Екологічна культура як діяльність

Видова елімінація як критерій кризового стану довкілля.

У структурі масової свідомості, що орієнтована на охорону природи і не байдужа до втрат, індукованих чи спричинених людиною, постійну першість посідає такий показник, як вимирання видів. Це дійсно дуже важливий критерій, котрий дає можливість наочно оцінити втрати живої речовини.

Елімінація, або вимирання видів унаслідок антропогенного впливу, відома ще з архаїчних щаблів антропогенезу. З цивілізаційним поступом усталилися деякі тенденції, навіть закономірності (на жаль, негативні) цього процесу. Йдеться, зокрема, про наступне:

1. Зростає швидкість елімінації видів, що виявляється в тенденції зменшення відрізка часу від початку антропогенного тиску на той чи інший вид і до його зникнення. Інакше кажучи, нині людині, щоб знищити якийсь вид організмів, необхідно менше часу, ніж раніше.

2. Збільшується коефіцієнт вимирання видів, котрий вимірюється відношенням вимерлих видів до загальної їх кількості в біосфері. У минулі часи людина викликала вимирання одного-двох видів за кілька десятків чи сотень років; у Середні віки цей показник зріс до декількох видів на рік; згодом, у Новий час елімінація досягла вже десятків та сотень видів. У наші дні види вже зникають щодня. За прогнозами фахівців на кінець XX -- початок XXI ст. коефіцієнт елімінації може сягнути 0,1--0,2, тобто під загрозою вимирання опинилося 10--20 % усієї біоти планети.

3. Зросло таксономічне розмаїття видів, які стають об'єктами елімінації, У традиційному суспільстві на таку роль претендують, насамперед, промислово цінні види (хутрові звірі, цінні породи риб, крупні ссавці та ін.). Згодом до цієї спільноти долучили організми, котрі давали цінну сировину для промисловості, медицини тощо (наприклад, женьшень). Нині елімінаціійного тиску зазнають види з найрізноманітніших систематичних груп -- вірусів, грибів, мікроорганізмів, рослин, тварин тощо. Багато видів знищується опосередкованими впливами чи безпосередньо.

4. Своєрідною формою елімінації видів є інтенсивна трансформація поведінки, норми реакції, генетичної структури, суми адоптацій та інших атрибутивних для виду показників під впливом антропогенного чинника. У цьому випадку -- а це є не що інше, як реальний еволюційний процес -- виникають по суті нові таксони, а старі, батьківські, фактично зникають. 3а цією ознакою всі види поділяють на: а) синантропні, які існують залежно від людини, і б) мізантропні, які не співіснують з людським світом. Але навіть останні мусять протистояти йому, а тому реагують відповідно до еволюційних законів -- елімінацією одних організмів чи популяцій і модифікацією інших.

5. Нарешті, особливу сукупність видів, що вимирають, становить, як це не парадоксально, незнана людям біота взагалі. Йдеться, звісно, не про явища в позаземних формах життя чи таємничих його польових та інших формах, про що ми маємо суто абстрактно-гіпотетичне судження, а про ту величезну множину земних видів, які ще не стали об'єктом науки, не описані, не систематизовані, не введені до наукового обігу. Але вони існують, і так само, як "легальні", зареєстровані види, зазнають елімінаційного антропогенного тиску і багато з них, за відомими аналогіями, звісно ж, вимирає. Оскільки, за сучасними даними, в біосфері цілком може існувати не близько двох мільйонів відомих видів, а принаймні у 10--15 разів більше, то втрати видової біоти, якої нині зазнає біосфера, мають бути переглянуті у значно більший бік.

Все означене свідчить про те, що біосфера нині зазнає непоправних втрат, оскільки будь-який вид генетично неповторний, а тому сукупна генетична основа живої речовини катастрофічно бідніє. Тим самим можна вести мову про видову елімінацію як кризове явище, хоча конкретні виміри його завжди різні. Скажімо, на рівні біосфери навіть втрата значної кількості видів не призвела до потужних біфуркацій. Так само в багатьох екосистемах на місце одного виду заступає інший. Тому видова елімінація не є абсолютним критерієм для ідентифікації екологічних криз, а лише допоміжним показником.

Для визначення антропогенних ефектів в екосистемах як кризових необхідно, таким чином, звертатися до тих показників, котрі безпосередньо характеризують стан екосистем.

Класифікаційні моделі антропогенних екокриз

З множини моделей класифікації екологічних криз антропогенного походження, розглянемо кілька основних.

Ландшафтна модель. Ця модель типова для комплексу геолого-географічних наук, які оцінюють екологічні процеси крізь призму трансформації об'єктів геології чи географії. Звернемося до однієї з найповніших моделей такого типу, а саме: моделі відомого фізгеографа А. Г. Ісаченка. Всі ландшафти він поділяє на чотири основні групи:

1) умовно незмінені (первісні) ландшафти -- не зазнали безпосереднього господарського використання чи впливу; в них виявляються лише слабкі сліди опосередкованого впливу (обшири Арктики та Антарктиди, деякі гірські вершини, пустелі та лісові простори);

2) малозмінені ландшафти -- зазнали переважно екстенсивного господарського впливу (полювання, рибальство, вибірковий лісоповал), котрий зачепив лише окремі "вторинні компоненти, але основні природні зв'язки не порушені і зміни мають зворотний характер (деякі тундрові, тайгові, пустельні, екваторіальні ландшафти, які ще не включені в господарський цикл);

3) порушені (дуже змінені) ландшафти -- зазнали інтенсивного впливу, який зачепив багато компонентів, що призвело до істотного порушення структури, нерідко незворотного й небажаного з огляду на потреби суспільства; для таких досить поширених ландшафтів характерне знеліснення, ерозія та змив ґрунтів, опустинення, забруднення вод, повітря тощо;

4) культурні ландшафти -- структура раціонально змінена та оптимізована на науковій основі в інтересах суспільства; саме таким ландшафтам, вважає А. Г. Ісаченко, і належить майбутнє.

