Сучасний стан агроекосистем та довкілля України

РЕФЕРАТ з агроекології

На тему: «Сучасний стан агро-екосистем та довкілля України

ПЛАН

1. Загальна характеристика агроекосистем 3

2. Сучасний стан агроекосистем України 8

2.1 Стан ґрунтів 8

2.2 Гідросфера 13

2.3 Атмосфера 15

2.4 Відходи 17

3. Перспективи взаємовідносин у системі агросфера - природне середовище, шляхи гармонізації взаємовідносин 19

1. Загальна характеристика агроекосистем

В сучасній біології екосистемою називають сукупність популяцій автотрофних і гетеротрофних організмів, пов'язаних між собою трофічними зв'язками, спільною територією чи акваторією .

Антропогенними називають екосистеми, в яких видовий склад та (або) фізичні параметри середовища певною мірою контролюються людиною. Вони поділяються на культиваційні і рудеральні.

Екосистеми:

Природні наземні: пустелі і тундра степи ліси помірних зон тайга вологі тропічні ліси

Антропогенні наземні: культиваційні промислові агрофітоценози

Водні: прибережна зона морів відкритий океан лимани і коралові рифі

Культиваційні антропогенні екосистеми є результатом керованого використання природних ресурсів, при якому людина прагне поповнити їхні втрати. Залежно від напрямку господарської діяльності Культиваційні екосистеми бувають промисловими (лісові насадження, рибогосподарські ставки), аграрними (посіви, пасовища) і рекреаційними (парки, сквери, декоративні водойми). Найбільшою проблемою культиваційних екосистем є відсутність власного механізму кругообігу речовин, оскільки людина відбирає з них ті ресурси, які їй необхідні, незалежно від ступеня їхньої відтворюваності. Тому виникає потреба в штучному поновленні таких ресурсів шляхом висадження і висівання рослин, штучного вирощування окремих видів тварин, внесення мінеральних і органічних добрив. Такі екосистеми не можуть існувати довгий час і без контролю з боку людини швидко перетворюються на вторинні.

Агросфера - частина планети, охоплена всіма проявами агропромислової діяльності людства. Агроекосистеми - це територіальні комплекси сільськогосподарського використання, до складу яких входять біогенні та абіогенні компоненти. До агроекосистем можна віднести поля сільськогосподарських рослин, .штучні пасовища, городи, сади, виноградники, плантації лісу, захисні та лісові насадження.

Основа агроекосистем - штучний біоценоз, у деяких випадках доповнений угрупованнями птахів і ссавців (фазанів, куріпок, комахоїдних і хижих птахів, зайців), земноводних (жаб), комах-запилювачів (бджіл, джмелів) тощо, які корисні для існування агроекосистеми і тому приваблюються людиною.

Якість агроекосистем, як і природних біоценозів, залежить від умов середовища - ґрунту, ґрунтової і атмосферної вологості, ґрунтових мікроорганізмів. У порівнянні з природними біоценозами, вони мають обмежений склад рослинних і тваринних компонентів і в них слабко виражена здатність до саморегулювання. Однак їх біологічна продуктивність, яка задається людиною, як правило, вища ніж у природних біоценозів.

Агроекосистеми займають приблизно 1,2 млрд. га і дають людству близько 90% харчової енергії. Екологічна стійкість агроекосистем невелика. Без участі людини агроекосистеми зернових і овочевих культур існують не більше року, багаторічних трав, деяких ягідних рослин -3-4 роки, плодових культур - 30 років. Потім вони розпадаються чи відмирають. Лісокультури, залишені без турботи і уваги людини, поступово „дичавіють" і перетворюються на природні біоценози. Агроекосистеми за своєю структурою характеризуються незначною кількістю видів, але високою їх чисельністю. У природних екосистемах первинна продукція рослин споживається в багаточисельних ланцюгах живлення і знову повертається у вигляді солей і вуглекислого газу в систему біологічного кругообігу. Захищаючи врожай від його природних споживачів, відділяючи його і замінюючи природний опад органічними і мінеральними добривами, ми обриваємо багато ланцюгів живлення.

