Екологія України

В 70 - 80 х роках в Україні склалася катастрофічна екологічна ситуація. Україна складала усього 2,7 % території СРСР, але тут було зосереджено майже 25 % його мінерально-сировинної бази. Підприємства гірничовидобувної, збагачувальної, переробної та важкої промисловості, розташовані на території України давали 23% від загального об'єму забруднення по всьому СРСР. В зону екологічного лиха потрапило 15 % території України. В атмосферу міст щороку викидалось 22 млн. шкідливих для людини хімічних речовин та сполук.

Непродумана індустріалізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, широке спорудження штучних морів на Дніпрі доповнилось в 70-80 роки спорудження мережі атомних електростанцій в безпосередній близькості до великих міст. Екстенсивне ведення промисловості, злочинна безпечність вищого керівництва країни призвели до жахливого забруднення повітря, особливо в містах - промислових гігантах. Серед міст СРСР з найбільш високим рівнем забруднення атмосфери кожне п'яте було розташоване на Україні - Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь тощо. До цих гігантів можна додати ще Нікополь, Горлівку, Стаханов, Миколаїв та ще сотні середніх і дрібних міст та селищ України.

Екологічна обстановка катастрофічно погіршилася після вибуху 26 квітня 1986 року четвертого енергоблоку не Чорнобильській АЕС. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, масового переселення жителів забруднених районів в інші регіони республіки.

Сьогодні Україна вимушена витрачати за різними оцінками від 15 - до 20 % свого валового національного прибутку на вирішення питань, пов'язаних з погіршенням екологічного стану. І тому зрозуміло, що головним завданням України на сучасному етапі розвитку є вирішення, повне або часткове, своїх екологічних негараздів. По суті, це питання виживання України та її народу.

До виникнення серйозних екологічних проблем призвів розвиток видобувної промисловості України, яка за радянських часів досягла величезних масштабів. Особливо розмаху за часів СРСР набув видобуток залізних руд, 46 % загального видобутку яких припадало на Україну.

Це пояснюється тим, що Україна має великі запаси багатьох цінних мінерально-сировинних ресурсів, що інтенсивні розвішуються і розробляються. Дані таблиці 1 свідчать про те, що Україна посідала важливе місце в колишньому СРСР за запасами багатьох цінних корисних копалин. Досить зазначити, що в її кордонах зосереджено понад 70 % загальносоюзних запасів марганцевих руд, 60 % первинних каолінів, 31 % залізних руд, 25 % коксівного вугілля та вогнетривких глин, понад 15 % вугілля та вторинних каолінів. Тут розміщені також великі поклади самородної сірки, кухонної та калійної солей, цементної сировини та ряду інших цінних викопних ресурсів. За масштабами і якістю названих мінерально-сировинних ресурсів Україна виділяється не лише серед країн Європи, а й серед країн світу та може направляти значну її кількість на експорт.

Україна визначається дуже великими покладами якісної залізовмісної сировини. Це переважно метаморфічні руди докембрійської формації (гематито-мартитові, магнетитові), а також осадочні (бурі залізняки). Перші приурочені до Українського кристалічного щита. На території України зосереджено, як вже відмічалося, 31 % розвіданих руд колишнього СРСР, у тому числі близько 20 % багатих.

Загальні запаси залізних рід України оцінюються в 27,4 млрд. й складаються з багатих (1,9 млрд. ), а також більш бідних залізистих кварцитів (24,1) та бурих залізняків.

Значне місце за запасами залізних руд в Україні посідає Кременчуцький басейн, виявлений в 1924- 1928 роках. В його межах знаходиться 5 окремих родовищ, площа яких становить 150 км². У першій половині 50 -х років було розвідано південну частину кар'єру, руди якої видобуваються кар'єрним способом і після збагачення концентрат, який має вміст заліза близько 70 %, використовується гірничо-збагачувальною промисловістю. Запаси руд оцінюються в 4,5 млрд. Значні поклади руд на більших глибинах залягають в південній частині басейну. Він простягається в меридіальному напрямку на 45 км.

Великі поклади сировини для чорної металургії в Білозерськом залізорудному районі Запорізької області. Він розміщений 20-кілометровою смугою і простягається з півночі на південь на 65 км. Родовище відкрито в 1955р.; його розвідка триває. Загальні запаси оцінюються в 1,4 - 1,5млрд.т, в тому числі промислові - в 0,7 млрд. .

Залізні руди залягають у залізистих кварцитах і сланцях пластами потужністю 60 -260 м. Вміст заліза становить в мартитних рудах 46 - 48 %, місцями до 60 %. Тут зосереджені значні запаси залізистих кварцитів з умістом заліза 25- 40 %. З кінця 60 -х років руди використовуються на Запорізькому залізорудному комбінаті. Його запаси оцінюються в 2,5 млрд. . Високоякісні, так звані мартитові руди тут містять до 70 % заліза.