Проаналізуємо запропоновані типи ландшафтів крізь призму можливості та рушіїв екологічних криз. У першому випадку екологічні кризи викликаються природними чинниками (люті морози, сонячна радіація та ін.). У другому -- мають місце елементи екологічних криз антропогенного характеру, хоча вагому самоорганізаційну вартість мають внутрішні природні механізми функціонування екосистем. У третьому -- йдеться частково про кризи, частково -- про катастрофи, але ті й інші -- антропогенного походження, а тому без впливу людини нездоланні. Четвертий випадок -- то вже соціоекосистеми, де цілком можливі і кризи, і катастрофи, і де головним їхнім збурювачем, так само, як і ліквідатором" є сама людина. В цілому ж запропонована схема дуже загальна й однофакторна, а тому не дає можливості врахувати всі особливості порушення стійкого стану екосистем.

Ценотичний підхід. В основу ценотичного підходу покладено уявлення про антропогенну еволюцію рослинності та розмаїття шляхів формоутворення та різновидів рослинних угруповань. При цьому розрізняють ценози, сформовані внаслідок: 1) цілеспрямованої еволюції і 2) стихійної еволюції. Узагальнена схема форм антропогенної рослинності має такий вигляд:

1. Цілеспрямована еволюція:

а) заміна природної рослинності на штучні угруповання;

б) інтродукція видів з інших регіонів та включення їх до складу природних чи штучних угруповань;

в) зміна складу природних угруповань за рахунок введення нових видів і культиваторів;

г) конструювання нових типів штучних угруповань

(лісових, польових, паркових, рекультиваційних на техногенних субстратах тощо);

2. Стихійна еволюція.:

а) занесення видів з інших регіонів;

б) знищення видів чи зменшення їх генетичного розмаїття за рахунок знищення частини форм;

в) зміщення кордонів природних зон унаслідок господарської діяльності людини;

г) виникнення нових стійких вторинних типів угруповань;

д) формування нових угруповань на антропогенних субстратах унаслідок самозаростання.

Переважна більшість з перерахованих форм фітоценозів, безумовно, супроводжується кризовими явищами. Запропонована класифікація стосується більше зовнішньої сторони, тобто феноменології антропогенного формотворення, але залишає в стороні, по суті, самі тонкі механізми цього процесу.

Антропогеоценотичний підхід. Даний підхід ґрунтується на концепції антропогеоценозів, сформульованій у середині 70-х років акад. В. П. Алексєєвим. Антропогеоценоз -- це симбіоз між господарським колективом і освоєною ним територією. Структурними компонентами цих систем є господарський колектив, система усталених виробничих процесів, освоєне довкілля (географічне чи екологічне середовище). Самі ж антропогеоценози бувають таких типів :

1. Антропогеоценози першого ступеня, в яких переважає такий структурний компонент, як мікро-середовище;

2. Антропогеоценози другого ступеня, в яких сам господарський колектив та його виробнича діяльність змінюють мікросередовище у потрібному напрямку, а не підпорядковуються йому.

Антропогеоценози першого ступеня створюють, як правило, спільноти збирачів, мисливців, рибалок, екстенсивних скотарів та деякі інші. При цьому, як підкреслює В. П. Алексєєв, руйнування природних біоценозів призводить до припинення життя таких антропогеоценозів як цілого. Антропогеоценози другого ступеня створюються виробниками (землеробами, осілими скотарями та ін.), життєдіяльність яких істотно трансформує природні екосистеми, замінюючи їх на штучні ценози, в яких регулятивну функцію виконує вже людина.

Таким чином, функціонування першого типу систем потенційно практично завжди містить загрозу екокриз, а другого -- реально ними супроводжується, включаючи катастрофи, тобто пов'язане з втратою первісними екосистемами власної ідентичності.

Антропогенний підхід. За даного підходу ставиться завдання врахувати всі чинники збурення довкілля, механізми та рушії екологічних криз. При цьому стрижневою основою класифікації постає генетичний, часовий вимір людського буття згідно з формуванням та усталенням людини у біосфері, починаючи з найдавніших часів, і закінчуючи нашими днями. Одну з найкращих класифікацій, котра певною мірою реалізує вимоги антропогенетичного підходу до цього явища, запропонував відомий російський еколог М. Ф. Реймерс, який виділяє наступні форми екологічних криз:

1) зміни середовища проживання, пов'язані з самим виникненням безпосередніх предків людини;

2) криза відносного збіднення доступних примітивній людині ресурсів добування і збирання, з такими наслідками, як випалювання рослинності тощо;

3) перша антропогенна екологічна криза -- масове знищення великих тварин ("криза консументів"), котра пов'язана з наступною сільськогосподарською революцією;

4) екокриза засолення грунтів та деградації примітивного іригаційного землеробства, недостатність його для зростаючої людності планети;

5) екокриза масового знищення та нестачі рослинних ресурсів ("криза продуцентів"), внаслідок бурхливого розвитку продуктивних сил, включаючи науково-технічну революцію;

6) сучасна криза загрози неприпустимого глобального забруднення біосфери ("криза редуцентів"), якій відповідає вищий етап науково-технічного прогресу.

Безперечно, всі згадані явища дійсно мали місце, і вони пов'язані з життєдіяльністю людини. Однак неважко помітити, що в цій класифікації використано різні критерії розрізнення криз, що позбавляє її єдиної основи, а отже, і порівняння одних криз з іншими. До того ж кризи, про які йде мова, мають місце в різних системах -- як природних, так і соціокультурних.

Але ця класифікація має і незаперечні переваги, оскільки фіксує прогресуюче наростання масштабності екологічних криз та людського впливу на довкілля. Водночас, саме через це важко, наприклад, врахувати і менш масштабні кризи, котрі мають місце не лише у давні, а й у сучасні часи. Крім того, всі названі кризи пропущені безпосередньо крізь людський вимір, тобто оцінені згідно з їхнім впливом на людське життя. Наразі необхідно було б спочатку окреслити, що саме відбувається безпосередньо з екосистемами, а вже потім простежувати вплив таких змін на соціум.

Таким чином, проблему наукової класифікації екологічних криз, зокрема й антропогенного походження, не можна вважати остаточно розв'язаною.

ЛЕКЦІЯ №4

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Важливим чинником формування екологічної культури є екологізація людської діяльності. Вона охоплює найрізноманітніші її сфери: предметну, духовно-практичну та теоретичну, тобто безпосередню предметну сферу, світогляд та науку. За своїми масштабами екологізація може бути порівняна з такими універсальними зрушеннями, як, наприклад, гуманізація суспільства за часів Відродження або ж раціоналізація науки й практики Нового часу. Екологізація стала не тільки гаслом, а й сенсом сучасної доби, оскільки від її успішної реалізації багато в чому залежить не лише стійкий та збалансований розвиток людства, а й, можливо, саме його існування.