Усі штучно створювані в сільськогосподарській практиці екосистеми полів, садів, пасовищних лукіь, теплиць та ін. є системами, які спеціально підтримуються людиною на початковому етапі. Агроекосистеми не здатні до самовідтворення і саморегуляції, піддаються загрозі загибелі від масового розмноження шкідників чи хвороб. Вони потребують постійної діяльності з боку людини по їх підтриманню.

Агроекосистеми, створювані людиною для одержання високої чистої продукції автотрофів (урожаю), відрізняються від природних рядом особливостей:

1. У них різко знижена різноманітність організмів. На полях культивують один або небагато видів рослин, в зв'язку з чим різко збіднюється тваринне населення та склад мікроорганізмів у біоценозі. Випас тварин також сильно спрощує видову структуру пасовищних угруповань. Культурні пасовища з підсівом трав наближаються за цим показником до полів сільськогосподарських культур. Видова різноманітність тварин, які розводить людина, у порівнянні з природним також мала.

2. Види, які культивує людина, підтримуються штучним добором у стані далекому від початкового, і не можуть витримати боротьбу за існування з дикими видами без підтримки людини.

3. Агроекосистеми одержують додатковий потік енергії, окрім сонячної, завдяки діяльності людей, тварин, і механізмів, що забезпечують необхідні умови росту видів, які культивуються. Врожай видаляється з екосистеми і не поступає у ланцюги живлення.

Порівняльна характеристика природних екосистем і агроекосистем

В ідеалі агроекосистеми повинні відповідати двом вимогам: бути високопродуктивними і водночас стійкими (збалансованими). З екологічної точки зору ці вимоги несумісні, оскільки, створюючи агроценози, людина руйнує основи біогеоценозів: відбуваються зміни у ланцюгах живлення, основу яких складають продуценти.

Зменшити негативні наслідки діяльності людини в агроскосистемах дозволяє дотримання ряду правил: урахування можливостей саморегуляції агроекосистем; відновлення ґрунтів при їх погіршенні; підтримання видового різноманіття усіх організмів і екосистем за рахунок чергування різних культур на невеликих ділянках і збереження островків цілини між ними, де можуть існувати хижаки і паразити шкідників; поєднання рослинництва : тваринництва; застосування науково-обґрунтованих доз отрутохімікатів та мінеральних добрив, і максимальна заміна їх агротехнічними прийомами та біологічними препаратами.

2. Сучасний стан агроекосистем України

Україна багата насамперед своєю природою, землею і людьми. Вона має унікальний масив чорноземних ґрунтів - понад 20% світових ресурсів. Саме ці дві домінанти - природна та інтелектуальна - визначені як базові стратегічні напрями формування національної політики розвитку на засадах екологічної, економічної та соціальної збалансованості.

Урядом України вже прийнята Комплексна програма реалізації рішень Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі. Принципи збалансованого розвитку, його екологічні аспекти закладені у Програму дій уряду на найближчі роки. Україна активно притримується рішення Йоганнесбурзького саміту «активно розвивати і зміцнювати пов'язані між собою та підтримуючі одне одного ключові компоненти сталого розвитку - економічний розвиток, соціальний розвиток та охорону й відтворення навколишнього середовища - на місцевому, національному і глобальному рівнях». Саме це рішення покладено в основу формування сучасної державної політики України щодо збереження довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, переходу на засади екологічно збалансованого розвитку.

