Правова класифікація видів природокористування

2

Реферат:

«Правова класифікація видів природокористування»

План

Вступ

1. Види природокористування

Висновок

Література

Вступ

Правова класифікація видів природокористування ґрунтується на суттєво важливих ознаках, які виявляють головний їх зміст. Для кожного природокористування основною такою ознакою є вид природного об'єкта, який знаходиться у користуванні власника або орендаря. Вид природного об'єкта як складової частини державного фонду природних ресурсів визначає найбільш важливі особливості і відповідного природокористування. При цьому різновид природних об'єктів має подвійне значення: по-перше, розмежовує природокористування за їх природними властивостями, ступенем правового регулювання (на загальнодоступне і регламентоване) і, по-друге, визначає специфічний порядок виникнення, зміни і припинення кожного виду природокористування, прав та обов'язків його суб'єктів. Тому виникає необхідність диференціації природокористування в першу чергу на такі види: землекористування, водокористування, лісокористування, користування рослинним (крім лісів) і тваринним світом, атмосферним повітрям тощо. У свою чергу ці види природокористування диференціюються за об'єктом права користування: користування землями сільськогосподарського призначення, користування землями населених пунктів, користування водами (поверхневими і підземними) і т. ін.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, який наділений певними правомочностями і обов'язками. Таким чином, класифікація видів природокористування здійснюється одночасно за їх об'єктами і суб'єктами. Єдність цих двох факторів відображає основні правові характеристики кожного виду природокористування. Конкретизація основної мети природокористування стосовно різних його суб'єктів приводить до подальшої класифікації видів природокористування на підвиди. Відповідно до об'єкта і суб'єкта природокористування можна розмежувати на право організацій, підприємств, установ і право користування природними об'єктами громадян.

Диференціація права природокористування указаних суб'єктів за складовими частинами (фондами) природних ресурсів, тобто за об'єктами, дає можливість розмежувати, наприклад, користування землями сільськогосподарського призначення, сільськогосподарськими акціонерними товариствами, державними, а також спільними підприємствами, міжнародними об'єднаннями і організаціями з участю українських, іноземних юридичних осіб, підприємствами, які повністю належать іноземним інвесторам з одного боку, а з другого - користування цими землями громадян для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, городництва тощо (ст.. 7 Земельного кодексу).

Цю диференціацію природокористування за суб'єктами можна продовжити залежно від інших критеріїв: первинності і вторинності, загального, спільного і відокремленого користування природними об'єктами. Загальне природокористування характеризується тим, що може здійснюватись без спеціального дозволу у кожному окремому випадку з боку компетентних державних органів і підприємства, установ, організацій, за якими природні об'єкти закріплені в користування. Це право виникає із законів або інших нормативних актів, що регулюють природокористування. При цьому законодавством України гарантується право загального використання природних об'єктів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних і тощо) безкоштовно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

1. Види природокористування

Спеціальне природокористування здійснюється з дозволу компетентних державних органів або колективних чи приватних власникоів природних об'єктів, вони надаються у відокремлене користування.

Суб'єктом первинного або вторинного природокористування є особа, правомочність якої по використанню природного об'єкта похідна від права власності.

Вторинний природокористувач має ряд прав і несе відповідні обов'язки по відношенню до первинного. Вторинне природокористування виникає шляхом укладання договору первинного з вторинним природокористувачем, а також згідно з рішенням відповідних державних органів, але за згодою первинного природо користувача.

Природокористування може бути тимчасовим, відособленим, спільним і загальним. Але закон неоднозначно визначає поняття різних видів природокористування.

Загальним природокористування є таке, коли користування природним об'єктом є доступним з певною метою усім особам, коло яких не обмежене, і вони не пов'язані взаємними правами і обов'язками. Для виникнення права користування тут не вимагається спеціального дозволу. Але саме це право досить визначене, бо відомі межі і дозволені засоби можливого здійснення такого права. Об'єкти цього природокористування не закріплюються за конкретними природокористувачами за винятком випадків тимчасового користування, а перебувають в управлінні відповідних органів, підприємств і організацій, які, нарівні з іншими суб'єктами користуються ними.

