Вплив фізико-хімічних властивостей абіотичних факторів на структуру популяцій. Поняття урбанізації

Контрольна робота

Вплив фізико-хімічних властивостей абіотичних факторів на структуру популяцій. Поняття урбанізації

Зміст

1. Вплив фізико-хімічних властивостей абіотичних факторів на структуру популяцій

2. Поняття про урбанізацію, мегаполіси та їх екологічне значення

3. Земельний кодекс України

Список використаної літератури

1. Вплив фізико-хімічних властивостей абіотичних факторів на структуру популяцій

Абіотичні фактори, або фактори неживої природи, - це температура, світло, вологість, тиск, радіоактивне випромінювання, вітер, сольовий склад води, рельєф місцевості тощо. Вони можуть впливати на живі організми прямо чи опосередковано. Екологічні фактори на рівні особини, популяції, виду і екосистеми впливають по-різному. На рівні особин абіотичні фактори впливають насамперед на поведінку тварин, змінюють трофічні відносини з середовищем і характер метаболізму, діють на здатність розмножуватися і плодючість, значною мірою визначають розвиток, швидкість росту і тривалість життя тварин і рослин. На рівні популяції абіотичні фактори діють на такі параметри, як народжуваність, смертність, середня тривалість життя особини, видкість зростання популяції та її розміри. Останні визначають характер динаміки чисельності популяції і просторовий розподіл особин у ній. На рівні виду абіотичні умови середовища проживання нерідко виступають як фактори, що визначають і обмежують географічне поширення. Білявський Г.О. та ін. Гідросфера // Білявський Г.О. та ін. Основи екології: Підручник. - К., 2004. с.56

На рівні екосистеми будь-який абіотичний фактор, що впливає на окремий вид, який входить до складу екосистеми, впливатиме і на саму екосистему, на її визначальні властивості. Дія абіотичних факторів може призвести до загибелі особин, що зумовить зменшення густоти популяцій, які входять до складу екосистеми. Це в кінцевому підсумку позначиться на видовому різноманітті, просторовому розподілі видів в екосистемі, на характері їх взаємодії один з одним.

Температура є один із важливих абіотичних факторів, що впливають на фізіологічні функції всіх живих організмів. Температура залежить від географічної широти, висоти над рівнем моря, та пори року. Для людини в легкому одязі температура повітря становить +19^о...20^оС, без одягу +28^о...31^оС. Максимальна температура літа, які переносить людина дорівнює 42^о-43^оС, мінімальна - 28^оС. При температурі тіла нижні за 28^оС людина не може жити. У фізіологічних умовах температура здорової людини протягом дня 36,4-36,9^оС, зранку вона нижча, ніж увечері. Після приймання їжі та посиленої фізичної роботи вона незначно підвищується.

Коли температурні чинники змінюються, то людський організм виробляє щодо кожного чинника специфічні реакції пристосування, тобто адаптується.

Одні і ті ж фактори неоднаково впливають на організми різних видів, які живуть разом і навіть для сукупності організмів одного і того ж виду.

Важливою характеристикою виду організмів є його витривалість до того чи іншого фактору. На життєдіяльності організму негативно позначається як недостатня так і надмірна дія будь-якого фактору. Сила фактору, яка сприяє життєдіяльності організму, називається зоною оптимуму, а межа витривалості організму лежить між верхньою і нижньою межами величини фактору, коли організмам загрожує загибель. Зони пригніченого стану називають зонами песимуму. Величина діапазону зон оптимуму й песимуму є критерієм для визначення витривалості й пластичності організму щодо даного екологічного фактора, тобто екологічної валентності.

Екологічна валентність - це ступінь пристосовуваності живого організму до змін умов середовища. Кількісно екологічна валентність виражається діапазоном середовища, у межах якого даний вид зберігає нормальну життєдіяльність. Види, які характеризуються широкою екологічною валентністю щодо комплексу факторів, називаються еврибіонтами (бурий ведмідь, вовк, очерет). Види, які вільно витримують великі зміни температури, називаються евритермними, зміни солоності - евригалінними.

