Географічне середовище взаємодія природи й суспільства

Реферат

на тему: “Географічне середовище: взаємодія природи й суспільства”

План:

I. Введення

II. Основна частина

1. Взаємовідносини людини із природою: погляд з історичної точки зору

2. Географічне середовище й розвиток суспільства

3. Погроза екологічних проблем у сучасному світі

4. Розумне відношення людини до природи. Ноосфера

III. Висновок

IV. Список використаної літератури

I. Введення

Взаємодія людини й природи, суспільства й середовища його перебування в результаті бурхливого зростання промислового виробництва в усьому світі досягло граничних критичних форм і розмірів. Устало питання про погрозу самому існуванню людства внаслідок вичерпання природних ресурсів і забруднення середовища його перебування.

Ціль роботи: розглянути процес взаємодії природи й людини й, що випливають із цієї взаємодії проблеми.

II. Основна частина

1. Взаємовідносини людини із природою: погляд з історичної точки зору

Природа - це насамперед універсум, що охоплює все суще, у тому числі наші пізнання й практична діяльність, весь Всесвіт, і в цьому змісті вона близька до поняття матерії, можна сказати, що природа - це матерія, узята у всьому різноманітті її форм. У цьому плані ми лише часточка цього універсума, хоча й унікальна по своїх можливостях.

Історія людського суспільства в певному змісті виявляє собою картину його взаємодії, що змінюється, із природою.

У системі античного мислення природа розумілася, як рухливе, що змінюється ціле, і в цьому змісті людина не стільки протиставлявся природі, скільки сприймався як одна з його частин. В античних філософів, як ми знаємо, поняттям космосу по суті охоплювалася вся доступна людському поняттю природа. При цьому космос протиставлявся хаосу - він трактувався як щось не тільки всеосяжне, але й організоване, закономірне й зроблене. Ідеалом уважалося життя згідно із природою.

Зовсім інше розуміння природи зложилося в середньовічній християнській культурі. Тут, що оточує людини природа розглядалася як щось створене богом і більше низьке, чим сама людина, оскільки тільки він у процесі утвору був наділений Божим початком - душею. Більше того, природа нерідко розумілося як джерело зла, якому потрібно перебороти або підкорити, а життя людини при цьому виступав як утвір Божественного початку - душі із гріховним природним початком - тілом. І це служило виправданням для негативного відношення до природи й навіть обґрунтуванням застосовуваного до неї насильства. Подібна система поглядів не могла стимулювати інтерес до наукового пізнання природи.

В епоху Відродження відношення до природи міняється. Людина відкриває для себе красу й пишноту навколишньої природи, починає бачити в ній джерело радості, насолоди, на противагу похмурому аскетизму середньовіччя. Природа починає розумітися як притулок, що протистоїть розбещеної й порочної людської цивілізації. Жан-жак Руссо прямо затверджував, що перехід людини від природного природного початку до соціального є джерелом всіх наших нещасть.

Залежність людини від природи, від природного середовища перебування, існувала на всіх етапах людської історії. Вона, однак не залишалася постійної, а змінювалася діалектично суперечливим образом. У взаємодії із природою людини поступово, у процесі праці й спілкування формувалася як соціальна істота. Цей процес має своїм вихідним пунктом виділення людини із тваринного світу. У силу вступає й соціальний відбір: виживали й виявлялися перспективними ті найдавніші спільності людей, які у своїй життєдіяльності підкорялися певним соціально-значимим вимогам згуртованості, взаємодопомоги, турботі про долю потомства, що формувало зачатки моральних норм. Соціально значиме закріплювалося й природним добором і передачею досвіду. Образно говорячи, людина у своєму розвитку поступово ставав на рейки соціальних законів, сходячи з колії біологічних закономірностей. У перетворенні в людське суспільство більшу роль грали соціальні закономірності на тлі активної дії біологічних. Це здійснювалося в процесі праці, навички до якого постійно вдосконалювалися, передаючись від покоління до покоління, і утворюючи, тим самим, речовинно фіксовану “культурну” традицію. Процес праці починається з виготовлення знарядь, а їхнє виготовлення й уживання може відбуватися тільки в колективі. Лише колектив надає життєвий зміст і могутню силу знаряддям. Саме в колективі предтрудова діяльність наших предків могла перетворитися в працю, що є вираженням соціальної діяльності й формуванням зачатків виробничих відносин. Горелов А.А. Человек - гармония - природа. М., 1990 г. С. 23-26

