Лемківська культура у музейному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра музичної україністики та народно-інструментального мистецтва

Навчально-наукового Інституту мистецтв

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Лемківська культура у музейному просторі

Фабрика-Процька Ольга Романівна

кандидат мистецтвознавства, доцент

У статті висвітлено специфіку лемківської (русинської) матеріальної та духовної культури у музеях під відкритим небом. На сьогодні музеї-скансени лемківської/русинської культури на території України, Польщі, Східної Словаччини, Канади, США є центрами збереження культури українського субетносу. Багатство культурної спадщини лемків/русинів становлять архівні, бібліотечні і музейні колекції.

Доведено, що народні будівельні пам'ятки музеїв-скансенів лемківської/русинської культури зберігають в собі багатство форм старослов'янських традицій і є джерелом інспірації для сучасних митців різних галузей. Вивчення та збереження пам'яток української культури як яскравого прояву ідентифікації має вагоме значення для відродження, збереження та утвердження національної свідомості для майбутніх поколінь.

Ключові слова: музеї, лемки, русини, українці, експонати, матеріальна культура, духовна культура.

Fabryka-Protska Olga, Candidate of the Art critic, docent the Department of Musical Ukrainian Studies and Folk Instrumental Music Art Institute of Art of the Precarpathian National University after Vasil Stefanyk

Lemko culture in the museum space

In the article the specificity of the Lemkos/Rusyns material and spiritual culture in the museums under the open sky. Today museum-skansens Lemkos/Rusyns culture on the territory of Ukraine, Poland, Eastern Slovakia, Canada, the United States are centers for the preservation of the culture of the Ukrainian subethnos. The richness of the cultural heritage of Lemkos/Rusyns constitute an archive, library and museum collections.

It is proved that folk building monuments of museum-skansens of Lemkos/ Rusyns culture keep a wealth of forms of old Slavic traditions and are a source of inspiration for contemporary artists of various industries. The study and preservation of monuments of Ukrainian culture as a vivid manifestation of identification is of great importance for the revival, preservation and approval of national consciousness for future generations.

Key words: museum-skansens, Lemkos, Rusyns, Ukrainians, exhibits, material culture, spiritual culture.

Вступ

Постановкам проблеми. Лемки - найзахідніша гілка українського народу. На сьогодні це південні частини Горлицького, Новосандецького, Короснянського, Сяніцького, Ясельського та Ліського повітів у Польщі; північно-східні округи Собранецького, Гуменського, Снинського, Меджилабірського, Бардіївського, Свидницького та Старолюбовнянського округів Словаччини (Пряшівщини), а також Перечинський та Великобекрезнянський райони Закарпатської області України.

На Пряшівщині (Східна Словаччина) термін «лемки» не мав поширення. Хоча пряшівські лемки і надалі називали себе етнонімом русин (руснаки). Після Другої світової війни їхні села залишились непорушними, однак процес асиміляції триває до сьогодні. У Закарпатській Україні лемки конституювались як окрема етнографічна група лише після Другої Світової війни на підставі того, що сусіди називали їх «лемаками» [10, с. 5].

Українці в рамках Польщі та Словаччини належать до автохтонних національностей. Та у зв'язку з тим, що на цих територіях вони не творили єдину державну спільність із своїм матірним народом, з'явилися тенденції, які поступово елімінували їхню етнічну специфіку й т.зв. за висловом дослідника М. Сополиги «тормозили національний розвиток» [5, с. 7-8]. З історії відомо, що пануючі державотворчі народи, переважно приховували від закарпатських українців правду про їхнє походження, перекручували і спотворювали, переслідували їхню мову, культуру і чинили різні перешкоди щодо вивчення й належного пізнання їхнього минулого [4, с. 13-14]. У зв'язку з цим формування національної свідомості та осмислення ідентичності відбувалося значно складніше і повільніше.