1. Визначальні риси екологізації

Розуміння екологізації як об'єктивного процесу, детермінованого людським поступом, що справедливо порівнюється за своїм обсягом та значенням з гуманізацією, має деякі фундаментальні риси. Якщо гуманізація -- це ставлення до людини як до міри всіх речей і як до мети всіх діянь, співвіднесення будь-якої специфічної форми практики чи пізнання із загальнолюдськими цінностями, моральними регулятивами, особливостями особистісних стосунків, то екологізація -- це така гуманізація діяльності, коли до рівня найцінніших вимірів людини вивищується і її довкілля. У цьому контексті екологізації притаманні такі ознаки:

Включення людини до предметної сфери екології.

Поставши як суто біологічна дисципліна, екологія з часом включила людину в поле свого зору як важливий об'єкт вивчення. Нині ця тенденція є переважаючою у розвитку інфраструктури та понятійно-категоріальної основи екології, завдяки чому людина стає головним об'єктом екологічного пізнання. Яскравим прикладом даного типу екологізації є вивчення особливостей коеволюції суспільства і природи, взаємозв'язку цивілізацій з природними обставинами, закономірностей антропосоціогенезу, власне екології людини, соціальної екології та глобальної екології. Особливої ваги тут набуває теоретико-методологічна основа пошуку, станову структуру якої створюють, насамперед, соціокультурні парадигми, з одного боку, й узагальнення еколого-еволюційного штибу, з іншого. У кінцевому підсумку наявне екологічне знання співвідноситься з людиною не лише як "користувачем" його, а й об'єктом дослідження.

Людина як модельний екологічний об'єкт. Людина (власне, система "людина -- біосфера") нині використовується як модельний об'єкт з метою з'ясування загальнотеоретичних закономірностей, властивих усьому класу біосистем. Подібна пізнавальна ситуація в науці відома здавна. Ще, скажімо, починаючи з античної доби (праці Аристотеля), все живе співвідносилося як з ідеалом саме з людиною, а через неї -- з богом. Оскільки бог (і людина як образ його) -- суть ідеальна істота, з якої, шляхом еманації, породжується вся множина сущого, організована в певні спільноти за ознакою належності до певного архетипу, то вона і виступає своєрідним еталоном, ідеалом, з котрим порівнюють всі інші створіння.

Згодом раціональне природознавство відмовилося від подібного антропоцентризму, але не від самої ідеї модельного (еталонного) об'єкта. Велика кількість фізіологічних узагальнень була зроблена, наприклад, на жабі; для початкового періоду розвитку генетики особливо знадобився горох, на якому Грегор Мендель і відкрив основні закони успадкування ознак; пізніше неоціненного значення, особливо в експериментах Томаса Моргана, набула кімнатна плодова мушка -- дрозофіла.

У фізіології XX ст. широко використовують як модельний об'єкт собак, котів та гризунів, в генетиці -- кукурудзу та ін., ембріології -- курячі зародки тощо. Останнім часом, однак, чимало узагальнень загальнобіологічного та екологічного характеру зроблено насамперед на людині, а вже потім на інших видах була підтверджена їхня універсальна чинність. Мова йде про деякі особливості біохімічного обміну, спадкові захворювання, екологічну нішу, модуси расогенезу та процес формування адаптивних типів. А така наука, як екологія людини, нині впевнено займає провідні позиції у всій системі знань про біосферу, завдяки чому стають зрозумілими різні аспекти формування та динаміки екосистем, особливості біотичного кругообігу, функціонування біосфери як цілісної відкритої системи.

Визнання людини вищою цінністю науки. Нинішня доба також вимагає позбутися ілюзій щодо ідеалів "чистої науки". Будь-яка галузь знань нині має бути сумірною з людськими цінностями, і, як виявляється, навіть у структурі самої теоретизації та у сформульованих законах відбиваються особливості людської ментальності, архетипи й категоріальні структури мислення і діяльності. Зрозуміло, що особливо це стосується екології, безпосереднє завдання якої -- окреслити місце людини в довкіллі і змалювати перспективу їхнього існування. Мова йде також і про те, що знання, отримане в різних напрямах цієї науки, має бути зважене на терезах не лише істини та достовірності, а й добра, краси, зла, ганьби, буття. Зрештою, різні стратегії як природо-, так і людинокористування (екофобність та екофільність -- відносно природи, демократія та тоталітаризм -- антиподи людськості), змушують неодмінно зважувати ціннісну, аксіологічну вартість як діянь, так і знань.

Морально-екологічний імператив. Чи не найпотужніший парадигмальний ефект екологізація викликала в морально-етичній сфері. Людська етика й мораль, котру І. Кант вважав божим провидінням і в існуванні якої він бачив незаперечний доказ буття самої вищої сили, традиційно стосувалася регулювання відносин між людьми. Чи йде мова про універсальні морально-етичні принципи, властиві представникам будь-яких етносів, рас чи конфесій, чи про спільнотні (внутрішні) регулятиви-- об'єктом застосування моральних принципів є інша людина. Вона може або підніматися, або принижуватися, визнавати ці принципи чи заперечувати їх, але лише вона має виключне право бути і суб'єктом, і об'єктом моральних взаємин. Тому, коли сучасна думка (А. Швейцер та ін.) прийшла до утвердження морального права не лише за людиною, а й за іншими живими об'єктами, це дійсно постає як фундаментальний злам у відносинах зі світом взагалі. Традиційний моральний постулат -- "чини щодо інших людей, так, як ти хотів би, щоб діяли стосовно тебе", трансформується, згідно з розширенням множини об'єктів застосування цього принципу. Тепер і рослина, і тварина стає (чи може стати) не лише прагматичним ресурсом або предметом естетичної насолоди, а й морально-ціннісним утворенням, котре вправі розраховувати на людяність у ставленні до себе так само, як це мало б бути і між людьми. Екологізація моралі і формування екологічного імперативу постають унаслідок цього могутнім чинником унормування та гармонізації людиною своїх взаємин з довкіллям, чинником коеволюційного розвитку системи "людина -- біосфера".

