Регіоніка в сучасній українській культурології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіоніка в сучасній українській культурології

Історія української культури на етапі свого теоретичного, концепційного становлення розглядалася вітчизняними вченими як цілісний феномен - своєрідний, самодостатній і автономний відносно інших національних культур, що має значущі надбання як частка загальносвітової культурної спадщини. В процесі різновекторного осмислення життя нації усе більшого значення набуває регіональний підхід не лише в культурології, мистецтвознавстві, краєзнавстві та фольклористиці, а й у історії, етнографії, демографії, економіці.

Наприкінці ХХ століття після здобуття Україною державної незалежності відбулося особливе піднесення національної свідомості українців. Ідеї об'єднання і неподільності території України набули пріоритетного значення для збереження молодої держави. Стало очевидним, що побудова громадянського суспільства неможлива без урахування регіональної специфіки, етнічної палітри, опори на традиційну та професійну складові української культури, що є фундаментом духовної цілісності української нації. За поетичним висловлюванням В. Личковаха: «Україна як "букет", чи "віночок" квітів рясніє багатими, різнобарвними субетнічними культурами. Полісся і Поділля, Слобожанщина і Галичина, Покуття і Центр, Крим і Закарпаття, Донеччина і Придністров'я з давніх-давен мали самобутні риси культурної історії, які сьогодні складають неповторне слов'янське обличчя "соборної" України. Тільки у взаємодії й взаємовпливах регіональних культур вимальовується духовний портрет українського народу, що моделюється спільною мовою, ментальністю, міфологічними, моральними та художньо-естетичними цінностями» [82, 3-4]. Саме тому, на думку Т. Мартинюк, регіональний підхід у дослідженні багатоманіття національної культури з перспективи меншості, периферії, тобто з урахуванням локальних моделей розвитку [91] став своєрідним «ключем» до панорамного і цілісного осмислення історії української культури.

Вивчення особливостей регіонів України як самостійних одиниць, які склалися на основі та внаслідок взаємодії територіальних та природних умов, спільності історії, культури і мови, демографічних, соціальних та економічних показників, політичної і правової систем знаходиться в колі актуальних завдань сучасної науки. Тлумачення поняття «регіон» сповнюється тих чи інших смислових акцентів відповідно ракурсу дослідження (географічний, історичний, краєзнавчий, етнічний, соціально-економічний, культурний аспекти) з позицій наук, що його розглядають. Регіон як географічна одиниця - це локалізована частина земної поверхні, якій притаманні певні фізико-географічні параметри в окреслених географічних межах. Економічним регіоном називають територіально-економічний простір зі складною системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків між господарчими суб'єктами. Соціологія розглядає регіон як соціально-територіальне утворення, соціальна інфраструктура та соціально-психологічний клімат якого формується під дією історичних, політичних, економічних, етнічних, культурних та інших факторів.

З позицій культурології регіон постає як історико-культурна територіальна спільність, у котрій поєднуються «територіально-адміністративні та культурні процеси, обумовлені існуванням духовного світу особистості, що проявляється у стійкості духовних цінностей, етико-естетичних норм, світоглядних принципів» [159, 5]. Саме стійкість сукупності взаємопов'язаних елементів духовного та матеріального виробництва утворює неповторне культурне середовище, цілісність якого є одночасно об'єктивною умовою та закономірним результатом розвитку регіонів як історико-культурних утворень, що мають здатність до самовідтворення та саморозвитку. Формування регіону є результатом довготривалого процесу самоорганізації суспільства, яке через покоління накопичує, відтворює та примножує культурні надбання.

