Аналіз новітніх екологічних трансформацій

1 ВЧЕННЯ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО ПРО БІОСФЕРУ ЙОГО ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ. БУДОВА БІОСФЕРИ

Центральним у цій концепції є поняття про живу речовину, що В.І. Вернадський визначає як сукупність живих організмів. Крім рослин і тварин, В.І. Вернадський включає сюди і людство, вплив якого на геохімічні процеси відрізняється від впливу інших живих істот, по-перше, своєю інтенсивністю, що збільшується з ходом геологічного часу; по-друге, тим впливом, яке діяльність людей робить на іншу живу речовину.

Цей вплив позначається насамперед у створенні численних нових видів культурних рослин і домашніх тварин. Такі види не існували раніш і без допомоги людини або гинуть, або перетворюються в дикі породи. Тому Вернадський розглядає геохімічну роботу живої речовини в нерозривному зв'язку тварини, рослинного царства і культурного людства як роботу єдиного цілого.

На думку В.І. Вернадського, у минулому не додавали значення двом важливим факторам, що характеризують живі тіла і продукти їхньої життєдіяльності:

відкриттю Пастера про перевагу оптично активних з'єднань, зв'язаних з дисиметричністтю просторової структури молекул, як відмінної риси живих тіл;

явно недооцінювався внесок живих організмів в енергетику біосфери і їхній вплив на неживі тіла. Адже до складу біосфери входить не тільки жива речовина, але і різноманітні неживі тіла, що В.І. Вернадський називає відсталими (атмосфера, гірські породи, мінерали і т.д.), а також і біокосні тіла, утворені з різнорідних живих і відсталих тіл (ґрунти, поверхневі води і т.п.). Хоча жива речовина по обсязі і вазі складає незначну частину біосфери, але воно відіграє основну роль у геологічних процесах, зв'язаних зі зміною вигляду нашої планети.

Оскільки жива речовина є визначальним компонентом біосфери, остільки можна затверджувати, що воно може існувати і розвиватися тільки в рамках цілісної системи біосфери. Не випадково тому В.І. Вернадський вважає, що живі організми є функцією біосфери і найтіснішим образом матеріально й енергетично з нею зв'язані, є величезною геологічною силою, її визначальної.

Вихідною основою існування біосфери і біогеохімічних процесів, що відбуваються в ній, є астрономічне положення нашої планети й у першу чергу її відстань від Сонця і нахил земної осі до екліптики, чи до площини земної орбіти. Це просторове розташування Землі визначає в основному клімат на планеті, а останній у свою чергу - життєві цикли всіх існуючих на ній організмів. Сонце є основним джерелом енергії біосфери і регулятором усіх геологічних, хімічних і біологічних процесів на нашій планеті. Цю її роль образно виразив один з авторів закону збереження і перетворення енергії Юліус Майер (1814-1878), що відзначив, що життя є створення сонячного променя.

Вирішальне відмінність живої речовини від відсталого полягає в наступному:

зміни і процеси в живій речовині відбуваються значно швидше, ніж у відсталих тілах. Тому для характеристики змін у живій речовині використовується поняття історичного, а у відсталих тілах - геологічного часу. Для порівняння відзначимо, що секунда геологічного часу відповідає приблизно ста тисячам років історичного;

у ході геологічного часу зростають міць живої речовини і його вплив на відсталу речовину біосфери. Це вплив, указує В.І. Вернадський, виявляється насамперед «у безупинному біогенному струмі атомів з живої речовини у відсталу речовину біосфери і назад»;

тільки в живій речовині відбуваються якісні зміни організмів у ході геологічного часу. Процес і механізми цих змін уперше знайшли пояснення в теорії походження видів шляхом природного добору Ч. Дарвіна (1859 р.);

живі організми змінюються в залежності від зміни навколишнього середовища, адаптуються до неї і, відповідно до теорії Дарвіна, саме поступове нагромадження таких змін служить джерелом еволюції.

В.І. Вернадський висловлює припущення, що жива речовина, можливо, має і свій процес еволюції, що виявляється в зміні з ходом геологічного часу, поза залежністю від зміни середовища.

Для підтвердження своєї думки він посилається на безупинний ріст центральної нервової системи тварин і її значення в біосфері, а також на особливу організованість самої біосфери. На його думку, у спрощеній моделі цю організованість можна виразити так, що жодна з крапок біосфери «не попадає в те ж місце, у ту ж крапку біосфери, у який коли-небудь була раніш». У сучасних термінах це явище можна описати як необоротність змін, при будь-якому процесу еволюції і розвитку.

Безупинний процес еволюції, що супроводжується появою нових видів організмів, впливає на всю біосферу в цілому, у тому числі і на природні біокосні тіла, наприклад, ґрунту, наземні і підземні води і т.д. Це підтверджується тим, що ґрунти і ріки девону зовсім інші, чим третинної і тим більше нашої епохи. Таким чином, еволюція видів поступово поширюється і переходить на всю біосферу.

Оскільки еволюція і виникнення нових видів припускають існування свого початку, остільки закономірно виникає питання: а є чи такий початок у життя? Якщо є, то де його шукати - на чи Землі в Космосі? Чи може виникнути живе з неживого?

Над цими питаннями протягом сторіч задумувалися багато релігійних діячів, представники мистецтва, філософи і вчені. В.І. Вернадський докладно розглядає найбільш цікаві точки зору, що висувалися видатними мислителями різних епох, і дійде висновку, що ніякої переконливої відповіді на ці питання поки не існує. Сам він як учений спочатку дотримував емпіричного підходу до рішення зазначених питань, коли затверджував, що численні спроби знайти в древніх геологічних шарах Землі сліди присутності яких-небудь перехідних форм життя не увінчалися успіхом. У всякому разі деякі останки життя були виявлені навіть у докембрійських шарах, що нараховують 600 мільйонів років. Ці негативні результати, на думку В.І. Вернадського, дають можливість висловити припущення, що життя як матерія й енергія існує у Вселеної вічно і тому не має свого початку. Але таке припущення є не більше, ніж емпіричне узагальнення, засноване на тім, що сліди живої речовини дотепер не виявлені в земних шарах. Щоб стати науковою гіпотезою, воно повинно бути погоджене з іншими результатами наукового пізнання, у тому числі і з більш широкими концепціями природознавства і філософії. У всякому разі не можна не вважатися з поглядами тих натуралістів і філософів, що захищали теза про виникнення живої матерії з неживий, а в даний час навіть висувають досить обґрунтовані гіпотези і моделі походження життя.

