Культурна матриця як основа культуротворення: європейський досвід

Размещено на http://www.allbest.ru

Культурна матриця як основа культуротворення: європейський досвід

Сьогодні існують дві полярні концепції світового порядку: тенденція глобалізму (шляху глобалізації), що виявляється в культурному імперіалізмі, і «трайболізації» (Б. Барбер, Р. Робертсон, А. Оліва, В. Лич- ковах), пов'язаної з етнічним партикуляризмом, нарцисизмом і національно-культурною автаркією. Як зазначає український філософ В. Лич- ковах, поняття «трайболізація» було запроваджено для позначення процесів, протилежних глобалізації, а саме «намагання деяких націй обмежити свій цивілізаційно-культурний простір лише рамками своєї етнічно-територіальної спільноти, дослівно кажучи, “племінними” особливостями [155, 3]. Слід зауважити, що проблема трайболізації, так само, як і проблема глобалізації, є актуальною для сучасної України, адже ці дві тенденції сьогодні перебувають, так би мовити, у стані боротьби. Причому боротьба йде у трьох напрямках - у бік злиття із Західним, «атлантичним» світом, у бік злиття з так званим «Руським миром» і в бік збереження своєї національної ідентифікації шляхом певної самоізоляції, родової обмеженості українського етносу. Тому можна стверджувати, що не тільки у світі, а й в Україні посилюються процеси пошуку власних шляхів цивілізаційного розвитку.

Глокальність як регіональний сценарій глобалізаційних процесів, а також процеси трайболізації, актуалізують проблему збереження культурної матриці. Саме культурна матриця розглядається як історичний артефакт, певне свідоцтво культурного розвитку світу, етносу, народу, окремо взятої людини. «Матриця» - це є джерело, першооснова та першопричина, яка має прояв у певній формі. Матриця як початкова форма або структура будь-якого об'єкта визначає всі наступні форми його розвитку, набір функцій, сфер застосування та ступенів сумісності з іншими об'єктами.

Так, визначаючи характерні ознаки цивілізаційної матриці, В. Ніконов бере за основу її соціокультурну складову, яка проявляється в: місці проживання, особливо в період зародження суспільств і цивілізацій; стійких рисах суспільно-політичної організації, взаєминах між державою та суспільством; психологічному відчутті приналежності до цієї спільноти; усвідомленні елітами геополітичної спільності; особливостях культури, її традицій; системі цінностей; поведінці, яка породжена ментальністю; мовній і расовій близькості; у сформованій системі взаємодії із зовнішнім світом [186]. Представлені В. Ніконовим ознаки цивілізаційної матриці можна розуміти як вихідну модель культурної матриці, яка характеризується приналежністю до певного суспільства, країни, території, культури, традицій, мови, поведінки. В. Ніконов пов'язує культурну матрицю з ціннісними кодами. Досліджуючи культурну матрицю як основу успішної модернізації, науковець зазначає, що саме ціннісні коди відрізняють успішні нації. Проаналізувавши світові теорії, науковець акцентує увагу на двох важливих складових культурної матриці, а саме: прогресивній та статичній. На думку автора, саме відмінності у вищезазначених культурах дозволяють змінювати культурну матрицю. До таких відмінностей відносяться: орієнтація в часі, що дозволяє налаштовуватися на майбутнє та враховувати історико-культурне минуле в реальному сьогоденні; ставлення до роботи, що розглядається як головна умова життєвих досягнень, успіхи на роботі й творчість є джерелом не тільки добробуту, а й самоповаги; ощадливість як шлях до заощаджень, інвестицій і достатку в прогресивних культурах і тенденція до марнотратства і / або рівність у бідності - у статичних; освіта - обов'язкова умова успіху та культурної розбудови; особисті здобутки та заслуги як центральний фактор просування національного культурного продукту; соціалізація як важлива форма об'єднання в спільноти (від сім'ї до нації); етичні норми, закон і правосуддя як основа реалізації культурних прав [186].

На основі наукових досліджень і публікацій інших авторів можна зробити висновок, що словосполучення «культурна матриця» у вітчизняній культурологічній науці використовують поки що рідко, епізодично. Сьогодні це швидше певний образ, ніж розроблена категорія. Натомість «культурна матриця» є активним об'єктом уваги філософської думки. Так, саме з позиції філософського підходу «культурну матрицю» розглядають як певну таблицю, шкалу цінностей-вад, світорозуміння, етичних норм і правил поведінки, що характеризує той чи інший стереотип людини. Ми вже зазначали, що процеси глобалізації пов'язані з постмодерністською парадигмою. Усвідомлюючи ін- тенції посткультури щодо трансформаційних процесів, зрозумілим стає й те, що під трансформацію (деконструкцію) підпаде й поняття «культурна матриця». Саме на цьому наголошує й М. Можейко, пов'язуючи її з нелінійною динамікою. Саме глобалізація у своїй ін- тенції формує так званий новий світ, який є нелінійним і більш чітко визначається мовою нелінійної динаміки. На нашу думку, цей процес потребує додаткового обґрунтування, оскільки глобалізація є складним, еволюційним процесом, який перебуває в постійному русі й не має чітких параметрів. Своєю чергою, нелінійна динаміка як міждисциплінарна наука використовує для опису систем нелінійні моделі та містить у собі теорію стійкості, теорію динамічного хаосу, ергодичну теорію, теорію інтегрованих систем. Інакше кажучи, нелінійність оточує нас навколо та характеризується певним хаосом. Саме тому М. Можейко, досліджуючи становлення концепції нелінійних динамік у сучасній культурі, наголошує на єдності процесу, його взаємозалежності, що реалізується за допомогою паралельного розгортання двох своїх напрямів: природничо-наукового (дисциплінарний розвиток синергетики) і гуманітарного (формування дослідницьких матриць нелінійного опису об'єкта). На думку теоретика, це трансформує сучасну культурну ситуацію, об'єктивно зумовлюючи змістовні зміни культурних матриць сучасного знання та парадигмальні зрушення стилю мислення.