За висловом М. Сополиги стратегічно й економічно «атрактивний карпатський регіон, де живуть українці, ще й сьогодні об'єктом різних політичних спекуляцій та територіальних зазіхань. Предметом суперечок у зв'язку з дослідженням українців (русинів, лемків) Словаччини та Польщі, є, зокрема, питання етногенезу та автохтонності цього населення. Окремі вчені переконливо доводять східнослов'янське, тобто українське походження етнічної спільноти - українців. Натомість частина дослідників, під впливом різних ідеологій та геополітичних стратегій в предметному карпатському регіоні, поширюють неправдиві теорії про західнослов'янський характер етнографічних груп лемків (русинів), які нібито сформувались з первісного польського та словацького населення під впливом т.зв. пастушої (волоської) колонізації румунського походження. На сьогодні, на жаль, такі антиукраїнські теорії є актуальними й наперекір тому, що вже не раз були науково спростовані. Значна частина західнослов'янських істориків дійшла до переконливих висновків, що в рамках т. зв. волоської колонізації на території сучасної Польщі та Східної Словаччини вже побутував український елемент і термін «волох» носив не етнічно-культурний, а соціально-правовий зміст [12].

В середньоєвропейському просторі до сьогодні застосовується т.зв. програма деукраїнізації. Свій відлік вона почала на початку 90-х років ХХ ст., спочатку в Чехословаччині, а поступово і у Польщі, Закарпатській області та інших країнах Європи. «Різні фальшиві теорії про відмінність русинів од українців, а також намагання створити самостійний «русинський народ» та «державу Русинія», і з тим пов'язані претензії на ревізії кордонів, мають очевидний політичний характер» [13, с. 183-192]. Керівники організацій «Русинська оброда» у 1990 р. реалізовували т.зв. програму деукраїнізації на території Східної Словаччини. Схожі товариства почали діяти і у Польщі, Угорщині, Україні (Закарпатська обл.) та інших посткомуністичних країнах. «Адміністративний (статистичний) розподіл української спільноти на дві самостійні 220

національні групи підчас перепису в 1991 році дав привід для неймовірно швидкого виробництва та «кодифікації» літературної русинської мови (1995) [6, с. 353]. Подібним способом вирішується питання у Польщі. Лише різниця у назві - термін «русин» (русинський) вживається термін «лемко» (лемківський).

В наш час основна причина підтримки т.зв. лемківського та русинського сепаратизму на території Східної Словаччини та Польщі - це розвиток швидкого процесу асиміляції (словакізації та полонізації). За висловом М. Сополиги «усі вигадки про відмінність русинів від українців, про якийсь «четвертий східнослов'янський, тобто русинський народ» та з тим пов'язані спекуляції, не мають жодного наукового підґрунтя. Розв'язання багатьох сучасних проблем у нашому національному житті, відповідь на питання: «Хто ми такі? - українці, русини, руснаки, рутени, карпатські русини, карпатороси, малороси, лемки і т.д, встановлення нашої ідентичності, аж ніяк не можна собі уявити без детального пізнання історичного минулого [6, с. 353].

Звернення до питань наукового осмислення культури лемків/русинів видається актуальним як з огляду на недостатнє дослідження цього явища, так і з огляду на вагомість лемківсько-русинської складової в цілісній «мозаїці» української культури. Народні будівельні пам'ятки безперечно належать до основних фондів нашої історико-культурної спадщини. Вони зберігають в собі багатство форм старослов'янських традицій, які є джерелом інспірації і для сучасних архітекторів. Саме вивчення та збереження таких пам'яток має величезне значення для відродження, збереження та утвердження національної свідомості української спільноти у світі.

Мета статті полягає у висвітленні питання лемківської (русинської) культури в музейному просторі.

Виклад основного матеріалу дослідження

Важливою частиною культурної спадщини лемків є архівні, музейні та бібліотечні колекції, які виникли в результаті діяльності культурно-освітніх, громадських, наукових осередків та окремих ентузіастів не лише в Україні, а й у різних країнах світу. На Лемківщині роботу над виявленням і збереженням пам'яток історії та культури на початку ХХ століття розпочато з ініціативи етнографічної секції Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Першим осередком збору і вивчення пам'яток історії, етнографії та книжковій культурі Лемківщини став Музей «Лемківщина» в Сяноці (Польща), створений у 1930 р. з ініціативи культурно-громадських діячів Ірини Добрянської, Франца Коковського, Еміліана Константиновича та Степана Венгриновича. Приватні колекціонери та працівники музею зібрали цінну колекцію матеріалів з історії, побуту і мистецтва лемків [11]. Колекція музею розміщувалася у будинку сяноцької греко-католицької парафії. «Протягом менш ніж десятиліття свого існування музей зумів придбати 8 тис. експонатів, включаючи старі рукописні книги, стародруки, монети, численні зразки традиційного лемківського одягу, священничих риз XVII ст., дерев'яної церковної скульптури, меблів, селянських знарядь праці та археологічних знахідок. У 1930-х рр. співробітники музею організовували пересувні виставки в більш ніж 100 лемківських селах з метою опису лемківських звичаїв та традиційного життя» [1, с. 513]. У період Другої світової війни Музей «Лемківщина» об'єднався з Музеєм Товариства друзів Сяноцької землі та переіменовано на Музей міста Сянока (Польща).

