Проблема раціонального використання природо-ресурсного потенціалу України

1. Природо-ресурсний потенціал України

Наростаючі темпи використання природних ресурсів зумовлюютть проблему раціонального використання, розширеного відтворення та охорони природних ресурсів. Негативні екологічні наслідки безгосподарського використання ресурсного потенціалу природи стають все більш відчутними. В ринкових умовах необхідно здійснити економічну оцінку природних угідь, що сформує основу для платного природокористування підприємствами різних форм власності і форм господарювання. Виробництво аграрним сектором сировини для харчової та переробної промисловості є неможливим без природного середовища як матеріальної основи всякого процесу виробництва. Проте не всі елементи навколишнього природного середовища не в однаковій мірі впливають на виробництво продовольчої сировини. Частина виступають як засоби виробництва, інші як - виробничі ресурси, що становить продуктивні сили та ресурсний потенціал території. Природні фактори можуть безпосередньо приймати участь в матеріальному виробництві і невиробничій діяльності або ті, що на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть впливати на виробництво, але не приймаючи безпосередньої участі в ньому. Основними показниками економічної ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу регіону є їх частка у земельній території держави, обсязі валової і товарної продукції, вартості людського потенціалу, прибутку. Досягнення науково-технічного прогресу відкривають нові можливості залучення у виробництво нових видів та більш повного використання залучених у процес суспільного вирробництва природних ресурсів. Природокористування в агропромисловому комплексі являє сукупність різноманітних форм використання відтворення таохорони природно-ресурсного, сукупністю продуктивних сил виробничих відносин та організаційно-виробничих форм експлуатації людиною об'єктів навколишнього природного середовища для задоволення суспільних потреб. Природні ресурси, враховуючи значну роль трудових, матеріально-технічних та фінансових ресурсів, все-таки відіграють провідну роль у розвитку агропромислового комплексу, особливо його другої (сільськогосподарських товаровиробників) та третьої (підприємства харчової та переробної переробної промисловості, тощо) сфери. Природні ресурси виступають як економізована природа. Особливе місце належить земельним ресурсам, родючість яких можна відновити шляхом значних капіталовкладень на одиницю продуктивних угідь, проте цей процес є надто повільним (за 100 років можна відновити лише 1 см гумусового горизонту).
Розробка і впровадження комплексних державних програм перетворення навколишнього природного середовища дозволить поліпшитии властивості ресурсів природного середовища та їх продуктивний потенціал. Під поняттям перетворення розуміється направлена діяльність по захисту від стихійних явищ, ліквідація наслідків антропогенного навантаження та інші природохоронні заходи. Неоднорідні погодно-кліматичні та грунтові обумовили створення різних типів систем використання, відтворення та охорони природних ресурсів (природно-ресурсний потенціал території) в сільськогосподарському виробництві.

2. Напрямки вдосконалення економічних важелів раціонального природокористування

У ситемі Мінекобезпеки розроблено Концепцію екологічного нормування, яка визначає політику Мінекобезпеки в цій галузі та є основою для обгрунтування порядку розроблення, затвердження та введення в дію екологічних нормативів. Нові базові принципи, які впроваджує Мінекобезпеки в останні роки, усувають недоліки існуючої системи природокористування і дозволяють впровадити ефективні нормативи якості компонентів довкілля, які можна вимірювати та контролювати, постулати \"користувач платить\" і \"забруднювач платить\", екосистемний підхід в басейновому та територіальному плануванні діяльності, пріоритизацію в виборі сфер першочергової діяльності.

Впровадження нових елементів в систему природокористування здійснюється із застосуванням існуючої нормативно-правової бази, її вдосконаленням та доповненням. Розроблено і прийнято 10 законів та кодексів, десятки положень, порядків, інструкцій в сфері використання та охорони тваринного та рослинного світу, водних та лісових ресурсів, атмосферного повітря, земель, надр. Практично всі природні ресурси, що спеціально використовуються, мають ціну. Починаючи з 1996 року замість контролю \"на кінці труби\" тисячі різних інгредиєнтів нормуванню та контролю підлягатимуть тільки 10 - 20 основних забруднювачів атмосферного повітря, а за рештою вестиметься моніторинг. Спрощується система регулювання скидів та викидів, вводяться технологічні нормативи та екологічне ліцензування.

