Організація та правове забезпечення законності в діяльності митних органів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра цивільно-правових наук

Курсова робота

з дисципліни Організація правової та претензійно-договірної роботи митних органів

на тему: Організація та правове забезпечення законності в діяльності митних органів

Виконав: Михайлова С.А.

групи П03-3

Перевірив: доц. Зуєв В.А.

Дніпропетровськ-2008

План

Вступ

1. Теоретико-правові засади законності

1.1 Поняття законності

1.2 Принципи законності

1.3 Вимоги та гарантії законності

2. Організаційно-правові засади законності в митних органах

2.1 Права і обов'язки юридичної служби по забезпеченню законності в митних органах

2.2 Організація прокурорського нагляду за додержанням законів митними органами

2.3 Судові рішення та виконавче провадження як засоби забезпечення законності в митних органах

Висновки

Використані джерела

Вступ

Тема моєї курсової роботи «Організація та правове забезпечення законності в діяльності митних органів». Чому я обрала саме цю тему? На мій погляд, зараз вона є досить актуальною, тому, що на сьогодні зрозуміло, що деякі факти недотримання законності в діяльності митних органів, на які звертає увагу прокуратура, залежать від поки що недосконалого митного законодавства, розбіжностей між нормами Митного кодексу України та Кодексу про адміністративні правопорушення,та іншими нормативно-правовими актами, особливо при регулюванні провадження у справах про митні правопорушення. На це звертається увага в Указах Президента України «Про серйозні недоліки в роботі Державної митної служби України» від 24 жовтня 2003р. №1209, «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9 лютого 2004р. №175 зазначено, що в діяльності митних органів та їх посадових осіб мали місце суттєві недоліки у справі боротьби з контрабандою і порушеннями митних правил, захисту економічних інтересів в зовнішньоекономічній діяльності, протидії корупції та хабарництву, а також визначені пріоритетні напрямки подальшого вдосконалення митної служби України.

Метою моєї курсової роботи виступає визначення поняття законності, розгляд основних прав і обов'язків юридичної служби по забезпеченню законності в митних органах, а також розглянути як здійснюється організація прокурорського нагляду за додержанням законів митними органами.

Спочатку, вважаю за доцільно розглянути дану тему з теоретико-правових засад законності, у другому розділі висвітлю питання організаційно-правових засад законності в митних органах.

1. Теоретико-правові засади законності

1.1 Поняття законності

правовий законність митний прокурорський нагляд

Законність -- це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права -- від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства.

Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів -- посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації). Законність характеризується поєднанням двох ознак: зовнішньої (формальної) -- обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями; внутрішньої (сутнісної) -- наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання, її призначення -- додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність -- явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни дододержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву, Конституції.

Законність -- явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави, в тому числі митні органи та посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод, законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві. Режим законності -- неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію -- владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія -- фактори побудови правової держави.

Що таке законність -- принцип, метод чи режим? І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як засадничого начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність -- це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

-- державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;

-- всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими

особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство -- від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

1.2 Принципи законності

Принципи законності -- це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

На сьогодні існують такі принципи законності:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти -- законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам -- законам і підзаконним актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.[1,с.445]

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності -- досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

-- спеціально-дозвільного -- поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);

-- загальнодозвільного -- поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Саме цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

1.3 Вимоги та гарантії законності

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду -- указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявність можливостей для здійснення суб'єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх

обставин;

3) правильне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.

Щодо гарантій законності, то гарантії законності -- це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.

Гарантії законності можна поділити на:

-- загальносоціальні;

-- спеціально-соціальні -- юридичні та організаційні.

До загальносоціальних гарантій законності відносяться:

1) економічні -- ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту продуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості в законності;

2) політичні -- ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.

3) ідеологічні -- ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'язування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка поінформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя.

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності -- це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві групи:

1. юридичні -- передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних законів, їх додержання і виконання;

2. організаційні -- заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з пра-вопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадрова робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидій випадкам організованої злочинності, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припинення.

Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якісних нормативно-правових актів, якими встановлюється юридична відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується неухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представницьких органів влади, правозастосовну практику за скаргами громадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові гарантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єдиної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяльністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод громадян, їх обов'язок полягає в прийнятті нормативно-правових актів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов'язків у рамках закону.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітражний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілактики і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формально закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів -- одна із важливих гарантій стабільності і реальності законності.

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) -- полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) -- спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі -- виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

4) каральні, або штрафні, -- спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

-- парламентські;

-- президентські;

-- судові;

-- прокурорські;

-- адміністративні (управлінські);

-- контрольні;

-- муніципальні (місцеві).