Сучасний стан ґрунтів України та шляхи його поліпшення

2.1 Стан ґрунтів

На початок 2009 року земельний фонд України складав 60,4 млн. га. Значна частина земельних площ (69,3% чи 41,8 млн. га) - це сільськогосподарські угіддя, в структурі яких 78% (32,3 млн. га) орних земель. Україна має надзвичайно високий рівень освоєнності землі - тільки близько 8% площі знаходиться у природному стані. Розораність території України залишається надзвичайно високою - 56%, в той час як в Німеччині, Франції, Великобританії не перевищує 32%. В таких областях, як Запорізька, Миколаївська. Кіровоградська, Дніпропетровська, Одеська та Херсонська - 82-88%.

Частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил України становить понад 40%, а використання земельної території має екстенсивний характер. В розрахунку на одного громадянина припадає 0,81 га сільськогосподарських угідь, в тому числі - 0,64 га ріллі, тоді як в середньому по Європі ці показники становлять відповідну 0,44 га і 0,25 га. До обробітку залучені малопродуктивні землі, включаючи прируслові луки і пасовища, схилові землі. Водночас ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж в Європі. Таким чином, сільське господарство справляє активний техногенний вплив майже на 80% території України. Воно залучає до господарського обороту майже 2/3 поверхневого річкового стоку, третину запасів підземних вод.

Таким чином, основу землекористування в Україні становлять землі сільськогосподарського призначення. Таке надзвичайно велике навантаження на природу, адже площі під ріллею - це майже докорінні зміни в процесі ґрунтоутворення, а враховуючи внесення отрутохімікатів та мінеральних добрив (а разом з ними і значну частку "недобрив" - солей важких металів тощо) зумовлює зміну екосистем ґрунту і полів на більшій частині України, а через поверхневий стік і переважної більшості водних об'єктів. Якщо порівняти відносну розораність і врожайність сільськогосподарських культур у розвинених країнах світу з рівнем розораності території України і врожайністю її полів, то напрошується висновок, що в Україні важливий не урожай, не його вартість, а тисячі гектарів засіяних земель, і ніхто не бажає подумати, як збільшити вдвічі-втричі врожай і розорати при цьому в такій же пропорції менше земель. Це дасть змогу краще обробити поля, менше витрачати праці, коштів і значно покращити екологічну ситуацію. В останні роки площа ріллі дещо зменшилася, але зростання врожайності не сталося, тому що зменшення площ ріллі спричинилося неспроможністю обробити всі площі. Чіткої тенденції у зміні структури посівних площ також не помітно, крім деякого збільшення площ під технічними культурами та зменшення їх під кормовими на фоні майже 12-ти% зменшення посівних площ в цілому.

Структура земельного фонду України

До найбільш важливих критеріїв оцінки якості ґрунтів відноситься вміст гумусу. Встановлено, що в Україні середній вміст гумусу у ріллі складає 3,2% (124,8 т на 1 га). Ґрунти з найбільшим вмістом гумусу розташовані у Харківській області - 4,9% гумусу (191,1 т на 1 га), Кіровоградської та Дніпропетровської по 4,5% (по 175,5 т на га). В той же час практично у всіх регіонах країни спостерігається тенденція до зменшення вмісту гумусу у ґрунті.