Припущення щодо абіогенного, чи неорганічного, походженні життя робилися неодноразово ще в античну епоху, наприклад, Аристотелем, що допускав можливість виникнення дрібних організмів з неорганічної речовини. З виникненням експериментального природознавства і появою таких наук, як геологія, палеонтологія і біологія, така точка зору зазнала критики як не обґрунтована емпіричними фактами. Ще в другій половині XVII в. широке поширення одержав принцип, проголошений відомим флорентійським лікарем і натуралістом Ф. Реди, що все живе виникає з живого. Твердженню цього принципу сприяли дослідження знаменитого англійського фізіолога Вільяма Гарвея (1578-1657), що вважав, що усяка тварина походить з яйця, хоча він і допускав можливість виникнення життя абіогенним шляхом.

Надалі, у міру проникнення фізико-хімічних методів у біологічні дослідження знову й усе наполегливіше стали висуватися гіпотези про абіогенне походження життя. Вище ми вже говорили про хімічну еволюцію як передумові виникнення предбіотичною, чи предбіологічною, стадії виникнення життя. З зазначеними результатами не міг не вважатися В.І. Вернадський, і тому його погляди з цих питань не залишалися незмінними, але, спираючи на ґрунт точно установлених фактів, він не допускав ні божественного втручання, ні земного походження життя. Він переніс виникнення життя за межі Землі, а також допускав можливість її появі в біосфері за певних умов. Він писав: «Принцип Реди... не вказує на неможливість абіогенезу поза чи біосферою при встановленні наявності в біосфері (читепер раніш) фізико-хімічних явищ, не прийнятих при науковому визначенні цієї форми організованості земної оболонки.»

Незважаючи на деякі протиріччя, навчання Вернадського про біосферу являє собою новий великий крок у розумінні не тільки живої природи, але і її нерозривного зв'язку з історичною діяльністю людства.

Біосфера (у сучасному розумінні) - своєрідна оболонка Землі, що містить усю сукупність живих організмів і ту частину речовини планети, що знаходиться в безупинному обміні з цими організмами.

Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери.

Атмосфера - найбільш легка оболонка Землі, що граничить з космічним простором; через атмосферу здійснюється обмін речовини й енергії з космосом.

Атмосфера має кілька шарів:

тропосфера - нижній шар, що примикає до поверхні Землі (висота 9-17 км). У ньому близько 80% газового складу атмосфери і уся водяна пара;

стратосфера;

ноносфера - там «жива речовина» відсутня.

Переважні елементи хімічного складу атмосфери: N₂ (78%), O₂ (21%), CO₂ (0,03%).

Гідросфера - водяна оболонка Землі. У наслідок високої рухливості вода проникає повсюдно в різні природні утворення, навіть найбільш чисті атмосферні води містять від 10 до 50 мгр/л розчинних речовин.

Переважні елементи хімічного складу гідросфери: Na+, Mg2+, Ca2+, Cl-, S, C. Концентрація того чи іншого елемента у воді ще нічого не говорить про тім, наскільки він важливий для рослинних і тваринних організмів, що живуть у ній. У цьому відношенні ведуча роль належить N, P, Si, що засвоюються живими організмами. Головною особливістю океанічної води є те, що основні іони характеризуються постійним співвідношенням у всьому обсязі світового океану.

Літосфера - зовнішня тверда оболонка Землі, що складає з осадових і магматичних порід. В даний час земною корою прийнято вважати верхній шар твердого тіла планети, розташований вище сейсмічної границі Мохоровичича. Поверхневий шар літосфери, у якому здійснюється взаємодія живої матерії з мінеральної (неорганічної), являє собою ґрунт. Залишки організмів після розкладання переходять у гумус (родючу частину ґрунту). Складовими частинами ґрунту служать мінерали, органічні речовини, живі організми, вода, гази. Переважні елементи хімічного складу літосфери: O, Si, Al, Fe, Ca, Mg, Na, K.

2 АЛЬТЕРНАТИВНІ ДЖЕРЕЛА ЕНЕРГІЇ

Енергія Сонця. В останній час інтерес до проблеми використання сонячної енергії різко збільшився. В даній частині я розгляну можливості саме безпосереднього використання сонячної енергії; хоча більшість всієї енергії, що потрапляє на Землю є сонячною, та основна частина її зосереджується у атмосфері та гідросфері.

Потенціальні можливості використання безпосередньо сонячної енергії дуже великі. Якщо ми зможемо використовувати 0,0125% всієї цієї енергії, то людство було б повністю забезпечене енергією зараз, а використання 0,5% повністю б покрило всі потреби людства назавжди (якщо вважати, що населення Землі не перевищить 20 млрд.)

Нажаль, це лише потенційні можливості. Справа в тому, що навіть при найкращих погодних умовах енергетична густина сонячного потоку не перевищує 250 Вт/м². Спробуємо порахувати: для того, щоб колектори «збирали» за рік таку кількість енергії їх потрібно розмістити на площі 130000 км² !!! Окрім того, для створення такої великої кількості колекторів потрібно 1,3*10⁹ тон алюмінію. Світовий запас алюмінію оцінюють якраз в таку цифру.

Зрозуміло, що існують різні фактори, що обмежують потужності сонячної енергетики. Окрім ціни та ресурсоємкості ще існує проблема площі. Наприклад, якщо у 2100 році людство повністю забезпечуватиме свої енергетичні потреби за рахунок Сонця, то площа колекторів повинна буде сягати 1-3 млн. км². Також безпосереднє використання сонячного випромінювання потребує велику кількість праці: для виготовлення 1 МВт-року знадобиться від 10 до 40 тис. людино-годин. В той же час у традиційній енергетиці цей показник менший у 50-80 разів.

Отже зараз ще годі і казати про масштабне використання сонячного проміння. Звісно, у курортних та віддалених від електромережі регіонах сонячні електростанції можуть бути необхідними, але загальна частка сонячної енергії надзвичайно мала. Та і навіщо будувати коллектори, якщо в природі існують набагато більші і потужніші коллектори: атмосфера та гідросфера?