Здійснюється гармонізація національного екологічного законодавства з міжнародним шляхом приєднання до конвенцій, угод та через врахування європейських стандартів та нормативів. Іншою надзвичайно важливою складовою екологічної політики є збереження біологічного та ландшафтного різноманіття - основи, яка забезпечує можливість будь-якого природокористування.

Першим кроком в цьому напрямку стала розробка та наступне прийняття Верховною Радою Державної програми перспективного розвитку заповідної справи, серія Указів Президента України, десятки нормативних документів, входження України в міжнародний правовий простір в галузі охорони природи, насамперед, її живої компоненти.

Результатом діяльності Мінекобезпеки є збільшення площ заповідних територій чи зарезервованих під заповідання територій на 1 млн.га і зараз це є \"золотий\" фонд держави, який частково компенсує забруднення, сприяє підтриманню кліматичної рівноваги, зберігає цено- та генофонд, дає шанс на майбутнє.

Успішно завершено розробку Національної програми екологічного оздоровлення басейну р.Дніпро та поліпшення якості питної води. Обгрунтовано науково-методичні положення Національної програми охорони навколишнього середовища української частини басейну р.Дунай.

Зросли обсяги й підвищилася ефективність контрольної роботи, яку здійснює. Головна екологічна інспекція Мінекобезпеки України. Разом з міністерствами, відомствами, науковими установами, громадськими організаціями готується щорічна Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні.

3. Ринок природних ресурсів: особливості ціноутворення

Ринки ресурсів є важливим структурним елементом ринкової економіки. Від ефективності функціонування ринків ресурсів залежить оптимальність їхнього використання, а виходить, стійкість і рівновага економіки, результативність роботи фірм, підприємств.

Всі економічні ресурси розділяються на матеріальні ресурси (земля і капітал) і людські (праця і підприємницька здатність). Відповідно розрізняються ринки природних ресурсів (землі), капіталу і праці. Сукупність цих ринків виконує в сучасній ринковій економіці найважливіші функції: по-перше, сприяє більш ефективному виробництву товарів і послуг (при зміні цін фірми прагнуть удосконалювати свої методи виробництва, для того щоб застосовувати більше дешевих і менше дорогих ресурсів); по-друге, тому що плата за економічні ресурси є основним доходом більшості людей.

Оскільки ресурси продаються і купуються, вони, природно, мають ціну. Ціни економічних ресурсів виступають у ринковій економіці у виді грошового доходу: прибутку (підприємницький доход), заробітної плати (доход від продажу праці), ренти (земельний доход). Отже, ціноутворення на ресурси є утворення визначених доходів - прибутку, заробітної плати, ренти.

Особливості ринків ресурсів узагальнено виражаються насамперед у тім, що внаслідок обмеженості ресурсів неминуче обмежений і сам обсяг виробництва (пропозиції). У силу обмеженості економічних ресурсів попит на них дуже стійкий; більш того, для ринку ресурсів характерна концентрація попиту, що робить типовими явища монопсонії (єдиний покупець) і олігопсонії (невелике число покупців).

Важлива сторона проблеми використання природних ресурсів пов'язана з їхнім географічним розміщенням. Основна їхня частина зосереджена не в розвитих країнах, а в регіонах з відносно слабким рівнем економічного розвитку. Таке положення робить неминучим переміщення у величезних масштабах природних ресурсів з районів їхнього видобутку в райони їхньої переробки і споживання.. Існує проблема: як найбільше раціонально використовувати ці ресурси, забезпечивши ефективну структуру експорту, виключити перспективу перетворення паливно-сировинних галузей у переважні галузі господарства.

