зв'язаний другий, соціально-економічний аспект, що у міжнародному плані проявляється в розробці, прийнятті й реалізації концепцій розвитку. У цьому плані варто погодитися з думкою Г.В. Сдасюк, що «основа ідеології цивілізаційної моделі нашої ери - парадигма економічного прогресу - переживає кризу». Сьогодні, як підкреслено в рішеннях Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), погроза виживанню людства прийшла з боку навколишнього середовища й вона має загальнопланетарний характер. Прийнята керівництвами більш ніж 170 країн, концепція стійкого розвитку припускає збалансованість споживання всіх видів ресурсів з їхнім відтворенням і перетворенням не тільки на національному рівні, але й глобальної соціосистеми на соціально-екологічну макросистему. Глибинна сутність сталого розвитку - в збереженні цивілізації і біосфери. Нам уявляється доцільним особливу увагу звернути на зв'язок ідей сталого розвитку й становлення ноосфери.

Ноосферна орієнтація сталого розвитку тим самим висуває на перше місце інтелектуально-духовні й раціонально-інформаційні фактори та ресурси, які, на відміну від матеріально-речовинних і природних ресурсів і факторів, безмежні та створюють основу для виживання й безупинно довгого розвитку цивілізації. Саме тому в заключній частині Концепції переходу країн до сталого розвитку мова йде про ноосферу як основу цільової орієнтації сталого розвитку. Іншими словами, саме такому етапу розвитку цивілізації, коли критерієм індивідуального й національного багатства стануть духовні цінності й знання людини, одо живе в гармонії з навколишнім середовищем.

Третій, цивілізаційно-культурний аспект крім гармонізації національних і соціальних відносин, збільшення й матеріальної культури та духовності певним чином бере участь у процесі формування глобальної ЕБ.

Цивілізаціями накопичений величезний досвід соціально-економічної організації та взаємодії з природою. І зараз на планеті існують різноманітні варіанти таких взаємодій - від поклоніння чинностям природи як божеству (африканська цивілізація) до егоантропоцентризму (західноєвропейська). З усіх виділених різними авторами [11; 13; 15] господарсько-культурних типів груп країн найбільший вплив на НС робить західний тип. Однак не тільки в цьому типі відбувається усвідомлення доцільності розвитку будь-якої цивілізації в гармонії з природою, на це спрямована екологічна освіта практично всіх країн і більшості співтовариств.

Четвертий, екологічний аспект глобальної ЕБ проявляється у створенні механізму запобігання деградації й оздоровлення оточуючого середовища, про це буде сказано пізніше. У цілому цей аспект найбільш важливий, тому що він формує міжнародно-правові та соціально-економічні умови безпечного еколого-економічного розвитку.

Нарешті, п'ятий, інформаційний аспект дозволяє формувати й досліджувати сучасну екологічну картину світу в цілому, а також її складові - країни і регіони. Саме екологічна інформація, обсяг якої постійно зростає, дозволяє:

поглиблювати знання про природу й суспільство;

досліджувати сучасний механізм взаємодії людини й навколишнього середовища;

інтерпретувати й прогнозувати наслідки такої взаємодії.

Для утворення системи глобальної ЕБ особливо важливі:

оперативний характер екоінформації, що забезпечує швидке реагування світового співтовариства на наслідки природних катастроф і техногенних аварій;

синтетичний характер інформації; це обумовлено глобальним впливом, одо підсилюється, на екосистеми суходолу й Світового океану;

аналітичний характер інформації визначається наявністю великої кількості різнопланових і централізованих даних, які невинні бути порівняними. При цьому необхідний якомога більш тривалий інформаційний просторовий ряд, що забезпечував би кількісну і якісну характеристику глобальних екозагроз і збитків НС. Це здійснюється у складі секурітології - наукового напрямку, що вивчає проблеми безпеки; у першу чергу, продуктивних робіт, що займаються факторним аналізом. Виділяється 420 факторів, що впливають на формування системи глобальної ЕБ. Насамперед, необхідне згрупування факторів, що негативно впливають і тому гальмують або затримують цей процес. У контексті даного дослідження до складу небезпечних нами віднесені:

- безпосередньо екологічні фактори, тому що вони обумовлені причинами природного характеру (природні негаразди, катастрофи, зональність природи), які в цілому або постійно, або епізодично погіршують умови життєдіяльності. Пряме зменшення впливу таких факторів неможливе або вкрай ускладнене, тому в системі ЕБ не глобальному рівні активно використовуються засоби превентивного характеру (у складі глобальної мережі остереження за НС);

- соціальні фактори є також представницькими по спектру впливу й пов'язані з недостатньо розвиненими структурами й порушенням соціальних відносин у деяких макрорегіонах і країнах;

- економічні фактори прямо пов'язані зі зростаючою глобалізацією виробничих відносин і проявляються у стрімкому розвитку, насамперед, транспортних систем. Динаміка розвитку транспортної системи - одна із самих стрімких. Зростаюча автомобілізація приводить не тільки до росту тонажиости світового флоту, збільшенню показників обсягів вантажо та пасажирообігу, а/:е й до зростання параметричного забруднення середовища продуктами діяльності. Поява нових товарних і міграційних потоків полегшує доступ до світових ринків товарів і послуг, з одного боку, та породжує негативні екологічні наслідки в місцях їхньої концентрації, з іншого боку.

Размещено на Allbest.ru