Спільне природокористування характерне тим, що коло спільних користувачів чітко визначене законом, а самі вони по відношенню один до одного мають певні права і обов'язки (статті 42, 60 Земельного кодексу). При цьому суб'єкти спільного природокористування досить автономні в тому значенні, що права і обов'язки одного не є джерелом прав і обов'язків другого. Користування природним об'єктом здійснюється цими суб'єктами без визначення (надання) кожному відповідної частини цього об'єкта. Цим і відрізняється спільне природокористування від вторинного.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, -- на пільгових умовах (частина третя ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Спеціальне використання природних ресурсів можна здійснювати не тільки на ділянках, наданих у користування, а й на ділянках, що належать особам на праві власності. Наприклад, здійснення полювання на земельних ділянках, що належать юридичній чи фізичній особі на праві власності, але входять до складу мисливських угідь, є видом спеціального використання об'єктів тваринного світу і вимагає плати та здійснення всіх необхідних юридичних актів.

На відміну від права загального природокористування правом спеціального природокористування наділяється спеціальний суб'єкт. Особливості його правосуб'єктності визначаються законодавством України. Ним може бути як юридична особа (підприємство, установа, організація), так і фізична особа (в тому числі приватний підприємець). Для здійснення права спеціального природокористування для фізичної особи вимагається досягнення певного віку (як правило, 18 років -- віку повної цивільної дієздатності, якщо інше не встановлено законом).

Правовою передумовою надання відповідного права юридичній особі, або приватному підприємцю є акт державної реєстрації суб'єкта підприємництва (в певних випадках -- закріплення в статуті юридичної особи або в реєстраційному свідоцтві певного виду діяльності, що потребує спеціального використання природних ресурсів). Для здійснення права полювання необхідно попередньо отримати правовий статус мисливця, тобто мати мисливський квиток. А для отримання права спеціального лісокористування (наприклад, права заготівлі деревини), а також для більшості видів спеціального використання надр слід попередньо отримати в користування земельну ділянку, належним чином оформивши таке надання (державний акт, договір тощо). Інколи для отримання права на спеціальне природокористування спеціальна правосуб'єктність не вимагається. Так, лісовий квиток на право збирання в лісі квітів, лікарської сировини чи інших дикорослих лісових рослин може придбати будь-який громадянин, навіть якщо він не є суб'єктом підприємницької діяльності.

Важливою ознакою права спеціального природокористування є мета, з якою воно здійснюється. За загальним правилом, у процесі спеціального природокористування природні ресурси використовуються в обсягах, що перевищують потреби особистого споживання. Така діяльність розрахована на комерціалізацію її результатів й отримання від неї прибутку.

Правовою підставою здійснення права спеціального природокористування є спеціальний дозвіл на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів, що видається компетентним державним органом (органами Мінприроди, Держнаглядохоронпраці, Укрдержрибгоспу, Держкомлісгоспу), органами місцевого самоврядування (щодо природних ресурсів місцевого значення) або власником (користувачем) природного ресурсу (зокрема, користувачами мисливських угідь). Формою такого дозволу найчастіше є ліцензія, але існують й інші модифікації відповідних правових актів: відстрільна картка (на право полювання), лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток (на право лісокористування), інші види дозволів. Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р.

Спеціальне природокористування здійснюється на платній основі. Практично за всі види спеціального використання природних ресурсів стягується відповідна плата (збори), розміри і порядок стягнення яких визначаються Кабінетом Міністрів України.

Надання права спеціального природокористування супроводжується закріпленням певного природного ресурсу (об'єкта) чи його частини за конкретним суб'єктом. Це може бути відокремлене природокористування, що оформлюється шляхом прямого надання в користування, зокрема, земельної ділянки лісового фонду (для заготівлі деревини), гірничого відводу (для геологорозвідувальних робіт, добування корисних копалин чи іншого спеціального надрокористування), ділянки водного фонду (наприклад, для риборозведення). У випадку невідокремленого спеціального природокористування встановлюються лише територіальні обмеження на здійснення відповідного права (наприклад, здійснення права полювання в межах певного мисливського угіддя чи збирання дикорослої лісової рослинності в межах певної ділянки лісового фонду).

