Передумови створення та призначення Червоної книги

Заповідна справа - це пріоритет сучасної природоохоронної політики держави. Концепція розвитку заповідної справи передбачає розвиток та вдосконалення мережі природно-заповідних територій, системи керування ними та зростання їх суспільного значення для розвитку держави. Важливе значення має розробка і впровадження ефективного економічного механізму функціонування системи природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо) та впровадження єдиного порядку формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження і розвиток природно-заповідного фонду. В основі природно-заповідної справи лежать такі принципи:

- створення в заповідниках як своєрідних «еталонах» природи умов, необхідних для збереження і розвитку всіх видів тварин і рослин;

- підтримання екологічної рівноваги ландшафтів шляхом охорони природних екосистем;

- можливість вивчати еволюцію природних екосистем як у регіональному, так і в більш широкому біогеографічному плані; вирішувати багато аутекологічних і синекологічних питань;

- мережа природно-заповідних об'єктів повинна відображати широтно-меридіанні, а в гірських регіонах - висотні закономірності поширення екосистем;

- включення в сферу діяльності заповідників соціально-економічних питань, пов'язаних із задоволенням рекреаційних, краєзнавчих та інших потреб населення. Природно-заповідні території відіграють неоціненну роль в екологічному вихованні, освіті та в формуванні екологічного світогляду у широких верств населення та підростаючого покоління.

До складу природно-заповідних територій входять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу, забезпечення фонового моніторингу навколишнього середовища.

Природно-заповідний фонд України включає біосферні та природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Увесь цей природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання і розглядається як складова частина світової системи природних територій і об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Відносини у галузі охорони, відтворення і використання природно-заповідного фонду регулюються Законом «Про природно-заповідний фонд України» (прийнятий 16 червня 1992 р.) та державною Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (затверджена 22 вересня 1994 p.). Закон визначає правові основи організації, охорони, використання територій та об'єктів фонду. Основна мета Програми - забезпечити збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, гарантувати обґрунтований розвиток заповідної справи на період до 2005 року.

Для керування заповідною справою створено Головне управління національних парків і заповідної справи при Міністерстві природних ресурсів. У листопаді 1997 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову про вдосконалення державного керування заповідною справою. Крім цього, прийнято ряд постанов Верховної Ради, уряду, ведеться інтеграція з країнами Європи - здебільшого з метою забезпечення дії в Україні міжнародних конвенцій.

Першочерговими і головними завданнями розвитку заповідної справи на найближчі роки визначені такі завдання:

- довести площі об'єктів природно-заповідного фонду до 5, а в окремих регіонах - до 10 відсотків площі України чи відповідного регіону;

- підвищити флористичну, ценотичну, фауністичну та ландшафтну репрезентативність природно-заповідного фонду. Ця проблема набуває нині особливого значення у зв'язку з необхідністю збереження всіх компонентів екосистем, а не лише рідкісних. Зберегти все багатство різних типів природного різноманіття на перших порах можна через механізм удосконалення класифікації категорій природно-заповідного фонду, потім її запровадження, що є основою репрезентативної мережі природно-заповідних територій;

- активізувати роботу по створенню у прикордонних місцевостях міждержавних природно-заповідних територій. Питання формування транскордонних природно-заповідних територій є особливо актуальним, оскільки саме в цих місцях ще концентруються великі простори малозмінених лісових масивів, лук, водно-болотних угідь. За Севільською стратегією кожна країна, у тому числі й наша, повинна забезпечити створення біогеографічної мережі біосферних заповідників. Усі вони потребують підвищення ступеня репрезентативності по відношенню до регіону, який представляють:

- створити Державний кадастр природно-заповідного фонду України;

- розробити Національний план дій по збереженню та раціональному використанню водно-болотних угідь;

- удосконалити систему державного управління, насамперед, заповідниками та національними природними парками;

- удосконалити існуючу класифікацію територій природно-заповідного фонду;

- розробити та впровадити ефективний економічний механізм функціонування системи територій природно-заповідного фонду, що передбачає, зокрема, звільнення заповідників від оподаткування (плати за природні ресурси тощо);

- впровадити єдиний порядок формування Державного бюджету щодо виділення коштів на збереження та розвиток природно-заповідного фонду України.