Енергія вітру. Енергія повітряних мас, що постійно рухаються, у сотні разів перевищує запаси гідроенергії усіх річок планети. Всюди і постійно на землі дмуть вітри: від легкого вітерця до могутніх ураганів. Ці вітри могли б повністю задовольнити потреби людства. Але частка вітряних електростанцій становить лише 0,1%. Чому ж тоді такий доступний та екологічно чистий спосіб видобутку енергії так слабо використовується?

Людство використовує енергію вітру більш ніж 5 тис. років. Спочатку вітер використовувався для того, щоб приводити у рух човни, потім - щоб молоти зерно та підіймати воду. Зараз вітер використовується для видобутку електроенергії. Хоча зараз ціна 1 Квт-години видобутої з енергії вітру порівняно невисока - 4 центи - але всі проекти по будівництву нових вітряків зазвичай дуже повільно окуповують себе. Найбільш вдалим можна вважати проект будівництва вітряків на Гавайському острові Охіо: гігантські вітряки, з діаметром ротору 122 м. зараз виробляють понад 6200 КВт кожен, при швидкості вітру 47 км/год. Скоріш за все постійне зростання цін на паливні ресурси зробить такі проекти ще більш рентабельними, а згодом і зросте частка «вітрової» електроенергії.

Енергія річок. Багато тисячолітть вірно служить людині енергія, що міститься в текучій воді. Запаси ціеї енергії величезні. Люди навчились використовувати цю енергію раніше за всі інші. Коли настала доба електрики, водяне колесо заново відродилося, але тепер вже у вигляді водяної турбіни. Можна сказати, що ще у 1891 р. почалася доба гідроенергетики.

Гідроелектростанції мають багато переваг: постійно відновлювальний запас енергії, простота в користуванні, відносна відсутність забруднення оточуючого середовища. Але побудувати велику плотину набагато складніше, ніж водяне колесо. Для того, щоб змусити потужні турбіни обертатися, потрібно накопити величезні запаси енергії за плотиною. Отож потрібно затопити певні регіони, а це в свою чергу може призвести до непоправних наслідків. Тож будівництво плотин вимагає від інженерів дуже точних розрахунків, а будь-яка помилка може призвести до екологічної катастрофи. І навіть при точних розрахунках будівництво плотини стає важливим екологічним фактором на великих площах. Ніщо не береться нізвідкіля: плотина зменшує швидкість течії, забираючи у неї енергію, а це може викликати заболочування та «цвітіння» води у заплавах. Дисбаланс може викликати самі непередбачувані наслідки.

Зараз у Китаї на р. Яндзи будується сама велика плотина в світі. Передбачається, що рівень води до 2004 р. підніметься на 220 м. Це при тому, що кожної секунди р. Яндзи виносить в море 34000 м³ води, а плотина повинна буде пропускати 25000 м³. Це дійсно дасть змогу видобувати колосальні кількості енергії і одразу ж вирішить енергетичні проблеми Китаю. Але половина всього сільського госполарства Китаю використовує воду з р. Яндзи та її приток. Половина сільського господарства Китаю - це 8-10% всього світового сільського господарства. Навіть страшно уявити, що буде, якщо інженери припустились фатальної помилки. Окрім того за планом проекта буде затоплено 13 великих і 70 малих міст, 1300 селищ. Затопленню також підлягає багато культурних та археологічних пам'яток, туристичних місць, серед яких всесвітьно відомі «Три».

Отже повний перехід на видобування енергії лише з річкових потоків може бути не менш небезпечним, ніж використання паливних ресурсів. Зараз ми можемо казати лише про часткове енергокористування річками у тих місцях, де постійні розливи річок стають справжніми стихійними лихами. У таких регіонах небезпечні розливи річок перетворюються за допомогою гребель на корисні джерела енергії. Як прикад можна навести каскад плотин корпорації «TVA» на річці Теннесі, США. 51 плотина захищає орні землі. На 38 з них працюють гідроелектростанції. До будівництва цих плотин ведення сільськогосподарської діяльності було майже неможливим.

Енергія Землі. Ще з давніх часів люди знають про стихійні прояви тієї потужної енергії, що знаходиться в надрах земної кулі. Потужність навіть порівняно невеликого вулкану в сотні разів перевищує потужність будь якої енергетичної споруди, що була створена людиною. Хоча людство ще не знає способу безпосереднього використання вулканічної енергії, та ми можемо навести чудовий приклад раціонального використання енергії земних надр - Ісландію. Ця маленька європейська країна повністю забезпечує себе теплом, яке отримується з гарячих фонтанів гейзерів, котрі працюють з точністю хронометра.

Але вперше ідея використання гейзерів була втілена у дійсність не в Ісландії. Ще древні римляни підвели тепло від гейзерів до лазень-терм міста Каракали.

Не тільки для отеплення люди черпають енергію з надр землі. Вже давно працюють електростанції, що використовують гарячі підземні джерела. Перша така станція була побудована ще у 1904 р. Зараз поблизу м. Сан-Франциско працює геотермальна електростанція потужністю 500 КВт.

Та не всюди з землі б'ють джерела гарячої води. Хоча гейзери і чудові джерела енергії, та характерна їм локальність заперечує будь які розмови щодо глобального використання останніх.

Енергія Світового океану. Відомо, що запаси енергії у Світовому океані колосальні. Так теплова енергія, що відповідає перегріву поверхневих вод порівняно з донними на 20 градусів, становить приблизно 10²⁶ Дж. А кінетична енергія океанських течій оцінюється у 10¹⁸ Дж. Проте, поки що люди вміють використовувати лише дуже малі частки цих енергій, причому ціною великих інвестицій, що повільно окуповують себе. До останніх часів використання енергії океану здавалося нерентабельним.

Але зараз, коли постійно зростаючі ціни на енергоносії змушують нас шукати нові способи видобування енергії, енергія океану стає самим перспективним напрямом подальшого розвитку енергетики. В останні роки ряд країн серйозно зацікавилися можливостями океану. В деяких країнах океаноенергетика вже досить добре розвинена.

Найбільш вживаним є видобуток енергії з енергії припливів та відпливів. З 1967 р. у дельті р. Ранс, Франція, працює приливна електростанція (ПЕС) потужністю 240 Мвт. Тут приливи досягають висоти 13 м. У 1968 р. радянський інженер Бернштейн розробив зручний спосіб буксирування ПЕС у потрібні місця. В цьому ж році він збудував експериментальну ПЕС в Кислій Губі, що біля Мурманську. Зараз будується ПЕС потужністю 6000 Мвт у Баренцевому морі.