Промислове значення має Керченське родовище залізних руд, де на невеликих глибинах розташовані руди з вмістом заліза 30 -4- %; вони мають близько 1 % фосфору, що дещо знижує їх якість. До складу керченських руд входять легуючі компоненти - ванадій та марганець - що підвищує їх якість.

Значними (понад 20 млрд. ) є також прогнозовані запаси залізних руд (переважно залізистих кварцитів) в Україні. Більш ніж половина їх зосереджена у Дніпропетровській області. Далі йдуть Полтавська (3,6 млрд. ), Одеська (2,2 млрд. ), Запорізька (1,8 млрд. ), Кіровоградська (0,9 млрд. ), та Вінницька (0,8 млрд. ) області.

Україна має практично необмежені можливості для експорту високоякісних залізних руд в зацікавлені країни світу.

Але найбільше покладів залізних руд в Україні розташовано в Криворізькому басейні.

На сьогоднішній день, не дивлячись на бурхливий розвиток політології, термін “політика” залишається недостатньо визначеним. Платон сказав, що це - “мистецтво жити разом” , або, якщо спробувати підібрати більш сучасне визначення - це участь усіх рівних громадян у прийнятті рішень спрямованих на влаштування суспільного життя. Для інших - “брудний профіль людської діяльності”[1], тобто справа далека від етики, спрямована на задоволення власних потреб і амбіцій. Навіть, можна відчути на собі усю “спроможність політичних інституцій.”

Дещо розглянувши термін “політика” спробуємо подібним чином дослідити “екологію”.

Термін “екологія” був введений відомим німецьким науковцем Е. Геккелем у 1866 році.

Екологія (від грецького oicos - дім, logos -- наука) - це складе співіснування рослинного і тваринного світів з неживою природою, взаємовідношення організму з живою і неживою природою, що його оточує.

Сама ж екологія як галузь наукового дослідження була закладена дуже давно: у перших індій сих епосах “Махабхараті” і “Рамаяні” зазначається по те як природні умови впливають на психологічний ті фізичний стан людини.

Остаточне становлення ідей класичної екології сталося після появи теорії Ч.Дарвіна. Значний внесок у подальший розвиток екології як науки зробили М.О.Сєвєрцов, В.В.Докучаєв, В.І.Вернацький, а серед українців М. евітт, В.Межжерін.

Екологічна практика в сучасному світі займає домінуючі позиції. Хоча в соціальній практиці дуже нечітко вимальовується усвідомлення важливості теми, хоча йдеться про майбутнє усього людського роду. Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до пошуку шляхів подолання екологічної кризи.

Політика та екологія, до недавнього часу, були дещо індиферентними поняттями стосовно одна одної. У сучасній політиці з`явився новий напрямок діяльності - екологічна політика.

Екологічна політика - організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства та держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування та природо охорони та забезпечення нормальної життєдіяльності[2].

Для знаходження найбільш прийнятних форм співіснування людини і природи це не тільки вираховування антропогенних чинників, а також всебічне екологічне обґрунтування господарських проектів, організація постійного моніторингу стану довкілля, запровадження незалежної, обов`язково компетентної служби екологічних експертів, охорона окремих важливих природних об`єктів, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, поліс тронній розвиток екологічної освіти, виховання, а найголовніше - екологічної свідомості.

Найнагальнішою проблемою сучасності є створення безпеки людської цивілізації.

Неефективна екологічна політика або ж відсутність як такої може спричинити екологічну катастрофу, порушення екологічної рівноваги, що загрожує існуванню живих організмів і природи взагалі, не тільки в локальному, а й у глобальному масштабі. Екологічні катастрофи можуть бути викликані природним (виверження вулкану, тайфуни, повені, землетруси, ураганні бурі) і антропогенними чинниками. Останні є причиною більшості сучасних негараздів.

Не можна нехтувати й тим, що очевидні раптові порушення рівноваги, раптові катаклізми справляють належне враження, тоді як поступове звикання до загрозливих екологічних реалій. Людство, не скидаючи обертів, не втомлюється “перевиконувати план”: пере випас, перегрів планети, перепромисел, виснаження надр, забруднення атмосфери, кліматичні аномалії. Даючи оцінку сучасній екологічній ситуації усі експерти одностайно пророкують через кілька десятків років настання необоротних процесів - катастрофічних процесів.