Експонати були перевезені до Сяноцького замку, де у 1945 р. був сформований Історичний музей в Сяноку [1, с. 513].

У Команчі Сяніцького повіту Польщі відомим осередком збереження, вивчення і популяризації пам'яток історії і матеріальної культури лемків є Музей лемківського побуту, створений у 1990 р. Музей знаходиться у підвальному приміщенні місцевої греко-католицької церкви. Для експозиції музею активістами зібрані давні пам'ятки побуту (одяг, знаряддя праці, предмети декоративного мистецтва, документи, фотографії, картини) мешканців села - лемків, яких не було виселено після ІІ світової війни. Керуючим музею є місцевий священник о. Іван Піпка [1, с. 428].

Серед великої кількості музеїв лемківської культури на території Польщі відомим осередком збереження і дослідження пам'яток історії, культури та побуту лемків є Музей-скансен лемківської культури у Зиндрановій поблизу Дуклянського перевалу на кордоні зі Словаччиною. Цей етнографічний та історичний музей культури русинів-лемків засновано у 1968 р. лемком Федором Гочом. З нагоди 25-річчя Дуклянської операції періоду Другої світової війни Ф. Гоч на території традиційної лемківської оселі, що належала його родині, а саме прадіду Федора (Теодора) Гоча - Теодора Кукели (1862-1955), лемківського сільського писаря, Ф. Гоч заснував невеличку етнографічну експозицію, доповнивши її військовими експонатами з часів обох світових війн, кузнею, вітряком і малою корчмою, а також, декількома об'єктами традиційної лемківської архітектури та ін. Етнографічну частину складають речі домашнього вжитку традиційного одягу, предметів декоративного мистецтва і народних промислів, документи, картини, фотографії відомих діячів культури (Г. Гануляка, В. Хиляка, Б.-І. Антонича, І. Русенка, Н. Дровняка, М. Орисика).

Протягом багатьох років музей функціонував як приватна установа, спочатку як хижа пам'яток лемківської культури у домі засновника, згодом як музей під відкритим небом. Починаючи з 1992 р. на території Музею щорічно проводиться лемківський фольклорний фестиваль «Од Русаль до Яна», з 1994 р. виходить друком літературно-художній журнал «Загорода».

У 2018 р. Музей лемківської культури в Зиндрановій відзначив свій 50-річний ювілей. Щороку туди приїжджають близько 10 тис. осіб. В наш час музей має статус філії державного Підкарпатського музею в Кросно.

Чималі колекції пам'яток експонуються у «Музейних кімнатах» сіл Білянка, Верхомля, Бортне, Новосанчівському скансені, музеях Кракова, Ланцуті, Ряшева, Перемишля (Польща).