Парадигмальні зрушення М. Можейко позначає так: відмова від класичного розуміння детермінізму, заснованого на ідеї кауз аль- ності та від ідеї зовнішньої причини як чинника детермінації; радикальна критика універсалізму й актуаліз ація значущості одиничної й унікальної події, що зумовлює актуалізацію ідеографічного методу пізнання; уведення в основу природничо-наукових і гуманітарних дослідницьких програм презумпції темпоральності як фундаментальної характеристики досліджуваної предметності [173, 290-292].

Отже, породжені глобалізацією процеси нелінійної динаміки певним чином змінюють і стиль мислення багатьох суб'єктів культурних відносин. Культурні трансформації призвели до певного нерозуміння значення та ролі унікальності культури, яка є основою культурної матриці. Відповідно до цього й по-різному осмислюється значення культурної матриці в сучасному культуротворчому процесі. І це розуміння часом діаметрально протилежне, що породжує певне непорозуміння між представниками різних культур, спричинюючи тим самим так званий культурний хаос. У контексті сучасних проблем культурну матрицю розглядають як основу розвитку альтернативної культури інформаційного суспільства. Саме під впливом інформаційних потоків, викликаних інтернет-технологіями, змінюється комунікативна функція культури. Базові основи культурної матриці втрачають свою цінність у зв'язку з відсутністю так званого «живого спілкування» людини з людиною. Саме тому в сучасному міждисциплінарному науковому дискурсі актуалізується питання щодо подолання негативних процесів, які зумовлені сучасними інформаційними процесами і які породжують так звану «нову культурну матрицю», або «глобальну культурну матрицю».

Усе частіше, досліджуючи феномен культурної матриці, науковці розглядають її як систему індивідуальної та групової поведінки людей у межах того чи іншого культурного простору на різних рівнях його інтерпретації (локальному, регіональному, національному, глобальному). На думку вчених, саме за допомогою культурної матриці зручно досліджувати механізми, що впливають на трансформацію іс- торико-культурної пам'яті кожного конкретного соціуму [298]. Натомість представники культурологічних течій розглядають культурну матрицю в аксіологічному аспекті. На думку науковців, цінність культурної матриці проявляється в її індивідуальності, неповторності. Вона характеризується власним менталітетом, має свою систему, істину, пізнання, філософію, світосприйняття, тип релігії та певні стандарти святинь, мораль і кодекси поведінки, характерні тільки для певної спільноти форми прояву мистецтва й творчості. Дослідження науковців об'єднані думкою, що всі цінності культурної матриці в їх різноманітті логічно та функціонально взаємодоповнюють і взаємозалежать одна від одної. Їх підтримують і розуміють більшість членів суспільства, сприймають як єдине ціле, передають із покоління в покоління. Інтеграція цінностей забезпечує стабільність у суспільстві [97, 212].

Розглядаючи культурну матрицю в її глобальному контексті, науковці наголошують на її унікальній культуроохоронній складовій, а саме здатності зберігати все те, що було набуто предками. На думку Є. Баркової, культурна матриця, задана просторово-часовому континууму, повинна вбудовуватися в порядок минулого й підпорядкувати його не тільки нормам відносної стійкості, а й нормам сенсу, загальнолюдських цінностей, людяності та гуманізму. На думку теоретика, континуум у такому контексті являє собою таку форму буття культури, у якій на основі єдності її простору й часу забезпечується специфіка змісту, відносна автономність і самодостатність культури, її цілісність, внутрішня органічність. Саме завдяки континууму культура здатна виявляти, об'єктивувати свій внутрішній, віртуально реальний зміст, свій потенціал і тим самим будувати реальність історичного процесу. На думку вченої, саме континуум культури й отримував свою стійку форму буття через організацію життєдіяльності цих суб'єктів, виражену в єдності їх мови та менталітету, які є характерними для культурної матриці будь-якого народу. При цьому, визначаючи периферійний статус культури в її локальному прояві, науковець наголошує на трансформаційних процесах, які характеризуються певним послабленням її можливостей впливати на свідомість і поведінку людей, забезпечуючи при цьому її визначальний, домінуючий статус у національній культурній матриці. Визначення останньої, як зауважує теоретик, у сучасному світі виявляється поки проблематичним [24].

Аналізуючи феноменологічність культурної матриці, науковці та практики визначають її нерозривний взаємозв'язок з так званою базовою культурою. Певна кількість досліджень об'єднана думкою про те, що саме базова культура є основою культурної матриці, зміна якої може призвести до зникнення культурної ідентичності, втрати особливих рис культурної ментальності. Історично склалося, що більшість країн СНД розвивалися довгий час під радянською ідеологією, тому саме базова культура кожної так званої республіки майже не мала властивих особливостей. Колективізм радянської культури почасти перегукувався з колективізмом традиційного способу життя радянської людини. Розпад Радянського Союзу актуалізував питання становлення базової культури кожної країни, але слід наголосити, що процес відновлення відбувався в багатьох країнах повільно. Занадто часто посиланнями на повільне відновлення базової культури, незмінність радянської культурної матриці, непорушність тих традиції влада в країнах таким чином виправдовувала власну неспроможність відбудувати характерний своїй країні культурний простір і таким чином пояснювала владний, політичний, ідеологічний застій.