Іншою можливістю стало вирощування гігантських швидкоростучих океанських водоростей келп, що легко перероблюються на метан. До того ж, кількість оксиду вуглецю, вивільненого при спалюванні отриманого газу, можна легко повернути у океан, якщо у екваторіальних районах розчиняти у воді чисте залізо. Залізо спричинює бурхливий ріст планктону і його кількість збільшується у декілька десятків разів, а потім планктон використовує розчинений у воді диоксид вуглецю Взагалі, у океані зосереджується більша частина вивільненого диоксиду вуглецю, тому зараз проводяться дослідження, щодо зниження температури планети за допомогою розчинення у воді чистого заліза. Деякі вчені стверджують що 10000 тон заліза розчинених у океані можуть зменшити температуру в атмосфері планети на 0,5^о С !!!. А велика кількість планктону, увібравши в себе енергію, осяде на дні океану і через певний час утворить нові залежі паливних ресурсів. Взагалі, для енергозабезпечення 1 особи досить 1 Га плантацій келп.

Також велика увага привертається «океанотермічній енергоконверсії» (ОТЕК), тобто отриманню енергії за рахунок різниць температур води на різних глибинах.

Ще однією можливістю є використання океанських течій: швидкість течії Голфстрім біля берегів Флоріди сягає 5 миль/год. Ідея встановлення тут гігантських турбін під водою є досить привабливою.

Вже зараз багато маяків, що встановлені на воді біля берегів Японії та США, живляться виключно за рахунок океанських хвиль. Розроблено проекти електростанцій, що використовують океанські хвилі для видобутку енергії, але ці станції повинні мати гігантські розміри, і тому такі проекти зараз не сприймаються серйозно.

Також Світовий океан має невичерпні запаси такого екологічно чистого палива, як водень. Можливо, в майбутньому людство і навчиться видобувати електроенергію виключно «чистими» способами, але навряд чи літак чи автомобіль на електродвигуні матиме гарні технічні характеристики. Інша справа - водень. Його паливні якості у декілька разів кращі, ніж у бензину чи дизпалива. Але існують певні проблеми зі зберіганням водню - він занадто вибухонебезпечний. Ще у 1996 році корпорація «Х'юндаї» розробила революційну технологію зберігання водню у кристалічних решітках металів. Ця розробка дозволила створити перший гідромобіль, який був визнаний достатньо безпечним для широкого вжитку і потрапив на масове виробництво. Технічні показники цього автомобіля значно кращі, а єдині вихлопи - водяна пара.

Взагалі Світовий океан є найбільш перспективним і найбільш вигідним енергоносієм майбутнього. Він ніби гігантський акумулятор вбирає в себе випромінювання сонця, енергію вітрів та енергію, що з'являється в результаті змін гравітаційних полів Землі та Місяця.

3 ВПЛИВ НЕГАТИВНИХ ФАКТОРІВ ПРИРОДНОГО ТА АНТРОПОГЕННОГО ПОХОДЖЕННЯ НА ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ

Різні ґрунтові забруднення, більшість з яких антропогенного характеру, можна розділити по джерелу надходження цих забруднень в грунт:

З атмосферними осадами. Багато хімічних з'єднань, що потрапляють в атмосферу в результаті роботи підприємств, потім розчиняються в крапельках атмосферної вологи і з осіданнями випадають в грунт. Це, в основному, гази - оксиди сірки, азоту і ін. Більшість з них не просто розчиняється, а утворює хімічні з'єднання з водою, що мають кислотний характер. Таким чином і утворюються кислотні дощі.

Осідаючі у вигляді пилу і аерозолів. Тверді і рідкі з'єднання при сухій погоді звичайно осідають безпосередньо у вигляді пилу і аерозолів. Такі забруднення можна спостерігати візуально, наприклад, навкруги котельних взимку сніг чорніє, покриваючись частинками сажі. Автомобілі, особливо в містах і біля доріг, вносять значний внесок в поповнення ґрунтових забруднень.

При безпосередньому поглинанні ґрунтом газоподібних з'єднань. В суху погоду гази можуть безпосередньо поглинатися ґрунтом, особливо вологою.

З рослинним опадом. Різні шкідливі з'єднання, в будь-якому агрегатному стані, поглинаються листям через устьица або осідають на поверхні. Потім, коли листя обпадає, всі ці з'єднання поступають знову-таки в грунт.

Забруднення ґрунту важко класифікуються, в різних джерелах їх розподіл дається по-різному. Якщо узагальнити і виділити головне, то спостерігається наступна картина по забрудненню ґрунту:

Сміттям, викидами, відвалами, відстійними породами. До цієї групи входять різні по характеру забруднення змішаного характеру, що включають як тверді, так і рідкі речовини, не дуже шкідливі для організму людини, але засмічують поверхню ґрунти, що утрудняють зростання рослин на цій площі.

Важкими металами. Даний вид забруднень вже представляє значну небезпеку для людини і інших живих організмів, оскільки важкі метали нерідко володіють високою токсичністю і здібністю до кумуляції в організмі. Найпоширеніше автомобільне паливо - бензин - містить дуже отруйне з'єднання - тетраетилевінець, що містить важкий метал свинець, який потрапляє в грунт. З інших важких металів, з'єднання яких забруднюють грунт, можна назвати Cd (кадмій), Cu (мідь), Cr (хром), Ni (нікель), Co (кобальт), Hg (ртуть), As (миш'як), Mn (марганець).

Пестицидами. Ці хімічні речовини в даний час широко використовуються як засоби боротьби з шкідниками культурних рослин і тому можуть знаходитися в ґрунті в значних кількостях. По своїй небезпеці для тварин і людини вони наближаються до попередньої групи. Саме з цієї причини був заборонений для використовування препарат ДДТ (дихлор-дифеніл-трихлорметилметан), який є не тільки високотоксичним з'єднанням, але, також, він володіє значною хімічною стійкістю, не розкладаючись протягом десятків (!) років. Сліди ДДТ були знайдені дослідниками навіть в Антарктиді! Пестициди згубно діють на ґрунтову мікрофлору: бактерії, актиноміцети, гриби, водорості.

Мікотоксинами. Дані забруднення не є антропогенними, тому що вони виділяються деякими грибами, проте, по своїй шкідливості для організму вони стоять в одному ряду з перерахованими забрудненнями ґрунту.

