Особливості реалізації культурної функції в країнах Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості реалізації культурної функції в країнах Європейського Союзу

Необхідність дослідження як теоретичних, так і практичних проблем, пов'язана з визначенням впливу культури на сучасні інтеграційні процеси в Європі. В цьому контексті постає завдання поєднання цінностей і традицій національних культур з базовими європейськими цінностями, формування у громадян держав, нових членів Євросоюзу, європейської правової і політичної культури.

Саме тому, сприяння розвитку культури залишається однією із пріоритетних функцій держави, реалізація якої має бути юридично регламентована, організаційно забезпечена та науково обґрунтована. Культурна функція - спрямована на формування як національної свідомості так і усвідомлення своєї європейськості. З цього приводу О. Скакун пише, що культурна функція сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів та етнічних меншин; організація освіти; підтримка розвитку науки і культури; охорона культурної спадщини .

Досить довгий час питання вивчення і задоволення культурних потреб людини приділялося недостатньо уваги. Одними з перших звернули увагу на дану проблему і зрозуміли важливість значення цих потреб економічно високо- розвинені країни.

Грунтовний аналіз концептуальних засад «цивілізації дозвілля» виходячи, з ідеї Ж. Дюмазед'є , здійснив відомий французькій вчений Роже Сю в своїй фундаментальній праці «Дозвілля». Сам Ж. Дюмазед'є, в своїх роботах розкриває три психологічні функції дозвілля - відпочинку, розваги і розвитку особистості. У самому визначенні поняття дозвілля, прийнятому більшістю вітчизняних і зарубіжних дослідників, Ж.Дюмазед'є відзначає: «Дозвілля є сукупність занять, котрим особистість може віддаватися добровільно, щоб відпочивати, розважатися, розвивати свій інтелект, свою добровільну соціальну участь, будучи вільним від виконання професійних обов'язків».

Роже Сю, при цьому виділяє чотири види дозвіллєвої діяльності: , культурну, фізичну, практичну і соціальну. Так, культурно-дозвіллєва діяльність, на думку вченого, спрямована на залучення людей до естетичних і пізнавальних цінностей і відіграє важливу роль в інтелектуальному розвитку особистості. Саме в сфері культурного дозвілля найбільш виразно проявляється соціальна відмінність між окремим верствами населення. Культурне дозвілля, як і раніше, залишається пріоритетною сферою інтересів вищих прошарків суспільства.

З огляду на такий підхід, проблема реалізації культурної функції в країнах Західної Європи займає важливе і вагоме місце на державному рівні. Перш за все, це було пов'язано з різким зростанням рівня промислового виробництва, у результаті чого відбулося чітке розділення робочого і неробочого часу. По мірі зростання частки вільного часу зростало і його соціальне значення.

Ефективна реалізація культурної функції держави неможлива без розробки і впровадження відповідних правових механізмів, серед яких правове регулювання культурного простору. Правове регулювання як один із різновидів державного владного впливу в широкому розумінні цього слова, становить важливу складову діяльності держави, зокрема, її правотворчих та правозастосов- них органів і має вагоме значення для формування культурної цілісності сучасної демократичної держави.

Вітчизняні дослідники визначають правове регулювання як певний процес, обумовлений об'єктивними і суб'єктивними чинниками, такими, як: рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства . Останнє являє собою систему різноманітних юридичних засобів: норм права, юридичних фактів, правових відносин, встановлення право та дієздатності осіб і правового статусу громадян, визначення компетенції органів держави, правового становища громадських організацій, юридичних осіб та інших суб'єктів.

Так, кінець 90-х років в європейських країнах позначився активізацією зусиль пов'язаних зі створенням ефективної моделі культурної політики. В основу нової культурної політики Європи покладені положення Угоди ЄС, підписаної в 1992 році в Маастріхті/Амстердамі, де визначено (ст. 128/151) три головні цілі в розвитку культурної галузі, а саме: сприяти процвітанню націо- наявних культур, примножуючи водночас всесвітню культурну спадщину; заохочувати сучасну мистецьку творчість; поглиблювати міжнародну співпрацю в мистецький та культурній сферах. Культурна співпраця, підкріплена відповідною нормативно-правовою базою, визнана стрижнем діяльності ЄС, силою, що служить «тіснішому зближенню народів Європи» .