Проте під впливом часу, трансформаційних процесів, які відбувалися у світі, радянська культура змінювалась під впливом масової західної й американської культурної індустрії. Перед багатьма країнами постала нагальна проблема, що була зумовлена створенням і відновлення базової культури, системи цінностей, які б характеризували ту самобутність та індивідуальність, яка властива саме цьому народу й нації. Головним завдання нової базової культури стало саме запровадження в усі сфери буття норм і правил поведінки, заснованих на власній особливій, характерній для конкретного суспільства ментальності, індивідуальності для широких верств населення. Нова базова культура мала стати важливою частиною розвитку кожної країни. В основі кожної базової культури повинен бути національний ідеал, що формує громадянина-патріота, який володіє певним набором національних властивостей і здатний використовувати їх як важливий культуротворчий ресурс. Історія розвитку більшості країн світу доводить, що саме опора на національну базову культуру в її розвитку стала основою відродження країни. культурна матриця глокальність

Питання відродження та популяризації культурної матриці українців актуалізують молоді вітчизняні науковці. Цікавою є думка О. Мельничук, котра вбачає роль культурної матриці України не тільки в процесах зберігання досвіду попередніх генерацій і знанні, а й відкиданні негативних травматичних нашарувань, спрямовування думки й енергії на позитив, постійне збагачення новими проявами творчості, що дозволить сформувати нову свідомість нації. Відповідаючи на питання, хто має збагачувати культурну матрицю України, О. Мельничук наголошує на ролі та значенні творчих особистостей, бо саме справжній творець є «підключеним» до універсальної культурної матриці. Актуалізується й питання функції держави щодо культурної матриці, усуваючи з цього поняття процес керування та використання її в політичних цілях. Відповідь вбачають в активній культурній діяльності в суспільстві, результатом якої має стати збагачення культурної матриці, її популяризація як у межах країни, так і у світі [145].

Як бачимо, авторка притримується елітарної концепції щодо, так би мовити, творців «національної культурної матриці». Безумовно, О. Мельничук не є першопрохідцем, сучасна українська елітологія доволі розвинена, витоки її пов 'язані з ім'ям В. Липинського та Д. Донцова. Саме на обґрунтування активної ролі еліти в соціально- історичному процесі, її функції творця історії, носія неперервності національної духовної традиції спрямовані соціально-філософські концепції цих теоретиків. Сьогодні в Україні питання національної еліти, у тому чи іншому аспекті, піднімають такі українські теоретики, якO. Апанович, З. Атаманюк, К, Баранцева, Л. Бевзенко, І. Белебехи, P. Береза, А. Бичко, І. Бичко, О. Білий, С. Білоконь, С. Бондарук, Д. Вид- рін, С. Вовканич, Б. Гаврилишин, О. Гарань, В. Горський, С. Грабовсь- кий, О. Донченко, Ю. Єлісовенко, А. Ермоленко, Н. Жукова, О. Злобіна, Б. Кухта, М. Лавринович, О. Лазаренко, В. Малахов, І. Надольний, В. Полохало, М. Попович, В. Скуратівський, В. Танчер, В. Тихонович, В. Чорноволенко, М. Шульга й ін.

Слід наголосити, що розуміння «культурної матриці» як базової культури, що ґрунтується на національному ідеалі, водночас є й ґрунтом локальних особливостей культури, і небезпекою для появи трай- болізації, пов'язаної, як уже зазначалося, з етнічним партикуляризмом, нарцисизмом і національно-культурною автаркією. Яскравий приклад цього бачимо в роботах І. Белебехи «Українська еліта» та «Честь України». І. Белебеха наголошує на тому, що «держава Україна без національної еліти біля керма - не національна держава; народ, нація без національної еліти - збіговисько безбатченків, а суспільство - конгломерат космополітів; релігійні діячі без національної еліти - каста лжепророків» [32, 5].

Безумовно, без еліти неможливий розвиток ані державний, ані мистецький, ані науковий, проте у ХХІ ст. - столітті глобалізації, «коли весь світ живе, спілкуючись один з одним, прагне до інтеграції, коли майже всі політичні й економічні питання вирішуються завдяки “світовому співтовариству” вимагати обмежити свій народ рамками однієї держави, проголошувати, що космополітизм заважає державності - це прямий шлях до тоталітаризму» [88, 63-64]. Можна погодитися з Н. Жуковою, котра зауважує, що є ще одна позиція І. Белебехи, яка викликає протилежні відчуття: автор наголошує на тому, що в українському суспільстві завжди існувала національно-конгломеративна еліта, тобто сукупність представників різних національностей: «Елітні представники інших національностей, що діяли і діють на користь України, автоматично входять до складу української патріотичної еліти. ... Зрадниками можуть бути тільки свої, чужі супротивники завжди були й будуть ворогами. Дорікати ворогам за те, що вони вороги, - нелогічно. Їх треба усунути» [32, 13]. Незрозуміло тільки з праці І. Белебехи, що робити з тою спадщиною, яку залишили після себе «вороги», наприклад з Андріївською церквою, яку «побудував» «ворог» В. Раст- реллі? [88, 64].

Отже, сьогодення актуалізувало питання важливості та вагомості культурної матриці в процесі об'єднання українців. Як вона пливає на позиціювання України у світі? Чи сумісна українська культурна матриця з цінностями сучасної цивілізації - тобто цінностями демократичного розвитку, індивідуальної відповідальності, вільної конкуренції? Якою мірою культурна картина світу впливає на реальне існування культурної матриці України? Який її потенціал і мотивації для розвитку та позиціювання себе в культурному європейському та світовому просторі? Українська сучасна реальність поставила ряд запитань, що потребували й потребують відповідей, а саме: що є базовою культурою України; яка роль, місце і значення її у вітчизняній культурній матриці; чим є Україна, її регіони з історико-культурного погляду: європейською державою з власним, незалежним вектором розвитку чи частиною так званого «Руського миру»?