Радіоактивними речовинами. Радіоактивні з'єднання стоять дещо відособлено по своїй небезпеці, перш за все тому, що по своїх хімічних властивостях вони практично не відрізняються від аналогічних не радіоактивних елементів і легко проникають у все живі організми, вбудовуючись в харчові ланцюжки. З радіоактивних ізотопів можна відзначити як приклад один самий небезпечний - 90Sr (стронцій-90). Даний радіоактивний ізотоп має високий вихід при ядерному розподілі (2-8%), великий період напіврозпаду (28,4 роки), хімічна спорідненість з кальцієм, а, значить, здатність відкладатися в кісткових тканинах тварин і людини, відносно високу рухливість в ґрунті. Сукупність вищеназваних якостей роблять його вельми небезпечним радіонуклідом. 137Cs (цезій-137), 144Ce (церій-144) і 36Cl (хлор-36) також є небезпечними радіоактивними ізотопами. Хоча існують природні джерела забруднень радіоактивними з'єднаннями, але основна маса найактивніших ізотопів з невеликим періодом напіврозпаду потрапляє в оточуючу середовище антропогенним шляхом: в процесі виробництва і випробувань ядерної зброї, з атомних електростанцій, особливо у вигляді відходів і при аваріях, при виробництві і використовуванні приладів, що містять радіоактивні ізотопи і. т.д.

4 НОВІТНІ ГАЛУЗІ ЕКОЛОГІЇ

Термін екологія (экос - будинок, логос - навчання, гр.) в науку ввів німецький біолог Ернест Геккель. В 1866 році в роботі «Загальна морфологія організмів» він писав: «...сума знань, що відносяться до економіки природи: вивченню всієї сукупності взаємостосунків тварини з оточуючою його середовищем, як органічним, так і неорганічним, і, перш за все - його дружніх або ворожих відносин з тими тваринами і рослинами, з якими він прямо або побічно вступає в контакт» .

Це визначення утримує екологію в рамках біологічних наук. В подальшому, зміст поняття екології багато разів розширявся. Під нею стали розуміти науку, вивчаюче середовище незаселеного всіх живих істот, включаючи людину. Здавалося б, доречно обмежити зміст екології лише природним середовищем. Проте, впливаючи на природне середовище і змінюючи її, людина тим самим міняє умови існування не тільки рослин і тварин, але і самого себе, того суспільства, яке потрапляє під дію цього виробництва і природи, і створених їм змін. Тому правомірно розглядати все оточуючу людину середовище. І не тільки природну, але також соціальну і виробничу, деколи від природи ґрунтовно відірвану. Оскільки взаємодія організмів між собою і оточуючої їх середовищем завжди системно, тобто завжди реалізується у формі деяких систем взаємозв'язків, що підтримуються обміном речовини, енергії і інформації, основним об'єктом дослідження екології є екосистеми. Найкрупнішою в ієрархії екосистем є біосфера. Вчення про біосферу - це обширна область знання про функціонування і розвиток біосфери, включаючи цілий ряд наукових напрямів природничонаукового і суспільного профілю. Вчення про біосферу у тому числі включає загальну екологію, яка складається з чотирьох основних розділів: біоекології, геоекології, екології людини і прикладної екології.

Біоекологія складається з екологій природних біологічних систем: особин, видів (аутоекологія), популяцій і співтовариств (синекологія) і екології біоценозів. Ще один підрозділ біоекології складає еволюційна екологія, що розглядає екологічні аспекти еволюції.

Геоекологія вивчає біосферні оболонки Землі, у тому числі підземну гідросферу, як компоненти навколишнього середовища, мінеральну основу біосфери і що відбуваються в них зміни під впливом природних і техногенних процесів. Геоекологічні дослідження носять комплексний характер і включають вивчення ландшафтів, ґрунтів, поверхневих і підземних вод, гірських порід, повітря, рослинного покриву. Геоекологія, таким чином, вимагає інтеграції геології і географії, ґрунтознавства і геохімії, гідрогеології і гідрології, гірських наук в єдину систему знань про геологічне і географічне середовища як єдиному геоекологічному середовищу.

Екологія людини - комплекс дисциплін, що досліджують взаємодію людини як біологічної особини (біоекологія людини) і особи з оточуючою його природним, соціальним і культурним середовищами. Здоров'я людей пов'язано з екологічною обстановкою і способом життя (медична екологія), на людину робить вплив середовище моралі, переконань, традицій і важко уловимій духовності (екологія духу).

Прикладна екологія представлена комплексом дисциплін, пов'язаних з різними областями людської діяльності і взаємостосунків між людиною і природою. Вона досліджує механізми техногенних і антропогенних дій на екосистеми, формує екологічні критерії і нормативи в промисловості, транспорті і сільському господарстві (екологія природно-технічних геосистеми (ПТГС) і сільськогосподарська екологія). Інженерна екологія вивчає закони формування техносфери і способи інженерного захисту природного середовища. Екологічний менеджмент вивчає управління взаємодією суспільства і природи на основі використовування економічних, адміністративних, соціальних, технологічних і інформаційних чинників з метою досягнення планованої якості (стани) навколишнього середовища. Екологічна освіта формує екологічне мислення, під яким розуміється стан людського пізнання і моральності, що забезпечує аналіз і подальший синтез взаємозв'язаних природних і техногенних об'єктів і процесів, як основу прогнозування їх розвитку і пріоритетного вибору оптимальних в екологічному відношенні рішень і дій.

Таким чином, в останні десятиріччя екологія фактично вийшла за рамки тільки біології і переживає колосальний розвиток в різних напрямах. Хіба що інформатика випробовує аналогічний бурхливий розвиток і на наших очах відбувається інформатизація. Інформатика теж вийшла за рамки тільки однієї науки - математики. Сучасна екологія не тільки вивчає закони функціонування природних і техногенних систем, але і шукає шляху гармонійного взаємовідношення природи і суспільства. Від характеру якого залежить не тільки здоров'я людей і їх економічне процвітання, але і збереження людини як біологічного вигляду. Рішення екологічних проблем вимагає величезної роботи у всіх областях науки і техніки. Тому ідеї і проблеми екології всемірно проникають в інші наукові дисципліни і упроваджуються в суспільний розвиток. Цей процес називається екологізацією. Нижче наведені приклади різних визначень терміну екологія, які в єстві показують різні вектори її розвитку:

1) одна з біологічних наук, вивчаюча живі системи в їх взаємодії з середовищем незаселеного;

2) комплексна наука, що синтезує дані природних і суспільних наук про природу і взаємодію суспільства і природи;

3) особливий загальнонауковий підхід до дослідження проблем взаємодії організмів, біосистем і середовища (екологічний підхід);

4) сукупність наукових і практичних проблем взаємостосунків людини і природи (екологічні проблеми).