2. Географічне середовище й розвиток суспільства

Між природної й суспільним немає прірви - суспільство залишається частиною більше великого цілого - природи. Але кожне при цьому має свою специфіку. Людина живе на Землі в межах тонкої її оболонки - географічного середовища. Вона є зона перебування людини й сфера додатка його сил. Із самого свого виникнення людське суспільство вимірювало навколишнє середовище, використовуючи досягнення попередніх епох, і, у свою чергу, як би передає її в спадщину майбутнім поколінням, перетворюючи багатство ресурсів природи в засоби культурно-історичного життя. Людина не тільки перемістила в інші кліматичні умови різні види рослин і тварин, але й змінив їх. Вплив суспільства на природу обумовлює розвитком матеріального виробництва, науки й техніки, суспільних потреб, а також характером суспільних відносин. При цьому, у силу наростання ступеня впливу суспільства на природу відбувається розширення рамок географічного середовища й прискорення деяких природних рамок географічного середовища. Якщо позбавити сучасне географічне середовище її властивостей, створених працею багатьох поколінь і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати, тому що людина геохімічно переробив мир і процес цей уже необоротний.

У свою чергу й географічне середовище впливає на розвиток суспільства. Людська історія - наочний приклад того, як умови середовища й обриси поверхні планети сприяли або, навпроти, перешкоджали розвитку людства. Якщо на Крайній Півночі, у цій певній стихії, людина вирвав у негостинної суворої природи засобу існування ціною болісних зусиль, то в тропіках неприборкана пишність марнотратної природи веде людину, як ребенка, на помочах і не робить його розвиток природною необхідністю. Географічне середовище, як умова хазяйської діяльності суспільства може вплинути на хазяйську спеціалізацію країн і районів.

Природне середовище життя суспільства не обмежується лише географічним середовищем. Якісно іншим природним середовищем його життя є сфера всього живого- біосфера, що включає населену мікроорганізмами верхню частину землі, води, рік, морів і океанів, а також нижню частину атмосфери. У результаті тривалої еволюції біосфера зложилася як динамічна, внутрішньо диференційована рівноважна система. Але вона не залишається незмінної, а будучи системою, що самоорганізується, розвивається разом з еволюцією Вселеної й усього живого. Історія життя на нашій планеті показує, що глибокі перетворення вже не раз відбувалися, і якісна перебудова біосфери приводила до зникнення різних видів тварин і рослин і появі нових. Еволюційний процес біосфери має необоротний характер. Крім рослин і тварин біосфера містить у собі й людини: людство - частина біосфери. Причому його вплив прискорює процес зміни характеру біосфери, роблячи усе більше могутній і інтенсивний вплив на неї у зв'язку з небаченим раніше розвитком науки й техніки.

З виникненням людства здійснюється перехід до нового якісного стану біосфери - ноосфері (від грецького noos - розум, розум) представляючий собою сферу живого й розумного. Ноосфера - не відвернене царство розуму, а історично закономірний щабель розвитку біосфери. Ноосфера - нова особлива реальність, пов'язана з більше глибокими й всебічними формами перетворюючого впливу суспільства на природу. Вона припускає не тільки використання досягнень наук, але й розумне співробітництво держав, людства й високі гуманістичні принципи відносини до природи - рідному будинку людства.

Екологія (від грецького oikos - житло, місцеперебування) - це і є наука про рідний будинок людства, про умови перебування тих, хто його населяє. Екологія - комплексний науковий напрямок, що вивчає закономірності взаємодії живого із зовнішніми умовами його перебування з метою підтримки динамічної рівноваги системи “ суспільство-природа”..

У минулому використання людиною сил природи носило стихійний характер, людина брав від природи стільки, скільки дозволяли його власні виробничі сили. Але взаємини людини із природним середовищем перебування усе більше опосередковувались створенням їм “другої природи”, людина підвищує свою захищеність від стихійного буйства природи.

Винаходячи способи одержання й використання заліза і його сплавів, людина різко збільшує свою могутність у взаєминах із природою. Разом з тим, із часом сам розвиток цивілізації виявляється залежним від наявних на землі запасів залізних руд, від їхнього господарського використання. У наші дні ця залежність нерідко виявляється вкрай динамічним образом, оскільки масштаби застосування багатьох видів ресурсів приводять до вичерпанню наявних на планеті запасів цих ресурсів.