Важливим засобом уникнення екологічної кризи е екологічна експертиза - система організованих, науково-практичних та культурних заходів, спрямованих на визначення соціо-екологічної ефективності передбачуваних проектів, оцінювання ймовірних впливів реалізації зазначених господарських проектів. На стан природного середовища за весь термін їх функціонування [3].

У Законі України від 95 року “Про екологічну небезпеку” зазначено, що екологічна експертиза в Україні - різновид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертичних формувань та об`єднань громадян, що групується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, та ін. матеріалів чи об`єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища і спрямована на підготовку висновків про відповідальність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Замовники екологічної експертизи об`єктів, які в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та здоров`я людей, зобов`язані через засоби масової інформації оголосити про екологічні наслідки діяльності. Після затвердження екологічної експертизи еколого-експертні органи або формувань повідомляють про висновки через ЗМІ.

Нижче наведені стандарти, встановлені Європою щодо висновку екоекспертизи. У них мають бути:

- можливі негативні наслідки реалізації запропонованого проекту для навколишнього середовища та здоров`я людини;

- неминучі й непоправні втрати ресурсів:

- альтернативні варіанти проекту, в тому числі й відмова від нього;

- співвідношення можливих короткотермінових вигод від експлуатації ресурсів навколишнього середовища з довготерміновою перевагою, пов`язаною з їх охороною.

До складових екологічної політики відноситься й екологічна свідомість - уявлення про стан довкілля, здатність до об'єктивного сприйняття й розуміння зв`язку між людиною і природою, а також надбання та застосування екологічного досвіду (знань) у сферах практичної діяльності. Законодавчо-правова база - також один з головних засобів екологічної політики. Природоохоронне законодавство або екологічне право - галузь юриспруденції, що регулює раціональне використання природних ресурсів та охорону природного довкілля. Система такого роду має чітко визначити хто, коли як та яким чином має право контролю за природним використанням. Іншою функцію є передбачення заходів для заохочення виробників екологічно чистих продуктів, а також популяризації екологічно-правових норм щодо формування екологічно-правової компетентності усіх верств населення (включаючи “осіб, що приймають рішення”).

Вплив законів і принципів екології виявляється в галузях природокористування, процесах глобального подальшого розвитку людства, які останнім часом називаються “концепціями виживання”.

Нагальна проблема сучасної цивілізації полягає у пошуках шляхів подальшого розвитку, на що спрямований значний потенціал інтелекту людства.

Процес обґрунтування стратегій подальшого розвитку спричиняє цілу низку відкриттів, які дозволяють долати створювані людською свідомістю протягом історії ілюзій та міфів. В першу чергу - міф про необмеженість природних ресурсів, пасивність власне природи , можливість нічим не стримуваного управління всім біосферним комплексом.

Розробники сучасної концепції усталеного розвитку не тільки “усталену рівновагу “ органічного світу а й мінливі процеси соціально-економічного розвитку. Режим екологічно збалансованого розвитку спрямований на задоволення потреб населення, забезпечення достатньої якості життя, раціональне використання природних ресурсів і збереження природного довкілля.

У Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища “Наше спільне майбутнє” вказуються необхідні передумови для досягнення усталеного розвитку:

- політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості у прийманні рішень;

- економічна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний процес на власній міцній базі;

- соціальна система, здатна забезпечити зняття напружень, що виникають за умов негармонійного економічного розвитку;

- система ефективного виробництва, зорієнтованого на збереження еколог-ресурсної бази;

- технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;

- міжнародна система, що сприяла б усталеності торгівельних та фінансових зв`язків;

- достатньо сучасна, здатна до самоконтролю адміністративна система[4].

Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р., поставила однією з головних проблем завдання збереження природних ресурсів та економічного розвитку. Тут же, власне, буди сформовані такі настанови:

- економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі на пустелю;

- екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість;

- рівність без економічного розвитку зубожіння для всіх;

- екологія без права на дію є частиною системи покріпачення;

- право на дію без екології торує шлях до колективного знищення, яке однаковою мірою заторкує всіх[5].

Нажаль, влада (і не тільки у нас, а в усьому світі) схильна до декларування екологічних проблем, особливо чомусь, у періоди передвиборчих апеляцій до електорату, і, до того ж, обмежена певним терміном “від виборів до виборів”. Тому її структури з очевидним (але не відвертим) небажанням виходять на планування та реалізацію довгострокових екологічних заходів.

Екологічні закони, крім природоохоронної, мають ще й громадсько-політичні функції, бо екологічні знання є необхідними для ефективного розв`язання проблем управління соціальними процесами і в державі, і в усьому світі.

