Історія становлення митної справи в Україні

Доповідь на тему:

«ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ МИТНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ»



Вступ

Відомо, що кожна галузь права має свій предмет і метод регулювання. Митне право -- явище відносно нове, тому хоча митна справа існує з давніх часів, її правовий аспект мало досліджений та недостатньо розроблений. Серед юристів-науковців є різні погляди не тільки щодо формулювання предмета митного права, але й відносно того, чи є це самостійна галузь правової науки взагалі.

Деякі вчені вважають, що мова може йти тільки відносно митного законодавства як сукупності законів, що регулюють митну справу. На думку інших спеціалістів, митне право треба розглядати як окреме право або як галузь, підгалузь чи окремий інститут адміністративного права. Тому на даний час крапку не поставлено, і є достатньо можливостей для наукових баталій.



1.1 Митна справа на території України з часів Київської Русі до 1917 р

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у сивій давнині. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих проблем митної справи і митної політики суверенної України.

Навіть спрощений історичний огляд дає можливість визначити етапи еволюційного процесу основних митно-правових інститутів та в цілому понятійного апарату, зрозуміти об'єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності.

Процес розвитку людства, і зокрема слов'янської державності, поява писемності на досить пізньому етапі розвитку, а також об'єктивні процеси формування держави, у тому числі нескінченні війни та інші об'єктивні причини, не сприяли збереженню для наших сучасників документальних відомостей про час виникнення митних зборів, митних податків і в цілому про митну справу на території України. До нас дійшла несистематизована інформація, окремі правові джерела.

Відомо, що митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V--VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за прове-зення товарів не тільки іноземних, але й з одного міста до іншого.

Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою.

На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлення цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі -- князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних містах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку.

Заслуговують на увагу висновки видатних вчених-істориків, які підкреслювали значення митних зборів для збагачення Русі та окремих міст, що в мирні часи вели активну торгівлю.

Для феодального періоду Київської Русі XII--XIII ст. характерним був занепад центральної влади та зростання могутності феодалів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит -- основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.

Уже на той час була відома практика ухилення від сплати мита шляхом переміщення товару поза митницею. З такими порушеннями боролися економічними заходами. Зокрема, якщо купець об'їжджав митну заставу, щоб не платити мита, то з нього стягували подвійний штраф з кожного воза -- промит, а крім того сам купець як особа повинен був платити штраф -- заповідь.

Мито брали за кожну особу, яка супроводжувала товар. У деяких містах справляли податок з цих людей після розпродажу товару, коли вони покидали місто.

На ті часи митні податки були різними: брали не тільки з воза, але й з урахуванням ціни товару -- замит. Відомий був і такий вид митного збору, як явка -- збір з купця за пред'явлення товару на митній заставі. За найм амбара (складу) для товару на гостинному дворі збиралося амбарне.

Свій відбиток на митну справу залишила і монголо-татарська навала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком -- тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» -- накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго витіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з'явився «таможник», «таможеник». Митні пільги, які надавалися монголо-татарськими ханами окремим особам, общинам, монастирям тощо, визначалися в спеціальних грамотах -- «таможених грамотах». Отже, інститут митних пільг існував і раніше.

Вигідна орді роздрібленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. Інформації щодо митної діяльності Київської землі чи купців, пов'язаної з міжнародною торгівлею (торгівлею з іншими країнами), немає за відсутністю історичних документів. Це ще раз підкреслює, що митна справа -- справа держави. А на той час, на період монголо-татарської навали, Київська Русь як держава фактично перестала існувати.

Суспільно-політичні події, що відбувалися на українських землях і були пов'язані з різними окупаційними режимами, вносили свої зміни в митну справу, термінологію, але головне -- що за будь-якої влади митна справа існувала. Кожний тимчасовий володар української землі проводив свою митну політику, бо це завжди було перспективним методом поповнення державної скарбниці.

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Відомо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло». Можливо, термін походив від німецького слова «Zoll» -- митниця. Місця, де стягувалося цло, називалися цольними коморами.