Види, яким властива мала пристосовуваність, називаються стенобіонтами (орхідея, форель, глибоководні риби). Відповідно розрізняють стенотермні, стеногалінні та ін.

Оптимум фактору для еври- й стенобіонтів не обов'язково збігається із середньою дією фактору, він може бути зміщений у бік максимуму чи мінімуму. Екологічний оптимум може змінюватися залежно від віку, статі, сезону та інших обставин. Для багатьох рослин необхідна зміна температурних умов і освітленості в різні періоди розвитку.

Вперше думку про лімітуючий вплив максимального значення фактора поряд з мінімумом висловив у 1913 р. американський зоолог В.Шелфорд, який сформулював закон толерантності. Існування виду залежить як від недостачі, так і від надлишку будь-якого з ряду факторів, що мають рівень, близький до межі витривалості даного організму. Отже, організми характеризуються екологічним мінімумом і екологічним максимумом, реагуючи аналогічно на обидва песимальних значення фактора. Їхню витривалість проти впливів у діапазоні між цими двома факторами названо межею толерантності.

Малюнок 1. Схема дії екологічного фактора

Екологічні фактори діють не поодинці, комплексно і оптимальна зона одного фактора може змінюватися залежно від того, з якими факторами він поєднується: добре відомо, що спека легше переноситься в сухому повітрі, а мороз - коли немає вітру. Але жодного з необхідних видові факторів не можна замінити іншим. Серед великої кількості факторів, які впливають на організм є лімітуючі, тобто такі, рівень яких наближається до межі витривалості або перевищує її. Наприклад, поширення багатьох рослин на північ лімітується низькими температурами, для тварин лімітуючим фактором може бути конкуренція щодо їжі чи сховищ.

Фактори навколишнього середовища забезпечують існування в просторі і часі. Засвоєння і використання факторів здійснюється організмом через адаптації. Новиков Ю.В. Экология, окружающая среда и человек. - М., 2002. - с.412

Адаптації - це пристосування або засоби, за допомогою яких організм Здійснює взаємодію з середовищем для підтримання гомеостазу і забезпечує безперервність існування в часі через потомство. Залежно від кількості й сили дії один і той самий фактор може мати протилежне значення для організму. Наприклад, підвищення, або зниження температури за межі пристосувальної здатності організму призводить до його загибелі. Адаптивні можливості різних організмів розраховані на різне значення фактора. Так, більшість прісноводних риб гине, потрапивши в морську воду, а морські риби гинуть при зниженні солоності води.

2. Поняття про урбанізацію, мегаполіси та їх екологічне значення

Урбанізація - це соціально-економічний процес, для якого характерною є географічна обумовленість і вираженість у просторі. Для аналізу і сучасного бачення процесу важливо виявити стійкі закономірності його просторової організації і еволюції. Такими закономірностями є: концентрація і контрастність розселення, диференціація простору, стадійний характер розвитку зв'язків “село-місто” (центр - периферія), збільшення форм урбанізованого розселення. Їх розуміння необхідне для прогнозування подальшого ходу урбанізації. Особливе значення при цьому має т.з. стадійна концепція розвитку урбанізації. Її в основних рисах розробив Дж.Джібс (Gibbs, 1963), виділивши 5 стадій розвитку урбанізації. У колишньому СРСР цю концепцію розробляли найбільше естонські і московські географи (Кроммель, Роозве, 1987; Ю.Іоффе, 1987, 1990; Родоман, 1987; Ю.Пивоваров, 1987, 1989, 1991), які за її основу взяли ідеї Дж.Джіббса, а також цикли М.Д.Кондратьєва (цикли розвитку капіталістичної економіки і суспільства, цикл “піднесення - спад”, за М.Кондратьєвим, близько 50-60 років).

