Екологічна політика України

5

Екологічна політика України

На сьогоднішній день, не дивлячись на бурхливий розвиток політології, термін “політика" залишається недостатньо визначеним. Платон сказав, що це - “мистецтво жити разом", або, якщо спробувати підібрати більш сучасне визначення - це участь усіх рівних громадян у прийнятті рішень спрямованих на влаштування суспільного життя. Для інших - “брудний профіль людської діяльності” [1], тобто справа далека від етики, спрямована на задоволення власних потреб і амбіцій. Навіть, можна відчути на собі усю “спроможність політичних інституцій."

Дещо розглянувши термін “політика" спробуємо подібним чином дослідити “екологію”.

Термін “екологія" був введений відомим німецьким науковцем Е. Геккелем у 1866 році.

Екологія (від грецького oicos - дім, logos - наука) - це складе співіснування рослинного і тваринного світів з неживою природою, взаємовідношення організму з живою і неживою природою, що його оточує.

Сама ж екологія як галузь наукового дослідження була закладена дуже давно: у перших індій сих епосах “Махабхараті” і “Рамаяні” зазначається по те як природні умови впливають на психологічний ті фізичний стан людини.

Остаточне становлення ідей класичної екології сталося після появи теорії Ч. Дарвіна. Значний внесок у подальший розвиток екології як науки зробили М.О. Сєвєрцов, В.В. Докучаєв, В.І. Вернацький, а серед українців М. Левітт, В. Межжерін.

Екологічна практика в сучасному світі займає домінуючі позиції. Хоча в соціальній практиці дуже нечітко вимальовується усвідомлення важливості теми, хоча йдеться про майбутнє усього людського роду. Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до пошуку шляхів подолання екологічної кризи.

Політика та екологія, до недавнього часу, були дещо індиферентними поняттями стосовно одна одної. У сучасній політиці з`явився новий напрямок діяльності - екологічна політика.

Екологічна політика - організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства та держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування та природо охорони та забезпечення нормальної життєдіяльності [2].

Для знаходження найбільш прийнятних форм співіснування людини і природи це не тільки вираховування антропогенних чинників, а також всебічне екологічне обґрунтування господарських проектів, організація постійного моніторингу стану довкілля, запровадження незалежної, обов`язково компетентної служби екологічних експертів, охорона окремих важливих природних об`єктів, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, поліс тронній розвиток екологічної освіти, виховання, а найголовніше - екологічної свідомості.

Найнагальнішою проблемою сучасності є створення безпеки людської цивілізації.

Неефективна екологічна політика або ж відсутність як такої може спричинити екологічну катастрофу, порушення екологічної рівноваги, що загрожує існуванню живих організмів і природи взагалі, не тільки в локальному, а й у глобальному масштабі. Екологічні катастрофи можуть бути викликані природним (виверження вулкану, тайфуни, повені, землетруси, ураганні бурі) і антропогенними чинниками. Останні є причиною більшості сучасних негараздів.

Не можна нехтувати й тим, що очевидні раптові порушення рівноваги, раптові катаклізми справляють належне враження, тоді як поступове звикання до загрозливих екологічних реалій. Людство, не скидаючи обертів, не втомлюється “перевиконувати план": пере випас, перегрів планети, перепромисел, виснаження надр, забруднення атмосфери, кліматичні аномалії. Даючи оцінку сучасній екологічній ситуації усі експерти одностайно пророкують через кілька десятків років настання необоротних процесів - катастрофічних процесів.

Важливим засобом уникнення екологічної кризи е екологічна експертиза - система організованих, науково-практичних та культурних заходів, спрямованих на визначення соціо-екологічної ефективності передбачуваних проектів, оцінювання ймовірних впливів реалізації зазначених господарських проектів. На стан природного середовища за весь термін їх функціонування [3].

У Законі України від 95 року “Про екологічну небезпеку" зазначено, що екологічна експертиза в Україні - різновид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертичних формувань та об`єднань громадян, що групується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, та ін. матеріалів чи об`єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища і спрямована на підготовку висновків про відповідальність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Замовники екологічної експертизи об`єктів, які в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та здоров`я людей, зобов`язані через засоби масової інформації оголосити про екологічні наслідки діяльності. Після затвердження екологічної експертизи еколого-експертні органи або формувань повідомляють про висновки через ЗМІ.

