Техногенна катастрофа в Центральному районі Донбасу: причини і прояви

Техногенна катастрофа в Центральному районі Донбасу: причини і прояви

(1989-1990 рр.)

У статті окреслені небезпечні для природи й життя людини наслідки індустріального розвитку Донбасу, показаний ступінь зруйнування екосистеми та вплив цих факторів на здоров'я людей. Увага акцентована на отруєнні гірників на шахтах Центрального Донбасу токсичними речовинами, які просочилися зі складів хімічних заводів регіону. Простежуються зміни у ставленні політичного керівництва СРСР до екологічних проблем Донбасу в роки "перебудови".

Суспільствознавча наука розпочала вивчення найважливішого феномену політичного життя двадцятого століття - руйнації радянської державної системи. Про це свідчать численні публікації в Україні та країнах ближнього й далекого зарубіжжя. Усвідомлення змін, неможливе без ретельних конкретно-історичних досліджень усіх сфер життя радянського суспільства. Однією з найважливіших проблем того часу була проблема протидії екологічній катастрофі, що насувалася. Вивчення причин антагонізму, між природою і людиною, його проявів на прикладі Центрального району Донбасу, - де розташовані міста з найбільшою концентрацією промисловості - Горлівка, Єнакієве, Дзержинськ, визнаного у свій час районом екологічного лиха, допоможе більш повно уявити глибину кризи, у якій опинилися СРСР, УРСР наприкінці 80-х рр. ХХ століття.

Ця тема в історичній літературі майже не розроблена. Єдиною публікацією з цього питання є тези доповіді «Екологічні проблеми Горлiвсько-Єнакіївського промислового вузла», які були виголошені на науковій конференції «Проблеми старопромислових регіонів» (Донецьк, 1991р.) [1]. Окремі свідчення щодо екологічної ситуації в Центральному районі Донбасу та впливу екологічної кризи на здоров'я людей зустрічаються у роботах Р. Д. Ляха та Л. М. Добробог [2]. У статті здійснюється спроба окреслити екологічну ситуацію в одному з найбільш неблагополучних реґіонів України та трагедію, пов'язану зі смертю та масовими отруєннями шахтарів і рятівників речовинами хімічного виробництва. Це також спроба показати спрямованість і ступінь ефективності державної екологічної політики, що проводилася в Донбасі у період, який передував розпаду СРСР.

Наприкінці 80-х років 20-го століття було констатовано існування екологічної кризи в СРСР та в Україні. Потрібні були Чорнобильська катастрофа, «перебудова», щоб суспільство звернуло увагу на наслідки своєї господарської діяльності, на стан природи, на своє ставлення до неї. Уперше були названі цифри, що свідчили про складну екологічну ситуацію. Зі статистичних даних випливало, що в Україні щорічні викиди шкідливих речовин в атмосферу досягли 14 млн тонн. У ріки та водойми скидалося 4,3 млрд. куб. метрів отруєної води, а 6% розвіданих її запасів були забрудненими [3]. Достовірність цих цифр тоді не викликала сумнівів. Мало хто замислювався, за якими методиками визначався рівень забруднення, чи наявна в державі необхідна діагностична апаратура, які державні структури займаються екологічним моніторингом, якщо такий взагалі існує. Те, що серед самих екологічно нестабільних реґіонів СРСР знаходиться Донбас, ні в кого сумнівів не викликало. На території області було розташовано понад 1тис. підприємств, що забруднювали навколишнє середовище, з них 300 були великими. У переліку найбільш «брудних» міст України в державних документах значилися Донецьк, Маріуполь, Слов'янськ, Макіївка, Костянтинівка, Краматорськ, Горлівка. Історія розпорядилася так, що саме до подій у Горлівці та Єнакієвому в 1989-1990 р. була прикута найбільша увага громадськості, оскільки саме вони змусили говорити про екологічну катастрофу в Донбасі.