2. Екологізація пізнання

Екологізація науки (пізнання) -- є вихідним моментом, з якого починається екологізація всіх інших сфер людської діяльності. Насамперед екологізація торкнулася тих наук, всередині яких екологія і започаткувалася, тобто життєзнавства.

Сучасне життєзнавство являє собою глибоко диференційовану систему знань. Йому притаманне виключне розмаїття об'єктів дослідження: від вірусів як перехідної ланки між живим і неживим, до людини -- носія атрибутів соціальних та метафізичних; від молекулярно-генетичних структур до біосфери як живої оболонки планети. Диференціація життєзнавства викликається і розширенням горизонтів наукового пошуку, переходом у пізнанні на нові рівні, потребами повнішого та всебічного відображення феномена життя. Тому ця диференціація має свої онтологічні та гносеологічні підстави, оскільки вона викликана як складністю об'єктів пізнання, так і зростаючими можливостями самої людини осягнути світ.

Практично диференціація життєзнавства проявляється в існуванні двох великих груп наук: по-перше, галузевих дисциплін, котрі вивчають ті чи інші властивості, ознаки, прояви живого; по-друге, об'єктні науки, предметом яких є ті чи інші рівні організації живого, його типологічні форми чи групи. Обидва способи предметно-об'єктної диференціації життєзнавства зазнають нині істотного впливу з боку екологічного підходу як загальнонаукового засобу пізнання. Розглянемо, наприклад, яким чином відбувається екологізація наук, що вивчають суборганізовані рівні живого -- фізіології, гістології, морфології та ін.

Необхідність екологічних досліджень поведінки тварин, особливо екологічного підходу вивчення вищої нервової діяльності, обґрунтував ще І. П. Павлов. Прикметний результат подібних пошуків -- метод умовних рефлексів, котрий став потужним інструментом пізнання формування норми реакції організму на довкілля, становлення адаптивних механізмів, функціонування головного мозку як координатора та організатора такої діяльності, в тому числі й головного мозку людини.

Екологічний підхід охоплює і морфологію тварин, спочатку в палеонтології (праці В. О. Ковалевського), а потім і в зоології, (школа О. М. Сєверцова). Екологізація побуває широкого поширення, формується навіть така наука, як екологічна фізіологія, а на межі між екологією, фізіологією та гістологією -- екологічна гістофізіологія.

Крім того, екологізація охоплює науки, які вивчають найтонші субстанції життя. У результаті виникають екологічна біохімія та хімічна екологія тварин. У першому випадку пильну увагу привертають проблеми вивчення біохімічних основ адаптації тварин і рослин до чинників довкілля, екологічних обставин біохімічної еволюції, з'ясування біохімічних критеріїв міжвидової диференції та формотворення загалом, складних форм поведінки; у другому -- важливі проблеми молекулярної екології організмів та особливостей молекулярного рівня еволюційних трансформацій, зокрема нейтральності та формування прихованого фонду генетичної мінливості. Наразі й екологічна біохімія, і хімічна екологія -- суть два практично тотожні напрями дослідження, які в кожному конкретному випадку акцентують більшу увагу на одній із сторін -- чи то біохімії, чи-то екології.

Слід зазначити, що з усіх перерахованих суміжних наук, найусталеніший статус та досягнення має, очевидно, екологічна фізіологія. Вона охоплює практично всі напрями фізіології рослин і тварин, концентруючи свою увагу на механізмах забезпечення сталості внутрішнього середовища в умовах тиску середовища зовнішнього, переважно змінного. Тому особливої уваги заслуговує вивчення еволюційних та екологічних механізмів адаптації організму до екстремальних умов, коли мобілізуються всі потенції та ресурси його, з тим щоб утримати коливання життєвоважливих параметрів (температури тіла, енергетики, ваги, забезпечення киснем тощо) в прийнятних межах. Створюючи наростаючу множину екстремальних ситуацій і дедалі більше часу перебуваючи в таких умовах, людина зазнає зростаючого тиску довкілля. Отже, саме вона поступово стає одним з головних об'єктів екологічної фізіології.

У цьому зв'язку класичними вже стали дослідження О. Г. Гінецинського, П. Я. Коржуєва, X. С. Коштоянця, Л. А. Орбелі та багатьох інших учених, присвячені аналізу кисневого вмісту крові та його динаміки, механізмів зміни гуморальної регуляції, стереотипів та інновацій поведінки в різних умовах проживання. Особливого поступу екологічна фізіологія набула відколи почалися модельні експерименти щодо виживання людини в екстремальних природних та штучних умовах довкілля (Арктика, Антарктика, пустелі, печери, гори, підводні бази, космічні польоти тощо). Можна сказати, що лише тепер стає зрозумілим справжній механізм реагування організму на конкретні умови довкілля, котрий так наполегливо, хоча й хибно, намагалися розв'язати, наприклад, представники ламаркізму.

Визначилися основні контури таких наук, як біофізична екологія, екологічна біогеохімія, екологічна біофізика, що свідчить, зокрема, і про тенденцію синтезу наук, які вивчають суборганізмові та суперорганізмові рівні організації живого. Природно й те, що пошук екологічних механізмів функціонування біосфери, екологічних підстав буття людини, ведеться також на клітинному, тканинному, молекулярно-генетичному, навіть атомовому рівнях. Потік ідей з однієї науки в іншу, взаємодія таких віддалених один від одного напрямів пізнання -- переконливе свідчення єдності живого, цілісності та системності біосфери.

Так, біофізична екологія має на меті розшифрування біофізичного смислу фотосинтезу, біопродуктивності загалом, визначення інтенсивності обміну речовин, опис енергетичного балансу екосистем, вимір біологічного випромінювання. Однак важливим є і більш загальний аспект, а саме: вивчення природи збурень та флуктуацій у системах, їхнього впливу на впорядкування довкілля та зменшення ентропії. Цей універсальний підхід до живих систем як таких, що функціонують на основі законів самоорганізації, збереження та саморозвитку, дає можливість зрозуміти земне життя як прояв космогенезу загалом, а людське суспільство -- як розвій його антиентропійних тенденцій, тобто впорядкування довкілля.