Доцільно зауважити, що в історії України період XV--XVI ст. з багатьох питань залишається білою плямою і чекає на своїх дослідників.

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито -- за часи Богдана Хмельницького покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському універсалі 1654 р. визначалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Україну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави.

Відомо, що імператриця Катерина II з метою подальшого поневолення України, позбавлення її самостійності пропонувала останньому українському гетьману Кирилу Розумовському отримувати з імперської казни 100 000 рублів золотом щорічно, якщо Україна відмовиться проводити самостійну митну політику. Але гетьман залишився патріотом України і зберіг цю ознаку суверенної держави.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного торговельного шляху «з варяг у греки».

Використовуючи природні умови, запоріжці могли одноразово, як про те свідчать історичні архівні документи 1746 p., запускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козацька флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту безмитно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю.

Окремий митний порядок встановлювався договором турецького султана з «військом запорізьким і народом руським» у 1649 р.: запоріжці отримували пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків.

Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебувала у складі Російської імперії, характеризується великою економічною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об'єктивні причини тому -- завершення формування Російської імперії в Європі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб'єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлення до України, її економічну самостійність.

Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського до Соловків, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі.

Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити суттєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

У збірнику законів -- «Уложенії» 1649 р. можна вирізнити політику забезпечення інтересів уже не тільки феодалів-бояр, але й нового суспільного прошарку -- дворян та інших служилих осіб. Зокрема вказувалося, що з дітей боярських, дворян, іноземців і зі всяких служилих осіб, у тому числі й з государевих гінців, ніде «мита перевозу і мостовщини не брати».

Наступним кроком митного реформування був Торговельний статут 1653 p., яким замість численних натуральних митних зборів було введено чітко визначену систему сплати мита грошима.

Здійснюючи протекціоністську політику щодо власного виробника, Новоторговельний статут 1667 р. посилив тиск на порядок увезення іноземних товарів шляхом підвищення розміру мита в 4 рази. Мито брали тільки монетами, золотом та іноземними срібними монетами -- «єфімками» (еквівалент 50 коп.).

З метою розвитку національної оптової торгівлі іноземним купцям було дозволено торгувати тільки у визначених прикордонних містах: Архангельську, Новгороді, Пскові. Під загрозою конфіскації товарів іноземним купцям заборонялося вести роздрібну торгівлю та здійснювати взаємний облік товарів поза митницями.

Уже на той час діяльність митних службовців виводилася з-під контролю та впливу місцевої адміністрації. Зокрема, воєводи не могли втручатися в діяльність місцевого митного голови, щоб не заподіяти шкоди скарбниці великого государя (ст. 1 Статуту).

Посилення режиму ввезення іноземних товарів викликало активізацію контрабандної діяльності. Запобіжні заходи були жорстокими: контрабандистів тютюну жорстоко били прилюдно, а за кормчество -- контрабанду алкогольних напоїв -- не тільки били батогом, але інколи відсікали руки і ноги.

Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централізовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. У 1680 р. у Москві діяли Велика митниця, Посольська нова митниця (митне оформлення товарів іноземців), Митний дім (митно-податкове оформлення худоби, сіна тощо), Конюшенний приказ (контроль над торгівлею кіньми), Помірний дім (оформлення оптової торгівлі зерном, овочами тощо). В усіх містах були утворені митні дома на чолі з митними головами, якими обирали купців першої гільдії. Заслуговує на увагу система стимулювання їхньої праці: якщо митний збір зростав, вони отримували нагороду; а якщо митний збір зменшувався, то з них до скарбниці стягувалася нестача.

При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані про купців, товари та розміри -- суми митних зборів. Так формувалася митна документація і народжувалася митна статистика.

З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц-колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. -- оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

Для забезпечення митної політики Петро І направив регулярні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фортець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь таможенные яхты -- служители для всяких отправлений купеческих дел» (Угаров Б. М. Международная борьба с контрабандой. -- М., 1981. --С. 18).

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, порядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що ширина зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострілу гармати. Митні реформи 1753--1754 pp. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону.

Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії. Незабаром прикордонна варта поповнилася козачою та митною вартою, до складу якої входили митні об'їжджу, що патрулювали в прикордонній смузі (до 3--5 км).

У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордонним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних установ. Інструкція детально регламентувала функції прикордонних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників.

Період 1790--1820 pp. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбувалися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина узгодили свою торговельну і митну політику щодо експорту та імпорту товарів у цю державу. Політика тиску змінилася після розгрому Наполеона (це перший приклад міжнародної економічної санкції блокади).

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність митної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контрабандою розумілося не тільки провезений, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала боротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди -- нез'явленням товару або заявленим не своїм найменуванням.

Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних установ. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопутному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. Вперше митниці залежно від обсягу роботи поділялися на митниці першого класу (Московська, С.-Петербурзька, Архангельська), другого класу (Євпаторійська та ін.), третього класу (Миколаївська, Маріупольська та ін.). Митниці одного регіону групувалися у митні округи: С.-Петербурзький, Ризький, Ревельський, Одеський та ін.

Посилювалися вимоги і до особового складу митниць. Зокрема, начальниками митних округів і керівниками митниць не могли бути призначені особи, які до цього не служили по митній лінії в зв'язку з тим, що «таможенная служба требует чиновников опытных, в верности испытанных и доверия достойных» (ст. 68 Статуту). Статут знову підкреслив самостійність, автономність і незалежність митних установ від цивільного та військового начальства. Навпаки, на вимогу митного начальства місцеві начальники і чиновники повинні були надавати необхідну допомогу.

Заслуговують на увагу положення, які забороняли митним чиновникам вимагати та отримувати подарунки, гроші чи послуги. За хабар карали і митного чиновника і особу, яка сприяла втягуванню митника у службовий злочин. На захист митника була спрямована законна вимога, яка визначала грошовий штраф від 10 до 25 рублів сріблом на користь казни за невиконання митних положень. За опір силою, образу митника словом чи ділом вводилася кримінальна відповідальність.

На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду. Водний простір завширшки у З морські милі визначав митну смугу, в межах якої всі іноземні судна повинні були пройти митне оформлення. На сухопутному кордоні митна варта із піших і кінних об'їжджих встановлювала засади, здійснювала огляд товару, транспортних засобів на відстані вже не З--5 верст, а 20--50 верст від державного кордону.

Ефективність митної справи того часу характеризують такі показники: митні збори складали 14,5% активів царського бюджету на початок XX ст., або близько 200 млн. рублів на рік.

Про складний розвиток митної справи та необхідність постійного державного корегування цього процесу свідчать факти прийняття основних правових документів, що регулювали митну діяльність. Зокрема, тільки митні статути приймалися у 1819, 1842, 1867, 1882, 1892, 1904 та 1910 рр.

Міністерство фінансів, куди входив Департамент митних зборів (Росія перейшла на систему державного управління -- міністерств у 1802 p., але закон «Общая организация министерств» було прийнято 1811 p.), видавало періодичні видання, у тому числі видання статистичного відділення Департаменту митних зборів. Було налагоджено своєчасне друкування та розповсюдження змін у митних тарифах.

Закон «Організація митного управління з європейської торгівлі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було викликане об'єктивною необхідністю -- встановити тверді й однакові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії.

Департамент митних зборів складався з: першого відділення -- зовнішніх торговельних відносин; другого відділення -- митного. Питання змін у тарифах та змісті торговельних статутів, кількості, якості та асортименту товару, який ввозився в державу, становили завдання першого відділення.

Функції митного Департаменту 1864 р. були такі: фіскальна -- забезпечення надходжень митних податків до державного бюджету;

економічна -- регулювання ввезення та вивезення товарів з метою стимулювання розвитку економіки Російської імперії;

поліцейська -- обмеження та контроль за ввезенням предметів, небезпечних з точки зору державної та громадської безпеки;

статистична -- збір даних щодо імпорту та експорту товарів, транзитних товарів.