Найбільш чітко риси суспільної урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме:

1) концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн;

2) поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій;

3) розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв'язків у системах розселення;

4) ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних - до вузлових, смугових і т.д.;

5) збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов'язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації.

Урбанізаційні процеси постійно відбуваються по різних напрямах і чітко виділити ці етапи немає можливості. Щодо рурбанізації, наприклад, то вона відбувається постійно, бо вже після виникнення міста спостерігається вплив міста на навколишню місцевість (надання послуг і промислових товарів, забудова жител і їх благоустрій та ін.). Процес субурбанізації також відбувається постійно, але він має певні особливості. Якщо у високорозвинених країнах він відбувається на певному етапі розвитку міста, то в нашій державі через труднощі в отриманні міської прописки багато людей селилося у передмістях, розширюючи при цьому межі урбанізованої зони.

Відносно урбанізації прийнятними є стадії, виділені Ю.Л.Пивоваровим, а саме:

1) відносно рівномірне сільське розселення, що повторює своїм малюнком головним чином картину диференціації природного ландшафту, міста тільки виникають;

2) швидке зростання міст (міське населення збільшується скоріше від сільського, виникнення і розвиток “точкових” форм високої концентрації населення під впливом відмінностей у транспортному положенні;

3) формування міських агломерацій шляхом зростання центральних міст при абсолютному зменшенні сільського населення, депопуляції між-агломераційних просторів;

4) розвиток міських агломерацій за рахунок прискореного росту насе-лення зовнішньої зони - субурбанізація;

5) деконцентрація населення, що супроводжується частковим “заповненням”, активізацією міжагломераційних просторів і стагнацією історичних ядер розселення.

Загальні риси урбанізації по-різному проявляються у різних регіонах, що залежить від багатьох чинників, передусім рівня освоєння і типу освоєності території. Для України, яка є традиційно територією з високим рівнем розвитку руральних видів діяльності (сільське і лісове господарство) найбільше характерний аграрний тип освоєності. Розвиток промисловості - це найважливіший чинник урбанізації в сучасний період. Хоча відомо, що виникнення міст і їх розвиток тривалий час були зумовлені іншими чинниками (торгівля, оборонні функції та ін.). У високоіндустріальних регіонах процес урбанізації проявляється у виникненні нових містечок, великих міст та поширенні міського способу життя майже на всій території регіону.

Дещо інакше протікає процес урбанізації у агропромислових регіонах нашої держави. Тут він має значно менші темпи, але вони також були значними у другій половині ХХ ст., коли процеси індустріалізації охопили всю територію держави.

Нині в найбільш урбанізованих країнах спостерігається виникнення так званих міських коридорів. Вони утворюються вздовж трас, що поєднують найбільші міста країни. Населення з периферії тяжіє до цих магістралей, котрі стають для них джерелом заробітку (транспорт, сфера послуг). Таким чином, зростати починають не самі мегаполіси, а населені пункти, що знаходяться поблизу траси. Міста, сполучені між собою магістраллю, ніби йдуть назустріч один одному й утворюють цілісну економічну структуру з двома центрами (мегаполісами) та численними агломераціями, що виникли на узбіччі траси.