Істотне економічне значення має власність на природні ресурси. Державна власність дає можливість безкоштовно використовувати ряд природних ресурсів в інтересах суспільства (використання землі для будівництва транспортних магістралей, експлуатація лісових, водяних ресурсів, видобуток корисних копалин і т.д.) Використання природних ресурсів у приватному секторі звичайно припускає стягування спеціальних податків, рентних і інших платежів, що зменшують прибуток. В цьому контексті виникає таке поняття ринку природних ресурсів як - сировинні матеріали.

Статистика ООН відносить до сировинних товарів продовольство, сировинні матеріали (шкіряна сировина; каучук, включаючи синтетичний; лісопродукти, включаючи целюлозу і папір; текстильні волокна й ін.), такі природні ресурси як руди й інші мінерали, включаючи природні добрива, паливні товари і кольорові метали. У той же час чорні метали і хімічні продукти, пряжу, тканини ООН відносить до готових виробів.

У цілому досить складно провести границю між сировинними товарами і готовими виробами. У вузькому розумінні сировина містить у собі тільки продукцію видобувної промисловості і сільського господарства, у широкому - усі матеріали, (вугілля, що добуваються безпосередньо з навколишньої середовища, нафта, руди, ліс і ін.), а також напівфабрикати, тобто матеріали, які зазнали обробки й у свою чергу виступають сировиною для готової продукції (метали, хімічні товари, пряжа, фанера і т.д.).

Міжнародна торгівля сировиною в значно більшому ступені, чим торгівля готовою продукцією, монополізована найбільшими компаніями промислово розвитих капіталістичних країн, насамперед ТНК. THK контролюють, приміром, до 80-90% експорту кави, какао, бавовни, лісових продуктів, тютюну, джуту, міді, залізної руди і бокситів. При цьому в кожнім конкретному випадку контроль здійснюється трьома-шістьма ведучими фірмами, що мають можливість контролювати ціни на відповідних ринках.

Особливе місце в торгівлі сировиною займає внутрішньокорпоративна торгівля між материнськими і дочірніми фірмами видобувних ТНК. Вона ведеться по знижених трансферних цінах, що створює можливість для безподаткового перекладу прибутків, отриманих при розробці закордонних джерел сировини з використанням місцевої дешевої робочої сили. Внутрішньокорпоративна торгівля складає близько 30% світового експорту сировини.

Для торгівлі сировиною характерно зростаюче число довгострокових угод. Звичайно вони укладаються на термін 15-20 років і більш. Особливо поширені такі угоди при торгівлі залізною, марганцевою, хромовою рудою, природним газом, фосфатами, бокситами, кам'яним вугіллям, урановою рудою.

Важлива форма довгострокових угод - компенсаційні угоди. Відповідно до умов подібних угод, імпортер сировини надає експортеру кредит на розробку родовища чи створення відповідного виробництва, одержуючи в погашення позики частину продукції нового підприємства.

Істотне місце в торгівлі сировиною займають асоціації експортерів сировини, створювані на міжурядовій основі і здійснюючі колективну політику контролю над видобутком, торгівлею і цінами. Існує понад 20 подібних об'єднання, найбільш відоме і впливове серед них, мабуть, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), створена в 1960 р. і об'єднуюча 11 держав, на які приходиться близько 40% обсягу нафтопродаж у світі.

У напрямку міждержавного регулювання ринків сировинних товарів в останні десятиліття успішно діє Конференція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). У її рамках була висунута і схвалена Інтегрована програма по сировині (1976 р.), розроблена міжурядова угода про створення Загального фонду сировинних товарів, призначеного для стабілізації світових ринків сировини (1980 р.).

Близько 20% світової торгівлі сировинними і продовольчими товарами здійснюється через міжнародні товарні біржі. Біржові ціни служать орієнтирами для встановлення цін у позабіржовій торгівлі, а самі операції на біржі активно використовуються для страхування торгових угод і сировинних запасів від зміни ринкових цін.