Департамент також вирішував справи по фактах контрабанди, здійснював попередній розгляд справ про злочинні дії, по яких у подальшому мало проводитися судове слідство про контрабанду. Заслуговує на увагу той факт, що Державний банк постійно надавав Департаменту митних зборів інформацію щодо прикмет підроблених цінних паперів, кредитних білетів. Ця інформація конфіденційно розсилалася по митницях.

Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні округи, а з 1913 р. -- митні дільниці. До складу митних округів входили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були розташовані на території округів. Кількість округів змінювалася:

1857 р. їх налічувалося 16; 1892 р. -- 23; 1897 р. -- 9, із них на українських землях -- 4: Варшавський, Південний, Радомський, Радзивілівський.

Управління митним округом здійснювалося з міста, де розташовувалася головна митниця округу. Начальник округу повинен був контролювати і роботу, і результати боротьби з контрабандою кожної митниці. До 1899 р. він командував також митною вартою округу. Наприкінці року окружний начальник звітував про стан справ в окрузі директору Митного департаменту Мінфіну.

До складу Митного Департаменту у 1864 р. входили: начальник митного відділення, 4 столоначальники, 8 помічників, 1 перекладач, чиновники -- письмоводителі, лікар, архіваріус, 12 охоронців, 4 кур'єри.

Відділення здійснювало такі функції:

* збір даних та інформування керівництва Департаменту про стан справ у митних округах, митницях і заставах;

* складання термінових даних щодо суден, які прибували в країну чи відправлялися з неї та розмір зібраного мита;

* контроль за складанням карт мережі шляхів у прикордонній смузі та портів і причалів;

* нагляд за правильністю митних зборів;

* ведення справ з розбудови митної інфраструктури;

* забезпечення митних установ печатками, штемпелями, діловодськими бланками;

* ведення справ з особового складу митних установ. Митне відділення мало три так званих столи:

1-й -- провадження справ у митницях на європейському кордоні, на Білому, Балтійському, Чорному, Азовському морях;

2-й -- провадження справ на азіатському кордоні та Каспійському морі;

3-й -- провадження справ про призначення та звільнення чиновників митних установ.

Структуру та функції центрального митного відомства Російської імперії доцільно запам'ятати для подальшого порівняння з митними структурами часів радянської влади та суверенної України.

За Статутом 1829 р. всі митні установи поділялися на 4 класи відповідно до обсягу виконуваної роботи:

1-й клас -- складські митниці;

2-й клас -- головні сухопутні та портові митниці (термін збирання мита -- 2 міс);

3-й клас -- деклараційні митниці сухопутні й портові (термін митного очищення товару -- 1 міс);

4-й клас -- митниці й застави: митні оформлення певного переліку товарів здійснювали на місці, перевезення товарів до інших митниць не дозволялося.

Митна варта в 181 1--1899 рр. входила структурно до митних округів разом із прикордонною вартою. Головним її завданням було забезпечувати провезення всіх іноземних товарів у державу через митні установи. Було встановлено, що відстань у 2 версти від кордону є митною зоною.

Згодом були створені додаткові контрольні митні огляди на відстані від 50 до 100 верст від кордону. Цю роботу виконували команди із рядових об'їжджих (відставних військовослужбовців, які мали атестат про «відмінну поведінку»). Одна команда із 10 осіб обслуговувала 15 верст.

У 1827 р. у кожному митному окрузі було організовано бригади, напівбригади, поділені на роти, та окрема кінна рота об'їжджих і піших вартових. Роти поділялися на загони: кінні об'їжджі і піші вартові. Загоном командував вахмістр, пішими вартовими -- фельдфебель.

Завданнями митної варти були боротьба з контрабандою, затримання в прикордонній зоні дезертирів, бродяг, осіб без паспорту і вирубників лісу; контроль за зоною у 875 саженів від кордону де не можна було будувати домівки.

Морська митна варта оглядала усі судна і шлюпки, контролювала, щоб не було фальшивих маяків та не розводили вогонь на відстані 50 верст від маяка, вела карантинну службу, надавала допомогу, рятувала тих, хто зазнав корабельної аварії.