У тому, що саме в містах Центрального району Донбасу криза переросла в нову якість, не було нічого дивного. Її передумови формувалися довгі роки, а саме з моменту промислового освоєння реґіону, яке можна простежити з 1858 року. У той час пішло на-гора вугілля першої єнакіївської шахти, якій в радянські часи було надано ім'я Карла Маркса. Промисловий видобуток вугілля в Горлівці почався після того, як почала працювати реконструйована інженером Горловим у 1867 р. шахта нового покоління «Кочегарка». Наслідком наявності у Центральному районі Донбасу високоякісного вугілля стало нарощування обсягів його видобутку. Постійно поглиблювалися розроблювальні пласти - більш ніж на 100 метрів кожні 6-7 років у другій половині 20-го століття. Росли шахтарські міста. Великим промисловим центром стала Горлівка, в якій напередодні проголошення незалежності України проживало 360 тис. чол. і на території якої розташовувалися виробничі площі 75 підприємств вугільної, хімічної, металургійної промисловостей та машинобудування. 190 тис. чол. жили і працювали в розташованому поруч м. Єнакієве, де також було декілька десятків великих підприємств.

З появою потужних шахт виникло спочатку металургійне виробництво: Єнакіївський металургійний завод почав давати продукцію в 1897 р. А трохи пізніше в цьому ж місті був побудований і коксохімічний завод. У роки перших п'ятирічок перетнулися на території регіону вуглевидобуток і велика хімія. У 1928 р. тут був введений в експлуатацію Горлівський коксохімічний завод. Його перші коксові печі продовжували експлуатуватися й наприкінці 80-х рр. ХХ століття. У квітні 1933 року дав продукцію Горлівський азотно-туковий комбінат, перетворений пізніше на виробниче об'єднання «Стирол». У 1938 р. був введений в експлуатацію Горлівський хімічний завод, засекречене підприємство (поштова скринька А-3318), яке до кінця 80-х рр. входило до складу оборонного комплексу СРСР та було підпорядковане Міністерству оборонної промисловості. В умовах конверсії, що розпочалася в той час, завод переходив на виробництво цивільної продукції. Чотирьохтисячний колектив виготовляв промислові вибухові речовини насамперед для вугільної промисловості, матеріали для автомобільних шин, теплоізоляційні вироби, смоли, лаки, складні пластики, синтетичні миючі засоби і багато іншого. Це було єдине в країні підприємство, що випускало мононітро-хлорбензол - препарат, необхідний для виробництва медикаментів і гербіцидів. Як його сировина використовувалися ацетон, бензол, метанол, хлорбензол, фенол, азотна й сірчана кислоти та багато іншого. Продукція реалізовувалася як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Багаторічна експлуатація сировинних і природних ресурсів, низький технічний рівень підприємств, використання застарілих технологій, слабкість органів державного контролю робили свою справу. Донецька земля була заваленою промисловими відходами. Підприємства базових галузей на території області щорічно утворювали таких відходів близько 170 млн тонн, з яких частка промислових підприємств м. Горлівка становила близько 7 млн тонн [4].

Особливо небезпечними були токсичні відходи. За даними обласного управління статистики 430 підприємств області, насамперед металургійної, вугільної, хімічної галузей промисловості, машинобудівного комплексу протягом року створювали таких відходів близько 3 млн тонн, з яких близько 100 тис. тонн мали горлівське походження [5] (табл. 1).

Таблиця 1. - Показники утворення токсичних відходів та їх використання промисловими підприємствами Донецької області (тис. тонн) [6]

До кінця 80-х рр. в області знаходилися у відвалах 28 млн. тонн токсичних речовин [7]. Відходи концентрувалися переважно на території промислових майданчиків. Але десятки тисяч тонн вивозилися за межі підприємств. Місцеві органи влади приймали рішення, які суворо забороняли подібні дії. Однак змін не відбувалося. В області, де земля становить особливу цінність, під відвали й смітники було використано 193 тис. га землі. Тільки в Горлівці під відвалами опинилися 284 га землі, і на цій площі було сконцентровано 87,2 млн т. породи [8]. Першість у Горлівсько-Єнакіївському промисловому вузлі щодо накопичення особливо небезпечних токсичних речовин належала Горлівському хімзаводу. Замість того, щоб спалювати в печах рідкі відходи й знешкоджувати тверді, їх вивозили за межі підприємства. Могильник (колишній піщаний кар'єр) згодом переповнився. У 1966р. керівництво підприємства знайшло вихід у створенні «дикого» смітника. Майже за чверть століття його існування тут накопичилося мільйони тонн токсичних речовин. Оскільки ніякої гідроізоляції не було, отруйні речовини разом з водою потрапляли в ґрунт. «Дикі» смітники були розповсюдженим явищем.