Серед найважливіших проблем екологічної біохімії -- природа біохімічних процесів сигнальної взаємодії між біосистемами (клітинами, організмами, угрупованнями), використання природних сполук для регулювання та оптимізації штучних ценозів, стимуляції продуктивності та поживності порід тварин та сортів культурних рослин. Істотне значення тут має і розкриття значення тих природних речовин, які виділяють живі істоти і які мають організуюче значення для популяції, виду, екосистеми в цілому, вивчення механізмів біохімічної адаптації в онто- та філогенезі, набутті хімічних засобів захисту та нападу, посилення резистентності до умов навколишнього середовища.

Вже досить значні здобутки та історію має й екологічна біогеохімія У серпні 1979 р. в м. Канберра (Австралія) відбувся 4-й Міжнародний симпозіум з екологічної біогеохімії. Ця наука особливо цікава тим, що синтетичні тенденції спостерігаються в науках, які об'єктом свого традиційного вивчення мають досить віддалені одну від одної структури -- хімічні елементи та сполуки, геосистеми й екосистеми. А тому досвід її повчальний з погляду екологізації пізнання в цілому.

Екологічна біогеохімія виростає з трьох "материнських" наук -- біології, геології та хімії і пов'язана, таким чином, з ними. З біологією її ріднить спільність проблематики: сам феномен життя, існування організмів в екстремальних умовах, розкриття особливостей протікання процесу адаптації та формування норми реакції, обґрунтування нових методів селекції тварин і рослин, створення нових форм живого засобами генетичної інженерії. З геологією її пов'язує, наприклад, обґрунтування ідеї біогенного походження деяких покладів корисних копалин, оцінка біологічних ресурсів у геологічній перспективі, зрештою -- осягнення функціонування живої речовини як геологічної сили. Спільними сферами дотику екологічної біогеохімії та хімії є аналіз газового складу атмосфери, вивчення кругообігів таких елементів, як азот, вуглець, фосфор, кисень, динаміка водних ресурсів тощо. Водночас екологічна біогеохімія не поглинається іншими науками, бо має і власну понятійно-категоріальну базу, і предметне поле, і коло закономірностей. Блискучим прикладом досягнень на цій ниві є вчення про біогеохімічні провінції та їхній вплив на розмаїття і розвій живого.

Практично стала самостійною і наука, що виникла на межі хімії та екології -- хімічна екологія Свій відлік вона веде з 1966 р. -- року появи книги М. Флоркена "Молекулярні аспекти адаптації та філогенії". Предмет цієї науки -- особливості взаємодії між організмами, а також між організмами і зовнішньою абіотичною природою, яка відбувається на основі різних хімічних речовин. До таких речовин насамперед належать: феромони -- сполуки комунікативної функції, за допомогою яких особини одного виду розпізнають одні одних; репеленти -- речовини, котрі виконують функції захисту в боротьбі за існування від хижаків, паразитів та ін.; нейромони -- зовнішні хімічні чинники взаємодії між організмами. Дія таких хімічних сполук інколи набуває надзвичайної сили: достатньо згадати феромони деяких метеликів, котрі ідентифікуються на відстані декількох кілометрів (кілька молекул речовини в 1 м³ повітря), або репеленти типу зміїної отрути, найсильніші зразки якої практично миттєво умертвляють великі тварини чи людину. А чого варті статеві гормональні запахи, які є важливим організуючим началом репродуктивних та соціальних структур у тваринному світі, мають значення і в житті людини!

Хімічна екологія має непересічне теоретичне і практичне значення. Для розвитку теорії, наприклад, важливим стало з'ясування еволюційної ролі хімічних сполук та взаємодій, які є одними з найдавніших на планеті, більше того -- своєрідним реліктом ще хімічної еволюції. Пізнання цих особливостей відкриває можливість розуміння тонких механізмів і рушійних сил поступу, з одного боку, та регулювання життєдіяльності нинішніх біосистем, зокрема в боротьбі зі шкідниками рослин, хворобами тварин і людини, -- з іншого. Оскільки біоценотичні зв'язки ґрунтуються головним чином саме на хімічних взаємодіях, то коректне використання таких залежностей створює можливість оптимізації чи стабілізації екосистем та штучних ценозів -- залежно від нагальної потреби.

Екологізація науки має вагоме значення і для власне екології. Справа в тому, що спочатку ця наука обмежувала свою компетенцію переважно вивченням відносин окремих організмів з оточуючим їх природним середовищем. Згодом утвердилася думка про те, що об'єктами її вивчення стають екосистеми будь-якого рівня -- від кімнатного вазона до біосфери. Глибинна екологізація життєзнавства утвердила висновок про універсальність об'єкта екології, тобто тих ситуацій та обставин, де мова йде про біосистему (живу речовину) як систему відкриту, тобто залежну від свого оточення. Виявилося також, що такі взаємини забезпечуються структурами не лише власне екосистемного рівня, а й інших, у тому числі генетично-молекулярного та клітинного. Такі висновки мають непересічне значення для цілісного бачення феномена земного життя та реконструкції системності біосфери, що є важливою передумовою для створення єдиної теорії живої речовини, теоретичного життєзнавства в широкому сенсі.

Важливим наслідком екологізації науки є зміщення акцептів багатьох традиційних наук на власне екологічну проблематику. Особливо показовим у цьому плані є приклад з географією, концептуальний, понятійний та методологічний апарат якої трансформувався в напрямку саме екологічної проблематики.

Географія традиційно вважалася наукою, що досліджує закономірності ґенези, структури та функціонування об'єктів земної поверхні, тобто була наукою про просторове (в межах поверхні планети) розподілення макротіл. У XX ст. географія інтенсивно еволюціонувала ще в двох напрямах: осягнення просторових вимірів розвитку суспільства (економічна географія, соціальна географія), з одного боку, та пізнання системної організації макротіл, зокрема екосистем -- з іншого.

Таким чином, інтереси географії та екології виявилися тісно пов'язаними. Досить зауважити, що фундаментальні поняття цих наук -- "геосистема" та "екосистема" -- позначають об'єкти, які часто взагалі не розрізняються. З наповненням географії екосистемним підходом ця наука стає на спільні з екологією методологічні засади. Тому синтез цих наук, який прогнозує багато фахівців, є цілком можливою і виправданою справою. Вже нині, до речі, в географії стали практично нормативними такі традиційно екологічні поняття, як "екологічна ніша", "навколишнє середовище", "чинники довкілля", "культурні екосистеми" та ін.

Отже, екологізація науки стає універсальним явищем. Це перетворює екологію у своєрідну "замовницю мод", в екологічний підхід -- в парадигмальну епістемологічну систему, що має велику синтетичну спроможність та евристичність.