Розділ 2. Червона книга: передумови створення та призначення

2.1 Чинники, які сприяли створенню Червоної книги

Щоб охороняти рідкісні види, необхідно з'ясувати причини їх зникнення. У наш час живі істоти здебільшого зникають внаслідок людської діяльності. Її негативний вплив полягає або в прямому знищенні (полювання, риболовля, збір рослин тощо), або в руйнуванні місць їх мешкання.

Усю свою історію людина використовувала ті чи інші види для задоволення своїх потреб: отримання їжі та одягу, будівництва житла тощо.

Зі збільшенням кількості населення обсяги здобичі зростали, і, зрештою, ми стали добувати особин певних видів більше, ніж їх народжувалося. Таке добування або вилов називається надмірним.

Крім того, ми нищимо живі організми через те, що боїмося їх (скорпіонів, сколопендр або отруйних змій), невігластво (наприклад, уважати неотруйних змій за отруйних і вбивати їх) або пустування чи безсердечність (розстрілювати дельфінів або інших тварин тільки тому, що вони є гарними мішенями; забивати жаб палицями тільки через те, що вони не встигають утекти і при ударі лопаються).

Екосистема: комплекс живих істот та середовища, що їх оточує

На певній території між будь-якими істотами та між ними і неживою природою встановлюються численні взаємозв'язки. Найлегше роздивитися харчові відносини: рослини отримують необхідні поживні речовини завдяки фотосинтезу, ними живляться рослиноїдні тварини, якими, в свою чергу, живляться хижаки. Відходи життєдіяльності та залишки відмерлих організмів споживають бактерії та гриби, перетворюючи їх на ґрунт, якому ростуть рослини. Але існують й більш складні відносини. Наприклад, гриби-базидіоміцети своєю грибниці утворюють із корінням рослин спільну систему, якою переміщуються мінеральні речовини й вода; і деякі орхідеї без «свого» гриба не можуть існувати.

Лісові кущі, наприклад бруслина, пристосувалися до життя в тіні, утворюваній під зімкнутою завісою лісових дерев. Бруслина росте тільки в лісі, отже, фактично дерева утворюють умови для її зростання.

Багато які комахи живляться нектаром та пилком рослин, при цьому переносячи пилок із рослини на рослину і запилюючи їх. Яскраві квітки рослин -- не для нашого милування, а щоб привабити запилювачів, без яких у цих рослин було б неможливе перехресне запилення.

Живі організми впливають один на одного та на неживу природу, нежива природа також впливає на них. Такий комплекс взаємопов'язаних об'єктів живої та неживої природи на певній територій називають екосистемою.

Зв'язки в екосистемі за своєю чисельністю та складністю подібні до зв'язків між органами та тканинами організму. В організмі такі зв'язки можуть порушитися при хворобі або змінитися, наприклад, під час росту організму. При хворобі організм поновлює їх -- видужує або руйнується -- вмирає. Зростаючи, організм змінює зв'язки та змінюється сам.

Приблизно такі самі процеси тривають й при змінах зв'язків в екосистемі, вона при цьому поновлює їх, змінюється або руйнується.

Зміни середовища

Людина змінює навколишнє середовище. Наша діяльність призводить до замін. природних екосистем на штучні, наприклад: степів та лісів -- на сільськогосподарські угіддя та населені пункти. Деякі з живих організмів можуть пристосуватися до так змін (наприклад, комахи, які живляться сільськогосподарськими рослинами, горобці, пацюки тощо), деякі не пристосовуються, тому потрапляють до Червоної книги.

Інша діяльність надає певних змін в природні екосистеми. Наприклад, випасання худоби в цілому не перетворює степові або лучні ділянки на щось інше. Однак під його впливом зменшується кількість їстівних рослин і збільшується кількість неїстівних та отруйних, ущільнюється ґрунт та посилюється ерозія. Поступово флора та фауна цієї ділянки змінюється. Випасання може бути надмірним, коли вплив худоби на ділянку перевищує її здатність самовідтворюватися. Тоді змінюється й сама екосистема: пригадайте, який вигляд мають околиці літніх таборів для худоби.