5) наука, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різного порядку.

В більшу узагальненому значенні, під екологією розуміється область знань, розглядаючи сукупність природних об'єктів, явищ і процесів, по відношенню до об'єкту або суб'єкта, що приймається за центральний об'єкт цієї сукупності. Цим центральним об'єктом може бути той або інший вид рослини або тварини, популяція (співтовариство організмів одного вигляду, що мешкають в межах єдиного ареалу) або людина, як один з видів живих істот мешкають на Землі і при цьому надаючи дію на її природу незрівнянно більше, ніж будь-який інший вигляд або популяція, або яке те виробництво.

Сучасна екологія, таким чином, є значним циклом знань, що увібрала в себе розділи біології, географії, геології, хімії, фізики, соціології, психології, культурології, економіки, педагогіки і технічних наук. Звідси витікає різноманіття об'єктів, методів і засобів екологічних досліджень, багато хто з яких виявляється запозичені з суміжних областей знань. Відносно екології людини - це медицина, біологія, психологія, санітарія і гігієна, гігієна навколишнього середовища, соціологія і демографія, біохімія і, звичайно ж, комплексний моніторинг здоров'я людей певного регіону, адміністративної території, пов'язаної з тим або іншим виробництвом. Все це має пряме відношення до екології взагалі і екології людини, зокрема. В якому то значенні, роки навчання - теж процес екологічний. Тому що на всьому протязі цього нелегкого шляху пізнання нового, кожний із студентів є якимсь центром, до якого сходяться знання, від Вашої реакції і дій залежать результати навчання, а в широкому перспективному плані - рівень благополуччя Вас, Вашої сім'ї і близьких. Існують й інші способи розділу екології. К.М. Ситник та М.І. Будико (1990 - 1992) розділяють екологію на три частини:

· загальна екологія, що вивчає основні закономірності функціонування екологічних систем;

· глобальна екологія, що вивчає біосферу в цілому;

· прикладна екологія, об'єктом вивчення якої є взаємовідносини живих організмів із середовищем.

Г. Білявського та М. Падуна (1991) виділяють в екології п'ять основних блоків:

· біоекологія;

· геоекологія;

· техноекологія;

· соціоекологія;

· космічна екологія.

М.Ф. Реймерс (1990) вважає, що до складу сучасної екології входять 39 основних розділів, а сама вона тісно пов'язана з 70 великими науковими дисциплінами. Таким чином, схема на рис. 4 демонструє лише найголовніші з існуючих напрямків розвитку екології як метанауки, а рис. 5 - більш детальні її галузі.

За відношенням до предмета вивчення біоекологію поділяють на:

· екологію мікроорганізмів;

· екологію грибів;

· екологію рослин;

· екологію тварин;

· екологію людини.

Прикладну екологію за відношенням до предмета вивчення поділяють на:

· промислову, або інженерну;

· транспортну;

· сільськогосподарську;

· медичну.

Екологія як наука постійно розвивається, з'являються все нові її розділи, найважливішими з яких є:

· соціоекологія;

· мілітаризаційна екологія;

· радіоекологія;

· космічна екологія;

· урбоекологія;

· ландшафтна екологія тощо.

До теоретичної екології відносяться біоекологічні науки, які є фундаментом екологічної науки. Залежно від об'єкту досліджень розрізняють екологію рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів та екології людини. Екологія нині є тією точкою і якій перетинаються інтереси вчених різних природничих наук: систематиків, морфологів, генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків, хіміків, математиків, географів тощо. Тому вона вбирає в себе концепції та методики, притаманні різним дисциплінам.

Учені-екологи застосовують різноманітні засоби і методи досліджень. Методи екологічної індикації дають можливість визначити стан і властивості екосистем за видовим складом та співвідношенням між собою певних (еталонних) груп видів. Зокрема, для проведення постійних спостережень широко застосовують метод екологічного моніторингу, про який розповідалося раніше. Він буває локальним, регіональним чи глобальним (відповідно спостерігають за змінами у певній місцевості, регіоні або в біосфері у цілому). Особливо важливий моніторинг еталонних заповідних ділянок ландшафтів. Він дає змогу спостерігати за функціональним (продуктивність, коло обіг речовин, потік енергії) та структурними (видове різноманіття, чисельність видів тощо) змінами у певних екосистемах. Моніторинг здійснюють за допомогою автоматичних та дистанційних пристроїв. Це дає змогу діставати інформацію з ділянок, на яких проводити безпосередні спостереження складно або неможливо.

За допомогою математичного моделювання можна встановити взаємозв'язки організмів в екосистемах (кормові, конкурентні тощо), залежність змін чисельності популяцій та їхньої продуктивності від дії екологічних факторів та ін. математичні моделі дають змогу прогнозувати можливі варіанти перебігу подій, виділяти окремі зв'язки, комбінувати їх (наприклад, яку кількість особин промислових тварин можна вилучати з природних популяцій, щоб не знизити їхньої густоти, передбачати спалахи чисельності шкідників, наслідки антропогенного впливу на окремі екосистеми та біосферу в цілому).

5 ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ОБЛАСТІ

З існуючою екологічною ситуацією в області доцільно знайомитися через проблеми, що виникають в окремих ланках оточеного середовища, тобто через аналіз по компонентної трансформації географічної оболонки (повітря, вода тощо). При цьому підкреслимо, що геоекологічні напруження проявляються на фоні вже видозміненого попередніми поколіннями природного середовища, оскільки незайманих ландшафтів навіть на Поліссі вже практично не залишилося. Ця обставина не тільки ускладнює загальний аналіз новітніх екологічних трансформацій та їх реального впливу на ті чи інші компоненти природного середовища, але вже виводить територію області за рамки загальноприйнятих екологічних нормативів.