2. Організаційно- правові засади законності в митних органах

2.1 Права і обов'язки юридичної служби по забезпеченню законності в митних органах

З метою забезпечення законності в роботі митних органів, спеціалізованих митних установ і організацій, ефективного захисту економічних інтересів держави, у регіональних митницях створюються юридичні відділи, у митницях -- юридичні відділи або сектори, у Департаменті ресурсного забезпечення, капітального будівництва та експлуатації об'єктів митної інфраструктури і Департаменті інформаційних технологій та митної статистики -- юридичні відділи, в інших спеціалізованих митних установах та організаціях -- юридичні служби.

У своїй роботі юридична служба керується Конституцією та іншими законодавчими актами України, Загальним положенням про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу державної виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.95 N 690, наказами Держмитслужби України, рекомендаціями Міністерства юстиції України.

Юридична служба підпорядковується безпосередньо керівникові відповідного митного органу, а в разі його відсутності -- особі, яка його заміщує.

Юридична служба зобов'язана:

1. Організовувати та забезпечувати правильне застосування законодавства в службовій, господарській і соціальній сферах діяльності митного органу. У разі виявлення порушень вимог законодавства подавати керівництву митного органу письмові пропозиції щодо усунення цих порушень. Консультувати керівництво митного органу з правових питань.

2. Перевіряти відповідність законодавству проектів актів нормативного та розпорядчого характеру, що подаються на підпис керівникові митного органу, і візувати їх після погодження керівниками заінтересованих підрозділів. Видання таких актів без візування їх проектів керівником юридичної служби не допускається. Пропозиції юридичної служби щодо приведення у відповідність до законодавства проектів актів нормативного та розпорядчого характеру, що видаються митним органом, є обов'язковими для розгляду керівником цього органу.

3. Готувати разом з іншими структурними підрозділами пропозиції про скасування чи внесення змін до виданих митним органом актів нормативного та розпорядчого характеру, які втратили актуальність або суперечать вимогам законодавства.

4. Визначати необхідність подання нормативно-правових актів митного органу на державну реєстрацію до відповідного управління юстиції.

5. Забезпечувати облік і зберігання актів законодавства та відомчих нормативно-правових актів, а також актів нормативного та розпорядчого характеру, виданих митним органом, підтримувати їх у контрольному стані.

6. Давати правову оцінку проектам господарських договорів (контрактів), що укладаються митним органом, брати участь в їх укладенні та контролі за їх виконанням.

7. Організовувати претензійну й вести позовну роботу.

Представляти в установленому законодавством порядку інтереси митного органу в судових та інших органах під час розгляду правових питань і спорів.

8. Аналізувати результати й наслідки розгляду претензій, позовів і судових справ, практику укладення та виконання договорів (контрактів). За наслідками аналізу подавати керівництву митного органу пропозиції щодо вдосконалення правового забезпечення службової та господарської діяльності митного органу.

9. Надавати висновки стосовно правомірності списання матеріальних цінностей, дебіторської заборгованості та правову оцінку фактам нестач, крадіжок, безгосподарності, псування майна. Розглядати матеріали про відшкодування за рахунок винних осіб матеріальної шкоди, що готуються відповідними підрозділами на основі економіко-правового аналізу даних бухгалтерського обліку й статистичної звітності, інших документів фінансово-господарської діяльності митного органу, а також матеріалів перевірок, проведених правоохоронними й контрольними органами.

10. Сприяти захисту трудових прав працівників митного органу, брати участь у підготовці та укладенні колективного договору, консультувати виборні органи трудового колективу з правових питань, що стосуються їх діяльності.

11. Сприяти своєчасному вжиттю заходів за актами прокурорського реагування, рішеннями, постановами, ухвалами судових органів, відповідними документами інших правоохоронних і контрольних органів.

12. Організовувати та проводити роботу, спрямовану на підвищення рівня правових знань працівників митного органу, надавати консультації з правових питань працівникам, які потребують правової допомоги.

13. З метою забезпечення виконання митними органами функцій зі здійснення митного контролю й митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України, з боротьби з митними правопорушеннями, а також контролю за виконанням цих функцій брати участь у проведенні комплексних та тематичних перевірок митних органів, у супроводженні в судових органах справ про порушення митних правил.

Відповідно до Наказу Державної митної служби України “Про затвердження Положення про юридичну службу регіональної митниці, митниці, спеціалізованої митної установи, організації” Юридична служба має право:

1. Перевіряти стан законності діяльності підрозділів митного органу.

