Теоретично-правові основи діяльності митних органів України у сфері регулювання зовнішньо-економічної діяльності підприємств

План

Вступ

1. Товарна номенклатура зовнішньої торгівлі

2. Система ліцензування в Україні

3. Система нетарифних методів та практика їх використання в розвинутих країнах

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Митна справа в Україні розвивається у певній гармонізації та уніфікації із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами та стандартами. Митне регулювання здійснюється відповідно до вимог Митного Кодексу України (МК), законів України та міжнародних договорів України. Наша держава може вступати в митні союзи з іншими державами, брати участь у діяльності міжнародних організацій з питань митної справи.

Актуальність питань, пов'язаних з удосконаленням методів та заходів нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі, обумовлена низкою проблем, найвагомішими з яких є: структурна деформація вітчизняного виробництва, низька конкурентоздатність національних товарів та послуг, нераціональна структура зовнішньої торгівлі, непідготовленість суб'єктів ЗЕД до високоефективних форм зовнішньоекономічних зв'язків, недостатня визначеність напрямів і недосконалість механізмів.

Україна як суверенна держава самостійно створює власну митну систему і здійснює митну справу. Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України.

Митна справа в Україні включає в себе встановлення порядку та організацію переміщення через митний кордон України товарів і предметів, обкладення митом, оформлення, здійснення контролю та інших заходів щодо реалізації митної політики в Україні.

При здійсненні митної справи Україна дотримує визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших загальноприйнятих міжнародною практикою норм та стандартів.

Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань митної справи [1. ст1.]

1. Товарна номенклатура зовнішньої торгівлі

Останнім часом Україна цілеспрямовано реалізує стратегічний курс на інтеграцію з Європейським Союзом, забезпечення входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір. Здійснюються практичні кроки по забезпеченню виконання угоди про партнерство та співробітництво, підписаної між Україною і Європейським Союзом. Мета цієї багатогранної діяльності - забезпечення стабільного та передбачуваного розвитку економіки країни, доступу товарів, що експортуються з України до зовнішніх ринків, залучення іноземних інвестицій, запровадження режиму найбільшого сприяння у сфері зовнішньої торгівлі з країнами - членами Світової організації торгівлі (СОТ).

Зі вступом України до Світової організації торгівлі (СОТ) Україна здійснила новий крок до визнання на світових економічних ринках. Таке становище повинне надати можливість стати економічно більш сильною країною, яка забезпечить добробут своїм громадянам.

Сьогодні майже всі країни світу, які можуть бути потенційним ринком збуту для українських товарів, є членами цієї організації.

Правила СОТ регламентують однакове ставлення до всіх товарів, незалежно від країни походження та виробника. Окрім цього, вступ до СОТ вимагає від нових членів приведення внутрішнього законодавства у відповідність зі стандартами організації. А якщо правила гри однакові для всіх, то іноземним економічним партнерам легше зрозуміти умови діяльності в іншій країні і прийняти рішення стосовно можливих інвестицій.

На даний час українське законодавство майже повністю гармонізоване з вимогами СОТ, повністю погоджено тарифні позиції щодо доступу до ринків товарів та послуг.

Одним із найважливіших інструментів уніфікації міждержавних торгівельних відносин є Гармонізована система опису та кодування товарів яка з 1 січня 1988 року вступила в силу як Міжнародна конвенція з Гармонізованої системи опису та кодування товарів. Так, згідно з Указом Президента України від 17.05.2002 р. № 466/2002 Україна стала Договірною Стороною Міжнародної конвенції про Гармонізовану систему опису та кодування товарів [5. 260с.].

Одним із конкретних шляхів приєднання до світової спільноти є ведення та застосування національної товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності - Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКЗТЕД).

УКТЗЕД, як єдина митно-статистична номенклатура, відповідає вимогам Гармонізованої системи опису та кодування товарів Всесвітньої митної організації та Комбінованій номенклатурі Європейського Союзу, які є її міжнародними основами.

