Культурний простір та культурні зв’язки

Культурологія в своєму уявленні про культуру спирається на постулат щодо єдності і різноманітності соціокультурного процесу. Попри те, що європейці, китайці, африканці та індійці -- усі вони походять від кроманьйонців і належать до одного і того ж самого біологічного виду, у них склалися зовсім різні традиції і різні шкали цінностей.

Образ мислення, стандарти життя, норми поведінки, характер мистецтва навіть у народів, що мешкають в одних і тих самих географічних умовах, ніколи не бувають однаковими. Яскравий приклад цього -- народи Закавказзя. За всієї однотипності природних умов, в яких живуть азербайджанці, вірмени, грузини та інші кавказькі народи, культура кожного з них зберігає національну самобутність.

Звичайно, нині відбувається певна уніфікація не стільки культур, скільки поведінки, стандарту спілкування. Однак японець залишається японцем, узбек -- узбеком, а італієць -- італійцем із власними культурними особливостями. Попри активізацію інтеграційних процесів, глобалізацію, активну експансію в сучасне суспільне життя засобів мас-медіа, різноманітність національних культур не зникає.

Водночас слід ураховувати й іншу особливість світового соціокультурного процесу -- його цілісну єдність. Із розвитком матеріального виробництва розширюються контакти між народами, зростає цілісність світової культури.

Світові культурні контакти як теоретична проблема стали предметом ґрунтовного дослідження, починаючи з кінця XIX ст. (А. Тойнбі, Ф. Боас, Р. Редфілд, Р. Лінтон, М. Херсковец, Р. Білз та ін.). Через безпосередні контакти і взаємний вплив різних соціокультурних систем відбуваються зміни в їх матеріальній культурі, звичаях і віруваннях. Означений процес в американській культурантропології дістав назву «аккультурація».

Уперше визначення цього поняття було сформульовано Р. Редфілдом, Р. Лінтоном і М. Херсковцем: «Аккультурація охоплює ті явища, які виникають внаслідок безперервного контактування груп індивідів із різними культурами, що спричиняє подальші зміни у первісних культурних патернах однієї з груп або обох»⁴⁸ Билз Р. Л. Аккультурация // Антропология исследований культуры.-- Т. 1.-- С. 348-370; Redfield R., Linton R., Herskovits M.J. Memorandum for the Study of Acculturation // American Anthropologist, 1936.-- Vol. 38.--№1..

За Р. Редфілдом, Р. Лінтоном і М. Херсковіцем, існує кілька типів аккультурації: сприйняття, адаптація і реакція (рис. 1).

Рис. 1. Типи аккультурації

(за Р. Редфілдом, Р. Лінтоном і М. Херсковіцем)

Сприйняття -- це засвоєння однією соціокультурною системою значної частини елементів іншої культури і пристосування її до стереотипів поведінки і цінностей нової культури. Цей процес часто закінчується асиміляцією.

За Р. Білзом, «асиміляція є такою формою аккультурації, в результаті якої в групі індивідів колишня культура цілковито витісняється іншою культурою (на противагу тому випадку, коли в групі складається «змішана» культура)» Билз P. Аккультурация // Антропология исследований культуры.-- Т. 1,--С.351-352..

Адаптація -- процес набування одним народом певних форм культури іншого народу внаслідок їх контактування. В процесі адаптації відбувається або суміщення первісних і запозичених елементів в гармонійне ціле, або збереження суперечливих настанов різних культур і використання їх у повсякденній поведінці відповідно до тих чи інших обставин.

Реакція -- повне відторгнення соціокультурною системою елементів іншої культури.

Визначають два типи умов, за яких може відбуватися аккуль- турація: 1) добровільне запозичення елементів іншої культури; 2) насильна культурна зміна внаслідок воєнної або політичної експансії.

Аккультурація може мати одно- або двобічний характер (рис. 2).

Рис. 2. Характер аккультурації

Якщо при однобічній аккультурації йде процес скерованого впливу однієї культури на іншу, то при двобічній -- відбувається взаємодія культур: в результаті обидві соціокультурні системи взаємно збагачуються, зберігаючи свою своєрідність.

Можна виокремити такі рівні взаємодії культур: етнічний, національний і цивілізаційний (рис. 3). У сучасній науці особлива увага приділяється дослідженню процесів інтернаціоналізації суспільного життя.

