Український театр у тоталітарному просторі (радянський період): контркультурний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

Український театр у тоталітарному просторі (радянський період): контркультурний аспект

Водяхін Єгор Владиславович, аспірант

Контркультурний театр являє собою театр, що відображає світоглядні основи контркультури 60-70-х років XX століття, яка спрямована на системну й радикальну трансформацію офіційної культури. У багатьох випадках театр контркультури звертається до традицій, що відмінні від християнства. Значною мірою цей театр був пов'язаний із поколінням хіпі, основними гаслами якого були «Just being!» («Просто жити!»), а також «Make Love, not War!» («Робити любов, а не війну» або «Кохатися, а не воювати!»). З -поміж засадничих авторів театру контркультури - маніфести Антонена Арто й практика Єжи Гротовського. Театральні колективи, що представляють вказаний рух, вельми часто спираються на принципи комуни [3, 583].

Найбільш інтенсивний розвиток напрям театру контркультури отримав у США («Living Theatre», «Open Theatre», «Bread and Puppet»). Театр «Bread and Puppet», який 1960 року в Нью-Йорку створив скульптор Петер Шуманн, належав до найбільш організаційно стійких й ідейно -переконаних колективів. Театр Шуманна була громадою, домашнім театром, який нікому не сплачував оренди, мав власну ферму, а також маленький город і сад. Трупа складалася із 8 -9 осіб, котрі мешкали на фермі, а також семеро дітей, які відвідували школу [4, 115]. При цьому П. Шуманн малював картини, плакати, а також маленькі книжки - комікси, програмки до вистав, що друкували накладом до п'ятисот примірників. Ці твори продавали під час вистав, що становило основний прибуток громади. Робота над виставою (вона, зокрема, передбачала виготовлення ляльок, масок і реквізиту, а також репетиції) тривала шість днів на тиждень. Кожного дня о 9-й ранку проходили збори, під час яких П. Шуманн оголошував план роботи. Агітвистави громада показувала під час Різдва й інших свят, а також у періоди тривалих гастролей [3, 583].

В Україні тематика контркультури в театрі в період тоталітаризму (радянський період), на відміну від країн Європи, виникла істотно раніше 1960-х років і була пов'язана з явищем синтетичного театру. Феномен синтетичного театру в загальних рисах сформувався на межі 20-30-х років ХХ століття, тобто саме в той час, коли значна частина авангардних теорій та практик з їхньої реалізації вже були неактуальними. Попри це, наближався до кінця процес міжвидового синтезу у сфері сценічного мистецтва та його активної співпраці з іншими художніми сферами. Натомість настав період розвитку найбільш естетично спроможних форм усередині певних видів театру [2, 387].

Кардинальна модернізація драматичних і сценічних структур, вагома зміна комунікаційних парадигм на межі 1910-1920-х років у визначеній мірі забезпечили інституалізацію режисерських практик, які також реалізовували ідею синтетичного театру, однак не були пов'язані з футуристичним рухом. Вихідним пунктом зазначених концепцій виявився вагнерівський театр майбутнього, а спільним знаменником дискретного характеру діяльності на сцені - гасло театралізації театру: звільнення його від літературної залежності, відновлення в правах стародавніх факторів сценічного мистецтва (свят, ігрищ, ритуалів), відмова від правдоподібності на користь створення за допомогою художніх елем е- нтів відмінних жанрів і видів мистецтва монолітного театрального твору, що спроможний досягнути універсального впливу на глядача [1, 88].

При цьому епоха сценічного синтезу не минула марно: вона лишила в спадок наступним театральним поколінням низку вагомих ідейних і художніх принципів, ствердивши таким чином власну історичну продуктивність і продовживши в певний спосіб впливати на розвиток світового театру. Насамперед ідеться про остаточне для європейського і, на жаль, дочасне для російсько - імперського та радянського мистецтва звільнення від домінування традиційної драми, утвердження натомість як автономної інституціональної одиниці, спроможної формувати не тільки літературні, але й театральні смисли. Вказана тенденція, яка спершу простежується в сценічній практиці Едварда Г ордона Крега й Георга Фукса, від початку ХХ століття була реалізована в роботі, зокрема, «Маленького театру» й «Нового театру» М. Рейнгардта, «Вільного театру» К. Марджанова, «Камерного театру» О. Таїрова, «Молодого театру» Л. Курбаса, «Народної комедії» С. Радлова, а також театру «РРФСР - І» В. Меєрхольда. Репертуар вказаних вистав свідчить про відмову їхніх лідерів від суто літературних на користь власне театральних форм [5, 440].

Відповідні режисерські практики трансформували український театр у першому десятилітті існування СРСР на інноваційний та експериментальний простір, що був готовий сприймати нетрадиційні й радикальні культурні пропозиції, а також переосмислювати та реформувати успадковані від минулих періодів жанрові й стилістичні категорії, ліквідовувати бар'єри між усталеними дефініціями. У низці випадків він був попередником контркультурного театру. Новий художній досвід, який був сформований водночас із запереченням штампованих натурально-реалістичних форм, характеризувався інтересом до естетичного потенціалу квазітеатральних жанрів, зміцненням пріоритету дієвих і візуальних факторів сценічного видовища на шкоду вербальним та принципово іншим уявленням стосовно способів досягнення художньої цілісності театральної вистави [2, 388].

Висновки

український театр тоталітарний контркультурний

У традиції різних країн використовують як поняття контркультурного театру, так й інші для визначення явищ театрального авангарду: театр відкритий, театр експериментальний тощо. Що стосується театру контркультури, то його використовують щодо явищ, які виражають світоглядні основи контркультури 1960-1970-х, яка спрямована на радикальну трансформацію культури. У багатьох випадках театр контркультури звертається до традицій, що відмінні від християнства: театр спільноти, театр студійний, театр третій, театр узбіччя, театр підпілля, театр пошуковий, а також театр умовний та ін.

Синтетичний театр у радянській Україні як один із потужних виявів авангардної культури й попередник контркультурного театру безпосередньо чи опосередковано продовжував здійснювати вплив на становлення європейської сцени в другій половині ХХ століття (концепція епічного театру Бертольда Брехта) і виявився передумовою еволюції жанрів хепенінгу й перформенсу.

Література

1. Веселовська Г. І. Український театральний авангард / Ін-т проблем сучасного мист. Нац. акад. мист-в України. Київ: Фенікс, 2010. 368 с.

2. Гринишина М. Синтетичний театр / Ін-т проблем сучас. мист. НАН України. Київ: Фенікс, 2019. 416 с.

3. Клековкін О. THEATRICA: Лексикон / Ін-т проблем сучас. мист. НАМ України. Київ: Фенікс, 2012. 800 с.

4. Нариси з історії інонаціонального театру в Україні ХХ -- початку ХХІ ст. / за заг. наук. ред. М. Гринишиної; Ін-т проблем сучас. мист. НАМ України. Київ: Фенікс, 2017. 976 с.

5. Український театр XX століття: антологія вистав / за заг. ред. М. Гринишиної; Ін-т проблем сучасн. мист. НАМ України. Київ: Фенікс, 2012. 944 с.

Размещено на Allbest.ru