Згідно з Митним кодексом України, однією з важливих складових зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, являється митна справа, яка не здійснюється без митного регулювання, пов'язаного з встановленням та справлянням податків, захистом внутрішнього ринку і вітчизняного виробника. У митній справі при застосуванні вказаного регулювання, країна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів.

Застосування різних форм державного регулювання в зовнішньоекономічних відносинах будь-якої країни, у тому числі й України, з іншими країнами світу вимагає, перш за все, визначення об'єкту зовнішньоекономічних операцій. Об'єктом застосування таких форм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, як тарифні та нетарифні методи, визначено товар.

Інтерес до певної класифікації і позначення товарів завжди обумовлювався бажанням державної влади обкладати податками чи зборами товари, які переміщуються у рамках власних територій, або що перетинають їхні границі. Згодом, у міру розвитку індустріалізації суспільства, з'явилася необхідність знати також обсяги такої торгівлі і переміщення товарів, у тім числі й у тих випадках, коли останні не обкладалися ніякими податками.

Якби кожна країна виробляла обмежену кількість видів товарів, то не було б особливої необхідності в існуванні будь-якої спеціальної номенклатури товарів. Але функціонування економіки практично будь-якої країни припускає імпорт і експорт декількох тисяч різних видів товарів. Тобто має місце потрібність розмежування товарів між собою, що без існування певним чином упорядкованого переліку даних товарів зробити украй важко. Тому тільки чітка систематизація товарів дозволяє уникнути можливих труднощів при їх ідентифікації та класифікації або кодуванні. Тобто необхідність в існуванні в який-небудь систематизованій формі переліку товарів, що обертаються у зовнішньої торгівлі, вважається очевидною. При цьому, під кодуванням розуміється встановлення місця кожного виробу в певному систематизованому переліку виробів - класифікаторі, і після того, присвоєння йому визначеної умовної позначки - коду.

Перші системи класифікації товарів були прості і, в більшості випадків, являли собою не більш ніж алфавітний перелік товарів, до яких застосовувалася та чи інша ставка мита (податку), або які були звільнені від їхньої сплати. Однак у міру збільшення кількості різних ставок мита чи звільнень від його сплати, одночасно зі збільшенням алфавітних переліків товарів, був усвідомлений той факт, що більш вигідною і зручною була б така їх класифікація, що ґрунтувалася б на критерії, відмінному від принципу подібності товару з порядком, застосовуваним в області митного оподатковування. Тому з'явилися митні тарифи (класифікатори), засновані на критерії істоти чи характеру товару, а не на його податковому статусу. З їх допомогою визначений для сплати мита товар ідентифікувався в рамках відповідної класифікаційної системи.

Одночасно, у зв'язку з ростом обсягу і значення міжнародної торгівлі, стало очевидним, що через розходження в національних митних тарифах виникає безліч проблем, зв'язаних з порядком і внутрішньою структурою розділів і товарних позицій тарифних номенклатур, назвами та визначеннями (описами) товарів і, навіть, з класифікаційними принципами, що лежать у основі тих чи інших тарифних номенклатур. Деякі національні тарифи були розроблені лише в самій загальній формі, інші - спочатку складені на повній методологічній основі, що згодом неодноразово піддавалася видозмінам у силу прийнятих національних протекціоністських мір, міжнародних комерційних чи багатосторонніх тарифних угод.

Таким чином, сам природний розвиток торгових і економічних зв'язків висунув необхідність розробки і застосування стандартизованої митної номенклатури товарів, здатної забезпечити:

- системну та однакову класифікацію всіх товарів, що обертаються в міжнародній торгівлі, на прийнятій для всіх сторін основі;

- прийняття загальної міжнародної митної "мови", яка передбачає єдиний понятійний апарат, простоту, стандартність та визначеність термінів для того, щоб митна термінологія могла б бути однозначно зрозуміла як експертами, так і учасниками торгівлі, полегшуючи тим самим задачі імпортерів, експортерів, виробників продукції, її перевізників і, природно, митних адміністрацій;

- міжнародну однаковість і порівнянність даних для полегшення статистичного аналізу світової торгівлі.