У 1893 р. митна варта була виведена із митного управління і сформована в Окремий корпус прикордонної варти з підпорядкуванням міністру фінансів. Управління корпусу складалося з 31 бригади, 2 особливих загонів, флотського корпусу. Чітко був визначений віковий ценз служби: помічник командуючого корпусом -- 67 років, генерал -- до 58 років.

Митний статут 1904 р. надав міністру звання «шефа прикордонної варти». Стосовно обсягу його прав, то достатньо зазначити, що він писав подання імператору на присвоєння звань «генерал і полковник». Інші офіцерські звання присвоював самостійно. Щодо накладання стягнень на чини прикордонної варти його влада дорівнювалася правам головного начальника військового округу. Міністр фінансів як шеф прикордонної варти, мав право збільшувати винагороду за виявлення контрабанди до 750 рублів (корова на той час коштувала до 5 рублів). При міністрі фінансів працювала Рада міністра, яка розглядала скарги на рішення .

Департаменту митних зборів у справах про контрабанду на суму більше 300 рублів. У випадках незгоди того, хто подав скаргу, з рішенням Ради міністр надсилав документи до Сенату.

Наприкінці XIX ст. Департамент митних зборів мав 5 відділень (п'ятнадцять столів), канцелярію, архів, контролера, 6 чиновників з особливих доручень, спільного журналіста, 4 перекладачів, екзекутора, старшого архітектора, лікаря. На утримання Департаменту надавалося із казни 152 164 рублів, а в казну надходило більше 2000 млн рублів (1 : 15).

У 1916 р., за останньою зміною організаційної структури, Департамент налічував 10 відділень, у тому числі:

1) тарифне; 5) механічне;

2) судове; 6) статистичне;

3) хімічне; 7) канцелярія;

4) мануфактурне; 8) архів.

При Департаменті митних зборів (при керівнику) було створено «Особливе присутствіє» (щось на зразок Митно-тарифної ради) у справах по застосуванню тарифів до товарів, до якого входили представники капіталістів, купців та ін.

Департамент за участю своїх дорадчих органів -- «Особливого присутствія» та особливої комісії Департаменту розробляв проекти законів, нормативних актів із митної справи (статути, інструкції). До цієї роботи залучалися спеціалісти інших відомств. Неухильно дотримувався порядок: хто ініціював підготовку нового нормативного акту, змін до чинного, той зобов'язаний був узгоджувати всі питання із зацікавленими відомствами перед доповіддю міністру фінансів.

У 1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо «запровадження місцевого митного правління». З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління.

На українських землях були створені такі інспекторські дільниці:

третя -- Південно-Західна;

четверта -- Одеська.

Управляв дільницею дільничий митний інспектор -- фактично начальник митного округу, права й обов'язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управління дільницею покладалося на окружного ревізора.

Штат митної дільниці був таким:

* дільничий митний інспектор;

* помічник дільничого митного інспектора;

* секретар;

*помічник секретаря;

*канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці;

* архітектор;

* експерт-техніки.

Повноваження кожного визначалися законом «Про встановлення місцевого митного управління» та «Інструкцією для інспекторів митних дільниць та чинів, що при них перебувають».

Характерно, що спочатку були детально розроблені закони, інструкція, посадові обов'язки, а потім проведено реформу. Кожний, хто був на посаді, знав, що йому належить робити.

На той час митницями 1-го класу були складські митниці Києва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класами були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севастополі діяв митний нагляд.

Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зобов'язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари видавалися зворотні атестати для пред'явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені.

Митні наглядачі (Севастополь) очищали митом провізію та дрібні речі, «привезені на казенних суднах із-за кордону».

Із загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки.

1. Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повертати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, термін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20 % йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір .податку.

2. Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отримали право здійснювати митне очищення товару за 6--8 місяців.

Митниці були установами колегіального характеру і мали «Загальне присутствіє митниці», на розгляд якого подавалися найважливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків та ін. (щось на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінансів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ». Головою загального присутствія був управляючий митної установи.