Рис. 3. Рівні взаємодії культур

Інтернаціоналізація суспільного життя -- це закономірний історичний процес подолання національної замкнутості, посилення міжнаціонального обміну, встановлення тісніших зв'язків між народами, зростання взаємозалежності та взаємовпливу націй і народів. Отже, сутність інтернаціоналізації полягає у розвитку національних культур та їх зближенні.

Підґрунтя для засвоєння інонаціонального формується внутрішнім розвитком суспільства, що вбирає в себе чи відштовхує зовнішні впливи залежно від того, збігаються вони з внутрішніми тенденціями його розвитку чи ні. Цей процес залежить від рівня підготовки суспільства до сприйняття «чужої» культури, здатності засвоювати досягнення інших народів і перетворювати нові структурні моделі з урахуванням національних особливостей.

Для запозичення тих чи інших культурних форм потрібні об'єктивні передумови в суспільному житті. Підготовленість суспільства визначається, зокрема: 1) мірою його відкритості; 2) ставленням до традицій і новацій; 3) релігійною орієнтацією; 4) системою національних естетичних цінностей; 5) соціально- політичними факторами.

У процесі інтернаціоналізації відбувається не звичайне копіювання елементів чужої культури, а їх творче переосмислення і сприйняття крізь призму національних традицій. Кордони між культурами зберігаються, хоча лишаються прозорими для взаємного впливу. При цьому навіть інтенсивні зв'язки рідко закінчуються повним злиттям культур в єдине ціле. Трапляється, що запозичені культурні форми міцно входять до національної культури. Прикладом цього є органічне злиття деяких європейських стилів із національним підґрунтям.

Взаємодія національних культурних форм із набутими ззовні елементами відбувається за тими ж самими законами, що й конфлікт старих і нових форм усередині однієї культури. Запозичений елемент або зливається з уже наявним однорідним елементом культури, або підлягає переосмисленню в новому культурному контексті, набуваючи національного, регіонального або етнічного відтінки.

У своєму становленні і перебігу інтернаціоналізація пройшла три етапи і наприкінці XX ст. вступила в нову фазу свого розвитку (рис. 4). Кожен з етапів відображає ступінь зрілості цивілізації, громадського життя загалом і характеризується певною формою.

Рис. 4. Форми інтернаціоналізації

На першому етапі, в період становлення інтернаціоналізації, основною її формою є всебічні зв'язки. Зростає роль обміну в суспільному житті, що виявляється в розширенні міжнаціональних зв'язків, їх впливі на розвиток національних господарств.

На другому етапі розвитку людства зв'язки між націями і народами поглиблюються, розширюються й переростають у нову форму -- співробітництво. Відмітними рисами цього етапу є: 1) поява міжнародних організацій; 2) міжнародний поділ праці; 3) спеціалізація й кооперування.

На третьому етапі, за умов науково-технічної революції, виникає інша форма інтернаціоналізації -- інтеграція.

На четвертому етапі, наприкінці XX століття, формується нова форма інтернаціоналізації -- глобалізація.

На рис. 5 указані основні критерії визначення кожного з етапів інтернаціоналізації.

Рис. 5. Критерії визначення етапів інтернаціоналізації

Інтеграційні процеси в Європі розпочалися після Другої світової війни. З 1947 р. Європа розколюється на два антагоністичні блоки: з одного боку -- Західна Європа під американським впливом; з іншого -- Східна Європа під радянським контролем. Якщо у Західній Європі інтеграційні процеси відбувалися на економічній основі, то у Східній Європі -- на політичній.

У 1948 р. створюється Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). 16 європейських країн стають на шлях торгового і фінансового співробітництва. Водночас починається зближення європейців і за іншими напрямами. Незважаючи на франко-англійські розбіжності щодо принципів над- національності і суверенітету, закладаються основи Ради Європи (1949). Десять країн Європи ухвалюють рішення про співробітництво на основі загальної європейської культури, світогляду і демократичних принципів. У 1958 р. у Західній Європі створюється спільний ринок для здійснення єдиної господарської і фінансової політики. Країни -- члени ЄЕС -- спочатку усувають митні торговельні бар'єри, другим етапом стає поступове відкриття кордонів для вільного пересування людей і руху капіталів. Попри існування європейської традиції художньої творчості, на європейську культуру та інші галузі європейського суспільного життя чиниться сильний американський вплив.