Зусилля, спрямовані на розробку єдиної всесвітньої номенклатури товарів, здатної полегшити ведення міжнародного товарообміну, почали реалізовуватися на практиці більш століття назад. Вони, в першу чергу, вели до створення номенклатур, які передбачали одночасне використання для тарифних і статистичних цілей.

Так, наприклад, Бельгія між 1831-1854 роками надала свою зовнішньоторговельну статистику, згруповану по трьох генеральних розділах: сировина; продукти споживання в їхньому природному стані; готові (зроблені) вироби.

Перша практична статистична номенклатура товарів була прийнята на Другій міжнародній конференції по комерційній статистиці, що проходила в Брюсселі в 1913 році, та заснована відповідною міжнародною конвенцією. Цю конвенцію підписали двадцять дев'ять держав 31 грудня 1913 року. Сама номенклатура складалася зі 186 товарних позицій, згрупованих у п'ять груп: тварини; харчові продукти і напої; сировина і напівфабрикати; готові вироби; золото і срібло.

Вона стала базою першого порівняльного аналізу комерційної статистики, проведеного Бюро торгівельної статистики в 1922 р. Крім того, ця номенклатура прямо чи побічно використовувалася в тарифних цілях багатьма країн. Таким чином, було створено основу для доволі точного опису товарів, виходячи з їх об'єктивних характеристик, відображених у наведених номенклатурах. Ці характеристики використовувалися також митними органами при проведенні контролю за товарами, що переміщуються через кордон країни. Крім того, безумовне дотримання зазначеного підходу дозволяло значно зменшити кількість помилок при складанні зовнішньоторговельної документації, а також удосконалювати обробку статистичних даних зовнішньоторговельного обігу в обороті різних країн.

У 20-х роках минулого століття економічна рада Ліги націй розробила єдину товарну номенклатуру, але практичного застосування вона так і не зазнала.

У лютому 1950 року ряд держав у межах Ради митного співробітництва підписали конвенцію про класифікацію товарів в митних цілях, яка одержала назву Брюссельська товарна номенклатура. Ця номенклатура містила 21 розділ та 99 більш вузьких угрупувань для опису товарів.

Але, незважаючи на існування певних єдиних міжнародних номенклатур для статистичних і тарифних цілей, у силу різних причин, один товар у рамках однієї міжнародної угоди міг бути віднесеним до декількох угрупувань, у ході свого руху до кінцевого споживача. Таке положення речей наносило певні збитки споживачам і виробникам товарів.

Наприкінці 60-х років чітко проявилося прагнення всіх країн, приймаючих активну участь у міжнародній торгівлі, домогтися раціоналізації і гармонізації даних торгової документації і, зокрема, в черговий раз, максимально уніфікувати систему кодування у відношенні країн, одиниць кількісних вимірів, видів транспорту, вимог до умов транспортування, і в першу чергу, звичайно, у відношенні самих товарів.

Тобто, зростання обсягу і значення міжнародної торгівлі, тенденція до уніфікації і стандартизації зовнішньо-торговельної документації, споживи обміну статистичними даними поставили питання необхідності розробки єдиного міжнародного документа, який установлює більш чіткі і деталізовані правила класифікації товарів, що знаходяться в міжнародному товарообігу, тобто питання про створення нової номенклатури, більш пов'язаної з вимогами часу.

Робота зі створення уніфікованої або гармонізованої системи обліку товарів почалася у 60-70-х роках ХХ століття у рамках Ради митного співробітництва (друга назва - Всесвітня митна організація (ВМО). В роботі приймали участь експерти з 59 країн та багатьох міжурядових і неурядових економічних організацій, зокрема Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ), Конференції ООН з тарифів та розвитку (ЮНКТАД), Міжнародної торгової палати (МТП), Міжнародної організації із стандартизації (ІСО), Статистичного бюро ООН.

