Гетьманські універсали як джерела правового регулювання митних відносин в Україні

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедри теорії та історії держави і права

РЕФЕРАТ

з дисципліни

«Історія митної справи»

на тему:

«Гетьманські універсали як джерела правового регулювання митних відносин в Україні»

Виконав:

студент гр. ЕО08-3

Чернець О.А.

Перевірив:

доц. Морозов О. В.

м. Дніпропетровськ

2009р.

ПЛАН

Вступ

Розділ 1 «Митна політика за часів Хмельницького»

Розділ 2 «Митне регулювання у XVII-XVIII століттях»

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Становлення митної системи як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Оскільки організація митної системи - це складова політики держави і частина економічної системи, то її реформування відбувається у відповідності до еволюції економіки в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна політика, що відповідно відбивалось на ролі митних органів у системі регулювання державою економічних процесів.

У добу козаччини, коли відбулось інтенсивне формування української державності, турбота про поповнення державної скарбниці стає першочерговою. Адже лише за наявності необхідних коштів гетьмани могли здійснювати самостійне управління державою.

За часів Козацької держави з метою створення сприятливих умов для торгівлі видавались спеціальні універсали про охорону особи, товарів, майна купців.

РОЗДІЛ 1 «МИТНА ПОЛІТИКА ЗА ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО»

Не зважаючи на прийняття протекторату московського царя, Богдан Хмельницький правив Україною як незалежний володар. Митні збори від торгівлі становили одне з головних джерел поповнення державної казни. Прибутки від цього перевищували навіть суми податків від млинів та продажу тютюну і горілки. Так, в одному з універсалів Богдана Хмельницького 1654 р. доручається організувати митну справу на кордонах України (турецькому і московському) Євстафієві Остаматієнку і встановлюються такси митних оплат, так званої «індукти», з привозного краму. Як свідчить Павло Алепський, митні побори на кордонах і доходи з оренди гарячих напоїв приносили українському державному скарбові 100.000 червоних золотих щорічно. З 1655 р. маємо згадку про «гетьманського підскарбія», котрий утримував гетьманську касу і керував справами державного скарбу. Поборці державних прибутків називались індукторами або екзакторами. їм надавалось право від імені уряду збирання митних і горілчаних поборів. У полках були полкові підскарбії, що завідували касою полку[2].

В іншому універсалі, датованому 28 квітня 1654 р. і виданому Остафієві Стоматаєнку як уповноваженому збирати податки з іноземних купців, Богдан Хмельницький конкретизує розміри «екзакції скарбової» (податку) і запроваджує суворі санкції проти неплатників мита: «от-давати до скарбу нашого войскового... од товаров московскихъ од ста таляров битых-золотых по пять, знову до товаров турецкихъ -- од ста таляров колевковых... А если бы которые спротиви-лис, таковых приказуемъ полковникомъ, сотни-комъ, атаманомъ карать... строгим каранемъ вой-сковимъ»[3]. Наведені документи дають підстави стверджувати, що до 1687 р. Україна мала досить широку самостійність і автономію у торгівлі, мало обмежену російським законодавством.

Українським купцям надавались окремі привілеї при продажу товару, зокрема звільнення від торгового мита. Іноземні ж купці повинні були сплачувати ввізне мито, а також провізне мито за транзит та право складування товарів. Але з метою стимулювання торгівлі, іноземним купцям дозволялося після сплати двох відсотків ввізного мита вільно продавати свої товари на території України. Вивізне мито складало 2 відсотка від вартості товару. Така ставка мита була однією з найменших у Європі, що стимулювало товаропотік через територію України.

Разом з тим існувала і досить жорстка система покарань у випадках реалізації іноземними купцями товарів при посередництві українських купців, що мали пільги, а саме: всі товари конфісковувались митними чиновниками, при цьому половина товарів надходила до гетьманської скарбниці, а половина безпосередньо митникові, що активізувало роботу митних органів.