Наприкінці розділу доцільно зосередити увагу на вимогах до організації митної справи, якими були пронизані законодавчі акти цієї галузі.

Закон «Загальна організація міністерств» 1811 р. сформулював постійні правила в галузі зовнішньої торгівлі та митної справи:

«1. Временное приумножения таможенных доходов, если оно сопряжено со стеснением народной промышленности, приводит... источники государственного богатства к оскудению...

2. Пошлинный сбор есть не что иное, как налог на потребителей товаров. При учреждении этого налога следует иметь в виду пользу производящего отпускные товары, не отягощая чрезвычайно и потребляющих привозимые товары.

3. Пошлины с отпускных товаров должны быть самые умеренные, чтобы повышением цены не возбудить иностранного соревнования с тем же произведением. Необходимо больше заботься о том, как расширить и облегчить ввоз и продажу внутренних произведений, чем о том, чтобы с помощью налогов умножить прибыли казны и обогащение государства.

4. Те виды вывозимых товаров, которые могли быть легко заменены товарами других земель, должны быть при выпуске свободными от всякого налога.

5. Запрещение вывоза товаров под предлогом понижения внутренних их цен, в последствиях своих неминуемо обращается во вред самому их производству.

6. Высокая пошлина на вывозимые товары равносильна их запрещению, и поощряет к тайному вывозу товаров.

7. Ничто столь не вредно для внутренней промышленности, как стеснения в «свободе вывоза» отечественных товаров и «непостоянство торга».

8. Чрезвычайное увеличение пошлины на ввозимые товары поощряет к их тайному провозу.

9. Умеренность пошлины, обеспечивая верность сбора в казну, может отвратить все затруднения таможенного управления и доставить казне весь тот доход, который, не умаляя источников внутреннего богатства, может быть взымаем как с внутренних, так и с иностранных потребителей.

10. Особого поощрения заслуживает транзитная торговля, обращая к ощутимой пользе государства, поэтому необходимо устранить все затруднения как при ввозе, так и при вывозе товаров».

В обов'язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і внутрішньої промисловості, зобов'язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн рублів та 14,8 млн рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.

1.2 Становлення митної справи суверенної України

Доленосні еволюційні процеси кінця 1980-х -- початку 1990-х pp., привели до розпаду СРСР та утворення суверенних держав у межах колишніх союзних республік.

16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 р. відбувся Всенародний референдум, був ухвалений Акт проголошення незалежності України.

Українська держава розпочала самостійне політичне та економічне життя.

25 червня 1991р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про митну справу в Україні», який проголосив, що Україна як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу.

У спадщину від колишнього СРСР на території України залишилося 26 митниць, багато з яких розташовувалося в орендованих приміщеннях, та автомобільні пункти пропуску, чотири з яких було побудовано в 50--60-х pp. (Тиса, Ужгород, Шегині, Порубне). На стадії будівництва були 4 пункти пропуску, а 7 пунктів спрощеного переходу являли собою невеликі тимчасові споруди.

12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про створення Державного митного комітету України як центрального митного органу України та перший Митний кодекс України.

Для забезпечення належного функціонування митних органів і прикордонних військ у грудні 1993 р. було прийнято «Комплексну програму розбудови державного кордону України», яка визначила перелік організаційних, правових і матеріально-технічних заходів щодо розбудови державного кордону і митної інфраструктури до 2000 р.

29 листопада 1996 р. Президент України видав Указ про створення на базі колишнього Державного митного комітету Державної митної служби України. Підсумки першого етапу розбудови митної справи в Україні позитивні: за короткий час було сформовано дієздатний центральний орган управління митною справою, 10 регіональних митниць, 42 митниці, 195 митних постів, 12 спеціалізованих митних установ (митні лабораторії, навчальні заклади тощо).

У 1995 р. митна система принесла до Державного бюджету 340 млн. грн., у 1996 р. -- 1,249 млрд. грн., у 1997 р. -- понад 2,73 млрд. грн., у 1998 р. понад 3,5 млрд. грн., у 1999 р. -- понад 5 млрд. грн., у 2000 р. -- 9,2 млрд. грн.