Як зазначалось у попередньому розділі, під поняттям «культурна матриця» маємо на увазі латентну систему інформаційних кодів, що відповідають певним властивостям та ознакам реальності, комбінація яких формує програму її розвитку. На наш погляд, культурна матриця виражена в таких первинних проявах, а саме: національному культурному надбанні, культурних благах і цінностях, моделях культурної поведінки (звичаях, традиціях тощо).

Спробуємо охарактеризувати види культурної матриці більш детально, з позиції організаційно-правових засад їх регуляції. Так, національне культурне надбання в правовому полі України визначається як сукупність унікальних культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, що мають виняткове історичне значення для формування культурного простору України [7]. Своєю чергою, під культурними цінностями розуміють об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне й наукове значення та підлягають збереженню, відтворенню й охороні відповідно до законодавства України. До таких належать: оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції, твори декоративно-прикладного й традиційного народного мистецтва; предмети, пов'язані з культурно-історичними подіями, що стосується життя та діяльності видатних діячів культури та мистецтва; предмети, складові частини, фрагменти музейного значення; старовинні видання, музичні інструменти; культурні цінності, що мають характер особистих або родинних предметів, тощо [5]. До об'єктів культурної спадщини належать визначальні місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної й археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність [9].

Як важливий вид трансляції культурної матриці культурна спадщина являє собою сукупність усіх матеріальних і духовних культурних досягнень суспільства, його історичний досвід, соціальний капітал, що зберігається в арсеналі національної пам'яті. Як важлива складова розвитку будь-якої цивілізації культурна спадщина формує особливий національний менталітет, затверджує спадкоємність духовних, моральних, етичних і гуманістичних цінностей. Славетна культурною спадщиною держава має всі підстави для національної самоповаги та світового визнання.

Не менш важливою формою прояву культурної матриці є культурні блага та цінності, виражені в товарах і послугах, що виробляють у процесі провадження діяльності у сфері культури для задоволення культурних потреб громадян. Складність визначення та розуміння «культурних благ і цінностей» полягає в їх умовному характері. Культурні блага та цінності визначаються своєю індивідуальністю, неповторністю, здатністю задовольняти найрізноманітніші культурні потреби людини. Культурні блага не можна ототожнювати з іншими людським цінностями, які характеризуються серійним виробництвом. Вони визначаються винятковою споживчою вартістю, що приносить користь людині, задоволення, бажання творити та творчо розвиватися. Унікальність культурних благ і цінностей полягає в їх неповторності, а самі вони не створюються заново. Кожне культурне благо та цінність, при їх споживанні, проявляються по-новому та викликають нові емоції й відчуття.

У культурних благах і цінностях, виражених у певному продукті, відсутня взаємозамінність, оскільки кожен продукт не повторний і має настільки специфічну споживчу вартість, що його не можна замінити іншим. Ніхто не може передбачити життєвий цикл культурного продукту. Більше того, неможливо й передбачити, який культурний продукт буде зроблений і, відповідно, який споживчий ефект він матиме. Сучасна вітчизняна реальність характеризується відсутністю чіткого розуміння та належної підтримки вітчизняного культурного продукту. Відкритість суспільства призвела до різкого підвищення попиту на продукт західної, американської культури та зниження попиту на вітчизняний продукт. Культурні послуги, які надають вітчизняні соціокультурні інститути, визначаються не завжди якісними продуктами й послугами та зависокою вартістю, що унеможливлює споживання їх більшістю громадян.

Таким чином, створення культурних благ і цінностей наповнює культуру новим змістом, тим самим надає нове дихання національній культурі та збагачує світову культурну матрицю. Особливо важливе місце в культурній матриці належить нематеріальній культурній спадщині, яка проявляється у звичаях, формах показу та вираження, знанні, навичках, що передаються від покоління до покоління, постійно відтворюються спільнотами та групами під впливом їхнього досвіду та саморозвитку, оточення, взаємодії з природою, історії та формують у них почуття самобутності й наступності, сприяючи таким чином повазі до культурного розмаїття та творчості людини. Саме елементи нематеріальної культурної спадщини мають вагомий вплив на формування поведінкових звичок людини, споживання культурних благ, культури побуту, культури спілкування. Сформовані моделі культурної поведінки стають частиною життя всіх важливих сфер людського буття.

Одними з перших звернули увагу на цю проблему та зрозуміли важливість значення цих потреб економічно високорозвинені країни Європи, такі як Франція, Великобританія, Швеція. Перш за все, це було пов'язано з різким зростанням рівня промислового виробництва, у результаті чого відбулося чітке розділення робочого і неробочого часу. У міру збільшення частки вільного часу зростало і його соціальне значення.

Тепер розглянемо коротко кожен елемент матриці стосовно соціо- культурної ситуації Європейської спільноти. І оскільки нас передусім цікавить сучасний позитивний досвід щодо створення культурної матриці, особливості її зміни протягом останніх десятиліть, при аналізі теперішніх тенденцій ми будемо спиратися на практичний досвід країн- учасниць Європейського Союзу.