Свідченням актуальності регіональних розвідок є виділення в системі наукових дисциплін окремої галузі культурології - регіоніки. Регіоніка - новітній напрям культурології, орієнтований на дослідження регіональної культури як структуроутворюючого компоненту загальнонаціональної культури, що покликаний виявити неповторність та самобутність культурного середовища в межах того чи іншого краю і має велике значення для розкриття «відмінностей і спільностей, особливостей та єдності українського буття» [80, 41]. Поняття «регіоніка» інтерпретується сучасним українським науковцем В. Личковахом як вчення про регіональні виміри національної культури, що у «цілісному вигляді складається з потужного комплексу соціально-гуманітарних дисциплін, спрямованих на виявлення природно-географічних та культурно-історичних особливостей розвитку окремих регіонів України, її субетнічних соціально-економічних та духовних потенціалів» [82, 33]. Актуальність завдань, що ставить регіоніка, не викликає сумніву, адже «глобальні цінності створюються націями, а національні - в регіонах» [81, 184], отже осмислення регіональних культурно-мистецьких здобутків веде до усвідомлення власної культурної приналежності та відтворення широкої панорами національної культури як частки світової духовної спадщини.

Відзначимо, що в науковій літературі паралельно з терміном «регіоніка» застосовуються терміни «регіонознавство», «регіоналістика», «регіоналізм» [21; 161], що відображає інтенсивність осмислення регіональної проблематики й процесу формування категоріального апарату молодої науки. Останнє є найсуттєвішим питанням, вирішення якого дозволило б упередити термінологічну плутанину й, зважаючи на певну спільність в тлумаченні цих понять різними авторами, віднайти уніфікований термін для означення регіонального напрямку досліджень у різних галузях наукового знання. В регіональному історико-теоретичному музикознавстві, мистецтвознавстві та музичній культурології найчастіше використовується поняття «регіоніка» як таке, що найточніше розкриває сутність регіонального підходу, зокрема, і в нашому дослідженні спираємось на цю думку [95].

У вітчизняному науковому середовищі зростання інтересу до проблем регіоніки обумовлено наявністю як внутрішніх, так і зовнішніх стимулів - мається на увазі, передусім, нові соціокультурні та політичні реалії України і загальні тенденції світової гуманістики кінця ХХ - початку ХХІ століть. Саме в цей історичний період зміна адміністративно-територіального устрою та децентралізація системи управління пострадянської країни збіглася в часі з світовою «постмодерною дослідницькою спрямованістю на "децентралізацію" культуро-графічної проблематики через її регіоналізм і поліцентризм» [82, 34], що стало поштовхом до розвитку культурологічної регіоніки у вітчизняній науковій думці.

Дослідження «нового» культурного простору пострадянської України, що відповідає власним принципам районування як географічного, економічного, так і культурного ландшафту спонукає до осмислення поняття простору та просторових явищ, адже, за Ю. Лотманом, в свідомості людини картина світу вибудовується на основі певної просторової моделі організації її структури на всіх рівнях - таке бачення всесвіту є універсальною особливістю людської культури [84]. Саме тому, в сучасних дослідженнях культурологічного спрямування, в тому числі, і регіональних, нерідко застосовується прийом просторового моделювання, що дозволяє вивчити вплив моделі чи концепції простору на явища культури і навпаки - дослідити, яким чином формування культурного пласту окремої території стимулює ті чи інші просторові трансформації.

У просторовій структурі країни регіон є основною одиницею розподілу простору, що одночасно виступає як цілісність і частина цілого, як суб'єкт і об'єкт, що дозволяє розглядати культурний простір регіону як диференційовано від інших аналогічних фрагментів, так і інтегровано, в залежності від того, яку позицію займають окремі регіони на мапі загальнонаціонального культурного простору, з урахуванням ступеню їх культурної насиченості, рівня взаємодії, контрастності або спільності регіональних ознак, умовної самодостатності або взаємозалежності тощо. Таким чином, відповідно своєї позиції, кожен фрагмент культурного простору займає своє місце в ієрархії, що притаманна будь-якій просторовій моделі. Регіони, які посідають вищі щаблі у даній ієрархічній структурі, є джерелом цінної культурної інформації, мають значний вплив на формування загальної картини національної культури і тому привертають особливу увагу дослідників.