2. Одержувати від посадових осіб митного органу довідки, розрахунки, інші матеріали, необхідні для виконання покладених на юридичну службу завдань; інформувати керівника митного органу про випадки ненадання таких документів і матеріалів.

3. Залучати за згодою керівників відповідних підрозділів митного органу необхідних спеціалістів до підготовки проектів актів нормативного та розпорядчого характеру, інших документів, для розроблення планів і здійснення заходів, які проводяться юридичною службою відповідно до покладених на неї завдань.

4. Інформувати керівника митного органу про випадки покладення іншими посадовими особами на юридичну службу завдань, не передбачених Положенням.

5. Брати участь у нарадах, які проводяться в митному органі, якщо на них розглядаються питання, що стосуються практики застосування норм законодавства.

6. У разі переслідування працівника юридичної служби у зв'язку з виконанням ним обов'язків, передбачених Положенням, інформувати про це Юридичний департамент і керівництво Держмитслужби України.

Працівник юридичної служби, який не вжив передбачених Положенням заходів до усунення порушень законодавства, що призвели до негативних економічних наслідків, порушення прав і законних інтересів працівників митного органу та інших громадян, несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

2.2 Організація прокурорського нагляду за додержанням законів митними органами

Предметом нагляду є додержання законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Нагляд має своїм завданням сприяти:

1) розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;

2) виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин;

3) запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності;

4) охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством;

5) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню.

Здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю. Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» прокурор вживає заходів до того, щоб митні органи:

1) додержували передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержували строків провадження слідства ;

2) при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його відповідальність;

3) виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів митними органами визначаються кримінально-процесуальним законодавством. Прокурор має право в необхідних випадках доручати керівникам митних органів, проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою усунення порушень закону та забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки злочину.

Вказівки прокурора, його заступника органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є обов'язковими для цих органів.[2,с.13]

З метою забезпечення належної організації нагляду за додержанням законів органами Державної митної служби України, відповідно до ст. 15 Закону України “Про прокуратуру”, заступникам Генерального прокурора України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, керівникам відповідних структурних підрозділів апаратів усіх рівнів, міським, районним, міжрайонним прокурорам покладено забезпечувати прокурорський нагляд за додержанням законів органами Державної митної служби України при здійсненні митної справи в Україні, боротьби з контрабандою, іншими правопорушеннями митних правил та при реалізації функцій і виконанні завдань щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній економічній зоні. Діяльність органів прокуратури щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами Державної митної служби України організовується за територіальним та функціональним принципами, тобто на підставі галузевих наказів Генерального прокурора України з урахуванням особливостей інших наказів.

Управління нагляду за додержанням законів органами Державної митної служби України, а саме, Головне управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, Генеральної прокуратури України та відповідні галузеві підрозділи прокуратур обласного рівня повинні здійснювати нагляд на цьому напрямі з питань:

1. Додержання законів органами Державної митної служби України при провадженні оперативно-розшукової діяльності в межах та на підставах, визначених чинними законами України та відповідними галузевими наказами Генерального прокурора України.

2. Додержання законності при прийманні, реєстрації та вирішенні заяв і повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини, порушенні кримінальних справ, провадженні дізнання митними органами. Щомісячно проводять перевірки, спрямовані на виявлення прихованих від обліку злочинів про контрабанду та фактів порушень митних правил, у підрозділах органів Державної митної служби України, що проводять митний контроль та митне оформлення товарів, нарахування й стягнення митних платежів.

3. Законності провадження в адміністративних справах про порушення митних правил, відповідності законам актів органів Державної митної служби України, що стосуються провадження у справах про порушення митних правил , дізнання та оперативно-розшукової діяльності.

4. Управління нагляду за додержанням законів Державної митної служби України Головного управління нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, Генеральної прокуратури України безпосередньо здійснювати наглядові повноваження в діяльності центральних апаратів Державної митної служби України, а також організаційно-методичне керівництво та контроль за діяльністю підпорядкованих прокурорів із зазначених питань.

На прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя покладено: [3,с.2]

1. Безпосередньо здійснювати нагляд за додержанням законів у діяльності митних органів, які розміщені на територіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць, з питань додержання законів органами Державної митної служби України при провадженні оперативно-розшукової діяльності в межах та на підставах, визначених чинними законами України та відповідними галузевими наказами Генерального прокурора України.

2. Розмежовувати між підпорядкованими прокурорами відповідним розпорядженням нагляд за додержанням законів окремими підрозділами митних органів з урахуванням їх територіального розташування та кількісного складу. Копії цих документів надсилаються до галузевого підрозділу Генеральної прокуратури України.