З проголошенням незалежності України та з розбудовою її як суверенної демократичної правової держави, з розвитком гласності інформації ми одержали можливість осягнути справжню глибину екологічної кризи, в якій опинилася наша країна, та шукати шляхи виходу з цього становища. Екологічна політика незалежної України визначена "Основними напрямами державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затвердженими Верховною Радою. Документ проголосив довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем, яка базується на створенні мотивації та умов для цього на національному, регіональному, місцевому та об'єктному рівнях, а також на поєднанні цих питань з економічними.

В умовах, коли в країні багато екологічних проблем, а ресурси, необхідні для їх розв'язання, вкрай обмежені, одним з ключових завдань екологічної політики держави є визначення пріоритетів. Згідно з "Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", до довгострокових пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів належать:

гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

поліпшення екологічного стану басейну Дніпра та якості питної води;

стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

формування збалансованої системи природокористування й адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

За роки нашої незалежності практично створено нове природоохоронне законодавство. Зусиллями Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки), Кабінету Міністрів України розроблено та прийнято Верховною Радою України Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси та Кодекс про надра (1994), закони України: "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991), "Про природно-заповідний фонд" (1992), "Про охорону атмосферного повітря" (1992) та ін.

Сьогодні в Україні розроблено і впроваджено основні елементи формування економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності. Впровадження еколого-економічних заходів створило стимули до раціонального використання природних ресурсів, а також реальні джерела фінансування природоохоронної діяльності. Для фінансування природоохоронних витрат, пов'язаних із відтворенням та підтриманням природних ресурсів у належному стані, до Державного бюджету з 1994 р. введено окремий розділ "Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека". Розділом передбачено видатки на охорону і раціональне використання водних, мінеральних, земельних ресурсів, створення лісових насаджень і полезахисних смуг, збереження природно-заповідного фонду, утримання місцевих природоохоронних органів.

Починаючи з 1992 р. в Україні побудовано систему державних цільових фондів охорони навколишнього природного середовища на загальнодержавному та місцевому рівнях. З 1998 р. вони ввійшли до складу відповідних бюджетів (до цього часу були позабюджетними). За час впровадження цієї системи накопичено важливий досвід щодо їх діяльності.

Якщо говорити про майбутнє, то єдиним продуктивним шляхом відвернення техногенно-екологічних загроз є перехід від схеми реагування на події (аварії та катастрофи) до побудови системи упереджувального контролю безпеки, переорієнтація науково-технічного потенціалу на створення нового покоління об'єктів, техніки з гарантованим рівнем безпеки, запровадження програмованого режиму управління безпекою і нормативно-правового регулювання техногенного середовища. Пріоритетними національними інтересами України є екологічна безпека та впровадження екологічно чистих технологій в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Важливу роль у реалізації цих програм повинно відіграти Мінекобезпеки України.

Питання охорони довкілля не бувають лише національними. Вирішуючи екологічні проблеми Полісся, Україна сприяє відновленню "зелених легенів" Європи, оздоровлюючи водне середовище Азово-Чорноморського регіону, наполегливо працюючи над екологічним відродженням Днiпра i його басейну - пом'якшенню регіональних i глобальних проблем. Екологічно чиста, економічно стабільна i демократична Україна - не тільки мрія нашого народу, а й майбутня повнокровна частка Європи i всього світового співтовариства.

Керуючись основними ідеями і принципами, декларованими Конференцією OOН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), Україна заявила про свій намір перейти до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задовольнити життєві потреби нинішніх і майбутніх поколінь. Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина-господарство - природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії природи і суспільства, який характеризується як епоха ноосфери. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження довкілля, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище та гармонізацію розвитку людини і природи. Ідея сталого розвитку стосується не тільки сучасності - вона адресована водночас як тим поколінням, що живуть нині, так і прийдешнім.

Мінекобезпеки було розроблено проект Концепції сталого розвитку України. Він передбачає, що Україна може забезпечити сталий розвиток виключно шляхом ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічної реструктуризації виробництва, застосування творчого потенціалу всіх членів суспільства для розбудови і процвітання держави. Охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів повинні розглядатись не як самоціль, а як невід'ємна частка цього процесу.

Сподіваюся, що об'єктивне відображення екологічних проблем у "Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні "сприятиме розвитку природоохоронної діяльності, усвідомленню необхідності реалізації її пріоритетів у всіх сферах нашого життя.