Рівненська область знаходиться серед не багатьох областей України, де питомі викиди в атмосферу традиційно не викликають великого занепокоєння науковців і громадськості, незважаючи на те, що сусідні поліські області (Волинська та Житомирська) мають ще нижчі рівні атмосферного забруднення. Стабільне зниження кількості викидів в атмосферу та зміна їх якості, особливе зменшення вмісту твердих та токсичних компонентів у загальному обсязі викиду. Так, протягом 1994 р. сумарний обсяг викиду в атмосферу стаціонарними джерелами (промисловими підприємствами) на Рівненщині складає 29,4 тис. т. (проти 53,6 тис. т у 1992 р. та 38,12 тис. т в 1993 р.), з яких 71,5% припадає на газоподібні речовини, а решту (28,5%) становлять тверді часточки (пил, зола, сажа). Свій « внесок» у забруднення атмосфери вносять підприємства всіх без винятку районів області, але особливо виділяється за абсолютними показниками викидів у повітря Здолбунівський, Сардинський, Костопільський райони м. Рівне.

Поряд з «ландшафтами» забруднювачами повітря, серед яких у галузевому розрізі виділяються підприємства Міністерства промисловості будівельних матеріалів та Мінпрому України і на яких ця проблема поступово вирішується, понад третину шкідливих викидів у повітря «постачають» підприємства інших галузей. Особливу увагу у цьому відношенні потребують малі підприємства (асфальтні заводи. Котельні тощо), серед них і створюванні у нових умовах власності господарські. Міжгосподарські, фірмові та інші заводи, комбінати, майстерні. І все ж сьогодні у непривабливій ролі найбільших стаціонарних забруднювачів атмосфери продовжують залишатися провідні промислові підприємства області (табл. 1).

Таблиця 1 - Підприємства області, що виступають основними стаціонарними джерелами забруднення

Назва підприємства	Обсяг викидів у атмосферу за 1994 р., тонн	Зменшення викидів проти 1993 р., тонн
Здолбунівський цементно-шиферний комбінат	5281,9	-956,7
Рівненський ВАТ «Азот»	3661,8	-406,5
Костопільський домобудівний комбінат	1006,82	-445,2
Рокитнівський склозавод	712	-
Любомирський вапняно-силікатний завод	727,2	+20,0
Вирівський кар'єр	289,6	-154,9
Рівненський завод тракторних агрегатів	55,3	-273,4
Костопільський завод базальтових і Теплоізоляційних матеріалів	155,6	-170,0
Рівненський комбінат будматеріалів	221,8	-39,3
Костопільський завод фільтрів	71,7	-176,3
Завод «Рівнесільмаш»	73,3	185,5
Костопільський склозавод	44,1	-28,9
Рівненський радіотехнічний завод	40,5	-21,1
Острозький шиноремонтний завод	60,6	-
Володимирецький завод «Сигнал»	75,4	+17,3
Рівненський завод «Газотрон»	13,4	-16,1

Поряд з необхідністю встановлення нових фільтрів та очисних споруд, на підприємствах області серйозною проблемою залишається якість діючих пило газоочисних установок (застарілі конструкції, необхідність ремонту тощо). Як наслідок, на Здолбунівському цементно-шиферний комбінаті, Костопільському склозаводі базальтових та теплоізоляційних матеріалів та на цілому ряді інших підприємств до 50% пило газоочисних установок працюють неефективно; до 20% незадовільно працюючих установок на Костопільському склозаводі та ін.

У територіальному плані найбільші осередки атмосферного забруднення зосередженні у головних промислових центрах області (Рівне, Здолбунів, Сарни, Дубно), а також у пунктах концентрації підприємств промисловості будівельних матеріалів та основної хімії (Н. Любомирка, Оржів-Городок, Клесів, Томашгород, Рокитне, Вири та ін.). Високим рівнем забруднення повітря відрізняються також населені пункти, розташовані вздовж автомобільних магістралей (особливо поблизу перехрестя вулиць та на переломах профілю автодороги).

Протягом 1993 року для потреб господарства і населення області було забрано 229,8 млн. м³ води, у тому числі з поверхневих джерел - 116,30 млн. кубометрів, підземних - 103,79 млн. м³, кар'єрних - 9,71 млн.м³. При цьому необоротне споживання (вода, що після використання не повертається у водойми) становить 101,9 млн. м³ (44,3% від загального обсягу використаної води). Серед основних водокористувачів в області виділяються промисловість, підприємствами якої було використано у 1993 році (головним чином на виробничі потреби) 38,9% загального об'єму використаної води (особливо виділяється енергетика, хімічна та харчова промисловість, на долю якої припадає майже три четверті всієї води, використаної у промисловості). У сільському господарстві використовуються майже 36,4%загального водозабору області, у комунальному господарстві - 23,4%. На інші потреби було використано близько 1,3% води.

І хоча загальне водоспоживання в області за останні року невпинно зменшується (рис. 2) завдяки встановленню лімітів використання свіжої води, розширенню оборотного і повторно-послідовного водопостачання на підприємствах, а 1992-95 рр.

І з помітним зниженням виробництва, можна говорити про наявність досить значних результатів для збереження природних запасів на більшості підприємств Рівненщини. Одним з недоліків в раціонального використання водних ресурсів є порушення системи обліку споживання води. Через відсутність водовимірювальних приладів на водозаборах майже 60% промислових і до 90% сільськогосподарських підприємств користуються водою на свій розсуд, далеко не завжди дотримуючи встановлених норм водокористування.

Динаміка використання води в області

Останнім часом в області загострилась проблема питного водопостачання, яке орієнтоване головним чином на використання підземних вод. На 1994 рік розвідано 36 водозаборів, загальні запаси води в яких оцінюється у 452,31 тис.м³ на добу, проте експлуатуються поки лише що 24 водозабори, через які відбирається 284,35 тис.м³ води за добу(побутові та питні потреби = 245,0 тис.м³/добу, виробничо-технічні потреби - 39,4 тис.м³/добу). Наявність ще 12 розвіданих, але тимчасово не використовуваних водозаборів вселяє обманливу думку про значні резерви підземних вод. Однак насправді це зовсім не так - попит на свіжу питну воду у населених пунктах невпинно зростає, а територіальне розміщення розвіданих водозаборів далеко не завжди співпадає з розташуванням основних споживачів - табл.2. До того ж значні об'єми підземних вод витрачаються без будь-якої користі для людини. Так, лише протягом 1993 р. нераціональний скид кар'єрних вод в області становив 26,6 тис.м3 за добу, а само вилив - понад 6 тис.м3/добу.