В одному з перших законів, прийнятих Верховною Радою суверенної України, -- законі України «Про митну справу в Україні» від 25 червня 1991 р. в ст. 1 зазначається: «Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України». Ст. 2 фіксує важливий принцип: «Територія України становить єдину митну територію, в межах якої Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи». За короткий час створено митну інфраструктуру на кордонах із сусідніми державами:

* Польщею (кордон -- 543 км) -- 8 автомобільних пунктів пропуску;

* Словаччиною (кордон -- 48,5 км) -- 7 автомобільних пунктів пропуску;

* Румунією (кордон -- 625,41 км) -- 14 пунктів пропуску.

У цілому на 1 січня 1999 р. на митному кордоні України функціонувало 92 автомобільних, 40 залізничних, 36 авіаційних, 36 морських і річкових пунктів пропуску, через які щоденно проходило 160--180 тис. громадян, 40 тис. одиниць різного виду транспорту.

Етапним у митному законодавстві було прийняття Закону України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р. та створення міжвідомчої Митно-тарифної Ради України, до якої входять представники Кабінету Міністрів, Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Держмитслужби, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції.

Починаючи з 1994 р., за пропозиціями Митно-тарифної Ради Кабміном було прийнято 40 постанов щодо зміни ставок ввізного мита. За період з 1992 р. по 31 грудня 1998 р. неодноразово вносилися доповнення до чинного Митного кодексу.

Проект нового Митного кодексу України, який за обсягом майже у 3,5 раза перевищує чинний, внесено на розгляд Верховної Ради України ще у 1997 р.

Суттєвою особливістю проекту, яка принципово відрізняє його від чинного Кодексу, є об'єднання в одному законодавчому акті двох основних законів у галузі митної справи: Митного кодексу та Закону України «Про Єдиний митний тариф». Ця особливість запропонованого проекту поєднує його з аналогічними законодавчими актами більшості країн світу, в митних кодексах яких містяться норми, що визначають принципи та порядок обкладення митом товарів, які переміщуються через митний кордон.

Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1998 р. проект Митного кодексу України прийнятий у першому читанні.

У цілому проект Митного кодексу України повною мірою відповідає європейським і міжнародним стандартам, високим запитам країн із розвинутою ринковою економікою до нормативних документів такого рівня, світовій практиці вирішення подібних питань та зобов'язанням, узятим Україною перед міжнародними організаціями.

Прийняття нового Митного кодексу України та нової редакції Митного тарифу України стане важливим кроком уперед до реформування митної системи Української держави, сприятиме лібералізації зовнішньоекономічних стосунків та приведе норми митного законодавства України у відповідність до вимог Світової організації торгівлі.

Указом Президента України від 25 березня 1998 р. було уточнено структуру і завдання Державної митної служби України. Сучасна розбудова митної справи відбувається відповідно до цього Указу. За станом на 1 січня 2000 р. особовий склад центрального апарату Держмитслужби налічував 267 осіб, а митних органів і установ на місцях -- 17900 осіб.

За доповіддю Голови Держмитслужби Ю. Соловкова на зборах, присвячених 9-й річниці створення митної служби в суверенній Україні, зараз система митної служби складається із 42 митниць, 10 регіональних митниць, 138 митних пунктів та 257 пунктів пропуску (автомобільних, морських, авіа тощо).

За результатами роботи у 2000 р. Держмитслужба направила до державного бюджету 9,2 млрд. грн., що становить майже 30% загального фонду держбюджету. Принциповою залишається позиція щодо нарощування потенціалу митних органів, діяльність яких забезпечує не тільки підтвердження положень щодо політичного значення суверенної державної діяльності митної служби, але й значне надходження коштів до державного бюджету та реальне втілення в життя принципу захисту вітчизняного виробника та економіки України від міжнародних економічних процесів або цілеспрямованої невигідної економічної політики окремої держави проти України.