Сінокосіння менше впливає на природні екосистеми. При ньому ґрунт практично не ущільнюється, а ерозія -- не посилюється. Проте при сінокосінні меншає кількість рослин, насіння яких дозріває пізніше, ніж їх скошують. Часто під косами при сінокосінні гинуть хребетні тварини, які ховаються у траві.

Ми змінюємо ліси, коли добуваємо деревину. На зміну вирубаним деревам насаджуються нові. Штучні насадження відрізнятимуться від природних, насамперед, меншим віком та біднішим видовим складом. Протягом десятків років за умови невтручання людини штучні насадження за своїми ознаками можуть наблизитися до природних. До того ж часу зміни природного лісу на штучний призводять до загибелі багатьох істот, нездатних жити в нових умовах.

З різних причин ми висаджуємо дерева на степових або піщаних ділянках, заліснюємо їх. При цьому істотно порушуємо умови мешкання степових та піщаних (пустельних) видів.

Ми звикли дивитися на ліс, перш за все, як на плантацію деревини. У цьому ми бачимо головне призначення лісів. Тому лісове господарство і намагається знищувати в лісі шкідників» та «бур'яни». «Шкідниками» ми вважаємо тварин та гриби, які живляться деревиною, корінням або листям дерев.

«Бур'янами» -- дерева із непромисловою деревиною. При санітарних рубках з лісу видаляються «перезрілі» дерева, які з віком повільно нарощують деревину, та «хворі», на яких живуть «шкідники». Саме на «хворих» деревах утворюються дупла, що стають оселями багатьом звірам і птахам.

Ізольованість популяцій -- наслідок змін середовища

Той, хто розводив тварин, знає, що потомство від споріднених особин слабкіше від потомства неспоріднених. Якщо отримувати від родичів спільне потомство, нащадки онуків будуть хворобливішими за нащадків синів, правнуків -- за нащадків онуків і так далі -- з кожним наступним поколінням нащадки вироджуються. Для нормального існування протягом багатьох поколінь потрібний «приплив свіжої крові» -- нащадків мають давати неспоріднені особини. І можна визначити найменшу групу або стадо особин, які можуть розмножуватися тривалий час без виродження нащадків.

Така найменша група особин, здатна існувати в природі невизначено тривалий час, називається популяцією. Кожна популяція займає певну територію в межах території свого виду.

Змінюючи довкілля, людина оточує острівки природних територій морем змінених. Наприклад, розоравши степи, ми залишили окремі степові ділянки на схилах балок та ярів. Для багатьох комах і рослин, які мешкають на цих ділянках, рілля є нездоланною перешкодою. Розділені популяції стають дуже вразливими: будь-яка випадковість може відбитися на їх чисельності. А в нечисленній групі споріднені особини будуть давати сумісне потомство частіше, ніж у великій, тому що в малій групі іншого партнера для розмноження знайти складно. Якщо б особини такої групи мали можливість контактувати з особинами інших популяцій, вони б могли отримати «свіжу кров і поновити свою чисельність, а так вони приречені на виродження.

Отруєння середовища

Як із лісовими, так і з сільськогосподарськими «шкідниками» ми за останні 40-- 50 років звикли боротися отрутохімікатами (пестицидами тощо). Щоб збільшити врожаї, ми використовуємо мінеральні добрива.

Така практика широко впроваджується з 50 років XX сторіччя, коли сталася так звана «зелена революція». Під час неї було виведено сільськогосподарські культури, що давали фантастичні врожаї при застосуванні фантастичних же обсягів отрутохімікатів та міндобрив. Отрутохімікати, звичайно, знищують не тільки «ворогів», проти яких вони спрямовуються. Ними отруюються всі живі істоти, вони накопичуються у ґрунті, потрапляють у воду і, зрештою, із продуктами харчування -- на наш стіл. До речі, хімічна зброя масової поразки створюється або із саме таких, або схожих з ними, сполук.