Формування засад державної екологічної політики та її розвиток у 1998 р. відбувалися з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі та реального стану народногосподарського комплексу, який все ще знаходився в глибокій кризі. Тривалий час економiка України централiзовано будувалася з величезними структурними диспропорцiями. Неефективна економiчна система створювала умови для не рацiонального використання ресурсiв та надмiрного споживання енергiї, не визнавала вартостi природних ресурсiв, не заохочувала до їх збереження та заощадливого використання й була орієнтована лише на виробництво та валові показники. Диспропорції в розміщенні продуктивних сил протягом тривалого часу за умов командно-адміністративної системи призвели до того, що рівень техногенного навантаження на природне середовище в Україні донині перевищує аналогічний показник розвинутих держав у 4-5 разів. У промисловому секторі значна доля належить хімічним, металургійним та гірничодобувним підприємствам. Використання у багатьох випадках застарілих технологій та обладнання, вкрай висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих регіонах, велике спрацювання технічних фондів підприємств зумовлюють значну ймовірність виникнення великих аварій і катастроф з непередбачуваними для довкілля наслідками. Економiка України щорічно втрачає до 10% валового внутрiшнього продукту (ВВП) у виглядi зменшення продуктивностi основних фондiв, нераціонального використання природних i людських ресурсiв. Ресурсоємність кiнцевого нацiонального продукту в середньому втричі перевищує свiтовий рiвень. Така ситуація потребує адекватного комплексного підходу.

До 1998 р. основними напрямами розв'язання природоохоронних проблем в Україні були:

формування і вдосконалення нової екологічної політики;

інтеграція екологічної політики в стратегію соціально-економічних реформ;

розробка природоохоронних програм та проектів у пріоритетних напрямах;

створення умов і можливостей для розширення внутрішнього та зовнішнього інвестування в природоохоронну галузь.

У 1998 р. на підставі аналізу причин, що призвели до складної екологiчної ситуації в Україні, за умов трансформацiї полiтичної системи держави, переходу до ринкової економiки та глибокої економічної кризи було практично завершено формування основ сучасної екологічної політики, яка відповідає внутрішнім потребам і знаходиться в руслі загальноєвропейського природоохоронного процесу. Головні засади державної екологічної політики закріплено відповідними статтями Конституції України (1996), низкою прийнятих протягом 1991-98 рр. законів України й відображено в програмному документі "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", ухваленому Постановою Верховної Ради України (№ 188/98-ВР від 5 березня 1998). В цьому документі на державному рівні проголошено довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей, завдань, механізмів та інструментів. Документ визначає пріоритети природоохоронної діяльності та природокористування, механізми їх здійснення і є основою Національного плану дій України в галузі охорони навколишнього природного середовища. Зокрема, він називає такі пріоритети:

гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

поліпшення екологічного стану басейну Дніпра та якості питної води;

стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, формування екологічного світогляду працівників промисловості, енергетики, будівництва, сільського господарства, транспорту.

збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природоохоронної справи.

У 1998 р. також завершено розробку проекту Концепції сталого розвитку України (проект погоджено з центральними органами виконавчої влади та подано до Кабінету Міністрів України у квітні 1999 р). Концепція формує політичне підгрунтя для гармонійного поєднання стратегій держави в вирішенні економічних, екологічних і соціальних проблем у процесі соціально-економічного реформування суспільства. Екологічна політика базується на застосуванні еколого-економічних інструментів у регулюванні природокористування (зокрема, на системі плати за використання природних ресурсів та забруднення довкілля) і передбачає створення та вдосконалення системи екологічної безпеки (ефективні заходи, що запобігають забрудненню довкілля, виникненню надзвичайних ситуацій, забезпечують ядерну та радіаційну безпеку, зберігають біологічне й ландшафтне різноманіття. Ця політика реалізується шляхом розробки та впровадження окремих національних, державних, регіональних, місцевих, об'єктних програм і проектів за напрямами, які визнані пріоритетними. На даний час розроблені й впроваджуються:

Національна програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (постанова ВРУ від 22. IX. 1994 № 177/94-ВР);

Державна програма поводження з радіоактивними відходами (постанова КМУ від 29. IX. 1996 № 480);

Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (постанова ВРУ від 27. II. 1997 № 123/97-ВР);

Концепція збереження біологічного різноманіття України (постанова КМУ № 439 від 12. V. 1997);

Державна програма використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 р. (постанова КМУ від 28. VI. 1997 № 668);

Концепція охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів (постанова КМУ від 10. VII. 1998 № 1057).