Технологічний процес часто порушувався в результаті аварій. У Горлівці, наприклад, у 1989 р. тільки великих аварій відбулося 16 [9]. Експлуатація технічного обладнання на заводах здійснювалася з грубим порушенням норм безпеки. Протягом 1989 р. на хімічному заводі понад 100 разів здійснювалися аварійні зупинки виробництва, які супроводжувалися вимушеними викидами. Наприклад, у серпні стався прямий витік у землю 38,8 тонн хлорбензолу, а на початку грудня - 20 тонн ацетону. Загальні обсяги пролитого становили тисячі тонн. Те, що відбувалося, можливо, було б не настільки небезпечним, якби проектувальники подбали про те, щоб у місцях розливу хімічних речовин був неможливим контакт рідини із ґрунтом. А оскільки ізоляції не було, то активні токсичні речовини пішли в ґрунт. Потім вони накопичувалися в тріщинах та розломах і внаслідок руху гірських порід, їхньої високої проникливості та через порушення гірського простору, досягали великих глибин. Там вони з'єднувалися з ґрунтовими водами, збагачувалися за рахунок взаємодії з метаном, сіркою та іншими вугільними компонентами. Саме в безпосередній близькості від промислових ділянок хімзаводу, інших підприємств здійснювався видобуток вугілля. Вугільні пласти, що розробляла шахта «Олександр-захід», наприклад, виходили безпосередньо на територію хімічного заводу. Вони починалися на глибині 50 метрів під кутом падіння 50-65 градусів [10].

Технологія промислового виробництва вимагала великої кількості води, яка після використання ставала непридатною до жодного з видів господарської діяльності (табл. 2).

Таблиця 2. - Забруднення води деякими підприємствами міст Єнакієве і Горлівка [11]

Усі хімічні підприємства мали у своєму розпорядженні системи очищення. Однак технології, що використовувалися, були малоефективними. Після очищення в стічних водах хімзаводу вміст фенолу перевищував гранично допустимі концентрації (ГДК) в 9 разів, формальдегіду в 4, азоту амонійного - в 11 разів, ефіророзчинних речовин - у 24 рази, (ГДК - це така концентрація шкідливої речовини в одиниці об'єму, що за щоденного впливу протягом необмежено тривалого часу не викликає в організмі жодних патологічних відхилень, а також несприятливих спадкових змін у потомстві). Були в стічних водах і сполуки, що містили миш'як. Особливо небезпечними були аварійні скидання, коли отруєні води (до 9 млн. м. куб.), обминаючи очисні споруди, розтікалися по ярах і виярках, як це відбувалося, наприклад, у Горлівці в лютому, серпні, жовтні і листопаді 1989 р. У цих випадках у воді вміст фенолу перевищував ГДК у 550 разів, формальдегіду - в 40 разів, ефіророзчинних речовин - у 57 разів. Найчастіше ріки, струмки свідомо0 використовувалися як природні системи скидання стічних вод. Усього ж підприємства Горлівки щорічно скидали 33,2 млн м. куб. промислових вод, з яких 220 тис. м. куб. були взагалі неочищеними. У них було розчинено 111 тис. тонн різних хімічних сполук [12]. Горлівка розташована на зламі земної кори, на вододілі. Поверхневі й підземні потоки спрямовані вбік зниження рельєфу, у басейни рік Лугань, Сіверський Донець, Міус. Хімічно забруднені води потрапляли в так зване Єнакіївське море, яке було місцем відпочинку гірників та металургів. У лютому 1989 р. скиданнями горлівських підприємств і Єнакіївського металургійного заводу було отруєно Ханжонківське водоймище. Народному господарству тоді завдано збитків на 1,6 млн руб. [13]. Постійно відбувалося отруєння джерел питної води та Азовського моря. У водоймищі Миронівської ГРЕС, що знаходилося на відстані 20 км від Горлівки, був присутній формальдегід (перевищення ГДК у 1,8-3,4 рази), ціанід (перевищення в 3,3 рази). Вода з цього водоймища через артезіанські колодязі потрапляла до осель мешканців селища Миронівське. 10 тис. осіб вживали питну воду, у якій перевищення ГДК по фенолу становило 11-32 рази [14].