Мінеральні добрива менш шкідливі за отрутохімікати, але й вони змінюють хімічний склад ґрунтів, потрапляють у воду та «до нашого столу». їх вміст у продуктах харчування теж є небезпечним для нашого здоров'я.

У загальному підсумку, використання отрутохімікатів та міндобрив вигідне лише фірмам, які виробляють та реалізують їх. Водночас ми не зможемо відмовитися від такої хімізації. Проте, для збереження довкілля, свого здоров'я й інших живих істот, скорочувати ЇЇ обсяги необхідно. Наприклад, замість міндобрив вносити на поля гній, як це робили наші пращури.

«Шкідники» сільського господарства -- це тварини, які живляться тими самими рослинами, що й ми з вами. «Бур'яни» -- рослини, які конкурують із культурними за місце зростання. Зменшувати чисельність і перших, і других можна за допомогою нехімічних засобів, наприклад, приваблюючи на поля їх природних хижаків.

А ліси ми, певно, припинимо протравлювати, коли зрозуміємо, що це не лише місце, є зростають дошки, а й живуть інші живі істоти, які, до речі, мають такі самі права на життя, які ми з вами.

Меліорація: перерозподіл води для поліпшення земель

Вода на нашій планеті розподілена нерівномірно. На суходолі є ділянки вологі, є -- засушливі. Живі організми за мільйони років пристосовувалися до певних умов існування: одні із них добре почуваються в болотах, інші -- у пустелях. Якщо пристосовану до засушливих умов істоту помістити у вологе місце -- вона загине, і навпаки, болотний організм не житиме у пустелі. Кожен із них для існування вимагає стільки води, скільки є «на батьківщині» -- не більше і не менше.

Донедавна у нашому суспільстві панувала думка, що людина може змінювати довкілля на свій розсуд, поліпшуючи його. Осушення та зрошення -- одні з видів меліорації.

Здавалося, що може бути простішим, ніж перекинути «надлишки» води відтіля, де її багато, туди, де її не вистачає для ведення господарства? Технічно це зробити дійсно не важко. Щоб осушити певну територію, треба обкопати канавами заболочені місця і тим самим посилити з них стікання води. Щоб оросити територію, треба наситити її водою з існуючого природного водоймища через проведені від нього канали.

Осушені території планувалося переробити на сільськогосподарські угіддя. Але будь-яке природне водоймище -- не просто скупчення води. Наші водойми формувалися ще з льодовикових часів. Сторіччя, хвилина за хвилиною, вода «вишукувала» місця для стоку, виточуючи на поверхні землі певні схили, формуючи відповідні ґрунти, рослинність та тваринний світ. Зруйнувати взаємовідносини між ними легко, а на встановлення нових потрібні якнайменше десятиріччя.

В Україні осушували землі переважно на Поліссі та в Лісостепу. До меліорації болота та озера затримували воду з атмосферних опадів, особливо поталу, і в теплу пору року поступово віддавали її полям. Після осушення накопичувати воду стало ні в чому, і вона стала сходити через канави та канали. Значно більше води, ніж раніш, стало потрапляти у ріки під час повені -- тоді, коли вона найменше потрібна сільському господарству. А пізніше, під час росту культурних рослин, стала відчуватися її нестача. Через те, що під час танення снігів до водойм стало потрапляти більше води, посилилися повені. Меліорація призвела до загибелі багатьох малих річок.

На осушених ділянках через порушення природної рівноваги сільське господарство зазнало великих труднощів. Нові поля давали невеликий прибуток і вимагали періодичного поновлення меліорації, без якого вони поступово заболочувалися. Багато які з таких полів перетворилися на пустирі, де і культурні рослини не прижилися, і природна рослинність не відновилася.

Якщо осушення земель може призвести до їх руйнування, зрошення досить часто призводить до засолення ґрунтів. У ґрунті атмосферні опади розчиняють різноманітні хімічні сполуки. З обводнених територій частина розчину видаляється ґрунтовими та поверхневими водами. Із засушливих територій стік невеликий, і вода з них включається у кругообіг речовин через випаровування. При цьому розчинені сполуки лишаються у ґрунті і поступово переміщаються у вигляді солей до нижніх шарів, які не промиваються опадами. Таким чином у нижніх шарах ґрунту засушливих територій тривалий час накопичувалися солі.