Економічний стрибок міст є водночас і успіхом, і потенційною загрозою. З одного боку, мегаполіси, немов локомотиви, тягнуть уперед національну промисловість, але водночас саме ці міста заради власного існування визискують ресурси навколишніх територій, поглинають землі сільськогосподарського призначення, потребують дедалі нових капіталовкладень в інфраструктуру. Усі ці явища породжують ефект економічного зростання без економічного розвитку, наслідком якого стає так звана урбанізація споживання, коли мегаполіси працюють переважно на задоволення власних потреб. Саме ця модель сьогодні є домінуючою у країнах, що розвиваються. Великі міста стають імпортерами злиднів із сільської місцевості -- за даними торішньої доповіді ООН, у міських нетрях без доступу до елементарних комунальних послуг нині живуть близько 750 млн людей -- високі темпи урбанізації у країнах третього світу спричиняють стрімке зростання кількості міської бідноти. Головною негативною рисою урбанізації у державах третього світу міжнародні організації називають неконтрольованість цього процесу. Серед рецептів порятунку від міського апокаліпсису -- децентралізація промисловості (поступово ці принципи запроваджуються у Латинській Америці, де нові підприємства по можливості намагаються розміщати за межами великих міст -- територія тамтешніх країн цілком дозволяє такі експерименти), земельна реформа, яка має поліпшити життя селян, та уповільнення темпів економічного зростання заради поліпшення інфраструктури й екології. Останнє є малоймовірним -- уповільнення азійської «кузні» невигідне передовсім транснаціональним корпораціям, які прийшли туди у пошуках дешевої робочої сили і вклали в тамтешні підприємства мільярдні інвестиції. Глухов В.В., Некрасова Т.П. Экономические основы экологии. - СПб, 2003. - с.248

Мегаполіс - не просто фокус соціальної диференціації і складний перетин соціальних систем, але і житло більш невизначених колективних сутностей, таких як юрби. Відкритості міста, що полегшує перетинання різних соціальних страт, можна протиставити відносну ізоляцію і соціально дистанційоване, демонстроване “концентрованою меншістю” мешканців гетто.

Мегаполіс дійсно забезпечує “величезний достаток машин, продуктів і надіндивідуальних організацій”, що пропонують індивіду “безкінечні звички, нескінченні розваги і постійні надприродні потреби”, а також “заповнювачі часу і простору”. У мегаполісі ця концентрація об'єктивної культури перебуває в залежності від складного взаємоперетину систем обороту товарів і індивідів.

3. Земельний кодекс України

Земельний кодекс - це не тільки набір положень, які можуть сприяти розвитку фермерства в Україні, але і можливість відстоювати свої ідеологічні позиції чи їх спростовувати для тих, чи інших політичних сил.

Земельний кодекс передбачає перехід землі вже не в умовну, а досить конкретну власність. Зрозуміло, що деяким політичним силам це зовсім не до вподоби. Оскільки, за трактуваннями тих же комуністів: земля - це всенародний, вседержавний набуток і торгівля нею - це справжній злочин. Але наскільки щирі комуністи у дотриманні такої позиції і чи не є ця позиція “червоних” просто черговим прикриттям для відстоювання суто своїх політичних інтересів, особливо напередодні чергових виборів до Верховної Ради. Але якщо відкинути політичні ігрища, то зрозуміло, що Земельний кодекс, який ставить більш-менш крапки над питанням приватизації землі, вкрай необхідний економіці України, сільському господарству, економіці України в цілому.

Земельний кодекс України забезпечує рацiональне використання й охорону земель та передбачає штрафнi санкцiї, але, на жаль, в земельному законодавствi є низка ґанджiв, котрi стимулюють про ведення тiньових операцiй iз земельними дiлянками.

Земельний кодекс регулює раціональне використання земельних ресурсів і охорону грунтів, передусім у сільському господарстві, передбачає обов'язки землекористувачів. Особлива увага приділяється здійсненню комплексу організаційно-господарських, агротехнічних, гідротехнічних заходів щодо попередження ерозії грунтів, їх засмічення, заболочування, забруднення тощо.

Регулювання відносин по охороні та раціональному використанню вод здійснюється відповідно до Водного кодексу. Законодавство зобов'язує підприємства, діяльність яких впливає на водний режим, будувати очисні споруди. Правові норми закріплюють нормативи граничне допустимих концентрацій шкідливих речовин у водоймах.

Раціональне та ефективне використання землі означає не тільки отримання максимуму необхідної сільськогосподарської продукції, а й підвищення її родючості. В разі неправильного використання землі, порушень правил агротехніки якість земель знижується, а родючість зменшується, тому сільськогосподарські підприємства повинні застосовувати певні організаційно-господарські, агротехнічні, меліоративні та гідротехнічні заходи щодо землі.