Словацьку республіку, окрім словаків, населяють інші національні меншини. Однією з таких є русини-українці, які компактно проживають у північно-східній частині республіки. На сьогодні нараховується десять музейних експозицій на відкритому повітрі, які презентують пам'ятки традиційної народної будівельної культури, ряд технічних споруд. Словацький національний музей - Музей українсько-русинської культури у Свиднику від 1975 року розпочав будову етнографічної експозиції просто неба. Початково Музей був заснований в м. Медзилаборце (1956), декілька разів його переносили спочатку до Пряшева (1957), згодом до Красного Броду (1960) [1, с. 513]. Ця національна установа від самого початку свого виникнення намагається створити комплексну етнографічну експозицію, яка б на основі виразних матеріальних документальних артефактів представила відвідувачам цілісну картину про життєві умови русинів-українців у минулих століттях. Перші спроби влаштувати музей у Свиднику просто неба сягають 1964 р. [8]. Від 1967 року одним з головних завдань Музею стало дослідження народного будівництва та побуту. Реалізатором наукового дослідження та автором ідейного проєкту є доктор історичних наук Мирослав Сополига. Свидницький скансен містить близько п'ятидесяти пам'яток народної архітектури з різних русько-українських місцевостей Східної Словаччини, 10 тисяч етнографічних предметів і зразків декоративно-прикладного народного мистецтва та велика кількість документації до даної проблематики (фотографії, магнітофонні записи, збірки рукописів. В музеї є бібліотека з матеріалами, які розкривають життя русинів (понад 25 тис. томів). Більшість об'єктів експозиції з документальною достовірністю сформовано в архітектурно-етнографічних комплексах, що нагадують традиційні сільськогосподарські садиби з таких сіл, як Улицький Кривий, Тополя, Рівне, Стаків, Ряшів, Кечківці, Якуб'яни, Нижні Репаші, Боглярка, Сулин, Оструня [8]. Важливо, що в експозицію входять зразки народного будівництва, які, згідно історичного принципу, якнайкраще відтворюють соціальну картину села в минулому, а також еволюцію побуту й житла.

Окрім основних будівель - дерев'яних хиж під солом'яними і гонтовими стріхами, в музеї представлено стодоли, стайні, сипанці, хлівчики, пивниці, студні тощо. Їх природна автентичність доповнена традиційними дерев'яними огорожами, плотами. Також є і пожежна вишка з Нижніх Репаш, кузня зі Старини, колиба, пасіка та ін. З громадських споруд представлена старовинна дерев'яна школа з Курова та мурована корчма - возарня зі Свидника.

У 1980-х рр. до музею увійшли також скансен традиційного житла й Галерея ім. Дезидерія Миллого (один з основоположників модерного образотворчого мистецтва у Словаччині) в Свиднику. У трьох приміщеннях експонуються його картини, починаючи з періоду навчання у Празі та завершуючи 1970 р.

У 1986 р. до музею привезли дерев'яну церкву з Нової Полянки на Свидниччині, в якій збережено артефакти культового та сакрального характеру. В ній відбуваються служби Божі в старослов'янському обряді [8].

«Органічним поєднанням архітектури народних споруд, природного середовища, нарядь виробництва, речей хатнього вжитку і окремих творів народного мистецтва (різьби по дереву, кераміки, художнього ткацтва, вишивання, писанкового розпису) створюється правдива й переконлива етнографічна експозиція культури і способу життя минулих генерацій» [8, с. 71].

Важливим культурно-освітнім та науково-дослідним центром української культури Східної Словаччини є Музей української культури у Свиднику, створений у 1956р. як філіал Пряшівського крайового музею. Історія створення музею складна ті драматична. Перші спроби заснування цієї установи пов'язані з іменем О.Духновича. Спочатку формально музей діяв у статусі відділення української культури Крайового музею у Пряшеві з 1-2 працівниками. У 1960 р. виділили для музею «скромні та не дуже придатні приміщення будинку графа К. Вольмана в ексцентрично розташованому селі Красний Брід. Тут він дальших чотири роки намагався стати на ноги, але великих зрушень в таких умовах і не могло бути» [8, с. 359].

Згодом, завдяки ініціативі свидничан - патріотів руського роду, які в той період сприяли розвитку української культури, 8 квітня 1964 році згідно з ухвалою Ради Східнословацького крайового національного комітету у Кошицях Музей української культури знайшов притулок у Свиднику - в просторах невеликого будинку, спорудженого наприкінці ХІХ ст. [8]. Одним з перших діячів музейної справи у Свиднику був Михайло Шмайда. Поступово почала налагоджуватись систематична науково-дослідна, експозиційна, колекціонерська, виставкова та культурно-освітня діяльність. Завдяки молодим музейним діячам - випускникам пряшівського Філософського факультету Університету П. Й. Шафарика та інших освітніх закладів за порівняно малий час вдалося нагромадити чималу кількість експонатів для першої культурно-історичної музейної експозиції, яку було відкрито в 1968 р.