Про необхідність активізації в європейських країнах зусиль зі створення ефективної моделі розвитку і підтримки культурного простору свідчать інтеграційні процеси, які відбуваються у світі. Саме врахування успішного досвіду окремих держав дали б можливість гармонізувати стандарти, за якими оцінюються здобутки даної галузі.

Прикладом вельми ефективної політики щодо популяризації своєї культури по всьому світу може служити Франція, яка має довгу і славетну історію, що почалася і розвивалася завдяки патронажу аристократії і королівського двору, підтримці мистецтва церквою, а також міською владою. Саме історична унікальність Франції, самобутність французького народу, розвиток і розповсюдження французької культури призвели до туристичної популярності країни.

Сьогодні Франція, серед більшості демократичних країн Європи має найбільш централізовану систему в підтримці культури, реалізація якої неприйнятна для багатьох європейських країн. Саме тут досить стійкі традиції міцної державної влади, яка відіграє головну роль на всіх рівнях влади.

Найважливіша роль у забезпеченні та розвитку культурного простору належить Міністерству культури і комунікації Франції, яке зайняло гідне місце у владній ієрархії країни, політична вага і вплив якого відповідає соціальній важливості підтримки культури, а також збереженню національної, культурної самобутності.

Міністерство культури й комунікації Франції має досить струнку ієрархічну структуру. Воно очолюється міністром, при якому функціонує кілька департаментів (загально-адміністративний, інформації, міжнародних зв'язків, інспекцій, розвитку тощо) та дев'ять галузевих управлінь: архівів, музеїв, книжки й лектури, культурної спадщини, театрів і вистав, музики й танцю, пластичних мистецтв, французької мови, а також Національний центр кінематографії. Всі управління надають фінансову допомогу відповідним галузям культури, а деякі ще й мають у своєму підпорядкуванні ряд соціокультурних інститутів національного значення - музеї, театри, бібліотеки, архіви, мистецькі вищі навчальні заклади.

Ланкою, що з'єднує центральну владу (Міністерством, урядом) та регіональні дирекції культурних справ є управління регіонального розвитку. Відповідно до Закону про децентралізацію державних інституцій, прийнятого 1983 року, на дирекції культурних справ було покладено низку важливих функцій: забезпечення координації Міністерства та органів місцевої (регіональної) влади; контроль за здійсненням основних засад та пріоритетів загальнонаціональної культурної політики в місцевих умовах; забезпечення цілісності регіональної культурної політики; розподілення виділених регіонові бюджетних фондів, фінансування місцевих культурних ініціатив, а також місцевих мистецьких навчальних закладів; консультативна, методологічна, юридична допомога місцевій владі у формуванні власної культурної політики тощо .

Поряд з новими підходами, що віддзеркалюють сучасну систему ринкових відносин у демократичній державі, французька влада має необмежену монополію на прийняття рішень щодо культурного простору країни. Беззаперечно, що така централізованість в управлінні культурною сферою забезпечується досить суттєвими бюджетними асигнуваннями. Дана обставина викликає деякі заперечення в інших європейських країнах. Але Франція задля збереження своєї культурної самобутності від американської масової культури владна утримувати і забезпечувати стовідсотково з державного бюджету національні культурні традиції.

Одним з найважливіших інструментів втілення та розвитку культурної політики є законодавство. Для того, щоб законодавство стало справді ефективним засобом досягнення певних цілей у галузі культури, необхідне чітке визначення тих напрямів та принципів розвитку даної суспільно - важливої сфери людського буття.

Культурний права громадян Франції забезпечуються рядом нормативно- правових актів: Конституцією, Європейською культурною Конвенцією, рядом законів: про підтримку творчих мистецьких проектів, про соціальний захист митців, про охорону національної культурної спадщини, про мистецьку освіту, про ціну на книжку тощо.