Підготовка гармонізованої системи була завершена до 1981 р., нова Гармонізована система опису та кодування товарів (ГС) була розроблена ВМО у 1983 році та прийнята у Брюсселі 14 червня 1983 р., тобто робота потребувала близько 10 років. З липня 1981 р. Міжнародна конвенція про Гармонізовану систему опису та кодування товарів була офіційно відкрита для підписання державами - членами ВМО. До кінця 1987 р. Конвенцію підписали або ратифікували 53 країни та Європейський Союз, що дало підставу оголосити про набуття чинності конвенції з наступного року. Конвенція набула чинності з 1 січня 1988 р. Текст Конвенції було видано двома офіційними мовами ВМО - англійською та французькою. Додатком та невід'ємною частиною конвенції з'явилася номенклатура ГС.

Для підтримки номенклатури в структурі ВМО працює Комітет з Гармонізованої системи та його два підкомітети - Науковий підкомітет та Комітет з перегляду ГС. З 2002 року, як робочі мови Комітету з ГС, були затверджені російська та іспанська.

Станом на кінець 2008 року, 134 країни є Договірними Сторонами Конвенції та 62 країни, що не є Договірними Сторонами, застосовують Гармонізовану систему в національних тарифах, тобто на даний час 198 країн користуються ГС. Країни, що приєднались до Конвенції, зобов'язані прийняти її у всій цілісності, не припускаючи будь-яких застережень. Принаймні вони повинні використовувати її при визначенні митних тарифів та при створенні статистики зовнішньої торгівлі. Країни зобов'язані використовувати положення Конвенції не тільки у цілях декларації, а й при публікаціях даних з зовнішньої торгівлі.

Таким чином, була закладена єдина у всьому світі основа для створення митних тарифів й номенклатур статистики ЗЕД, що є базою зіставлення їх даних. Забезпечення зіставлення номенклатур окремих країн і є головною задачею ГС. Номенклатура ГС є багатоцільовою товарною номенклатурою (класифікатором), яка відповідає потребам статистичних служб, митних органів та комерційної діяльності.

Згідно зі статтею 1 Конвенції - “Гармонізована система опису та кодування товарів, у подальшому Гармонізована система, означає Номенклатуру, яка включає в себе товарні позиції, підпозиції і цифрові коди, які їм належать; примітки до розділів, груп та під позицій, а також Основні Правила інтерпретації (класифікації) Гармонізованої системи”.

Використання зазначеного класифікатора стало новим етапом у подальшому розробленні й стандартизації систем (товарів), що класифікуються з урахуванням максимального кола інтересів.

Використання конвенції дає такі переваги:

- більш точний опис товарів з використанням такого роду їх характеристик, які можна легко враховувати та фіксувати при митному контролі;

- малу ймовірність помилок класифікації та кодування, оскільки документи при експорті та імпорті товарів будуть мати уніфікований характер;

- вдосконалену статистику ЗЕД, що дозволить більш ефективно проводити ділові переговори, вивчати кон'юнктуру ринків та складати прогнози.

Таким чином, ГС є певним способом систематизованим переліком товарів, які обертаються в системі зовнішньоекономічної діяльності, і використовується в регулюванні експортно-імпортних операцій, веденні статистики ЗЕД, декларуванні товарів при митному оформленні тощо. Оскільки ГС є товарною номенклатурою, то вона включає опис усіх фізичних (рухомих) товарів, враховуючи електричний струм, але не розповсюджується на послуги.

Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД) введена в дію, як номенклатура Митного тарифу України, та призначена до використання для цілей тарифного та нетарифного регулювання ЗЕД, ведення статистики зовнішньої торгівлі та митного оформлення товарів.

З метою проведення деталізації товарів на національному рівні, за поданням центральних органів виконавчої влади або з власної ініціативи, після погодження із заінтересованими центральними органами виконавчої влади, ДМСУ приймає рішення щодо деталізації товарів в УКТЗЕД на національному рівні, з урахуванням загальноприйнятих правил класифікації товарів у ГС. Така деталізація здійснюється до десятого знака коду (товарна підкатегорія) з метою забезпечення захисту національного товаровиробника шляхом застосування заходів тарифного і нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності та вдосконалення статистичного обліку.