Ця установа є одним з найбільших музеїв нацменшин в Європі і входить у десятку найбільших музеїв Словаччини в наш час. Налічує понад вісімдесят тисяч експонатів [3, с. 109]. Мета закладу полягає у цілеспрямованому зосередженні, охороні, науковому опрацюванні та оприлюдненні музейних колекцій, які документують історичний та культурний розвиток автохтонних етнічних українців у Словацькій Республіці.

Працівники Музею збирають, вивчають, експонують та зберігають пам'ятки матеріальної і духовної культури українців, а також видають «Науковий збірник», головною метою якого є інформування читачів про матеріальну і духовну культуру українців-русинів Словаччини. Фольклорно-етнографічна діяльність співробітників Музею забезпечує відродження й розвиток мови і культури українців-русинів, збереження рукописних матеріалів, спеціальної літератури, архівів, видання наукової літератури українською мовою тощо. Наукова бібліотека Музею налічує понад 30 тисяч примірників книг, наукових публікацій.

Директор Музею М. Сополига, дослідники Й. Вархол, Н. Вархол, А. Худик та інші збирають і досліджують народну культуру, етнографію і фольклор української діаспори [3, с. 110]. Ініціатором та упорядником видавничої діяльності Музею української культури у Свиднику є відомий український вчений, голова Асоціації українців Словаччини, дослідник народної культури, фольклору і фольклористики української діаспори, академік Микола Мушинка. Крім постійних експозицій, що висвітлюють побут та історію українців Карпат, в музеї організовуються періодичні виставки, приурочені визначним ювілеям Словаччини, художні персональні виставки, а також виставки з нагоди щорічного Свидницького свята культури українців Словаччини та ін.

Сучасний стан Музею українсько-руської культури у Свиднику - це результат півсторічної кропіткої праці ентузіастів та їх постійної боротьби за існування та подальший розвиток. Тривалий час щодо напрямку музею існують систематичні перешкоди та суперечки щодо української орієнтації. «На жаль, за висловом М. Сополиги, і ніжна революція у відношенні до цього музею не була ніжною. Музей став об'єктом постійних принижувань. Його єдиною провиною мало бути те, що він ніс у своїй назві означення український. Прагнення за будь-яку ціну усунути це означення призвели до того, що цій установі протягом короткого періоду, починаючи від 1991 року «присвоїли вісім офіційних та ще більше неофіційних найменувань. І це лише формальні прояви дилетантських і некваліфікованих намагань, спрямованих навіть на розділення музею та його збірок» [7, с. 89].

З 2002 р. музей став складовою частиною Словацького національного музею. Спільно з іншими музеями етнічних меншин репрезентує національну культурну політику Словацької республіки. Музей за роки існування здобув почесне місце серед музеїв Східної Словаччини і за її межами. Колектив цієї установи підтримує дружні зв'язки з багатьма музеями, науково-дослідними інститутами, школами Словаччини і за кородоном [2]. Словацька республіка може гордитися тим, що створила комплексну систему музейної документації та презентації культур національних меншин і що у цій системі діє найвизначніший український музей. На сьогодні Свидницький музей виконує багатогранну діяльність, специфіка якої полягає в діалектичному поєднанні його трьох основних функцій: науково-дослідної, колекціонерської та культурно-виховної. «Ця установа з невеличким колективом працівників на основі інформативних і глибинних наукових досліджень зосереджує для просвітницьких цілей найвиразніші прояви матеріальної й духовної культури русинів-українців Словаччини» [8, с. 355]. Музей своєю діяльністю допомагає розвивати культуру й науку, поширювати освіту, підвищувати національну свідомість. За висловом М. Сополиги, «наперекір постійним комплікаціям та перипетіям ця установа залишила за собою слід на полі музейної справи, науки й культури... Вона завоювала собі тривале місце в мережі словацького музейництва. У фахових колах її вважають «визначним культурним центром, який здобутком не тільки місцевої культури, але й загального профілю музейництва СР, а також витримує вимогливих порівнянь з подібними установами за кордоном» [8, с. 354].

Значна кількість експонатів минуло і сьогодення лемків південних схилів Карпат зберігається у Руському Керестурі та Новому Саді (Сербія і Чорногорія). Численні експонати знаходяться у різних музеях та приватних збірках в США і Канаді.