Однією з важливих ознак права спеціального природокористування є його здійснення переважно з використанням технічних пристроїв або споруд. Такі пристрої (споруди), як правило, не використовуються в процесі загального користування, що визначає порівняльні масштаби впливів на природні ресурси в одному і другому випадках.

Не містить поділу на загальне і спеціальне природокористування земельне, гірниче та атмосфероохоронне законодавство. Таку позицію законодавця легко обґрунтувати. Зокрема, користування надрами, на нашу думку, не може здійснюватися в порядку загального природокористування. Щоправда, інколи до права загального використання надр відносять право землевласників і землекористувачів на видобування в межах належних (наданих) їм земельних ділянок корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод до певної глибини залягання (ст. 23 Кодексу України про надра, ст. 90 та 95 ЗК України). Хоча таке добування не потребує отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу, воно не може бути визнане таким, що здійснюється в порядку загального природокористування, оскільки реалізація цього права обмежена за суб'єктним складом (тільки землевласники чи землекористувачі) і за територіальною ознакою (в межах наданих їм земельних ділянок).

Користування земельними ресурсами також у більшості випадків можливе лише на умовах спеціального використання. З певною мірою умовності можна стверджувати, що наближаються до статусу природних ресурсів загального користування землі житлової та громадської забудови, до яких відповідно до ст. 38 ЗК України належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Такі землі використовуються відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Однак розміщена на відповідних землях житлово-комунальна інфраструктура призначена для обслуговування насамперед населення відповідних мікрорайонів і навряд чи може розглядатись як об'єкт загального користування в повному розумінні.

Ще ближчим до права загального використання природних ресурсів є землекористування на деяких категоріях земель загального користування населених пунктів: майданах, вулицях, проїздах, шляхах, набережних, пляжах, парках, скверах, бульварах тощо. Це землі комунальної власності, які відповідно до ст. 83 ЗК України, належать відповідним територіальним громадам. Однак, виходячи з букви закону, можна зробити висновок, що і ці землі прямо не віднесені до природних ресурсів загального користування.

Відсутність у законодавстві поділу права використання атмосферного повітря на загальне та спеціальне знаходить цілком природне пояснення в тому, що не підлягає правовій регламентації загальне право кожного використовувати атмосферне повітря для забезпечення життєдіяльності людського організму. З іншого боку, До цього часу не напрацьовані правові критерії використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення, що застосовується в технологічних процесах деяких виробництв (наприклад, на теплових електростанціях).

Важливою умовою користування об'єктами природи є строки користування ними, що поділяються на постійні і тимчасові (тобто на певний строк). Постійним визнається природокористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим -- від трьох до двадцяти п'яти років, а при орендному землекористуванні -- до 50 років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування. Конкретні строки тимчасового користування землями, водами, надрами, лісами, тваринним світом тощо визначаються відповідним кодексами і законами про природні ресурси.

За ознакою терміну, на який природні ресурси (об'єкти, їх частини) надаються в користування, розрізняється постійне і тимчасове природокористування.

Правом постійного природокористування визнається володіння і користування природною ділянкою без заздалегідь установленого строку.

Земельний кодекс України, інші акти земельного законодавства визначають умови надання в постійне користування земель та реалізації відповідного права. Виділимо основні з них:

-- в постійне користування передаються лише земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;

-- таке право може набуватися тільки юридичними особами;

-- право постійного землекористування надається лише підприємствам, установам та організаціям державної чи комунальної форм власності, а також відповідно до змін, внесених до частини другої ст. 92 ЗК України Законом України від 12 травня 2004 р. -- громадським організаціям інвалідів України, їх підприємствам (об'єднанням), установам та організаціям;

-- громадяни та юридичні особи, які мали в постійному користуванні земельні ділянки до прийняття ЗК України 2001 p., але згідно з ним не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них (п. 6 перехідних положень ЗК України);