3. Екологізація сільського господарства

Фундаментальність екологічних відносин призводить до того, що екологізації підлягають не лише пізнавальні процеси, а й різноманітні сфери практичної людської діяльності. Одним з показових проявів таких тенденцій є екологізація сільського господарства.

Аграрна справа, або, власне, "культура" ( у висхідному розумінні цього терміна як мистецтва обробітку ґрунту), у визначальних своїх засадах містить суперечливу означеність: з одного боку, вона постає як заперечення природної самодостатності екосистем, а з іншого -- як конструювання нових ценозів за законами функціонування біосфери (свідомо чи несвідомо). Тому сільське господарство завжди є діяльністю руйнівною щодо довкілля, і водночас воно є творенням нового довкілля, оскільки має на меті завжди формування нових екосистем. Мова йде, таким чином, про врахування як руйнівних, так і будівних потенцій агрокультури, про поєднання інтересів людини в "дикій" і "штучній" природі.

Домінантні тенденції розвитку сільського господарства в індустріальну добу визначаються наступним:

переважанням монокультур, що призводить до різкого збіднення видового складу екосистем;

екосистемною одноманітністю та гомогенністю на величезних площах, що має наслідком бідність самого обширу екосистем на значних територіях;

різким посиленням розвитку однієї або декількох небагатьох ознак сорту (породи) -- жирності, білковості, вітамінності та ін., що призводить до дисбалансу в організмі як цілісній системі й неможливості його виживання поза створеними людиною умовами;

зміною структури, механічного, фізичного та хімічного складу ґрунту, що зумовлює його трансформацію як окремішнього тіла біосфери;

потужною елімінаційною функцією людини стосовно абсолютної більшості видів в екосистемах за допомогою пестицидів, інсектицидів, фунгіцидів та іншої отрути і, навзаєм, підтримкою одного чи декількох небагатьох видів (культивованих сортів).

Подібні особливості сільськогосподарської діяльності призводять до втрати ідентичності та витіснення природних екосистем, а також до повсюдної заміни їх штучними ценозами, котрі є менш стійкими та самоорганізованими порівняно з їхніми природними аналогами. Внаслідок цього довкілля людини істотно трансформується, а її харчова база містить усі відбитки досягнутого рівня та способу господарювання, включаючи внесені в ценози мінеральні речовини, отрутохімікати тощо.

Сільське господарство індустріальної доби, на думку деяких західних аналітиків (Ж.-М. Коломбон, 1983), йдучи шляхом інтенсифікації, спеціалізації та концентрації, спричинило до низки негативних наслідків, серед яких:

занедбання значних сільськогосподарських регіонів, в котрих інтенсивне використання необхідних засобів і техніки стає невигідним;

посилення залежності сільського господарства від промисловості;

виникнення значних агроекологічних диспропорцій унаслідок споживацького ставлення до земельних ресурсів;

збідніння фермерів та ін.

Подолання таких негативних тенденцій Ж.-М. Коломбон вбачає у створенні нового типу сільського господарства, здатного ефективно зберігати та використовувати генетичний потенціал, з найменшими витратами підтримувати родючість ґрунтів, зберігати екологічну рівновагу з довкіллям, забезпечувати нормальний кругообіг речовин і максимально використовувати залишки, поліпшувати якість малопродуктивних земель, з участю сільського населення вдосконалювати традиційні системи сільськогосподарського виробництва і збільшувати його обсяг тощо.

Дещо інші проблеми постають перед сільським господарством у країнах з централізованою чи навіть перехідною економікою, зокрема в Україні. Вони визначаються насамперед двома обставинами:

по-перше, відсутністю приватної власності на землю, що призводить до безконтрольності у користуванні нею, а отже, і до суперексплуатації чи руйнування;

по-друге, переважно екстенсивними методами господарювання, що, знову-таки, має своїм наслідком руйнування природних екосистем і занедбання ланів та пасовищ.

Це не означає, що в указаних країнах відсутні ті проблеми, котрі стоять перед аграріями індустріальних країн: вони є, та ще й посилені названими специфічними обставинами. Тому тут, наприклад, звичною була і є оранка ґрунту на крутосхилах, на берегах рік та ярів, що призводить до ерозії ґрунту, втрати гумусу, забруднення водойм. Також показовий є використання токсинів та мінеральних добрив, особливо тих, що не пройшли належної апробації та випробування, і є шкідливими для організму. Заборонений у всьому світі вже понад чверть століття ДДТ систематично і повсюди застосовувався в СРСР, а в Україні використовується і нині.

Екологічні негаразди такого сільського господарства посилюються ще й незадовільним станом економіки країни. Це призводить до використання морально та технічно застарілої техніки, малопродуктивних сортів рослин та порід тварин, шкідливих хімікатів, причому не завжди за їх безпосереднім призначенням. Все це зумовлює як зниження ефективності самого господарювання, так і посилення екологічних проблем.

Екологізація такого сільського господарства має спиратися на адекватне економічне підґрунтя. Початковим кроком має бути переведення його з екстенсивних на інтенсивні рейки, що дасть змогу оптимізувати самі штучні ценози і внаслідок цього вивільнити та рекультивувати неугіддя; занапащені та загублені площі. Подальші кроки мали б здійснюватися на ґрунті реформування форм власності на землю, завдяки чому у неї з'явився б не абстрактний, а конкретний власник, по-справжньому заінтересований в ефективному використанні землі, примноженні її багатства. Зрештою, наступні дії мали б спиратися на ідеологію екологічно чистого господарювання, збалансованого розвитку штучних та природних ценозів.

Мабуть, ще важливіші проблеми стоять перед аграріями країн, що розвиваються, а також регіонів, в яких збереглося традиційне господарювання Екологічні негаразди у цьому випадку пов'язані з такими чинниками:

екстенсивним кочовим скотарством;

підсічно-вогневим способом освоєння нових угідь;

захопленням незайманих екосистем для господарських потреб з відповідним їх руйнуванням.