Державний кадастр України налічує 11,9 млн. га чорноземів. В той же час інтенсивне використання чорноземів - головного багатства країни призвело до прогресуючої їх деградації. Інтенсивною ерозією уражено 18% території України, від вітрової та водної ерозії потерпає понад 17 млн. га. В Донецькій області еродовано 70% ґрунту, в Луганській - 61,6%, в Одеській -56%. У цілому збільшення площі еродованих земель складає щорічно близько 80 тис. га, а збитки через ерозію оцінюються понад 9 млрд. грн. З продуктами ерозії щорічно виноситься сотні тисяч поживних речовин ґрунту, втрати яких тільки частково компенсуються добривами. Найбільш уражені водною ерозією землі в центральному та південно-східному регіонах країни. Частка змитих земель сільського господарства в Луганській області досягла 84%, в Донецькій - 62%, в Одеській, Кіровоградській та Харківській - до 49%. Вітрова ерозія найбільше виражена в південній степовій зоні України. На жаль постійно зменшуються обсяги робіт з охорони земель за браком коштів. На 17% території розвинуто процеси підтоплення, ураженість процесами вторинного засолення ґрунту зрошуваних земель складає 11-25%. На 30% території України розвиваються процеси карстоутворення, особливо у Волинській, Тернопільській, Вінницькій, Миколаївській областях та Автономній Республіці Крим. В районах розміщення гірничо-видобувної промисловості розвиваються процеси засолення, зрушення гірських порід і просідання під гірничими виробітками, що зафіксовано на площі 700 тис. га.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах осушення земель спостерігається неконтрольоване пониження рівня ґрунтових вод, зменшення потужності органічної маси. Ці процеси призвели до виникнення екологічних проблем у регіонах Полісся. На півдні України у районах зрошення навпаки часто спостерігається підтоплення і засолення ґрунтів, деградація чорноземів. Так, 43% площі земель з осушувальною мережею мають підвищену кислотність, 7,6% - засолені, а 13% - заболочені. На 80% зрошуваної землі зафіксовано процеси техногенного підтоплення, а ураженість процесами вторинного засолення спостерігається на 11-25% загальної площі поливних земель. Економічна криза в країні призвела до різкого скорочення обсягів використання мінеральних добрив та пестицидів. Але зменшення в 2.5 рази загального обсягу використання пестицидів принципово не змінило становища із забрудненням ґрунтів хімічними речовинами. В ґрунтах продовжує спостерігатися наявність старих пестицидів, таких як трихлорацетатнатрію, симазін та атразін та деякі інші. Високе перевищення допустимого вмісту пестицидів в рослинній продукції зафіксовано в 1996 році в Закарпатській та Черкаській областях, а критичне - в ґрунтах Сумської, Луганської, Донецької, Хмельницької та Херсонської областей.

Розорані землі в Україні становлять близько 85 % від площі степів і лісо степів. Посівні площі займають 33,5 млн. га. Вже зіпсовано 60 % чорноземів, щорічно втрачається 100 тисяч гектарів родючих ґрунтів.

Майже 50 % урожаю сільськогосподарських культур вирощується на ґрунтах, оброблених хімічними добривами та отрутохімікатами. В Україні накопичено 12 тисяч тонн непридатних і заборонених для використання пестицидів.

Великої шкоди ґрунтам України завдала необґрунтована меліорація. Майже 50 тис. га орних земель підтоплені, 3,7 млн га землі знаходиться в Чорнобильській зоні.

Якщо узагальнити всі зміни, то 22 % території України можна характеризувати як сильно і дуже сильно уражені та непридатні для повного використання.

Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарств, неефективного ведення заповідної та інших природоохоронних справ порушилося співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових та водних ресурсів, і як наслідок - інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару ґрунту, зниження його родючості, послаблення стійкості природних ландшафтів України.

Ситуація, яка склалася, зумовлена головним чином тим, що протягом багатьох десятиріч екстенсивне використання земельних угідь, і особливо ріллі, не компенсувалося рівнозначними заходами щодо відтворення ґрунтів. У цьому полягає головна причина низької ефективності засобів, які застосовуються з метою інтенсифікації землеробства, а комплекс деградаційних процесів виснажує ґрунтові виробничі ресурси, знижує врожаї сільськогосподарських культур. На значній частині площ сільськогосподарських угідь досягнуто межі екологічної збалансованості ґрунтових екосистем і агрофітоценозів. Найбільших збитків ґрунтам завдають водна і вітрова ерозії, безповоротні втрати гумусу і поживних речовин, засолення і закислення ґрунтів, висушування і перезволоження, в тому числі і заболочування, забруднення промисловими відходами і викидами, отрутохімікатами.