-- в постійне користування можуть передаватися землі не тільки сільськогосподарського призначення, а й лісового, водного фондів, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення тощо;

-- право постійного природокористування за статусом наближається до права власності, однак постійний землекористувач, на відміну від власника, не може на свій розсуд розпоряджатися наданою йому природною ділянкою: продати її, закласти, подарувати тощо. Ніякі юридичні дії, пов'язані з природними об'єктами державної та комунальної власності, що знаходяться в постійному користуванні, неможливі без участі власника або без його формальної згоди (від його імені -- органів державної влади чи місцевого самоврядування);

-- право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує відповідне право, та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК України); документом, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, так само як і право власності на землю, є державний акт (ст. 126 ЗК України), форма якого затверджена Постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею»;

-- надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок (ст. 123 ЗК України);

-- земельні ділянки, надані у постійне користування, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування в порядку, що встановлюється статтями 149-151 ЗК України;

-- у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням (ст. 24 ЗК України).

Стаття 123 ЗК України встановлює процедуру надання в постійне користування земельних ділянок. Юридична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки в постійне користування із земель державної або комунальної власності, звертається з відповідним клопотанням до районної, Київської чи Севастопольської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. До цього клопотання додаються документи, що обґрунтовують її розмір, призначення та місце розташування.

Відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування розглядає клопотання у місячний строк і надає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Після цього юридична особа, що бажає отримати земельну ділянку в постійне користування, замовляє проект відведення відповідної ділянки. Умови і строки розроблення таких проектів визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт. Проект відведення земельної ділянки погоджується із землекористувачем, органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури та охорони культурної спадщини і після одержання висновку державної землевпорядної експертизи по об'єктах, які їй підлягають, подається до відповідної державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради, які розглядають його у місячний строк і в межах своїх повноважень приймають рішення про надання земельної ділянки.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки в користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржено в судовому порядку.

Відповідно до земельного і лісового законодавства (зокрема, ст. 57 ЗК України, ст. 9 Лісового кодексу України) у постійне користування землі лісового фонду можуть надаватись лише у випадках, передбачених законодавством, а саме:

--спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства, а також спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;

--фермерським господарствам -- якщо ці земельні ділянки лісового фонду не перевищують 5 гектарів і входять до складу відповідного господарства.

Землі водного фонду можуть надаватись у постійне користування лише спеціалізованим державним підприємствам чи підрозділам. Згідно зі ст. 59 ЗК України та ст. 85 Водного кодексу України постійне користування землями водного фонду дозволяється водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам, організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та їх підтриманню в належному стані.

Тимчасовим визнається природокористування, термін якого заздалегідь обумовлений.

У тимчасове користування можуть передаватися земельні ділянки, ділянки надр, лісу, водні об'єкти, мисливські угіддя. У тимчасове користування можуть передаватись як ті ділянки, що перебувають у державній чи комунальній власності, так і ті, що знаходяться у приватній власності.

Законодавство поділяє тимчасове природокористування на довгострокове і короткострокове і встановлює граничні терміни для . обох цих видів. Так, у короткострокове користування лісові та водні ресурси можуть надаватися на строк до трьох років, у довгострокове -- від трьох до 25 (ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 50 Водного кодексу України). Для землі та надр встановлені інші терміни короткострокового і довгострокового користування, а саме: для землі відповідно -- до п'яти і до 50 років (ст. 93 ЗК України), для надр відповідно -- до п'яти і до 20 (ст. 15 Кодексу України про надра). Лише щодо мисливських угідь закон встановлює нижню межу строку тимчасового користування -- не менше 15 років. Це пов'язано з необхідністю забезпечити раціональне ефективне використання мисливських угідь їх користувачами, створити перешкоди споживацькому підходу до використання мисливської фауни, стимулювати користувачів мисливських угідь до здійснення заходів щодо відтворення тваринного світу, до дбайливого ставлення до природних ресурсів.