Кочове скотарство, особливо в його екстенсивній формі, що до сих пір практикується кочовими етнічними спільнотами в Сахарі, Австралії, на Півночі, в Середній Азії та деяких інших регіонах, часто-густо призводить до руйнування пасовищних та лучних екосистем; особливо вразливою у цьому відношенні є екосистема тундри, яка є основною кормовою базою для північних оленів. Тому, наприклад, у минулому чукчі чи ненці, котрі займалися цим промислом, на одному місці більше як 7--10 Днів майже ніколи не затримувалися, завдяки чому пасовища досить швидко відновлювалися. Інша справа -- радгоспне оленяче господарство, до якого змушували аборигенів Півночі радянські зверхники. Виявилося, що суперексплуатація кормових угідь на багато років перетворює їх на пустку. Подібним чином було занапащено багато степових ценозів Калмикії, Киргизії та інших територій.

Підсічно-вогневий спосіб освоєння нових угідь до сих пір використовується аборигенами Амазонії, Нової Гвінеї, деяких інших регіонів Південно-Східної Азії, Південної Америки, Океанії та Сибіру. Суть його відома: лісова ділянка частково вирубується, потім уся деревини спалюється, пеньки викорчовуються, й отримується придатна для сівби ділянка, збагачена золою. На таких площах можна одержувати більш-менш пристойний урожай декілька років; як правило, 4--6; потім постає потреба переходити до іншої, оскільки попередня ділянка вже виснажена. І такий цикл постійно повторюється. Це -- один з найшкідливіших, хижацький спосіб землекористування, за якого знищується традиційна екосистема, особливо багата біопродукцією, і виснажується внаслідок суперексплуатації ґрунт.

Подібні дії в наш час особливо неприпустимі, бо вони здійснюються в регіонах, екосистеми яких багато в чому визначають киснево-вуглецеву пропорцію в атмосфері, тобто саму придатність повітря до вживання людьми й тваринами. Наслідки цього простежуються і в парниковому ефекті, ерозії ґрунтів, в інших екологічних збуреннях.

Нарешті, чимало сільського населення і сьогодні продовжує задовольняти свої нагальні потреби, насамперед енергетичні, за рахунок природних екосистем. Мова йде, наприклад, про повсякденне спалювання величезної кількості деревини й хмизу в найрізноманітніших частинах планети: від далеких просторів Патагонії до Канади, від Африки і до Чукотки. Для багатьох дрова -- єдиний доступний засіб приготувати їжу, обігрітися тощо, хоча в пошуках цього палива африканські жінки часто змушені щодня долати десятки кілометрів. Таким чином винищено вже величезні простори американської сельви, екосистем напівпустель Австралії та ін.

Тут важко давати якісь рекомендації, оскільки переважно таке ставлення до довкілля є змушеним і життєвоважливим. Очевидно, в цьому випадку більшу ініціативу мало б взяти на себе міжнародне співтовариство, сприяючи розв'язанню енергетичних, продовольчих та інших проблем спільнот, які ведуть згаданий спосіб життя.

Розглядаючи питання екологізації сільського господарства, слід звернути увагу на ті тенденції, котрі, очевидно, будуть визначати його стан у недалекому майбутньому.

Насамперед, йдеться про "зелену революцію", або ж істотне поліпшення продуктивності культурних рослин і свійських тварин за допомогою сучасних методів селекції. Започаткована в 50--60-х роках XX ст. у розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки, "зелена революція" дала змогу за порівняно короткий час підвищити середню врожайність, наприклад, зернових культур у 3--4 рази, а продуктивність молочних корів -- у 2--3 рази. Це істотно сприяло розв'язанню двох взаємопов'язаних проблем: забезпеченню людності необхідними продовольчими ресурсами, з одного боку, і збільшенню мережі системи заповідних об'єктів та природних екосистем узагалі -- з іншого. У цьому зв'язку варто пам'ятати, що виконання аналогічної програми, запропонованої в 30-ті роки акад. М. І. Вавіловим, було безжалісно припинено тоталітарним режимом. Наслідки цього грубого втручання в наукову практику ми пожинаємо до сих пір.

Наступною тенденцією є звернення до екологічно чистих технологій аграрного виробництва Мова йде, насамперед, про відмову від використання штучних стимуляторів росту, отрутохімікатів, подекуди -- навіть мінеральних добрив, з тим щоб отримувати незабруднену продукцію, а отже -- найкращу для вживання.

Безперечно, валовий продукт у цьому випадку зменшується, що позначається на ціні продукції, але зростає якість їжі. Така їжа нині продукується в багатьох країнах світу, продається в спеціальній упаковці та магазинах. Цілком зрозуміло, що такий підхід до сільського господарства можливий як правило, в країнах, котрі мають розвинену економіку, відчувають себе впевнено, багаті національним прибутком. Там же, де йдеться про "хліб наш насущний", де розв'язується проблема виживання чи подолання голоду, перехід на екологічно чисті технології зустрічає зрозумілі перешкоди.

Важливим напрямом екологізації є також упровадження сучасних технологій використання решток сільськогосподарського виробництва -- гною, соломи, жому тощо. Обнадійливими прикладами такого напряму є дедалі ширше використання, особливо в країнах Азії (Китай, Індія), біогазу, отриманого за допомогою спеціальних пристроїв з органічних відходів. У традиційному суспільстві досить поширеним є використання висушеного гною для опалювання житла та приготування їжі. В країнах з розвиненою технологією активно впроваджуються технології переробки грубої органіки (соломи, кукурудзиння, жмиху) в поживні концентрати, якими потім годують худобу, свиней, птицю.

Ефект використання подібних технологій подвійний: 1) ліквідація відходів і розширення кормової бази тваринництва; 2) усунення загрози нітратного та іншого забруднення ґрунтів і водойм. На жаль, в Україні достатнього поширення такі технології не набули, хоча певний позитивний досвід є (наприклад, використання віджатих соняшникових зерен -- макухи, чи буряка -- жому, для відгодівлі худоби).

Як чинник екологізації слід також сприймати тенденції розширення асортименту культурних рослин, що вирощуються на плантаціях, та введення в харчовий раціон продуктів, отриманих з тих видів рослин і тварин, які вважалися неперспективними. Перша обставина сприяє збагаченню штучних ценозів і тим самим збільшенню їх видового розмаїття, що є важливим чинником стійкості та самоорганізації біосфери загалом. Друга -- розширюючи якісну харчову основу для людей, дає можливість обережно вводити до господарського використання природні ценози, не порушуючи їхньої ідентичності. Як приклади першого роду можна згадати дедалі ширше культивування таких рослин, як рапс, суріпка, соя тощо, котрі є вельми поживними, другого -- збирання насіння кедру, ягід калини, дикого меду в тайзі, якщо, звичайно, до цього ставитися по-людськи. У будь-якому випадку, обидві тенденції є обнадійливими прикладами коеволюційних взаємин людини та біосфери.