Екологічні пріоритети знайшли також відображення в розроблених протягом 1998 р. стратегічних державних програмах: Програмі діяльності Кабінету Міністрів України на 1998-99 рр., Програмі структурної перебудови економіки України на період 1999-2003 рр. (проект), Державній програмі соціального і економічного розвитку на 1998 р. та 1999 р. (розділ "Природні ресурси та навколишнє середовище") і, нарешті, в проекті Програми соціально-економічного розвитку до 2010 р. "Україна - 2010". Першочерговi заходи, що випливають з цих програм, включено до планiв економiчного i соцiального розвитку областей та регіонів. З регіональних програм варто відзначити Пpогpаму деpжавної підтpимки комплексного pозвитку м. Львів на 1998-2002 pp., Державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва на період до 2010 р., Державну програму соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2010 рр., Концепцію реформування економіки Херсонської області та ін.

З огляду на те, що саме місцевий (обласний, міський) рівень є рівнем реалізації конкретних заходів, основні зусилля з реалізації національної екологічної політики визнано необхідним сконцентрувати на регіональному та місцевому рівнях. Саме тому розпорядженням Кабінету Міністрів України щодо реалізації "Основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" (від 17 серпня 1998 р. № 671-р) визначено подальші кроки впровадження екологічної політики, здійснення якої передбачено такими шляхами:

розробка та впровадження місцевих планів дій з охорони навколишнього природного середовища (контрольний термін Кабінету Міністрів України - 30 червня 1999 р);

розвиток та впровадження механізмів реалізації регіональної (місцевої) екологічної політики;

максимальна інтеграція екологічної політики в стратегію обласних (місцевих) планів соціально-економічних реформ;

розвиток взаємодії з місцевою владою та іншими зацікавленими сторонами.

З огляду на комплексність реалізації екологічної політики важливо окреслити коло системних проблем, що потребують першочергової уваги. Для об'єктивної оцінки ефективності впровадження екологічної політики можна використати кілька критеріїв. По-перше, це показники стану здоров'я населення - тривалість життя, співвідношення між народжуваністю та смертністю, динаміка вікового та статевого розподілу населення по країні взагалі та по регіонах зокрема. По-друге, це показники рівня розвитку та дієвості системи управління навколишнім середовищем, перш за все - системи невиснажливого (збалансованого) природокористування. По-третє, це показники стану навколишнього середовища, образно кажучи, показники стану здоров'я довкілля - рівень забруднення повітряного басейну, водних об'єктів, земельних ресурсів, масштабність рекреаційних зон та заповідних територій, багатство біорозмаїття. Нескладний аналіз показує, що критерії цієї тріади є тісно взаємопов'язаними: на здоров'я людини впливає якість навколишнього середовища, при цьому як показники здоров'я населення, так і показники здоров'я довкілля залежать від рівня розвитку системи управління навколишнім середовищем. За станом на 1998 р., за деякими виключеннями, ці показники залишалися невтішними.

Незважаючи на те, що за останні роки антропогенний тиск на довкілля суттєво зменшився, а забруднення повітряного та водного середовища знизилося, ці позитивні зрушення зумовлені переважно тривалою економічною кризою, значним спадом виробництва. Безумовно, заходи щодо вдосконалення державної системи управління навколишнім середовищем, вжиті протягом останніх років, відіграли й продовжують відігравати прогресивну роль. Але в основі позитивних змін у стані довкілля все ще домінують фактори, які відображають об'єктивну економічну ситуацію. Підтверджує це хоча б такий факт: за останні роки темпи падіння виробництва енергії були нижчими, ніж темпи падіння виробництва продукції, що свідчить лише про одне: всупереч бажаному виробництво стає все більш енерго- та ресурсоємним. Викликає також гостру занепокоєність неухильне зростання кількості відходів виробництва і споживання, переробка яких досі залишається проблематичною.

Завдання екологічної політики на найближчий час матиме подвійну спрямованість. По-перше, вдосконалення на інституційному та технологічному рівнях мають перебороти негативні тенденції розвитку виробничого комплексу в бік зменшення ресурсо- та енерговитрат. По-друге, необхідно забезпечити таку систему управління і технологічної підтримки, яка б не дала можливості посилити техногенний тиск на довкілля тоді, коли виробництво почне нормально функціонувати.

З проблем системного характеру, які потребували вирішення і які на цей час вирішити не вдалося, першою варто назвати проблему екологічних пріоритетів. Реально вони не набули того значення, яке надається чисто економічним пріоритетам, зокрема зростанню темпів виробництва. Свідомість управлінців з екологічних питань залишається на рівні деклараційної і ще дуже далека від переходу на рівень практичних дій. У цьому відношенні основну відповідальність покладено на природоохоронний сектор, оскільки саме він розробляє методологію впровадження екологічної політики.