Проте, регіоніка не обмежується вивченням регіонів, що традиційно потрапляли у поле зору науковців як найбільш розвинені історико-культурні осередки (наприклад, Київщина, Львівщина), а звертається й до малодосліджених фрагментів культурного простору. Зокрема, і штамп «провінційності» щодо вітчизняної культури на разі тлумачиться не як «відсталий», «меншовартий», а в іншому значенні: сучасні вчені наголошують, що «українська культурна традиція, як видається, швидше провінційна, тобто, подібно до Польщі чи Німеччини, розосереджена в менших осередках, які достатньо самостійні відносно до центру» [135, 3]. Джерелознавчими розвідками останніх років доведено, що в таких регіонах як Дрогобиччина, Хмельниччина, Полтавщина, Житомирщина, Вінниччина, Сумщина у різні історичні періоди виникали і набували значного розвитку незалежні мистецькі школи (вокально-хорові, театральні, інструментальні) та фольклорні форми духовного самовираження, дослідження яких заповнює інформаційні прогалини і корегує уявлення про поступ професійної і традиційної складових вітчизняної культури. Тому безумовно, проблема дослідження співвідношення окремих фрагментів культурного простору за схемою «центр - провінція», «центр - периферія» або «Центр - Провінція - Периферія - Кордон» (схема В. Каганського [60]) є надзвичайно актуальною для регіоніки. В цьому ракурсі інтерес становить дослідження міст - адміністративних та культурних центрів, адже місто, займаючи центральну позицію в регіональному культурному просторі, значно впливає на зміст та поширення форм культури на територіально підпорядковані рівні - таким чином формується система регіональної культури, організована зсередини як інтегрована цілісність всіх її структурних складових.

Сформовані два основних напрями вивчення регіонального культурного простору суттєво впливають на розвиток регіоніки та виводять теорію й історію культури на новий, якісний рівень теоретичних узагальнень. Перший з них - регіонально-автономний - пов'язаний з диференційованим підходом до розгляду регіону як цілісного, самостійного історико-культурного утворення з міцною внутрішньою структурою та зв'язками, характер яких є відмінним від інших подібних регіональних утворень. Даний напрям розвитку вітчизняної наукової думки характеризується значним інтересом до джерелознавства у висвітленні особливостей музичної культури та мистецтва регіонів України в історичній ретроспективі, пошуку оригінальних, самобутніх рис, що підкреслюють регіональні відмінності окремих фрагментів культурного ландшафту. Такий підхід сприяє вирізненню неповторності регіональної специфіки та акцентує увагу на строкатості регіональних проявів, об'єднаних спільним національним культурним простором. регіональний культурологія

Другий напрям - синергетичний, спрямований на створення цілісного уявлення загальної картини національної культури через аналіз сукупності регіональних ознак, інтегрованих як частин цілого в єдиний загальнонаціональний культурний простір. Спостерігаємо зміну ракурсу дослідження регіонів, особливості та різноманіття культури яких розглядаються як об'єднуючі ланки, що утворюють національний культурний простір і забезпечують відтворення та обмін культурних традицій. Розглядаючи регіональні відмінності, вчені виходять на рівень ширших узагальнень, що дає можливість виділити загальні ознаки в процесі культуротворення. Цей напрям не заперечує унікальності регіональної специфіки але, водночас, сприяє віднайденню не відмінних, а спільних тенденцій розвитку, точок взаємовпливів та взаємозбагачення окремих фрагментів культурного «ландшафту», що реалізуються через механізм вбирання та обміну зовнішньою культурною інформацією - діалог культур, адже «динаміка культурних "зустрічей" та "розставань", злиття та відокремлення» [55, 19] лежить в основі буття етносів, утворюючих мультинаціональне культурне коло.

Регіональні дослідження можна умовно класифікувати і виділити коло проблем, що найбільш цікавлять вітчизняних науковців. На даному етапі, як свідчить аналіз наукових розвідок з проблем регіоніки, спостерігається тенденція збільшення кількості публікацій культурологічного та мистецтвознавчого спрямування, що позитивно впливає на вивчення культурно-мистецького простору України. Зокрема, у різних аспектах вивчається регіональна музична культура як багатоланкова система. Термінологічне тлумачення даної дефініції, за Т. Мартинюк, базується на інтеграції понять «регіон» та «музична культура» (схема системи музичної культури розроблена А. Сохором), що використовується для характеристики регіональних музичних цінностей, створених і збережених суспільством у межах досліджуваного регіону; діяльності зі створення, збереження, відтворення, поширення, сприйняття й використання цінностей у даному регіоні; суб'єктів цієї діяльності разом з їх знаннями, навичками тощо, які проживають в досліджуваному регіоні, а також установ, соціальних інститутів цієї діяльності, їх обладнання, інструментів, які функціонують у досліджуваному регіоні [91, 27].