У результаті виробничої діяльності навколо великих промислових підприємств сформувалися стійкі осередки забруднення ґрунтів і ґрунтових вод ртуттю, свинцем, цинком, міддю, миш'яком, сурмою, хромом, кобальтом, нікелем, молібденом, кадмієм, барієм, марганцем, концентрації яких досягали 3 - 129 ГДК. У великих кількостях були й органічні сполуки: метанол, фенол, хлорбензол, ацетон, дифенилпропан та інші [15]. Практично усі водоносні обрії Центрального району Донбасу на глибині мінімум 300 м були заражені токсичними органічними речовинами, які просочили поля шахт: «Олександр-захід» (горизонт 350-470м), ім. Калініна виробничого об'єднання «Артемвугілля» (горизонт 960 м), ім. Карла Маркса виробничого об'єднання «Орджонікідзевугілля» (горизонт 750 м). Отруєні води були й в шахтах, що знаходилися на відстані більш 20 км від підприємств - забруднювачів і смітників промислових відходів у концентраціях, які 5-40 разів перевищували ГДК [16].

Показником технічної відсталості Донбасу була велика кількість викидів в атмосферу, у результаті чого регіон став одним з основних забруднювачів повітря в Європі. Тільки від стаціонарних джерел протягом одного року в атмосферу піднімалося майже 3000 тис. тонн летючих отруйних речовин, тоді як загальна їх кількість становила понад 3400 тис. тонн (табл. 3).

Таблиця 3. - Забруднення довкілля підприємствами окремих галузей промисловості (%) [17]

Викиди в атмосферу горлівських підприємств становили 140 тис. тонн, єнакіївських - 126 тис. тонн [18]. Якщо на одного жителя України на рік припадало 213 кг промислових викидів, то в Горлівці цей показник становив 388 кг, а в Єнакієвому - 663 кг. (Середньообласний показник - 530 кг.) [19]. Промислові ділянки знаходилися з навітряної сторони, тому окис вуглецю, сірководень, аміак, елементи, що містять ртуть і належать до шкідливих речовин 1-го та 2-го класу, у великій кількості осідали в містах. До переліку основних забрудників атмосфери в Горлівці належали підприємства металургійного комплексу. У сумарному обсязі міських атмосферних викидів частка хімзаводу становила тільки 1%. Але туман, утворений тут сірчаною кислотою, сірчаним ангідридом та іншими хімічними елементами, що були в повітрі, був найнебезпечнішим для здоров'я людей. У Горлівці проблема чистоти повітря особливо загострилася наприкінці 70-х рр., коли неочищений коксовий газ, що раніше використовувався як сировина об'єднанням «Стирол», у кількості 170 млн. м. куб. став просто спалюватися. У цьому ж місті 7 тис. тонн викидів припадало на палаючі гірські відвали, гасінням яких ніхто не займався. (В області горіли 142 вугільних відвали із 600). У Єнакієвому забрудниками повітря були цементний, коксохімічний, металургійний заводи, вугільні підприємства. Коксовий і доменний гази, потрапляючи в лави, ще більше ускладнювали умови тяжкої праці гірників. У цьому місті перевищення ГДК по сірчаному ангідриду становило 2,6 рази, окислам азоту і вуглецю - 3,2 рази, по фенолу - до 118 разів [20].