Практично щодо всіх природних ресурсів законодавство надає можливість продовження строків тимчасового природокористування. Таке продовження, як правило, пов'язується з виробничою необхідністю і обмежується ще одним строком відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування. Не містить відповідних обмежень законодавство про надра. Стаття 15 Кодексу України про надра передбачає лише, що в разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені. Це означає, що таке продовження може бути здійснено неодноразово.

Граничні розміри природних ділянок, що надаються у тимчасове користування, встановлено природоресурсним законодавством. При цьому пункт 7 перехідних положень ЗК України містить норму, важливу для утвердження принципу стабільності в регулюванні земельних відносин в Україні: громадяни та юридичні особи, що одержали у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Природні ресурси (об'єкти) можуть надаватись у тимчасове користування на правах оренди. Земельні ділянки передаються у тимчасове користування виключно на правах оренди. Це стосується і земельних ділянок лісового та водного фондів.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються на умовах оренди підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо громадянам та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відносинами щодо інших природних ресурсів, більш детально регламентовані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі» (від 1998 р. у ред. Закону України від 2003 р. із наступними змінами), іншими актами законодавства України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» оренда земельної ділянки визначається як засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

З аналізу законодавства можна виділити визначальні ознаки права оренди земельних ділянок:

--правовою підставою виникнення цього права є договір оренди землі, тобто угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно До яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);

--договір оренди землі укладається у письмовій формі й за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України «Про оренду землі»);

--договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації (ст. 18 Закону України «Про оренду землі»);

--орендодавцями за договором оренди землі виступають власники земельної ділянки або уповноважені ними особи: громадянин або юридична особа -- щодо земель приватної власності, сільська, селищна, міська рада -- щодо земель комунальної власності, районна, обласна ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим -- щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, органи державної влади -- щодо земель державної власності (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»);

--орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України; сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим; громадяни та юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»);

--орендована земельна ділянка або її частина може передаватись орендарем у суборенду, якщо це право не обмежене законом або договором на підставі ст. 111 п. 1 «б» ЗК України. Такі обмеження на передачу земельних ділянок у суборенду передбачені, зокрема, ст. 8 Закону України «Про оренду землі»: а) не дозволяється зміна цільового призначення землі; б) умовою суборенди є закріплення відповідного положення в договорі оренди або письмова згода орендодавця (якщо протягом місяця останній не надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечення, орендована земельна ділянка або її частина може бути передана в суборенду); в) строк суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди; г) умови договору суборенди не повинні виходити за межі договору оренди; д) на ділянці, що передається в суборенду, не повинні бути розташовані цілісні майнові комплекси підприємств, установ і організацій державної або комунальної власності, а також заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально;

--передача земельної ділянки в оренду в певних випадках можлива із зміною її цільового призначення (частина третя ст. 124 ЗК України), крім земель сільськогосподарського призначення;

--законодавство передбачає можливість переходу права на оренду земельної ділянки після смерті громадянина-орендаря (до спадкоємців, а за їх відмови чи відсутності таких -- до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями), а також у разі засудження фізичної особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздатності (до одного із членів сім'ї за його бажанням, а в разі їх відсутності або відмови -- до осіб, які використовували цю ділянку разом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону «Про оренду землі»);

--орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на конкурсі (аукціоні) -- якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу (аукціону) (ст. 9 Закону України «Про оренду землі»);

--оренда земель завжди передбачає плату за користування земельною ділянкою (орендну плату) (ст. 21 Закону України «Про оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах, або шляхом поєднання різних форм (ст. 22). Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, які передані в оренду для сільськогосподарського використання, переглядається один раз на три роки в порядку, встановленому законом або договором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін (ст. 23).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення орендних правовідносин щодо цих природних ресурсів також є договір оренди, тобто угода, згідно з якою одна сторона (орендодавець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю) конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну плату, а також виконувати інші умови договору. Орендний договір щодо водних чи лісових об'єктів може бути як короткостроковим (до трьох років), так і довгостроковим (до 25 років). Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Договір оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь на відміну від договору оренди землі:

--може стосуватися лише природних ресурсів місцевого значення;

--за загальним правилом, не дозволяється зміна цільового призначення природного об'єкта, в орендному договорі чітко визначається цільове призначення, за яким має здійснюватися використання природного об'єкта, що передається в оренду (наприклад, водні об'єкти можуть передаватися в оренду для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, лікувальних, оздоровчих та деяких інших цілей);

--переуступка права оренди інших, крім землі, природних об'єктів чи їх частин (суборенда), як правило, забороняється.