Проблема охорони та раціонального використання земель є однією із найважливіших завдань людства, бо 98 % продуктів харчування, які споживає людина, отримуються за рахунок обробітку землі.

2.2 Гідросфера

Україна відноситься до країн з невисокою водозабезпеченістю і високим рівнем використання води. В 1995 році для потреб населення і економіки було використано біля 25 млрд. м3 води, що на 10 млрд. м3 води менше у порівнянні з 1990 роком. В 1996 році було використано 22.6 млрд. м3 поверхневих вод. З підземних джерел було забрано в 1995 році - 4,3 млрд. м3, в 1996 році -|4,04 млрд. м3 води. Головним споживачем води є промисловість України - близько 45%, де домінує енергетика та сільське господарство. На 60% постачальником води є басейн ріки Дніпро. В 1995 році було скинуто у поверхневі водні об'єкти понад 11 млрд. м3 зворотних вод, з них без очистки 911 млн. м3 та 3740 mj недостатньо очищених. Сільське господарство використовує 5 км3 або 30% в цілому, де переважно вона втрачається на 80%. Велику турботу викликає стан малих річок, де велике антропогенне навантаження веде до забруднення та замулення, посилення процесів ерозії. В той же час від якості води в малих річках в значній мірі залежить якість води великих річок і якість питної води. Найпоширенішими забруднюючими речовинами басейну Дніпра є нітрити та нітрати, амонійний азот, біогенні та органічні речовини, важкі метали і нафтопродукти.

Аналіз ситуації показав, що малі річки України забруднені більше, ніж великі. Це пояснюється не тільки їхньою малою водністю, але й недостатньою охороною. Найбільш забруднені Південнй Буг, річки Донецької і Луганської областей, Чорноморського узбережжя півдня України.

Щороку до водоймищ України потрапляє 5 млн тонн солей і значна частина стоків від тваринницьких комплексів. Майже половина мінеральних добрив і отрутохімікатів змивається з полів у ріки.

Рівень очищення води надзвичайно низький. Існуючі очисні споруди навіть при біологічному очищенні вилучають лише 10-40 % неорганічних речовин (40 % азоту, 30 % фосфору, 20 % калію) і практично не вилучають солі важких металів.

У басейні Дніпра - найбільшої водної артерії країни - крім Чорнобильської атомної електростанції діють також Запорізька, Південно-Українська, Хмельницька, Рівненська, Курська і Смоленська АЕС. Через греблі косяки осетрових риб не можуть піднятися на свої природні нерестилища.

У Дніпро щорічно скидається 370 млн кубометрів забруднених стоків, або 14 % від їх обсягу по країні.

Значна частина річного стоку Дніпра використовується промисловими підприємствами при гранично допустимих 20 %. Це дуже знижує якість води, а також рибопродуктивність і може призвести до втрати Дніпра як постачальника питної води.

36 мільйонів жителів України, що споживають води Дніпра, можуть залишитися без питної води вже в XXI столітті. Наслідки забруднення водного середовища можуть бути дуже різноманітними для здоров'я людини. Шкоди можуть завдати такі поширені забруднювачі як фторо-, хлоро- і фосфороорганічні забруднювачі, нітрати, нітрити, нітросполуки, пестициди, гербіциди тощо.

Ці та інші негативні явища відбуваються на тлі низьких запасів води в Україні, які складають 97,3 куб. км (у маловодні роки - 66 куб. км). Дефіцит води в Україні вже зараз складає 4 млрд кубометрів.

Деградація, висихання малих річок невідворотно призведе до деградації великих рік, тому проблема їхнього збереження й оздоровлення є однією з найгостріших для нашої молодої держави.

У країні проводиться значна робота з охорони вод від забруднення. Розробляються схеми комплексного використання і охорони вод, згідно з цими схемами здійснюється вибір ділянок під будівництво об'єктів, кожен проект будівництва і реконструкції промислових та інших об'єктів проходить екологічну експертизу.