При зрошуванні людина перекидає на територію великі об'єми води, які збільшують об'єм ґрунтових вод і об'єм поверхневого стоку з території. Ґрунтові води розчиняють накопичені солі і піднімаються разом із ними на поверхні землі. При цьому ґрунт засолюється. Поверхнева вода починає вимивати із нього солі і засолює водойми.

Більшість культурних рослин не можуть зростати на засолених ґрунтах, тому на таких землях вживають заходи щодо зменшення засоленості.

Засолення та опріснення моря: взаємопов'язані процеси

Впадаючи у море, ріки розбавляють морську воду, знижуючи її солоність, особливо -- біля гирл. Для своїх потреб людина перерозподіляє водні ресурси. Для здобування електроенергії, поливу рослин та забезпечення населення питною водою ріки були зрегульовані -- на них створили водосховища. Саме у водосховищах лишається чимало води, яку тисячоліття до цього ріки виносили в море. Через це декілька останніх десятиріч до морів потрапляє менше річкової води, вона менше розбавляє солону воду, і в пригирлових морських ділянках концентрація солі зростає -- вони засолюються.

З іншого боку, після поливу або використання населенням, вода все одно скидається до природних водоймищ. Ми зрошуємо в першу чергу території, де немає природної води, наприклад сухі степи. Багато які населені пункти на морському узбережжі також збудовані в маловодних місцях. Саме сюди перекидається вода з рік, яка раніш опріснювала пригирлові ділянки моря. Із засушливих ділянок суходолу до такого зрошування в морську воду прісної води потрапляло мало, тому поблизу них вода мала високу солоність. До цього пристосувалися й певні морські організми. Тепер, скидаючи в таких місцях використану воду, людина опрісняє їх.

Морські організми пристосовані до певного вмісту солі у воді. Будь-які його зміни, зменшення або збільшення, впливають на них негативно.

Зменшення вмісту кисню у водоймах

Водні організми дихають киснем, розчиненим у воді. Він потрапляє у воду із повітря. Кількість розчиненого у воді кисню залежить від різних умов.

Швидка течія утворює на поверхні води завихрення, де, як у піні коктейлю, розчиняється більше кисню, ніж у водоймі без течії. Великі зарості водних рослин зменшують швидкість течії, через що вміст кисню у воді зменшується.

Кисень потрібний для гниття, тому такі процеси зменшують його концентрацію. Гниття уповільнюється із посиленням течії, яка зносить залишки, що гниють, і прискорюється із підвищенням температури. Тому у водоймищах із швидкою течією та холоднішою водою вміст кисню збільшений. А у зарослих водоймах із слабкою течією, які добре прогріваються, -- вміст кисню зменшений. Через зазначені причини річкові організми вимогливіші до вмісту кисню, ніж, наприклад, ті, що живуть у болотах.

Діяльність людини знижує вміст кисню у водоймах. У водосховищі течія, порівняно з рікою, меншає, і вода в ньому краще прогрівається, тому тут утворюються зарості рослин, які ще більше знижують концентрацію кисню.

У водойми потрапляє багато скидів. Серед них багато таких, що вміщують у собі продукти життєдіяльності живих організмів. Це каналізаційні скиди, гній, залишки харчових продуктів, нафтопродукти тощо. Це органічні відходи (тобто, такі, що пішли від організмів). Вони розкладаються у воді, через що вміст кисню часто зменшується катастрофічно.

Деякі види риб, наприклад лососеві та осетрові, постійно живуть в морі або в нижній течії великих рік, а нереститися підіймаються вгору від гирла. Перерозподіл води, а саме греблі водосховищ, заважають їм пройти на нерест, спричиняючи скорочення їх чисельності або вимирання.