Французьке законодавче поле в галузі культури позначене: державною підтримкою прав громадян, рядом прав зафіксованих у низці міжнародних декларацій, конвенціях та угодах; дотриманням положень та норм за якими розвивається культурна сфера; узгодженість законодавчих положень у галузі культури з головними законодавчими засадами суспільно-економічного життя країни; прозора звітність державних органів.

Водночас законодавчі стимули і політика держави залишаються дуже важливим і вирішальним чинником формування такої атмосфери, причому не тільки в країнах перехідної економіки. Скажімо, завдяки новому закону «Про меценатство», прийнятому у Франції, Лувр наприкінці 2004 року отримав колекцію малюнків італійських майстрів середньовіччя (з-поміж яких - Тинторетто, Караваджо, Веронезе та ін.), яку збиралися виставити на аукціоні Сотбі. За цю колекцію приватна компанія «Карефур» заплатила 11,3 млн. євро, з яких близько 10 млн. держава їй повернула, зменшивши податкові зобов'язання. На думку міністра культури Франції Донедьє де Вабреса, наслідком зміни законодавства стане зростання загальної суми меценатських коштів французьких компаній на культуру з 200 до 250 млн. євро .

Останні роки особливу увагу французька влада приділяє відродженню мистецтва. Так, на черзі поправки до законодавства, що регулюють права колекціонерів. Зокрема, податок на розкіш та спадок може оплачуватися витворами сучасних художників (раніше дозволено було віддати за рахунок податку тільки роботи вже померлих художників). Також, художникам, що планують працювати у Франції, обіцяють 50% зниження податків. Крім того, уряд збирається відновити принцип «1% на мистецтво». Відповідно до нього в державних проектах має бути закладена певна сума на купівлю творів мистецтва. Цю суму було збільшено з $12 до $36 тисяч .

Зважаючи на особливості розвитку культурної політики Франції, можна зробити висновок про те, що уряд на протязі багатьох років відстоюючи культурну самобутність своєї країни, впевнений в непогрішності і універсальності своєї державної структури, на протязі майже півстоліття прагне популяризувати цю концепцію як еталонну систему.

Проте, можна визначити не менш цікавий досвід правового регулювання культурного простору у Великобританії. Британський підхід до державної підтримки культури, отримав назву «принципу витягнутої руки». Технічно він полягає в тому, що держава виділяє кошти на фінансування культури, але не розподіляє їх безпосередньо, а передає ці кошти автономним громадсько- державним установам, а вони, «відштовхнуті на відстань руки» державою, витрачають надані кошти на власний розсуд для підтримки певних культурних проектів або інституцій . Вважається, що даний принцип є «договором» між урядом та різними мистецькими й культурними організаціями, що лежить в основі їх відносин.

Культурна функція даної держави полягає у донесенні витворів високого мистецтва до якомога більшої кількості людей, розширення доступу та участі громадян у культурному житті нації. Особливість британської культурної політики полягає у цілеспрямованому розширені освітніх можливостей секторів культури для залучення якомога більшої кількості населення до культурного життя країни, а також економічному стимулюванні та правовому захисті. Саме ці державні стимули відіграють важливу роль у відродженні культури міста й села, забезпеченні стабільного розвитку та боротьбі з соціальним знедоленням. Ці завдання є ключовими для виконання ширших соціальних, економічних та освітніх завдань уряду.

Практична реалізація культурної функції у Великобританії забезпечується рядом законодавчих актів та державних програм, спеціально прийнятих для регулювання даної сфери. Серед яких мовне законодавство, законодавство про розвиток кіно, законодавство про телерадіомовлення, система захисту авторського права, право публічного користування, система соціального захисту митців, тощо.

Останні роки особливо гостро постає проблема культурного розвитку регіону. Для більш ефективної реалізації культурної функції на регіональному рівні у 2002 році урядом Великобританії був створений новий державний орган яки об'єднує 9 регіональних офісів. З точки зору Ради з питань мистецтва, головними перевагами цих змін були: спрощення і прискорення надання послуг з боку держави, а також наближення їх до інтересів мистецтва; можливість виступати єдиним фронтом в інтересах розвитку мистецтва; гнучкіша система фінансування; зменшення рівня адміністративних витрат і бюрократизму; більші можливості для задоволення потреб мистецтва, а також запровадження сміливих ідей по всій Англії; більші можливості для розвитку партнерства з місцевою владою.