В даний час об'єктами біржової торгівлі є 60-70 видів товарів. Дві третини товарів, що обертаються на міжнародних товарних біржах, - це сільськогосподарські і лісові товари (насамперед маслонасіння і продукти їхньої переробки, зернові, жива худоба і м'ясо). У групі промислової сировини і продуктів його переробки більш половини обороту приходиться на паливні товари (сиру нафту і продукти її переробки). Частка дорогоцінних металів (золота, срібла, платини, палладія) складає 30% обороту товарів цієї групи, кольорових металів (міді, олова, свинцю, цинку, нікелю, алюмінію) - 20%.

Найважливіші центри міжнародної біржової торгівлі зосереджені в США (Чикаго, Нью-Йорк) і Великобританії (Лондон). В останні роки істотно зросла роль Японії (Токіо) (див. додаток 2).

До числа міжнародних відносять також ряд спеціалізованих бірж, що обслуговують регіональні ринки, - Вінніпегська, Паризька, Сіднейська, Сінгапурська, Сянганська (Гонконг) і ряд інших.

На товарних біржах приблизно тільки 5-10% від загального числа угод відбувається на реальний товар, коли продавці зобов'язані доставити товар на біржу, а покупці - забрати його з біржі; 90-95% угод - це так називані термінові (ф'ючерсні) угоди, 80% яким відбувається з метою спекуляції, гри на підвищення чи зниження цін, 20% - для страхування (хеджування) від утрат, викликаних зміною цін на товари.

Країни, що розвиваються, продовжують залишатися найважливішими постачальниками палива (близько 57% світового експорту в 2003 р.) і мінеральної сировини (36%) для промислово розвитих країн Заходу. У той же час їхня частка у світовому експорті сировини (без нафти) і продовольства скоротилася з 40 у 1960 р. до 28% на початку 2000-х рр.

Країни Ближнього і Середнього Сходу забезпечують приблизно 2/3 світового експорту сирої нафти (найбільші експортери - Саудівська Аравія (1-і місце у світі), Іран, ОАЭ). У десятку ведучих експортерів нафти входять і такі країни, що розвиваються, як Венесуела, Нігерія, Мексика, Лівія. Алжир і Індонезія є великими експортерами природного газу, Колумбія - кам'яного вугілля.

Видобуток основних видів мінеральних ресурсів у країнах, що розвиваються, приблизно в три рази перевищує їхні власні потреби, а виникаючі "надлишки" направляються на експорт у промислово розвиті країни. Ведучими експортерами мінеральної сировини в цій групі держав є Бразилія (залізна руда, марганець, титан, олово, боксити, графить і ін.), Чилі (мідь), Перу (мідь, свинець, цинк, олово), Гвінея (боксити) і ін.

Таким чином, ми розглянули особливості функціонування ринку природних ресурсів. В наступному параграфі ми вважаємо за доцільне розглянути особливості ціноутворення на одному із сегментів ринку природних ресурсів - світовому ринку нафти.

4. Основні підходи до визначення плати за воду і забруднення водних ресурсів

Водні ресурси - це не лише одна із складових комплексу життєво необхідних природних ресурсів, а, крім того, основа соціально-економічного розвитку в цілому, задоволення основних потреб людей, діяльності у галузі виробництва продовольства, збереження екосистем. Тому, питання охорони і раціонального використання водних ресурсів посідає чільне місце у програмах економічного та соціального розвитку всіх без винятку країн світу. Наразі перед водним господарством України поставлені задачі всебічної економії водних ресурсів, охорони басейнів річок, озер та інших джерел від забруднення, засмічення та виснаження, скорочення питомого водоспоживання на одиницю продукції. У галузі використання води дуже актуальним є створення систем замкненого промислового водопостачання з повною утилізацією теплих вод, міських стічних вод та зливного стоку.

Для цілей управління водокористуванням, охороною і відтворенням водних ресурсів, необхідно мати економічну оцінку водних ресурсів. В ринковій системі будь-який товар може оцінюватись з двох точок зору:

· виробника, який встановлює витрати на виробництво даного продукту (називається „затратним”);

· споживача, який вирішує, яку ціну можна заплатити за використання властивостей даного предмета (цей підхід називають „результативним”, або „рентним” ).