Таким чином, не тільки людина залежить від природи, але й природа залежить від нього.

Все життя й розвиток людини протікають у взаємодіючій з ним частини природи. Людина - частина й породження великої “Матері- природи”. “Людина, - писав Маркс - живе природою. Це значить, що природа є його тіло, з яким людина повинен залишатися в процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Суспільство є закінчена сутнісна єдність людини із природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини й здійснений гуманізм природи.” Маркс К., Энгельс Ф., Соч., т.42. С. 92

“Тіло людини” уже не може обмежуватися його біологічним параметрами, а включає так само й те, що раніше сприймалося, як “зовнішня природа”. Людина у своїй природно-біологічній якості - це не просто “частина” природи, а її органічний елемент, що перебуває у взаємодії з іншими елементами й частинами, що становлять деяке динамічно суперечлива єдність. У цей час взаємодія суспільства й природи, людину й середовища його перебування, становить істоту екологічної проблеми. Це й забруднення атмосфери, морів, рік, океанів, і Чорнобильська проблема, виникнення епідемій, невідомих раніше хвороб, порушень температурного балансу.

Гостре усвідомлення можливості глобальної екологічної кризи веде до необхідності розумної гармонізації взаємодій у системі “техніка - людини - біосфера”.

3. Погроза екологічних проблем у сучасному світі

Посилення зв'язків науки із практикою впливає й на розвиток самої науки, породжуючи нові галузі знання на стику суспільний, природний і технічних наук. Найбільш характерний приклад тому виявляє собою екологія. Екологічні проблеми виникли не сьогодні. Їхній вік - вік цивілізації. Але тільки до середини XX в. вони з тіньових і практично нерозрізнених перетворилися в першорядні. Таке один з найважливіших наслідків НТР - установлення нового типу відносин природи й суспільства.

Людина довгий час розглядав природу як далеку собі силу, яку потрібно скоряти, підкоряти. Стосовно неї він поводився як завойовник, він вимірював прогрес ступенем панування над природою. Інакше й бути не могло. Однак Земля могла терпіти часом хаотичне й бездумне поводження свого "вищого продукту" доти, поки вона була здатна стихійно нівелювати негативні ефекти його діяльності, автоматично відтворювати загальні, природні умови життя. Але з перетворенням діяльності людей у планетарну, з ростом моці цієї діяльності, а стало бути, і об'єму негативних ефектів порушується механізм стихійного відтворення загальних умов життя на Землі. Раніше мало помітні негативні екологічні наслідки діяльності перетворюються в глобальні. На порядок денний ставиться необхідність принципово змінити відношення людини до природи.

НТР змушує відмовитися від розгляду природи тільки як засобу, привчає людей сприймати її як мета діяльності. Це значить, що відтепер розвиток людини й розвиток природи із двох частково пересічних процесів перетворюються в єдиний космічний процес...

"Ми аж ніяк не пануємо над природою так, - писав Ф.Энгельс, - як завойовник панує над чужим народом, не пануємо над нею так, як хто-небудь що знаходиться поза природою ... ми, навпаки, нашою плоттю, кров'ю й мозком належимо їй і перебуваємо усередині неї... все наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від всіх інших істот, уміємо пізнавати її закони й правильно їх застосовувати" Маркс К., Энгельс Ф., Соч. 2-е изд., т. 20, с.496. Удосконалюючи свої фізичні й духовні потенції, людина одночасно розвиває й потенції іншої природи.

При всій увазі до екопроблемам ми ще недооцінюємо небезпеки порушення нормального ходу взаємодії між природою й суспільством, розмірів засобів, необхідних для усунення екопорушень. Всебічна й правильна оцінка таких витрат, проведена з позиції всіляких наук, могла б показати, що екопроблеми вже сьогодні являють собою найбільш капіталомісткі пункти діяльності. Тому екоепоха на відміну від своїх попередниць здатна існувати тільки в умовах раціонального суспільного лада, знищення всіх форм соціального паразитизму й соціальної патології.

Вершина й вихідний пункт нового раціоналізму - осмислення цінності життя кожної людини в структурі суспільного цілого. Така зміна і є початок нової цивілізації, у якій повинне бути надійно забезпечене найперше право людини на життя, на мир, на працю.