Таким чином, у період правління Богдана Хмельницького митні відносини реформувались у державну структуру, яка функціонувала з метою захисту ринку України, а митні збори від зовнішньої торгівлі ставали одним із основних джерел поповнення державної казни. Прикордонне мито стягувалось безпосередньо військовим збирачем мита "екзактором", або через орендарів - відкупників, які брали на себе функції митниці. Автор записок про подорож на Схід Європи в 16531656 роках Павло Алепський констатує даний факт так: "Хмельницький віддає на відкуп усю митну плату з купців на кордонах своєї держави, а також прибутки з меду, пива, горілки за 100 тисяч динарів (червінців) утримувачам митниць. Цього стає йому на витрати на цілий рік". - Б. Хмельницький намагається проводити багатовекторну політику міжнародного визнання України як держави. У 1649 році підписується Угода з Туреччиною, за якою Туреччина надавала українським купцям право вільно ходити по Чорному морю й безмитно торгувати в турецьких володіннях, а також Угода про безмитну торгівлю з Росією, яка дозволяла без сплати мита реалізовувати російські товари в Україні, а українські в Росії. Як описує Д. Дорошенко, якщо гетьману вдавалося добитися значних успіхів у зборі податків з населення, то "для самого українського уряду залишилось як головне джерело прибутків до державного скарбу мито з привізного краму й посередні податки з меду, пива і горілки".

Впорядковуючи митну справу, Б. Хмельницький універсалом від 28 квітня 1654 р. доручив організувати митну службу на кордонах України (турецькому і московському). За товар, який вивозився, гетьманська адміністрація стягувала митний податок у формі евекти (лат. Evectus - який вивозиться), а за товар, який ввозився, стягувався митний податок у формі індукти (лат. Inductus - запроваджений).

РОЗДІЛ 2 «МИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ»

Видатний правотворець козацької доби Павло Орлик також добре розумів велике значення вільного підприємництва і торгівлі як запоруки економічної незалежності держави і підвищення добробуту населення. Не випадково ця колізія була включена окремим XVI розділом до його Конституції 1710 р. Він пише: «Не раз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи й обурення тим, що орендарі, а також ярмаркові комісари щокроку переслідують силою-силенною незвиклих і непомірних здирств. Через ті утиски убогому чоловікові незмога й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди чи що для домашньої потреби пристати без ярмаркового мита. А як трапиться попастися на якійсь дрібній провині, то вже обдеруть оті ярмаркові комісари до нитки. Отже, орендарі та їх підлеглі нехай стягують мито до військової скарбниці з ввозу і вивозу: лише певних товарів і тільки в точно визначеному універсалами розмірі, не вимагаючи від купців нічого зайвого і не чинячи ані найменшого здирства вірним убогим людям. Рівно ж і ярмаркові комісари нехай стягають мито лише з тих осіб, які зобов'язані його сплачувати, а не з убогих людей, котрі приїжджають на ярмарок, аби щось дешево продати чи прикупити для власних потреб. Також нехай утримаються заводити будь-які судові справи -- не лише кримінальні, а й інші поточні -- та не завдають непомірних утисків і здирств посполитим і містам. За всім тим нехай ясновельможний гетьман проникливо слідкує, використовуючи з належним старанням свою владу» [4]. Наведені рядки конституціоніста стосовно торгівлі вражають своєю актуальністю й сьогодні.