2. Система ліцензування в Україні

Ліцензування митних брокерів.

Схема дій суб'єкта господарювання, який має намір отримати ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, зазначеного у статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. (Перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування») [7].

Для отримання ліцензії потрібно подати такі документи: заява на видачу ліцензії, необхідні документи (подаються до заяви), перелік документів які подаються до заяви для отримання ліцензії на здійснення посередницької діяльності митного брокера, запит про видачу виписки з державного реєстру [6].

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1. Відомості про суб'єкта господарювання:

- найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;

- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2. Вид господарської діяльності вказаний згідно з статтею 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

(Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності»).

Органу ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарювання інші документи, не вказані у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», крім документів, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської».

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

- документи оформленні з порушенням вимог статті 10 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії (не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності).

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення.

У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

- недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

- невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку. Суб'єкт господарювання може також звернутися до експертно-апеляційної ради при Держкомпідприємництві.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії.

Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії.

У разі ліквідації філії, іншого відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадили господарську діяльність згідно з отриманою ліцензією, або у разі припинення провадження філією, іншим відокремленим підрозділом ліцензіата господарської діяльності згідно з отриманою ліцензією ліцензіат зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати ліквідації такої філії або іншого відокремленого підрозділу або з дати припинення діяльності такою філією або іншим відокремленим підрозділом подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі.

Орган ліцензування вносить відповідні зміни до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня з дати надходження такого повідомлення.

У разі, коли ліцензіат має намір провадити зазначений в ліцензії вид господарської діяльності після закінчення строку її дії, він повинен отримати нову ліцензію в порядку, встановленому Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", зокрема, статтею

Нова ліцензія видається органом ліцензування не раніше ніж в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії. До ліцензій на надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом додаються ліцензійні картки на кожен автомобільний транспортний засіб. Ліцензійна картка є бланком суворої звітності, до якої заносяться реєстраційні дані ліцензії та автомобільного транспортного засобу.

Ліцензія в цьому випадку видається в порядку, визначеному Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Відсутність ліцензійних умов на провадження певного виду господарської діяльності, щодо якого запроваджується ліцензування, не є підставою для відмови у видачі ліцензії.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема, постановою від 29.11.2000 № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу».

Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» установлено розмір плати за ліцензію на провадження діяльності з організації і проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотерей) вартістю 30000 євро за кожний рік користування такою ліцензією:

- на кожну особу, що провадить діяльність з організації та проведення азартних ігор на гральних автоматах;

- на кожний пункт тоталізатора - при провадженні букмекерської діяльності;

- на кожний електронний сервер - при провадженні діяльності з організації та проведення азартних ігор в електронному (віртуальному) казино;

- на кожний гральний зал - при провадженні діяльності з організації та проведення азартних ігор у казино та інших азартних ігор.

Ліцензія на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор (крім випуску та проведення лотерей) видається строком на п'ять років.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.

Підставами для переоформлення ліцензії є:

- зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

- зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;

- зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, вказаного в статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати надходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії.

У разі переоформлення ліцензії у зв'язку із змінами, пов'язаними з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, зазначеного в статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", якщо ця зміна пов'язана з намірами ліцензіата розширити свою діяльність, ліцензія переоформляється в порядку і в строки, передбачені для видачі ліцензії.

Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

На підставі документів, поданих ліцензіатом до органу ліцензування, орган ліцензування може прийняти рішення про анулювання ліцензії у строки, передбачені Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності ”.

Підставами для видачі дубліката ліцензії є:

- втрата ліцензії;

- пошкодження ліцензії.

У разі втрати ліцензії ліцензіат зобов'язаний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії, до якої додається документ, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката ліцензії.

Відповідно до вимог Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" орган ліцензування може позбавити ліцензіата права на провадження певного виду господарської діяльності, тобто анулювати ліцензію. Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття.