По-іншому складалася радянська модель інтеграції. Результатом розширення зони впливу СРСР є впровадження марксистсько-ленінської ідеології в Східній Європі. З часом співробітництво охоплює й економічну сферу: у 1949 р. було створено Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Її метою є розвиток обміну і поглиблення економічного співробітництва між СРСР і країнами-сателітами. Країни Східної Європи переймають радянську модель планового господарства. Культура стає засобом вироблення єдиних ідей. У мистецтві панує соціалістичний реалізм як засіб ідеологічного виховання трудящих у дусі соціалізму.

Глобалізація як сучасна форма інтернаціоналізації. Національні культури в умовах глобалізації

Глобалізація -- це об'єктивний процес розвитку та зближення націй, який створює сучасну форму інтернаціоналізації суспільного життя і характеризується комплексною взаємозалежністю народів. Глобалізація визначає сучасні світові тенденції, що виникають унаслідок інформаційних і соціальних змін і зумовлені певними факторами (див. рис. 6).

Глобалізація, що виникла на якісно новому етапі інтернаціоналізації, характеризується зростанням економічної активності через відкриття кордонів націй, поглибленням економічної інтеграції й взаємозалежності між країнами, формуванням єдиного соціокультурного простору, який вимагає сприйняття спільного стилю життя, споживання, відносин між людьми.

Створюються трансконтинентальні корпорації, зростає міжнародне співробітництво в освоєнні космосу, бурхливо розвиваються інформаційні технології, розширюється мережа телекомунікації, швидкими темпами розповсюджується масова культура.

Рис. 6. Фактори, що зумовлюють глобалізацію

Водночас вирішення проблеми розвитку і зближення націй в процесі глобалізації має свої складності, оскільки йдеться про відносини держав, що мають свої національні інтереси. Тому процес глобалізації не є безболісним і безконфліктним, а ставлення до глобалізації неоднозначним.

Сьогодні, наприклад, у пострадянських країнах Центральної і Східної Європи, з одного боку, інтенсифікується інтеграція в загальний європейський простір, а з іншого -- триває потужний процес національного Ренесансу, зумовлений тим ідеологічним вакуумом, що виник через зруйнування класової моноідеології. Після багатьох років заборон і утисків зростає інтерес до національних культур. Протиріччя цих процесів, безумовно, позначилися на сучасному розвитку національних культур пострадянських країн.

Із розвитком глобалізації визначилися деякі негативні її аспекти, зокрема у культурно-духовній сфері життя. З одного боку, цей процес веде до збагачення національних культур, а з іншого -- загрожує національним культурам нівелюванням через поширення інтернаціональних інформаційних потоків, масової культури, стандартів і стилів життя. Тому наслідком глобалізації може стати руйнування національної своєрідності на користь єдиної домінуючої культурної моделі.

Щоб захистити національну культурну самобутність, необхідно зберігати оптимальне співвідношення національного й інтернаціонального компонентів культури. Порушення балансу між ними призводить до серйозних негативних наслідків. Прикладом цього є національна політика, що проводилась у радянський період. Головна увага приділялась зближенню націй, тим часом як інший компонент інтернаціоналізації -- розвиток націй -- принижувався, що спричинювало перекоси у процесі їх розвитку. Домінування соціалістичного реалізму в культурі сприяло згладжуванню різноманітності національних культур. Процес глобалізації передбачає не звичайне копіювання чужої культури, а творче переосмислення її, сприйняття крізь призму національних інтересів.

Важливою є також соціальна проблема. Велика кількість людей, особливо в менш розвинутих країнах, постраждала від глобалізації, не діставши соціального захисту, багатьох глобальні ринки перетворили на маргіналів. Практичне вирішення цих проблем можливе лише з урахуванням інтересів усіх учасників цього процесу. Попри складність і суперечливість глобалізації, вона торує шлях як історична необхідність.

Висновки

Інтернаціоналізація суспільного життя є закономірним історичним процесом, який виявляється в розвитку національних культур та їх зближенні. Єдність і взаємопроникнення культур, взаємодія і відштовхування, зв'язки і протиставлення -- все це характеризує суперечливу єдність світового соціокультурного процесу. Глобалізація як сучасна форма інтернаціоналізації характеризується комплексною взаємозалежністю народів і формуванням єдиного соціокультурного простору.

Ключові слова: інтернаціоналізація суспільного життя, аккультурація, глобалізація

Логічні завдання та питання для самостійного опрацювання найважливіших проблем теми