Актуальним питанням залишається проблема расової нерівності і культура в даному випадку займає не останню роль. Так, згідно з поправкою до закону «про расові відносини», прийнятою у 2000 році, державні органи, в тому числі чотири Ради з питань мистецтва Сполученого Королівства, сприяють розвитку культурного різноманіття в мистецтві. Найбільшою ініціативою Ради з питань мистецтва Англії стала програма «Децибел: сприяння культурному різноманіттю у мистецтві Британії», втілювана художниками з Африки, Азії та Карибського басейну. Програму було спрямовано на переведення культурного різноманіття до категорії головних питань роботи Ради, підтримку професійної праці і головних мистецьких тенденцій у різних культурних громадах. Опублікована у 2000 році постанова «про комунікації», підтвердила зобов'язання уряду стимулювати тих мовників, які продовжують успішно відображати культурне розмаїття громад, а також ті програми, які розраховані на широкий спектр смаків та інтересів, різний освітній рівень та вік громадян .

Суттєвим кроком, поліпшення умов щодо реалізації культурних прав різних соціально-вікових категорій населення послугувала прийнята державна програма «Мистецька марка» - це грантовий механізм, спрямований на підвищення рівня викладання мистецтва у школах. За допомогою програми школи одержують стимули не лише для забезпечення якісних мистецьких можливостей для молоді, а й для методичної підтримки викладачів. Головним завданням програми є підвищення стандартів мистецької освіти, підвищення її значення в національному масштабі у школах, мистецьких організаціях та громадах, а також стимулювання ефективного партнерства між школами, мистецькими агенціями та іншими організаціями .

Не менш яскравим прикладом підтримки та розвитку культури в країні є приклад Швеції. Членство в ЄС принесло нові перспективи і можливості розвитку як національної культурної політики так і міжнародної культурної співпраці.

Культурна політика сучасної Швеції визначається Парламентським Актом про культуру 1996 року, в якому були сформульовані нові принципи і завдання національної культурної політики, які полягають в наступному: забезпечення свободи слова і створення сприятливих умов для всіх і кожного користуватися цією свободою; створення умов для реалізації власних творчих здібностей; сприяння культурному, творчому оновленню, створення та охорона витворів мистецтва; боротьба з негативними проявами комерціалізації в сфері культури; збереження культурно-історичної спадщини; розвиток освіти в області культури; сприяння міжнародному культурному обміну, а також підтримка та розвиток культури різних національних меншин в країни.

Зазначені завдання носять характер директив для всіх органів влади і установ культури, одержуючи державну підтримку на національному рівні. На регіональному і місцевому рівнях це розповсюджується на цільові державні субсидії, де названі цілі поєднуються з місцевими і регіональними поточними завданнями.

Центральними урядовими органами Швеції які впроваджують в життя визначені принципи культурної політики, займаються підтримкою ініціатив у галузі міжнародного культурного і наукового обміну є Національна рада у справах культури, Національна рада з культурної спадщини, Шведський інститут кінематографії.

Розподіл суспільних фундацій в галузі культури відбувається на основі розподілу обов'язків між центральною, регіональною і муніципальною владою. Перед даними трьома гілками влади стоїть єдине завдання - реалізація національної культурної політики, але кожна рада округу або муніципальна рада ухвалює свої власні рішення щодо регіональних і місцевих пріоритетів і вибору форм діяльності.

За останні роки уряд у галузі довгострокових питань культурної політики розширив сферу застосування горизонтальних методів управління. Це привело до посилення співпраці між Національною радою у справах культури і іншими аналогічними урядовими організаціями.

Зокрема, проект «Культура і освіта» передбачає вироблення загальних принципів довгострокової роботи по посиленню ролі і значення мистецтва в системі освіти. Рада у справах культури і рада з освіти підготували спільно з іншими органами влади, установами культури і центрами мистецтв спеціальні освітні програми для шкіл.