Одним з головних елементів формування культурної матриці є її правовий супровід. Саме правове регулювання як один із різновидів владного впливу, у широкому розумінні цього слова, яке становить важливу складову діяльності будь-якої спільноти, зокрема її правотвор- чих і правозастосовних органів, має неабияке значення для формування культурної цілісності сучасної демократичної співдружності. Європейське правове поле, яке регулює процес становлення її загальної культурної розбудови, обумовлений об'єктивними та суб'єктивними чинниками, такими як: рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства. Останнє являє собою систему різноманітних юридичних засобів: норм права, юридичних фактів, правових відносин, встановлення право- та дієздатності осіб і правового статусу громадян, визначення компетенції владних органів, правового становища громадянина, громадських організацій, юридичних осіб та інших суб'єктів.

Так, кінець 90-х років у європейських країнах позначився активізацією зусиль, пов'язаних зі створенням ефективної моделі європейської культурної матриці, в основу якої покладені положення Угоди ЄС, підписаної 1992 року в Маастрихті / Амстердамі, де визначено (ст. 128/151) три головні цілі в розвитку культурної галузі, а саме:

сприяти процвітанню національних культур, примножуючи водночас всесвітню культурну спадщину;

заохочувати сучасну мистецьку творчість;

поглиблювати міжнародну співпрацю в мистецькій і культурній сферах.

Культурна співпраця, підкріплена відповідною нормативноправовою базою, визнана стрижнем діяльності ЄС, силою, що служить «тіснішому зближенню народів Європи» [110, 36].

Про необхідність активізації в європейських країнах зусиль зі створення ефективної моделі розвитку та підтримки культурного простору свідчать інтеграційні процеси, які відбуваються у світі. Саме врахування успішного досвіду окремих держав дало б можливість гармонізувати стандарти, за якими оцінюють здобутки цієї галузі. Прикладом вельми ефективної політики з популяризації своєї унікальної культурної матриці по всьому світу може служити Франція, яка має довгу й славетну історію, що виникла та розвивалася завдяки патронажу аристократії й королівського двору, підтримці мистецтва церквою, а також міською владою. Саме історична унікальність Франції, самобутність французького народу, розвиток і поширення французької культури стали причиною туристичної популярності країни.

Сьогодні Франція серед більшості демократичних країн Європи має найбільш централізовану систему в підтримці культури, реалізація якої неприйнятна для багатьох європейських країн. Саме тут досить стійкі традиції міцної державної влади, що відіграє головну роль на всіх рівнях влади. За показником індексу розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі середньої тривалості життя, рівня освіти та рівня життя, Франція посідає 12-е місце у світі. Жителі Франції як лідери серед європейців є найбільш захищеними у своїх правах, культурних зокрема. Процес збереження культурної матриці Франції пов'язують з демократизацією культури, яка характеризується взаємообумовленим зв'язком політичної влади з мистецькою спільнотою . Процес демократизації культури має давні традиції, які певною мірою збереглися й у сучасній Франції, і пов'язують його з Великою французькою революцією (1789-1794). Саме в цей період було закладено першооснови культурної політики Франції, пріоритетом якої стали:

французькі культурні традиції: організаційно-правовими засобами зберігається та популяризується національний культурний продукт; мистецькі традиції визнані найвищим надбанням французів, забезпечивши тим самим доступ різних верств населення до національних культурних благ;

престиж мистецьких професій: підвищення статусу митців, які створюють національний культурний продукт;

культурно-мистецька спадщина: мистецькі колекції, експозиції Лувру, літературна спадщина Королівської бібліотеки стають надбанням народу за принципом рівності й доступності до національного культурного надбання;

культурно-мистецька освіта для різних соціально-вікових категорій як основа так званої народної освіти.

Як було вже зазначено, ці першооснови культурної розбудови французької національної культури прослідковуються і в ХІХ, ХХ, ХХІ ст., набуваючи певних трансформаційних змін, які призводять до більш чіткого розуміння важливості та вагомості національних культурних особливостей у забезпеченні як внутрішньої, так і зовнішньої культурної політики Франції. Досліджуючи дві сторони державного втручання політичної влади в процес збереження культурної матриці Франції, слід зазначити, що демократизація культури у Франції, її досвід не завжди викликають позитивну реакцію та підтримку. Так, французький дослідник М. Фумаролі виступає проти втручання держави в культуру, вважаючи, що «демократизована культура вбиває природне в культурному, стерилізує культуру, ставить її на протези, зближує її з модою і мюзик-холом». Протилежну думку висловлює Ж. Ріго, який вважає, що саме французька культурна політика являє собою завершену парадигму системи відносин між політичною владою та культурою в демократичній державі. [141]. Але реальна французька сучасність характеризується рядом внутрішніх проблем, що зумовлені економічними й демографічними трансформаційними процесами, які дослідники називають кризою французької ідентичності. Полягає вона в тому, що, з одного боку, подальше збереження французької моделі з її високими податками, значною участю держави та негнучким ринком праці загрожує Франції втратою лідируючих позицій, але, з іншого боку, французам ненависна сама думка відмови від цієї моделі на користь американської. Таким чином, щоб створити противагу американській міці, Франції волею-неволею доведеться використовувати «зброю свого ворога» - у вік глобалізації й інтеграції. А зберігати ідентичність можна й у культурі.

Держава, яка виступає головним інструментом у процесі збереження національної культурної матриці, веде активний пошук нових засобів, форм і методів збереження її основних складових. Сучасною формою участі держави є політика, яка спрямована на координацію та регулювання всієї культурної діяльності, пов'язаної зі збереженням і функціонуванням історичної та культурної спадщини, забезпечення рівного для всіх доступу до культури, підтримкою мистецтва й усіх видів творчості, а також з культурною присутністю в інших країнах і впливом на них. Держава надає фінансову (бюджетну), адміністративну, юридичну й моральну підтримку практично всім видам культурної діяльності, незалежно від форм власності, суб'єктної зацікавленості, матеріальних статків тощо.