Прокурорам Автономної Республіки Крим, Донецької, Львівської, Одеської областей та міста Києва здійснюється нагляд за додержанням законів регіональними митницями в межах, законності провадження в адміністративних справах про порушення митних правил, відповідності законам актів органів Державної митної служби України, що стосуються провадження у справах про порушення митних правил, дізнання та оперативно-розшукової діяльності. Прокурори інших областей з метою забезпечення належного нагляду за додержанням законів органами Державної митної служби України мають право обмінюються інформацією щодо стану злочинності та законності у підпорядкованих цим регіональним управлінням і регіональним митницям підрозділах, взаємодіяти при проведенні перевірок.

На районних, міських, міжрайонних прокурорів на територіях, де розташовані митниці, та враховуючи місце розташування їхніх структурних підрозділів (митних постів, застав, пунктів пропуску тощо) на підставі повноважень, визначених відповідним розпорядженням прокурора області покладається:

1. Здійснювати нагляд в обсягах за додержанням законності при прийманні, реєстрації та вирішенні заяв і повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини, порушенні кримінальних справ, провадженні дізнання митними органами. Щомісячно проводити перевірки, спрямовані на виявлення прихованих від обліку злочинів про контрабанду та фактів порушень митних правил, у підрозділах органів Державної митної служби України, що проводять митний контроль та митне оформлення товарів, нарахування й стягнення митних платежів та законності провадження в адміністративних справах про порушення митних правил.

2. У кожному конкретному випадку самостійно визначатися з необхідністю участі у розгляді адміністративних справ про порушення митних правил, зважаючи на тяжкість правопорушення та необхідність захисту прав і свобод громадян, державних і суспільних інтересів.

3. Забезпечити обов'язкову участь у справах, де предметами порушення митних правил є товари, вилучені або обмежені у вільному обігу на території України; валютні цінності на суму, що перевищує розмір, допустимий для переміщення через митний кордон України без письмового декларування згідно з встановленими Національним банком України вимогами; товари, вартість яких у сто і більше разів перевищує розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, визначеного Законом України “Про податок з доходів фізичних осіб”.

Нагляд за додержанням законів органами, які проводять дізнання, Державної митної служби України здійснювати в обсягах та порядку, передбачених галузевими наказами Генерального прокурора України. Подання та протести на постанови у справах про порушення митних правил в міські, районні, міжрайонні суди вносити районним, міським, міжрайонним прокурорам, в апеляційні суди -- прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а в центральні апарати Державної митної служби України, а також до Верховного суду України -- Генеральній прокуратурі України. Районним, міським, міжрайонним прокурорам, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя за наявності підстав внесення таких документів реагування складати відповідні подання, які направляти прокурорам вищого рівня.

Нагляд за додержанням та застосуванням законів органами Державної митної служби України районним, міським, міжрайонним прокурорам, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя здійснювати відповідно до наказу Генерального прокурора України від 19.09.2005 N 3 гн “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних і публічних інтересів”. Контроль за виконанням наказу покладається на заступників Генерального прокурора України відповідно до розподілу обов'язків, прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

2.2 Судові рішення та виконавче провадження як засоби забезпечення законності в митних органах

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду Україи «Про судові рішення» зазначається, що суди України за останні роки поліпшили якість розгляду цивільних справ і судових рішень. Як правило, рішення відповідають вимогам ст.203 ЦПК, є мотивованими і ясно викладеними, що сприяє дальшому зміцненню законності в галузі цивільних правовідносин і підвищує запобіжно-виховну роль суду.

Потрібно зазначити, що на сьогодні мають місце факти постановлення судами рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обгрунтованість, не містять переконливої відповіді по суті заявлених вимог або неповно їх вирішують. У ряді випадків у рішеннях нечітко викладаються вимоги позивача, заперечення відповідача і пояснення інших осіб, які беруть участь у справі, неповно відображаються обставини і характер спірних правовідносин, не всі докази аналізуються або не всім їм дається оцінка, не завжди є посилання на норми матеріального і процесуального права, на підставі яких суд вирішив справу, або якими керувався при постановленні рішення.

По деяких справах описова і мотивувальна частини рішення викладаються непослідовно, мотивувальна частина відсутня або резолютивна частина суперечить мотивувальній. Недоліки, що допускаються окремими судами, знижують значення судового рішення у здійсненні завдань цивільного судочинства. Потрібно зазначити, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обгрунтованість рішення в цивільній справі.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності -- на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст.160 ЦПК рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.

Коли докази, що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому статтями 33, 36, 45, 49, п.9 ст.143, ч.3 ст.176, 189 ЦПК, суд може обгрунтувати ними рішення лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.