Варта уваги у контексті розглядуваної проблеми і постать Данила Апостола. Гетьман Данило Апостол (1659-1734 pp.) був яскравою політичною фігурою. М.Грушевський, характеризуючи його, підкреслює, що Апостол виростав у тих часах, коли українська сила не була ще зламана й люди ще не зневірилися у можливості вибороти для українського народу свободу й кращу долю. Далі М.Грушевський пригадує, що «Апостол належав до великого числа старшин, які не забруднили своїх рук кривдою народною». Після виборів на гетьманство Апостол поїхав у 1728 р. до Москви на коронацію молодого імператора Петра II й тут подав петицію про повернення Україні попередніх прав згідно з договором, укладеним ще з Богданом Хмельницьким. На петицію була дана відповідь у 28 пунктах, і вона залишилася до кінця існування Гетьманщини її основною конституцією. Остання відома у історії під назвою «Рішительних (конфірмованих) пунктів». Низка пунктів торкалася питань економічного життя. Зокрема, був дозволений вільний приїзд чужоземних купців для торгівлі. Дозволялося приїздити й «жидівським» купцям, але з тим обмеженням, що вони мали продавати крам лише оптом, а не вроздріб і за виручені гроші купувати якийсь місцевий крам на вивіз, а не вивозити золота й срібла. Індукта, тобто мито на імпорт в Україну товарів, мала йти до російського скарбу. Була скасована заборона «москалям» купувати землю на Україні. Але «москалі», які мали на Україні маєтки, повинні були підлягати юрисдикції української влади. Селити на цих землях російських селян-кріпаків було заборонено. Як бачимо, «Рішительні пункти» значно обмежували ті права, якими гетьманська Україна користувалася до так званої «зради» Мазепи. Але важливо було те, що замість колишнього свавілля російського уряду, з яким він вирішував українські справи після Мазепи, впроваджувалися певні юридичні форми. Тепер від волі українського уряду, а, насамперед, від нового гетьмана залежало, щоб ці норми були втілені у життя.
Гетьман Апостол був добрий господар. Він енергійно працював над розширенням свого приватного господарства, вводив у сільськогосподарський обіг придбані ним цілинні землі, організував інтенсивне сільське господарство. Крім того, став великим експортером: експортував за кордон волів, зерно, олію й був спеціалістом у цій справі. Свої господарські здібності Апостол, ставши гетьманом, переніс на широке поле державного господарства. Мазепа намагався зробити опорою автономної України заможну верству старшин -- земельних власників; він насаджував і підтримував земельну шляхту. Апостол, натомість, старався підтримати старшинсько-купецьку верству, буржуазію, у якій вбачав опору української державності Варті уваги заходи Апостола встановити окремий український державний бюджет, так званий «військовий скарб». Щодо цього було багато труднощів, які створював московський уряд своїм постійним втручанням у фінансові справи України. Апостол вперше встановив точний перелік державних видатків на суму близько 144.000 крб. щорічно, видатки до бюджету на центральну адміністрацію, на наймані компанійські полки, на артилерію тощо. Більшість видатків мала покриватися доходами з так званої евекти, тобто імпортного мита[5].

У справі поліпшення української торгівлі у Апостола бачимо два напрями діяльності. Перший -- він порушує клопотання перед російським урядом про зміну економічної політики щодо України. Другий -- своєю владою намагається взяти українську торгівлю під опіку. Ще перед подорожжю до Москви, на початку 1728 p., гетьман скликав до Глухова представників українського купецтва з головних тоді міст: Києва, Чернігова, Ніжина й Полтави на конференцію про торговельні справи. Конференція винесла резолюцію: прохати дозволу на вивіз за кордон низки товарів, заборонених попередніми наказами російської влади (наприклад -- краму, воску, лою, шкіри, прядива тощо). Передаючи свої резолюції гетьманові, купецтво благало його «умилосердитися над покривдженими українськими купцями, щоб вони не прийшли до останньої руїни». У своєму проханні на царське ім'я Апостол широко порушив справи української торгівлі, враховуючи інтереси не тільки купців, а й інших верств населення (наприклад, чумаків, простих козаків і селян, котрі їздили до Криму й вивозили звідти сіль, сушену рибу та інші кримські продукти). «Рішительні пункти» скасували примус торгувати лише з Росією та вивозити продукти й крам Тільки через російські порти. Заборона ж вивозити низку дуже важливих категорій продуктів залишилася у силі. Але все ж Апостол у кінці 1728 р. подає до Колегії іноземних справ детальний меморандум, де, описавши всі утиски щодо українських купців, домагається обмеження мита самою індуктою, а також, щоб купці могли їздити за кордон з українськими паспортами, без паспортів російських. У кінці меморандуму було прохання віддавати індукту на відкуп тільки самим українцям, а не іноземцям, як це здебільшого практикував російський ряд до того часу.

Що стосується протекції українським купцям у межах самої Гетьманщини, то, не зважаючи на обмеження своєї компетенції, Апостол вживав рішучих заходів. Перш за все він намагався захистити українських купців від конкуренції московських крамарів, агентів московських поміщиків на Україні, солдатів і будь-якого «захожого з Московщини люду», який використовував своє привілейоване становище й різними комерційними операціями шкодив інтересам місцевих купців. Спираючись на заборону росіянам купувати землю на Україні, гетьман видав наказ українським властям, щоб вони спонукали росіян спродувати своє нерухоме майно й виїздити з України.

Заслуговують на увагу заходи Апостола щодо регуляції кредиту для українських купців. Перерва торговельних зносин із закордоном внаслідок указів Петра І призвела до банкрутства багатьох українських купців. Вже гетьман Іван Скоропадський змушений був своєю владою відкладати сплати по векселях на один-три роки. Апостол широко практикує видачу таких «відрочувань» (мораторіїв), особливо тим купцям, що торгували з Гданськом і Шлеськом. Він видає також суворі накази про охорону купців від зловживань місцевої й прикордонної адміністрації, раз-у-раз забороняючи робити купцям і чумакам якісь перешкоди.