Ми бачимо, що зміна ролі й значення людини в системі соціуму симетрично зміні характеру відносин між природою й суспільством. Якщо на генетичній фазі людини випадковий для такої системи, а істотно тільки ціле (Гегель виразив це ідеєю домінування цілого над частиною; відзвуки цієї ідеї ми чуємо й сьогодні), то на сучасній фазі розвитку суспільства виникла ясна й сильна тенденція зробити кожної людини субстанціальним явищем у системі суспільного цілого, елементом, їй тотожним. Інакше кажучи, право на життя стає абсолютно невід'ємним правом кожної людини. Ясно, що дати скільки-небудь повну картину настільки потужного природно-соціального перетворення здатна тільки комплексна наука.

Таким чином, екологічні завдання - як позитивні (прогноз і керування погодою, економія ресурсів і т.д.), так і негативні (очищення й відновлення повітря, води, ґрунту й т.д.) - вимагають гранично високого, тобто планетарного усуспільнення праці. Міжнародна кооперація зусиль у всіляких галузях науки й техніки стає життєвою потребою.

Сучасна екологічна ситуація й тенденції її розвитку ставлять перед людством безліч нових, гострих і складних проблем. І чи можемо ми сказати, що екологічні проблеми цілком охоплюються сферою тільки природних або тільки суспільних або технічних наук? Очевидно, немає. Їхнє рішення - як на рівні побудови єдиної теорії взаємодії суспільства й природи, так і на рівні розробки більше конкретних і приватних питань - припускає сама особиста участь представників всіх цих груп наук.

Зовсім ясно, що правильні оцінки й рішення екопроблем немислимі без тісної взаємодії всіх без винятку існуючих наук, і в першу чергу суспільствознавства, технічних дисциплін і природознавства.

Коли ж штучно розривається зв'язок між ними й до екопроблем підходять односторонньо, виходять всілякі казуси.

Комплексний підхід до вивчення природознавства й суспільствознавства дозволяє правильно бачити, з одного боку, суспільні форми залучення й функціонування нових природних процесів в орбіту практичної діяльності, а з іншого боку - природничі й технічні змістовні "наповнювачі" тих або інших форм соціальності. Інакше кажучи, такий погляд дозволяє побачити сучасну спільність, єдність природи й суспільства, а дорівнює й специфіку того й іншого. Тому він найменше схожий на щось аморфне й нерозрізнене. Адже все більша єдність природи й суспільства виявляється щораз тоді, коли виявляється специфіка того й іншого. А це припускає подальший поділ наук, що у свою чергу через певний час зажадає їхнього синтезу. І неприпустимо абсолютизувати один із цих процесів і протиставляти його іншому. У нас є чимало авторів, що дотримують і вимагають табу на пошук шляхів інтеграції основнихприродничих, технічних і суспільно-наукових понять і законів. Але адже розвивати ту або іншу, у тому числі суспільну, науку незалежно від інших наук можна тільки в тих рамках, у яких вони мають відносну самостійність. І не більше того! Як тільки такі рамки об'єктивно виявляються знайденими, на виникаючі в цей час питання дана наука вже не здатна відповісти. Вона змушена звертатися до інших наук. Так, між всіма науками неминуче виникає й пульсує своєрідний "ідейний струм". Він і перетворює все різноманіття наукового знання в єдине ціле, у єдину науку. (Міркування над законами руху цього "ідейного струму" дозволяють бачити деякі нові моменти відомої теореми неповноти Геделя.)

Але справа не тільки в синтетичному характері об'єкта екологічного дослідження. Більш істотно те, що кожна з розглянутих груп наук, входячи в єдину систему науки, разом з тим має свої специфічні особливості. Ця специфіка веде до своєрідного взаємодоповнюваності суспільних, природних і технічних наук.

Так, звертаючись до взаємодії суспільства й природи, соціальне пізнання ставить і вивчає питання про те, які мети, переслідувані людиною в цій взаємодії, на які цінності він опирається або повинен опиратися у своїй перетворюючій діяльності, якими будуть соціальні наслідки у випадку, якщо суспільство вибере той або інший курс дій у своїх взаєминах із природою.

Природознавство відкриває принципово нові можливості для взаємодії людини із природою й разом з тим виявляє припустимі по тимі або інших параметрах межі втручання людини в хід природних процесів. Що стосується технічних наук, то в сферу їхніх інтересів входить насамперед створення й удосконалювання засобів взаємодії суспільства й природи, причому таких засобів, які були б не тільки ефективні економічно, але й прийнятні з погляду соціальної й екологічної.