Що стосується очищення стічних вод, то в Україні діс понад 2,8 тис. очисних споруд з самостійним випусканням стічних вод у водні об'єкти. Серед них споруд біологічного очищення - 60 %, механічного - 35 % і фізико-хімічного - 5%. Понад 300 міст мають споруди повного біологічного очищення.

З метою охорони вод від забруднення потрібно пришвидшити введення нового порядку лімітування скидів, плати за скиди забруднюючих речовин.

2.3 Атмосфера

Викликають занепокоєння і показники забруднення атмосферного повітря в Україні. Динаміка зміни обсягів шкідливих викидів хоч і має тенденцію до спадання, але все ще викликає -занепокоєння.

На території України функціонує 1500 підприємств, що викидають в атмосферу шкідливі речовини. Загальна кількість відходів щороку збільшується на 12 млн. тонн.

Найбільш високе забруднення атмосферного повітря характерне для Донецького і Придністровського регіонів України, а також навколо обласних центрів.

Щорічно по всій Україні в атмосферу виділяється близько 17 млн тонн шкідливих речовин. Основними забруднювачами повітря України є підприємства чорної металургії (33 %), енергетики (30 %), вугільної промисловості (10 %), хімічної та нафтохімічної промисловості (7 %).

Понад третину всіх промислових викидів шкідливих домішок у повітрі припадає на теплові станції, які використовують паливо.

У викиди оксидів азоту головний внесок - 72 % - дають підприємства енергетики та металургії.

Підприємства хімічної, нафтохімічної і газової промисловості дають найбільший внесок - 43 % - у викиди вуглеводнів.

Більше третини загального обсягу шкідливих викидів в атмосферу дає автотранспорт - 6,5 млн. тонн на рік. В Євпаторії та Ужгороді згаданий показник складає 91 % від загальної кількості викидів.

Встановлено, що довготривале забруднення атмосферного повітря сірчистим газом, окисами вуглецю, азоту та іншими речовинами шкідливо впливає на здоров'я людей. При цьому може збільшуватися загальна захворюваність населення, обумовлена ураженням окремих органів і систем організму.

У нашій державі вживаються заходи щодо зниження викидів в атмосферу шляхом оснащення джерел викидів шкідливих речовин пилогазоочисними установками. Здійснюється заміна або реконструкція застарілих пилогазоочисних установок, впровадження мало- та безвідходних технологічних процесів та інше. Одне з провідних місць у забрудненні атмосфери займає транспорт. Так, більше 40 % оксиду вуглецю, 46 % вуглеводнів і близько 30 % окисів азоту від загальної кількості цих речовин, які потрапляють в атмосферу, припадає на транспорт. Загальний обсяг шкідливих викидів автотранспорту - 2,7 млн. тонн на рік. В Україні викиди автотранспорту становлять близько 27 % від всього об'єму викидів забруднюючих речовин.

Ліси в Україні займають біля 10 млн. га і покривають біля .14,3% площі країни. Штучні насадження складають 40% від загальної площі лісів. Вирубка лісів довгий час перевищувала науково обґрунтовані норми, що викликало деградацію і виснаження лісосировинної бази. За даними обліку молодий ліс складає 47% всього лісового фонду, а стиглі ліси - лише 6%. Сучасні вимоги лісокористування в країні вимагають переходу від "ресурсного" до "біосферного" напрямків. Лісові екосистеми розглядаються в першу чергу як головний компонент біосфери, який дозволяє підтримувати її рівновагу і стабілізувати. В той же час є можливість збільшити площу лісів в країні за рахунок використання для цього низькопродуктивних та еродованих земель сільського господарства, розширення мережі та площі природоохоронних територій тощо.

2.4 Відходи

Великої шкоди екології України приносять численні відходи виробництва. На сьогодні в Україні накопичено загалом понад 25 млрд. тон відходів промислового та побутового характеру.