Зважаючи на це, окреслимо проблематику досліджень регіональної музичної культури України:

- реконструкція історичного шляху становлення та створення періодизації розвитку музичної культури регіонів та її локальних осередків (Т. Мартинюк, М. Черепанін, О. Ущапівська);

- розкриття стильової еволюції регіональної музичної культури (Л. Кияновська);

- дослідження історико-стильових основ та жанрово-стильових параметрів музичних творів регіональних композиторських шкіл (О. Берегова, Т. Слюсар);

- виокремлення специфіки функціонування видів музичного мистецтва в культурі регіонів (О. Грабовська, Р. Римар);

- висвітлення розвитку музичного життя краю від аматорства до професіоналізму (Т. Бурдейна-Публіка, І. Рябцева);

- аналіз діяльності окремих культурних, освітніх закладів, мистецьких шкіл та оцінка їх впливу на розвиток музичної культури і мистецтва регіонів та регіональних центрів (І. Антонюк, Н. Остроухова, І. Шатова);

- дослідження регіональної музичної культури у вимірах духовного життя етносів і субетносів (О. Макаренко, Л. Микуланинець);

- вивчення музичної культури в контексті регіональних і національних соціокультурних та культуротворчих процесів (М. Ржевська, С. Зуєв, М. Слабченко);

- виявлення регіональних особливостей, що стали передумовами культурного розквіту чи занепаду (О. Караульна, В. Мітлицька) тощо.

Проблемне поле регіоніки в аспекті культурології та мистецтвознавства відзначається достатньою розмаїтістю за колом охоплених питань. Задля дослідження української музичної культури в контексті окреслених проблем регіоніка використовує міждисциплінарний підхід, тісно взаємодіючи з суміжними науками (переважно соціально-гуманітарного напрямку), що сприяє формуванню її власних методологічних основ, які спираються на методи філософського, історичного, етнологічного, культурологічного, соціологічного походження тощо. Таким чином, корелюючи з історією, краєзнавством, етнологією, економікою, регіоніка виявляє специфічні риси соціально-економічного буття і вказує на внесок регіональних надбань у процес національного державного будівництва. В культурологічному, естетичному та мистецтвознавчому вимірах регіоніка звертається до духовних та культурних цінностей і «може бути репрезентована як своєрідна "культурографія" регіону» [81, 25], що відтворює «духовний ландшафт», через філософське осмислення культурно-мистецького життя краю в його фактографічній та змістовній формі.

Спільною ознакою регіональних досліджень історичної, культурологічної і мистецтвознавчої проблематики є оперування понятійно-категоріальним апаратом цих дисциплін та методологічною базою, в основі якої історичний, джерелознавчий та історіографічний методи. Застосування даних методів в умовах становлення регіоніки як самостійної наукової галузі вважаємо доцільним, особливо у працях, присвячених реконструкції історичного шляху становлення та періодизації розвитку музичної культури, де висвітлюються маловідомі факти, що заповнюють інформаційні прогалини в культурно-мистецькому житті регіонів та регіональних центрів України. Відтворення онтології розвитку регіональної музичної культури в її ретроспективі потребує дослідження великого масиву архівних матеріалів, обробка та вільне оперування якими нерідко вимагає залучення додаткових методів (пошукового, контент-аналізу, каталогізації) й підходів (системно-типологічного, наукової біографістики та ін.). У представленій монографії історичний, джерелознавчий та історіографічний методи використовуються при опрацюванні наукових джерел, зокрема, архівних матеріалів, задля відтворення панорами культурно-мистецького життя Одеси від кінця ХУШ століття до сьогодення та розкриття історичних передумов становлення регіонального камерно-інструментального мистецтва.