Очевидно, таким чином, що, якщо говорити про майбутнє, то для побудови єдиної теорії взаємодії суспільства й природи, для раціонального керування цією взаємодією істотно важлива взаємодоповнюваність пізнавальних засобів і підходів суспільних, природних і технічних наук. Але не менш важливо й те, що така взаємодоповнюваність виявляється необхідної й при рішенні конкретних і невідкладних екологічних проблем. Взаимодействие общества и природы. Сборник ста-тей / Под ред. Е. Т. Фаддеева. М., 1996 г. С. 48-50

4. Розумне відношення людини до природи. Ноосфера

Концепція ноосфери в - це ідея про роль розумної людської діяльності в природі. Зараз при розробці теорії взаємодії суспільства й природи неможливо обійтися без плідній прогностичній ідеї Вернадського про становлення ноосфери як процесу свідомого гуманістичного перетворення людиною умов свого природного природного оточення. В умовах загострення глобальних проблем сучасності, і особливо, екологічної ситуації, багато дослідників - представники природних і гуманітарних наук - для осмислення цих складних процесів звертаються до спадщини Вернадського, намагаючись знайти в основоположника матеріалістичної концепції ноосфери відповіді на проблеми про місце людини в природі й біосфері, про майбутнє біосфери й взаємодії суспільства й природи про долі світової цивілізації й людства в цілому. Сам Вернадський, що працював протягом багатьох десятиліть над цією проблемою, не залишив узагальнюючої роботи про ноосферу. У своїх роботах він поставив проблему, розвив, поглибив і створив її фундамент, однак учений не був удоволений досягнутими результатами в дослідженні цієї теми.

Основна його праця, присвячена проблемі ноосфери, - "наукова думка як планетарне явище" - не був опублікований при житті автора. Вернадський робить спробу погодити природно - наукову теорію геохімічної міграції речовини й енергії з розвитком суспільства, тобто знайти момент переходу біосфери (внаслідок кількісних змін, внесених у неї людиною) у якісно новий стан - ноосферу.

Почавши наукову діяльність як кристалограф і мінералог, Вернадський зацікавився проблемою міграції хімічних елементів, а потім і енергії в природі. Ця проблема була піддана їм всебічному аналізу - від міграції елементів атомних часток до "всесвітнього", космічного обміну речовини й енергії. У результаті були виявлені різні фактори міграції хімічних елементів: роль фізичних процесів, вплив життя й "живої речовини" (сукупності живих організмів) на формування біогеосфери й зворотного впливу природного середовища на живі організми, нарешті, місце й роль соціальної життєдіяльності в цьому процесі, тобто специфіка зміни біогеохімічної міграції речовини й енергії під впливом людської діяльності. Здійснення таких різнобічних і глибоких досліджень вимагало виходу за рамки емпіричного матеріалу й методології природничих наук, звертання до гуманітарних наук і переходу до філософських узагальнень. Наукова значимість навчання Вернадського про ноосферу полягає в тому, що він як натураліст, досліджуючи геохімічні процеси міграції речовини й енергії в природі, виявив геологічну роль життя, живої речовини в планетарних процесах, у становленні й наступній підтримці динамічної рівноваги біосфери - продукту життєдіяльності й середовища існування живих істот. У цій живій речовині він виділив людину як планетарну силу, що змінює природні біогеохімічні процеси планети, здатну перешикувати відповідно до своїх подань багатьох геологічних эпох, що складалися на протязі, природні цикли міграції речовини й енергії й змінювати в такий спосіб біосферу Землі.

У підставі концепції ноосфери Вернадським покладені ідеї про об'єктивний процес перетворення людиною природи "в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого", тому що ноосфера розумілася їм як навколишньої людини середовище, природне явище, новий стан біосфери, а творення її - як контрольований і регульований процес обміну речовиною й енергією суспільства із природою, тобто як розумне погоджене з даними науки перетворення природи.

Труднощі для Вернадського як натураліста й натураліста полягала в тому, що досліджуючи вплив людини, суспільства на природу, він зштовхнувся з якісно відмінної від всіх інших форм руху матерії реальністю, підлиглим своїм специфічним законам, власний розвиток і взаємодія якої із природою не можуть бути ототожнені або скорочені до біологічної форми руху матерії або фізичним і хімічним закономірностям, властивим живий і тим більше неживій природі.