Ці два підходи можна застосувати і для оцінки природних чинників. Економічним базисом затратного підходу є витрати, необхідні для відтворення кількісних показників чи якісних властивостей природних чинників.

Показники економічної оцінки водних ресурсів: 1) при затратному підході (затрати на відтворення) з'являються затрати на устаткування водозбору, буріння свердловин, водопровідні комунікації, охорона водних ресурсів, контроль і аналіз, поточні затрати по водозабезпеченню; 2) при ресурсному підході (ефект від використання) - підсумкові затрати на компенсацію дефіциту водних ресурсів; платоспроможність підприємств, рівень дохідності секторів економіки, які споживають воду; рівень дефіциту води; втрачена вигода від дефіциту води.

Економічна оцінка природних ресурсів, в тому числі водних не адекватна платі за використання природних ресурсів. вони виконують різні функції. Оцінки - лише інформаційна база для формування платежів і їхня задача - дати максимально повну картину процесів, які відбуваються в природі та економічній системі. встановлення платежів - не тільки екологічний, а й політичний акт, бо від вибору нормативної бази (в тому числі того чи іншого виду оцінок) залежить напрям реалізації екологічної політики.

Слід звернути увагу на те, що економічні поняття - затрати на відновлення середовища й економічний збиток - не ідентичні. Перше характеризує витрати відтворення ресурсу (наприклад, очищення води) у галузі, що його використовує, друге - ефективність його використання в суміжних галузях - потенційних споживачів ресурсу.

Управління меліоративних систем щомісяця звітується про виконання заходів з охорони водних ресурсів в рамках виконання бюджетних програм, тобто по показниках затратного підходу до економічної оцінки даних ресурсів. До таких показників відносяться: захист водних ресурсів, ведення державного моніторингу, паспортизація.

До показників ресурсного підходу економічної оцінки використання водних ресурсів можна в таких випадках віднести:

· врожайність захищених сільськогосподарських угідь;

· валовий дохід підприємців, що споживають воду в даному регіоні на одиницю фінансування бюджетної програми водогосподарського напрямку;

· розмір сплаченого податку за використання водних ресурсів на одиницю фінансування та інше.

Однією із підсистем системної моделі оцінки стану водних ресурсів є підсистема „якість води”. Групою спеціалістів Інституту Національної академії наук України, Українського науково-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем і Українського науково-дослідного інституту екологічних проблем Міністерства екобезпеки України було розроблено методику екологічної оцінки якості поверхневих вод відповідно до Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Водного кодексу України”, постанови КМУ від 19.03.97 р. №277 з метою забезпечення дотримання природоохоронних вимог і встановлення екологічних пріоритетів стосовно поверхневих вод України, а також гармонізації українського природоохоронного законодавства із природоохоронним законодавством ЄС, з міжнародними і європейськими стандартами стосовно водної політики і якості поверхневих вод.

5. Фінансовий механізм раціонального використання природних ресурсів, їх види і порядок застосування

В кожнiй країнi держава використовує певний господарський механiзм для впливу на процес вiдтворення. Склад і структура господарського механiзму визначається рiвнем розвитку економiки, вiдносинами власностi, iсторичними та нацiональними особливостями розвитку суспiльства. Одним з елементiв господарського механiзму є фiнансовий механiзм.
Фiнансовий механiзм -- це сукупнiсть конкретних форм i методiв забезпечення розподiльчих i перерозподiльчих вiдносин, утворення доходiв, фондiв грошових коштiв. Склад фінансового механізму показаний.