Площі для зберігання відходів займають 160 тис. га і щорічно збільшуються на 3-6 тис. га. Основними постачальниками відходів є підприємства гірничопромислового, хіміко-металургійного, паливно-енергетичного, машинобудівного, будівельного та агропромислового комплексів, загальна кількість яких складає близько 10 тисяч. Окрему групу токсичних відходів складають непридатні до використання та заборонені пестициди, кількість яких доходить до 20 тис. тон. Вони розосереджені по території у непристосованих та випадкових приміщеннях, подекуди - під відкритим небом. В цілому по країні налічується 109 складів централізованого зберігання непридатних пестицидів та агрохімікатів. Безпосередньо на підприємствах агропромислового комплексу знаходиться близько 4000 складів з отрутохімікатами. В Україні близько 300 накопичувачів відходів, в яких вміст токсичних речовин в 50 разів і більше перевищує граничнодопустимі концентрації.

Антропогенне забруднення природного середовища по регіонах України

3. Перспективи взаємовідносин у системі агросфера - природне середовище, шляхи гармонізації взаємовідносин

Механічне відновлення структури промислового потенціалу країни призведе тільки до прискорення руйнації екосистем та зростання негативного впливу на здоров'я нації. Принципово важливо використати екологічні принципи збалансованості розвитку і будувати нову структуру економіки та економіко-соціальних відносин на принципах сталого розвитку, враховуючи позитивний та негативний досвід інших країн в координації стосунків "людина-природа". Сталий розвиток, як всі добре усвідомлюють, базується на довгостроковому моніторингу навколишнього середовища і суспільства в їх взаємозв'язку. Ми не маємо справжньої розгалуженої системи моніторингу, а існуюча обмежена система скоординована належним чином, вона страждає від відсутності коштів на її підтримку навіть в такому стані. Моніторинг треба покласти як базу аналізу та прогнозу, як основу для розробки обґрунтованих пропозицій коротко- та довгострокової політики господарювання за принципами сталого розвитку як в окремих регіонах, так і в цілому в Україні.

Таким чином, першочерговим завданням сьогоднішнього дня є опанування всім суспільством ідеології гармонії законів природи та антропогенної діяльності людини, принципів сталого розвитку. Останні базуються на відповідному екологічно збалансованому співвідношенні господарської діяльності з вимогами законів природи. Перш за все - це жорстка політика і практика ресурсо- та енергозбереження з використанням економічних та . адміністративних важелів.

Нині аграрний сектор економіки за рівнем негативного впливу на природу співставний з екологічно небезпечними промисловими галузями. Наше сучасне агропромислове виробництво призводить до руйнування та виснаження ґрунтового покриву І"., і потенціалу землі в цілому. Сільське господарство стало джерелом забруднення землі та питної води, а через них - і аграрної продукції - низкою агрохімікатів, що в свою чергу призвело до зростання захворюваності населення як в сільських районах, так і в містах. За існуючими оцінками "внесок" агропромислового комплексу України в забруднення і деградацію навколишнього середовища доходить до 40%, в тому числі - земельних ресурсів - понад 50%. Як і в інших секторах економіки, шкода, яка завдається сільським господарством навколишньому середовищу, в декілька разів перевищує обсяг збитків, що їх несе сама галузь.

Ерозія ґрунтів та забруднення водних джерел агрохімікатами стало національною проблемою і виходить за межі тільки сільських територій. За оцінками фахівців нинішня практика розвитку агропромислового комплексу держави як в технологічному, так і в соціально-економічному аспектах є невірною та науково необґрунтованою, тому що при цьому не забезпечується раціональне природокористування, збалансований розвиток агроландшафтів і культурних екосистем. Водночас це знижує ефективність та конкурентоспроможність сільського господарства. Аналіз показує, що за останні 30 років площа еродованих земель зросла майже в 1,5 рази. Родючість землі упала до критично низького рівня. Тільки один з кожних 10 га сільськогосподарських угідь має нормальний екологічний стан. Все це результати надмірного залучення в аграрній сфері земельних та водних ресурсів, досягнення критичного рівня техногенного навантаження на біосферу і порушення екологічно допустимих співвідношень між ріллею, багаторічними насадженнями, площами під лісами та водоймами і так званою "дикою природою".