Стаття 206 Земельного кодексу України передбачає заходи економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель, до яких, зокрема, належать: 1) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель; 2) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини. Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-ІІІ.

Контроль за використанням і охороною земель здійснюється радами, Державним комітетом по земельних ресурсах, Міністерством охорони навколишнього середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами.

У прийнятій Верховною Радою України остаточній редакції Земельного кодексу визначення поняття „земельної частки” відсутнє. У проекті Земельного кодексу, підготовленого до другого читання у Верховній Раді, містилось таке визначення терміну „земельна частка” -- це не виділена в натурі (на місцевості) частина земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення, яка обчислюється в умовних кадастрових гектарах і має грошове визначення. Однак дане визначення не розкриває у повній мірі природи земельної частки (паю), та й у прийняту редакцію Земельного Кодексу України це визначення не потрапило.

Прийняття нового Земельного кодексу України стало визначальною віхою для формування ринкової економіки в нашій країні та створило проблему забезпечення реалізації закладеного у них потенціалу права приватної власності на нерухоме майно і створення умов для повноцінного, ефективного функціонування приватної власності у всіх сферах суспільного життя.

Серед самостійних об'єктів права приватної власності чинне законодавство з врахуванням їхніх природних властивостей виділяє нерухомі речі, які, за загальним правилом, не можуть бути вільно переміщені в просторі та є індивідуально визначеними. Зокрема, до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК). Таким чином, згідно з законом, земельні ділянки та об'єкти, які на них розташовані, виокремлюються в спеціальну категорію - нерухоме майно (нерухомість).

У зв'язку з цим у правозастосовчій практиці нерідко виникає питання: як визначається правовий режим конкретної земельної ділянки, якщо право власності на будівлю, що на ній розташована, перейшло до іншої особи? Незважаючи на те, що це питання знайшло своє вирішення одразу у двох нових нормативних актах - Земельному та Цивільному кодексах України, визнати його вдалим важко.

Аналіз змісту положень Земельного Кодексу України дає підстави вважати, що норми, які опосередковують перехід права власності на земельні ділянки, можна поділити на дві групи.

До першої групи входять норми, які встановлюють загальні правила переходу права на землю, до другої - норми спеціальні, які стосуються окремих видів договорів. Перша група містить приписи, які можна визнати загальними, бо вони визначають загальні правила переходу права на земельні ділянки в цілому. Друга група норм має певні особливості, бо стосується лише окремих видів правочинів, за якими здійснюється зміна власника (володільця) земельної ділянки. Зокрема, в ч. 3 ст. 120 Земельного Кодексу України окремо визначається правовий режим земельної ділянки у разі переходу права власності на будинок за договором довічного утримання.

Список використаної літератури

1. Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-ІІІ.

2. Білявський Г.О. та ін. Гідросфера // Білявський Г.О. та ін. Основи екології: Підручник. - К., 2004.

3. Бурдіян Б.Г., Деревянко В.О., Кривульченко А.І. Навколишнє середовище та його охорона: Навч.посібник.-К.: Вища школа, 1993.

4. Глухов В.В., Некрасова Т.П. Экономические основы экологии. - СПб, 2003. - 384 с.

5. Запольський А.К., Салюк А.І. Основи екології : Підручник / За ред. К.М.Ситника.- К. : Вища шк., 2003.

6. Злобін Ю.А.,Кочубей Н.В. Загальна екологія : Навчальний посібник. - 2-ге вид.,стер.- Суми : ВТД “Університетська книга”, 2005.

7. Новиков Ю.В. Экология, окружающая среда и человек. - М., 2002. - 560 с.

8. Пищенко Г.В. Екологічне право: навч.посібн. - К.: Юмана, 2001.-256 с.