Ноосфера, відповідно до Вернадського - це перетворена в інтересах людини природа, рівноважний стан якої підтримується цілеспрямованою діяльністю людства, що усуспільнилося. Олюднена природа з'являється разом з людиною, коли він був ще не в змозі регулювати протікання глобальних процесів природи. Ноосфера ж - свідомо створюване людиною стан природного середовища. Вона включає постійний прояв природних процесів природи, але це керована людиною природне середовище його існування. Оскільки такий стан ще не досягнутий, те передчасно сучасний етап зміни біосфери називати ноосферою.

Дійсно, сучасне людство ще не перебороло небезпеки виникнення руйнівних воєн, розкрадання ресурсів біосфери, забруднення природного середовища, і т.п. Однак сучасний стан взаємодії суспільства із природою не може бути причиною сумнівів у можливості створення ноосфери.

Концепція ноосфери збіднюється й тоді, коли її становлення зв'язується тільки з фактом перетворення людини в геологічну силу здатну принципово змінити природну міграцію хімічних елементів на планеті. Цього, якщо випливати Вернадському, не досить для становлення ноосфери. "Геохімічна активність людини проявляється не прямо й не безпосередньо, тобто не як чисто біологічний процес, але неминуче опосередкована складними між людьми складними соціальними відносинами". Щоб матеріально технічна діяльність по зміні природного середовища не прийняла загрозливу форму екологічної кризи, вона необхідно повинна супроводжуватися корінними соціальними змінами. Без таких соціальних змін не може бути здійснений раціональний обмін речовин із природою в інтересах всіх людей. Ноосфера не сумісна з антропогенною деградацією природного середовища. Тому "одним з перших ознак створення ноосфери буде ліквідація небезпеки глобальної екологічної кризи".

Інша крайність - спроба зв'язати ноосферу із сугубо соціальними змінами. При цьому з поля зору випадають наукові й матеріально технічні фактори забезпечення зміни способу впливу суспільства на природу, що дозволяють управляти необхідним для підтримки біогенних констант процесом біогеохімічної міграції речовини й енергії.

Висновок

Взаємодія людства й природи - це складний процес, у якому сторони повинні прагнути до взаємовигідного співробітництва. Між природної й суспільним немає прірви - суспільство залишається частиною більше великого цілого - природи.

Сучасне суспільство ще не перебороло небезпеки виникнення руйнівних воєн, розкрадання ресурсів біосфери, забруднення природного середовища.

Екологічні завдання - як позитивні (прогноз і керування погодою, економія ресурсів і т.д.), так і негативні (очищення й відновлення повітря, води, ґрунту й т.д.) - вимагають гранично високого, тобто планетарного усуспільнення праці. Міжнародна кооперація зусиль у всіляких галузях науки й техніки стає життєвою потребою.

Гуманіст Вернадський бачив, що для здійснення переходу біосфери в ноосферу створені реальні об'єктивні передумови: відбулася найбільша наукова революція, що відкрила шлях для безмежного збільшення матеріальних і духовних сил людства, почався процес економічного й соціального об'єднання людства в єдину світову асоціацію. Ці передумови повинні стати тієї стихійно створювалася протягом багатьох тисяч років основою, на досягненнях якої людина тільки тепер може свідомо втілювати в життя свою ідею про перетворення біосфери в ноосферу, підкорити своїй волі й розуму процеси міграції речовини й енергії й суспільні трансформації для забезпечення свого безмежного прогресивного розвитку.

У цей час глобальність екологічних проблем жадає від людини іншого способу мислення, нової форми його самосвідомості - екологічної свідомості. Це насамперед означає, що людство повинне усвідомити себе як єдине ціле у своєму відношенні до природи. Горелов А.А. Человек - гармония - природа. М., 1990 г. С. 67

Список використаної літератури:

1. Взаємодія суспільства й природи. Збірник статей / Під ред. Е. Т. Фаддеева. М., 1996 р.

2. Горелов А.А. Людина - гармонія - природа. М., 1990 р.

3. Марков Ю.Г. Соціальна екологія. Новосибірськ, 1986 р.

4. Маркс К., Энгельс Ф., Твору. т.42. М., 1987 р.

5. Олейников Ю.В. Екологічні альтернативи НТР. М., 1987 р.