Право користування природними ресурсами загальнодержавного та місцевого значення. Усі природні ресурси України поділяються на природні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. Такий поділ уперше було здійснено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 39), а згодом поглиблено щодо кожного природного ресурсу актами природоресурсного законодавства.

До природних ресурсів загальнодержавного значення відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та деяких інших актів законодавства належать:

--територіальні та внутрішні морські води;

--природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

--атмосферне повітря;

--підземні води;

--поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків (курсивом виділено частину формулювання, встановлену ст. 5 Водного кодексу України);

--лісові ресурси державного значення;

--природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних (виділено частину формулювання, встановлену ст. 5 Водного кодексу України);

--дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення (в ред. ст. 43 Закону України «Про тваринний світ»);

--корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Наведений перелік природних ресурсів загальнодержавного значення, що міститься в ст. 39 згаданого закону, не є вичерпним. Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення також інші природні ресурси. Певним чином конкретизується і навіть розширюється перелік природних ресурсів загальнодержавного значення в актах природоресурсного законодавства. Нами вже зверталась увага не конкретизуючі формулювання в цій частині Водного кодекса України та Закону України «Про тваринний світ». Деякі уточнення та доповнення до переліку природних ресурсів загальнодержавного значення надаються також у ст. 4 Закону України «Про тваринний світ», частині 2 ст. 4 Закону України «Про рослинний світ» та ін.). Так, згідно з п. «г» частини другої ст. 4 Закону України «Про рослинний світ» до ресурсів загальнодержавного значення віднесені рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України (Положення про Зелену книгу України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1286).

До природних ресурсів місцевого значення належать ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Висновок

Деякі акти природоресурсного законодавства більш детально розкривають зміст категорії «природні ресурси місцевого значення». Так, частиною другою ст. 5 Водного кодексу України до водних об'єктів місцевого значення віднесено:

--поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;

--підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення належать дикорослі та інші несільськогосподарського призначення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення (частина третя ст. 4 Закону України «Про рослинний світ»).

Перелік корисних копалин України місцевого значення, затверджений відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра наказом Державного комітету України по геології і використанню надр від 9 червня 1994 р. розкриває поняття корисних копалин місцевого значення, до яких віднесено більшість видів піску, глини, пісковику, крейди, доломіту, мергелю, вапняку, сланцю, а також галька, гравій, суглинки, камінь бутовий та ракуша.

Поділ природних ресурсів на ресурси загальнодержавного і місцевого значення не є формальністю. Він має вирішальне значення з погляду визначення правових підстав виникнення і припинення права природокористування, особливостей укладання угод щодо тих чи інших природних ресурсів, механізмів забезпечення їх охорони і раціонального використання тощо.

Наведена класифікація видів права природокористування не є вичерпною, можна говорити про поступове формування і такого виду як право користування атмосферним повітрям, право духовного природокористування (для задоволення естетичних потреб у спілкуванні людини з природою).

Відомі також громадські і індивідуальні види природокористування, промислове і сільськогосподарське природокористування. В умовах ринкових відносин з'являється і комерційний вид природокористування. Однак в основу цього покладена не диференціація відповідних видів (підвидів) природокористування за умовами, які визначають його головний правовий зміст, а групування видів природокористування за загальними ознаками позитивного або негативного характеру, виділеними з науковою або практичною метою.

Література

1. Баб'як О.С, Біленчук П.Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.

3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

4. Екологічне право України За редакцією професорів В.К. Попова і А.П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

5. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. -- К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с

6. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. - К., 1991.

7. Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.