Яким же чином і з допомогою яких форм і методів здійснюється розподіл і перерозподіл виробленого в суспільстві національного продукту і національного доходу?Перш за все, вказані процеси знаходять відображення у фінансовому плануванні -- діяльності по складанню планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань, галузевих структур, ериторіальноадміністративних одиниць, країни в цілому. У фінансових планах вказуються основні пропорції розподілу створеної вартості через задоволення власних виробничих потреб, спрямування частини коштів на сплату податків і обов'язкових зборів, стимулювання працюючих, інвестування тимчасово вільних коштів та ін. У фінансовому плануванні важливим є застосування принципів наукового обгрунтування показників плану і забезпечення їх стабільності, використання прогресивних норм і нормативів, математичних методів та електроннообчислювальних машин. При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні, як діяльності, пов'язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорцій, подоланню "вузьких місць", своєчасному перерозподілу коштів, забезпеченню досягнення запланованих результатів. Як при складанні фінансових планів, так і при їх виконанні, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу за відповідними фондами грошових коштів та їх використанням за цільовим призначенням. Фінансовий контроль є необхідною умовою безперебійного і поступового розвитку економіки країни. Здійснення системи розподільчих і перерозподільчих відносин відбувається із використанням методів фінансового забезпечення суб'єктів господарської діяльності, основними з них є:

-- бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

-- кредитування -- це надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості;

-- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання по основній діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів; -- оренда (лізінг) -- це передача майна у користування за певну плату і на певний строк; -- інвестування -- процес вкладання грошей в ті чи інші об'єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

-- фінансове регулювання діяльності відбувається, в першу чергу і головним чином, через оподаткування як вилучення частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів в бюджети та державні цільові фонди для задоволення державних потреб. В умовах ринкової економіки використання адміністративних методів впливу надто обмежене, і тому головний акцент у регулюванні економіки робиться на оподаткуванні.

Конкретними формами здійснення процесів розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносяться податки, обов'язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів в бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, заохочувальні фонди, штрафи, пеня, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони засновуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.

Звичайно, що серед всіх фінансових важелів особливе місце займають податки і збори з допомогою яких держава мобілізує кошти для виконання покладених на неї функцій, а також впливає на підприємницьку діяльність і стимулює її, сприяє інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і споживання, забезпечує раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо. Система оподаткування в Україні знаходиться в процесі реформування, завданнями якого є: послаблення податкового тягаря на виробників, надання пільг інвесторам і експортерам готової продукції, забезпечення стабільності і простоти у справлянні податків, уникнення подвійного оподаткування, посилення відповідальності за сплату податків. Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є встановлення норм амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування амортизації, застосування прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-технічного прогресу. При цьому особливого значення набуває наукове обгрунтування розмірів норм амортизації тому що, як їх значне збільшення, так і зменшення має негативні наслідки. Для зацікавлення суб'єктів господарювання в досягненні певних результатів використовуються фінансові стимули. До них належать заохочувальні фонди, які утворюються з прибутку, бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (в тому числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки), фінансування підготовки і перепідготовки кадрів, спеціальні фінансові пільги (пільги по податках та можливість проведення прискореної амортизації).

Заохочувальні фонди з прибутку підприємств створюють необхідні стимули для досягнення кращих результатів господарювання, тому що саме ці фонди є головним джерелом коштів для матеріального стимулювання працюючих, задоволення соціальних потреб та виробничого розвитку. Визначення пріоритетності тих чи інших напрямків використання чистого прибутку є виключно внутрішньою справою самих підприємств. Спеціальні фінансові пільги також сприяють створенню сприятливих умов для окремих господарських суб'єктів і застосовуються переважно у вигляді повного або часткового звільнення від податків, застосування деференційованих ставок оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на проведення прискореної амортизації. Одночасно ринковий механізм передбачає створення для всіх підприємницьких структур рівних умов для діяльності, і тому перелік пільг в оподаткуванні не повинен бути значним.

До фінансових стимулів належить і фінансування за рахунок державних коштів розвитку галузей народного господарства, їх структурної перебудови, підготовки і підвищення кваліфікації робочої сили, науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів. Але в сучасних умовах хронічного дефіциту централізованих фінансових ресурсів обсяг коштів, що направляються на задоволення вказаних потреб, обмежений. У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання у виконанні взятих зобов'язань (договірних умов, сплати податків і зборів тощо). В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш розповсюдженими серед них є штраф і пеня.

Штраф -- це мiра матерiального впливу на винних у порушеннi законодавства, угод або дiючих правил. Накладаються, як правило, в твердiй грошовiй сумi. Пеня -- застосовується при несвоєчасному виконаннi грошових зобов'язань i нараховується за кожен день прострочення. Розмiр пенi встановлюється в процентах вiд суми простроченого платежу.