Вплив забруднення на водні екосистеми яскраво ілюструє його дія на філофорне попе Зернова. Так називається місце масово-о зростання філофори в північно-західній частині Чорного моря, між Севастополем, Одесою й гирлом Дунаю. Філофора -- рід холодолюбних червоних водоростей. Чорноморські філофори є джерелом речовин, близьких до агар-агару -- коштовної сировини для харчової мікробіологічної промисловості. На полі Зернова на глибині 18-60 м розташовувалася величезна, не прикріплена до дна, маса клубків філофори. Відсутність сильних течій, висока солоність і відповідна температура створювали оптимальні умови для її розвитку.

До 50-х рр. XX ст. запаси водоростей тут оцінювалися в 10 млн. тонн, вони займали площу в 11 тис. км2. Ці зарості виділяли до 2 млн. м3 кисню на рік, в них жило до 150 видів риб, крабів, креветок й інших тварин. Але опріснення морської води, забруднення моря хімікатами і стічними водами створили ідеальні умови для бурхливого розмноження мікроводоростей, що призвело до масового цвітіння моря. Якщо в 60-ті роки в 1 м3 морської води знаходили до одного мільйона клітин мікроводоростей, то в 80-ті -- уже сотні мільйонів.

Вже власне забруднення моря гнітило філофору, а через цвітіння води ще й зменшився вміст кисню і знизився доступ світла на глибину. Як результат в 70-ті рр. кількість водоростей на філофорному полі Зернова зменшилася до 1,9 млн. т, а в 80-ті рр. -- до 400 тис. т. Через зменшення запасів видобуток філофори в Україні був припинений, а філофора псевдорогата взагалі потрапила до Червоної книги.

Заходи щодо охорони філофори не розроблені. Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки на філофорному полі Зернова заплановано організацію національного парку.

Відновлення свого здоров'я -- порушення «здоров'я» довкілля?

Відпочинок людини поза своїм житлом називається «рекреацією». Чим рекреація може зашкодити природі зрозуміло кожному, хто хоч раз їздив на пікнік. Порубані й поламані дерева та кущі, витоптана земля, звалища сміття, вогнища тощо -- це далеко не повний перелік того, чим ми «віддячуємо» природі за приємний відпочинок.

Звичайно, культурна людина не лишає після себе такого гармидеру. Але в місцях, найбільш привабливих для нас (наприклад, у Криму), де відпочиває багато людей, навіть якщо вони просто проходять якоюсь територією, то завдають середовищу значної шкоди. Тут вже не вистачає на всіх дров, зім'ята трава не встигає піднятися, а ґрунт ущільнюється десятками ніг. У місцях масового відпочинку люди витоптують територію подібно до того, як це робить худоба на випасі.

Інша проблема рекреації -- непокоєння тварин. Багато які з них уникають присутності людини, особливо підчас вигодовування малят. Такі тварини, наприклад лісовий кіт, залишають місця, де часто бувають люди.

Багато хто з нас під різними приводами випалює суху рослинність. Хто таким чином бавиться, хто прибирає торішні бур'яни, щоб поліпшити сіножать, хто «удобрює» золою ґрунт. Приводів можна назвати безліч. Але будь-яка користь від таких випалювань нічого не варта порівняно зі шкодою, яку вони завдають. Крім того, що таким чином можна вчинити пожежу, хіба так важко зрозуміти, що у вогні гинуть ВСІ ЖИВІ ІСТОТИ?

До речі, ніякого поліпшення родючості ґрунту після випалювання не відбувається, а навпаки, верхній, найбільш родючий шар, згорає, має минути багато часу, поки родючість відновиться.

Забруднення повітря

Автотранспорт і підприємства енергетичного, металургійного та хімічного комплексів забруднюють повітря шкідливими для живих організмів викидами. В них можна знайти найрізноманітніші речовини. Насамперед це оксиди -- сполуки, які у повітрі реагують із

водою, утворюючи кислоти. Із дощовою водою кислоти у вигляді розчину випадають на землю, утворюючи кислотні дощі.

Усі живі істоти потерпають від забруднення повітря та від одного з його наслідків -- кислотних дощів. Але найбільш вразливі до цього є лишайники, бо вони нездатні виділяти накопичені отруйні речовини. Тому збереження більшості занесених до Червоної книги України лишайників у наш час є малоймовірним.

2.2 Мета створення, призначення та структура та значення