Нещодавно до проблемного поля культурологічної регіоніки увійшло питання розгляду «метафізики», «культурного космосу», «духовного ландшафту» міст і регіонів, які випромінюють чи, навпаки, мають приховану естетико-енергетичну та інформаційну ауру, через взаємодію суспільства і природи в межах ноосфери (теорія ноосфери у вітчизняній науці сформована В. Вернадським [22]) - сфери розуму, ідей, людського потенціалу та інтелектуальної діяльності, що стає визначальним фактором розвитку будь-якої галузі, зокрема, і культурно-мистецької. Задля наукового дослідження даної проблеми регіоніка звертається до ноологічного підходу, який дозволяє окреслити шлях еволюції культури і мистецтва як певного метафізично-космічного процесу, рушійною силою якого є творчий інтелектуальний акт.

Вивчення духовної складової життя регіону, інтелектуального і духовного потенціалу соціуму також передбачає використання вкупі з ноологічним підходом біографічного методу. Поняття духовної культури тлумачиться як «все духовне виробництво, його результати, які задовольняють духовні потреби людей» і охоплюють явища, «пов'язані зі свідомістю, з інтелектуальною, а також з емоційно-психологічною діяльністю людини (мова, звичаї, вірування, етичні норми, просвіта, наука, література і мистецтво та ін.)» [171, 197], тому дослідження біографій та автобіографій окремих персон як суб'єктів культурної діяльності є надзвичайно важливим доповненням загальної картини регіонального культурного простору, що може розглядатися як «колективна творча персона» (Н. Остроухова), «колективний індивід» (В. Миронов). Адже за створенням нових творчих шкіл, напрямів мистецтва, художніх творів стоять конкретні персоналії, що змогли зберегти, розвинути та примножити досягнення своїх попередників. У даній науковій праці неологічний підхід і біографічний метод слугують при з'ясуванні внеску одеських митців у розвиток регіональної культури через аналіз їх практичного творчо-інтелектуального досвіду та виявленні художньої значущості продуктів їх творчої діяльності. Також нами застосований бібліографічний метод для складання таблиці з бібліографічним списком нотних видань та рукописів камерно-інструментальних творів одеських композиторів.

Розгляд регіонального культурного простору може здійснюватися за допомогою семіотичного та герменевтичного підходів дослідження сукупності мовних систем, кодів і текстів. Семіотика як наука про знаки та знакові системи була попередньо сформована у лінгвістиці, математиці та набула розвитку в ряді інших дисциплін гуманітарного та соціального напрямку, а також у медицині (наприклад, у психіатрії). Згодом, семіотичний підхід був застосований мистецтвознавцями та культурологами, зокрема, і вітчизняними вченими [54], адже багатовимірність культурного простору дозволила науковцям тлумачити його літературно-художню складову (інтертекст) як знакову систему, а культурний продукт як семіосферу (термін Ю. Лотмана). Функціонування семіосфери забезпечується через механізм комунікації за допомогою мовних систем, текстів і знаків, що особливо яскраво проявляється в мистецтві, зокрема, музичному (музична мова, музичний текст, музичний знак) через комунікативну модель «автор-виконавець-аудиторія», яка, відповідно, передбачає створення музичного твору (тексту), його інтерпретацію та сприйняття. За М. Арановським, в культурі письмової традиції музичний текст є феноменом, розуміння якого виходить за межі суто нотного тексту та його дешифровки, адже містить найважливіше - структуру і сенс музики. Науковець зазначає, що, читаючи музичний текст, музикант «переводить знаки в звучання, чує їх як структури та з їхньою допомогою проникає в сенс музики; його думка проходить крізь нотний текст в той віртуальний духовний простір, який ми схильні називати музичним змістом і заради якого (як це видається багатьом з тих, хто готовий слухати музику) вона й написана» [6]. Глибина сприйняття та діапазон інтерпретаційних рішень фіксованого композитором музичного тексту варіюється в залежності від інтелектуального і духовного потенціалу рефлексуючого суб'єкту. Теоретично процес пізнання музичного тексту не може бути обмеженим, проте нескінченність інтерпретацій має певні жанрово-стильові межі, вихід за які спотворює текст. У рамках даного дослідження розгляд проблем регіоніки з позицій герменевтики та семіотики дозволяє виявити специфіку семіосфери Одеси й особливості інтерпретації текстів камерно-інструментальної музики.