Аналізуючи сучасний стан збереження культурної матриці Франції, С. Косенко акцентує на таких принципових питаннях, які порушує влада: збереження та популяризація виняткового культурного іміджу; створення інтелектуальної неповторності французького способу мислення й стилю життя (через освітні програми); розробка процедур щодо забезпечення культурної ідентичності в глобалізованому світі і, відповідно, протистояння негативним трансформаційним процесам; визначення та відповідне просування французької мови як засобу міжнародного спілкування, особливо у сфері сучасних комунікаційних технологій, що призведе до зміцнення світової франкомовної спільноти; активна підтримка наукового винахідництва у сфері культури (рекреаційні, культурно-освітні, дозвіллєві програми тощо) і, відповідно, їх просування на світовий культурний ринок; розширення «культурної дипломатії», для цього Франція має в розпорядженні систему відповідних соціокультурних інститутів, функціональне значення яких не має рівних у світі; багатостороння співпраця в культурній і науково- технічній галузях, основним призначенням яких є допомога в розвитку (головним чином франкомовним країнам Африки й Азії); створення сприятливих умов для мобільності митців у культурно-мистецьких проектах, основний зміст яких полягає в організованому обміні між мистецькою спільнотою всього світу [122, 22-25].

Поряд з новими підходами, що віддзеркалюють сучасну систему ринкових відносин у демократичній державі, французька влада має необмежену монополію на прийняття рішень щодо формування національної культурної матриці. Беззаперечно, що така централізова- ність в управлінні культурною сферою забезпечується досить суттєвими бюджетними асигнуваннями. Ця обставина викликає деякі заперечення в інших європейських країнах. Але Франція задля збереження своєї культурної самобутності від американської масової культури владна утримувати та забезпечувати стовідсотково з державного бюджету національні культурні традиції. Одним з найважливіших інструментів утілення та розвитку культурної політики є дієве законодавство. Щоб законодавство стало справді ефективним засобом досягнення певних цілей у галузі культури, необхідне чітке визначення напрямів і принципів розвитку цієї суспільно важливої сфери людського буття.

Культурна матриця, простір її реалізації у Франції та за її межами забезпечуються рядом нормативно-правових актів - Конституцією, Європейською культурною Конвенцією, рядом законів: про підтримку творчих мистецьких проектів, про соціальний захист митців, про охорону національної культурної спадщини, про мистецьку освіту, про ціну на книжку тощо. Французьке законодавче поле в галузі культури позначене державною підтримкою прав громадян, рядом прав, зафіксованих у низці міжнародних декларацій, конвенціях та угодах; дотриманням положень і норм, за якими розвивається культурна сфера; узгодженість законодавчих положень у галузі культури з головними законодавчими засадами суспільно-економічного життя країни; прозора звітність державних органів. Водночас законодавчі стимули й політика держави з алишають ся дуже важливим і вирішальним чинником формування такої атмосфери, причому не тільки в країнах перехідної економіки. Скажімо, завдяки закону «Про меценатство», прийнятому у Франції, Лувр отримав колекцію малюнків італійських майстрів Середньовіччя (з-поміж яких - Тінторетто, Караваджо, Веронезе й ін.), яку збиралися виставити на аукціоні Сотбі. За цю колекцію приватна компанія «Ка- рефур» заплатила 11,3 млн євро, з яких близько 10 млн євро держава їй повернула, зменшивши податкові зобов'язання.

Останні роки особливу увагу французька влада приділяє відродженню мистецтва, з позиції правового захисту колекціонерів. Відповідно до французького законодавства, податок на розкіш і спадок може оплачуватися витворами сучасних художників (раніше дозволено було віддавати в рахунок податку тільки роботи вже померлих художників). Також художникам, що працюють у Франції, надається суттєвий відсоток до зниження податків. Не менш дієвим є запровадження принципу «1% на мистецтво». Відповідно до нього в державних проектах має бути закладена певна сума на купівлю творів мистецтва. З огляду на особливості підтримки й розвитку культурної матриці Франції, можна зробити висновок про те, що уряд протягом багатьох років, відстоюючи культурну самобутність своєї країни, упевнений у непогрішності й універсальності своєї державної структури. Майже півстоліття прагне всіляко популяризувати цю концепцію як еталонну систему.

Відповідно до теми дослідження, відзначимо не менш цікавий історичний досвід збереження й підтримки культурної матриці у Великобританії, який отримав назву «принципу витягнутої руки». Технічно він полягає в тому, що держава виділяє кошти на фінансування культури, але не розподіляє їх безпосередньо, а передає ці кошти автономним громадсько-державним установам, а вже вони, «відштовхнуті на відстань руки» державою, витрачають надані кошти на власний розсуд для підтримки певних культурних проектів або інституцій [64, 89]. Вважається, що такий принцип є, по суті, «договором» між урядом і різними мистецькими й культурними організаціями, що лежить в основі їх відносин. Одним із завдань парламенту щодо підтримки унікальності культурної матриці є донесення витворів високого мистецтва до якомога більшої кількості людей, розширення доступу й участі громадян у культурному житті нації. Особливість британської культурної матриці полягає в цілеспрямованому розширенні освітніх можливостей секторів культури для залучення якомога більшої кількості населення до культурного життя країни, а також в економічному стимулюванні та правовому захисті.