Розгляд питань про анулювання ліцензії на підставі акта про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов здійснюється органом ліцензування з обов'язковим запрошенням ліцензіата або його представників.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

3. Система нетарифних методів та практика їх використання в розвинутих країнах

Митно-тарифна система як частина державного механізму регулювання відповідних відносин об'єднує багато елементів. Кожний окремо можна розглядати як адміністративний захід регулювання зовнішньоекономічної діяльності і віднести до загальної групи так званих нетарифных заходів. Наприклад: порядок визначення митної вартості конкретного товару; правила, що визначають країну походження конкретного товару, і т. д. З часом ряд таких заходів, що діють деякий час без суттєвих змін, об'єднують у митно-тарифні заходи.

Митно-тарифні заходи - сукупність організаційних, економічних, правових заходів, які здійснюються у визначеному законодавством порядку державними органами і націлені на регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Якщо митні заходи більше відносяться до адміністративних, то відповідно до Закону України «Про Єдиний митний тариф» [2] основним інструментарієм з формування і реалізації торгової політики та державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є тарифні заходи. Як підкреслюють теоретики митної справи, на митному тарифі рельєфно віддзеркалюється той напрямок, якого дотримується Уряд у своєму ставленні до зовнішньої торгівлі та тісно з нею пов'язаним внутрішнім виробництвом. Тому коли йдеться про митно-тарифні заходи як методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, то треба підкреслити: митно-тарифні заходи як елемент податкової системи, з допомогою яких держава отримує можливість активно впливати на економічне життя країни, належать до економічних, а не правових способів регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Зрозуміло, що певною мірою можна говорити і про адміністративний характер митно-тарифних заходів, якщо виходити з вузького кола організаційно-правових проблем, пов'язаних безпосередньо із застосуванням цих заходів. Економічний характер митно-тарифних заходів визначається перш за все покладеним в основу їх застосування способу впливу на зовнішньоторговельний оборот шляхом безпосереднього впливу на ціни товарів, що перебувають в обороті.

Створюючи ціновий бар'єр на шляху руху товарів до користувачів шляхом застосування до товарів при їх переміщенні через митний кордон встановлених ставок митних платежів та податків, митно-тарифні заходи тим самим піднімають рівень цін, впливають на конкурентоспроможність товару, що, в свою чергу, позначається і на рівні нагромадження капіталу, темпах розвитку, нормах прибутку в окремих галузях виробництва. Таким чином, прямий зв'язок між митно-тарифними заходами, які застосовуються до товарів, що ввозяться (вивозяться), та процесом ціноутворення надає митно-тарифним заходам економічного змісту.

У процесі застосування митно-тарифних заходів та дії митно-тарифного механізму в цілому вирішуються такі завдання:

* регулятивні;

* торгово-політичні;

* фіскальні.

Ефективність застосування митно-тарифного механізму або окремих митно-тарифних заходів залежить від існуючого в державі нормативного порядку та правил митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Правове регулювання митно-тарифного механізму забезпечує Закон України «Про Єдиний митний тариф» та визначає:

1. цілі та сферу застосування митно-тарифних заходів;

2. основні поняття, що застосовуються в правовому механізмі як тарифного, так і нетарифного регулювання торговельно-економічних відносин України;

3. загальні принципи і правила застосування митно-тарифних заходів;

4. порядок формування Єдиного митного тарифу;

5. права й обов'язки Митно-тарифної ради;

6. перелік і механізм нарахування мита (до кожного товару, що переміщується через митний кордон України) та процедуру застосування особливих видів мита.

Відповідно до Закону «Про Єдиний митний тариф» регламентування конкретних питань, пов'язаних з практичним застосуванням цих заходів, передано до компетенції Уряду. Тарифи є важливим інструментом зовнішньоекономічних зв'язків. Мотиви, якими керується держава при застосуванні тарифів, можна умовно розділити на три основні групи.

Дійовими заходами регулювання ЗЕД є нетарифні інструменти: система ліцензування, квотування, створення невиправданих стандартів якості продукції, бюрократичні перешкоди в митних процедурах.

Вони застосовуються державою за умов різкого погіршення платіжного балансу країн, максимального рівня валютної заборгованості [1.].