Регіоніка як молода наука перебуває в постійному пошуку нових шляхів у вирішенні методологічних проблем. Нещодавно у вітчизняних регіональних дослідженнях музикознавчого спрямування [114] стала застосовуватись методологія, що спирається на праксеологічний підхід. Праксеологія як теорія ефективної організації діяльності в поєднанні з історичним та джерелознавчим методом, дозволяє здійснити періодизацію та детальну фактографію історичного розвитку окремих мистецьких, культурно-освітніх закладів та регіональних мистецьких шкіл, а також на основі аналізу кількісних та якісних показників розкрити жанрово-стильові параметри їх діяльності. Окрім цього, методологічну значущість має ідея синтезу праксеологічного та семіотичного підходів з теорією музичної семантики. Залучення даної методології у дослідженні хронологічних і жанрово-стильових показників камерно-інструментальної творчості одеських митців дозволило, йдучи від зовнішніх форм діяльності, вивчити внутрішній, глибинний, художньо-естетичний, знаково-семантичний зміст камерно-інструментальних творів.

Однією з основоположних рис регіонів України є полінаціональність складу її населення, що, відповідно, призводить до виникнення етнічних явищ культури і мистецтва локального характеру, а також їх перехрещень у різних типах міжкультурних діалогів у результаті взаємодії етнічних груп у межах визначених географічних зон. Такі регіони, як: Закарпаття, Буковина, Північне Приазов'я, Одещина, Кримський півострів вирізняються поліетнічною насиченістю, зумовленою історико-географічними особливостями заселення та економічного освоєння цих земель. В окремих регіонах етнокультурні процеси досягли високого рівня інтенсивності і мають вирішальний вплив на функціонування культури або, навіть, стали її основним змістом, що дозволяє вітчизняним вченим розглядати феномен поліетнічності регіональної культури як «джерело її регіо- налізації» (за Т. Мартинюк). Дослідження поліетнічних фрагментів культурного ландшафту України є надзвичайно актуальним, адже «специфіка української культури може бути детально вивчена лише через призму міжетнічних культурних зв'язків, які і визначають специфічність культури як певних регіонів, так і в цілому української національної культури» [96, 13]. Безумовно, дослідження Одещини - краю, що вирізняється багатою етнічною палітрою, передбачає використання етнокультурологічного підходу у вивченні музичної культури і мистецтва, що стає дієвим інструментом міжнаціонального діалогу, який стимулює обмін та взаємозбагачення культур і має непересічне значення для розвитку музично-виконавської і композиторської творчості, а також мистецької освіти Одеси.

Використання регіонікою методологічних підходів інших дисциплін не є формальним запозиченням, а веде до вироблення методології нової якості. Українськими науковцями застосовується методологія, зорієнтована на ідею «поліморфізму знань» [91], яка передбачає залучення масиву різноманітної наукової інформації, що дає дослідникам широкі можливості у комплексному вивченні явищ культурного життя і допомагає створити об'єктивну панораму функціонування української культури певного історичного періоду відповідно до поставлених мети і завдань. Подібна методологічна база має універсальний характер завдяки використанню історико-теоретичного, системного, культурологічного підходу та методології суміжних наук (в тому числі і немистецтвознавчого походження) і може стати основою для регіональних досліджень історико-теоретичного, культурологічного та соціокультурницького напрямів мистецтвознавства.