Середовище існування та виробничої діяльності стали небезпечними для людини. Працівники медицини стверджували, що в республіці з екологічним фактором було пов'язано 20-30% загальної захворюваності населення. У Донбасі кількість жертв екологічної криза була набагато більшою. Показник тимчасової непрацездатності в Донецькій області становив 17,6 днів на 1000 працюючих, що було на порядок вище середньореспубліканських показників [21]. Кількість людей із серцево-судинними захворюваннями в області перевищувала 1 млн чол. [22]. Збільшувалася кількість дітей, що народилися достроково. У 30% немовлят спостерігалися різні відхилення в психіці. Щорічно збільшувалася кількість немовлят з пороками серця, з яких щорічно 250 помирали, не маючи необхідної медичної допомоги [23]. У містах і селищах Центрального району Донбасу ситуація була ще складнішою. Стрімко зросла кількість хворих на онкологічні захворювання: у Горлівці з 243 чол. на 100 тис. чол. у 1981 до 320 чол. у 1989 р.[24], що на 11 % перевищувало середньо обласний показник. ( Для порівняння: в 1989 р. в УРСР хворих 319 на 100тис., у СРСР у 1987р. - 234 на 100тис.). У Єнакієвому збільшення онкологічних захворювань порівняно з початком 80-х рр. склало 50 %. Перевищення середньообласного показника в цьому місті досягло 16%. Гірша, порівняно із сусідньою Горлівкою, ситуація була пов'язана з тим, що в 1979 р. в лавах шахти «Юнком» був проведений підземний ядерний вибух. До того ж у 1986 р. Єнакієве опинилося серед міст Донецької області, заражених викидами ЧАЕС. Забруднення повітряного басейну призвело до росту числа захворювань органів дихання. У Горлівці протягом 80-х років динаміка цих захворювань становила 220% (в Україні з 1975 по 1988 р. смертність від онкологічних захворювань і захворювань органів дихання збільшилася на 80%) [25]. Гірники, які працювали на єнакіївських і горлівських шахтах, хворіли в 3,3 рази частіше, ніж шахтарі в інших містах регіону. Медична статистика того часу свідчила, що саме тут хвороби системи органів кровообігу зустрічалися в 1,6 разів частіше, бронхів - у 1,8 рази, серця - у 2,2, гіпертонічної хвороби - у 2,8 рази [26]. Благодатна в минулому українська земля зараз ставала непридатною для подальшого на ній проживання.

Екологічна ситуація, яка склалася на той час в Центральному районі Донбасу, не була винятковою. Вона стала наслідком загальних глобальних тенденцій у розвитку УРСР, СРСР. Світовий науково-технічний прогрес обходив країну стороною. Курс на досягнення воєнно-стратегічного паритету з потенційним супротивником, військове протистояння вимотували життєві сили суспільства. Наукова та інженерна думки були сконцентровані на розробці й реалізації оборонних програм. Займатися такими «прозаїчними проблемами», як запобігання забрудненню природи, нейтралізація наслідків індустріального розвитку, інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів не вистачало. Обсяг коштів на охорону природи і раціональне використання природних ресурсів визначався в СРСР за залишковим принципом і становив 1,6 % ВВП. (США - 4,5 %) У період «застою» для політичного керівництва СРСР Донбас втратив інтерес. У грандіозних планах подальшого економічного розвитку країни першість надавалася Сибіру. Фінансувалися програми будівництва ще однієї Транссибірської залізниці, освоєння зони Баму, проекти перекидання вод північних рік у південному напрямку. В енергетичній політиці була зроблена ставка на нафту й газ, дешеве вугілля східних родовищ. На думку російських економістів, Донбас був безперспективним регіоном. До екологічної кризи призвела також і система державного управління, формування та розподіл державного бюджету. УРСР була незахищеною відносно союзних міністерств і відомств, які нав'язали їй нестерпні умови існування. Донбас став заручником обставин.

У перші роки «перебудови» була зроблена спроба змінити становище на краще. Позитивну роль зіграв Пленум ЦК Компартії України, який відбувся в травні 1988 р. У ході роботі Пленуму було розглянуто становище справ в УРСР і зокрема в Донецькій області. Пленум завершився прийняттям постанови «Про невідкладні заходи для поліпшення екологічної ситуації в республіці". У листопаді 1988 р. ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР прийняли спільну постанову «Про корінну перебудову справи охорони природи в республіці», яка повинна була стати програмою порятунку України. Плануючи завдання на 1989 р., уряд СРСР майже в тричі збільшив фінансування природоохоронних об'єктів у Центральному районі Донбасу. Однак для області, у якій збиток, завданий природі, за оцінками економістів у 88 разів перевищував суми, що спрямовувалися на її захист, виділених коштів було недостатньо [27].