Саме ці державні стимули відіграють важливу роль у відродженні культури в різних адміністративно-територіальних одиницях, забезпеченні стабільного розвитку та боротьбі із соціальним знедоленням. Культуротворче завдання стало ключовими в процесі виконання соціальних, економічних та освітніх завдань сучасної Великобританії, практична реалізація яких забезпечується рядом законодавчих актів і державних програм, спеціально прийнятих для підтримки культурної матриці. До таких можна віднести мовне законодавство, законодавство про розвиток кіно, законодавство про телерадіомовлення, систему захисту авторського права, право публічного користування, систему соціального захисту митців тощо. Останні роки особливо гостро постає проблема культурного розвитку регіону. Для більш ефективної реалізації культурної функції на регіональному рівні 2002 року урядом Великобританії було створено новий державний орган, який об'єднує 9 регіональних офісів. З точки зору Ради з питань мистецтва головними перевагами цих змін були: спрощення та прискорення надання послуг з боку держави, а також наближення їх до інтересів мистецтва; можливість виступати єдиним фронтом в інтересах розвитку мистецтва; гнучкіша система фінансування; зменшення рівня адміністративних витрат і бюрократизму; більші можливості для задоволення потреб мистецтва, а також запровадження сміливих ідей по всій Англії; більші можливості для розвитку партнерства з місцевою владою.

Актуальним питанням залишається проблема расової нерівності, і в її вирішенні культура виконує не останню роль. Так, згідно з поправкою до закону «про расові відносини», прийнятою ще 2000 року, державні органи, зокрема чотири Ради з питань мистецтва Сполученого Королівства, активно сприяють розвитку культурного різноманіття в мистецтві. Найбільшою ініціативою Ради з питань мистецтва Англії стала програма «Децибел: сприяння культурному різноманіттю у мистецтві Британії», втілювана художниками з Африки, Азії та Карибського басейну. Програму було спрямовано на переведення культурного різноманіття до категорії головних питань роботи Ради, підтримку професійної праці та головних мистецьких тенденцій у різних культурних громадах [143, 9].

Питання культурної взаємодії, ведення міжкультурного діалогу, є одним з ключових у сучасній культурній розбудові Великобританії. Англійську традицію в сприянні мовникам підтримують і сьогодні. Стимулювати тих мовників, які продовжують успішно відображати культурне розмаїття громад, а також ті програми, які розраховані на широкий спектр смаків та інтересів, різний освітній рівень і вік громадян, залишається одним з ключових завдань міжкультурної взаємодії британської спільноти.

Для збереження і, відповідно, певної трансформації культурної матриці у Великобританії активну увагу приділяють культуротворчому потенціалу молоді. Уряд простимулював ряд культурно-освітніх проектів, які спрямовані на забезпечення якісних мистецьких можливостей для молоді. Програми щодо формування культурно-мистецьких смаків молодого покоління передбачають і певний соціальний ефект для викладачів, серед яких не тільки професіональні митці, а й митці-аматори. Головним завданням таких програм є підвищення стандартів мистецької освіти, її значення в національному масштабі в школах, мистецьких організаціях і громадах, а також стимулювання ефективного партнерства між школами, мистецькими агенціями й іншими організаціями [143, 13].

У контексті досліджуваної проблеми заслуговує на увагу досвід Швеції, якій також членство в ЄС надало нові перспективи та можливості розвитку як національної культурної матриці, так і її міжнародного визнання. Культурна матриця сучасної Швеції визначається державною політикою, яка затверджена Парламентським актом про культуру 1996 року. У цьому нормативному акті сформульовані принципи й завдання підтримки та розвитку національної культури, які полягають у такому: забезпечення свободи слова і створення сприятливих умов для всіх і кожного користуватися цією свободою; створення умов для реалізації власних творчих здібностей; сприяння культурному, творчому оновленню, створення й охорона витворів мистецтва; боротьба з негативними проявами комерціалізації у сфері культури; збереження культурно-історичної спадщини; розвиток освіти в галузі культури; сприяння міжнародному культурному обміну, а також підтримка та розвиток культури різних національних меншин країни.

Зазначені завдання носять характер директив для всіх органів влади й установ культури, що одержують державну підтримку на національному рівні. На глокальному й локальному рівнях це поширюється на цільові державні субсидії, де названі цілі поєднуються з місцевими та регіональними поточними завданнями.

Центральними урядовими органами Швеції, які впроваджують у життя визначені принципи розвитку сектору культури, підтримують ініціативи в галузі міжнародного культурного й наукового обміну, є Національна рада у справах культури, Національна рада з культурної спадщини, Шведський інститут кінематографії. Розподіл суспільних фундацій у галузі культури відбувається на основі розподілу обов'язків між центральною, регіональною та муніципальною владою, головним завданням яких є збереження національної культурної матриці.

Національна культурна матриця стала об'єктом різних сфер буття, опіка над якою є справою всіх владних і громадських інституцій. Підтримка форм та елементів культурної матриці відбувається через запровадження горизонтальних методів управління . Це привело до посилення співпраці між Національною радою у справах культури й іншими аналогічними урядовими організаціями. Так, запропонований у свій час проект «Культура і освіта» передбачав вироблення загальних принципів довгострокової роботи з посилення ролі й значення мистецтва в системі освіти. Рада у справах культури і Рада з освіти підготували, спільно з іншими органами влади, установами культури й центрами мистецтв спеціальні культурно-мистецькі освітні програми для шкіл. Законодавство, яке регулює питання культури та мистецтва у Швеції, складається з ряду нормативно-правових актів, серед яких: нормативно- правові акти, які регулюють питання публічних бібліотек, збереження культурної спадщини, захист творчих працівників і діячів культури; ряд схвалених парламентом ухвал уряду про основні соціокультурні інститути, що мають національне значення, відповідно, головним завданням яких є забезпечення та реалізація культурних потреб людини.