На території України в музеях Києва, Ужгорода зберігається багато предметів побуту, знарядь сільськогосподарської техніки, а також творів лемківського народного мистецтва. Комплекти народного одягу та предмети побуту з різних повітів північної Лемківщини, Закарпатської області можна побачити у Музеї народної архітектури і побуту міста Львова.

Життя лемків Закарпатської області також представлене в Музеї історії та культури с. Люта, а також у Краєзнавчому музеї та Музеї народної архітектури та побуту в Ужгороді. Завдяки етнографічним експедиціям працівники Музею етнографії і художніх промислів Академії Наук України у Львові та працівники Львівського історичного музею зібрали велику кількість пам'яток побуту лемків, зокрема одяг, знаряддя сільськогосподарського виробництва, вироби народних промислів та ін.

На території Західної України, зокрема у Львові, в 1972 р. було створено Музей народної архітектури та побуту (скансен). Його територія становить 46 г., де експонуються понад 120 зразків народної архітектури XVIII-XX ст. Експозицію побудовано за етнографічними зонами: Бойківщина, Закарпаття, Гуцульщина, Лемківщина, Буковина, Покуття, Поділля, Полісся, Волинь та історико-адміністративна зона - Львівщини.

Лемківська зона - це три садиби із Закарпатської обл. У 1992 р. на території Музею було побудовано першу лемківську церкву на зразок церкви 1841 р. з с. Котань Ясельського повіту (Польща). Щороку на території Музею-скансену обласні суспільно-громадські товариства «Лемківщина» та Фундація об'єднання Лемківщина у Львові проводять різноманітні свята, фольклорні фестивалі, кермеші та ін. [11].

Велика кількість лемківських родин після переселення проживає на території Львівської, Івано-Франківської, Луганської, Житомирської, Київської та Тернопільської областей. Зокрема, у Монастириськах на Тернопільщині у 1996 р. з ініціативи засновника та організатора лемки родом з Криниці (Польща) о. Анатолія Дуди та місцевого лемківського активу, зокрема М. Громосяка, М. Тиханського, С.Гурей та інших було започатковано музей лемківської культури як осередок збереження та експонування пам'яток культури лемків Тернопільщини. 19 серпня 1999 р. відбулось урочисте відкриття Музею. Активісти та працівники музею підтримують упродовж років тісні зв'язки з Фундацією дослідження Лемківщини, Всеукраїнським товариством «Лемківщина», обласними організаціями «Лемківщина» Львова, Івано-Франківська, Калуша та інших міст.

Музей під відкритим небом «Лемківське село» знаходиться в урочищі Бичова, недалеко від міста Монастириська Тернопільської обл. Це єдиний музей в Україні, присвячений виключно лемкам. Дерев'яні будинки, обладнані за старовинним зразком, становлять основну частину експозиції. У кожному будинку витримано свою тематику і виставлено відповідні експонати. Наприклад, у «Будинку гончара» можна побачити робоче місце майстра, його кімнату, готові вироби. У «Будинку кравчині» зібрано швейні інструменти і велику кількість вишитих рушників, сорочок та інших предметів національного одягу. На території музею проводяться екскурсії для туристів, а також щорічні фестивалі. Тут можна відчути колорит лемків і дізнатися більше про історію та культуру цієї етнографічної групи. До основних напрямків діяльності музейного комплексу у Монастириськах слід назвати: наукове комплектування фондів музейного комплексу - музейного зібрання; виявлення, збирання, облік пам'яток матеріальної та духовної спадщини лемків, інших, пов'язаних з ними об'єктів історії та культури; вивчення та збір архівних матеріалів.

Серед експонатів музею можна побачити ікони XIX-XX ст., вишиті рушники, сорочки, церковні хоругви, хрести, обруси, священицькі ризи, скульптури Михайла Черешньовського, ткацький та столярний верстати, різьбу лемківських митців: Степана Кищака, Андрія Сухорського, Андрія Красівського, Богдана Коваля, Михайла Завійського, Ярослава Одрехівського, Василя Логази, Володимира Максимовича, гравюри майстра графіки Василя Мадзеляна, репродукції картин лемківського маляра Никифора (Епіфанія Дровняка, колекцію ляльок в національному одязі, виготовлених лемки нею Іреною Омельченко- Криницькою з Івано- Франківська та ін.