Законодавство, яке регулює питання культури та мистецтва в Швеції складається з ряду нормативно-правових актів, серед яких: закон який регулює питання публічних бібліотек, збереження культурної спадщини, захист творчих працівників і діячів культури; ряд схвалених парламентом ухвал уряду про основні соціокультурні інститути, що мають національне значення.

У зв'язку з програмою вивчення національної культурної політики європейських країн, що проводиться Радою Європи, нова культурна політика Швеції піддалася всебічному обговоренню. Вивчивши шведську національну модель, світові експерти відзначили наступні позитивні сторони: перехід на «нову програму управління», яка включає більш чіткий розподіл обов'язків між місцевими і регіональними органами влади; широке і гармонійне партнерство в галузі мистецтва, у тому числі і з урахуванням міжнародного досвіду; більш ефективне використовування ресурсів і резервів для досягнення злагоджених цілей, які формуються в результаті «конструктивного діалогу» з установами культури, що приводить до «більш уважного відношення до запитів окремих громадян» .

Швеція активно включилася у роботу щодо виконання рішень ЮНЕСКО про створення Всесвітньої комісії по культурі і розвитку, а також на протязі останніх десяти років підтримує діяльність спрямовану на підтримку культури оголошеного ЮНЕСКО, постійно фігурує в документах по національній політиці, пов'язаних з регіональним розвитком, культурою і навколишнім середовищем.

Досить важливим кроком для вирішення питань розвитку та підтримки культури послугувала поява в 1986 році спеціальної програми дослідження культурної політики різних країн. Профілююча програма Ради Європи присвячена вивченню культурної політики країн - членів Ради Європи. Останні беруть участь в ній за ініціативою своїх міністрів культури. У рамках даної програми кожна країна-учасниця в особі міністерства, що відповідає за справи культури, готує доклад, в якому розкриваються сучасні тенденції та принципи реалізації культурної політики країни. Етапами даної програми є: розгляд даного докладу групою європейських експертів, запрошених Радою Європи; розробка експертною групою власного звіту, що містить критичний розгляд національної політики, після чого надають в цьому зв'язку певні рекомендації; отримані результати обговорюються на сесії Ради Європи в Страсбурзі, а також в країнах, що доповідають.

Необхідно зазначити, що 10 травня 2007 року позначилося важливою подією для культурної політики України, а саме в рамках Програми оглядів національних культурних політик, на 6-му засіданні Керівного комітету з питань культури Ради Європи, Міністр культури і туризму України Ю. Богуцький представив Національний звіт про культурну політику в Україні, підготовлений Українським центром культурних досліджень. Після обговорення зазначеного документа Україна стала 27-ю державою-членом Ради Європи (із 47 держав- членів), яка має власний звіт про культурну політику. інтеграційний культурний дозвіллєвий демократичний

Проте, кожна держава готова боронити самобутність свого суспільства, а деякі настільки упевнені в непогрішності і універсальності своєї державної структури, що прагнуть всіляко популяризувати цю концепцію і деколи розглядають її як еталонну систему суспільного життя. Юристи можуть без особливих зусиль проаналізувати ту або іншу систему державного пристрою з погляду її функціональної ефективності. Але повною мірою зрозуміти причини і основи тієї або іншої моделі управління державою можна лише шляхом глибокого вивчення його історії, культури, традицій і мови.

Розглянувши досвід реалізації культурної функції вищезазначених країн, можна зробити висновок, що реалізація культурної функції, рівень споживання культурних послуг та збереження культурної самобутності цілком залежить від ставлення влади до даної проблеми. Практична реалізація останньої цілком залежить від прийнятих нормативно-правових актів які регулюють суспільні відносини у сфері культури.

Безперечним залишається ствердження, що ідеальної моделі розвитку культури не існує. Однак, порівнюючи здобутки і прорахунки існуючих моделей розвитку культури, кожна країна може взяти на озброєння певні механізми та заходи, випробувавши їх на власному практичному застосуванні. Окрім нових можливостей, які відкриває досвід реалізації культурної політики в різних країнах Європейського Союзу, досвід, що вивчається висуває й нові вимоги до культурного розвитку ХХІ століття.

Размещено на Allbest.ru