На сьогодні існує близько 50 різних способів нетарифного регулювання. Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі. В Японії і в європейських країнах - це система ліцензування відносно до імпортерів. З обмеженням випуску ліцензій значно зменшується небажаний імпорт.

В США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими забороняється ввіз аргентинської яловичини. Колумбія використовує "вимоги змішування", тобто імпортер сталі за кожну тонну продукції, що ввозить, зобов'язаний закупити таку кількість більш дорогої вітчизняної сталі.

Найважливішими нетарифними обмеженнями є:

1. державна монополія на зовнішню торгівлю, що забезпечує державні потреби тільки товарами вітчизняного виробництва;

2. адміністративно-бюрократичне зволікання;

3. складний валютний контроль і под.

Після другої світової війни значення нетарифних бар`єрів стало зростати. Наприкінці 40-х початку 50-х років багато країн почали використовувати їх з метою дотримання суворого контролю за платежами за міжнародними угодами в процесі формування післявоєнної економіки і виходу із стану загальної економічної відсталості. Починаючи з 50-х років внаслідок багатосторонніх переговорів вдалося значно знизити рівень тарифів, але нетарифні бар'єри залишилися і навіть укріпилися як інструмент обмеження зовнішньої торгівлі.

Деякі з цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, в той час як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв'язків.

Якщо класифікувати нетарифні обмеження за групами, то вони поділяються на:

1. бар'єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

2. бар'єри, що спрямовані на торговельну дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту із інших держав;

3. заходи, що обмежують або субсидують експорт.

З усіх видів нетарифних обмежень найбільш популярними є імпортні квоти або кількісне обмеження обсягів іноземної продукції, що дозволяється щорічно до ввозу в країну. Держава видає обмежену кількість ліцензій, що дозволяють ввіз і забороняють неліцензований імпорт. Якщо обсяг ліцензованого імпорту менший за попит на внутрішньому ринку, то квота не тільки зменшує обсяг імпорту, а й призводить до підвищення внутрішніх цін над світовими, за якими власники ліцензій закупляють товари за кордоном. У даній ситуації імпортні квоти аналогічні тарифним обмеженням, Прикладом таких квот може слугувати угода між Урядом України та Європейським Союзом щодо вугілля та сталі на 1995 р. У відповідності до цієї угоди поставки металопрокату з України в країни ЄС не можуть перевищувати 190000 т. Крім цього, розписані квоти за окремими позиціями (плоский прокат, балки, товстий лист). Система ліцензування характеризується різноманітними формами і процедурами, але головними видами квот вважаються:

1. Глобальні - контингенти (квоти), що встановлюються щодо товару без зазначення конкретних країн, куди товар експортується або з яких він імпортується.

2. Групові - квоти, що встановлюються щодо товару з визначенням груп країн, куди товар експортується або з яких він імпортується.

3. Індивідуальні - квоти, що встановлюються щодо товару з визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватись або а якої він може імпортуватись.

До найпоширеніших регуляторів імпорту (інколи експорту) належить ліцензія. Ліцензія - дозвіл на ввезення чи вивезення товарів продукції, різних послуг. Ліцензії поділяються на:

1. Відкриті (індивідуальні) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального -обсягу.

2. Разові (індивідуальні) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретному суб'єктові ЗБД на період не менший, ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції.

3. Генеральні - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певного товару та (або з певною країною (групою країн)) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього товару.

Ліцензуванню підлягають:

І. Продукція, роботи та послуги, які включені до переліку товарів державного призначення.

2. Експорт чи імпорт залежно від країни.

3. Продукція підприємств, які припускаються недобросовісної конкуренції чи наносять своїми діями збитки державі.

В Україні вперше режим ліцензування і квотування було застосовано відносно експорту товарів у 1992 р. (75 товарних позицій).

У 1993 р. цей режим поширюється на 32 товарні позиції.