Діюча в останні десятиріччя минулого століття концепція діяльності сільського господарства була зорієнтована на великомасштабну, енергомістку, хімізовану та надмірно концентровану екстенсивну модель ведення агропромислового виробництва. Як результат, енерго-, земле- та водомісткість нашого агропромислового комплексу в 3-5 разів вище, ніж в країнах Європи та Північної Америки. Стратегічною метою нової агроекологічної політики має стати впровадження і опанування моделі сталого, еколого-врівноваженого агропромислового комплексу, спрямованого на забезпечення виробництва екологічно чистих продуктів харчування та всебічній охороні навколишнього середовища. На сьогодні, враховуючи незадовільний стан природних ресурсів, слід віддати пріоритет екологічним вимогам над економічними. Криза у аграрному секторі викликана перш за все зруйнуванням вікового укладу господарювання на землі, створенням у минулому столітті великих агропромислових комплексів із наступним безсистемним та хаотичним їх руйнуванням. Політика надмірної централізації та гігантоманії в управлінні сільським господарством призводила до проблем, притаманних промисловості та містам. У результаті створення величезних тваринницьких комплексів на 25 - 100 тис. голів ВРХ або свиней формувалися найбільші джерела забруднення навколишнього середовища у сільській місцевості. Комплекс, де утримувалося 100 тис. свиней, по забрудненню дорівнював місту на 400 тис. мешканців.

Для аграрного комплексу країни, як і для інших, треба інтегрувати екологічні та економічні підходи, застосувати для господарювання еколого-економічні критерії, нормативи та стандарти. Важливість екологізації сільського господарства має особливе значення, оскільки воно охоплює майже всю територію України і безпосередньо пов'язане з використанням природних і біологічних ресурсів. Необхідно покращити природний потенціал сільського господарства за рахунок, перш за все, радикального удосконалення використання продуктивних земель, селекції високопродуктивних сортів рослин та тварин, застосування сучасних досягнень агроекології та біотехнології. Вимагає принципового перегляду та обґрунтованої раціоналізації хімізація сільськогосподарського виробництва - від використання мінеральних добрив до застосування різних добавок та стимуляторів. В практиці виробництва повинні розповсюджуватись екологічно чисті та безпечні технології з обмеженим застосуванням, або без використання, мінеральних добрив, пестицидів, з використанням біологічних методів захисту рослин та підвищення родючості. Такі технології розроблені фахівцями України, а закордонні аналоги використовуються в країнах Європи.

Треба запровадити мережу ефективного екологічного моніторингу й контролю за рівнями забруднення і вмістом шкідливих речовин у продовольстві, визначенню ланцюгів забруднення та чинників, що його викликають. Принципово іншою повинна бути і практика гідромеліорації та використання води в аграрному секторі, спрямована на недопущення погіршення природного середовища, виснаження і деградації його ресурсів.

Важливим є створення та впровадження зональних типів сталих агроекологічних систем з високою продуктивністю і використанням гнучких динамічних моделей еколого-економічного характеру. Завдяки такому обґрунтованому технологічному варіанту землекористування можна суттєво зменшити ерозійні процеси та забруднення, втрати поживних речовин, оптим'ізувати використання техніки, паливно-мастильних матеріалів і водночас - зменшити механічний тиск на ґрунт, мінімізувати використання хімічних засобів і максимально біологізувати всі технологічні процеси агровиробництва, підвищити якість продуктів харчування і сприяти покращанню загальної екологічної ситуації та здоров'я населення України.