Для нормального функціонування фінансового механізму, а в його складі фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативноправове забезпечення, яке представлене, в першу чергу, Конституцією України, великою кількістю законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.

Закони приймаються найвищим законодавчим органом -- Верховною Радою України, є обов'язковими до виконання, мають вищу юридичну силу по відношенню до інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансових відносин мають такі закони: "Про власність", "Про систему оподаткування", "Про бюджетну систему України", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" та інші. Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі діючих законів і у їх виконанні. До таких документів належать Укази Президента України, Декрети, Постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України тощо. В сучасних умовах реформування економіки України відбувається вдосконалення фінансового механізму. Найважливіші проблеми, які вирішуються при цьому це:

-- створення передумов для розвитку ринку;

-- забезпечення раціональних пропорцій розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу;

-- вихід із фінансової кризи і забезпечення необхідних темпів економічного зростання;

-- науковообгрунтоване фінансове планування і прогнозування обсягів централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, їх розподілу і використання;

-- підвищення результативності фінансового контролю;

-- вдосконалення механізму дії фінансових важелів, стимулів і санкцій;

-- адекватне правове і нормативне забезпечення функціонування усього фінансового механізму.

6. Умови здійснення еколого-економічної оцінки: основні етапи

Нераціональне природокористування в агропромисловому комплексі України є, в значній мірі, наслідком екстенсивного характеру розвитку економіки, невідповідності між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу. Тому стає особливо актуальною необхідність оптимізації природокористування, оздоровлення його стану, обгрунтування основних напрямів, виявлення резервів та визначення шляхів підвищення ефективності використання природних ресурсів в країні і, особливо, в його продовольчому комплексі. Розвиток агропромислового виробництва супроподжується майже повсюдним забрудненням мінеральними добривами, пестицидами та іншими агрохімікатами грунтів, поверхневих і підземних вод, а звідси продукції рослинництва і тваринництва. Ці фактори негативно впливають на природні умови життя людей, на якість природного середовища і здоров'я населення.

Забруднення оточуючого природнього середовища, надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва привели до появи в складі харчових продуктів нітратів, радіонуклідів, пестицидів, солей важких металів та ін. Якщо в продуктах харчування вміст цих токсичних речовин не перевищує гранично допустимі норми, їх споживання приводить до акумуляції в організмі цих токсинів, виникнення різноманітних захворювань.

Забруднене і деградоване довкілля справляє негативний вплив на: господарську діяльність суспільства, її ефективність; функціонування біосфери загалом та продуктивність окремих природних і культурних екосистем; відтворювальний відновлювальний та асиміляційний потенціал навколишнього природного середовища; на людину як об'єкт природокористування.

Нарощування промислового виробництва без належного еколого-економічного обгрунтування призвело до посилення ресурсної напруженості, виникнення цілого ряду екологічних проблем і прогресуючого зростання факторів "екологічного ризику". Серед них - забруднення атмосферного повітря. Головними причинами, які зумовлюють забруднення атмосферного повітря, слід вважати моральне та фізично застаріле технологічне та газоочисне обладнання, а в окремих випадках - відсутність газоочисники автоматичного контролю за приладами, низька технологічна дисципліна. Практично не діють інструменти та важелі які б стимулювали і спонукали підприємства до впровадження екологобезпечних технологій, очисного обладнання нових поколінь. Важливою проблемою є розробка принципово нової екологічної стратегії соціально-економічного розвитку країни, визначення пріоритетів у сфері екології на державному, регіональному, місцевому рівні. В основу екологічної стратегії соціально-економічного розвитку необхідно закласти слідуючі основні принципи: пріоритет екології над економікою; пріоритет екологічних критеріїв показників і вимог над економічними; раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання екологічних відносин, тобто відносин між суспільством і природою; оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв"язання ресурсноекологічних проблем на місцеві органи влади і управління; інтеграція екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у практиці господарської діяльності екологоекономічних нормативів, показників, стандартів і вимог; чітке визначення державних, регіональних та місцевих екологічних пріоритетів на різні строки прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів вирішення екологічних проблем. Основними напрямами еколого-економічної політики держави з метою реалізації цілей сталого розвитку є наступні:

врахування вимог екологічної безпеки при здійсненні структурної перебудови; формування якісної структури споживання на основі принципів раціональності та безвідходності;

науково-обгрунтоване регіональне розміщення ародногосподарського виробництва;

поглиблення регіональної спеціалізації;

здійснення заходів з екологізації виробництва;

забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання;

формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням їх природноресурсного потенціалу;

дотримання вимог екологічної безпеки;

застосування екологічно-прогресивних технологій;

здійснення заходів з підвищення родючості грунтів.

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться: врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем; проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об"єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна); проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК; удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва; створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування.

Екологізація агропромислового виробництва - це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними. Можливості реалізації комплексу заходів в подоланні екологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища як на рівні країни, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома факторами (економічний, науково-технічний потенціал). Дефіцит вітчизняного екологічного обладнання стримує інвестування природоохоронних програм і окремих заходів. Таке становище пояснюється обмеженістю як фінансових ресурсів, так і матеріальної основи їх реалізації.

Виникає необхідність створення єдиної системи регіонально-економічного регулювання і контролю за дотриманням екологічних стандартів, забезпечення якості навколишнього середовища. Слід створити єдиний орган, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони й примноження природних ресурсів, навколишнього середовища загалом, а також реалізацію заходів екологічного призначення у відповідності до чинного законодавства.

До компетенції місцевих органів управління мають входити заходи щодо реалізації стратегії охорони довкілля конкретного регіону: встановлення гранично допустимих норм забруднення; застосування економічних регуляторів природокористування (місцевих податкових пільг, субвенцій, дотацій, премій, компенсаційних і штрафних платежів за спричинену шкоду); введення обмежень на виробничу діяльність, пов"язану із забрудненням навколишнього середовища, визначення порядку "екологічного" страхування підприємств.

З метою упорядкування джерел фінансового забезпечення природоохоронної діяльності в країні необхідно створити цільові фонди охорони і відтворення природних ресурсів на підприємствах - природокористувачах, при місцевих та державному бюджетах з наступною трансформацією цих фондів у екологічні банки. Екологічні фонди можуть створюватись за рахунок ріізних джерел, а саме: амортизаційних відрахувань на відновлення природоохоронних об"єктів; податків на підприємствах за забруднення навколишнього середовища; субсидій з бюджетів; внесків по страхуванню від екологічних аварій; добровільниих внесків та інших джерел.
Формування і реалізація еколого-економічної політики на перспективу базується на необхідності взаємного узгодження екологічної і економічної концепцій. Без урахування екологічного фактору не можна вирішувати проблему сталого розвитку економіки країни, в тому числі її продовольчого комплексу. Це вимагає прийняття рішень з екологічної оцінки економічної політики, тобто визначення прямих та непрямих можливих наслідків проектів, оцінка варіантів співвідношень між економічною вигодою і можливою шкодою навколишньому середовищу. Тільки такий підхід дає можливість визначити заходи щодо мінімізації негативних дій і сприяти позитивному впливу економічної політики на навколишнє середовище.

Організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем повинен включати: економічне стимулювання ресурсозберігаючої і середовищезахисної діяльності; організаційні заходи, що забезпечують виконання природоохоронних заходів. Основними природоохоронними заходами мають бути: реконструкція промислових підприємств, перехід на безвідходні та маловідходні технології, утилізація відходів виробництва; будівництво очисних споруд, газо- і пилоуловлювачів; рекультивація порушених земель; організація моніторингу та єдиної державної охорони природного середовища та інші заходи. Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при слідуючих умовах:

- районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження;

- комплексна економіко-екологічна оцінка продовольччої ефективності природно-ресурсного потенціалу;

- забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь;

- проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.