Так, системний підхід як напрям методології наукового пізнання в своїй основі спирається на розгляд регіонального культурного простору як системи, якій притаманна цілісність і одночасно багаторівневість взаємопов'язаних компонентів. Структурно-функціональний підхід, що використовується для аналізу структури системи, дозволяє узгодити всі її складові і визначити їх функції, а у з'ясуванні напрямів регіонального культуротворчого поступу доцільно користуватися компаративним методом для зіставлення однотипних культурних явищ і виявлення традиційної та інноваційної складових в культурно-мистецькому житті регіону. Використання системного та структурно-функціонального підходів дозволяє розглядати камерно-інструментальне мистецтво як цілісну систему, що має узгоджену структуру і функціонує у взаємозв'язку основних компонентів: композиторського, виконавського, мистецтвознавчого (музикознавчого), освітньо-педагогічного. Системний у синтезі з культурологічним підходом виявляє культуротворчий потенціал системи. Задля тлумачення ключових дефініцій та уточнення термінологічного апарату дослідження (наприклад, таких понять як: «культурний простір», «музичне мистецтво», «камерно-інструментальне мистецтво» та ін.) використовується метод термінологічного аналізу.

Розширює ракурс системного підходу у розгляді регіонального культурного простору синергетика (термін введено Г. Хакеном у 1969 р.), що дозволяє розглядати камерно-інструментальне мистецтво Одеси як систему, в основі якої лежить принцип самоорганізації. У вітчизняній науковій думці синергетичний підхід щодо осмислення історії та культури України застосовується у працях одеського вченого А. Стьопіна [162] та театрознавця Н. Корнієнко [69]. Загалом синергетика розглядає культуру як складну систему, яка утворюється з багатьох елементів, що знаходяться у взаємозв'язках і взаємовпливах та є відкритими до позасистемних зв'язків. Останнє обумовлює альтернативність шляхів розвитку всієї системи через наявність можливості впливу тих чи інших внутрішньо- або зовнішньо обумовлених факторів. У межах цієї теорії, регіональна культура тлумачиться як окрема складова загальнонаціональної культури, що в процесі самоорганізації та еволюції викристалізовується в нову цілісну структуру. Безперечно, аналіз структури системи можна поглиблювати й далі, виокремлюючи найдрібніші її елементи. Дослідження синергетикою складових системи і зв'язків, що виникають між ними, дає можливість створення панорамного уявлення картини національної культури через аналіз сукупності її регіональних проявів. Камерно-інструментальне мистецтво Одеси в даному випадку виступає як багатокомпонентна система, яка функціонує в узгодженості своїх складових у регіональному контексті загальнонаціонального культурного простору України.

Міждисциплінарний підхід, що лежить в основі методології дослідження регіональної культури передбачає також застосування емпіричних методів, таких як: наукове спостереження - при цілеспрямованому сприйнятті певних явищ, обмежених предметним полем і завданнями дослідження, з фіксацією отриманих результатів (наприклад, сприйняття творів камерно-інструментальної музики в концертному виконанні, аудіо-, відео-записі); інтерв'ю, експертне опитування - при дослідженні позицій цільової аудиторії стосовно проблематики дослідження (зокрема, композиторів, виконавців, педагогів - фахівців у галузі ансамблевого музикування); аналіз документів - при аналізі друкованих матеріалів (програм, буклетів, афіш концертів, фестивалів камерно-інструментальної музики); статистичне оброблення - при опрацюванні результатів емпіричного дослідження.

Отже, стан розвитку регіоніки на разі можна охарактеризувати як такий, що відзначається посиленою увагою науковців до методологічного обґрунтування її позицій, які в своїй основі спираються на принципи міждисциплінарного підходу до категоріального осмислення тих чи інших явищ регіональної культури, через філософсько-культурологічний та мистецтвознавчий аналіз, а також застосування підходів і методів немистецтвознавчого походження, зокрема, історичного, джерелознавчого, історіографічного, ноологічного, біографічного, бібліографічного, культурологічного, етнокультурологічного, синергетичного, семіотичного, герменевтичного, праксеологічного, системного, структурно- функціонального, емпіричного тощо. Загальна картина національної культури як складна багатокомпонентна система, вимальовується за допомогою просторового моделювання, що передбачає детальне дослідження основних структурних одиниць розподілу культурного простору - регіонів, які одночасно виступають як цілісність і частини цілого, як суб'єкт і об'єкт. На сучасному етапі регіональний підхід у дослідженні культурного простору є «ключем» до різноаспектного осмислення буття нації, що охоплює всі матеріальні та духовні здобутки.

Размещено на Allbest.ru