На початку 1994 р. режим квотування і ліцензування експорту поширюється на 31 товарну позицію; ліцензування на 17 позицій; режим, квотування і ліцензування товарів на імпорт - на 7 позицій (груп); ліцензування товарів на імпорт - на 4 товарні позиції. Наприкінці 1994 р. режим квотування та ліцензування товарів на експорт застосовувався до 5 товарних груп (зерно, вугілля, відходи та брухт дорогоцінних металів; чорних металів, чавун).

Режим ліцензування товарів на імпорт поширювався на 4 товарні групи (шлак, хімічні засоби захисту рослин, фармацевтичні продукти, ветеринарні препарати, мінеральні добрива, косметичні препарати та засоби особистої гігієни).

Висновок

В даній роботі ми охарактеризували теоретично-правові основи діяльності митних органів України у сфері регулювання ЗЕД підприємств, визначили основні пріоритетні напрямки митного регулювання ЗЕД і створенні у суспільному виробництві найсприятливіших умов для розвитку ефективної економіки, для широкого виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок, використавши для цього найновіші методи досліджень, кращий досвід передових високо розвинутих країн світу.

Внаслідок системного аналізу ролі Державної митної служби України в регулюванні ЗЕД підприємств можемо зробити певні висновки, а саме такі:

1. Зовнішньоекономічна діяльність включає такі види діяльності: зовнішню торгівлю, міжнародне виробниче кооперування, міжнародне науково-технічне співробітництво, міжнародне інвестиційне співробітництво, валютно-фінансові і кредитні операції.

2. Кожна держава, Україна не виняток, провадячи свою зовнішньоекономічну політику, чітко розробляє стратегію розвитку, визначає галузеві пріоритети, впроваджує у практику заходи стимулювання експорту і захисту від іноземних конкурентів, орієнтуючись насамперед на задоволення власних економічних інтересів.

3. Митна політика - це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі.

4. Нетарифне регулювання - це один із заходів регулювання зовнішньоекономічної діяльності, спрямований на забезпечення захисту економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Одним з основних заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є ліцензування і квотування товарів (робіт, послуг), реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, а також дозволи міністерств та відомств, уповноважених видавати такі дозволи на відповідні товари (роботи, послуги).

5. Необхідно здійснити комплекс заходів щодо адаптації національного митного законодавства до вимог системи ГАТТ/СОТ, послідовно проводячи роботу з приєднання України до найважливіших міжнародних митних конвенцій.

Сьогодні в нашій державі існує динамічна, організована і досить ефективна митна служба, здатна вирішувати складні завдання, які ставить перед нею життя. Проте на досягнутому не можна зупинятись. На сучасному етапі суттєвим важелем подальшого розвитку нашої економіки повинно стати створення відповідних умов для підвищення обсягу зовнішньоторговельних операцій, що сприятиме і відносному збільшенню надходжень до державного бюджету. Впровадження в практику діяльності митної служби України розробчих рекомендацій дасть можливість значно підвищити ефективність діяльності митниць у сфері регулювання ЗЕД, в період становлення правової держави і громадського суспільства в Україні, входження її до європейських та світових структур. Адже вони розроблені на основі сучасних наукових досягнень, власного досвіду, досвіду кращих працівників митної служби. Митна служба як і державна служба в цілому потребує сьогодні впровадження радикальних науково-обгрунтованих змін, оновлень, нових законодавчих актів, найновіших світових методів наукової організації праці, використання досвіду передових країн світу. Динаміка розвитку митної служби завжди була і буде в полі зору науковців, політиків, керівництва держави. Адже імпорт і експорт - це основа надходжень коштів для становлення сучасної, європейської високо розвинутої української держави, її процвітання.

Список використаних джерел

1. Закон України від 25.061991 р. "Про митну справу в Україні" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 44.

2. Закон України “Про митний тариф України” від 05.04.2001 р. №2371 - ІІІ.

3. Митний кодекс України від 11.07.2002 р. №92 - IV.

4. Ковалевський І.С. Зовнішньоекономічна діяльність України. - Харків, 2000.

5. Нормативно-правові матеріали до законів України, постанов уряду та інші документи за напрямком вивчення. - www.gov.ua.

6. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва http://dkrp.gov.ua