Таблиця 4.- Фінансування природоохоронних об'єктів у м. Горлівка й освоєння капітальних вкладень будівельними організаціями міста [28]

Питання екології Донбасу піднімалося під час перебування в Донецьку М.С. Горбачова в лютому 1989 р. Після його візиту в Україну в ЦК КПРС був розроблений організаційний план вирішення проблем соціально-економічного розвитку республіки, який був затверджений у березні 1989 р. Відповідно до цього плану в квітні Бюро Ради Міністрів СРСР з паливно-енергетичного комплексу зобов'язало Міністерство вугільної промисловості, Раду Міністрів УРСР, Держплан СРСР та інші міністерства і відомства, підприємства яких знаходилися на території Донбасу, розробити першочергові заходи щодо суттєвого поліпшення екологічної ситуації в регіоні. Рада Міністрів СРСР серпневою постановою № 608 зобов'язалася вжити заходів щодо кардинального поліпшення екологічної ситуації в містах і селищах вугільних регіонів СРСР. Однак реальних зрушень не було. Дані таблиці 3 свідчать про те, що в умовах кризи будівельної індустрії використати капітальні вкладення не вдалося. Система директивного планування за 120 мільярдного дефіциту державного бюджету унеможливлювала прийняття екстрених, радикальних і реальних заходів для нейтралізації надзвичайно небезпечних наслідків виробничої діяльності. 27 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла постанову «Про негайні заходи екологічного оздоровлення країни», яка передбачала фінансування окремих екологічних програм. Однак час було втрачено.

2 грудня жителів міста Горлівки схвилювала звістка про те, що відбулося на шахті «Олександр-захід». Тут внаслідок впливу на людей висококонцентрованих хімічних речовин загинули робітник очисного вибою О. Н. Дем'янцев, а також гірничий майстер І. А. Чеботарьов і начальник зміни І. В. Дорофєєв. Прибулі на шахту рятівники не змогли врятувати людей. Як з'ясувалося потім, ефективних засобів захисту від токсичних речовин у рятувальників не було. Нейтралізувати ці речовини, здійснити їхній збір та утилізацію виявилося неможливим. Взуття бійців-рятівників (гумові чоботи) внаслідок взаємодії з рідиною плавилося. Один рятівник загинув. Отруєння шахтарів відбулося й на шахті «Вуглегірська» виробничого об'єднання «Орджонікідзевугілля». До медичних установ були направлені всі гірники, що знаходилися у небезпечній зоні. З 839 обстежених у 688 було виявлено легке отруєння, у 16-ти отруєння середнього ступеня, у 3-х - важке [29]. Були госпіталізовані 228 рятівників і 66 шахтарів [30]. Для багатьох з них процес лікування затягся на довгі місяці й роки. 14 працівників були переведені на інвалідність [31]. Через чотири місяці ця ситуація повторилася. 19 квітня в одному із штреків шахти «Вуглегірська» прилади зафіксували наявність небезпечних речовин у максимальних концентраціях. Постраждали 15 шахтарів. Речовину, що викликала отруєння гірників, ідентифікувати не вдавалося. Було обстежено 103 шахтарі. При цьому було виявлено 63 випадки отруєння. Гірники знаходилися в стані психічного стресу. Рятівники відмовлялися спускатися у шахти. 26 квітня за рішенням керівництва шахти роботу підприємства було припинено. З 26 квітня до 17 травня до медпунктів звернулося 250 гірників, з яких для детального обстеження було госпіталізовано 95 осіб. На порядку денному постало питання про припинення вуглевидобутку в усьому Центральному районі Донбасу, а це означало масове безробіття. Висловлювалося припущення, що отруйні речовини поширюються по території, на якій проживає 700 тис. людей. Виникла загроза отруєння питної води, якою користувалося населення п'яти шахтарських міст. Після з'ясування того, що сталося в містах Горлівка і Єнакієве, голова урядової комісії з вивчення причин аварій на шахтах Донбасу, заступник Голови Ради Міністрів СРСР В.Х. Догужиєв поставив екологічну ситуацію в Дніпропетровсько-Донецькому басейні в один ряд з Аралом і Чорнобилем. 24-26 червня у Донецьку відбулося виїзне засідання комітету Верховної Ради СРСР із питань екології і раціонального використання природних ресурсів. Члени комітету визнали, що Центральний район Донбасу, Донецька область переживають екологічне лихо.