Промисловість скидає 81,63 млн.м3, (особливо виділяються хімічне виробництво - 37,6% та енергетика - 24,9%), сільське господарство - 35,69 млн.м3, комунальне господарство - 10,48 млн.м3. Серед найбільших забруднювачів поверхневих вод області згадаємо ВАТ «Рівнельон», Рівненську АЕС, Здолбунівський ЦШК, Костопільський ДБК, завод «Рівнесільмаш», Комунальні господарства Костополя, Сарн, Дубно, Гощі та ін.

Рівненська область, незважаючи на значно скромніший промисловий потенціал, ніж у багатьох інших областях України, все ж повною мірою відчуває тиск цієї проблеми. Так, за оцінками обласного управління екологічної безпеки, тільки за 1994 р. в області було утворено майже 512 тис. т одних лише токсичних відходів. З них 25 т відноситься до першого класу небезпеки (важкі метали та їх сполуки у відходи «постачають» головним чином рівненські ВАТ «Газотрон», завод високовольтної апаратури та радіотехнічний завод), 4,29 тис. т - до другого класу, куди увійшли насамперед відходи, що містять формальдегід (Костопільський домобудівний комбінат), нафтові сполуки, полімерні смоли тощо. До 70% відходів першого класу передається іншим підприємствам для подальшого використання, а решта відправлена у місця організованого складування. Відходи другого класу викликають менше тривоги, оскільки більшість їх знешкоджено, а решта направлена на інші підприємства для подальшого використання. Левову частку токсичних відходів утворюють речовини третього (0,19 тис. т) та четвертого (507,0 тис. т) класів небезпеки. До третього класу відносяться головним чином масло «ОПАК» від виробництва адипінової кислоти (СП «Адінол»), меншою мірою - осади після обезводнення шламів очисних споруд (ВАТ «Газотрон»), різноманітні розчинники та барвники. Відходи цього класу в основній масі (98%) знешкоджені, решта передана іншим підприємствам для подальшого використання або за складована. Відходи четвертого класу небезпеки представлені в основному оксидами фосфору, які накопичуються у відвалах фосфогіпсу, розташованих поблизу виробничого майданчика ОХП «Азот». Лише за 1994 р. терикони фосфогіпсу, загальні запаси відходів у яких налічують понад 13 млн. т, поповнилися більш як на 470 тис. т.

Крім описаних токсичних відходів, в області щорічно нагромаджується значна кількість звичайних промислових відходів (скло бій, будівельні відходи, браковані вироби з бетону, формовочна земля ливарного виробництва тощо).Часто ці відходи накопичуються у несанкціонованих звалищах - виявлено принаймні 12 таких звалищ, які займають загалом площу понад 17 га. Особливо поширені подібні «самодіяльні» звалища у Костопільському, Здолбунівському, Рокитнівському, Рівненському, Сарненському районах.

Велику групу становлять і побутові відходи. В області організовано 102 спеціальних полігони для нагромадження таких відходів (з них 73-у селах), проте їх стан залишає бажати кращого. Практично всі вони використовуються як відкриті звалища, споруджені з порушенням санітарних і водоохоронних норм. Не проводиться своєчасне компостування твердих відходів, відсутні під'їзні шляхи з твердим покриттям, огородження, контрольно-пропускні пункти тощо. Дещо краще обладнані полігони побутових відходів обласного центру, міст Дубно та Костопіль, але вони вже переповнені, а сподіватися на створення нових звалищ, а тим більше на придбання сучасного обладнання для сміттєпереробних заводів, у сучасних економічних умовах не доводиться. Про масштаби проблеми можна судити з того, що лише протягом 1994 р., за даними обласного управління комунального господарства, на сміттєзвалища було вивезено понад 641 тис.м3 твердих побутових відходів (табл.6).

Основні проблеми радіації на Рівненщині пов'язані з антропогенними факторами (штучними джерелами радіаційного випромінювання), серед яких виділяються два головних аспекти: по-перше, наявність діючих центрів ядерної енергетики, і, по-друге, - накриття території області «чорнобильською хмарою» під час катастрофи 1986 року.

Перший аспект зумовлюється розміщенням області між двома діючими атомними станціями, що вже саме собою може розглядатися як унікальне явище на території нашої держави: жодна з областей України (за винятком хіба що Запорізької) не може «похвалитися» таким сусідством.

Що стосується впливу Рівненської АЕС на забруднення навколишнього середовища (повітря, води), то багаторічні спостереження, проведеш Рівненською геологорозвідувальною експедицією та обласним управлінням екобезпеки, дозволяють стверджувати, що він не перевищує рівнів забруднення, які утворюються при діяльності інших промислових підприємств (а часто і значно поступається їм). У цьому плані значно більші перестороги виникають в зв'язку з діяльністю Хмельницької АЕС, яка завдяки спорудженню акумулюючи водоймищ відчутно впливає на водність Горині, що тягне за собою цілу низку екологічних проблем

На сьогоднішній день на Рівненщині існує багато екологічних проблем, починаючи від зникнення деяких видів рослин і тварин. На даний момент існує багато теорій, у яких велика увага приділяється перебуванню найбільш раціональних шляхів їхнього рішення. Але, на жаль, на папері усі виявляється значно простіше, ніж у житті.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Коротун І.М., Коротун Л.М. Географія Рівненської області. - Рівне 1996 р.

2. Экологические проблемы Украины: вопросы и ответы. - К.: Значение, 1998.

3. «Вплив атмосферного забруднення на властивості ґрунтів» - М.: МГУ, 1990.

4. Реуце Н., Кирста З. «Боротьба із забрудненням ґрунту» - М.: Агропроміздат, 1986.

5. Е.А. Кріксунов, В.В. Пасічник, А.П. Сидорин «Екологія»

6. Н.А. Агаджанян, В.И. Торшин «Екологія людини» ММП «Екоцентр», КРУК 1994.

7. Г.О. Білявський, М.М. Падун «Основи загальної екології».

8. В.М. Бровдій, О.Ю. Дмитрук «Охорона природи».

9. Воронов А.К. «Навколишне середовище та розвиток».

10. В. Володин, П. Хазановский «Энергия, век двадцать первый».

11. Л.С. Юдасин «Энергетика: проблемы и надежды».

12. Відеоматеріали телеканалу «Discovery».

13. Componts Reference Collection, 1996.