У зв'язку з програмою підтримки національних культурних матриць європейських країн, що проводить Рада Європи, нову культурну політику Швеції піддали всебічному обговоренню. Вивчивши шведську національну модель, світові експерти відзначають такі позитивні сторони: перехід на «нову програму управління», яка означає більш чіткий розподіл обов'язків між місцевими й регіональними органами влади; широке та гармонійне партнерство в галузі мистецтва, зокрема і з урахуванням міжнародного досвіду; більш ефективне використовування ресурсів і резервів для досягнення злагоджених цілей, які формуються в результаті «конструктивного діалогу» з установами культури, що приводить до «більш уважного ставлення до запитів окремих громадян» [139, 226]. Швеція активно долучилася до роботи з виконання рішень ЮНЕСКО про створення Всесвітньої комісії з питань культури та розвитку, а також протягом останніх десятиліть сприяє діяльності, спрямованій на підтримку культури, постійно фігурує в документах стосовно національної політики, пов'язаних з регіональним розвитком, культурою та навколишнім середовищем.

Досить важливим кроком для вирішення питань розвитку та підтримки національних культурних матриць країн-учасниць ЄС стала профілююча програма, присвячена вивченню культурної політики країн- членів Ради Європи. Останні беруть участь у ній за ініціативою своїх профілюючих органів влади. У рамках програми кожна країна-учасниця в особі уповноваженого, відповідального за справи культури готує доповідь, у якій розкриваються сучасні тенденції та принципи реалізації культурної політики країни. Етапами цієї програми є: розгляд основних положень доповіді групою європейських експертів, запрошених Радою Європи; розробка експертною групою власного звіту, що містить критичний розгляд національної політики, після чого надають певні рекомендації; отримані результати обговорюють на сесії Ради Європи в Страсбурзі, а також у країнах, що доповідають.

Слід зазначити, що Україна також звітувала перед Радою Європи, і вперше це відбулося 10 травня 2007 року, що, на думку українців, стало важливою подією в євроінтеграційному процесі України. Так, у рамках Програми оглядів національних культурних політик, на 6-му засіданні Керівного комітету з питань культури Ради Європи Міністр культури і туризму України Ю. П. Богуцький (2007 р.) представив Національний звіт про культурну політику в Україні, підготовлений Українським центром культурних досліджень. Після обговорення зазначеного документа Україна стала 27-ю державою-членом Ради Європи (із 47 держав-членів), яка має власний звіт про культурну політику.

Розглянувши досвід підтримки національної культурної матриці вищезазначених країн, можна зробити висновок, що основою процесу підтримки, збереження та розвитку останніх є процес демократизації культури, який характеризується: цілеспрямованою діяльністю держави зі збереження, розвитку та захисту культурної матриці, феноменологічна особливість якої полягає в збереженні вікових традицій щодо культурної розбудови, основа яких збереглася й по теперішній час; послідовно орієнтованою політикою щодо захисту загальнонаціональних культурних інтересів, що дієво поєднує історичні традиції та конституційні принципи, забезпечуючи при цьому демократичний характер культурної розбудови як окремо взятої країни, так і Європейського культурного простору в цілому; культура є важливою складовою всіх сфер життя населення країни; рівноправний доступ до культурних надбань і послуг. Культура в такому контексті розглядається як важливий чинник у процесі підримки національної самобутності та зміцнення національної згуртованості; збереження національної культурної матриці, її популяризація у світі.

Розвиток і підтримка культурної матриці, її правовий захист, економічна стабільність і суспільне визнання призводить до забезпечення головного принципу ЄС, а саме: збереження культурної самобутності, при цьому посилення культурної цілісності європейської спільноти, її культурного простору, задоволення та реалізація культурних прав людини. Практична реалізація цілком залежить від прийнятих дієвих нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у сфері культури. Слід наголосити, що навіть активний наступ американського масового культурного продукту не зміг зломити та пошкодити основу національних культурних матриць. Більше того, масова культура в різних формах її прояву при вагомій державній підтримці не змогла витіснити кращі зразки національних культур. Уряди вище- розглянутих країн спромоглися дієвими організаційно-правовими засобами зберегти базові елементи культурної матриці, і в деяких випадках надати їй статус елітарної.

Беззаперечним залишається ствердження, що ідеальної моделі культурної матриці немає. Кожна країна формує свої методи і форми її прояву, механізми підтримки й розвитку. Але, порівнюючи здобутки та прорахунки наявних моделей, слід наголосити, що кожна країна може взяти на озброєння певні механізми та заходи, випробувавши їх на практиці. Так, досвід країн ЄС відкриває перед Україною нові можливості, проте й актуалізує нові вимоги до культурної розбудови держави.

Відсутність дієвих механізмів, чітких завдань і відповідних дій щодо збереження, розвитку та популяризації культурної матриці в її глобальному, глокальному, локальному контексті можуть призвести до часткової чи повної втрати культурної ідентичності й унікальності, що спричинить культурне та духовне зубожіння людини, етносу, народності.

У контексті вищезазначеного актуалізується проблема глобальної культурної матриці, адже саме вона, як уже зазначалось, забезпечує єдність і цілісність світу. Оскільки локальні культурні матриці в умовах глобалізації пов'язують у єдине ціле та систематизують матеріально- технічне, природно-кліматичне, національно-демографічне й культурно- релігійне середовище (у чому й проявляється їх глокальність), набуває неабиякої значущості питання розвитку культурних ландшафтів та архітектоніки міст, регіонів, держав. Культура в такому розумінні розглядається як збагачення національного іміджу в його глобальному, глокальному та локальному контексті.

Размещено на Allbest.ru