Беручи до уваги міжсекторальний характер та необхідність системного підходу, вирішення проблеми інтеграції екологічних пріоритетів в стратегію соціально-економічних реформ потребує:

розробки конкретних механізмів такої інтеграції;

формування нових і вдосконалення існуючих взаємовигідних форм партнерства між секторами, зокрема при розробці та впровадженні планів дій різного рівня;

формування нової методології розробки та впровадження планів дій;

нарешті, розробки нових та вдосконалення існуючих механізмів фінансового забезпечення реалізації природоохоронної діяльності.

Крім розглянутих вище, серйозною проблемою системного характеру залишається проблема правозастосування та праводотримання - незважаючи на достатньо розвинену законодавчу базу, суттєвої ефективності від дії законів природоохоронного характеру не відчувається. Складність і комплексний характер проблеми сьогодні потребують принаймні виваженого її аналізу.

Наведені дані з певною мірою оптимізму засвідчують, що в державі є розуміння серйозності ситуації в природоохоронній сфері, усвідомлення необхідності й нагальності вирішення природоохоронних проблем, бачення механізмів і підходів до їх вирішення, зрештою, є об'єктивні передумови розв'язання цих проблем. Все це дає можливість сподіватися, що негативні тенденції, пов'язані зі станом довкілля, можна буде подолати вже в найближчому майбутньому.

Засади національної екологічної політики викладено в Конституції України та низці екологічних законів, ухвалених впродовж 1991-1998 років. Що ж до завдання гармонізації українського та європейського законодавств, на якому наголошено в Угоді про партнерство та співпрацю між Україною і Європейським союзом, то в основі прийняття рішень з екологічних питань в Україні мають лежати такі принципи:

Принцип попередження або запобігання. Дотримувати цієї засади можна завдяки проведенню екологічної експертизи та моніторингу, який передбачає аналіз та прогнозування екологічних ризиків. Нинішня екологічна політика України належною мірою не наголошує на цих процедурах.

Принцип "Забруднювач платить". Цей принцип в Україні запроваджено з 1991 року. Забруднювачі покривають видатки на переробку відходів або нейтралізації шкідливих викидів. Але плата за використання ресурсів не враховує потенційного ризику неефективного використання.

Використання найкращих доступних технологій, які не потребують надмірних видатків. Через недостатнє фінансування ця засада залишається декларативною, тому її рідко дотримують.

Ефективне використання природних ресурсів. Відповідно до цього принципу, використання ресурсів має забезпечувати баланс між екологічним і економічним розвитком. Такий порівняно новий для України підхід передбачає, що в процесі використання природних ресурсів потрібно враховувати правила економічної ефективності в часі. Досі цієї засади не було запроваджено належним чином.

Партнерство та розподіл обов'язків

Цей принцип є дуже важливим, оскільки дублювання деяких обов'язків та відсутність співпраці між адміністративними органами становлять серйозні перешкоди успішному провадженню екологічної політики.

Вільний доступ до екологічної інформації. Дотримуючись такої засади, можна розвинути механізми участі громадськості в процесі ухвалення рішень і залучити громадян до формування політики щодо захисту довкілля. Запровадження цього принципу зафіксовано в законі України "Про екологічну експертизу" від 9 лютого 1995 року.

Принцип екологічної відповідальності

Ця засада вимагає запровадження відповідальності за будь які порушення екологічного законодавства. Такий принцип великою мірою враховано в екологічному законодавстві України. Сфера, охоплена екологічним законодавством, є дуже широкою: тут враховано більшість питань захисту довкілля та управління природними ресурсами. Крім того, Україна приєдналася до багатьох міжнародних угод, що стосуються до глобальних екологічних питань. Втім, українське екологічне законодавство надалі залишається декларативним, оскільки досі не розроблено відповідних підзаконних актів, що мають відігравати роль механізмів впровадження екологічного законодавства та міжнародних угод. Від радянської системи Україна успадкувала механізми екологічного контролю, основою яких є адміністративно командні інструменти. З часом почали дедалі ширше застосовувати економічні інструменти. А 1992 року запроваджено систему екологічних зборів, що стали головним джерелом доходів органів охорони навколишнього середовища. В такий спосіб вдалося частково покрити витрати цих державних інституцій на виконання контрольних та наглядових функцій.

Однак у країні досі не розроблено підходів до забезпечення екологічного контролю, які передбачають залучення громадськості. Нехтування цими інструментами призводить до відчутних втрат. Тим часом поширення інформації про стан навколишнього середовища в українському суспільстві та збільшення громадського контролю за виконанням екологічних нормативів могли б істотно підвищити ефективність механізмів контролю.

Посилання на джерела