Апостол виступив також з остаточним проектом регуляції торгівлі на Україні, знову виклавши його у формі меморандуму до центрального уряду. Цей меморандум пропонував установити повну свободу торгівлі як для українських, так і для московських купців на Україні після оплати належних митних зборів. Купцям дозволявся транзит через Україну московського, китайського, перського й індійського краму. Чужоземним купцям дозволялася також вільна торгівля, але тільки у певних пунктах і у певний час, а саме -- під час ярмарків у Києві та Чернігові, які відбувалися двічі на рік.

Апостол добився, що у 1733 р. царським наказом Київ було підпорядковано гетьманській владі. Гетьман почав втручатися у внутрішні справи міста й, навіть, заарештував війта Войнича за невиконання своїх наказів. У руслі цієї колізії принагідно слід зазначити, що торгівля у містах, які були осередками економічного життя в Україні, у ХУІ-ХУШ ст. регламентувалася не лише нормативними приписами російських царів, польських урядників, українських гетьманів, а й магдебурзьким і хелмським правом.

За магдебурзьким правом, наданим німецькому місту Магдебургу архієпископом Віхманом ще у 1188 p., міста звільнялися від управління і суду феодалів. З 1329 р. магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Потім таке право отримали й інші міста: Санок (1329 p.), Львів (1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.), Кременець (1439 p.), Житомир (1444 p.), Мукачеве (1445 p.), Київ (1494 p.). «Просуваючись» із Західної Європи і Західної України, пізніше міське право досягає і Лівобережжя. У XVI-XVII ст. воно надане Переяславу (1585 р.), Старо-дубу (1620 p.), Ніжину (1625 p.). Магдебурзьке право регламентувало права найголовніших міських станів -- купців і ремісників, визначало порядок самоврядування, регулювало питання торгівлі, придбання, успадкування майна тощо. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право тримати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. У тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи надходили в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, що давало магдебурзьке право, було «право складу». В його силу купці, які привозили товари у місто, повинні були продавати їх тільки там і лише оптом. Отже, купівля-продаж у роздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі могли торгувати у роздріб лише у дні ярмарок. Ярмарки і торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному їх розвитку, з другого -- збагаченню міщан. Кількість ярмарок у містах вказувалась у грамотах на самоврядування.

Слід сказати і про так зване «хелмське» або «хелмінське» право, яке широко застосовувалося у містах Правобережної України. За своєю суттю -- воно різновид міського права. Це право було переробкою магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Дану переробку, яка отримала назву «Право цивільне Хелмінське», створив П.Кушевич у 1646 р.

ВИСНОВОК

Вивчення такого історичного пласту, як козацьке підприємництво, в історико-правовому аспекті надає широкі можливості у подальшому використанні цього досвіду в умовах формування нових економічних, ринкових відносин. Можна зробити висновок, що держава завжди прагнула контролювати дану діяльність з метою накопичення коштів у державній скарбниці. І тому було й залишається актуальним питання про вдосконалення норм права у цьому напрямі.

Митна політика Козацької держави ґрунтувалася на попередніх митних постановах, однак не повністю скопійованих, а періодично вводились зміни відповідно до потреб української торгівлі. Важливим було те, що мито платили тільки чужоземні купці, за часів же польської влади індукту та евекту сплачувати зобов'язані були також і місцеві купці. Причому, як вже зазначалось вище, заборонялось українським купцям брати на своє ім'я товар чужоземного купця під загрозою конфіскації. Скасовувались також всі колишні звільнення від мита для чужоземних купців "щоб і найменша шкода скарбові нашому військовому не була".

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Собрание малороссийских прав 1807 г. -- К., 1992. -- 368 с.

2. БарвінськийВ. До питання про індукту і евекту в Гетьманщині / Наукові записки на-уко-дослідної кафедри історії української культури. -- Харків, 1927.

3. Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657 pp. -- К., 1998. -- С. 143.

4. Хрестоматія з історії держави і права України (3 найдавніших часів до кінця XX століття): У 3-х кн.; Кн. 1: Розд. I-VI / Укладачі: В.І.Батрименко, В.М.Мірошниченко та ін.; За ред. А.С.Чайковського. -- К., 2000. -- 220 с

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України у 2-х томах. -- К., 1992. -- 344 с