4. Екологізація медицини

Однією з практичних і теоретичних галузей знань, що зазнали потужної екологізації, є медицина. Для розуміння підвалин і закономірностей цього явища слід мати на увазі саму сутність цієї сфери людської діяльності. З одного боку, медицина є відносно самостійною галуззю теоретичного освоєння дійсності, тобто наукою, котра, спираючись на здобутки ряду суміжних наук (екології, біології, трофології, техніки тощо), осмислює та описує закономірності свого предмету -- людського організму. З іншого боку, медицина є сферою діяльності практичного ґатунку, своєрідним соціальним інститутом, в якій зосереджені певні технології (лікування людей, виробництва знарядь та препаратів, ліків, реабілітаційні і рекреаційні структури тощо) та фахівці найрізноманітнішого профілю, починаючи від слюсарів і закінчуючи нейрохірургами. В цілому медицина постає єдністю теоретичних та практичних аспектів оздоровлення людини.

Не менш важливою є і тенденція зміни акцентів у медичній діяльності. Тривалий час, принаймні від доби Середньовіччя, основною її функцією було здолання хвороби, лікування (чи рятування) людини від певних збудників патології або небажаних відхилень у функціонуванні організму. Інакше кажучи, медицина мала справу практично лише з хворою людиною. В наш час, принаймні у розвинутих країнах, попри важливість цієї гуманістичної, суто гіппократівської функції лікарів, не менш важливою орієнтацією медицини є контроль та забезпечення життєдіяльності нормального організму. Тобто, медицина включає до свого простору не лише хвору, а й здорову людину. Це -- принципова орієнтація сьогоднішнього дня.

У функціонуванні медицини як науки, та в зміні її практичних функцій надзвичайно важливу роль зіграли екологічні реалії -- і теоретико-методологічні, і практичні. Як наука екологія обґрунтувала залежність від довкілля адаптивних можливостей людського організму, його норму реакції та можливості, межі коливання життєвоважливих параметрів та ін, тобто ті засади, котрі, власне, і визначають підходи до реалізації призначення та цілей медицини. А сама дійсність, з дедалі ширшим колом екологічних негараздів, оголила сполуки та детермінанти величезної кількості хвороб, спричинюваних погіршенням стану природного довкілля людей.

Сучасні медична наука і практика не можуть обійтися без висновків екології, без урахування її набутків. У нормальному суспільстві це проявляється у всьому -- від посилення вимог гігієни (що означає формування найсприятливіших умов довкілля для людини) до відновлення традиційних методів і засобів лікування та оздоровлення, ефективність яких зумовлена коеволюційними відносинами конкретних спільнот та їхнього довкілля у минулій історії людства.

Наразі орієнтація на здорову людину та здоровий спосіб життя як ідеали сучасного цивілізованого суспільства з виключною гостротою поставили проблему уваги не лише до власне людського тіла, а й до того конкретного середовища, в якому люди живуть, працюють, відпочивають, творять тощо. Тому суспільні зусилля зазнали відчутних зрушень у напрямку розширення рекреаційних зон, нещадної боротьби із забрудненням повітря, атмосфери загалом, води, ґрунту, орієнтації на споживання здорової, збалансованої та екологічно чистої їжі, утвердження своєрідного ідеалу родинного життя -- в окремій садибі з усіма зручностями, гайком, галявинкою, іншими пасторальними атрибутами. І, як відомо, подібні зрушення дали блискучі результати: подовження тривалості індивідуального життя, збільшення часу творчої активності, поліпшення самопочуття окремої людини та суспільства в цілому (приклади Швеції, Швейцарії, Австрії, США, Японії та деяких інших країн).

Поступ сучасної медицини справедливо пов'язують і із вивченням людського організму в екстремальних умовах. Як відомо, це такі умови, котрі становлять безпосередню загрозу для життя людини, і вони можуть діяти як певні природні закони, або ж людина сама створює такі ситуації (вільно чи мимовільно). Так, перебування тривалий час в обмежених об'ємах (підводний човен, печера, космічний корабель) дало безцінну інформацію щодо стану та тенденцій зміни психічної діяльності людини, витривалості та адаптації її організму.

Аналіз дії інших екстремальних чинників -- ультрафіолетове випромінювання та зменшення концентрації кисню в горах, підвищений тиск у глибинах океану, відсутність гравітації в космічному апараті, нестача вологи в пустелі, термічні дискомфорти в пустелі та крижаних обширах полярних регіонів -- ці та інші обставини істотно вплинули на ефективність лікування людей, які зазнали дії подібних чинників у "звичних" умовах (на транспорті, заводі, під час пожежі та ін.). Досить сумного досвіду набули люди і в подоланні дії підвищеного радіоактивного випромінювання, особливо після Хіросіми, Нагасакі та Чорнобиля. У всіх перерахованих випадках теоретичною, а багато в чому й практичною основою медичних дій постає екологічне знання, екологізація медицини.

5. Екологізація виробництва

Виробництво, особливо промислове, -- головний чинник забруднення біосфери, екологічних проблем сучасності загалом. Сама сутність виробництва передбачає вилучення з довкілля одних речовин і створення натомість інших, з обов'язковими (в абсолютній більшості випадків) побічними продуктами (відходами, рештками, сміттям, шумом, випромінюванням та ін.). Як вилучення певних речовин, так і привнесення в біосферу інших, змінюють структуру екосистем, впливають на хід їх розвитку та еволюції, привносять у довкілля такі об'єкти та параметри, до яких людина у своїй еволюційній історії не могла, та й не мала потреби пристосуватися біологічно. Доводиться компенсувати всі ці негаразди за рахунок соціальних, культурних чинників регулювання відносин з довкіллям.

Нині в суспільстві утверджується думка про екологізацію виробництва не лише як про необхідний, а й єдино можливий шлях подальшого розвитку людської цивілізації, оскільки альтернативи йому немає. Однак існують також інші варіанти можливого розвитку стосунків людини з довкіллям на цих теренах. Можна вказати на три основні моделі їх.