Таким чином, напередодні проголошення незалежності України Центральний район Донбасу мав сумнівні перспективи. Те, що тут сталося, було техногенною катастрофою. Мешканці краю стали жертвами надіндустріалізації, прорахунків в економічній і технічній політиці керівної партії та державної влади Визнання Донецької області регіоном екологічного лиха стало своєрідним вироком чинній державній системі, яка не змогла зупинити розвиток і поглиблення екологічної кризи, запобігти ії трансформації в екологічну катастрофу. Спроба в роки «перебудови» змінити ситуацію на краще результатів не дала. Подальше дослідження проблеми можливе в декількох напрямках: розширення просторових і тимчасових обріїв предмета дослідження; вивчення діяльності державних органів, суб'єктів господарської діяльності, спрямованої на нейтралізацію екологічної кризи; дослідження боротьби громадських організацій, робітничого руху за збереження природи України.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Багин А.С. Экологические проблемы Горловско-Енакиевского промышленного узла // Проблемы старопромышленных регионов: экономика, экология, политика.- Донецк, 1991. - С. 37-38.

2. Лях Р. Д., Добробог Л. Н. Окружающая среда Донецкой области в 1985-1990гг. // Новые страницы в истории Донбасса. - Кн.2 - Донецк, 1992. - С. 159-171; Добробог Л.М. Вплив навколишнього середовища Донеччини на населення [1990 р.] // Розвиток історичного краєзнавства в контексті регіонального і культурного відродження України: Тез. доп. та повідомлень V Всеукраїнської конф. - К. Кам'янець-Подільский, - 1991. - С. 178-179.

3. Державний архів Донецької області ( далі ДАДО). - Ф. Р - 2794, оп.7, спр. 43, арк.152.

4. ДАДО.- Там само, оп.2, спр. 6344, арк. 4.

5. Там само. - Спр. 6175, арк. 229.

6. Там само. - Спр. 6344, арк.178.

7. Там само. - Спр. 6345, арк. 20.

8. ДАДО.- Ф. Р - 2794, оп. 7, спр. 43, арк.175.

9. Нечай А. Небрежность недопустима // Кочегарка - 22 марта 1990.

10. ДАДО.- Ф. Р - 2794, оп. 2, спр. 6343, арк.13.

11. ДАДО. - Ф. Р - 2794, оп. 7, спр. 43, арк.153.

12. Там само. - Ф. Р - 2794, оп.2, спр. 6175, арк. 230.

13. Там само. - Спр. 6175, арк.230.

14. Там само. - Спр. 6345, арк.45.

15. Там само. - Спр. 6469, арк.124.

16. Там само. - Арк. 127.

17. Ускладено за даними: Ф. Р - 2794, оп. 2, спр. 6113, арк. 98, 99, 103.

18. ДАДО. - Ф. Р - 2794, оп.2, спр. 6343, арк. 151.

19.Там само. - Спр. 6113, арк.198.

20. Эхо горловских событий // Енакиевский рабочий - 23 января 1990.

21. ДАДО.- Ф. Р - 2794, оп. 2, спр. 52, арк.127.

22. Там само. - Спр. 58, арк.43.

23. ДАДО. - Ф. Р - 6777, оп.1, спр. 125, арк. 16.

24. Не проглядеть бы катастрофу // Кочегарка - 22 декабря 1990.

25. ДАДО. - Ф. Р - 6777, оп.1, спр.. 52, арк.127.

26. Сылка Н. Когда проблемы обострились, или нужны ли министерские комиссии // Кочегарка - 23 мая 1990.

27. Пасишниченко Е. Нужен сильный профсоюз // Кочегарка - 26 мая 1990.

28. ДАДО, Ф. Р - 2794, оп.2, спр. 6175, арк. 230.

29. Там само. - Спр. 6344, арк.208.

30. Там само.- Спр. 6349, арк. 80.

31. Белоусов В. Продолжение диалога: как выполняется 608 постановление Совета Министров СССР // Кочегарка - 6 июня 1990.