Першим директором музею в Монастириськах був лемко за походженням Михайло Тиханський. З вересня 2017 виконуючою обов'язки на посаді директора музейного комплексу «Лемківське село», що в Монастириському районі Тернопільської області, призначено Тетяну Козак. На сьогодні директором Музею-скансену є лемкиня за походженням Віра Дудар. Щороку на цій території проходить міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

Музеї лемківсько-русинської культури відомі і далеко за межами Європи. Зокрема, у 1986 році Крайовою Управою Об'єднання Лемків Канади було створено музей лемківської спадщини ім. Юліана Тарновича- Бескида, доробок якого започаткувала Епархія Торонта і подарувала Об'єднанню Лемків Канади. Головним організатором Музею був на той час голова Крайової Управи Об'єднання Лемків Канади М. Маслей, який до сьогодні є куратором Музею. Серед експонатів картини лемківських художників, різьбярські витвори, лемківський одяг та побутове знаряддя.

Висновки

лемківська русинська культура музей

Пошана до вивчення історії, народних традицій з давніх давен є в центрі уваги дослідників. Саме знання історії є важливим елементом чіткого розуміння сучасного буття.

На сьогодні етнографічні музеї під відкритим небом є скарбницею історичної та культурної спадщини, а музейні експонати - носіями безцінної інформації про історію та культуру краю. Не зважаючи на важкі сторінки історії, розсіяні по всьому світу лемки/русини-українці свято бережуть і примножують свою культуру завдяки створенню музейних кімнат та музеїв-скансенів, проведенні фольклорних фестивалів, різноманітних виставок тощо.

Використані джерела

1. Енциклопедія історії та культури карпатських русинів [Текст] / уклад.: Павло Роберт Магочій, Іван Поп; заг. ред. Павла Роберта Магочія; пер. З англ. мови Надії Кушко; ред. укр. видання Валерій Падяк; карти Павла Роберта Магочія; вмп. ред. Лариса Ільченко. Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2010. 680 с.

2. Красовський І., Челак І. Енциклопедичний словник Лемківщини. Львів, Астролябія, 2013. 751 с., іл. 16 с.

3. Лісова О. М. Українська фольклористика Словаччини другої половини ХХ - ХХІ століття. Дисер. на здобуття наук. ступ. канд. філол. наук. спец.10.01.07 - фольклористика. Київ, 2017. С. 109-110.

4. Павлюк С., Перинь Г., Кирчів Р. Українське народознавство. Львів, 1993. С.13-14.

5. Сополига М. Народне житло українців Східної Словаччини. Братислава - Пряшів, 1983. С. 7-8.

6. Сополига М. Музей українсько-руської культури у Свиднику. Путівник 1956-2006. Свидник, 2006. 100 с.

7. Сополига М. Путівник по Етнографічній експозиції під відкритим небом СНМ - Музею української культури. Свидник, 2008. 128 с.

8. Сополига М. Українці в прикордонних областях Карпат: проблеми акультурації, асиміляції, ідентифікації. Матеріали міжнародної наукової конференції Свидник, 17-18 червня 2011. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. Свидник, 2011. С.350-360.

9. Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку [голов. ред. Г. Скрипник]; НАН України, МАУ, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. Київ, 2013. 750 +ХХХ с.

10. Фабрика-Процька О. Пісенна культура лемків України (ХХ-ХХІ ст.): монографія. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2013. 328 с.

11. Фабрика-Процкая О.Р. Музеи лемковской культуры как центры сохранения духовной и материальной культуры украинского субэтноса. Зборнік дакладау і тэзсау VIII Міжнароднай навукова-практычнай канфереэнцьн «Традьїцьіі і сучсасны стан стан культуры і мастацтва культуры и искусств» (Мінск, Беларусь 7-8 верасня 2017 года) / гал. рэд. А. І. Лакотка; Цэнтр даследаванняу беларускай культуры, мовы і лыаратуры НАН Беларусі. Мінск: Права і эканомжа, 2018. С. 777-779.

Размещено на Allbest.ru