При постановленні рішення суд оцінює докази з урахуванням вимог статей 28 і 29 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов'язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини і викладеним у послідовності, встановленій ст.203 ЦПК. Разом з тим рішення не повинно мати зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі. В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; внесені зміни підстав, предмета, розміру позовних вимог; чи визнає відповідач позов; якщо визнає -- повністю або частково; в разі заперечень -- у чому суть заперечень проти позову; зміст пояснень прокурора, заявників, заінтересованих і третіх осіб; пояснення (висновки) органів, організацій або громадян, які захищають в силу закону права інших осіб ст.121 ЦПК. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обгрунтувати.

Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову або вважав необхідним вийти за межі заявлених позивачем вимог, він зобов'язаний це мотивувати. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.

Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних випадках -- на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 15, 30, 62 ЦПК й інші норми процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках -- також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ. Мотивувальна частина рішення має бути в рішенні і в тому разі, коли відповідач визнав позов.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені в статтях 203-208 ЦПК. В ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його допустити.

При об'єданні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі. Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов'язаний в необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання. З метою запобігання виникненню неясності при виконанні у резолютивній частині рішення зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім'я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання. Також, відповідно до ч.7 ст.203 ЦПК суд вправі з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли ці межі прямо не визначені чинним законодавством або договором, що відповідає законові.

Враховуючи, що ЦПК, встановлюючи відмінність у порядку розгляду справ по окремих видах проваджень (позовному, окремому і такому, що виникає з адміністративно-правових відносин), передбачає для всіх єдину форму вирішення справи по суті шляхом винесення рішення, суди повинні зважувати, що вимоги ст.203 ЦПК відносно порядку викладення рішення є обов'язковими для всіх видів проваджень. Суди мають точно і неухильно додержуватись вимог закону про порядок постановлення і проголошення судового рішення.

Рішення суду може бути постановлено тільки суддею або суддями, які входили до складу суду в даній справі, при суворому додержанні таємниці нарадчої кімнати.

Правила ч.4 ст.209 ЦПК застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок складності справи складання мотивованого рішення потребує багато часу. При відсутності таких обставин суд має прийняти мотивоване рішення і проголосити його в тому самому засіданні, в якому закінчено розгляд справи.

Якщо складання мотивованого рішення відкладається, його резолютивна частина викладається у письмовому вигляді, підписується суддею, а при колегіальному розгляді справи -- всім судом і відразу ж оголошується. У такому випадку разом з резолютивною викладається також і вступна частина рішення, і цей процесуальний документ додається до справи. Судам необхідно враховувати, що згідно зі ст.203 ЦПК у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ст.232 ЦПК), які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлюватися одночасно з рішенням. Додаткове рішення може бути постановлено лише у випадках, передбачених ст.214 ЦПК, і не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права і обов'язки осіб, які не брали участі в справі. При порушенні питання про постановлення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє у його постановленні. Передбачений законом десятиденний строк на порушення питання про постановлення додаткового рішення може бути поновлений, коли суд визнає причину пропуску його поважною.

Касаційне оскарження і опротестування додаткового рішення провадиться на загальних підставах. Якщо на рішення подана касаційна скарга (внесено подання) і поряд з цим порушено питання про постановлення додаткового рішення, суд повинен спочатку постановити додаткове рішення, а потім направити справу для розгляду в касаційній інстанції.

При роз'ясненні відповідно до ст.215 ЦПК свого рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду.Якщо фактично поставлено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, суд своєю ухвалою відмовляє у роз'ясненні рішення.

Передбачений ст.216 ЦПК обов'язок суду надсилати копію рішення або ухвали стосується як позовного, так і інших видів проваджень. У останньому випадку копію рішення слід надсилати заявникові або заінтересованій особі, у відсутності якої розглянуто справу.

Судовій колегії в цивільних справах Верховного Суду України, судам обласного рівня при розгляді справ у касаційному порядку або в порядку судового нагляду необхідно звертати особливу увагу на додержання судами першої інстанції вимог щодо законності та обгрунтованості рішення суду.

Щодо виконавчого провадження, то відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» виконавчим провадженням є завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) -- це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених Законами та іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.[4,с.11]

Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу службу” примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження при органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби. За наказом Міністерства юстиції України або Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції на керівника групи можуть покладатися права та повноваження, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», у виконавчому провадженні для начальників районних, міських (міст обласного значення), районних в містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Iнші органи, установи, організації і посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у тому числі відповідно до статті 6 Закону Укріїни «Про виконавче провадження» на вимогу чи за дорученням державного виконавця.

Примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до Закону державною виконавчою службою підлягають виконанню такі виконавчі документи:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;