Наприклад, закони Б.Коммонера:

1. все пов`язано з усім;

2. все мусить кудись діватись;

3. ніщо не дається на дурняк;

4. природа знає краще.

Або можна навести “закон бумеранга” П. Дансера, Д. Коммонера, або “Правила демографії” П. Еріха, чи “Принцип унікальності” Л.Г. Роменського, Г.А. Глізона.

Можна дискутувати щодо змісту положень “залізних законів” П.Еріха:

1. У справі охорони природи можлива лише суспільна оборона або відступ. Наступ є нереальним, бо втрачена екосистема принципово не поновлюється.

2. Зростання народонаселення та охорона природи є принципово не сумісними.

3. Також несумісними є охорона природи та екосистема, охоплена манією зростання.

4. Небезпечним для всього живого є уявлення про те, що до уваги треба брати лише найближчі цілі та потреби людини.

5. Аргументація, що спирається на естетичність різноманітних форм живого, заклики до співчуття всьому живому, потрапляє у вуха глухих. Охорона природи є проблемою виживання людства[6].

На відміну від технічних, природні системи само відтворюються й працюють за принципом perpetum mobile. Природність, тобто натуральність, є базисною характеристикою не лише біосферних утворень, а й елементів соціуму. Як в екології, так і в політиці (особливо у плануванні конкретних заходів, спрямованих на будівництво) кожну людину треба розглядати як істоту, якій притаманні не лише соціальні, а й біологічні засади. Це, на перший погляд, банальне міркування є парадоксальним не лише для політиків, але іноді й для екологів.

Екологічна політика - порівняно новий, але дуже суттєвий феномен у створенні державності в Україні. Приведений вище перелік функцій екологічної політики у внутрішньодержавному аспекті є неповним. Крім прикладних завдань, екологічна політика причетна до формування таких понять, як суспільна свідомість, ідеологія, демократія, громадське суспільство. Саме тут поєднуються такі, колись самодостатні аспекти, як міжнародні стосунки, формування соціополітичної стратегії, природокористування та ін. Залучення екологічних знань до розв`язання нагальних проблем, над якими так поки що не ефективно й драматично б`ється наше суспільство є найважливішою вимогою нашого часу.

Ефективна екологічна політика покликана подолати управлінський фрагменталізм і мусить спиратись на довгострокове стратегічне мислення, високий професіоналізм політиків. Процес управління в сучасному тлумаченні аж ніяк не може бути уподібненим до жорстокого регламентування. За М.М. Мойсеєвим вона має містити в собі такі пункти:

- вивчення структури екоеволюції природи та суспільства;

- розробка можливих техніко-технологічного вдосконалення робочих сил і вироблення відповідних рекомендацій;

- вивчення особливостей модернізованої хвилі;

- здійснення виваженого політологічного аналізу можливих протистоянь;

- інформування суспільства про реальний стан справ з тим, щоб розбавити його ілюзій, розпочати екологічну та політологічну освіту[7].

На закінчення можна сказати, що суто науковий і науково-технологічний підходи до осмислення й розв`язання проблеми на кінець ХХ ст.. виявилися дуже однобічними щоб стати надійним підґрунтям для входження людства в екологічно небезпечне майбутнє. Проте, гармонійне сполучення отриманих досі екологами результатів з даними соціально-політичних та соціокультурних досліджень відкривають, як здається, цілком реальні перспективи розвитку людства в екологічно безпечному світі. Головні риси такого розвитку окреслені в “Порядку денному на ХХ ст.”, прийнятому конференцією глав держав і урядів 179 країн в Ріо-де-Жанейро (1992 р.).

Посилання на джерела:

[1] М.М. Кисельов, Ф.М.Канак “Національне буття серед екологічних реалій” Київ 2000 ст. 179

[2] там же ст. 180

[3] там же ст. 188

[4] “Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию” - М., 1989г.,ст. 376

[5] Конференция ООН по окружающей среде и развитию (Рио-де-Жанейро, июнь 1992 года) - Новосибирск, 1992. - с.22

[6] Раймере Н.Ф. Экология. Теории, законы, правила, принципы и гипотезы. - Москва, 1994.-- ст.367

[7] Моисеев Н.Н. Путь к очевидности. Расставание с простотой. - М., -- 1998 - ст. 352-367.

Список використаної літератури:

1. Энциклопедия - школьнику. Киев. МП «Сканнер», 1993 год.

2. “Економічна і соціальна географія світу “ за редакцією Б.П. Яценка. Київ. “АртЕк” 1997 р.

3. М.М. Кисельов, Ф.М. Канак “Національна безпека серед екологічних реалій”. Київ. Видавництво “Тандем” 2000 р.

4. Закон України “Про екологічну експертизу” 1995р.